Моделювання історичних подій і осіб у дилогії О.Пахучого „Тиміш
Хмельницький, син Богдана”, „Юрась Хмельниченко”
Українська романістика налічує цілий ряд взірців, у яких документ,
історичний фактаж є основою, визначальним компонентом, що здобуває різне
виявлення і стильове трактування. Естетичною вартістю вирізняються
історичні романи останніх десятиліть ХХ століття, зокрема Р.Іваничука
“Орда”, „Рев оленів нарозвидні”, Д.Міщенка “Бунтівний князь”, “Не полишу
тебе самотньою”, Р.Іванченко “Отрута для княгині”, О.Пахучого “Тиміш
Хмельницький, син Богдана”, “Юрась Хмельниченко” та ін.
Від твору до твору письменники поглиблювали художній історизм, щоб
пізнати витоки, процес становлення свідомості й характеру історичних
постатей. У романах історизм філософської й етичної проблематики
проявляється не тільки в конкретно-соціальному аспекті, а й у тому, що
ідейні засади перевіряються народним етичним кодексом, набираючи
глибинної значущості.
Основний принцип історизму – підходити до кожного явища в його
конкретності, становленні й розвитку, з урахуванням соціально-історичних
умов і обставин, що його народили. Історизм художнього мислення авторів
романів зумовлений не так хронологічними параметрами оповіді, як
масштабністю погляду, ступенем пізнання життя народу на його складних чи
переломних етапах, зримим відчуттям часових зв’язків. Аналіз історичних
обставин і людських характерів, історичні аналогії проведено у творах,
як правило, із позицій сучасності.
Часи розбудови, незалежності й самостійності України створили умови для
об’єктивного прочитання історичного минулого, для осмислення історичних
осіб і, зокрема, часів гетьманування Богдана Хмельницького та його
послідовників за часів великої Руїни.
Авторська думка прагнула осмислити співвіднесеність конкретних,
державно-правових вчинків гетьманів з їх значенням для народу. Історично
правдиве відтворення доби Руїни маємо в романі І.Нечуя-Левицького
“Гетьман Іван Виговський” (1899), у творах М.Старицького “Буря” (1896),
“У пристані” (1897) (з трилогії “Богдан Хмельницкий”); Б.Грінченка “Іван
Виговський, його життя і діла” (1909), у повісті О.Лупія “Гетьманська
булава”, романі Ю.Мушкетика “На брата брат” (1995) й ін. Дилогія
О.Пахучого “Тиміш Хмельницький, син Богдана” (1992), “Юрась
Хмельниченко” (1992) також має виразні тенденції реалістичного
зображення давно минулих подій.
Твори О.Пахучого достатньо не досліджені. Аналіз романів доповнить
цілісну картину дослідницького сприйняття доробку прозаїка й
літературного процесу ХХ століття, окреслить нові грані в
історико-літературному дискурсі вивчення творчості письменника.
Мета дослідження – осмислити форми моделювання історичних постатей і
подій у дилогії О.Пахучого, яка присвячена синам гетьмана України
Богдана Хмельницького.
Десь із середини 60-х років Україна стала об’єктом і ареною боротьби між
трьома тогочасними могутніми державами в східній половині Європи
(Польщею, Росією, Туреччиною). Боротьба за Україну була тривалою та
запеклою й величезною мірою спричинила до Руїни: “Хмельниччина стала
лише апогеєм визвольних борінь українського козацтва й всього народу,
після якого, щоправда, із ретардаціями, почався рух по низхідній лінії,
вповзання в
Руїну” [3, 288].
Заслуга автора романів у тому, що він зумів створити багатобарвний,
різнобічний, а тому живий і повнокровний образ козацької України, образ
у якому сконденсовано характерні особливості багатовікової історії
Русі-України.
Хаос в українській історії, втрата державної самостійності були
спричинені, насамперед, соціальним розбратом, руїнницькими діями
свавільних, національно безвідповідальних елементів серед різних верств
самої української народності, старшинськими міжусобицями, егоїстичною
пристрастю національних провідників до гетьманування, їхньою виснажливою
боротьбою за владу, неспроможністю і небажанням національних сил
об’єднатися в боротьбі проти чужоземних загарбників: „… все своє життя
завжди комусь услугуємо, продаємо свої шаблі, свою долю – то одному
пану, до другому. А самим стати господарями на власній землі не
можемо…” [5, 203].
