.

Мистецька реалізація стильових здобутків доби культурно-національного відродження в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2198
Скачать документ

Мистецька реалізація стильових здобутків доби культурно-національного
відродження в Україні

Значення і новизна здобутків у галузі мистецтва доби національного
Відродження в Україні були настільки потужними, що, наприклад,
“українську літературу від кінця ХVІІІ до початку ХХ ст. називають
новою. Новою вона визначається тому, що це література нової епохи, з
новою тематикою, змістом, мовою. В її основі – нові ідейно-естетичні
принципи і якості” [1, 182]. Так само не лише посутні, але й кардинальні
зрушення відбуваються в інших сферах мистецтва України.

Як і в українській літературі, яка в цей час особливу увагу приділяє
спостереженню над життям народу, – з відтворенням народного характеру, а
також усіх сфер народного життя: від побутової до емоційно-розмислової
(настрої, мрії, прагнення народу), – не меншу роль відіграє зображення
народної тематики у музичному житті України – з відповідною увагою до
народної творчості, а також відтворенням буття народу, його національно-
антологічного статусу в народному мелосі – в піснях лірично-побутового
характеру, з належною увагою в їхній тематиці до проблем почуття між
закоханими, в колискових піснях, у піснях на професійну тематику – як от
у чумацьких, а також у пісенній творчості, головним об’єктом зображення
якої висувається жінка-мати як представниця українського народу,
виразний етнотип.

Тематика, пов’язана з різними сферами буття українців, система
фольклорного мелосу, врешті герой як представник етнотипу і
етнохарактеру, ось що підпорядковують митці-композитори законам свого
мистецтва.

Прикметним у цю добу і характерним виключно лише для доби
національно-культурного Відродження є, на нашу думку, те, що саме
історики усвідомлюють значення народного мелосу для розвитку і музичної,
і поетичної культури України, виступаючи в цей час активними збирачами і
репрезентаторами українського фольклору в численних виданнях, із яких
згадаємо видані істориком М. Максимовичем збірники “Малороссийские
песни” (1827), “Украинские народные песни” (1834), в останньому з яких,
зокрема, матеріал розташувався з метою зображення поступального шестя
буття українського народу, а також “Голоси українських пісень” (1834),
збірник М. Марковича “Українські мелодії” (1831), що з’являються услід
за першим збірником Миколи Цертелєва (Церетелі) “Опыт собрания старинных
малороссийских песней” (1819).

Посутню роль у розбудову народнопісенної стихії в літературі доби
відіграли і збірки “Запорожская старина” шість випусків яких (1833-1836)
було упорядковано І. Срезневським і які включали думи та історичні
пісні, а також збірники Вацлава Залеського “Пісні польські й руські
галицького народу” в 2 ч. (1833), Жеготи Паулі “Пісні руського народу в
Галичині (1839, 1840), збірник галицьких весільних пісень Йосипа
Лозинського “Руське весілля” (1835), а також збірник уже суто
літературного плану “Русалка Дністровая” (1837), до першого розділу
якого – “Пісні народні” – увійшли зразки різних жанрів (колядки, думи,
балади) усної народної творчості Галичини.

Головно саме ці збірники створюють прецедент для розмови про значення
пісенної системи культурного буття народу як автентичної міри його
пізнання, а також, не меншою мірою, прецедент для пізнання його історії
та літератури посередництвом фіксації українського народного мелосу.
Синтез цих значень забезпечує притаманне добі національного Відродження
вдавання митців увагою до явищ історії та різноманітних форм української
культури: літератури, музики, театру, системи освіти. Саме тому історики
М. Максимович, М. Маркович, І. Срезневський виступають, водночас, і
фольклористами й ученими-мовознавцями, літераторами, іншими словами,
тяжіючи до всеохопності явищ, доба національного Відродження продукує і
особливий – синтетичного профілю – тип митця, наділеного не лише
тяжінням, але і умінням консолідувати явища різного жанрового плану в
один спільний вектор мистецьких спостережень над сутнісними чинниками
життя.

Універсалізуючись, мистецьке “я” при тім, як ніколи ще досі, звідує
посутнього впливу національних факторів буття; національне стає
ферментом, що ініціює, спричиняє перетворення в процесі осягання митцями
буття, увиразнюючи уже безпосередньо в творчому акті сутнісний чинник
національної самототожності народу. Відбувається, іншими словами,
процес, що його можна співвіднести з тезою Ліни Костенко: “взагалі ж у
дзеркалі світових тіней “національні фізіономії”, як назвав їх Кант,
відбиті більш чи менш об’єктивовано, в сумі своїх антропологічних
характеристик і на підставі домінуючих дефініцій духовно-історичного
порядку” [2, 29].

