Поетика Олександра Стешенка
Ім’я поета Олександра Стешенка пов’язане передусім із Запорізьким краєм.
Його поетичний доробок не дуже великий. Перша збірка „Є така любов”
(1962), друга – „Літо в долонях” (1965), третя – „Громовий острів”
(1972), публікації в газетах і журналах і четверта, ювілейна „Вибране.
На березі думок” (1999). Творчість О.Стешенка достатньо не досліджена.
Це переважно окремі відгуки, рецензії на ту чи іншу поетичну збірку,
ювілейні статті його побратимів по перу, зокрема В.Лісняка, І.Пуппо,
П.Ребра, М.Лиходіда, Г.Лютого, А.Рекубрацького, зрідка – статті
літературознавців (Є.Прісовський, О.Моторний). ґрунтовне дослідження ще
попереду.
Аналізуючи поезію О.Стешенка, передусім визначимо її основні мотиви та
окреслимо найголовніші складові її поетики, опираючись насамперед на
збірку „Вибране. На березі думок”.
Уже в ранній поезії вияскравлюється натурфілософська концепція
О.Стешенка. Його ліричний герой сприймає світ через бачення природи.
Митець створює образ романтичного і самотнього мрійника, душа якого
вболіває за всіх і молить:
Дай, Боже, відчувати кожному,
Коли є дощ, сльоза, і є гроза [7, 85].
В.Довбиш, автор передмови до збірки вибраного О.Стешенка „На березі
думок”, зауважує: „Олександр Стешенко – лірик, але позбавлений
сентиментальності. Він ніколи не виступає у ролі моралізатора. Коріння
його поезії глибинні, побудовані на найкращих моральних думках високої
духовності. І це відізвалося не стільки в мові, яка несе певну
філософічність, а в самій драматургії поетичного мислення, психологізмі
підтексту його
віршів” [1, 4-5].
Збірка О.Стешенка „Вибране. На березі думок” побудована за
ідейно-тематичним принципом. В основу її покладено саморух духовного
життя ліричного героя: медитації на лоні природи („Червень зеленого
сонця”, „Весну люблю”, „Вечір висмикує з яворів”, „Коли зорі м’який
рожевий пензлик”, „Черемха”, „Сказала осінь”, „Я знову в травні юний, як
весна…”, „Морські троянди”, „В синім травні”), роздуми на
культурологічні теми („До вінка Кобзареві”, „Зачах мій друг, втомився,
одзвенів”, „День поезії в Карелії”), осмислення феномена пристрасті,
оспівування кохання („За синьооким берегом Дніпра”, „Ще відтоді, як ти
поїхала”), родинні мотиви („Сестрі”, „На Батьківській могилі”, „Мій син
в степу”, „Братові”, „Телесики”), осмислення своїх коренів і витоків,
уболівання за долю України, рідну землю („Україні”, „Яворовий вершник”,
„Русин”), звеличення образу Жінки, Матері, зокрема біль за втратою Мами
(поема „Марія”, „Вечір висмикує з яворів”), почуття світлої пам’яті про
тих, хто загинув за рідний край у роки громадянської і Великої
Вітчизняної воєн („Невмирущі”, „Левкова липа”, „Аронів сад”, „Проходять
солдати”, „В день Перемоги”), почуття ностальгії за дитинством („Листи
до вчительки”, „Навезли кавунів”, „Село союзне”, „Молозиво”), захоплення
чесною працею трударів („Рибалка”, „Бакенщик”, „Добро”, „Колоски”,
„Сторож”, „Засурський мотив”, „Сіль”).
Стрімкий озонний вітер сучасності перегортає сторінки недавньої
історії, відмітаючи художньо безпорадний, пропагандистський мотлох,
продукований „інженерами людських душ” на замовлення більшовицького
режиму. Не збідніє наша літературна нива від того, що на ній засихає і
щезає бур’ян, яким засмічували людські душі, сіючи зневагу до чесної
вільної праці, до історичної пам’яті народу, його гідності й честі, до
батьківської мови й народних традицій. Духовна криниця повинна бути
чистою, бо вона живить нове покоління, якому судилося утверджувати
незалежну Україну. До цього життєдайного чорноземного пласта нашого
письменства належить творча спадщина і О.Стешенка – поета справді
народного.
