.

Трагічне у співанці-хроніці (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 2106
Скачать документ

Трагічне у співанці-хроніці

Жанровий ракурс розгляду основних складових співанки-хроніки дає змогу
виділити вплив, безпосередньо, ментальності на вияв поведінки конкретних
героїв. Сучасні філософи зазначають, що традиція – це конституювання
реальності, буденна символізація моделей соціально культурного порядку і
сукупність кодів, що окреслюють його межі. М.Фуко в межах своєї
методологічної концепції історичного дискурсу наголошує саме на
важливості ментальних культурних традицій, що надають можливість
осмислення розсіювання історії в єдиній уніфікованій формі, і виділення
нового на основі незмінного, і пояснення новизни оригінальністю, генієм
або довільним вибором індивідуальності [11, 17].

В основі співанки-хроніки особливо важливі події з життя людей, їхні
духовні запити, індивідуальні риси особистості, вияви поведінки. Увесь
навколишній життєвий світ, за твердженням філософів, – це те, що
належить індивіду, хоча поряд із цим включає в себе і рядові, і
всезагальні характеристики буття. Втім, власне, людський образ
конструювання життєвого світу завжди пов’язаний з переживанням. Людина
володіє здатністю конструювання життєвого світу. Поряд з цим переживання
– це та площина, у якій дійсність може зливатися у певних чуттєвих
станах людини з її буттям. Переживання сповнюється тотальністю світових
зв’язків і відносин буття як такого. Але врешті – решт, життєвий потік
людини може в певний час відкритися особистості як своєрідна стихія
різноманітних випадковостей. Винятковий випадок часто лежить в основі
сюжету співанки – хроніки. У цих творах показано, що особистість не
просто проживає відведений їй проміжок часу, а вона ще й унікальним
чином вбирає в себе усю життєву реальність у такому ракурсі, в якому
вона розкривається саме для неї.

Через аналіз феномена переживання філософи виходять на поняття
життєвого світу. Насамперед, це ідентифікується з уявленням горизонту,
що замикає потік переживань особистості в цілісній єдності. Будь-яке
конкретне переживання, яке володіє визначеним змістом, завжди дане
суб’єкту як об’єкт його уваги. Самі ж переживання, виступаючи
обов’язковим компонентом будь-якого інтенціонального переживання, самі
не є інтенціональними предметами, хоча увага може бути направлена на них
в будь-який час. Через поняття життя висвічується внутрішнє поєднання
суб’єктивного та об’єктивного.

У співанці-хроніці значною мірою сутність життя виражається сутністю
життєвих образів. Аналізуючи феномен життя, Г.Гегель визначає його як
напружене протиріччя між родовою всезагальністю та індивідуальною
безпосередністю, яке вирішується у феномені духовного. Як конечна,
смертна істота, жива одиничність, яка звільнилася від безпосередності і
в собі існуюча як рід, безпосередньо існує лише як одиничне: ,,Смерть
лише безпосередньою одиничною життєвістю є народження духу” [1,
408-409].

Смерть, її сутність – у центрі хронікальної пісні, особливий акцент
якої спрямований на зображення трагічних випадків, які є результатом
раптового нищення гармонії у сім’ї або колективі. Вся увага
автора-виконавця сконцентрована на описах найнапруженіших моментів –
напередодні і в годину смерті, під час похорону. Варто зауважити, що все
ж таки основною функцією творів цього жанру є їх інформативність.

Самобутні за обсягом та композицією, співанки тривалий час називали у
фаховій літературі ,,поетичними оповіданнями”. Так назвав В.Шухевич один
із розділів видання ,,Гуцульщина”. Румунські дослідники називають
подібні твори ,,jurnale orale” – усними газетами [4, 295]. Однією зі
специфічних особливостей пісень-хронік є їх фактографічністть, оскільки
ці твори – це безсмертні документи, засіб інформації, агітації,
своєрідні коментарі важливих політичних подій на Україні.
Автор-виконавець хронікальної співанки достовірно, деталізовано
відтворюючи певну конкретну, незвичайну, переважно трагічну подію, таким
чином хоче оповістити громаду, і робить це в такий спосіб, наче він сам
був свідком або учасником оспіваних ним подій. Своєрідність творів цього
жанру полягає насамперед в тому, що вони є авторськими творами людей,
які емоційно, образно промовляли до слухачів певної аудиторії їх рідною
мовою, майстерно використавши фольклорну традицію етносу, однак при
цьому самі автори-виконавці часто не вміли ні читати, ні писати.

