.

Східні впливи в билинах та методи їх досліджень наприкінці ХІХ ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 1777
Скачать документ

Східні впливи в билинах та методи їх досліджень наприкінці ХІХ ст.

Давньоруські билини були текстами, що якнайкраще свідчили про те, що
історія кожної національної культури є водночас історією її зв’язків з
культурами інших народів. Їх називали неоднаково: «билини», «богатирські
пісні», «старини», «історичні пісні». Навколо них точилися дискусії про
місце їх складання: Київська Русь (Л.Майков), Київська і
Галицько-Волинська Русь (М.Дашкевич), Московське царство (М.Халанський),
Новгород (Вс.Міллер, пізніше він визнаватиме батьківщиною билин
Московську Русь), неоднозначними були спроби приурочити їх до якогось
часу, по-різному намагалися встановити середовище, в якому вони
створювалися.

Билинознавство кінця ХІХ ст. певним чином перебувало в хаотичному стані.
Дослідники постійно накопичували порівняльні дані, але у багатьох
розвідках не було строгого методу, зіштовхувалися різні теорії і
гіпотези. Учені часто не з’ясовували загального процесу виникнення
билинних епосів, або не повно і однобічно відбирали дані з порівнянь.
Підшукування паралелей і окремих схожих мотивів чи групи мотивів не
призводило до надійних результатів, оскільки паралелі і схожості не
розкривали процесу створення билин.

Мета статті – показати, як наука наприкінці ХІХ ст. різними шляхами
підходила до виокремлення в билинному епосі впливів фольклору інших
народів, зокрема східних, і яку роль у цьому відігравали порівняльні
дослідження.

Першим послідовно виклав теорію східних зв’язків давньоруського
фольклору В.Стасов, хоч окремі порівняння робилися і до нього. Його
праця «Походження російських билин» (1868) мала гучний резонанс у
науковому світі, хоча пізніше О.Пипін стверджував, що дослідження
В.Стасова «по-перше, безсумнівно змусили строгіше озирнутися на
попередні тлумачення нашого давнього епосу, зробили помірнішим запал
міфологів і сприяли усуненню сентиментальних і алегоричних теорій.
По-друге, вони вказували на бік справи, яка хоч і не була самим автором
розв’язана, але в будь-якому випадку вимагає уваги» [1, 702].

В.Стасов, досліджуючи східні епоси, приділив велике значення
відображенню в них не тільки конкретних історичних обставин, а й
побутових реалій (особливо культу коня). Здійснюючи текстологічний та
історичний аналіз, він доводив, що найбільшою є схожість билин з
кочовими епосами сусідніх народів Південного Сибіру і Середньої Азії, а
не з давньоруським і давньоіранським епосами. З цього він робив
висновок, що можна говорити і про пізніші запозичення, а не тільки про
спільні індоєвропейські витоки епосу.

Історичну школу в російській фольклористиці очолив у 80-х рр. В.Міллер,
який критикував працю В.Стасова через недосконалість його методологічних
прийомів і різні фактичні натяжки [2]. Але його заперечення не
стосувалися основної передумови В.Стасова про можливість східних
впливів, яку він визнавав і тоді. Через двадцять п’ять років В.Міллер
використав працю В.Стасова для доказів доцільності виявлення східних
паралелей до билин. Не варто забувати, підкреслював він, що руський
народ протягом багатьох століть перебував поруч з тюркськими племенами,
«в найтісніших стосунках, військових і мирних, що цілі сторінки наших
літописів наповнені звістками про східних кочівників, і багато билин
розповідають про боротьбу з татарами, і тому дослідник, що шукає
відображення історії в нашій билинній творчості, саме через ці вказівки
повинен шукати в ній і слідів тісного зв’язку Русі зі Сходом, і
ознайомитися з характером і змістом епічних оповідей наших сусідів» [3,
231]. «Не заходячи так далеко, як зайшов В.В.Стасов, – писав він, – …
все ж потрібно віддати належне цьому обдарованому дослідникові в тому,
що він в деяких рисах нашого епосу з’ясував тюркський вплив» [3, 217], і
не ігнорувати «тих небагатьох, але надійних… результатів досліджень,
якими наука йому зобов’язана» [3, 217]. Нагадаємо, що погляди В.Стасова
на походження билин підтримав М.Драгоманов, заперечуючи слов’янофільські
тенденції в науці про фольклор [4].

