.

Світопоглядові антитези творчості Олексія Плюща (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3750
Скачать документ

Світопоглядові антитези творчості Олексія Плюща

Останнім часом у вітчизняному літературознавстві набули активного
розвитку пошуки нових підходів у потрактуванні текстів красного
письменства. Так, за останні півтора десятиліття пожвавилася робота,
спрямована на взаємодію літературознавства із дисциплінами
соціально-гуманітарного профілю. Із системних досліджень, які базуються
на знаннях літературознавства і психології, як академічних наук
виокремлюється доволі перспективний напрямок досліджень –
психоаналітичне літературознавство (фройдизм). Причому цей напрямок,
маючи прикладне застосування, дає значні переваги над «чистою наукою».

Засновник психоаналітичного методу в психіатрії, З. Фройд, завдяки
унікальності свого методу, з часом переробив його на наукове
світобачення і вчення під назвою психоаналіз. Ознайомлення української
науки з роботами З. Фройда, дало новий поштовх для розуміння
співвідношення свідомого та підсвідомого в життєдіяльності людини, ролі
психічних процесів у творчій діяльності. Поява праць психоаналітика та
його учнів-новаторів К.-Г. Юнга, Е. Фромма та інших, призвела до певного
переосмислення традиційних методологічних засад існуючого
літературознавства. Не ставши апологетом психоаналізу, українська наука
початку ХХ століття визнавала творчий потенціал психоаналізу.

Сучасна дослідниця Л. Левчук [6], аналізуючи ставлення українських
вчених до психоаналізу, а саме його фройдівської моделі, зазначає, що
Україна мала певні здобутки у так званих «пограничних» дослідженнях
(етико-естетичних, етико-психологічних, психолого-мистецтвознавчих) і
особливо значними в цьому плані виявились праці І. Франка («Із секретів
поетичної творчості (1898 – 1899)»)[16], О. Потебні («Думка й мова
(1913)»)[14], Д. Овсянико-Куликовського («Психологія думки і почуття.
Художня творчість (1909)»)[9].

Справжнім відкриттям в галузі патографії [11] стали роботи С. Балея («З
психології творчості Шевченка» (1916)[1], А. Халецького («Психоаналіз
особистості і творчості Шевченка»(1926)[17], В. Підмогильного («Іван
Левицький-Нечуй. Спроба психоаналізу творчості»(1927)[12]. Вони були
першими модерними українськими критиками, які приклали ідеї З. Фройда до
української літератури. Наступним етапом цих досліджень, після тривалого
періоду замовчування психоаналітичної теорії в літературознавстві,
стали, (вже в наш час) дослідження С. Павличко[10].

Евристична цінність психоаналізу полягає у використанні його, як
методологічного інструментарію при розв’язанні задач, які ставить перед
собою сучасне літературознавство. Психоаналіз дозволяє вийти досліднику
художніх творів за межі, суто описово-споглядальних функцій і зазирнути
в творчу майстерню автора.

Спробуємо застосувати центральне положення психоаналізу З. Фройда –
Едіпів комплекс – для потрактування відповідних мотивів творчості одного
з найяскравіших представників декадентства Олексія Плюща.

Кожна дитина, на думку психоаналітика, до 3-літнього віку підсвідомо
обирає об’єкт своїх перших сексуальних потягань. У хлопчика, разом із
виникненням потягу до матері, виникає почуття ненависті до
наймогутнішого суперника-батька, бажання позбавитись його і разом з тим
– постійний страх покарання-кастрації. Амбівалентне ставлення до батька
формує здорову психіку дитини, яке поступово витісняється на несвідомий
рівень, постійно впливаючи на подальше свідоме життя. Проте самому
З. Фройду, закидали, що застосування подібної моделі для патографічних
досліджень, буде замало, адже не можна обмежуватись в аналізі художнього
твору виключно сексуальними потягами. «Варто проявитися у будь-якій
людині чи художньому творі відбитку духовності, як З. Фройд ставив його
під підозру і вбачав у ньому витіснену сексуальність… Я сказав йому, що
якщо продумати логічно його гіпотезу до кінця, то це буде знищувальним
вироком культурі. Культура виявиться порожнім фарсом, болісним
результатом сексуальності» [цит. за 2, 43] – зазначає учень З. Фройда
К.-Г. Юнг. Це доволі вагоме зауваження, до якого варто прислухатись,
адже послуговуватись в критиці твору лише витиснутими з підсвідомого
сексуальними критеріями було б замало. Спробуємо приєднати до них
ментальні особливості виховання особистості творця.