У першому романі на тлі початку визвольної війни українського народу під
проводом Богдана Хмельницького інтерпретовано видатного воєначальника й
історичного діяча – Тимоша Хмельниченка. У другій книзі дилогії художньо
змодельовано складне політичне становище України після смерті Хмеля,
тривалу боротьбу старшин за владу, в якій не останню роль зіграв його
син Юрась.
Поділяємо думку О.Маховського, що автор не зовсім точно визначив жанр
своїх
творів – історичні романи [2], це швидше, романи-хроніки з життя України
II половини
XVII століття.
Події сюжетів розгорнуто у строгій хронологічній послідовності в одному
часовому плані. Як і в літописах (а хроніка у перекладі з грецької –
літопис), перед читачем проходить ланцюг подій, пов’язаних між собою
причинно-наслідковим зв’язком: у першій книзі дилогії – втеча Богдана
Хмельницького з Чигирина на Січ; обрання гетьманом; збройне повстання
проти шляхти та її безчинств; молдавський похід; бій під Берестечком;
арешт Хмеля Ісламом Гіреєм; переговори під Білою Церквою; перемога
Калиновського під Батогом; смерть Тимоша Хмельниченка. Другий роман
уводить у вир боротьби за гетьманську владу, претендентів на яку не
бракувало: Івана Виговського (бунт Пушкаря, розрив із Московщиною і
переговори з Польщею, Гадяцька умова, Конотопська перемога); Юрася
Хмельниченка (Переяславський договір 1657 року, московське “засилля”,
Чуднівський похід); на Лівобережній Україні – Павла Тетерю, а на
Правобережній – Івана Брюховецького (польський похід на Лівобережжя,
правобічне повстання, підписання нового договору з Москвою, війна з
Московщиною); Петра Дорошенка (союз із Туреччиною, похід на Галичину);
Дем’яна Многогрішного (підписання нового договору під назвою “Глухівські
статті”, Конотопська рада); Івана Самойловича (поділ України між
сусідами, скасування автономії української церкви, Кримський похід);
князя Сарматського – Юрія Хмельниченка.
Автор виявив досить чітку позицію у ставленні до зображених подій,
насамперед до політики Московщини, шляхетської Польщі, султанської
Туреччини, ханського Криму, залишаючи доволі місця для
найрізноманітніших смислових та логічних асоціацій і роздумів.
Хронікальна оповідь, що є головною характерною особливістю композиції
історичних романів О.Пахучого, не виключає наявності в обох творах
окремих ретроспективних елементів, що виступають у формі спогадів
персонажів або авторських розповідей про окремі події минулого.
Наприклад, перед очима Богдана Хмельницького “проносяться” картини
давнини: перший бій з польською шляхтою під Жовтими Водами і тріумф
першої перемоги; викуп Івана Виговського з полону.
Досить часто авторські екскурси у майбутнє передують хронікальному
викладу. Як от, перше посольство Хмеля до Москви (1649 року)
супроводжують такі слова: “Ще не раз відправлятиме своїх посланців до
Москви козацький гетьман! Минуть п’ять довгих і кривавих років, коли…
в Переяславі загудуть переможно дзвони, сповіщаючи про єдність двох
братніх народів…” [4, 133]. Перед походом війська Тимоша в Молдавію
автор зазначає: “Не знав Тиміш, що вже ніколи не побачить своїх рідних,
а що став батьком дізнається, лежачи зі страшною раною в обложенім
ворогом таборі” [4, 361]. Знаходимо в романі й згадку про „доброго царя”
(молодого й раннього Петра І) та Івана Мазепу – чоловіка „великого
розуму”; про ліквідацію царицею Катериною рештків української автономії,
скасування гетьманської влади, знищення Запорозької Січі, переселення
кріпаків із Росії та ін.
Отже, прозаїку вдалося створити дилогію, в якій час діє безперервно й
нероздільно впродовж усього твору. Час теперішній і час минулий та
майбутній діють паралельно.
