Белетристика В.Будзиновського: від історичної романістики до історичних
студій
Яскравою постаттю в письменництві к. ХІХ – поч. ХХ століття був
В’ячеслав Будзиновський, призабутий і не досить знаний українською
читацькою громадськістю. Його творчість на сьогоднішній день мало
досліджена. Пов’язано це з тим, що чимало творів письменника залишилось
неопублікованими, інші згубилися на шпальтах раритетної галицької та
діаспорної періодики, багато рукописів пропало. В СРСР творчий доробок
В.Будзиновського, незважаючи на його прорадянську позицію у 20-х роках,
був вилучений із відкритих бібліотечних фондів, оскільки владу не
задовольняло недостатнє й неортодоксальне „радянофільство” письменника.
Значний пласт спадщини В.Будзиновського становлять оповідання, новели,
повісті на соціальні, побутові та історичні теми.
У 20-х роках ХХ століття розкрився повістярський талант
В.Будзиновського. У цей час на літературному горизонті подекуди
з’являлися історичні твори українських письменників, однак їх було дуже
мало. В.Будзиновський на шпальтах львівських газет вказував на потребу
книжок історичного змісту: „…брак популярних книжок відчувають…ті,
котрі терен роботи народної хотіли би розширити на „темні кути”. Не що
інше, як брак популярної літератури, хоч би лише белетристичної, робить
ті „темні кути” великі, як цілі краї коронні Австрії, неприступними для
всякої роботи, для всякої акції народної: культурної чи політичної” [4,
253]. Після революційних подій 1905 року виникла нагальна потреба в
творах про історичне минуле нашого народу. В.Будзиновський назвав
звернення до белетристики своїм „горожанським” обов’язком: „Я не родився
белетристом, не образувався на белетриста і ніколи не думав ним бути.
Але я тої думки, що ми мусимо хоч би з-під землі добути історичну
белетристику. Знаючи, що наші белетристи гадають, що в нашій бувальщині
нема для них матеріалу, я хотів показати примірами, що такий матеріал є”
[3, 81].
У боротьбі за національну гідність, свободу, за власну державність
Запорізьке козацтво відіграло історично визначальну роль. Як зауважила
С.Андрусів, „саме історична белетристика найбільш послідовно, всеохопно
і масштабно підтримувала це думання історією, цей постійний діалог
українця з українською історією, вгамовувала масову спрагу історії” [1,
143].
У 1920 році з’явилася перша історична повість письменника „Під одну
булаву”, у цьому ж році вийшла повість „Осаул Підкови”, а в 1922-му —
„Кров за кров”. Та найбільшого успіху В.Будзиновський досяг у 20-30-ті
роки гостросюжетними пригодницькими повістями – „Волю бути козачкою”
(1926), „Пригоди запорозьких скитальців” (1927), „Пан Гуляйдуша” (1931),
„Гримить” (1934), „Козак Шуба” (1937) та ін. Він став одним з
найпопулярніших письменників Західної України. З приводу його
повістярського доробку Ф.Погребенник справедливо зауважив: „У часи
польсько-шляхетського панування на західноукраїнських землях, коли треба
було всіляко підтримувати й розвивати волелюбні прагнення народу,
вселяти віру у відродження України, ця серія повістей
виховавчо-патріотичного змісту з історичного минулого України
захоплювала молоде покоління українських читачів 20-30-х років. Саме це
покоління готувало себе до героїчного чину, сповнене рішучості
продовжити визвольні змагання батьків. Козацька й стрілецька традиції
стали активним животворним чинником у формуванні патріотичних почуттів
цієї молоді” [13, 26].
В західноукраїнській літературі популярності історичної белетристики
сприяли пошуки національної ідентичності та прагнення зберегти власну
самобутність. У своїх творах І.Франко, А.Чайковський, О.Маковей,
Б.Лепкий, Ю.Опільський, В.Бирчак, В.Пачовський, В.Будзиновський,
А.Лотоцький, Ю.Липа структурували український історичний дискурс,
створили „легітимну українську історію із князями, королями, гетьманами
з відповідною класифікацією героїв Нації і стабілізованим розумінням
логіки розвитку історичних подій від найдавніших, княжих, часів аж до
наших днів” [1, 182-183]. Однак історична белетристика першої третини ХХ
століття не була однозначною, оскільки в ній відбилися різні підходи
авторів як до самої історії України, так і до самої організації епічної
нарації.