Олексій Плющ – людина доби fin de siecle, доби перехрестя споконвічно
міфологічного, християнського та імморального, атеїстичного світоглядів,
і пов’язаного з цим онтологічного неспокою, «релятивізму соціальних,
культурних, родових, національних відносин» [4, 44].

Патріархальний уклад, за якого виховувався Олексій Плющ, є домінуючим
вже довгі роки в свідомості української нації, тому любов до Бога – Отця
– Батька абсолютно не суперечить моральним настановам української
ментальності. Духовний батько, котрий символізував повноту
національно-народної сутності, цілісність духовного устрою, міг
зреалізуватись в ідеях Бога, Отця, на літературному ґрунті – в образах
Шевченка, Франка.

До приходу на Україну революційної ідеї Ніцше про вбивство Бога, на
думку М. Євшана, «у нас ніхто не знав, не чув у собі бодай інстинктом
свого права взяти самому кермо життя з немічних, хоч досвідчених рук
батька, боявся повернути струю життєву у свій бік» [5 ,38]. «З
«приходом» Ніцше на Україну відбувається модерністський перелом fin de
siecle, а з ним «відхилення «імені батька» зрідні Едіповому комплексу
для українських модерністів: вони відстоюють право власноручно
представляти культуру, бути суб’єктом культурного процесу, тобто бути
просто митцем, а не виразником «розумної» і «загальної» правди…» [4,62].

Прагнення зрівнятися з Творцем в найвищому розумінні сенсу цього слова,
одвічно притаманне авторові, починає тихо про себе заявляти ще в епоху
Середньовіччя, і лише кінець ХІХ століття остаточно завершує цю фазу.
Проте віковічно збережений в генетичній пам’яті українського народу міф
про Батька – захисника/суддю, не міг зникнути безслідно. Він лише
тендітно приховався в закутках підсвідомого і для тих авторів, які
розумом відстоювали ніцшеанські ідеали – тяжко карав і призводив до
тяжкої психологічної боротьби у тенетах свідоме – несвідоме.

Подібні хитання могли не полишати авторів протягом всього життя,
реалізуючись в текстах з різко діаметральними моделями світосприймання.
Вихований на постулатах християнства поєднаними з природничонауковим
поясненням оточуючих явищ дійсності, Олексій Плющ вже в чотирнадцять
років ставить собі за мету або «знайти» Бога, або виробити стійкі
атеїстичні переконання, засновані на науковому світогляді. «Переоцінка
всіх цінностей» осмислювалась письменником через опозиціонування ідей
християнського Бога та ніцшеанської надлюдини. Автор відмовляється від
ідеї Бога, вбиває його для себе подумки, проте так і не може до кінця
життя остаточно поставити крапку в цьому рішенні, відчуваючи докори
сумління за вбивство Отця, та чекаючи страшної кари за вчинений гріх –
позбавлення творчого натхнення – творчої кастрації. І це не дивно, адже
кожен митець в своєму житті відчуває страх, що в один з моментів життя,
чудовий дар, який наповнює буття сенсом, дар творчості залишить його
назавжди. Чинники цієї трагедії майже завжди у відсутності терпимості та
справжньої релігійності, тобто в свідомому, або несвідомому суперництві
творця з Богом – Отцем. Та якщо автор відчуває, що він програє, і творча
кастрація неминуча, то чи варто взагалі продовжувати своє існування?
Самогубство в цьому випадку – доволі розумне рішення. Так закінчили своє
життя венесуельський поет Х.А. Рамос Сукре (1890-1930), А. Рюноске
(1892-1927), О. Плющ (1887-1907) – і це лише в досліджуваному періоді.
Самогубство в житті – трагічний фінал; постійні душевні переживання
реалізовані на сторінках текстів – залишений для критиків матеріал.

