.

Трагічне світовідношення як тематика жіночої есеїстики початку XX ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1675
Скачать документ

Трагічне світовідношення як тематика жіночої есеїстики початку XX ст.

У XX ст. одним із найпопулярніших жанрів літератури стає есе. Можна
виокремити два підходи до жанру есею в сучасних теоріях. Згідно з
першими, есей належить до “художньо-документальної літератури”, або
“літератури факту”, яка також включає автобіографію, біографію,
щоденник, мемуари, епістолярну літературу тощо. “Література факту”, на
думку Г.М. Цвайга, являє собою “особливу категорію писемності, що стоїть
на межі мистецтва та науки” [4, 5]. Інше уявлення пов’язане з еволюцією
самої літератури, зокрема кризою роману, посиленням ролі автора тощо.

Першим наголосив на кризі роману іспанський мислитель минулого століття
Хосе

Ортега-і-Гасет у статті “Думки про роман” (1930): “Я переконаний, якщо
жанр роману і не вичерпав себе остаточно, то доживає останні дні,
відчуваючи настільки значну недостачу сюжетів, що письменник змушений
його компенсувати підвищенням якості усіх інших компонентів твору” [2].
Звуження кількості нових тем у літературі супроводжувалось ростом
потреби в “новітніх”. Література переставала відповідати духу часу,
таким чином на зміну традиційному роману приходить роман майбутнього,
головні риси якого позасюжетність, позаідеологічність і психологізм, що
дає можливість виступити автору на перший план, висловити думки та
переживання у відносно сталій формі.

Що стосується історії виникнення та розвитку жанру есе, то витоки його
сягають періоду античності: перші ознаки жанру знаходимо вже в
декламаціях Лукіана. Засновником першого есею одноголосно визнано Мішеля
Монтеня (1533-1592). Його твір “Досліди” (що, власне, і дав назву новому
жанру, адже “есе” – з фр. еssаі – спроба, випробування, досліди,
аналіз), який складається з трьох книг, уперше опублікованих у 1588 р.,
вирізнявся фрагментарністю. Як зазначає М.С. Шаповалова у книзі
“Література доби Відродження”, “він містить окремі думки, міркування,
спостереження, враження, пересипані цитатами з античних авторів; увесь
матеріал розташований довільно, без будь-якої системи й послідовності.
Теми фрагментів найрізноманітніші: у них йдеться про античних поетів і
виховання дітей, про честолюбство і здоров’я, смерть і багатство, славу
і гідність, совість і педантизм, про все, що письменник спостерігає
навколо себе, що думає, читає, чує. <...> “Досліди” написані у формі
живої, невимушеної бесіди, мова твору багата, проста і природна” [6].
Отже, виходячи з позиції есею як жанру, що вбирає в себе риси і
наукового тексту, і художнього, виокремимо такі його жанрові ознаки:

категорія особи – представлена автором есе, який грає провідну роль у
творі;

категорія часу – співпадає з теперішнім моментом часу, що надає
особливої актуальності;

фатичні елементи (тобто образність, метафоричність, експресивність, усе
те, що за наявністю дає змогу визначити текст як наближений до
художнього чи власне художній стиль) слугують критерієм розмежування
трьох, так би мовити, стилістичних видів есе. Перший вид тяжіє до
науковості (бідний на фатичні елементи); другий – до публіцистики (за
А.Г. Бочаровим, образ у публіцистиці характеризується одноплановістю,
вторинністю та локальністю), а третій відповідно – до художності
(оригінальні фатичні елементи, наявність автономних, неоднозначних,
широких в узагальненні образів);

категорія дейксису (настанови) виявляється у пізнавально-практичних
завданнях есею, його спрямованості на читача. Р. Скулз та К. Клаус
наголошують на такій родовій властивості есе, як “переконувати”: есе
“вчить нас чомусь, що ми могли б використовувати або спонукає до дії,
яку автор вважає бажаною” [7, 5].