Вітчизняні дослідники на початку 30-х рр. (В.Державін, М.Кодацький)
порушили ряд теоретичних питань щодо особливостей історичної прози.
Зокрема, В.Державін ознаками белетристичних творів назвав „відсутність
безпосередньої усної традиції… бо вона створює для історичної
белетристики специфічні літературні норми та специфічну форму
соціального функціонування. А саме до тих літературних норм, які існують
для кожного художнього твору, специфічна проблематика історичного
художнього твору додає ще дві вимоги так званої „історичної правди” та
вимогу певного стилістичного забарвлення” [7, 32]. М.Кодацький назвав
такий підхід занадто категоричним і зупинився на трьох моментах, що
визначають історизм твору: „історичність щодо часу дії”, „історичність
дієвих осіб, подій і фатів та загального тла”, а також „творчі способи
відтворення доби” [10, 104].
У середині ХХ століття різні підходи до класифікації історичної прози,
її жанрової специфіки стали предметом досліджень у працях
Л.Александрової, Ю.Андрєєва, С.Андрусів, Є.Барана, І.Варфоломєєва,
А.Гуляка, І.Дзюби, М.Ільницького, Г.Ленобля, Б.Мельничука, М.Сиротюка.
В українській прозі традиція історико-пригодницької белетристики доволі
багата. І.Дзюба, пов’язуючи її з творчістю Вальтера Скотта, в якого
індивідуальна доля героя співвідноситься зі значними
суспільно-політичними подіями, означив сучасний тип
історико-пригодницької прози національного прикорня: „Українську
історичну белетристику живили два джерела, дві традиції: народний
переказ, легенда, казка, історична пісня, дума і літопис, писана
хроніка. І там, і там був виразно наявний елемент напруженої дії,
пригоди, авантюри, ймовірної вигадки, причому можливі взаємні впливи
обох традицій” [8, 87]. Дослідник слушно ствердив: на відміну від
історичних пісень і дум, у яких переважають лицарські пригоди, пов’язані
з турецько-татарськими набігами, з мотивами перебування в неволі, казки,
легенди й перекази мають ширший діапазон пригодницьких мотивів,
„вагоміше композиційне навантаження”, „активнішу образотворчу функцію” в
літературі [8, 87].
І.Дзюба заперечує той факт, що „пригодницьку гілку історичної
белетристики (чи, навпаки, історичну гілку пригодницької белетристики)
нерідко вважають таким собі неокресленим і хистким гібридом або жанром
другорядним, розважального чи утилітарно-педагогічного – задля дітей та
юнацтва – призначення” [8, 86]. Науковець слушно акцентує увагу на тому,
що історико-пригодницька література, попри невизначеність межі та
характеру жанру, має „давній різновид та надовго розрахований генетичний
код” [8, 86].
Класифікація, запропонована Є.Бараном, повніше охопила картину
тогочасної історичної прози, яку дослідник поділяє на три жанрові
різновиди: художньо-історичні, історико-художні та історичні
художньо-документальні твори [2, 12]. Даного поділу дотримується і
С.Андрусів, вказуючи на співвідношенні між фактом і вигадкою. У творах
першої групи документи й історичні факти подаються в авторській
інтерпретації, крізь призму письменницьких пошуків, відбору й осмислення
документального матеріалу: „Це якраз та невидима межа, яка робить роман
не ілюстрацією історії, а переживанням її” [2, 16]. До
художньо-історичних творів належить „Чорна рада” П.Куліша. В
історико-художніх творах акцентується увага на художності, переважає
вигадка, тому й головний герой – особа не історична, а плід авторської
фантазії: „Історичні події змальовані поверхово – або через відсутність
друкованих згадок про давні часи, або через те, що виконують у творі
роль „екзотичної” принади для читача” [2, 14]. До цієї групи творів
Є.Баран зарахував роман „Сагайдачний” Д.Мордовця, прозу А.Кащенка, ранні
історичні оповідання А.Чайковського. У групі історичних
художньо-документальних творів на перший план виступає документ,
історичний факт, архівні джерела. Вигадку образно-нарисового
(публіцистичного) типу заміняє домисел, „обмежений сюжетом чужого
реального життя” [2, 14]. В українській літературі до такого типу творів
належить роман „Чернігівка” М.Костомарова.
