Рефлексії урбаністичного способу буття в книзі Анатолія Дімарова Боги на
продаж
Інтенсивність процесу зростання і розвитку міст позначилася на розвитку
світоглядних та психологічних орієнтацій як суспільства загалом, так і
людини зокрема. Зростання міського населення, зосередження в містах
різноманітних видів виробництва та діяльності людини сприяють
загостренню як соціальних протиріч, так і втраті загальнолюдських
ціннісних орієнтацій особистості. Різноманітність тенденцій глобальної
урбанізації, які можна ідентифікувати і в Україні, спонукають
письменників до відтворення різноманітних проблем, пов’язаних з
бурхливими урбаністичними процесами, а також до осмислення і з’ясування
сутності сучасного рівня урбанізації. Відомий літературознавець В.Агєєва
зазначає, що „з початком ХХ століття акценти все очевидніше зміщуються
на урбаністичну тематику, а зображення міського простору потребувало і
нової точки зору, точки розташування оповідача, і нових засобів для
передачі вражень та спостережень”[1,97]. Характерні ознаки впливу
урбаністичного способу буття на людину яскраво відтворені Анатолієм
Дімаровим у книзі „Боги на продаж: Міські історії”. Автор прагне, щоб
читачі його повісті „сприймали як житейські історії, як щось невигадане,
кимось переказане – десь у під’їзді, у дворі чи в міжміському
автобусі”[5,117].
Мета даної статті – висвітлення суперечностей впливу урбаністичного
способу життя на людину, її залежність від соціуму, адже в місті
забезпечення потреб людини пов’язане із штучно створеним міським
середовищем. Штучність середовища та засобів досягнення потреб людини
виступає однією із головних ознак урбаністичного способу буття.
Літературний матеріал досліджується нами у різних напрямах і аспектах, з
урахуванням робіт В.Агєєвої, Ю.Бондаренка, Ю.Безхутрого,
М.Слабошпицького, Г.Штоня та інших, у яких розглядається причини втрати
моральних цінностей людини в міському соціумі. Відомий дослідник
сучасного літературного процесу Г.Штонь у статті „Анатолій Дімаров”
зазначає, що „феномен дімарівського стилю має дві виразні ознаки:
глибоко народний психоколорит і пов’язану з ним оповідність вираження
через слово і в слові. Недарма найулюбленішим жанром письменника в роки
творчої зрілості стали узаконені ним у прозі „історії” – сільські,
містечкові, міські, – себто художні структури, де авторство розчиняється
в матеріалі”[6,13].
Наукова новизна розвідки полягає у зверненні до проблеми
багатоаспектного впливу урбаністичного способу буття на людину, її
моральні та духовні цінності, а також на дії та вчинки у книзі
А.Дімарова „Боги на продаж: Міські історії”.
Письменник зосереджує увагу не лише на внутрішніх чинниках формування і
розвитку світоглядних засад людини, які впливають на ціннісні
орієнтації, на її дії та вчинки, основну увагу у своєму творі він
зосереджує на урбаністичному способі життя, який вплив воно має на
духовність та моральність людини – на ті якості, які роблять людину
людиною. З огляду на це досить яскравою є повість „Квартира”, де читача
одразу насторожує двоїстість початку твору, бо за радісною подією
отримання квартири приховується якась невизначеність чи то у байдужому
ставленні головного героя до батьків та дідуся, завдяки якому й отримали
молодята трикімнатну квартиру у місті, чи у надто відвертому
меркантилізмі, який виявляється у всьому, а особливо під час придбання
подарунку друзям на новосілля, який врешті-решт придбали „в комісійному
бра – за двадцять карбованців, в магазині це бра коштувало значно
дорожче, але це чи то мало якийсь малопомітний дефект…”[3,9].
Письменник зазначає, що все почалося саме з цього новосілля, де молоде
подружжя найбільше вразив новий паркет, який став межею їх життя „до” і
„після”. Як слушно зауважує М.Слабошпицький, „у „Квартирі” Дімаров
навіть не дає імен своїм персонажам – Він і Вона – дві соціологічні
формули. Імена тут просто не мають значення”[5,120]. Письменник порушує
глобальну проблему урбанізованого способу буття – „як живе людина, у
якому оточенні?” тощо. У цьому випадку йдеться про взаємодію між різними
групами людей у тісному зв’язку із способом життя, соціумом – тобто
виникає певна метасистема, яка певною мірою впливає на діяльність і
поведінку людини.