Перефразовуючи тезу Є. Нахліка: «Ключ до розуміння художнього світу
Плюща лежить в його біографії» [8, 8] на фразу «художні тексти Плюща –
ключ до розуміння суїцидального фіналу його життя» поставимо собі за
мету проаналізувати найбільш показові в цьому відношенні твори автора.

Вже раннє оповідання «Плач шаленого» написане в 1902 році,
виокремлюється в тогочасному загальноукраїнському літературному доробку.
Герой оповідання (автобіографічний персонаж) відчуває себе чужим у
великому Петербурзі. Єдиним сенсом свого життя Петро Хмурченко вбачає у
віданності творчості, слугуванню творчому покликанню, в наділеності яких
був переконаний: «він почував, що всі проти його – натовп, а він талант,
з безсмертністю… усі однаково нижчі, бо усі вони смертні, мають кінець,
а він житиме, його ім’я прониже віка, як імена Бетховена, Рубінштейна,
Верді, Шопена та й багато інших, може, ще вище сягне» [13, 77].

Лаври слави затьмарюють обдарованого юнака, а намагання здобути
всезагальне визнання, стати надлюдиною наштовхуються на докори сумління
(«не приніс ніякої користі другим… сам тільки себе домагавсь прославити»
[13, 87]), на підсвідомий страх покари за гордість втратою таланту («се
саме най головне нещастя, як почуваєш, що тебе талант (курсив наш –
А.Ю.) покида, ніби, знаєте, розум тебе покида, уся голова, почуваєш, що
швидко буде порожньо в тобі, розумієте, порожньо, як… як… як у труні»
[13, 90]).

( u

:¤aЛІТЕРАТУРА Балей С. З психології творчости Шевченка. – Львів,1916. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник / За наук.ред. О. Галича. – 2-ге вид. – К.: Либідь, 2005. Грищенко Л. Монографія про Олексія Плюща. – Одеса, 1930. Гундорова Т. Проявлення Слова: Дискурсія раннього українського модернізму: Постмодерна інтерпретація. – Л.: Літопис, 1997. Євшан Микола. Боротьба генерацій і українська література // Українська хата. – 1911. – Ч.1. Левчук Л. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 2002. Липа І. Олексій Плющ. Психографічний нарис // Українська хата. – 1909. – №5. Нахлік Є. Літературно-художня автопсихографія Олексія Плюща //Плющ О. Сповідь. – К., 1991. Овсянико-Куликовский Д. Н. Психология мысли и чувства. – Художественное творчество // Овсянико-Куликовский Д. Н. Литературно-критические работы. – М., 1989. – Т.1. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1997. Патографія – аналітичні дослідження життя і творчості видатних митців за допомогою фройдизму. Див. Левчук Л. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика. – К.: Либідь, 2002. Підмогильний В. Іван Левицький-Нечуй. Спроба психоаналізу творчості // Життя і революція. – 1927.- № 7. Плющ О. Сповідь. – К., 1991. Потебня А. А. Мысль и язык. По изд. Харьков, 1913. – К.: СИНТО,1993 Сріблянський М. Один з піонерів. Олексій Плющ. // Українська хата. – 1911. - №2-3. Франко І. Із секретів поетичної творчості // Літературно-науковий вісник. – 1898 – 1899. Халецкий А. Психоанализ личности и творчества Шевченко // Современная психоневрология. – 1926. – № 6. PAGE PAGE 7

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020