Символіка великодньої проповіді Іоаникія Ґалятовського (на матеріалі
гомілії “Казаніє, на воскріс?ніє господнє”)
Українська барокова проповідь належить до тих галузей нашого
літературознавства, котрі викликають жваве зацікавлення протягом
останніх років; серед них чільне місце відводиться студіям над творчістю
Іоаникія Ґалятовського. Варто згадати дисертаційні дослідження Тетяни
Алєксєєнко, Наталі Левченко, або раніші розвідки В.Вомперського,
А.Єлонської, С.Абрамовича, В.Крекотня чи піонерську студію М.Сумцова.
Однак варто вказати на те, що ці праці здебільшого акцентують увагу на
загальному принципові побудови проповіді, засадах принципах гомілетики
Ґалятовського, натомість малодослідженою залишається символіка, що нею
послуговується автор задля розкриття сутності основних християнських
свят.
Традиційно творчість Іоаникія Ґалятовського розглядають у річищі
“латино-польської” [4, 13-15] школи, в основі якої лежить раціональний
аспект, і порівнюють із польськими проповідниками. Однак мало уваги при
цьому приділяється акцентуванню на посутніх розбіжностях, адже для
польського проповідника свято є приводом учергове поговорити про
актуальні проблеми тогочасного суспільства (досить згадати добре знані
під ту пору як у Польщі, так і в Україні проповіді Петра Скарги чи Томи
Млодзяновського), а для українського богослова провідним залишається
саме духовний сеґмент. Тобто, поляк, виголошуючи святкову гомілію, має
на меті виховати гідного громадянина, натомість українець, стаючи за
катедру, прагне виплекати істинного християнина. Окреслена тенденція чи
не найяскравіше увиразнюється в проповідях Іоаникія Ґалятовського.
Причин цього можна віднайти кілька: з одного боку, це можна пояснити як
загальну тенденцію, притаманну українській літературі, йдеться про
домінанту духовного елементу, на що вказував ще Дмитро Чижевський [5,
242]; з іншого – впливом проповіді “греко-слов’янського” типу, яскравим
репрезентантом якої були під ту пору гомілії Лазаря Барановича.
Останній, як відомо, був учителем Іоаникія Ґалятовського. Та якщо стиль
Барановича базується на поетичному відчутті, то Ґалятовського – на
відчутті науковому.
Обираючи темою великодньої проповіді слова із книги Ездри “Солнцє
восіяєт внощи и Луна трищи на д?нь и каплєт Кровь от дрєва, и камєнь
даст глас свой”, автор в екзордіумі роз’яснює концепцію, керуючись якою,
він буде тлумачити Святе Письмо. Зазначмо, що ця риса є характерною
ознакою проповіді “латино-польського” типу, адже у ”греко-слов’янській”
школі цитата наприпочатку виконує функцію не стільки теми, скільки
своєрідного епіграфу, заспіву до розмови. Натомість у західній традиції
вона вимагає обов’язкового тлумачення і є тим фундаментом, з якого
постає текст проповіді, на що безпосередньо вказує й сам Ґалятовський у
своєму трактаті з гомілетики [2, 108]. Далі автор ділить тему на кілька
пунктів (“слонце восіяєт в нощи”, “луна трищи на дєнь”, “каплєт кров от
дрєва”, “камєнь даст глас свой”), що, до речі, узгоджується з приписами
Арістотелевої “Риторики” [1]. Відтак кожен пункт стає ентимемою, яка
потребує доказів, що ними в Ґалятовського є символи, почерез які можна
відчитати прихід Христа. Цікаво, що автор бачить події Старого Заповіту
як префігурацію новозавітної історії (що засвідчує вже бодай саме
обрання теми, в основу якої покладено старозавітну, а не євангельську
цитату). Так, тлумачачи тезу “Слонце восіяєт в нощи”, що має
символізувати прихід Христа на землю й Воскресіння опівночі,
Ґалятовський спирається на слова Пророка Малахії “Восіяєт вам боящимся
имєни моєго Солнце Правєдноє” (Мал., 4, 2), історію царя Ізакіїлі, коли
сонце повернулося назад, та Ісуса Навина, коли сонце спинилося на небі,
даючи змогу завершити битву.
Принагідно зазначмо, що в своїй проповіді Ґалятовський використовує і
сучасне йому астрономічне знання про проходження Сонця сузір’ям Діви,
зазначаючи: “Для того Христос называєтся солнцем, бо солнцє вступуєт в
Панну, которая знайдуєтся в зодіяку Небесном. И Христос вступовал до
Живота Пречитои Д?вы гды м?л от нєи уродитися” [3, 84(зв.)].
Закономірно, що солярна символіка протиставляється темряві, уособленням
якої є пекло й смерть, – це закладено вже в самій темі, обраній
проповідником до опрацювання, – “Слонце восіяєт в нощи”.