О.Пипін в рецензії на «Экскурсы.», порівнюючи погляди В.Міллера і
В.Стасова, відзначав, що «протидію у міфологів викликала не тільки
східна гіпотеза, розроблена обома вченими, а й взагалі історичний підхід
до епосу» [1, 704]. Варто згадати, що погляди «міфологічної школи» в
фольклористиці поставила під сумнів ще монографія Л.Майкова «О былинах
Владимирова цикла» (1863). Не заперечуючи присутності міфологічних
елементів у билинах, він вважав їх формуючим началом історичні перекази.
На основі аналізу історичних даних, що містяться у билинах, і їх
співвідношень із історичними доказами, Л. Майков визначив місце і час
створення руського епосу. У цьому він опирається на тезу, запропоновану
у фольклористиці Форіелем і Вілльмарке, формулюючи свій висновок так:
«Взагалі народний епос за своїм утворенням завжди сучасний події, яку
він оспівує, або ж живому враженню цієї події на народ» [5, 22]. У цій
праці він ретельно зіставив билини з дійсністю Київської Русі, вказав і
на впливи (переважно в сфері матеріальної культурі), які йшли з інших
країн (зокрема, і зі Сходу).

«В пошуках епічних запозичень і зв’язків із суміжними степовими
кочовиками, – писав О.Пипін, – В.Стасов з його порівняльним методом, до
якого люди науки поставились із дивною недружелюбністю, вперше відкривав
можливість справжнього пояснення питання. Міллер же, стояв усе… на
твердішому історичному ґрунті, ніж міфологи, вірі поясненні подробиць
давньоруського епосу, … вченим була безсумнівно вказана одна з його
дійсних сторін і розкрилися багато цікавих рис давньоруського побуту і
давньої народної поетичної

творчості» [1, 742].

В «Экскурсах.» В.Міллер часто звертався до висловлювань О.Веселовського,
підтверджуючи ними свою концепцію. Щоправда, східна проблема в фольклорі
не була для О.Веселовського основною в його наукових інтересах, він не
вважав себе

орієнталістом [6, VII]. Вчений доводив, що «народний епос кожного
історичного народу за необхідністю міжнародний» [7, 68], хоча й
підкреслював, що про запозичені перекази, які ввійшли до складу билин,
можна говорити тільки як про «випадкові матеріали, які пішли на його
створення» [7, 401] і творчо переопрацьовані, згідно народному характеру
руського епосу. В.Міллер, стверджуючи що спілкування Русі з тюрками було
не тільки вороже, а й мирне, наводить висловлювання О.Веселовського:
«При такому зближенні народностей легко уявити, що в нас не тільки
співали пісень про половців, але й вторили пісням половецьким… Уривок
половецьких пісень чи переказів, які відгукувалися ароматом степу,
зберігся в нашому літописі під 1201 роком» [3, 372]. Обстоюючи
неминучість культурного спілкування між народами, зокрема і в царині
епосу, В.Міллер наводить слов.Веселовського а Опро міжнародний характер
народного епосу на підтвердження своєї думки: «Кожен, хто знайомий з
історією культури, добре знає, що багато того, що визнається
національним (підкреслення автора — Г.А.), зовсім не передбачає
туземності свого походження чи винаходу» [3, 225].

В.Міллер вказує на закономірність дотику епіки осілого населення з
епікою кочівників, що відповідала «географічним і історичним умовам» [3,
225], серед яких розвивався епос. «Тісний зв’язок східноруського
населення з кочівниками мав такі величезні історичні наслідки, так
глибоко відобразився на матеріальному боці російського побуту, що було б
абсурдом не визнавати такого ж відображення його на духовному боці
російського побуту і насамперед на пам’ятках народної творчості» [3,
217].

Варто підкреслити, що, досліджуючи східні компоненти билин, В.Міллер не
заперечував наявності визначального, національного ядра в них:
«Звичайно, істинна самобутність нашого епосу не зазнає ані найменших
збитків, скільки б запозичених сюжетів у ньому не вказали дослідники.
Потрібно пам’ятати, що засвоєння чужого матеріалу для народу можливе
тільки за умов його радикального переопрацювання на свій лад. Наш же
народ мав уже досить рано настільки багатий билинний епос, настільки
тверді традиційні прийоми епічного творення, що все чуже, що в нього
проникало, переливалось уже в готові форми народного складу, набувало
печаті народності і швидко ставало рідним набутком. Ця сила
народності… не потребує ні багатослівних пояснень тих осіб, які беруть
на себе привілей на якесь виняткове розуміння народного духу, ні захисту
проти замаху тих дослідників, які, розглядаючи наш билинний матеріал з
порівняльно-історичної точки зору і знаходячи в ньому деякі запозичення
зі сходу, півдня, півночі, нібито применшують значення нашої народної
творчості» [3, 232]. Це принципово відрізнялося від теорії В.Стасова,
який стверджував, що «билини не містять в корінній своїй основі нічого
руського» [8, 14].

