Північне Приазов’я у записах і дослідженнях В.М. Ізотова
Північне Приазов’я, заселене, в основному, приїжджими болгарами,
привернуло до себе увагу науковців більше, як сто років тому. Однією з
перших робіт, в якій було детально описано матеріальну й духовну
культуру болгар, що поселилися на Півдні України, було дослідження М.С.
Державіна «Болгарские колонии в России». Тут, зокрема, повідомлялося і
про болгарські пісні, зібрані в тодішньому Бердянському повіті вчителем
А. Варбанським і опубліковані в 1894 р. Пізніше, 1910 р., А. Варбанський
видав збірник «Песните на Бердянските българи», що містив 556 пісенних
зразків. У тридцятих роках минулого сторіччя українські музикознавці
М.П. Гайдай, К.В. Квітка і болгарин Бурмов записали в Запорізькій
області, в тому числі і на Приазов’ї, кілька десятків болгарських пісень
з нотним супроводом мелодій. Одним з най капітальніших видань
післявоєнного часу був двотомник, упорядкований і супроводжений
ґрунтовною передмовою, болгарським музикознавцем Николаем Кауфманом
«Народни песни на българите от Украинска и Молдовска ССР», де містилося
чимало записів, здійсненим Н. Кауфманом на Приазов’ї. отже, народна
культура Приазов’я постійно в тому чи іншому форматі фіксувалася
науковцями України, Болгарії, що засвідчено рядом експедиційних записів,
які зберігаються в рукописних відділах наукових установ, зокрема, в ІМФЕ
НАНУ, а також в опублікованому «Додатку» (автор З.І. Василенко) до
колективної монографії «Інтернаціональне та національне в сучасному
слов’янському фольклорі». – К.: Наукова думка, 1977. – С. 136-139.
Але все це давні і малодоступні зацікавленому читачеві матеріали, тому
книжка Валентина Миколайовича Ізотова «Болгарский фольклор в Северном
Приазовье», що вийшла в Запоріжжі – Сімферополі в 2005 р., набуває
особливої цінності. В ній розкрито специфіку народної культури
болгарської діаспори в Україні, названо й проаналізовано збережені
сьогодні пісенні жанри, і – що особливо важливо – приділена велика увага
музичній характеристиці сучасних особливостей досліджуваного матеріалу,
при цьому слід наголосити, що зроблено це не дилетантом, а фахівцем, в
розпорядженні якого знаходиться значна кількість музикознавчих і
фольклорних джерел.
Автор поєднує різні аспекти подачі матеріалу – від популярного до суто
наукового: бачене і почуте під час спілкування з місцевими болгарами тут
же фіксується й аналізується – в цьому полягає своєрідність творчого
стилю В.М. Ізотова. Хоч автор передмови, канд.. педагогічних наук Л.Я
Романова підкреслює, що видання адресоване студентам, воно цікаве і
повчальне для всіх болгар, чиї предки опинилися в іноетнічному оточенні
і часто з незалежних від них причин мало знають про своє минуле. Тому
погоджуємося з подальшими міркуваннями Л. Романової про те, що велике
значення книжки В. Ізотова полягає ще й у тому, що «вона вчить розуміти
багатовікову раціональну організацію середовища життєдіяльності предків.
Особливу систему звичаїв, обрядів та вірувань, світорозуміння».
Крім того, видання В.М. Ізотова поповнює новими матеріалами попередні
записи й публікації науковців, його використовуватимуть
фахівці-болгаристи, особливо ті, що вивчають фольклор та етнографію
болгарської діаспори на Півдні України, тим більше, що автор прагне
охопити історію питання, особливості проведення свят і буднів, насичених
пісенністю, а також звертає увагу на зміни, привнесені часом.
Композицію книжки підказали зібрані автором матеріали. Вони не всі
рівнозначні. Якщо перший розділ складається з фрагментів, почерпнутих, в
основному, з друкованих болгарських та вітчизняних джерел, то наступні
розділи створені переважно внаслідок власних спостережень. Але і в
першому розділі слід було б уважніше поставитися до наведених фактів.