Художня цінність романів не лише в правдивому художньо-хронікальному
моделюванні подій, а й у виразно окреслених характерах історичних осіб.
Одним із головних героїв роману “Тиміш Хмельницький, син Богдана” є
батько Хмель. Його портрет подано вже на першій сторінці: “…невисокий,
присадкуватий чоловік років п’ятдесяти. У всій його поставі відчувалася
владна вдача, глибокі чорні очі світилися розумом, досвідом, набутим
роками. Карбоване зморшками лице видавало нелегкі роздуми. Чимало,
мабуть, довелося долати йому всіляких перешкод, не раз боронити честь і
життя, дивитися смерті у вічі. Відчувалося, що чоловік цей – гарячий,
нестримний і лютий у гніві” [4, 6-7]. Доповнює портретну характеристику
ще й опис одягу: “Важка чорна кирея вільно спадала із широких його
плечей майже до стремен, з-під неї виглядали добрі юхтові чоботи і
кінець шкіряних піхов, карбованих міддю” [4, 7].
Образ Богдана Хмельницького осмислено у всій складності взаємодії
середовища й особистості. Бачимо його в усій повноті й реальності
суспільних стосунків: на державній раді – “від Бога даний керманич”; на
полі бою – “метався поміж бійців, ліз під кулі й шаблі, ризикуючи
власним життям…” [4, 158]; в дискусіях із супротивниками –
“зловісний”, “червоний”, “налитий кров’ю”, “лютий і грізний” і у
товариській бесіді – “добрий дипломат”; у колі сім’ї – люблячий чоловік
і турботливий батько.
Автор акцентував цілий ряд суперечностей, що були між гетьманом та його
полковниками, хоча, зрештою, воля першого завжди перемагала: “Воля Хмеля
– закон для кожного! Непослух карається смертю!..” [4, 159]. Його влада
була безмежною й часом він користувався нею недоцільно. Одне необережне
слово могло не просто образити керманича, а й розлютити, а вже будучи
розлюченим міг “вмить скарати”.
Богдан Хмельницький був не лише гетьманом, маючи надзвичайну державну
владу, а й громадським лідером: “… мав повагу козацтва й поспільства,
йому вірили, за ним ішли на бій, на смерть…” [4, 133], “умів
керувати”, чудово розбирався в людях, “вміло” висував їх на різні ланки
державного управління. О.Пахучий показав його єдино достойним рятівником
України, своєрідним месією, в якому сконцентрувалася ідея влади над усім
суспільством і одночасно ідея вірного служіння йому. Концентруючи увагу
на державницькому розумові, прозорливості, умінні оцінити ситуацію,
дочекатися слушного моменту, на дипломатичних здібностях, письменник
створив переконливий образ, у якому контамінувалися риси державотворця.
У другому романі – “Юрась Хмельниченко” – Богдану присвячено декілька
сторінок. Це здебільшого тяжко хворий, знесилений чоловік: “Ще донедавна
дужий, міцний… Хмельницький перетворився на немічного старого діда.
Голова працювала, як і раніше” [5, 56], за його плечима проростають
перші паростки майбутньої запеклої боротьби за гетьманську булаву.
Богдан це добре відчуває. На передсмертному одрі він ніби
виправдовується й жалкує за провину, що спричинив Україні: “А хто винен,
що стали ми з ляхом ворогами? Магнати, ксьондзи, єзуїти! Коли б не
паплюжили нашу святу віру, не трактували нас як рабів, не було б і
ніякого розмиру. Жили б і далі у єдиній сім’ї, як діти однієї матері…”
[5, 43].
Вичерпно змалював О.Пахучий синів Хмеля: Тимоша і Юрася. У старшого:
“ніжне лице, волохаті чорні брови, яскраві ледь припухлі вуста, над
якими кучерявилися рудуваті
???????????e
?????e ???????e
???????????e?. слабкий тілом і духом”, “боязкий і сльозавий”, “як
очеретина: гнеться, куди вітер
подме” [5, 132].