Як бачимо, погляди В.Міллера були досить-таки суперечливими: з одного
боку, він надавав східним елементам в давньоруському епосі особливого
значення, хоча додавав, що «не будемо шукати оригіналів (билин — Г.А.)
виключно на Сході» [3, 23], з іншого — визнавав самобутність епосу,
незважаючи на вказані дослідниками запозичені сюжети в ньому.

Праця В.Міллера, на думку М.Дашкевича, якому Російська академія наук
доручила прорецензувати монографію, якраз і була прикладом застосування
спершу заперечуваної, а тепер відродженої теорії східного походження
билин В.Стасова. Заслугою В.Міллера рецензент вважав те, що автор узяв
до уваги загальні закони і процеси виникнення національних епопей,
зважав на інші думки про походження епосу, і головне, — застосовував не
один, а кілька прийомів аналізу. «Автор приєднується то до одного, то до
іншого… із методів дослідження билинного епосу і результатів цього
дослідження, і створив у цілому нову струнку теорію походження наших
билин» [9, 86]. Розгляд книги В.Міллера, на його думку, дає прекрасний
матеріал для порівняльної оцінки методів, за допомогою яких
досліджуються билини.

Погляди М.Дашкевича на питання походження билин були іншими. Основну
ідею автора «Екскурсів» — з’ясування впливу східних іранських оповідей
на давньоруський епос, він вважав однобічною, бо, всупереч суті
билинного епосу, той дотримувався переважно теорії запозичень, тільки
іноді звертаючись до встановлення історичної основи билин: «Теорії
історична, міфологічна, запозичення, самостійно виникаючих аналогій в
різних епосах, не вичерпують і не з’ясовують усіх явищ зародження і
розвитку билинного епосу, навіть якби застосовувалися для пояснення його
всі разом» [9, 74].

t

??&???????Э???????D

???????????D

???????????D ???????D?оїсь історичної особи чи події, так і в широкому
значенні зображення побутової картини, яка мала зв’язок з життям
середовища, в якому створюється і розвивається епос. Але історична і
побутова основа епосу, на думку М.Дашкевича, набуває часто шаблонних
форм, ускладнюється поетичними мотивами чи деталями, поширеними у всьому
світі: вони часто вплітаються в епос не тільки внаслідок прямого
запозичення, але й несвідомо, завдяки асоціації уявлень чи запасу
вироблених людством «мандрівних» фабул. Окрім того, в середовищі, в
якому створюється й існує епос, функціонують, окрім історичних пісень,
інші жанри усної народної творчості, які так чи інакше дотичні з
сюжетами билинного епосу; ці оповіді також можуть легко потрапити до
нього. Нарешті, можуть проникнути в нього і деякі дані з літературних і
взагалі книжних джерел, своїх і чужих. Усі ці умови і складники, на
думку М.Дашкевича, повинен врахувати дослідник билинного епосу. Автор
рецензії пропонує таку схему вивчення епосу:

розподіл шляхом порівняння оповіді епосу на основні (первісні), і
вторинні (пізніші), порівняння основних оповідей з іншими фольклорними
жанрами того ж середовища, в якому був записаний епос;

виділення мандрівних елементів у змісті епосу;

тільки одночасно з цим чи потім порівняння оповіді певного епосу зі
схожими оповідями інших народів з метою визначення причин цієї схожості
і для з’ясування складових елементів епосу. При цьому дослідник
застерігає, що іноді схожість може виникати і незалежно від запозичень.

Автор «Экскурсов.», на думку М.Дашкевича, не раз відступав від
історичного методу, схиляючись до теорії запозичень, дещо видозмінюючи
гіпотезу В.Стасова про вплив східних оповідей на епос давньої Русі
(зокрема, про проникнення деяких іранських мотивів у наш епос через
половецьке середовище). Хоча В.Міллер визнавав переваги порівняльного
методу у відновленні епічних сюжетів, що зазнавали спотворень внаслідок
усної передачі, М.Дашкевич зауважує, що, використовуючи «порівняльний
метод, необхідно пам’ятати суть і правила цього методу…, які були
сформульовані акад. Ф.І.Буслаєвим в його «Отзыве о сочинении В.Стасова
«Происхождение русских былин» [9, 76]. Отже, за Ф.Буслаєвим,
«порівняльний метод видобуває із порівняння споріднених національностей
спільні для них усіх основи в мові, переказах, віруваннях і побуті, і
потім вирізняє індивідуальні характеристичні особливості, які
розрізняють між собою всі ці національності внаслідок самостійного
історичного розвитку кожної з них окремо» [10, 3]. Факти, які розкрила
тодішня наука, не давали підстав у принципі цілком заперечувати
можливість проникнення в билинний епос і впливу на нього східних
переказів, але, підкреслював М.Дашкевич, «по-перше, необхідно наукою
довести те й інше в кожному окремому випадку, а, по-друге, вся справа в
обсязі і значенні східного впливу, якби він був доведений» [9, 78 ].