Головний герой повісті стає заручником власної квартири, дружина, яку
він вважає „найкращою у світі”, не витримує напівголодного існування та
служіння квартирі, змушена поїхати до батьків, щоб народити доньку. Для
героя все відходить на інший план: смерть дідуся проходить непомітно,
адже треба впорядковувати щойно отриману квартиру, мати померла „тоді,
коли вони клали паркет”, самотність і страждання батька не викликають ні
співчуття, ні простого людяного ставлення, адже існує лише вона,
квартира.
Новий період „служіння квартирі” у молодят починається з жорстокої
економії і напівголодного існування, дружина намагається протестувати,
але чоловік свій вибір зробив, і на „читачевих очах відбувається
прискорений процес його деградації, розпад совісті”[5, 121].
На перший план виступає категорія потреб, яка висвітлює сутність людини,
її характер. У цьому випадку потреби головного героя руйнують його
особистість, моральність, призводять до тотальної самітності, бо „які
там подруги! Друзів вони давно повтрачали: просто знайомі по
службі”[3,23]. Пославши паркет, господар змінює шпалери, а, побачивши у
знайомого чорну ванну та унітаз, прагне за будь-яку ціну поставити їх у
своїй квартирі.
Сім’я перестає існувати, просто живуть „двоє чужих людей у спільній
трикімнатній квартирі”, а повідомлення дружини про свою вагітність не
об’єднало подружжя, а навпаки лягло нездоланною прірвою між ними.
Героїня замислюється над своїм життям у місті, вона задає собі питання:
„Що вона в тому місті забула?”[3,26]. Повагавшись, вона їде до батьків
на село народити дитину. Звістка про народження доньки не порадувала
героя, навпаки „вона просто-напросто перестала існувати для
нього”[3,33]. Повідомлення дружини про розлучення та поділ квартири
штовхає героя на найстрашніше: прагнення вбити дружину і немовля, йому
здається, що „вся квартира, до предмета останнього, весь час
нашіптувала: „Ти її вб’єш. Мусиш убити!” „Ти її вб’єш!” – шипів газ на
кухні. „Ти її вб’єш!” – клекотіла з-під кранів вода. „Мусиш убити!” –
вимагав унітаз. І він не міг не прислуховуватися до того шепоту: вбирав
його в себе, ним тільки жив”[3,38].
Герой цілеспрямовано вибирає знаряддя вбивства, місце, де він сховає
вбитих, розраховував усе до останнього кроку, і нічого не ворухнулося в
його душі, інших думок, почуттів не було. Фінал повісті вражає своєю
трагічністю – дружина і донька гинуть в авіакатастрофі, формально героя
судити не можна, і „він торжествує, бо переміг – зумів одгородитися
своєю квартирою від усього світу і втішається відчуттям, що існує „сам,
один, за сотні, тисячі парсеків од усього людства. Разом із квартирою,
яка єдина його не осудить, з якою він давно вже став одним цілим,
злившись душею і тілом. Для якої не пожаліє нічого. І через усе
переступить…” [3, 21]. Йому начхати на весь білий світ і на те, що цей
світ про нього думає. Бридко й моторошно це читати, але саме такі
відчуття читача і прагнув пробудити автор”[5,121].
Після авіакатастрофи герой дізнається, що йому держава сплатить
компенсацію за загиблих, ця звістка підняла йому настрій, він навіть
усміхнувся, бо одразу вирішив, що „він придбає чеський гарнітур. Як
тільки одержить страховку, так і придбає”[3,45]. І лише єдиний персонаж
– місто засуджує і не вірить герою, який прагне переконати самого себе у
своїй невинності, дивлячись у вікно, він бачить, що „місто
переблимувалось, місто переморгувалось – колючими, підозрілими
вогниками: „Так ми тобі й повірили! Розкажи комусь іншому!” [3,46].
Цілком слушно, що в фіналі й сам герой стає предметом квартири: „Ступив
на те місце, де мав стояти торшер. І застиг. Засвітився торшером”[3,46].
А.Дімаров акцентує увагу на те, що місто диктує герою форму поведінки,
ментальність, навіть формує особливий стиль життя, який характеризується
прагненням фетишизму, бо „звичайна кооперативна квартира поволі стає
фетишем, як бажання не відстати „від Лубенків”, спотворює психіку героя,
змушує постійно щось діставати, переплачувати”[2,179]. Ментальність
городянина є часткою менталітету суспільства та суспільної свідомості.
