.

Синкретизм жанрово-стильової структури „Автобіографії” І.Турчиновського (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2241
Скачать документ

Синкретизм жанрово-стильової структури „Автобіографії” І.Турчиновського

У літературознавстві жанром прийнято називати певний „вид змістовної
форми, яка зумовлює цілісність літературного твору, що визначається
єдністю теми, композиції та мовленнєвого стилю” [1,197]. Але поділ
творів давнього письменства на жанри є досить умовним, оскільки в
літературі того періоду не були розроблені жанрові категорії і сьогодні
однозначно кваліфікувати жанр того чи іншого твору неможливо.

Так, наприклад, терміном „слово” в ті часи називали і твір урочистого
красномовства („Слово про Закон і Благодать” Іларіона), і воїнську
повість („Слово про Ігорів похід”).

Жанрове визначення твору давнього періоду залежало, крім
формально-змістових, і від утилітарного чинника: якщо агіографічний твір
призначався для богослужіння в день пам’яті святого, то писався у формі
короткої розповіді-похвали і називався проложним (від назви рукописного
збірника „Пролог”, в який твори такого типу об’єднувалися), якщо ж
призначався для читання вдома, то мав розлогішу форму і містив детальну
розповідь з риторичними відступами, молитвами, описами посмертних чудес.

На жанрову диференціацію твору впливало і те, в збірнику якого типу він
був уміщений. Зокрема, якщо розповідь про загибель Бориса і Гліба
писалася для літопису, то й відповідала законам літописної статті. За
певної переробки в збірнику іншого типу вона могла перетворитися на
сказання, а оскільки це сказання містить опис мученицької смерті братів
за віру, то в збірнику житій воно набувало ознак агіографічного канону.
„Повчання” Володимира Мономаха з’явилося в „Повісті минулих літ” як
літописна стаття, пізніше почало переписуватися окремо і має ознаки як
власне повчання (твору ораторського жанру), так і послання, тобто
різновиду епістолярного жанру.

Давня література знала і випадки об’єднання в один твір під спільною
назвою елементів різних жанрових форм. Так „Слово про Закон і Благодать”
Іларіона об’єднує як „слово” – різновид ораторської прози, урочистого
красномовства, так і похвалу князю Володимиру та молитву, що є
самостійними богослужбовими жанрами.

Відомі й твори, назви яких несуть вказівку на кілька жанрових ознак
(„Житіє і ходіння Данила…”). Автор у такий спосіб, відчуваючи жанровий
синкретизм твору, виносить номінативну основу жанру в заголовок твору,
налаштовуючи читача на його відповідне сприйняття.

Жанровою особливістю цих творів є їх жанровий синкретизм – тобто
нерозчленованість, злитість, нерозвинутість, які властиві початковому
періоду розвитку письменства.

Цілком слушними з цього приводу видаються слова В.Яременка про жанрову
природу „своєрідної хрестоматії літератури Київської Русі” – „Повісті
минулих літ”, що характеризують специфіку жанрової системи всієї
давньої літератури: „Тут ми знайдемо елементи численних жанрів, жоден з
яких ще не диференціювався, але вже окреслився” [6,45].

Активізація суспільно-політичного і культурного життя в ХVІ ст., зміна
історичної та культурної ситуації в ХVІІ-ХVІІІ ст. покликали до життя
літературу нового ґатунку, яка поступово звільнялася від приписів
літературного етикету, посилювала світське начало, що виявлялося у
виразнішому окресленні авторської індивідуальності, белетризації стилю,
розширенні арсеналу художніх засобів, у проникненні у твір ренесансних,
барокових, просвітницьких тенденцій. Ці зміни спричинили і модифікацію
жанрової системи давнього письменства, зокрема літератури бароко.