На відміну від В.Міллера, М.Дашкевич вважав, що вплив пісенного епосу
одного народу на епос іншого можливий тільки при тісному співіснуванні
одного народу з іншим, як було у випадку франків та інших германських
племен з галлоримлянами.

Джерело самобутності В.Міллер вбачав переважно в традиційних прийомах
епічного складу. М.Дашкевич наголошує, що в епосі є важливим і
патріотичні чи моральні ідеї, які надають йому душу і мають іноді
першорядне значення. Погоджуючись, що мандрівні оповіді є в руських
билинах, як і в епосі інших народів, М.Дашкевич підкреслює, що важливим
є те, «як вони застосовуються до загального змісту, важливий колорит,
отриманий ними, духовне надбання народності, внесене в них, і місце, яке
належить їм у загальному складі нашого епосу [9, 83]. Епічні епізоди,
які мають аналогії у східному епосі, на його погляд, мають значення
другорядне, є вплетенням у зміст билин чи нашаруванням.

М.Дашкевич приєднується до думки дослідників, які вважали, що вказування
на запозичення ще не пояснює виникнення епічних оповідей: на його
переконання, потрібно розкривати насамперед внутрішні підстави
запозичень, а В.Міллер переважно вказував на суто зовнішні факти генези
билин. Щодо схожості деяких руських сказань з іранськими, то М.Дашкевич
підтримує погляди О.Веселовського, за якими вони можуть бути тільки у
значенні споконвічної єдності епічних мотивів, до яких народна фантазія
продовжувала звертатися вільно і незалежно, як тільки на поверхню
історії виринала риса, якій було зручно виразитися у готовій епічній
формі.

Рецензент схвалює поєднання порівняльно-історичного методу з історичним,
до якого іноді (зокрема в етюді про Добриню) вдається В.Міллер.
«Історичною критикою повинно взагалі починатися дослідження стержня
билинної оповіді, очищеного від нашарувань і епічних прикрас, і тільки
врахувавши чи повністю усунувши історичну основу, дослідник може шукати
інші джерела» [9, 95].

І водночас він застерігає від методу зіставлення окремих мотивів, до
якого автор «Екскурсів» звертається, зокрема, для підтвердження
спорідненості Іллі Муромця з Рустемом. Для того, щоб поставити певні
оповіді в генетичний зв’язок, вважає М.Дашкевич, необхідні збіги
порівнюваних оповідей не тільки в схемі і плані, а й у дрібних
подробицях, не зважаючи на які, дослідник не може бути цілком упевненим
у спорідненості фабул. «Спорідненість переказів тільки в деяких частинах
і частковостях, чи в загальній схемі не має вирішального значення, бо
може віднаходитися досить легко. Надаючи їй значення, можна зі зручністю
робити найрізноманітніші зближення. Застосовуючи саме такий метод, і
робили до цього часу багато помилок в побудовах і висновках, що
відзначалися довільністю» [9, 103].

Таким чином, питання, яке зачепив В.Міллер, на думку рецензента, могло
бути вирішене після порівняльного розгляду не тільки східних і
кавказьких, а й інших паралелей до руського епосу.

Сучасні археологічні дослідження показали, що культура кочових народів
має дуже глибокі корені, а за своїм розвитком суспільство степовиків
досягло звичайного для народів середньовічної Європи рівня, наближаючись
до феодалізму [11]. Саме ця схожість суспільно-культурного рівня давала
можливості запозичення як у сфері побуту, так і фольклору. У зв’язку з
цим помітні спроби принизити значення поглядів М.Дашкевича на противагу
В.Міллеру.