Наприклад, твердження, що з 1924 по 1937 рр. було видано 271 підручник з
болгарської мови. Серед прізвищ авторів підручників названо ім’я
Булаховського. Виноски, яка б указувала, звідки взяті цифри і прізвища,
нема. Зате є посилання на роботу Калоянова (невідомо, коли і де видану),
в якій стверджується: архівні матеріали (?) свідчать про розквіт і
початок створення болгарських шкіл у 1923 – 38 рр. Справді, в 1923 – 29
рр. держава приділяла увагу розвиткові культур національних меншин, у
тому числі й болгарської, а в 37-38 роки ці культури нещадно
знищувалися. Та на наступній, 19 стор. той же Ізотов пише: «в середині
30-тих років почалися сталінські репресії …» і т.д. – цілий абзац, що
переконує: болгарська культура зазнала поголовного нищення. Сьогодні вже
маємо надруковані статті про трагічну долю Сергія Цветка, Недельчева,
Димитрова та інших представників болгарської інтелігенції,
«розкуркулених», заарештованих і виселених.
Післявоєнний період, коли автор мав можливість вести власні
спостереження, цікавий фактичним матеріалом, хоча розділ «Збереження
болгарської народної пісні» можна було б поєднати з наступним, оскільки
вони тематично близькі, особливо стосовно жанрової атрибутики. Приведені
тексти і їхня характеристика в давніх записах Варбанського, але не
підтверджені новими записами. То збереглися вони чи ні, адже розділ
афішує «Збереження…»? Цікавим по новому фактажу (я знову повторюю, що
нові записи найцінніші для науки) є розділ «Переймання українських і
російських мелодій болгарським фольклором». Залишилися неоприлюдненими
тільки записи взаємо переймань текстів.
????????????/?ся трьома принципами: 1) фундаментальним, 2) тим, коли
науковим обґрунтуванням є лірика або епіка, 3) ідейно-тематичним. При
класифікації Ізотова вжито всі три принципи, тому аналізувати їх
неможливо, хоч визнаємо слушність зауваження Валентина Миколайовича, що
болгари, які живуть в Україні, не забули багатьох жанрів традиційних
пісень і що про це переконливо говорить двотомник Н. Кауфмана і багатьох
збирачів болгарських народних пісень, перше місце серед яких цілком
заслужено займає сам В.М. Ізотов.
Кращими розділами видання «Болграський фольклор у Північному приазов’ї»
є «Календарно-обрядові» і седенкарські пісні». Серед
календарно-обрядових не названо звичай «Баба Марта» (можливо, тому, що
не пов’язаний з піснями), хоч сам звичай і зараз побутує серед болгар.
Дуже цікавий розділ «Болгарське весілля». Він виграв би ще більше, якби
були посилання на монографію Радості Іванової «Българската фолклорна
сватба» (Софія, 1984), де є багатий емпіричний матеріал, його варіантна
багатоманітність, широко використані нотні записи. Можна було б вказати
і на кандидатську дисертацію Наталі Задорожнюк «Семантика
символічно-обрядової системи болгарської весільної поезії» (Захищена в
ІМФЕ НАН України в 1994 р).
В книзі В. Ізотова вперше після С. Цветка так детально розказано про
седенкарський обряд й підкреслено, що він має ряд аналогій (але названі
й відмінності) з українськими та російськими обрядами. Цьому обрядові
присвячено окремий розділ та проаналізовано особливості літніх, осінніх
та зимових седянок. До речі, у Цветка є рукописна стаття “Седянки и
меджия”, де він розмежовує ці назви. В Ізотова пояснено, що восени
збираються на “меджия” для роботи на току і в господарстві. Цікаво, що
термін “менжія” на Приазов’ї звучить інакше, ніж на Одещині у С. Цветка,
чи це чергова описка? В. Ізотов назвав свій розділ “Посиделковые песни”
– седенкарски песни, але про характеристику пісень тут не йдеться.
Наведені зразки – однотипні. Вони належать до любовної лірики. Можливо,
в побуті Приазов’я, та і взагалі болгарському побутовому дозвіллі, яким
по суті є седянки, тематика пісень і не прикріплювалася до обряду, тому
автор приділив увагу особливості виконання мелодій, а не текстів.