В окрему групу творів Є.Баран виділив белетризовані нариси з історії
України таких письменників, як П.Куліш „Хмельниччина” (1861),
„Виговщина” (1861), М.Драгоманов „Про українських козаків, театр та
турків” (1876), І.Нечуй-Левицький „Унія і Петро Могила” (1875), „Перші
київські князі” (1876), Б.Грінченко „Як жив український народ” (1906),
„Іван Виговський, його життя й діла” (1909), В.Будзиновський
„Хмельниччина в Галичині” (1906), „Гадяцькі постулати і гетьман
Виговський” (1907), „Наші гетьмани” (1907). Нариси П.Куліша,
І.Нечуя-Левицького, Б.Грінченка мали на меті подати читачам у простій,
дохідливій формі спопуляризовані життєписи історичних осіб, тому були
провідною ланкою між історією і історичною романістикою. Натомість
нариси М.Драгоманова й В.Будзиновського вимагали у читача знання
історії, відрізнялися лаконічністю стилю, використанням політичної
лексики та були перехідною формою від історичної романістики до
історичних студій [2, 16].
Спираючись на класифікаційні схеми Є.Барана та С.Андрусів і враховуючи
комплекс естетичних, творчо-психологічних, жанрово-функціональних
елементів епіка, спробуємо дослідити особливості історичної прози
В.Будзиновського.
Більшість творів В.Будзиновського має історико-художній характер: автор
послуговується історичним тлом, на якому розгортаються події. Герої його
творів – це здебільшого не реальні історичні особи, хоча подекуди
зустрічаються й такі (Сава Чалий, Гнат Голий, Потоцький в оповіданні „Не
будь звіром”, Сагайдачний – „Волю бути козачкою”, Петро Калнишевський –
„Кров за кров!” та ін.), а вигадані. Зображення таких персонажів дає
величезний простір для письменницької уяви, можливість точніше передати
суть історичної епохи, посилює вірогідність та історичну динамічність
зображення. На думку Ф.Кейди, „В.Будзиновський був таким історичним
белетристом, який органічно поєднував у собі інтуїтивний історизм з
хистом письменника і спроможністю якось зримо усвідомити, відчути дотик
до сполучуваного ланцюга часів” [9, 127].
„Осаул Підкови” – одна з перших історичних повістей письменника. Події,
що відбуваються в творі, стосуються 1557 року і конкретних історичних
осіб. Українці Молдавщини хотіли посадити на престол Івана Підкову, але
завдяки сильній підтримці турків це місце зайняв Петро Хромий. Козацькі
загони, аби не запропастити військо, змушені повернутися в Україну. Один
з них під командуванням галичанина Андрія Глинки (вигаданий персонаж)
потрапив у засідку і намагається через гирло Дунаю прорватися на
Запоріжжя.
h
x
&яючись через Дунай, випадково не зустрів Бойкінова й не переночував у
його оселі, що випадково зайнялася вночі („Людина стріляє, але кулі
носить Бог”, – натякає автор [5, 6]), то не пов’язав би їх Сагаф і не
відвіз би до батька. Бо саме в оселі Ібрагіма герої зустрічаються й
прощаються, упізнають і не впізнають, втрачають і знаходять одне одного.
Пригоди козаків Підкови – Левича-Глинки, Лиманюка – відкриті для
продовження, бо спровоковані випадком.
