.

Дискурсивне поле “Невигаданої новели життя” Олеся Гончара (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 2833
Скачать документ

Дискурсивне поле “Невигаданої новели життя” Олеся Гончара

Завданням нашої розвідки є розкриття дискурсивного поля
“Невигаданої новели життя” Олеся Гончара через аналіз таких його
складників, як жанрова природа твору та його місце в реалізації
публіцистичного мотиву “Олесь Гончар і діаспора”. Ця проблема буде не
повною, якщо не згадати й те, що творчість письменника емігрантською
критикою сприймалася здебільшого непривітно. Л. Рудницький зазначав: “До
появи роману “Собор” в 1968 році Олеся Гончара в діаспорі вважали за
пересічного письменника, який писав у річищі соцреалізму” [10, 69].
Погано оцінили роман “Таврія” колишній учитель Олеся Гончара в
харківський період життя Ю. Шевельов, а також відомий літературознавець
І. Кошелівець. І зараз значна частина зарубіжних українських учених
“негативно ставиться до постаті письменника” [10, 69]. Щоправда, подібні
закиди чуються й у незалежній Україні: “Занадто соцреалістичними
бачаться твори Олеся Гончара й Володимиру Яворівському… Маємо й інші
форми критичного ставлення до визначного майстра. Якщо Г. Штонь
відмовляє Олесеві Гончару у великому таланті, то С. Кисельов, можливо,
керуючись якимись суб’єктивними причинами, зробив постать і творчість
Олеся Гончара предметом своїх постійних псевдопубліцистичних нападів”
[1].

І хоча Олесь Гончар ніде публічно не висловлювався щодо закидів
діаспорних авторів на свою адресу, було видно, що це йому боліло. Про це
свідчить хоча б “Невигадана новела життя”, написана 25 червня 1995 року
за дев’ятнадцять днів до смерті, у якій ідеться про взаємини
письменника зі своїм університетським професором, відомим мовознавцем Ю.
Шевельовим, котрий після війни опинився в еміграції. Для того, щоб
розглянути її в річищі публіцистики, зокрема висвітлення в ній проблеми
діаспори та еміграції, слід з’ясувати питання про жанрову приналежність
твору, знайденого серед щоденникових записів митця.

Авторська вказівка на жанрову форму твору “Невигадана новела
життя” є метафорою (під таким заголовком він вперше був надрукований у
книжці “Катарсис”[5, 133-135]), зрозуміло, не може бути орієнтиром для
наукового визначення жанру. На наш погляд, це психологічний
автобіографічний нарис. У літературній спадщині письменника вже були
такі твори. Це і “Письменницькі роздуми” (1964), де автор привідкриває
завісу над секретами психології власної творчості, розповідає про
документальну й біографічну основу роману “Прапороносці” (до речі, на
такий жанровий різновид нарису вказує й перша його назва – “Рассказ о
себе. Фрагменты автобиографии”) [6], і “Письмо американскому солдату”
(1945), що як і “Невигадана новела життя”, знаходився серед щоденникових
записів.

Визрівання нарису в щоденниках – специфічна риса публіцистики Олеся
Гончара. Ми можемо знайти численні свідчення того, що письменницькі
подорожні нотатки ставали фрагментами його подорожніх нарисів, як окремі
записи в щоденнику за формою дуже близькі до таких нетрадиційних
різновидів публіцистичного твору, як ескіз, зарисовка, шкіц до портрета,
теж згодом переростали у великі нариси.

“Невигаданій новелі життя” також передувало 6 щоденникових записів,
де розкривається автобіографічний синерген цього твору, як складова його
дискурсу, зокрема зазначається, що Олесь Гончар “ні разу не кинув
каменем… в Шевельова (цього особливо домагалися)… Не пішов проти
совісті” [7, 215], згадується його перша зустріч з колишнім учителем у
повоєнний час 28 серпня 1990 року (“Цього ж дня були в нас дома на обіді
Шевельов та голова Т[оварист]ва ім. Шевченка (в Нью-Йорку) Ярослав
Падох…”) [7, 313]. Розлогий запис від 17.09.1991 року – гнівна відповідь
Мойсею Фішбейну з Мюнхена з відмовою написати передмову до мемуарних
творів Ю. Шевельова (“Колись я слухав лекції Шевельова, ціную його як
мовознавця, але щоб залучати мене в глорифікатори цього сноба – то
вибачайте”) [7, 376]. Запис від 14.09.1992 року підсумовує еволюцію у
взаєминах між Олесем Гончаром і діаспорним ученим: “Із Шевельовим треба
було з’ясувати стосунки. Сказав йому все, що думаю про “Ю. Шереха” та
його розв’язні оті писання “Не для дітей”, де автор вельми грайливо
розповідає, як він намагався надрукувати оду німецьким воякам у Харкові
восени 1941-го…” [7, 434].