В останні роки спадщина бароко, напряму, що відповідав традиційній
духовній суті українського письменства, але через посередництво форми
вніс у нього реальні, життєві й актуальні моменти, все частіше стає
об’єктом уваги літературознавців. Проблемам українського бароко в
зв’язку з ідейно-художнім розвитком літератури ХVІІ-ХVІІІ століть, його
особливостям у поетичних, прозових, драматичних творах, взаємозв’язкам
зі світовою літературою бароко та іншими видами мистецтва присвячені
дослідження Автуховича Т., Іваньо І., Крекотня В., Макарова А.,
Софронової Л., Ушкалова Л., Шевчука В., Яременка В. та ін. Але, зважаючи
на широту цього літературного масиву, значна кількість його аспектів ще
не отримала належного висвітлення в науковій літературі. Одним із
обійдених увагою творів залишається запропонована для вивчення
програмами з давньої української літератури для вищої школи
„Автобіографія” І.Турчиновського. На такий стан справ, крім тривалої
відсутності інтересу до бароко, заперечення через позалітературні
чинники його існування у вітчизняній літературі, впливало й те, що
знайдений і опублікований ще П.Житецьким, твір тривалий час сприймався
„одним із найдавніших, писаних без „художеств” документів химерного
життя недовчених студентів” [3, 254]. Слушним тут видається застереження
Д.Чижевського, що барокове мистецтво призначалося насамперед для людини
бароко, а тому недоречно міряти „ідеологічний зміст барокової літератури
масштабами власного часу” [5, 239].

Автор „Автобіографії” був мандрівним дяком – належав до своєрідного
культурного прошарку українського суспільства, який крім того, що став
органічною частиною нашого освітянського руху, оскільки ніс на село
пристосовану до народного розуміння початкову освіту, виступав і творцем
різноманітних за жанрами та тематикою літературних творів.

Про І.Турчиновського відомо небагато. Народився він 20 липня 1695 року в
родині сотника містечка Березані на Полтавщині. Здобувши освіту в
місцевій школі, продовжив навчання в Київській академії, але не закінчив
її. З 1710 року мандрував по Україні та Білорусі. 1718 року, після
повернення в рідне містечко, став священиком. Крім цих даних, наведених
безпосередньо в уцілілій частині твору, відомо також, зі слів власника
рукопису, який читав його повністю, що І.Турчиновський був звільнений
з-під суду й поновлений на посаді священика. Помер він у похилому віці.

Попри ці скупі фактографічні відомості, автобіографічний твір
І.Турчиновського здатен, по-перше, скоригувати однобічні уявлення про
представників літератури мандрів як малоосвічених типів, „пиворізів”,
якими вони ставали, поступово вироджуючись після заборони Катерини ІІ
мандрувати, і якими їх показано у творах М.Гоголя, І.Карпенка-Карого,
Г.Квітки-Основ’яненка, а по-друге, акцентувати провідні жанрові риси і
ознаки барокового стилю. Цим і зумовлене зацікавлення дослідженням
„Автобіографії” І.Турчиновського.

Однією з прикметних рис українського бароко є його перейнята від
середньовіччя релігійна забарвленість, христоцентризм, бажання
усвідомити місце й значення Бога в долі людини, нехай і по-ренесансному
сильної. Ця особливість національного вияву бароко знаходить своє
вираження й у тексті „Автобіографії”.

Так, на початку свого „житія і страданія” автор за християнською
традицією використовує самознищувальний епітет „многогрішний”. А в
подальшому неодноразово своєрідним рефреном звучить звертання і молитва
героя „серцем ко господу богу і матері божой” [4, 574], або вдячність за
те, що „божія помощь і матер божія заступиста мя

(І.Турчиновського – Н.Г.)” [4, 577], „божією помощію і матері божій і
малійшей болізні не ощущал, … божією силою і матері божій був
підкріплен” [4, 581]. Навіть в якості образу для творення ономазії
автор, розповідаючи про своїх кривдників, використовує ім’я римського
імператора Діоклетіана, гонителя християнства. Себе ж він порівнює з
агнцем – жертовною твариною, прийнятою християнами з близькосхідних
релігійних обрядів як символ Христа і його жертовної ролі: „І біжа з
немалим риданієм, молил матір божію, да ізбавить мене от тих лютих
Діоклетіянтов, і голосно кричал о рятунок; то оніє убійці, біжа зав
мною, аки звіріє за агнцем, немалий путь” [4, 573].