Ще однією характерною особливістю жанру есе є також його приналежність
до “літератури аналізу” (“рефлективної літератури” чи “літератури
ідей”), що визначає спектр тематики жанру: від філософії, моралі,
естетики до критики і політики. На основі тематики та функціонального
спрямування виокремлюють такі різновиди есею, як: персональні,
філософські, критичні, розважальні, провокаційні, сповідальні,
пояснюючі; формальні, неформальні. Отже, як бачимо, наявність такої
суперечливої класифікації есе ще раз засвідчує складність у створенні
цілісної концепції жанру.

Наука і мистецтво кінця XIX – XX століття характеризуються
антропологізмом, що яскраво репрезентують філософські концепції цього
періоду: персоналістичні, феноменолого-екзистенціалістські,
неопрагматичні, психоаналітичні, неотомістські та неопротестантські,
діалогістичні, – тобто всі ті, які так чи так сконцентровані навколо
людини. Тому не дивно, що філософське осмислення людини і світу проникає
і в есеїстику.

У своєму дослідженні ми зосередили увагу на трагічному світо відношенні
як однієї з головних тематик есеїв Лесі Українки, Марини Цвітаєвої та
Вірджинії Вулф.

Варто наголосити на особливому інтересі есеїсток першої половини XX ст.
до проблем окремого індивідуума: “У письменників, зосереджених на собі
та обмежених собою, є одна перевага, яку не мають ті, хто міркують ширше
й думають про людство, їх враження <...> компактні й дуже особисті. Усе,
що виходить з-під їх пера, несе на собі виразний відбиток їх
індивідуальності. Від інших письменників вони майже нічого не
переймають, а що все ж таки запозичують, назавжди залишається чужорідним
вкрапленням” [1, 2-3].

Як бачимо, тематика есе тісно переплітається з езистенціалістськими
концепціями. Екзистенціалізм на відміну від класичного рефлексивного
аналізу, покликаного показати шлях розвитку індивідуальної свідомості,
яка пізнає світ об’єктивно та раціонально, пропонує опис й аналіз
екзистенціальних структур повсякчасного досвіду людини, тобто реальний
повний безпосередній контакт людини зі світом.

D

F

u

????9?Ue\

a

)белетристиці”, “Голос однієї російської ув’язненої”, “Не так тії
вороги, як добрії люди”; Марини Цвітаєвої – “Світова злива”, “Поет і
час”, “Мистецтво при світлі сумління”.

Для Вірджинії Вулф перераховані проблеми становлять собою низку бінарних
опозицій, які переплетені між собою причинно-наслідковим зв’язком. Так,
віддаючи перевагу свободі, людина стає на шлях боротьби із
загальновизнаним порядком, автоматично потрапляє в категорію інших,
усвідомлюючи свою унікальність та переживаючи відчуженість. Не визнання
ж закону в суспільстві розцінюється як гріховність. І хоча письменниця
розуміє, що неконтрольована свобода може врешті-решт трансформуватися в
анархію, вона не уявляє, яка сила має її стримувати, адже будь-які
обмеження “від загальновизнаних законів до особистого поняття піддається
осміянню” [1, 17]. Свобода для В. Вулф – це вивільнення “високо
народженої” душі, яка надто чиста, щоб прийняти недосконалі суспільні
канони, надто самодостатня, щоб у них розчинитися, і надто сильна, щоб
змиритися. Отже, залишається гнів, однак, хоча “полум’я морального
обурення й підштовхує нас займатися вдосконаленням дійсності, де стільки
злоби, дріб’язковості та дурості, все одно нам це не під силу“ [1, 7];
цей гнів спонукає до негайної творчості. Саме в такій натхненній
боротьбі і полягає, на думку В. Вулф, сенс людського існування. Тільки
той, хто “усвідомив самого себе, отримує незалежність <...>. Він живе,
тоді як інші, раби церемоній, наче уві сні пропускають життя крізь
пальці” [1, 16]. Отож життя для письменниці – це постійні пошуки себе в
“розколотому світі”, боротьба за визволення душі з-під гніту нав’язаних
законів і самореалізація у творчості з метою покращити дійсність, а
також не загубити власне Я у безмежному вічному всесвіті, де людство
складає лише маленьку частку.