Фабулі “Невигаданої новели життя” Олеся Гончара, як і властиво для
жанру нарису, притаманний фрагментарний характер. Сюжет не має
традиційної хронологічної послідовності: кульмінація передує експозиції
та зав’язці й збігається з розв’язкою. Така особливість композиційної
структури твору вказує на схвильованість автора, емоційну напруженість
його мовлення.

Незважаючи на деяку близькість твору Олеся Гончара до новели (адже
в ньому сконцентровано увагу на змалюванні переживань героїв, їхнього
внутрішнього світу, динамізм сюжету базується на наявності елементів
ситуативної й психологічної несподіванки, а самі герої потрапляють у
незвичайні життєві обставини), усе ж його слід віднести до нарису.
Автобіографізм у новелі, як і в будь-якому іншому художньому творі,
одягнений у шати вимислу, тоді як у художньому нарисі він присутній у
купі з домислом і становить стержень його змісту й форми (що помітно
навіть із заголовка – “Невигадана новела життя”). Те, що публікація
цього твору Олеся Гончара не залишилася не поміченою[ 3; 4, 151-175; 9],
ще один доказ того, що перед нами нарис, заснований на документалізмі.

З новелою ж, “невеликим за об’ємом прозовим епічним твором про
незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконцентрованою та
яскраво вимальованою дією” [8, 510] його ріднить хіба що розповідь про
дві незвичайні події в житті автора – “зустріч” учня й учителя 1942 року
в окупованому німецько-фашистськими загарбниками Харкові, яка не
відбулася, і реальну їх зустріч через півстоліття в серпні 1990, у дні
І Конгресу україністів у Києві. Ці дві події увиразнюють важливі моменти
еволюції поглядів Олеся Гончара на українську діаспору, зокрема на його
оцінку політичної еміграції.

Як засвідчила публіцистика Олеся Гончара, він чітко розрізняв у їх
середовищі трудову еміграцію, тих, кого злидні та тяжкі нестатки гнали
за океан, хто, виїхавши з України із жменькою зерна в кишені, часточкою
сонячної енергії рідної землі, від Австралії до Південної та Північної
Америки засіяв ним планету, і тих, хто з політичних обставин опинився за
кордоном, проте зберіг прихильність до України, працював на примноження
її духовної культури, а то й наближав день незалежності, і тих, хто так
і не зміг побороти в собі гіпертрофований егоцентризм, а всуціль
критичне ставлення яких до політичної системи Радянського Союзу,
частиною якої не з власної волі була Україна, витравило з пам’яті
поняття батьківщина, для кого Україна була просто місцем, де вони
народилися.

І хоча вміщений до книжки “Катарсис” (2000) щоденниковий запис
Олеся Гончара “Невигадана новела життя”, за словами Івана Драча,
“великою мірою багато чого прояснює в стосунках двох наших видатних
сучасників” [11, 3], однак дискурс взаємин Олеся Гончара і Ю. Шевельова
набагато складніший і суперечливіший. Він вимагає ретельного й
виваженого окремого дослідження біографів, літературознавців з
обов’язковим залученням епістолярію й щоденникових записів та
публіцистичних творів Олеся Гончара, літературної критики Ю. Шереха
(Шевельова), його мемуарів [12], інтерв’ю [13, 74–76] та листування,
висвітлення полеміки навколо публікацій Ю. Шевельова, що стосуються
творчості Олеся Гончара. Проте, на наш погляд, запис- нарис
письменника 1995 року, поданий серед щоденника митця воєнних літ,
вилучений з контексту його мемуарів 90-х років, зокрема нотаток про
Ю. Шевельова, є помилковим і настроює на протистояння двох неординарних
постатей.

У “Невигаданій новелі життя” Олеся Гончара востаннє згадується ім’я
його колишнього харківського вчителя. Вроджені делікатність та
інтелігентність упродовж майже 50 років стримували письменника навіть
від щоденникових записів на цю болючу для нього тему. Проте в даній
статті нас цікавить проблема “Олесь Гончар і діаспора” лише як
структурний елемент дискурсу нарису “Невигадана новела життя”, тож у
цьому аспекті, апелюючи до тексту твору, варто акцентувати увагу на
окремі моменти стосунків Олеся Гончара і Ю. Шевельова як представника
української еміграції в США.