Безперечно, вірні зауваження і кореспондентів, які запам’ятали, що
седянки до 60-тих років минулого сторіччя перестали збиратися, оскільки
молодь одержала інше місце зустрічей – клуби, де характер розваг був
іншим, цікавішим. Розгорнулася робота самодіяльних гуртків. Але,
по-перше, час знову вніс свої корективи: відомо, що в останні роки
робота клубів перестала фінансуватися, і молодь знову повернулася до
давніх звичаїв, а по-друге, старше покоління завжди воліло збиратися “із
своїми”, і ця традиція продовжувала жити і в метрополії, і в діаспорі.
Я, наприклад, бачила такі літні седянки старших у Странджі ще у 80-тих
рр. ХХ ст. Збиралися старші жінки з роботою – в основному, з прядінням
овечої вовни, і не співали, а розмовляли. Нещодавно була опублікована
стаття Г. Манолової про сусідські сходини “дернек”, основний зміст яких
– спілкування і обговорення новин [Манолова Г. “Дерніцікте” – спеціфічна
особливість спілкування болгарських переселенців у Бесарабії // НТЕ. –
2006. – № 3. – С. 91-93]. Старші жінки не працюють і не співають,
збираючись у вихідні та святкові вечори поблизу своїх жител.
Сходини чоловіків майже завжди супроводжуються частуванням, яке пропонує
господар житла, біля якого збираються, щоб погомоніти, пограти в шахи чи
карти. Зауважимо, що через кожну домівку поставлена лавка – для
“дернеку”, що сприймався переселенцями як традиція, перенесена з
прабатьківщини. Як бачимо, традиція, долаючи усі зміни, які виявляються
тимчасовими, продовжує жити й сьогодні.
Окремий розділ присвячено святковим болгарським хороводам, простежено їх
участь в обрядовій системі. Розділ дещо розширює рамки означеного в
заголовку фольклору в Північному Приазов’ї, оскільки в ньому йдеться про
ритуальні танці, які не побутують у Приазов’ї, зокрема про нестинарські
танці на розпеченому вугіллі. Раніше вони приурочувалися до дня святих
Костянтина і Олени – 21 травня. Тепер можуть виконуватися на “соборах”
незалежно від дати, що я можу засвідчити як глядачка – влітку, в серпні
1979 р., на “соборі” в Родопах. Основні відомості про танці, “хоро”,
“оро”, “ръченица” та ін. почерпнуті з деяких праць Райни
Кадарової-Кукудової та Кирила Дженева [Болгарские народные танцы //
Наука и искусство. – София, 1958]. Передані в 2005 р. в Приазовську
діаспору, вони читаються, можливо, вперше, збагачуючи уявлення читачів
про багатство й різноманітність болгарського фольклору різних жанрів.
Інонаціональне оточення, за спостереженням В. Ізотова, внесло в
танцювальний репертуар нові танці: польку, краков’як, яблочко,
падеспань, гопак.
Серед інших розділів виділимо пісні літературного походження, які
настільки полюбилися народу і стали популярними, що їх сприймають як
народні, не знаючи автора. Це добре показано на прикладі “Пісень на
вірші Х. Ботєва”.
Спостерігач слушно відзначив також, що усталений в минулому репертуар і
його приуроченість поступово розмиваються, вливаючись в загальний
пісенний фонд.
Пісні останніх розділів мають здебільшого штучний характер. Вони
побутували – це підтверджується фактами, наведеними у виданні, і в цьому
їх цінність. Але деякі оцінки сьогодні звучать анахронічно. Та
незважаючи на окремі огріхи і неточності, яких можна було б не
допустити, якби по розділах пройшлася рука досвідченого
фахівця-редактора, та ще й бажано болгариста.
Приєднаємося до автора передмови Л. Романової, яка стверджує: “Книга
справляє приємне враження. Від щирого серця хочеться подякувати автору
Валентину Миколайовичу Ізотову” і побажати подальшої успішної роботи і
нових книжок.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