Пізнати художника слова – це означає вловити домінанту його душі, яка
розкривається нам тоді, коли беремо творчий доробок у всій повноті й
цілісності, різноманітті мотивів і сердечних барв, з яких і постає суть
особистості.
Душа поета починається з дитинства:
Ні, лебеді, то лебеді ячать!..
Не лебеді. Тобі дитинство сниться.
Найперші життєві враження – неповторна природа Придніпров’я, а ще виніс
майбутній поет із свого дитинства найбільший скарб – материнську любов,
повагу до трудівників, до Добра як основи всього сущого на Землі.
В.Довбиш пише: „Народився поет у селянській сім’ї, в якій було багато
дітей і кожна з них бажана і улюблена. Батько – клопітливий господар,
рибалив, працював бакенщиком, мати обшивала все село Андріївку, а також
дитячий будинок, який поруч був з подвір’ям Стешенків. Батьківська хата
й досі стоїть на схилі похилої вулиці біля вербового берега затоки
Дніпра, котрий вражає кожного своєю величчю і вічним хлюпотінням. За
обрієм ледь мріють гранітні скельки острова Тавліжаного. За селом його
батьків безкраї степові простори і круті
яруги” [1, 3]. Тому ж так пафосно і щиросердно звучать слова поета:
Степи, степи! Століття прудконогі
На серці нестаріючих легенд,
Знаходили і рвали ваші струни,
Копитили, палили ваші струни
Та знов ті струни лебеділи вам.
Степи, степи! Одвічний дзвін життя,
Священний гімн і жайвора й колосся [7, 70].
Поезія О.Стешенка дуже автобіографічна. Його поетична уява не йде далі
того, що він повсякчас бачив навколо себе, людей, які його оточували і
які назавжди стали добрими друзями. Вони ніби проходять перед уявою
читача: дід Добро, „Андріївський Шаляпін”, який „немов на троні, … на
водовозці / Одвічно заклопотаний сидить” і пісні якого так чарували
ліричного героя, як і його односельців; вчителька, синів якої „підкосила
війна, обпалила їм горді крила” і тепер вона живе листами, сповненими
радощів і болів своїх колишніх учнів; садівник – „великий – по-своєму
Рєпін; „живе заклопотаний чоловік” – батько, „який зорі раніше встає! І
рук вузлуватість несе понад садом, / По самісінькій, слово честі, зорі”;
бакенщик – знову ж батько! – що „руками сильними” „збира не ліхтарі –
келихи, / по вінця біло-сині з залишками ранньої зорі”; брат, якого не
стало, він пропрацював усе життя на заводі („А ти, ганчірка наче, витер
/ Сталеплавильний з юних днів”); мама, у якої „сон вигоря, догоря” і
„синами світить…”; дід Платон, в якого „пальці, неначе коріння
дубове”, який ще „не всі лемеші відклепав, але відходить у небуття…”.
В О.Стешенка багата пейзажна лірика. Він захоплено вигукує:
Весну люблю
за мускули,
В яких живуть громи!
Весну люблю
за дерево
З зіницями бруньок,
За молоді артерії
Думок… [7, 10].