Номінативне ядро жанру, що співпадає з предметом розповіді – „житієм”,
доповнюється мотивами „страданія” й мандрівки. Якщо перший мотив
програмується автором у підзаголовку твору й підпорядковується бажанню
вплинути на почуття читача, розчулити, зворушити його, то інший виявляє
себе в композиції, надаючи їй відчуття внутрішнього динамізму й утілюючи
загальну тенденцію барокової людини до руху, змін, пізнання світу й
усвідомлення самого себе. Той факт, що в творі І.Турчиновського мотив
подорожі виконує композиційну і соціальну роль, а мандрівка героя
унаочнює морально-етичні настанови християнства, дає підстави говорити
про синкретизм жанрово-стильової структури твору й виділяти в ньому
жанрові ознаки ходінь. Герой „Автобіографії”, як і герой паломницького
твору, добровільно обирає мандрівку, географічний і духовний шлях якої
зміцнює його віру, зіткнення зі злом, стражданнями кристалізують його
особистість.

Твір І.Турчиновського з’явився в той час, коли обидва жанри – і
агіографічний, і паломницький, залишаючись незмінними за головними
своїми змістовими ознаками і утилітарним призначенням, у читацькому
сприйнятті набували нових функцій, заповнюючи читацьку потребу в
белетристичній літературі. Внаслідок цього відбувається
„олітературнення” канонічних жанрових форм житія і ходіння. Так, твори
починають ілюструвати більшу емоційну розкутість авторів, драматизацію
сюжету, психологізм оповіді, збагачення тканини творів світським
матеріалом.

Більш сприйнятливим до таких змін виявилися паломницькі твори, які з
часом набули рис пригодницького жанру, що й зумовило їхню популярність:
навіть тоді, коли перестали створюватися нові зразки ходінь, уже існуючі
твори протягом тривалого часу задовольняли читацькі інтереси.

Розповідь про мандрівки по місцях християнських святинь – найпоширеніша,
але не єдина тематична група паломницьких творів. Ходіння в далекі краї
могли переслідувати також економічні, торговельні, політичні та інші
цілі. Руйнування жанрового канону вивело на перший план в таких творах
захоплюючий пригодницький сюжет.

Не залишився незмінним і житійний жанр. Так, за середньовічною житійною
літературною традицією агіографічному творові, авторами якого часто були
близькі друзі святого, був властивий виклад матеріалу від третьої особи,
три обов’язкові композиційні частини (вступ, основна частина – власне
житіє, висновок). Герой агіографічного твору змальовувався статично, без
становлення характеру, позбавленим індивідуального характеру, усього
людського, а в розумінні агіографа – земного, скороминущого, грішного.
Святий як обранець Божий поставав узагальненим втіленням добра,
абстрактною єдністю, до якої зводилось усе розмаїття дійсності.

Але уже в епоху Середньовіччя стала можливою поява таких творів, які
синтезували риси агіографічного жанру і риси, які перебували поза його
межами, могли писатися від першої особи за життя героя, який, отже, не
був святим (канонізація відбувалася лише по смерті людини). Одним із
таких зразків можна вважати „Житіє протопопа Авакума”, яке наближається
до автобіографії, оскільки автор наповнює твір фактами власного життя.
Першим відомим втіленням автобіографізму в літературному творі на
давньоукраїнському ґрунті є вже згадуване нами „Повчання” Володимира
Мономаха.