Історико-художня повість „Пригоди запорозьких скитальців” присвячена
історії запорізьких поселень у Туреччині після зруйнування Січі. Сам
автор у передмові до твору зазначив, що знав „про перенесення одної
запорозької оселі до Малої Азії… з оповідання доочного свідка,
вислуженого полковника австрійської воєнної маринарки” [6, 207].
Синтезуючи названий матеріал і окремі епізоди із „Подорожей” Карла Мая
по Азії, письменник художньо відтворив картину поневірянь решток
запорожців на чужині.
„Пригоди запорозьких скитальців” і „Осаул Підкови” за жанром –
авантюрно-пригодницькі повісті. Про їхній пригодницький характер
свідчать такі мотиви, як помилка, непорозуміння, несподівані зустрічі й
розставання, невпізнання та впізнавання, викрадення, потрапляння в
безвихідні становища й порятунки. Дослідниця М.Ласло-Куцюк вказує на
необхідність таких ситуацій у художньому творі: „Те, що в буденному
житті видається незрозумілим, навіть безглуздим, численні випадковості і
збіги обставин в нашому щоденному існуванні, одержує свій смисл, своє
виправдання у світі, створеному художником, який підпорядковує всі
події… певному моральному законові” [11, 183]. На жанрові особливості
вказує і заголовок, який є мінімальним текстом. Він являє собою
первинний ідейно-змістовий сигнал, що скеровує читача на необхідне
автору сприйняття та інтерпретацію сюжету. Так, назва „Пригоди
запорозьких скитальців” дозволяє письменнику розгортати в творі
просторову й соціальну картину світу, зображувати різні країни,
національності та їх традиції.
Отже, повість В.Будзиновського „Пригоди запорозьких скитальців” –
історична за своїм змістом і тематикою, позначена романтичним історизмом
мислення та увагою до духовних запитів зображуваної епохи. У творі вдало
поєднується історичний факт і вимисел, художньо-дослідницьке та
пригодницьке начала.
У змалюванні історичного минулого письменник тяжів до масштабних
жанрових форм. Навіть його оповідання за характером зображених подій,
кількістю персонажів, часово-просторовими характеристиками наближаються
до повістей.
Детальніше зупинимось на оповіданні „Кров за кров! На Запорожжу.
Оповідання з другої половини 17-сотих років”. У творі В.Будзиновський
змалював доленосне значення Січі як осередку волі, незалежності
українського народу. Автор підкреслив: на Запоріжжя втікали не лише
селяни, міщани та шляхтичі з Правобережної України, яка перебувала під
владою Польщі, а й мешканці з підлеглої Росії Гетьманщини, „котрі не
хотіли забути, що Україна і Московщина – то не одно” [6, 11]. Письменник
уводить до твору численні історичні коментарі, зображуючи важку долю
свого народу: „Скрізь там, де йшла війна між українцями і Польщею, ще
більше там, де була боротьба між хлопом і паном, москалі ставали по
стороні Польщі, по стороні польських панів. Москалі давали полякам
військову поміч, полювали на гайдамаків, як на дику звірину, і страшно
над ними збиткувалися” [6, 13]. Одним із численних місць, де збиралися
гайдамаки, була Березівка – невеличке село Правобережної України. Автор
подає вражаючий опис знищення села, яке було, за словами москалів,
„коморою насіння гайдамацького”. Більшу половину села розстріляли
посеред майдану, інших спалили разом з домівками, „не лишили ні хатчини,
ні хлівця”. Панотець Калинич, намагаючись захистити селян, кинувся
„обіймати ноги ката”, однак „московська шпага прошибла його груди, і він
упав під копита московського коня” [6, 16]. Гармати, мушкети,
„московська шпага”, „московський кінь”, знищена Березівка, спалені й
вирізані села – усе це є символом руйнації Запорізької Січі й усієї
України, яку прагнули підкорити вороги-окупанти.