Але й в орієнтації традицій на поетику вибір падає на найбільш
„реалістичні” підходи відтворення подій, думок, настроїв. Так, Ф.
Колесса, аналізуючи хронікальні пісні, прийшов до відповідного висновку,
що їх творці користувалися здавна виробленим коломийковим поетичним
стилем для ,,надто реалістичного” відображення певної події ,,прозовою,
непоетичною мовою, небагатою на образний вислів” [5, 48]. Розглянувши
тексти співанок-хронік, ми помічаємо цю закономірність і переконуємось,
що всі зусилля авторів співанок були спрямовані на найдетальніше
відтворення події, а епічні компоненти переважають над ліричними,
основна функція цього жанру не естетична, а інформативна.

Однак, на нашу думку, у співанках дуже сильний і елемент ліричності. З
усього очевидно, що духовні запити народу зачіпають в однаковій мірі як
епічні за своїм характером теми, так і ліричні, особливо у тих частинах
твору, де йдеться про шлюбні взаємини і кохання:

А сідай ти, дівчинонько, зблизька коло мене,

Та признайся мені вірно, чи ти любиш мене?

Я про тебе все думаю від рання до рання,

Про любов тебе питаю, про вірне кохання.

Зозулечка заковала тамки за лозами,

Про любов тебе питаю, чи вірна між нами?

А нагадай, дівчинонько, вечери миленькі,

Як то ми си полюбили вбоє молоденькі;

Єк я собі розгадаю, милий ти мій боже,

Єк то легінь з дівчинов кохатися може,

Здибаються, зобачуться, стануть розмовляти,

Сподоба одне другого, пічнуться кохати

[9, 341]

І в таких випадках співанки-хроніки наближаються за своїми особливостями
до баладних пісень і дум. Подібність між думами та епічними піснями
відзначається в традиційних зачинах і кінцівках, у використанні
дієслівних форм, різного роду повторах, наявності речитативності та
факту імпровізації. За змістом епічні співанки у своїй основі,
безумовно, пов’язані з реалістичними тенденціями у зображенні фактів
життя, а баладному жанру властиве щось виняткове, навіть фантастичне,
тут послаблені реалістичні мотиви. Втім мистецтво трагічного
представлене у співанках – хроніках особливим чином. Образне відтворення
конкретної трагічної події, часто випадкової, ніж неминучої – це і є
основна мета співанки-хроніки.

Психологи стверджують, що чим несподіваніша, незбагненніша трагічна
подія, тим більше емоційне потрясіння переживає людина чи група людей.
Сам факт страшної трагедії виводить із рівноваги, порушує душевну
гармонію, народжує страх, іноді зневагу, жагу помсти, розчарування.
Співанки-хроніки, безпосередньо, мають особливий психологічний грунт –
це загострена реакція на страждання інших, жаль за ними, розпач. ,,Силою
загального правила психічного… людина ззовні переймає найлегше і
перетравлює те тільки, до чого підготовлена вихованням, суспільним
становищем, ступенем освіти і т. ін.” [10, 61].

Найчисельнішим і найяскравішим є цикл родинно-побутових новин –
співанок-хронік про трагічні події і випадки буденного життя. У
академічному виданні ,,Співанки – хроніки. Новини.” О.Дей виділяє їх в
окрему групу – родинні драми, тут виділено основні мотиви:

1) вбивство за намовою, за зраду тощо; 2) ревнощі і помста; 3) відчай
нещасливо закоханих; 4) нещасливі випадки, смертельна хвороба; 5)
кривава помста ворогів. Головним лейтмотивом цих пісень є осуд
насильницької смерті, туга за рідною людиною, життєстверджуюча народна
мораль – життя безцінне, і ніхто не в праві його відібрати.

Звичайно, елементи трагічного є і в інших жанрах фольклору. Насамперед,
трагічне з усією силою розкривається в баладі. У казках, наприклад,
елементи трагічного вводяться для контрастного зіставлення боротьби
добра і зла, що завжди завершується перемогою добра і торжеством героя,
який зміг здолати багато перешкод. У баладі, зазвичай, перемагає зло,
але персонажі, які гинуть у кінці твору, отримують моральну перемогу.
Мистецтво трагічного в баладі виявляється в майстерності їх творців
побачити трагічне в житті і передати його в поетичній узагальненій формі
із великою емоційною напругою:

Серед села, серед села

Новина се стала:

Счарувала Парасина вдовиного сина.