Трагічне світовідношення властиве й Марині Цвітаєвій. Вона не тільки
намагається осмислити причини відчуженості в житті та творчості
письменників, яких досліджує (Єсенін, Маяковський, Ахматова, Лєрмонтов,
Пастернак), але й сама себе вважає дитиною іншого віку (“Одна проти всіх
– навіть власних героїв, які не розуміють моєї мови” – [5, 522]),
оскільки сьогоднішній день “злий (бо сліпий), дійовий (бо сліпий),
безвідповідальний (бо сліпий)” [5, 493]. У М. Цвітаєвої, порівняно з
В. Вулф, простежується певне роздвоєння, вона не може остаточно вирішити
для себе, чому віддати перевагу – боротьбі за свободу чи смиренню.

З одного боку, перед очима письменниці постійно стоїть образ Христа як
ідеал моральності та чистоти, втілення доброти й жертовності; з другого
ж, власний бунтарський характер (Пугачов, як вона сама себе називає)
примушує її обурюватися й докоряти тим митцям, хто здався й кинувся з
відчаю в безодню: “Єсенін загинув, тому що дозволив іншим знати за себе,
забув, що він сам – дріт: найпряміший дріт” [5, 520]. Проте, на відміну
від В. Вулф, свобода для російської есеїстки набуває більш конкретного
звучання. Вона бореться проти ідеології, політичної влади, що панує на
її Батьківщині, отруюючи життя і свідомість людей, знищуючи цілий пласт
культури, диктує поетам свою волю: “Не пишіть про нас, бо ми – сила, ось
єдиний наказ будь-якого керівництва ” [5, 521]. На питання, що ж тоді
має контролювати людину в її прагненні позбутися влади, аби вона не
перетворилася на тварину, М. Цвітаєва як релігійна особистість дає
однозначну відповідь – бог, але не як невидимий дух, що може будь-якої
миті матеріалізуватися, чи інститути церкви, а як духовність, закладена
в кожному, власне сумління. По суті, це той самий “невидимий цензор”
В. Вулф, тільки в англійської письменниці сумління не потребує
підкріплення з боку релігії.

Леся Українка пише і про загальнолюдську свободу особистості, і про
незалежність від влади-тиранії. Враховуючи політичну ситуацію в Україні
на той час, слід зазначити, що для української письменниці особливої
актуальності набуває народно-визвольна боротьба. Це помітно з акцентів,
які вона робила, розглядаючи твори того чи того письменника: Дайте “не
забуває серед жахів пекла страшної політичної боротьби, що роздирала в
той час Італію”, Петрарка пише сонети, “спрямовані проти тиранії
аморального папського двору в Авіньоні”, Тассо “мріє про визволену та
об’єднану Італію” [3, 310] тощо. Війна за свободу в
літературно-критичному доробку письменниці завжди несе в собі
конкретику: Леся Українка чітко усвідомлює мету (демократія), методи і
засоби її досягнення, які не обмежуються написанням творів відповідної
тематики й проблематики. Вона береже час: не вдаючись до абстракцій,
кожним словом спонукає до дії. Як бачимо, про смирення чи праведність
мова не ведеться, коли вирішується доля народу. І в даному випадку
завдання поета: просвітити людей, стати тією силою, яка у процесі
боротьби вестиме до мети й даруватиме натхнення водночас, тобто служити
народу.

Література

Вулф В. Эссе. Избранное. – М., Художественная литература, 1989.

Ортега-і-Гасет X. Мысли о романе //
http://www.lib.ru/FILOSOF/ORTEGA/ortega13.txt

Українка Леся. Зібрання творів: У 5 т. – Т. IV: Художні перекладні
статті 1884-1910. –К.: Держ. вид. худ. літ.,

1954.

Цвайг Г.М. Развитие жанров художественно-документальной литературы //
Художественно-документальные жанры (Вопросы теории и истории). –
Иваново: Иван. гос. пед. ин-т., 1970.

Цветаева М. Автобиографическая проза. Дневниковые записи. Воспоминания о
современниках. Эссе. Письма. – Екатеринбург: “У-Фактория”, 2005.

Шаповалова М.С. Література доби Відродження: Франція // HYPERLINK
“http://www.ae-lib.narod.ru/texts/shapovalova_french”
http://www.ae-lib.narod.ru/texts/shapovalova_french _

renaissance_ua.htm

Scholes R. and Klaus C.H. Elements of essay. – New York: Univ. Press,
1969.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020