Тенденційно ментальність городянина формується, зберігається та
передається із покоління в покоління.
У своїй книзі А.Дімаров піднімає актуальну у всі часи проблему виховання
підростаючого покоління. Так, повість „Дітям до шістнадцяти”
починається стислим описом частини міста, у якому відбувається подія.
Тут стоять невеликі приватні будиночки, і на відміну від мешканців
багатоповерхівок, усі знайомі, знають про справи один одного, життя тече
спокійно і розмірено. Якось увечері колишня вчителька Олена Степанівна
заскочила у своєму сарайчику юнака та дівчину – цей випадок позбавив її
спокою. „Впізнавши” сусідську дівчину Люду, вона прагнучи „врятувати”
від „загибелі” юну школярку, насправді сприяє самогубству дівчини.
Штучність моральних цінностей колишньої вчительки, яка вважає, що це
„святий обов’язок Олени Степанівни рятувати людину навіть тоді, коли ця
людина опирається порятункові”[3,314], створюють навколо Люди напружену
емоційну ситуацію, яка штовхає її на самогубство.
Усі, кого любила дівчинка, засуджують її, і ніхто не вірить у її
невинність, жодна людина, навіть батьки не прийшли їй на допомогу. У
розпачі дівчина блукає вулицями рідного міста, де поруч багато людей,
але вона залишається на самоті із своїм болем і стражданнями. Її єдине
бажання „пошвидше вибратись із міста, подалі від оцих усіх людей, які
так жорстоко повелися з нею. Та місто все не кінчалося, місто не
випускало її з кам’яних обіймів, місто впивалося її болем і розпачем,
огортало безвихіддю”[3,324]. Вражає байдужість учителів, які прагнуть
одного – не зіпсувати імідж школи. Ніхто і на хвилину не засумнівався в
словах Олени Степанівни, збільшивши таким чином ризик для Люди.
L
N
?
¬
a
gdf ?
/Люда не витримує зовнішнього тиску соціальної напруги навколо неї, вона
обирає шлях, який, на її думку, єдино можливий для доведення своїх
чеснот: „Коли її вранці зняли, то на дверях сарайчика, що належав Олені
Степанівні, заволав, червоніючи, напис: „Я не винна! Не винна! Не
винна!” [3, 324]. У цьому випадку поведінка Люди вмотивована діями
оточуючих, дівчина опиняється самотньою серед багатьох людей.
У творі „Лунохід і Квазімодо” відтворюється Київ сімдесятих років, який
активно розбудовувався, в одній із таких новобудов розгортаються події.
Лунохід – хлопчик дошкільного віку, Квазімодо – літня людина, учасник
війни. Об’єднує їх самотність. Квазімодо нікому не потрібний, як і
Лунохід, який на питання : „Ти чий?”, – швидко відповідає: „Я?
Нічийний!”. Використовуючи прийом протиставлення, А. Дімаров показує
Квазімодо, який уже нічого не прагне, ні про що не мріє, тоді як Лунохід
мріє про зірки, незвідані майбутні відкриття. Квазімодо – це минуле,
тоді як Лунохід – майбутнє. Така контрастність підсилює жахливу,
безглузду загибель хлопчика, який прожив дуже коротке самотнє життя.
Єдиною втіхою хлопчика була зворушлива дружба з Квазімодо, кожен із них
говорив про найболючіше. Під час однієї розмови Лунохід, прагнучи
зрозуміти причину смутку Квазімодо, запитує: „ Тебе били? Краще б,
мабуть, побили… Щипались? Оце ти вгадав. Тільки не тіло – душу щипали.