„Ораторія пробудження землі” весною бринить у серці поета. Пейзажна
лірика його має яскраву філософську спрямованість. Образ річки є чіткою
ілюстрацією світоглядних і мистецьких настанов поета. Це ідеал гармонії
у природі, що переноситься і на людське буття („Чайками хурделиться за
плесами ранком підоранжена ріка…” – „Бакенщик”, „Потім з червоного
сонця / Чайка, мов промінь, схопиться / І упаде купатися / В стрімку
течію ріки” – „Світанок на Дніпрі”, „Така в’язка і тепла ще вода” – така
ж назва, „Вітри – ночей чорноробочі / Збирають зорі у ріці…” –
„Передвесільне”). Філософська спрямованість поєднується зі
споглядально-рефлективною позицією. Семантичне гніздо, яке включає в
себе поняття води, в О.Стешенка значно ширше: це ріка, море, гроза, дощ,
волога, озеро. Як зауважував свого часу академік Л.Новиченко, „одна з
важливих життєвих і сакральних функцій води – очищення і покликання
завдяки цьому до нового чи оновленого життя” [3, 178]. Феномен води у
О.Стешенка викристалізовує духовні первні ліричного героя: пантеїзм,
здатність сприймати красу, прагнення до самозаглиблення і осягнення
власної суті. Його поезія втілює пошуки мудрої глибини законів Всесвіту,
зосереджує в собі прозорість, освітленість, одухотвореність природи і
злитої з нею особистості ліричного героя. Він виявляє особисту духовну
суть, самоосягнення і самовдосконалення здійснюється у плеканні
„власного світу”, близького світові природи. Архетипічні образи –
символи води, землі, неба – проектуються на людське життя. Духовний світ
ліричного героя формується на шляху самоти і самопізнання серед вод,
сонць і зір. Із хаосу душі створити світ – означає виявити космічну
гармонію і власне земне призначення.
Філософська лірика О.Стешенка про циклічність у природі і лінійність у
житті людському. З часом ліричний герой поета сприймає осінь як пору
духовної зрілості. Власне, для нього це була і не осінь, а переддень її.
Та наближення осені і осінніх мотивів у серці спонукає до глибоких
роздумів:
За серпокрильцем вересень згаса.
Він так летить, що літаки згасають
І в пам’яті найкращі воскресають
Не ті, що розлітались в небесах.
Тож зупинись, коли ще не добіг
До кращої із кращих квіток в світі…
Але є і поезія, яка нагадує „осінню” тематику поезії М.Рильського,
зокрема періоду „третього цвітіння”, де простежується „ностальгічне
видіння вересневої пори молодих літ” митця, виспіване пейзажем
символічне означення власної життєвої осені, і навіяний усім цим
елегійний смуток, і лагідна примиреність із нездоланним законом буття.
Пройти мені, чи зупинитись тут,
Чи трохи далі відлетіть і потім,
Коли вже віхоли півсерця заметуть,
Спинитись поміж втоми
І робити?
або
Степи, степи! Одвічний дзвін життя,
Священний гімн і жайвора й колосся.
Ви прадіда покликали до себе,
Батьків моїх покликали до себе,
І, чую, чую, – кличете мене!
.
???????
???????????
???????????
???????????
???????????
????????????тя ліричного героя, підвладного „осінній тузі”. Однак це не
стільки туга за щастям молодості, скільки прагнення благословенного
спокою. Разом з тим спокій цей – не рідний брат втоми, безнадії і
приреченості, а мудра примиреність із незмінними законами життя,
відчуття повного злиття із довкіллям.
Можна говорити і про філософічність лірики поета, коли мати на увазі
осмислення ним фактів і явищ дійсності на світоглядному рівні,
схильність його до узагальнень широкого, інколи глобального масштабу.
Звісно, в поетичній творчості такі узагальнення подаються в
художньо-образній формі:
За першим поїздом
Прийде поїзд останній.
Все приїдається, бридне.
Добрі вмирають і злі.
Червне зеленого сонця,
На світовім екрані
В найголовнішій ролі
Твій виступає хліб [7, 8].
Руками шукає жилавими
Загублену люльку
Час [7, 12].
Рання поезія О.Стешенка доволі яскраво представляє читачеві автора в
одній із найхарактерніших його іпостасей: як сина українського степу, як
поета, який своїми коренями міцно і глибоко проростає в рідному
народному ґрунті. Це поет первісно-гармонійного відчуття, до мозку
кісток український. Саме оця первісна гармонійність співжиття з
природою, навколишнім світом, відчуття їх непереданих барв, особливих
прикмет, схованих від стороннього ока, байдужого до природи, притаєних
її секретів, її живої душі, – належить до визначальних властивостей
українського національного характеру. Адже формувався він тисячоліттями
і передбачав та конче вимагав найбезпосереднішої близькості до природи,
до землі.
За свідченнями української класичної літератури і багатющої
уснопоетичної народної творчості, первісно-гармонійне чуття природи
становить найприкметнішу з ознак світосприймання українця. Саме ця риса
національного характеру передусім і впадає в око при знайомстві з
ранньою (втім, не лише ранньою) творчістю О.Стешенка.