Бачимо Тимоша в бою: “Носився, як вихор, злий, впевнений… скрізь
встигав, скрізь поспівав гетьманич, вірив у своє військове щастя” [4,
344]. Для Юраська вельми важкою виявилася козацька наука: “вціляє
абияк”, до коня “не дуже проситься”, жаліється, що “голова вернеться”,
як верхи сяде, як візьме шаблю – махне раз-другий – “чоло вкривається
випотом, аж сорочка мокра”. Зате любить службу Божу, любить книги
читати, розглядати, міркувати.
Тимоша любили й поважали. По смерті – всі: і друзі, і вороги, “віддавали
останню шану лицареві, якого любили, шанували, боялися, ненавиділи, з
ким билися на смерть…” [4, 398].
Безталанний Юрась, що у гонитві за батьківською булавою тричі зрікався
чернечого сану і перекидався до московитів, поляків, турків, заплямував
себе тавром зрадника, відступника, ченця-розстриги: “в душу прокрадалося
солодке… бажання волі і влади, мирської влади. Надто привабливою
видавалася думка про… гетьманування” [5, 378-379]. Десь у глибині душі
він відчував розпач. Уві сні йому ввижалися марення, прокидався від
жаху, „все бачив себе коло шибениць, серед повішених козаків”. Юрась
злився на всіх, „гарячково” вишукував виправдання: „то винуватив
Шеремета, то присікався до Тетері…, то нарікав на слабкість козацького
війська, на бездіяльність старшин” [5, 172], але серце підказувало, що
він – „негідник”, який спаплюжив ім’я свого батька, порушив його
заповіт. Він своїми руками “розірвав Україну”, досягнувши прокляття
народу і знайшовши останній притулок на Мальті у монастирі лицарів
ордену святого Іоанна-Богослова, де просив у Бога прощення за все
содіяне: „І повірив Хмельниченко, що нарешті піде обраним шляхом –
шляхом смирення і всепрощення, шляхом добра і удосконалення духу” [5,
545]. Тому тихо і непомітно скінчив свій вік у далекій стороні князь
багатостраждальної України, останній син Богдана Хмельницького: „у
народній пам’яті він залишився нездарою й нікчемою, який не виправдав
сподівання свого славного батька. А чи його вина в тім?” [5, 352].
Чи не найбільш значущим у розкритті образу Юрася є його роздум про долю
України:
“О Україно, Україно! Що чекає на тебе? Яка доля судилася тобі? Чи станеш
сильною й багатою, поєднана під регіментом можновладця-гетьмана, чи
поляжеш, втоптана в порох? Де знайдете свою долю ви, її сини? Невже
розбредетеся по чужих землях шукати щастя? Проситиметесь у прийми до
чужинців – а ті глузуватимуть і з вашої мови, і з ваших звичаїв, не
вважатимуть вас за людей. Роками віддаватимете свій талан, свій труд на
чужий добробут, зубожієте у ярмі-неволі, і забудуть ваші нащадки, чиї
вони суть…” [5, 543]. Вони уточнюють загальновідомі події, виявляючи
ставлення до них автора.
Полярними оцінками схарактеризована прозаїком постать Івана Виговського.
Це “молодий панок, одягнений на польський кшталт із випещеним обличчям,
хитрими розумними очима, закрученими за останньою модою вусиками” [4,
102]; має “неабиякі здібності, освіту, природний розум, має і
далекосяжні наміри, але вміло їх приховує” [5, 192]; “кмітливий”,
“шляхетно редукований”. Тиміш переконаний у тому, що в писаря розумна
голова, але “щось нещире відчувається в його красномовстві”. На думку
Трубецького, “вор Івашка є вельми підступним”.
Друг, порадник і права рука великого гетьмана мріяв, що піде далі за
Богдана Хмельницького: “намагався осягти те, чого не встиг довести до
краю за свого життя
Богдан” [1, 213], плекав надію, що йому вдасться скинути з плеча “важку
московську руку”. Він дедалі більше упевнювався в необхідності
утвердження в Україні республіканського ладу. І.Виговський прагнув
поєднати Україну з Польщею на федеративних основах. Рідна країна мала
стати автономною державою, мати свою виборну осібну управу (свій сейм і
трибунал – найвищий суд). Союз із Польщею був актом вимушеним і
компромісним як одна зі спроб знайти підпору в протистоянні окупаційним
зазіханням Москви. Але надто свіжою була пам’ять народу про жорстоку
сваволю польського панства, щоб прийняти умови Гадяцької
ради (1658).