Та як ёго счарувала,

Головка боліла;

А як мати то изріла,

Вітразу умліла.

– ,, Ци ти, синку, з коня упав,

Ци ти, синку, вбив се?

Ци ти, синку, в Парасини

Чарів поживив се”

[ 7, 141].

Якщо у повсякденному житті вважається природною смерть літньої людини,
то вражає неприродна смерть людини, яка повна сил і енергії. Звичайно,
смерть близької людини викликає страждання. У згаданій баладі гине
людина, яка тільки розпочинає життя, туга матері не має меж. Помічаємо,
що навіть зачин балади схожий до пісні-хроніки, в центрі твору –
отруєння парубка через ревнощі. Однак, на відміну від балади, у
хронікальній пісні трагедія постає як факт, автор-виконавець у всіх
деталях, подробицях описує цю подію – вказано географічні назви,
достовірні імена:

Ой летіла зозулечка, зачала кувати:

Послухайте, люде добрі, що хочу казати.

Послухайте, люде добрі, що хочу казати,

А я хочу Гуцинові співанку співати.

Ой Марійка Филипчучка Гуцина любила,

З Плаюком ся обізнала, Гуцина лишила.

Але Гуцин-Гуциночок магурського роду,

А намотав Филипчучці воринячко в воду

[9, 378].

На відміну від балади, співанка-хроніка відзначається і своєю
хронікальністю, тут події зображено у певному хронологічному порядку,
часто названо і точну дату:

Чи ви чули, люди добрі, в сорок першім році,

Як кувала зозуличка в зеленій толоці.

Чи ви чули, чи не чули, як вона кувала,

Як Німеччина з Росієв войну зачинала

[9, 241]

Однак не все трагічне, що схвилювало нас у житті, може стати об’єктом
зображення балади. Наприклад, випадкова загибель людини, що також
описана у співанці-хроніці, не може бути в центрі сюжету баладної пісні
[6, 14]. Хронікальна пісня зображує трагічні випадки у побуті, на
виробництві, під час різних обставин:

Поніс Ясю та й у Космач черевики шити,

А Василько із Курилом грошей заробити.

А Курило на фірисі кіньми бичувати,

А Василько з Вержилуші конки відбирати.

Цалий тиждень відбирали, в суботу писали,

Ув суботу пополудні юкса віддавали.

А то й усі ворохтяни на вози сідали,

А як вони посідали, а Василь лишився,

То він кричить і фівкає, а щоби імився.

А ловчився Василочок на тоту машину,

Руков, ногов проминув, головов – на шину,

Личко їму розідерло, в’єзи укрутило

[9, 482].

|

1h1?12T2¦2o2D3’3a3/eUUUIIIAA?eeeeeeeee

gdCVO

gdCVO

„A]„^„`„AgdCVO

I

Література Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. – Т.1. Наука логики. – М.: Мысль ,1974. – 452 c. Донченко Е.А., Титаренко Е.М., Личность: конфликт, гармония. – К.: Политиздат Украины, 1989. – 173 с. Urabie Jheorhie / Balada populara romana // Bucuresti: Editura Academiei, 1966. Колесса Ф. Фольклористичні праці. – К.: Наукова думка, 1970. – 416 с. Кулагина А. Искусство трагического в народных балладах // Вестник Московского университета. – 1974. – №2. – С.14-26. Лоначевській А. Сборникъ песен буковинского народа. (Изъ матерьала, доставленнаго Г.И.Купчанкомъ в Юго-Западній отделъ Императорскаго Русскаго Географического Общества). – К.: Типография Фрица, 1875. – 314 с. Лотман Ю. Внутри мыслящих миров. Человек – текст- семиосфера – история – М.: Языки русской культуры, 1996. – 448 с. Свенцицький І. Похоронні голосіння // Етнографічний збірник. – Львів: Наукове товариство імені Шевченка, 1912. – 202 с. Співанки-хроніки.Новини. – К.:Наукова думка, 1972. – 558 с. Франко І. Твори в двадцяти томах. – Т.16.- К.: Держлітвидав, 1955. – 468 с. Фуко М. Археологія знання. – К. : Основи, 2003. – 326 с. Шухевич В. Гуцульщина. – Ч.3. Матеріали до українсько-руської етнології. – Т.5 – Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 1902. – 256 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020