Звернемось до думки поета Г.Лютого: „У Олександра Стешенка напрочуд
світлий і органічний голос. Часом здається, що його слова геть зовсім
без пози. Говорю не про позерство, а про ту малість пози, що все-таки
різнить поетичне слово од буденного поетового слова” [2, 8]. І для
підтвердження своєї думки він наводить уривок із поезії О.Стешенка:
… Ти не приходь сьогодні в гості, мати,
Допоки в мені вечір відпече,
Напився п’яний трохи листопад
І в сонці оживає хати клямка.
Я, мамо, дотягну ще нашу лямку
Під веслами, вітрилами,
Що над
Моєю стороною ситцем, ситчиком
Сіяє, як брати мої і ти,
Нас не покличуть – ми давай покличемо
До нашої світлиці всіх зайти.
Любов і синівська відданість О.Стешенка рідній Україні виявились
надійними, здатними витримати будь-які випробування часом. І це чітко й
переконливо відбилось у його поезії. Любов до України прирівнюється
поетом до любові до матері, це найдорожче, найбільший дар:
Не відгребла, хоч довго весла
Скрипіли втомлено в пітьмі.
І ось воскресла! Вже воскресла,
Як пам’ять матері в мені.
З щемом у серці поет закликає:
Світися в дітях, Україно,
В яких все пройдене щемить.
Звісно, поезія, як і духовність нації взагалі, не може розвиватися, не
прагнучи до оновлення – збагачення новим як у засобах, прийомах,
підходах – у всьому своєму творчому арсеналі, так і в своїх
концептуальних поглядах.
О.Стешенко прагнув показати і славне минуле українського народу,
зіставити його із сучасним і звести різні події й факти до спільного
знаменника. А тим знаменником увижалася поетові духовна велич і міць
українського народу в ході віків, колись і тепер, у минулому і
сучасному. Поет „мандрує” в рідну історію. У поезії „Яворовий вершник”
він пише:
Червоні крила витверджує
Легенда прадавніх днів
Про яворового вершника,
Що світиться у мені.
Останньою фразою („що світиться у мені”) підкреслено спадкоємність
поколінь, причетність минулого до сьогоднішнього і навпаки. У поезії
наголошено далі:
Про недопиті келихи
У хортицьких куренях,
Про те, як горів над скелями
Отаман з Дніпром в очах.
Як джура стогнав отаманів
В зажурі курних доріг
І думи у серці танули:
Прости-прощавай! Не вберіг…
Ця поезія, як і багато інших, дає підстави говорити про О.Стешенка як
поета національного, наскрізь українського в самих глибинах свого єства.
Місткою є в цій поезії художня деталь:
Руками шукає жилавими
Загублену люльку
Час.
І тут же поет робить глибоко філософський висновок:
Хай люлька гіркава загублена –
Та вічна козацька душа!
Тут возвеличено подвиг:
Сорочка вогненної доблесті
У явора на плечах.
Мистецьке відтворення минувшини вимагає скрупульозної обізнаності з її
конкретними деталями, з одного боку, а з другого – глибоко продуманої і
зрілої концепції поета-мислителя, без якої історичні сцени лишаються
лише сценами, свого роду літературною ілюстрацією шкільних схем, без
тієї індивідуальної віртуозності, що створює справжню артистичність. І
навіть пишучи про сучасну Хортицю, автор, це відчувається у підтексті і
на це вказують деякі конкретні ознаки (як, скажімо, епітет „славетна”)
перекидає місток і в минуле її:
Славетна земле хортицька,
Вишнева, яблунева ти!
В тобі, мов риба в неводі,
Душа моя тріпочеться! („Хортиця”).
Центральний мотив поезії, яка увійшла до першої збірки О.Стешенка „Є
така любов”, – мотив творчої праці і людини, закоханої у справу, якою
вона займається у житті. Праця, на думку поета, як і ліричного героя
його поезії, це джерело всього прекрасного на землі:
Знаю, більшого щастя в житті
не знайду,
бо воно – це не камінь лежачий.