О.Пахучий звернув увагу на приховану зраду Івана Виговського, що
змушений виконувати волю гетьмана і внутрішньо протестувати,
дотримуючись польської орієнтації: пан Виговський “вихований” у
польському дусі, “до ляхів зичливий”, був “честолюбний” і все життя
“мріяв за всяку ціну пробитися нагору”. Він здатний приховувати власні
симпатії і антипатії. Знав, що в найближчому майбутньому йому доведеться
мати справу з Тимошем або Юрком.
Для Богдана Хмельницького він став “розумним і вірним дорадником,
виконавцем його політичних задумів” [5, 53]. Гетьман цінував його
“світлу голову”: “Багато добра він зробив Україні, мусить зробити ще…
але й схибити може, якщо вчасно не застерегти, не
поправити” [5, 15].
Трансформаційність характеристики образу зумовлено представленням його
на різних сходинках влади: спочатку він – генеральний писар, потім –
гетьман.
Психологічне сприйняття постаті Івана Виговського з діаметрально
протилежних точок зору надзвичайно промовисто вияскравлює позицію
автора.
Серед діючих осіб роману активним є гетьман Петро Дорошенко – “мужній
чоловік і воїн”, такий, що “всіх у баранячий ріг скрутить”, і “від цапа
молока добуде”, під гарячу руку “міг і рубонути” [5, 403]. Автор не раз
повторює, що він єдиний, хто вболіває за Україну і свій народ, як то й
належить кожному державцю; лицар, який, не шкодуючи сили, “боровся за
цілісність і єдність України”: “Та тільки – де ж вона є, ота Україна? На
Лівім березі Дніпра всівся московський підніжок Брюховецький, тут, на
Правім, – що не місто, то й гетьман. Гризуть один одного. Одні стоять за
царя, другі за короля, треті – самі собі й королі,
й царі” [4, 254]. Гетьман усвідомлює негайну потребу рятувати Україну:
“Треба збирати її докупи, під одну руку. Пора єднати нашу силу. Інакше
поневолять нас вороги” [4, 254]. І та сила успішно визволяла Україну від
московських загарбників, поки не зрадив Дорошенка “новий аматор”, Демко
Гнатенко, на прізвисько Многогрішний.
Проблема зрадництва постійна в романі й поширюється на усталені
образи-апологети. Серед них, у першу чергу, виступають представники
козацької старшини – Іван Брюховецький, Павло Тетеря, Іван Самойлович,
Дем’ян Многогрішний. Вони стали зрадниками національної ідеї,
намагаючись увійти до числа тих, хто пануватиме на українській землі.
Задля цього вони ставали вірними сподвижниками Московщини, шляхти,
їхніми лакеями, переслідуючи вільний дух. Так, Іван Брюховецький,
“зрадник”, “вірний царевий підніжок” став можновладцем, піднісся вище
багатьох уродзонних шляхтичів, отримав боярський чин. Він уособив у собі
усі можливі негативні риси і став найпідлішим відступником: “підступну
натуру має…” [5, 315]. Ці ж риси властиві Павлу Тетері: “Козацький
дипломат, ніколи як треба і не воював. Сам є підступний і непорядний…
він за золото й батька рідного продасть!” [5, 193]. Іван Самойлович у
всьому “догоджає московському царю”. Всі вони чинять на власний розсуд,
дбаючи про власну користь, поступаючись здоровим глуздом заради гонору й
почуття власної важливості. Жодному з них автор не співчуває. Його
непокоїть лиха доля українського народу, який був утягнутий цими
гетьманами у братовбивчу війну, що звела нанівець усі помисли старого
Хмеля: українець різав українця лише за те, що представники козацької
верхівки не знаходили між собою порозуміння – одні хилилися під руку
польського короля, інші шукали протекції у московського царя, треті
апелювали до турецького султана.
Далекий письменник і від того, щоб засуджувати, або ж, навпаки,
вихваляти дії того чи іншого українського гетьмана. Все це він залишає
на розсуд читачеві.