Тебе коли-небудь за душу щипали? Ні… Мене за руку ”[3,124]. Хлопчика
надзвичайно зацікавила ця розмова, а особливо, що ж таке душа, де вона
знаходиться і для чого існує. Він мріє стати сильним для того, щоб у
разі необхідності себе захистити, адже він живе у середовищі образ і
відчуває власну непотрібність. Безрадісне становище дитини підсилює опис
помешкання, де спить хлопчик: його матері „купити ліжко нормальне ніяк
не доходили руки, і Лунохід продовжував спати на підлозі” [3,127]. Йому
немає місця у житті матері та бабусі, знайомі та сусіди пізно ввечері
проходять мимо, не звертаючи уваги, а його „навіть влаштовувало, що вони
не звертали на нього особливої уваги, він жодного з них не
чекав”[3,126]. Самотність дитини у великому місті стає ще більш жахливою
на фоні самотності дорослих. Адже процес формування особистості
відбувається через систему цінностей, принципів, правил, які
закладаються сім’єю, навколишнім світом, де дитина себе відчуває
невід’ємною часткою. Сутність процесів формування особистості полягає в
тому, що вони спрямовані на емоції, почуття, внутрішній світ дитини, яка
відчуває у ставленні до себе любов та ласку, вчиться розпізнавати добро
і зло. К.Ломазова зазначає, що „діти – рівноправні й активні герої
багатьох книг А.Дімарова. На них покладаються всерйоз, від їхнього
мовчання або допомоги часто залежить чиєсь життя”[4,127]. Письменник не
замовчує і не приховує проблеми виховання дітей, передає переживання і
страждання самотньої дитини, яка самостійно без допомоги дорослих не
спроможна соціалізуватись у суспільстві, що призводить до трагічних
наслідків. Найжахливіше в цій історії те, що трагічна загибель дитини
залишає байдужою рідну матір, яка „спробувала була заголосити, коли
підняли труну з її сином, та одразу ж і вмовкла, немов зрозумівши, що
їй ніхто не повірить”[3,128]. Єдиною людиною, яка була у розпачі від
загибелі хлопчика, був Квазімодо, після звістки про загибель „все в
ньому деревіло, і крізь судомну задеревілість оту пробивалась, раз у раз
болісно стукала думка: „Як же так сталося?”[3,129]. Ідентичність імен
героїв, про які ми дізнаємось у фіналі, підсилює спорідненість самотніх
людей незалежно від їх віку, бо „звали Лунохода Ваньком, а Квазімодо –
Іваном. Іваном Івановичем” [3,130].
Спосіб життя городянина формується під впливом міста як особливого
середовища, що впливає на рівень розвитку свідомості, значущості людини,
та, безперечно, її потреб. У місті формується певний тип поведінки, так
звані „міські стосунки”, які впливають на створення певних стереотипів
сприйняття навколишньої дійсності. Так, у повісті „Банани” А.Дімаров
знову звертається до теми дитини в місті. Сімейне життя міського
художника автор змальовує через сприйняття маленької Світланки, яку
лякають гучні зібрання художників, бо поводять себе брутально і
лицемірно. Сім’я живе очікуванням на визнання картини, яку малює тато
Світланки. Це очікування супроводжується стражданнями, емоційними
приниженнями дівчинки та її мами, яка прагне у всьому догодити чоловіку.
Після гучного провалу бездарної картини вся злість спрямована на
беззахисних доньку та дружину, яка запропонувала йому знайти хоч якусь
роботу, щоб позбутися нужденного та злиденного життя. Кульмінацією цієї
розмови стало те, що „усі невдачі свої, навіть оцю неприйняту картину,
звалив на маму й Світлану. Коли б він був сам, коли б вони не висіли в
нього на шиї, все було б по іншому. – Ви мене живцем з’їли! Всю кров
мою виссали!”[3,355]. Так Світланка зі своєю мамою опинилися на вулиці.
Дівчинка зацікавлено розглядає перехожих на міській вулиці, і їй
здається, що „всіх повиганяли з будинків, стільки довкола товпилося
люду, а по бруківці сунули густо машини. Розмови, вигуки, сміх, усі
кудись квапилися, кудись поспішали, і нікому не спадало на думку
зупинитися й поцікавитись, куди вони оце, засмучені, йдуть, що з ними
трапилось. Дві тріски, більша й менша, чіпляючись одна за одну, пливли в
людському потоці, не знаючи, мабуть, куди цей потік їх і винесе”[3,355].
Світланка та її мама знайшли притулок у своєї родички тітки Валі.
Примирення батьків так і не відбулося, хоча мама доклала багато зусиль,
щоб воно відбулося. Процес розлучення в суді, куди взяли й маленьку
дівчинку, став для неї святом, адже заради цього чи не вперше в житті її
красиво вдягли, вона думає: „щодня б розлучатися з татом! Свято
продовжувалось і в суді, бо всі на Світланку тільки й дивилися,
милуючись, мабуть, її новеньким вбранням”[3,359].