В мене щастя одне –
Я на зміну іду,
Хлопцям руки потисну гарячі.
Ідеєю про „золотий пам’ятник” трудовій людині пронизана вся збірка
О.Стешенка „Літо в долонях”, починаючи від прелюду – своєрідного
звернення до скульптора, який повинен навік возвеличити літо в долонях,
і до заключних фрагментів поеми („Марія”). На п’єдесталі цього
пам’ятника стоїть і тітка Марія, що завше думає про землю, і бакенщик на
милицях, і дівчина-хортичанка, що йде крізь травень в повноліття… А
„Полудень”, „Вітер падає мерзлими крижнями…”, „Спрага”, „Морські
троянди” – це рисочка все до того ж нерукотворного пам’ятника
Людині-трудівнику” [3].
Сила О.Стешенка-поета, і це засвідчили уже поезії перших двох збірок,
саме в тому, що для нього скрізь і всюди „живе історія велика й запахи
невипиті землі…”, він прославляє народ,
Бо народу ніяк без народу,
Як без рук твоїх, мамо, мені…
Ліричний герой поета порівнюється то з роботящою бджолою, то з могутнім
Антеєм, то припав до землі і пахне чорноземом. Красу людини митець
бачить у робочих руках і мрії про дивні колоски. Поезія „Колоски” має
епіграф – слова О.Довженка: „Людині, яка навчить нас вирощувати два
колоски там, де росте один, буде поставлено золотий пам’ятник”.
І.Пуппо зазначає: „Стешенко тонко відчуває контрасти, він вміє
протиставляти фарби, захоплювати читача несподіваними, але точними
образами” [5].
Від збірки до збірки поетична майстерність О.Стешенка зростала.
Аналізуючи другу книгу поета „Літо в долонях”, П.Ребро наголошував, що
„від першої її відділяє дистанція великого розміру”. Під „дистанцією” ми
маємо на увазі зовсім не час, а шлях, пройдений поетом до оволодіння
вершинами поетичної майстерності” [2].
Як видно зі змісту поезії О.Стешенка, поет мав глибоке відчуття ідеалу і
краси. Прикметною рисою його поезії є і оптимізм. Оптимізм органічний,
справжній, національно традиційний. Адже не секрет, що саме
життєлюбством і оптимізмом українська поезія досить таки відрізняється
від багатьох інших.
Неможливо створити нову поезію поза культурною традицією, без зв’язку з
попередниками. Відчувається немало схожого в поезії О.Стешенка з поезією
М.Рильського.
О.Стешенко володіє даром винятково органічного відчуття слова, уміє
розрізняти найтонші його модуляції. Слово поета має ірраціональну
дієвість, володіє силою магії. Для поета слово – живий організм:
І над брунькою
кожною
Устають, наче діти, слова.
О.Стешенко досить майстерно поєднує напругу врочистого співу з
довірливою гнучкою інтонацією побудови мови. Але й там, де у віршах
присутній побут, де йдеться про буденне, помітні відсвіти святкового.
Найкращі твори громадянської тематики в О.Стешенка позбавлені барабанної
риторики. Вони сприймаються як внутрішнє одкровення. Загальні емоції
доби підсилені особистісним переживанням. В О.Стешенка майже немає
образів одновимірних, однопланових. „Я” поета пристрасне і часом навіть
патетичне.
ЛІТЕРАТУРА
Довбиш В. Слово про поета // Стешенко О. На березі думок. Вибране.
Поезії. – Запоріжжя: Хортиця,
1999. – С.3-6.
Лютий Г. І те, що я нікому не сказав // Хортиця. – 2001. – №3. – С.7-9.
Моторний О. „Літо в долонях” // Прапор юності. – 1965. – 5 листопада.
Новиченко Л. Поетичний світ Максима Рильського: 1941-1964. – К., 1991. –
264 с.
Пуппо І. Плюси і мінуси хорошої книги // Прапор юності. – 1966. – 27
лютого.
Ребро П. Зерна вдохновения // Индустриальное Запорожье. – 1966. – 25
марта.
Стешенко О. На березі думок. Вибране. Поезії. – Запоріжжя: Хортиця,
1999. – 115 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