Уособленням московських катів виступає імператорський майор Філемонов –
підступний, боягузливий, жорстокий, хитрий інтриган. Саме він керував
знищенням Березівки, викрав сина калмика Аюкая, намагався настроїти
донців проти козаків. Він упевнений, що царська влада діє всюди, навіть
на Запоріжжі, бо є найвищою: „Я присланий урядом імператриці і говорю в
її імені… Як я говорю, то так, якби говорила сама цариця” [6, 89].
Коли ж майор розумів, що на козаків не діють його промови, починав
виступати в ролі дипломата. Однак усі його спроби тільки потішали
степовиків.
Запорізька земля виявилася нелегкою здобиччю для Філемонова. Навіть його
залицяння до Парані, а згодом і до Марти, на яких він хотів одружитися й
розбагатіти, виявилися марними. Натомість козачки дотепно відкинули всі
його женихання. Так, коли майор порівняв Параню з квіткою, дівчина з
гумором відповіла: „Я вже не раз чула, що хлопці прирівнюють дівчину до
рожі, очевидно, у вигляді… Але щоби дівчина пахла, як рожа, та й крізь
стіну?! У вас, Николай Кирилович, не тілько ніс не здужає…” [6, 117].
Глумливо поставилася до Філемонова і Марта, знаючи, що він марно
залицявся до її подруги: „Я чула, що запах рожі не дає вам спати. Ви і у
нас будете мати безсонну ніч, коли занюхали рожі, яких тут, впрочім,
нема. То хіба ви воняєте рожею, коли вічно чуєте її запах” [6, 127].
Однак Марті вдалося не тільки покепкувати, але й дізнатися від нього
страшну правду: „Ми карали гайдамаків… Саме за се я став майором. Я не
одно таке село спалив і вирізав” [6, 128]. На це дівчина з жахом
промовляє: „Твої сліди… одна кров… Де ступиш, лишаєш кров…” [6,
129]. Філемонов, зрозумівши, що його цілком вирито, вкрав коня і втік з
оселі Чмеля. Марта в цьому звинуватила себе: „Я дурна, замість заманити
його в хату, щоби ви спіймали його, наробила крику, і він утік” [6,
131].
Параня Батюківна і Марта Чмелівна – романтичні образи, які є уособленням
жіночої краси, мудрості й розважливості. Вони захищають козацькі
традиції, твердо відстоюють власні переконання й національні ідеали.
В.Будзиновський, відтворюючи події другої половини ХVІІІ століття, вдало
зобразив реальну історичну особу – останнього кошового отамана
Запорозької Січі – Петра Калнишевського, „котрий силкувався залюднити
Запорожжя хліборобами і всякими ремісниками” [6, 11]. Кошовий
з’являється у творі в епізоді зустрічі з Василем і Петром Нерозлучними.
Автор малює образ суворого, але справедливого воїна, який не має права
на помилку, бо „судьба Запорожжя, його існування висить на волоску” [6,
25]. І тому він попереджеє братів Нерозлучних про небезпеку, якої вони
можуть завдати Січі своєю помстою Московщині за спалену Березівку. Проте
Калнишевський пристає до таємного плану братів у боротьбі з ворогами:
„Від сеї пори кошовий уживав Нерозлучних усе тоді, коли хотів зробити
щось таке, про що москалі і, очевидно, також прихильники москалів та
довгоязикі між січовиками не повинні були знати” [6, 27]. І хоча
В.Будзиновський фрагментарно окреслив цей образ, проте через динамічні
монологи героя та контекст твору можна відчути роль Калнишевського у
національно-визвольних змаганнях українського народу.
Для більшості творів В.Будзиновського характерний чіткий поділ
персонажів на позитивних (козаки, селяни, степовики) і негативних
(поляки, турки, татари, росіяни). Одними з позитивних героїв оповідання
„Кров за кров!” є Василь і Петро Нерозлучні – козацькі лицарі, для яких
найважливішим у житті є правда, справедливість, честь. Вони мстяться
царському війську за спалену Березівку, але не своїми руками, а
татарськими. Василь так пояснює цей вчинок: „Се справді була різня, не
бій. Кров за кров! Але ми військо… Ми лицарі, не кати. Тим-то й я, і
мої товариші лишили шаблі в піхвах. Але з ними я і чесного бою був би не
розпочинав. Вони не варті були того, щоб чесний лицар мірявся з ними, як
рівний з рівним. Вони прості злочинці, що заслужили собі на смерть з
руки ката. І я передав їх у руки катів. Катюзі по заслузі…” [6, 45].