Однак протягом цієї частини проповіді Ґалятовський утверджує думку про
сонцесяйного Христа-переможця, що здолав марнотний світ, власне тіло,
диявола, смерть: “Нашє слонцє справєдливости стало на єдином м?стцу, гды
Христос был на Крест? прибитый, и на той час Христос звитяжил св?т, бо
взгордил вс?ми марностями єго, так мовил Христос до Апостолов: Аз
поб?дих мір; ям звитяжил св?т. звитяжил Христос т?ло своє, бо отдал оноє
на муки и на смєрть за гр?хи наши.., звитяжил діавола, бо звязал єго в
пєкл? ланцугами в?чнои нєвол?, жєбы людєм нє шкодил.., звитяжил Христос
и смєрть, которая над вс?ми людми
кролєвала” [3, 85].
У річищі останньої тези подибуємо в тексті проповіді апелювання до
античних джерел, зокрема факт “збурення пекла” Сином Божим автор
порівнює з подвигом леґендарного Геркулеса проти Какуса й історією
критського царя Алкона, що визволив свого сина з пащі чудовиська. Поряд
із христологічною символікою тут маємо цікаву символіку на означення
смерті, що відповідає самому контекстові події – святу Великодня, що
засвідчує перемогу життя. Відтак, як ми вже пересвідчилися на матеріалі
застосованих Ґалятовським мітів, автор за аналогією співвідносить смерть
із злодієм, – вона, як античний Какус, “порвала была души святых Отцов,
Пророков и Патриархов старозаконных, и запровадила до яскин? своєи
пєкєлнои” [3, 85(зв.)]; або ж, як чудовисько, “порвала была людєй в?рных
пащекою своєю, которых уморила” [3, 86].
Вдається Ґалятовський і до “натуралістичних” символів. Так, розробляючи
тезу апостола Павла “Жало жє смєрти гр?х”, автор порівнює смерть із
скорпіоном, що коле людей отруйним жалом. Подібно до того, як гине
людське тіло, вражене скорпіоном, гине й душа, вражена трутизною гріха.
??????
?????????ликим тріумфом” [3, 86].
Так само, як поряд із поняттям життя постає в проповіді поняття смерті,
поряд із поняттям гріха зринає тема очищення, – її традиційно
репрезентує водна стихія, котра, згідно з Ґалятовським, символізує кров
Христа. Загалом ці антиноміїї є традиційними для барокової культури,
однак у згаданому контексті вони вказують також і на хисткі межі
окреслених понять. Отже, при пильному розгляді можемо відстежити певну
схему “життя – випробування – смерть”, де смерть постає своєрідним
мірилом людського життя. Саме до цієї думки підводить автор реципієнта,
адже сталим епітетом до терміну “сонце” є “справедливе”, “праведне”, а
“жити з правдою” значить жити згідно заповідей Господніх, що є шляхом до
спасіння. І саме тому Ґалятовський завершує рефлексії над темою “сонце
восіяєт в нощи” питальним реченням: “Уважаємо єщє, що то єст?” [3, 87].
Цей риторичний прийом змушує реципієнта ще раз замислитися над словами
проповідника.
Ампліфікуючи тезу “луна трищи на дєнь.”, Ґалятовський говорить про
Церкву Божу, що “для того ся. Місяцєм называєт, бо Місяць бєрєт ясность
свою от слонца, и Церковь святая бєрєт всю ясность, всю оздобу, вшєлякіи
дары Бозски от Христа” [3, 87], у її взаємозв’язку з людиною (саме тут
закономірно посилюється наративний елемент). Цікаво, що в основу
символу, який відображає цей взаємозв’язок, покладено погодні прикмети:
“М?сяць гды єст бл?дый, значит жє будєт дожч, гды єсть чєрвоный, значит
жє будєт в?тєр, гды єсть б?лый значит жє будєт погода и Цєрковь святая
єсть М?сяцем бл?дым, гды Христіянє припоминают соб? муки пєкєлныи
в?чныи, которыи гр?шным людєм наготовано, и от страху бл?д?ют, и на той
час мусят м?сто дожчу сл?зы з очєй выливати, плачучи й молячися Богу.
Єст Церков святая місяцем чєрвонным, гды гр?шныи людє припаминают гр?хи
свои которыми Бога ображали, и встыдаются за них, и чєрвон?ют от встыду”
[3, 88]. Вочевидь автор недаремно звертається до народних прикмет, адже
цим він наближає свою проповідь до розуміння навіть простолюдом, а це
посутній прийом, особливо коли йдеться про таку важливу тему, як місце
Церкви в житті людини. Тут варто вказати, що Ґалятовський завжди прагне,
аби його проповідь була цікавою та зрозумілою для різних верств
населення. Так, у вже аналізованій частині тексту поряд із складними
порівняннями, що базуються на ґрунтовних знаннях, автор застосовує й
максимально зрозуміле – щовечора сонце “вмирає”, аби знову народитися
зранку.