Із огляду на те, що кожен історичний період має свої акценти і
пріоритети, доба національного Відродження забезпечує, і найбільшим
чином це здійснюють саме літератори, українські письменники цієї доби,
“ідентифікацію національної пам’яті, фольклору, міфів, літератури,
культури, історії (уводячи їх – Р.Л.) в континуум національної
самосвідомості” [3, 66], причому, за визначенням А. Астаф’єва,
“домінантною причиною формування націоналістичного світогляду” [3, 66] в
митців доби стали не лише “відсутність державності або перманентна
боротьба за неї, хоча не варто відкидати значення культури (мови,
літератури, фольклору, релігії, історії)” [3; 66], а й, що і зумовлює
переважання нашої уваги саме до цієї стильової парадигми, “особливо
романтизму як джерела національного духовного і сакрального” [3, 66].

Водночас, належить зауважити, що українські філософи новітньої доби
вважають головні якості буття людини, прикметні для естетики романтизму,
а саме “теми самотності, незрозумілості, покинутості” [4, 198] чинними
не лише для митців, творчість яких у цю добу співвіднесена з такою
естетикою, наприклад, Т. Шевченка, але й розцінюють чинники цієї
естетики як “ті екзестенційні стани, що у ХХ ст. стають ключовими для
філософії людини” [4, 198]. Прикметним, гадаємо, є і те, що романтичне
мистецтво, домінантою змісту якого стала особистість, вступило в
полеміку з естетикою Просвітництва, і полеміка ця постала з внутрішньої
сутності цих не співвідносних багато в чому естетик саме завдяки
фіксації митцями-романтиками неспівпадіння, суперечливості інтересів між
індивідуумом і загалом або ж відносну незалежність всезагальних,
групових та індивідуальних інтересів. Відбувається, на наше
переконання, важливий якісний момент у історичному бутті українського
народу, що його, скажімо, О. Забужко скваліфіковує як “міру
самоусвідомлення культурою себе як об’єктивації національного буття
свого суб’єкта – українського народу” [5, 116].

Поза сумнівом, оця полеміка між стильовими явищами просвітництвом і
романтизмом виникає, на нашу думку, відповідно тієї кризової ситуації,
що її на помежів’ї епох звідує українська історія, котра, як відомо,
еволюціонує від однієї виробничої формації до іншої, а за кризових
ситуацій історичного процесу і виникають ідеали як критика реальності,
як втеча від дійсності, як можливість виходу за межі наявного буття, що
їх пропонує в цей час у культурі саме стильова естетика романтизму.

Саме романтична стильова естетика заакцентовує увагу митця і зосереджує
його творчу працю на окресленні своєрідності ментальності українського
народу: “йдеться про можливості людської свідомості сприймати світ у
межах, які утворює так звана матриця: релігійність, спосіб життя,
традиція, культура, мова” [6, 6].