Щиро захоплюється автор величною постаттю українського лицаря,
козацького ватажка Івана Сірка, “палкого борця з мусульманством”, який
користувався повагою багатьох європейських можновладців. Образ кошового
О.Пахучий виписав із якоюсь особливою патетикою: “Серед вершників
виділявся могутній літній запорожець. Одразу впадало в очі: не простий
був то чоловік!” [5, 396]; “… богатир землі української. Лице наче
карбоване талантом італійського митця, орлині очі, могутні плечі. Все
життя бореться за православну віру! Боголюбивий, істинний християнин.
Усім козакам козак, а чарки не п’є. Справжній лицар, із нього тільки б
романи описувати, як у Європі те полюбляють. Слава Сірка гримить і на
Сході, і на Заході. Словом – лицар!” [5, 390].
Славний кошовий з’являється на сторінках роману (“Юрась Хмельниченко”)
лише тричі, але й цього досить, щоб зрозуміти: образ Сірка глибоко
трагічний. Ревнивий захисник православної віри, прекрасний військовий
так і не осягнув намірів Петра Дорошенка “поєднати силу” українську.
Іван Сірко так і не пристав із Військом Запорозьким до гетьмана
Правобережної України.
Не уник О.Пахучий картин, пов’язаних із гаданнями, із віруваннями в
надприродні сили, чаклунством. Насамперед це стосується образу Тимоша
Хмельницького, якому спочатку полонений караїм, а потім циганка
пророкують ранню смерть: “саме небо віщує твою скору смерть… три по
сім років буде твій вік…” [4, 95]. Над військом гетьманича тяжіє
фатум, його чекає поразка, про що свідчить хвостата зірка на небі:
“Після заходу сонця у прозорому зеленкуватому небі поставала яскрава
зірка з чудернацьким довгим хвостом. Скидалася на меч, скерований на
північ якоюсь надприродною силою. Щоночі той меч ставав
яскравішим” [4, 39]. Це явище козаки трактують як доленосне знамення.
Тут бачимо традицію дохристиянських вірувань, що знайшли художнє
відображення ще в “Слові…”.
Спираючись на історичні джерела, автор достовірно змалював епоху, її
представників, а домисел органічно поєднав із правдою історичною і
сплавив у правду художню. О.Пахучий осмислив і майстерно втілив
історичний фактаж у романах для відтворення вічної людської трагедії,
спричиненої взаємною глухотою, затятістю козацької старшини у власній
“правді”, небажанням іти на компроміси й шукати шляхів, котрі об’єднують
людей, дають можливість жити у мирі й злагоді й не ставати здобиччю
зажерливих сусідів.
Історична концепція історичних постатей втілена в дилогії О.Пахучого
історично-конкретна і спирається на наукові джерела (М.Аркаса “Історію
України-Русі”, Д.Дорошенка “Нарис історії України”, І.Крип’якевича
“Історію України”, О.Субтельного “Україну: Історію”, дослідження
М.Грушевського “Виговський і Мазепа” та ін).
Отже, аналіз романів “Тиміш Хмельницький, син Богдана”, “Юрась
Хмельниченко” О.Пахучого засвідчує складний процес трансформації
історичної правди в художню. При цьому багатоаспектність художнього
моделювання досягається завдяки індивідуальному авторському баченню
історичних осіб і подій, наявності й доступності документальних джерел,
їх об’єктивності, авторській рецепції у відборі фактів, принципам
жанрової специфіки твору тощо. Наголошуємо на характерному тяжінні до
реалістичного подання фактів. Питома вага художнього домислу й вимислу в
цих романах – невелика.
ЛІТЕРАТУРА
Аркас М. Історія України-Русі. – 2-ге факс. видання. – К.: Вища школа,
1991. – 456 с.
Маховський О. Тінь славного імені, або „варфоломіївська ніч” над
Україною // Українське слово. – 1996. – 30 травня.
Наливайко Д. Козацько-християнська республіка (Запорозька Січ у
західноєвропейських літературних пам’ятках. – К.: Дніпро, 1992. – 495 с.
Пахучий О. Тиміш Хмельницький, син Богдана: Історичний роман. – К.:
Український письменник, 1992. – 431 с.
Пахучий О. Юрась Хмельниченко: Історичний роман. – К.: Український
письменник, 1992. – 558 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