?ончара “Таврія”, написаної останнім ще восени 1953 року, котра вперше
була надрукована в часописі “Нові дні” (ч. 48, 1954), а потім в книжці
“Друга черга. Література. Театр. Ідеологія” (Сучасність, 1978) та
полеміка, що виникла між апологетами творчості Олеся Гончара і новітніми
його критиками, змусила письменника здійснити запис до щоденника.
Справді, “ця історія “повернення гірких слів” не має однозначного
тлумачення” [2, 24].

Нарис починається риторичним для автора запитанням: “Дивуюсь:
звідки в нього (Ю. Шевельова. – В. Г.) стільки паталогічної злоби до
моєї творчості” [5, 133]. Далі автор наводить ряд аргументів, які
підтверджують здогад про те, що його записку з концтабору Ю. Шевельов,
співробітник німецької окупаційної газети “Нова Україна” в Харкові,
одержав. Однак не тільки це боліло Гончару: “В еміграції професор час
від часу згадував і мої твори і щоразу вкрай тенденційно, вельми
негативно, майже з непоясненою для мене ненавистю, а, тавруючи, скажімо,
безневинну “Таврію”, саме тоді, коли нею зачитувались степові чабани і
радувались їй академіки, мій суворий заокеанський негативіст іноді після
паплюження навіть пускав нещиру крокодилячу сльозу: “гіркі слова,
страшні слова, але вони мусять бути сказані” [5, 135].

Цитовані слова Ю. Шевельова із зазначеної статті 1953 року: “Саме
так! “Гіркі” і “страшні”, професоре, але я змушений повернути їх Вам,
сказати їх саме Вам, і я їх кажу, пишучи цю невигадану новелу життя,
новелу про ренегата” [5, 135], – переводять цей фрагмент тексту до
кульмінаційного моменту, вищої точки емоційної й інтелектуальної напруги
змісту, виконують роль алюзії, виразного натяку на те, що саме вони
спонукали Олеся Гончара на таку відверту, але все ж таки “щоденникову
розмову” зі своїм суворим критиком. У тексті більше немає вказівок на
працю Ю. Шевельова. Знаючи, як письменник високо цінував українську
класику й повсякчас наголошував на спадкоємності культурних традицій
українського народу, писав про оригінальність і непересічність
національної літератури (про це свідчать його численні публіцистичні
твори різних жанрів), відчувається, що він боляче сприймав не лише
несправедливі звинувачення його самого у відсутності таланту й
примітивізмі (“Сьогодні було б однаково недоречно й шкідливо підносити
Гончара як українського письменника, – я хотів би підкреслити обидві
частини цього визначення – і українського – і письменника…” [14, 27]), а
також і виклик свого заокеанського негативіста, який так холоднокровно
на матеріалі роману свого колишнього учня “спробував зробити баланс
здобутків і втрат української літератури”, усій “підсовєцькій” (а в
контексті й класичній) на тій підставі, що вона була підневільна й
ізольована від західних експериментів [779, 27].

На користь наших припущень про те, що “Невигадана новела життя”
народилася не тільки з особистої образи Олеся Гончара, свідчить хоча б
те, що наведені рядки Ю. Шевельова взяті із контексту, котрий стосується
української літератури загалом, зокрема процитовані саме з роздумів
критика-емігранта про те, що “безстилевість” роману “Таврія” указує на
“головну втрату української літератури під СРСР – втрату культури
(виділення Ю. Шевельова. – В. Г.). це гіркі слова, страшні слова, але
вони мусять бути сказані” (виділення наші. – В. Г.). Українська
література в УРСР не тільки загнана на 70 років назад, – вона не посідає
навіть того ступеня культури, що посідала тоді” [14, 27].

Уважне прочитання “Таврії” з урахуванням доби, у яку цей твір
писався, спростовує всі аргументи Ю. Шевельова на доведення тверджень
про відсутність думки й філософських проблем у романі Олеся Гончара
(“Світ думки прогнаний з роману цілковито” [14, 26]), втрату стилю на
підставі наявності в тексті “larden d’Acclimatation”, замість “Jardin
d’Acclimatation” – помилки, не поміченої коректорами, редакторами й
“некультурною критикою”, “розінтелігенчення” змісту, аморфності
структури, списування класики – “інтонацій” Коцюбинського, Гоголя,
Горького, Чехова [14, 27]. Ю. Шевельов, мабуть, просто не знав, що Олесь
Гончар любив творчість ще й Л. Толстого, Ф. Достоєвського, М. Ауезова,
М. Шолохова, він би їх імена неодмінно додав до зазначеного переліку.
Так, “просто живцем взяті інтонації й просто фрази з Коцюбинського” [14,
27] ілюструються на основі зіставлень такого плану: “Коцюбинський: “Своя
земля просить рук, а він знявся та й… Намножилося вас. Нема на вас війни
або холери”. Гончар: “Бач, скільки напливло… і з кожною весною все
більше… Намножилося народу – діватися вже йому нікуди” [14, 27].