?????з кризової історичної ситуації та знаменував новий історичний відруховий момент у історичному бутті України. Свідомість того, що історична реальність є важливим орієнтиром, значення якого при визначенні стильових векторів годі переоцінити, спонукає, рівним чином, до визнання слушності того, що “значення літературного тексту, як і художнього зразка якогось іншого виду мистецтва, так само невичерпне, як і значення будь-якого іншого предмета взагалі [8, 19]. Отже, “площина” певної мистецької творчості надається до своєрідного, часто цілковито несхожого, “розподібненого” трактування певного виду мистецького явища в різні історичні епохи, більш того, саме “педалювання на історичний аспект зарані виключає механічне, ізольоване тлумачення подібності [9, 114], що вносить додаткові завдання в працю істориків мистецтва, зокрема, – й істориків літератури, які оперують при дослідженні певних явищ не самим лише володінням усією творчістю письменника (зі спадщини якого узято певний твір), але й літературним процесом у цілому. Саме в такий, суто мистецький спосіб – завдяки, отже, переосмисленню певних реальних явищ історичної епохи, зокрема, доби національного Відродження, митці (передовсім, письменники) здійснюють свій внесок у справу утвердження істинних ідеалів суспільного життя. Водночас, саме в добу національного відродження в Україні митці здобувають можливість стати адекватними до етнічної характеристики народу, оскільки саме в цю добу мистецтво здійснює певний прорив, забезпечуючи історичну можливість “відтворити не лише потік подій, але й свідомість (людини – Р.Л.). Внутрішній світ людини, його свідомість і навіть підсвідомість стають об’єктом психологічного аналізу в літературі, що надає їй нову якість” [10, 83]. Дослідники історії літератури, літературознавці називають це явище також (уже безвідносно до стильової парадигми чи епохи) “Процесом перекодування образного смислу художнього твору в понятійний ряд” [11, 123]. Новий характер і рівень ідей ґрунтується не стільки на правдоподібності обставин і мотивуванні характерів чи відповідності самодостатній логіці творчості, скільки на тому, що декодування наявної в мистецтві інформації відбувається за участю всього особистісного досвіду людини, а отже, узалежнюється від емоційного та інтелектуального досвіду людини; таким чином, історично формується не лише те, що романтизм виявляє значення індивідуалісного в мистецтві, але саме це індивідуалісте в мистецтві пише і дає змогу, на нашу думку, відповідно втілених у особистості митця понять і уявлень саме цієї групи суспільства моделювати із відповідних засад оптимальні ознаки романтичної естетики в мистецтві. Правомірно, гадаємо, отже, буде стверджувати, що романтичне стильове явище слід розглядати не лише в достосуванні до самого мистецького твору й піти далі, визнаючи, що лише за можливості унікальної, зумовленої історичними реаліями доби, ситуації здатний був виникнути прецедент із особливим, відповідним романтичній естетиці, світосприйняттям, співвіднесним із перфектним розумінням ролі самого митця в житті суспільства за нових історичних обставин. Митець, по суті, перебирає на себе роль деміурга, витворюючи не лише окремий мистецький шедевр або шедеври, але й стаючи творцем певного світу. Цей світ має бути цілковито новим, оскільки в митця відсутні інші можливості та засоби довести і свою правоту як творця, й істинність новоствореного світу, що, завдяки цьому, відразу вступає, як світ сакральний, в неминучу суперечливість і антитезу до світу (маємо тут на увазі естетичний світ) профанною. Саме тому в естетиці романтизму так виразно і постає “принципово нове світосприйняття” [12, 13], а “романтичний світогляд виходив із того, що немає нічого завершеного в собі й самодостатнього, що світ, буття – це жива динамічна єдність, де все взаємопов’зано і все взаємодіє у своєму всеохоплюючому спонтанному русі” [12, 13], й причина цьому одна – деміургом цього, із взаємозчепленими елементами, світу є саме митець. Сакральний світ, створений митцем доби національного Відродження, цілковито відповідає, вважаємо, насамперед іманентній природі культури самого митця, завдяки чому відбувається значним чином самологітимізація особистості в повному колі історичних завдань, що їх моделює історична епоха. Прикметне це ще і тим, що за цих обставин виявляється єдино можливим проявлення мистецької свободи, а, як відомо “Кант виділяв ідею свободи із решти практичних ідей на тій підставі, що вона стосувалася самих основ людського існування” [13, 5], тобто, за сутністю, творчість митця є “суб’єктивна у своїй об’єктивності” [13, 5]. Стаючи, іншими словами, не інтерпретатором традиційних, а творцем нових істин, які він відкриває за допомогою творчої уяви, митець, у романтичному пориві до вияву свободи, поєднуючи цей порив із уявленням про себе як про людину дії, реалізує цей порив у тій моделі, що виявляє сутнісні чинники його уявлення про особистість як представника певної епохи. Звісно, ми свідомі при цьому того, що “всіляку подібність можна оцінити як ілюзію, проте і всіляка ілюзія подібності є подібністю[14, 21], оскільки, поза сумнівом, має слушність теза, що “текст існує лише внаслідок міжтекстових взаємин, внаслідок інтертекстуальності” [15, 428]. Саме тому, що романтизм – як стильова концепція – виникає в середовищі митців, перейнятих певним розумінням історичного процесу, і виникає заангажованість романтичної естетики “політичними проблемами (митцями здійснюються – Р.Л.), вихід на національну самобутність як основу національного самоусвідомлення” [15, 177], й у цьому самоусвідомленні – репрезентація митця себе як частки нації, цілого народу. Література Теорія та історія української художньої культури. – Харків, Основи,1999. – 412 с. Костенко Ліна. Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.: В 4 книгах. – Кн. 4. К.: Аконіт, 2001. – С. 21-23. Астаф’єв А. Український радикальний націоналізм: теза про ієрархію // Молода нація. – 2001. – № 4. – С. 65-92. Хамітов Н.В., Крилова С.А. Тарас Шевченко: Міфотворець, християнин, язичник // Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. – К.: Наукова думка, 2000. – 272 с. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. – К.: Основи, 1993. – 126 с. Михайлівська Н. Трагічні оптимісти. Екзистенційне філософствування в українській літературі ХІХ – першої половини ХХ ст. – Львів: Світ, 1998. – 212 с. Драгоманов М. Українська література, проскрибована російським урядом. – Львів: Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, 2001. – 94 с. Червінська О.В. Рецептивна поетика. Історична методологія та теоретичні засади. – Чернівці: Рута, 2001. – 94 с. Durіsіn D. Teorіa lіterarnej komparatіstіky. – Bratіslawa, 1975. – 320 p. Борев Ю.Б. Проблема происхождения литературы и искусства // Контекст – 1984. Литературно-критические літературно-критичної діяльності. – К.: Наукова думка, 1986. – 171 с. Наливайко Д.С., Шахова К.О. Зарубіжна література ХІХ сторіччя. Доба романтизму. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2001. – 416 с. Кузьмина Т.А. Некоторые философско-мировозренческие аспекты кантовского анализа морали // Философия и мировоззрение. Критический анализ буржуазных концепций. – М., 1988. – С.4-23. Вейдле В. Эмбриология поэзии. – М.: LVS., 2001. – 127 c. Барт Р. Текстовый анализ одной новеллы Эдгара По // Барт Р. Избранные работы. – М.: Прогресс, 1989. – С.424-461.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020