A

]oaaaaaaaaaOCCCCCCCCCCCC

gdu~3

о, оповідь від першої особи підсилює враження правдоподібності, свідчить
про прагнення автора до об’єктивного викладу матеріалу. Його оповідній
манері властива тенденція до вичерпності, деталізації в усьому,
посилення уваги до матеріальності зображуваного – він вказує маршрут
своєї мандрівки із зазначенням населених пунктів (Березань, Чернігів,
Синявка, Стародуб, Попова Гора, Шклов та ін.); називає імена подорожніх,
з якими мандрує (Семен, Іван, Іоанн Мазурович, Михайло Кособуцький);
описує зовнішність персонажів і нюанси їх поведінки („видя я себе от
потопленія і при мні будучих півчих, оскудних на одіваніє” [4, 578],
сотник Дмитрашко „незносніє мні обіди і козакам стал приключать” [4,
580]); зазначає час, проведений в дорозі („в оном Седневі жил я чрез
год” [4, 578], „в чорной роботі три місяці в завідованії ігумена Дорофея
Лебедевича в немалой нужді страдал” [4, 581]); заняття, якими заробляв
на життя („там я чрез чотири года при том монастирі був реєнтом” [4,
577], „поліна рубать, і діжу місить, і всякоє послушаніє роботать” [4,
581]); ставлення до себе різних людей (єпископ могилевський „отпустил
мя з немалою жалостію” [4, 572], „ігумен Феодосій із братією приняли
меня з охотою, з награжденієм за содержаніє півчих талярей десять битих”
[4, 572-473], „оніє римляне … намовляли, чтоби мя умертвить” [4, 473])
і т. ін. Бажаючи залишити свій життєпис „в пам’ять дітям своїм, і
внукам, і всьому потомству” [4, 572], І.Турчиновський намагається не
випустити жодної деталі, яка впливала на подальшу його мандрівку, життя,
стала своєрідним випробуванням.

Мандрівка сприймається не тільки як географічна, а й як духовна дорога,
шлях до удосконалення, оскільки й викликана вона внутрішніми спонуками
героя: він почав „сожаліть о науці своєй, якую за господарством позабил
і, оставля отця і матку, отийшол 1710 года із Березані по школам
волочитись” [4, 572]. І.Турчиновського не приваблюють посади чи інші
житейські вигоди, подорожує він виключно „для повиданія боліє світа і
ученія” [4, 573]. Такі бажання героя цілком відповідали духові часу,
коли на одне з перших місць у тогочасному житті вийшла потреба освіти,
книжної мудрості, культурного відродження.

Хоча І.Турчиновський і не закінчив навчання в Київській академії, та мав
достатньо знань, щоб, мандруючи, виконувати обов’язки писаря, дяка,
півчого, регента, домашнього вчителя. Про освіту героя, зокрема його
знайомство з літературою, свідчить і те, що він із двома студентами
поставив на Великдень „діалог з інтермедією”, на який „многолюдствіє
благочестивих собралось і римлян, і самих єзовитов, і доменікан, і
жидов. І всі тому удивлялись, яко там, в тих краях, той вещі не видали”
[4, 577].

Зображенням умов мандрівки досягається драматизм оповіді, що відповідає
естетиці бароко, яке „не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження
спокійного релігійного чи естетичного почуття; для нього важливіше
зворушення, розбурхання, сильне враження”

[5, 240]. У зв’язку з цим події твору передаються через два пласти
оповіді – зовнішній і внутрішній: перший рухає дію твору, а другий
фіксує емоційну реакцію героя на події. Намагаючись розчулити, вразити
читача, автор у рамках барокових протиставлень неба і землі, верху і
низу, світла і темряви подає крайні вияви добра і зла в його долі. Так,
у найкритичніші моменти на допомогу І.Турчиновському приходять
компанійський атаман, купець Іоан Роні, могилевський єпископ, ігумен
Феодосій, генеральний обозний Яків Лизогуб, архієрей Шумлянський, які
рятують його від фізичних покарань, дають прихисток, заробіток. Але
поряд з ними у світі живе велика кількість „гонителів” – людей
жорстоких, жадібних, нечесних, заздрісних, через яких герой нерідко „в
немалом риданії слези іспущал” [4, 574], „за обліянієм сліз не мог і
гласу отвести” [4, 574]. Отже, бінарність у моделюванні персонажів
утілюється за допомогою принципу контрасту, який повністю визначає
специфіку авторського світосприйняття.