Так, зокрема, робить Р.Ліпец у нарисі про книжку В.Мілера, оцінюючи
рецензію М.Дашкевича як «небажання вчених реакційного напрямку визначити
можливість культурного спілкування між руськими і кочівниками Азії» [12,
90], характеризуючи його як вченого, що «ніколи не стояв в авангарді
російської науки» [12, 90], пише, що він «показав себе в цьому відгукові
не з кращого боку як за тоном критики і загальним напрямком
висловлювань, так і за точністю фактичних тверджень. В рецензії
відобразилась насамперед недовіра в саму можливість для руських щось
запозичувати в південних сусідів-кочівників» [12, 88]. Авторка статті
називає відгук М.Дашкевича багато в чому суперечливим (бо він і схвалює
В.Міллера, і заперечує його висновки), відчуває в рецензії пристрасні
ноти особистої образи, прагнення довести, що «він у чомусь випередив
Міллера і що той применшив його внесок у

науку» [12, 90]. Серйозними вона вважає тільки сумніви М.Дашкевича про
надійність зіставлень ознак схожості в фабулах чи деталях окремих
переказів. Автор віддає перевагу інтуїції В.Міллера над емпіризмом його
рецензента, наводячи приклади з розвитку сучасної науки, яка виявила
багатство епосу тюркомовних народів, компонентом етногенезу яких були
печеніги, тюрки і половці.

Сумніви М.Дашкевича нам видаються зрозумілими: з одного боку, тодішня
наука не мала достатньо даних для з’ясування міжнародних впливів, а з
іншого боку, він, як учений, стояв на засадах європоцентризму, (про що
сам заявив у передмові до «Романтики Круглого Стола в литературах и
жизни Запада» (1890) [13, 1]. Для нас важливим є застосування
порівняльного методу обома науковцями, який був неоднаковим:
гіпотетичним, частковим у В.Міллера, і обережним, ґрунтовним, таким, що
бере до уваги насамперед ідейну, внутрішню суть творів — у М.Дашкевича.
Проте ідеї обох вчених сприяли розвиткові порівняльного методу та
відображали його теоретичні проблеми.

Отже, порівняльні дослідження для виявлення східних впливів у билинах
здійснювали представники і міфологічної школи та культурно-історичної
школи, і прихильники теорії запозичень та теорії самозародження.
Виявлення спільних чи запозичених елементів переростало у важливішу
проблему: потрібно було з’ясувати, у чому полягала оригінальність
української народної словесності у сприйнятті, засвоєнні і перетворенні
східного матеріалу.

ЛІТЕРАТУРА

Пыпин А.Н. [Рецен.] Иранские источники русской былины Всеволода Миллера.
Экскурсы в область русского народного эпоса I–XIII. – М., 1892 //
Вестник Европы. – 1892. – №6. – С.702–741.

Миллер В. О сравнительном методе автора “Происхождения русских былин» //
Беседы в обществе любителей русской словесности при Московском
университете. – Вып.3. – М., 1871. – С.161–172.

Миллер В. Экскурсы в область русского народного эпоса, I–VIII. – М.,
1892. – 232 с.

Драгоманов М. Новий погляд на великоруський богатирський епос Влад.
Стасова // Розвідки про українську усну народну творчість. – Л., 1906. –
Т.ІІІ. – С.1–13.

Майков Л. О былинах Владимирового цикла. – СПб., 1863.

Веселовский А. Славянские сказания о Соломоне и Китоврасе и западные
легенды о Морольфе и Мерлине. – СПб., 1872. – 350 с.

Веселовский А. Южнорусские былины. III–IX // Сборник ОРЯС. – Т.XXXVIII.
– №3. – CПб., 1884. – 68 с.

Стасов В. Происхождение русских былин. Собрание сочинений. – Т.ІІІ. –
СПб., 1894. – 949 с.

Дашкевич Н. Разбор сочинения В.Ф.Миллера. “Экскурсы в область русского
народного эпоса, I–VIII» // Отчет о 36 присуждении наград гр. Уварова. –
Записки Императорской Академии наук. Историко-филологический отдел. –
Т.1 – 1895. – №2. – С.71–112.

Буслаев Ф. Отзыв о сочинении В. Стасова “Происхождение русских былин».
– СПб., 1869. – 59 с.

Неклюдов С.Ю. Исторические взаимосвязи тюрско-монгольских фольклорных
традиций и проблема восточных влияний в европейском эпосе // Типология и
взаимосвязи средневековых литератур Востока и Запада. – М.: Наука, 1974.
– С.192–274.

Липец Р.С. Идея восточных влияний в былинах (книга В.Ф.Миллера “Экскурсы
в область русского народного эпоса») // Очерки истории русской
этнографии, фольклористики и антропологии. VI. – Т.102. – М.: Наука,
1974. – С.69–95.

Дашкевич Н. Романтика Круглого Стола в литературах и жизни Запада. – К.,
1890. – 326 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020