Теза “каплєт кров от дрєва”, котру подибуємо далі, тлумачиться автором у
контексті розп’яття Христа та стає символом людського безчестя: “Капаєт
и тєпєр кровь з дрєва, бо и тєпєр знайдуются на св?т? такіи людє,
которыи прєсл?дуют Церков Божію, мучат и забивают хрестіан православных,
бо церков єсть т?лом Христовым и Христос єсть головою
церкви” [3, 89]. Відтак Ґалятовський у цьому образі нарочито підкреслено
втілює найбільшу цьогосвітністю несправедливість, коли Господь страждає
за людські гріхи. Саме ця тема є однією з провідних для української
барокової літератури. Акцентуючи увагу на хресних муках Спасителя, давні
автори за найбільше благо вважають прийняти на себе частину тих
страждань.
Натомість камінь, що традиційно символізував сталість, першооснову,
непохитність позицій, Ґалятовський (частина ”камєнь даст глас свой”),
покликаючись на Івана Хрестителя, застосовує для окреслення людей,
“стверділих” душею: “Камєніє людє затвєрд?лыи, которыи прєз долгий час в
гр?хах валяются” [3, 91]. Подібне порівняння викликає алюзійний образ на
камінь, що лежить десь при дорозі серед пилу й бруду, непідвладний
холоду й спеці, але водночас нікому не потрібний, – так само, як і
людина, що стверділа душею посеред гріховного бруду. Однак, на противагу
каменю, в неї є шлях до порятунку – головне вчасно схаменутися й
замислитися над сенсом свого існування.
Змістом людського існування, як стверджує Іоаникій Ґалятовський у
конклюзіях, є підготовка до життя вічного, надію на яке й дав їй
Спаситель, прийнявши муки та змивши власною кров’ю первородний гріх. Тож
вона повинна приборкати свої бажання й повсякчас прославляти Бога.
“Умєртвляймо т?ло своє Постами, Молитвами, Поклонами, и мисль наша нєхай
в ся знайдуєт” [3, 92], – закликає автор. Водночас Ґалятовський порівнює
певні людські органи з музичними інструментами: “Труба єсть горло
чєлов?чоє, Арфа сєрдце, Гусли язык, Бубєн т?ло умєртвєнноє, Пищалка
мысль, Струны жылы, Органы сами людє, албо составы людские, цимбалы
Пєрси” [3, 91 (зв.) – 92]. Відтак увесь цей “оркестр” “посполу з музыкою
Аггельскою” повинен восхваляти Бога. Саме в цьому й полягає головна ідея
проповіді, до якої старанно провадить слухача автор. Цим фактором
зумовлюється й символіка, якою він послуговується.
Отже, для розкриття значення свята Воскресіння Господнього чи, точніше,
сенсу самого факту Воскресіння Христового, Іоаникій Ґалятовський
послуговується символікою, що базується на:
Старому Заповіті, аби ствердити в реципієнта думку про одвічний Божий
задум спасіння людства, втілений в акті приходу Сина на землю, прийняття
ним страждання за гріхи цього світу й чудесного Воскресіння;
античній мітології, аби апелювати до інтелекту реципієнта й ствердити
думку про цілковиту “природність” окресленої події;
тогочасних знаннях із царини природничих наук, аби ствердити думку про
цілковите наукове обґрунтування євангельських подій;
народних прикметах, аби наблизити розуміння значення акту Воскресіння до
якомога ширшого кола реципієнтів.
Відтак можемо констатувати, що символіка застосована Ґалятовським заради
досягнення головної мети проповіді – виховати істинного християнина,
свідомого свого призначення.
ЛІТЕРАТУРА
Аристотель. Риторика // Аристотель и античная литература. – М.: Наука,
1978. – С.164-229.
Галятовський Іоаникій. Наука, альбо Способ зложення казання //
Українська література XVII ст.: Синкретична писемність. Поезія.
Драматургія. Белетристика. / Упоряд., прим. і вступ. стаття В.Крекотня;
Ред. тому О.Мишанич. – К.: Наукова думка, 1987. – С.108-133.
Іоаникій Ґалятовський. Казаніє, на Воскріс?ніє Господнє // Іоаникій
Ґалятовський. Ключ разум?нія. – К., 1660.
Крекотень В. Оповідання Антонія Радивиловського: З історії української
новелістики XVII ст. // Легенди, анекдоти, орації, міфи, казки, байки,
диспути, параболи. – К.: Наукова думка, 1983. – 408 с.
Чижевський Д. Історія української літератури: Від початків до доби
реалізму. – Тернопіль: Феміна, 1994. – 480 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