Вдаючись до змалювання небезпек, часом пов’язаних із загрозою життю,
автор не уникає натуралістичних деталей в описах своїх страждань: „мене
з чулану витягши, безмилосердне били і шаблями рубили, где главу мою у
двох вісцех до мозгу прорубали”

[4, 577]. Сум’яття як типологічна риса персонажів бароко визначає
душевний стан і героя „Автобіографії”.

За позірною бездіяльністю, пасивністю І.Турчиновського, як інколи може
здаватися, стоїть, подібно до паломницького жанру, християнська
смиренність. Але смисл мандрівки героя полягає не тільки і не стільки в
подоланні географічного простору (хоча здолати дорогу може лише людина
сильна), як у самому прийнятті рішення вирушити в далеку дорогу,
відмовитися від звичного й усталеного способу життя, покинути рідних і
близьких людей, тобто в рішенні зробити власний життєвий вибір.

Зі сторінок „Автобіографії” постає людина по-бароковому неоднозначна:
по-християнському смиренна і здатна, водночас, на вчинок задля
протистояння гріховному світу. Так, уже позбавлений священства і
намісництва, підданий штрафові і фізичним тортурам, І.Турчиновський
виявляє несхитність у відстоюванні своєї правоти. Тож коли ієромонах
Мелетій та канцелярист Козловський змушують його визнати провину і
повернути прихожанам нечесно взяті в них гроші, І.Турчиновський, „видя
оний в консисторії неправедний приговор, німало не повинился” [4, 582],
за що був знову закутий в залізо.

Виявляє автор і розуміння історико-соціальних процесів своєї доби: в
результаті конфлікту з католиками, що виник у містечку Шклові,
І.Турчиновський, рятуючи своє життя, змушений був таємно втікати.
Коментуючи цю подію він говорить: „О такой моєй тайні ігумен і міщане
ізвісні були і много обо мні пожаліли, тілько что сила римськая, а на
благочестіє гоненіє” [4, 578]. Це не єдиний випадок, коли герой
постраждав за вірність своїм релігійним переконанням. Так, йому було
відмовлено в можливості навчатися в латинській єзуїтській школі через
те, що він, мовляв, схизматик. Фізичної розправи зазнає герой за відмову
перейти до домініканського кляштора і знову рятується втечею: „ізвіщенно
мні от добрих приятелів, что хотять мене, в ночі напавши, ізв’язать і
воскорі у Дніпр укинуть”, „я, видя і там гоненіє і что укритись от
папіштаков невозможно, … зібравши всіх півчих, дубом по ріці Дніпру
пустився вниз” [4, 577-578]. У цих ситуаціях герой постає людиною
чималої громадянської мужності, демонструючи свій характер, світогляд,
сформований в атмосфері народно-етичних орієнтацій, відстоюючи право на
існування вірі своїх пращурів.

Здавалось, зі злигоднями мандрівного життя героя буде покінчено, коли
він „ізволенієм божіїм і за благословенієм родителей своїх, в 1718 году
женился, февраля остатніх чисел, на дочері бувшого сотника березанського
Михайла Пилипенка, Анастасії” [4, 578], а з часом „по умертвії намісника
бережанського, Андрея Покори, тим же архієреєм Шумлянським за заслуги
півчеськії, в 1718 году в ноябрі 3-м числі, в городку Березані до храму
Успенія богоматері в священника рукоположен” [4, 578-579]. Та ці події
стали приводом для нових випробувань І.Турчиновського.