Цей епізод розкриває ідейне спрямування оповідання.
В.Будзиновський в оповіданні „Кров за кров!” вдало поєднав декілька
сюжетних ліній (Нерозлучні, Філемонов, калмик Аюкай) з подіями тривалого
часу, пов’язавши їх з гайдамаччиною, зруйнуванням Січі, показав участь у
цих подіях донців, татар тощо. Тому за масштабністю задуму його твір
тяжіє до повісті або навіть роману.
Про повістярський доробок В.Будзиновського справедливо зауважив
В.Погребенник: „Історичний фактаж, динамічна інтрига, авантюрні
перипетії…, постаті козацьких одчайдухів-героїв, натхнених дійовою
патріотичною ідеєю, забезпечили авторові успіх. Для прози
В.Будзиновського характерні нескута фантазія, узгоджена з правдою
історії, добре знання традицій і нонаціонального середовища (волохів,
турків, татар, курдів), колоритність і контрастність образів, своєрідних
за етнічними рисами…, долання героями численних небезпек завдяки
особистій мужності й винахідливості, дотримання лицарського кодексу
честі” [12, 520].
Таким чином, зламні моменти історії вимагали творів патетичних,
пророчих, здатних надихнути реципієнтів, а такі могла дати тільки
література романтизму. Саме тому в західноукраїнській прозі початку ХХ
століття провідною темою, яку не минув жоден з її визначних
представників, була тема зіткнення ідеологій, боротьби людини за своє
право бути щасливою, мати свою державу, зберігати свої традиції,
пишатися своєю історією.
ЛІТЕРАТУРА
Андрусів С.М. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х
років ХХ ст. Монографія. – Львів: Львівський національний ун-т
ім.І.Франка, 2000, Тернопіль: Джура, 2000. – С.182-183.
Баран Є.М. Українська історична проза др. пол. ХІХ-поч.ХХ ст. і Орест
Левицький. – Автореферат на здоб.наук.ст.кандидата філол.наук. – Київ,
1992. – 20 с.
Будзиновський В. Ішли діди на муки: Введення в історію України. – 2-ге
вид. – Нью-Йорк: Говерля, 1958. – С.81.
Будзиновський В. Популярні книжки // Світ. – 1906. – Ч.16. – С. 253-256.
Будзиновський В.Т. Осаул Підкови: Історичні повісті з часів козаччини. –
Львів: Червона калина, 1990. – 376с.
Будзиновський В. Пригоди запорозьких скитальців: Повість та оповідання /
Упоряд., авт. післямови та приміт. Р.Д. Горак. – К.: Дніпро, 1993. – 383
с.
Державін В. Сучасна Українська історична белетристика // Критика. –
1929. – №12. – С.31-51.
Дзюба Іван. Несходимі стежки минувшини. Пригодницькі мотиви в історичній
прозі // Київ. – 1986. – № 10. – С.86-95.
Кейда Ф. Національно-визвольна ідея в історичній прозі В’ячеслава
Будзиновського // „Як много слово важить…”: Науковий збірник на пошану
професора Володимирм Качкана / За заг. ред. М.М.Романюка. –
Івано-Франківськ: Видавництво Івано-Франківського державного медичного
університету, 2006. – С.124-146.
Кодацький М. На історично-белетристичній ділянці літературного фронту //
Критика. – 1930. – № 12. – С.104.
Ласло-Куцюк Магдалина. Засади поетики. – Бухарест: Критеріон, 1983. –
396с.
Погребенник В.Ф. Будзиновський В.Т. // Енциклопедія сучасної України. –
Т.2. – К., 2004. – С.520-521.
Погребенник Федір. В’ячеслав Будзиновський – письменник і депутат //
Слово і час. – 1998. – № 1. – С.26.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