Контраргументом до останнього може бути таке: Олесь Гончар, як і
будь-який письменник мав право на творчу трансформацію народного
вислову, фразеологізму, як це зробив у тексті й Коцюбинський, а
співзвучність їх в обох письменників свідчить про те, що вони незалежно
один від одного живили свою образну стихію з народного джерела.

“Невигадана новела життя” Олеся Гончара виникла з болю, що став по
суті передсмертним зойком письменника, а надзвичайно суперечлива стаття
Ю. Шевельова 1953 року – із безпристрасних бухгалтерських спроб
діаспорного інтелектуала, що заходився підводити дебет здобутків і втрат
літератури повоєнної України, частина письменників якої з осколками під
серцем та з ниючими ранами вже готували хрущовську весну, котрий з
властивим для нього скепсисом ототожнює подвиг зі злочином (“І тому
мають рацію ті, хто скаже, що роман Гончара – подвиг. Але мають рацію і
ті, хто скаже, що це – злочин” [14, 27]). Олесь Гончар добре знав ціну
подвигу і злочину, пройшовши шляхами війни і звідавши страхіття полону.
Коли для Ю. Шевельова війна на теренах України була німецько-совєтською,
то для Олеся Гончара вона була, без сумніву, Вітчизняною. Проте при всій
зневазі до колаборантства в середовищі української інтелігенції років
війни, він ніде, крім щоденників, не згадує про співпрацю Ю. Шевельова з
окупантами, а знаходить у нарисі пом’якшену форму визначення його
відступництва від національної культури – “ренегат”. І це не просто
“звичайний для повоєнної України штамп”, як зазначала Б. Бердиховська,
коли “будь-яка активність українства під час Другої світової війни
окреслювалася, як “колаборація з фашизмом”, а будь-кого налаштованого
проти Совєтського Союзу тавровано як ренегата” [2, 24], а свідоме
розмежування письменником різних прошарків української еміграції.

Отже, наша інтерпретація проблеми розкриває технологію творення
нарису “Невигадана новела життя”, уточнює визначення його жанру,
увиразнює автобіографічний синерген у змісті твору, з’ясовує окремі
сторінки історії української літератури.

ЛІТЕРАТУРА

Абліцов В. Болісний пошук Батьківщини – найперше духовної // Молодь
України. – 1997, 3 квіт.

Бердиховська Б. Прапороносці непочатого минулого // Критика. – 2002,
травень. – С.22–25.

Галич Валентина. Олесь Гончар і діаспора // Література. Фольклор.
Проблеми поетики: Зб. наук. праць. – К.: Твім інтер, 2004. – Вип.17. –
С.310–320.

Галич В.М. Олесь Гончар – журналіст, публіцист, редактор: еволюція
творчої майстерності: Монографія. – К.: Наук. думка, 2004. – 816с.

Гончар Олесь. Катарсис. – К.: Укр. світ, 2000. – 136 с.

Гончар Олесь. Рассказ о себе. Фрагменты автобиографии // Центральний
державний архів-музей літератури і мистецтва. – Ф.34, оп.1, спр.23. – 36
с.

Гончар Олесь. Щоденники: У 3 т./ Упоряд., підгот. текстів, ілюстр.
матеріалу та передм. В. Д. Гончар. – К.: Веселка, 2004. – Т.3 (1984 –
1995).  – 606 с.

Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та
ін. – К.: ВЦ “Академія”, 1997. – 752 с.

Наєнко М. К. Гончар і Шевельов, або “Відрізнити золото від імітації” //
Таїни художнього тексту (до проблеми поетики тексту). – Зб. наук. праць.
– Дніпропетровськ: РВВ ДНУ, 2004. – Вип.4. – С.49–56.

Рудницький Л. Олесь Гончар і українська діаспора // Слово і час. –
1999. – №4–5. – С.68–72.

Тріалог. З Валентиною Данилівною Гончар розмовляють Іван Драч та
Віталій Абліцов // Гончар Олесь. Катарсис. – К.: Укр. світ, 2000. –
С.3–20.

Шевельов (Шерех) Ю. В. Я – мене – мені (і довкруги). В Україні: У
2-х т. – Харків – Нью-Йорк: Видання часопису “Березіль”, 2001. – Т.1. –
431 с.

Шевельов Ю. Я ніколи нікого не зрадив // Слово і час. – 2002. – №5. –
С.74–76.

Шерех Ю. Здобутки і втрати української літератури. З приводу роману
Олеся Гончара “Таврія”. 1953 // Критика. – 2002, травень. –
С.24–27.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020