Так, значна частина твору присвячена детальному викладу тяганини із
Забіловною Дмитращихою, яка, розпочавшись із часу рукопокладення
І.Турчиновського в священники, тривала довгих двадцять вісім років (1846
рік – остання дата, наведена автором твору). З почуттям власної гідності
й вірою у вищу справедливість сприймає герой вирок церковно-судового
органу, що діяв на підставі наклепів дмитращихиного сина-сотника, нібито
він, І.Турчиновський, „усиловне от прихожан за вінчання і за сорокауста
брал і за неданіє єго матері причастія, і якоби многих бив, от якого бою
і смерть приключилась, і сам за волками, і за зайцями, і за медвідями
їздить і б’є, і ловить” [4, 580]. Він відкрито виголошує своє ставлення
до беззаконня: „буди де консисторія праведно не осудить, то небесная
консисторія праведно осудить” [4, 581], усвідомлюючи свій час як епоху,
сповнену непримиренних суспільних суперечностей.

Сумніви героя в справедливості соціального, церковного устрою, коли
рішення приймаються через підкупи, обман, наклепи, спонукають його
відмовитися виконувати вирок консисторії, а в читача створюють картину
неблагополучного світу, в якому руйнуються головні цінності.

Але і в таких обставинах він не втрачає почуття гумору і вдаючись до
традицій народної коміки, фривольності низового бароко, вустами архієрея
висміює Дмитращиху. „Об’яви де панюй своюй, – говорить той її слузі, –
что она нехай знаєт хлопа, а єпископ попа; а когда не похощет єго,
Турчиновського, в руку ціловать, то нехай где інде поцілуєт” [4, 579].

Ідейне тло твору побудоване на конфлікті між високими намірами героя й
несприятливими умовами його мандрівки, життя, що дозволяє увиразнити
барокове розуміння людського світу й людської душі як арени боротьби
добра і зла. Події твору вводять читача в трагічно дисгармонійний світ
бароко. Зі сторінок „Автобіографії” постає досить розлога картина
соціальної дійсності, яка примушує людину задуматися над своїм
становищем у суспільстві.

Стилю „Автобіографії” не властива барокова витонченість, художня
надмірність, бо для неї як для прозового твору важливішим є змістове
наповнення, тому притаманні бароко контрасти творяться на змістовому, а
не на формальному рівні.

Кожен дослідник давньої літератури (П.Білоус, Грушевський М., І.Єрьомін,
Д.Лихачов, Чижевський Д. та ін.) пропонував власний метод вичленовування
жанрової системи. Відомі диференціації жанрів за принципом розподілу на
„церковні – світські”, „первинні – синкретичні”, „усні – писемні” та
ін., але всі вони є лише реконструкцією форм організації художнього
матеріалу і використовуються з навчальною метою.

Цим і пояснюється той факт, що „Автобіографію” І.Турчиновського, як і
жоден твір давнього письменства, не можна механічно вписати в схему
жанру. Дослідження „Автобіографії” як одного з зразків спадщини бароко,
що майже два століття залишалося стильовою домінантою і позначилося на
творчості більшості давньоукраїнських письменників, дозволяє „поглянути
на літературу ХVІІ-ХVІІІ ст. як на пройняте єдністю ідейно-художніх
принципів мистецтво, що виникло відповідно до ідеологічних і естетичних
запитів свого часу” [2, 18].

Література

Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці:
Золоті литаври, 2001. – 752 с.

Іваньо І. Про українське літературне барокко // Українське літературне
барокко / Мишанич О. – К.: Наукова думка, 1987. – С.3-18.

Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. – К.: Абрис, 1994. –
288 с.

Турчиновський І. Автобіографія // Українська література ХVІІІ ст. /
Крекотень В. – К.: Наукова думка,

1983. – С.572-582.

Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків до доби
реалізму. – Тернопіль: Феміна, 1994. – 480 с.

Яременко В. Златоусти, „златослови” та „златоструї” України-Русі епохи
Середньовіччя (ІХ-середина

ХV ст.) // Золоте слово. Хрестоматія літератури України-Русі епохи
Середньовіччя ІХ-ХV століть:

У 2-х кн. – Кн. перша. – К.: Аконіт, 2002. – С.11-48.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020