Самотність дівчинки, її переживання автор підкреслює у її монологах до
ляльок. Мама та тітка мало звертають на неї уваги, що формує занижену
самооцінку дівчинки та спотворені ціннісні орієнтації поведінки в
соціумі. Як слушно зазначає К.Ломазова, „психологізм у „чистому” вигляді
не притаманний прозі А.Дімарова, хоч він в остаточному підсумку тонко й
точно передає швидку зміну відчуттів, душевний стан людини, особливо під
час кризи й небезпеки”[4,127]. Протягом короткого життя дівчинка
проходить складний шлях моральних випробувань. Мама вдруге виходить
заміж і, як це часто буває, дівчинці немає місця в новій сім’ї. Після
цієї новини, переживаючи моральний злам, вона „забилася в куток і довго
сиділа набурмосившись. Не хотіла бачити нікого: ні мами, ні тітки,
навіть ляльок. Було таке відчуття, наче всі взяли та од неї й
відмовилися. Зрадили”[3,363]. З відчуттям зради Світланка живе подальше
життя, саме воно стає підґрунтям формування жорстокості, зла, неприязні
в характері дівчинки, спочатку це проявляється у ставленні до живої
природи, якось вона зловила метелика „міцно тримала за крила,
роздивляючись похмуро й неприязно. А потім узяла й одірвала одне
крило…”[3,366]. Маленька дівчинка продовжувала знущатися над красивим
метеликом, обриваючи йому крильця та ніжки, і робила це з „мстивою
насолодою”. Усе частіше і яскравіше виявляються такі риси характеру
дівчинки, як злість, жадібність, жорстокість, коли мама залишила її з
новонародженою сестричкою, вона „узяла та й ущипнула щосили сестру за
пухку, наче балабуха, ніжку”, вийшовши у двір на прогулянку й побачивши
красиву ляльку іншої дівчинки, вона „підстерегла, коли вони залишили
найкрасивішу, найдорожчу ляльку, тай скрутила їй голову. Ох і крику ж
було! Ох і плачу!”[3,371]. Почуття неприязні та власної заниженої
самооцінки супроводжують Світланку і в школі, вона ні з ким не
товаришує, почуває себе неповноцінною сиротою, під впливом таких
чинників формується світогляд людини, базою якого є негатив у ставленні
до оточуючого середовища та сприйняття навколишнього світу. Розуміння
дівчина знаходить на вулиці, яка замінила „їй усе: і сім’ю, і батьків, і
школу”, усе це привело на шлях злочину. Здійснивши розбійний напад на
свою ровесницю та пограбувавши її, вона не переймається питаннями Добра
і Зла – вона спокійно лягає спати.
Письменник висвітлює важливу для суспільства проблему – виховання в
сім’ї та школі, відповідальність батьків за своїх дітей. За твердженням
Ю.Безхутрого, автор прагне розкрити причини деградації моральних засад
людини, але найголовніше те, що „досліджуючи ці причини, письменник
намагається запропонувати різні відповіді на ці болючі питання. Одна з
них пов’язує втрату людиною людяності насамперед із хворобою речовизму,
що жахливою епідемією накрила мешканців міста”[2,178].
Отже, письменник у своїх творах підкреслює зв’язок людини і міста, хоча
людина прагне незалежності у своєму життєвому виборі, вона нерозривно
пов’язана із правилами та вимогами міста. Але в той же час, не
дивлячись на такий тісний зв’язок із містом, людина не може подолати
протиріч міського соціуму, що сприяє відчуттям самотності та
непотрібності людини. Ці та інші аспекти впливу урбанізації на розвиток
людини та суспільства, зображені у творах українських прозаїків другої
половини ХХ століття, стануть предметом наших подальших студій.
ЛІТЕРАТУРА
1. Агєєва В. Координати урбаністичного простору // Кур’єр Кривбасу. –
2006. – №198.
2. Безхутрий Ю. Місто і містяни // Березіль. – 1991. – №6.
3. Дімаров А. Боги на продаж: Міські історії. – К., 1988.
4. Ломазова К. За суворими мірками воєнного часу // Київ. – 1985. – №4.
5. Слабошпицький М. Потенціал „Сором’язливої форми”: „історії”
Анатолія Дімарова. // Жовтень. – 1987. – №8.
6. Штонь Г. Анатолій Дімаров // Слово і час. – 1995. – №5 – 6.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
