Поетика поеми Олександра Стешенка „Марія”
Художній світ Олександра Стешенка – це світ по той бік дзеркала, світ,
немовби вивернутий назовні, світ, пропущений крізь призму уявлення, але
завжди він зберігає в собі суть реального: характерні ознаки часу, риси
побутового устрою життя.
Поетичний доробок О.Стешенка – це збірки „Є така любов” (1962), „Літо в
долонях” (1965), „Громовий острів” (1972), публікації в газетах і
журналах, ювілейна „Вибране. На березі думок” (1999). На окремі були
відгуки, рецензії, з’являлись ювілейні статті. Переважно писали
письменники (В.Лісняк, Г.Лютий, І.Пуппо, П.Ребро, А.Рекубрацький та
ін.), зрідка – літературознавці (О.Моторний, Є.Прісовський). На
сьогодні, на жаль, відсутнє синтезоване дослідження творчості
письменника, який „був філігранним поетом з природженим абсолютним
слухом до рідної мови” [2, 1].
Окремо у доробку О.Стешенка стоїть поема „Марія”, яка не знайшла
належного поцінування в критиці. За епіграф до неї взято слова
М.Рильського з поеми „Жага”:
О радість –
Жагу вдовольняти!
Цим словом можна означити головну думку твору. Автор недаремно дав своїй
ліричній героїні „ім’я роковане Марія”. Ім’я це означене і в назві, яка
є ключем до розкриття ідейно-тематичного змісту поеми.
Марія – центральний гуманістичний символ поеми. Це Марія – Божа,
вселюдська і водночас реальна мати. Для втілення цього образу поет
використовує прийом полістилістичної мовної характеристики, яка об’єднує
пафосну патетику:
І стояла Марія жінкою і землею,
На окрайцевий полудень обіпершись [5, 112]);
буденну психологічну характеристику:
Маріє, моя мати, прокляни
Годину ту із сонцем та без крихти [5, 109]);
проникливу ліричну інтонацію:
Розкажи, Маріє, моїм одноліткам чубатим,
Розкажи про чекання та про тривоги,
Як виходиш щоночі до Грушівки аж стрічати
Цілісіньких –
Безруких,
Безоких
Безногих [5, 110].
Один із секретів художньої майстерності поета полягає в тому, що він не
просто фіксує словом „шматок дійсності”, а опосередковано його пов’язує
з низкою образних уявлень, що, у свою чергу, асоціативно між собою
співвіднесені.
Ім’я Марія в поемі О.Стешенка набуває і символічного значення. До
секретів художнього слова належать художні засоби, серед яких важливим є
символ. О.Сімович зауважує: „Символ завжди пов’язаний із таємницею, для
наближення до якої не досить одного прочитаного твору, за кожним
символом, особливо традиційним, упродовж віків закріплюється сталий
комплекс асоціацій, що притаманний слову і разом з ним „переходить” у
новий текст [3, 13].
Значення символу визначається передусім не стільки за рахунок формування
переносного значення, скільки завдяки фоновим знанням читача,
асоціаціям, пов’язаним із предметом чи явищем, що слово називає. На
прикладі ономастичного символу Марія можна виявити, яку функцію отримує
поняття.
Марія – ім’я, що з прийняттям християнства стало традиційним в
українській культурі, проте вживання його в літературі й фольклорі
пов’язане з асоціаціями, що викликає у свідомості читача Мати Божа,
біблійні відомості про яку є передумовою розвитку семантичних змін
слова, покладених в основу утворення символу.
Актуалізація символічного в слові, як правило, відбувається під впливом
текстового оточення, завдяки використанню лексичних елементів лише
позитивного смислу, утвердженню символічного значення як самостійного.
Навколо такого слова з’являються нові слова у вигляді стійких сполучень.
Символ, таким чином, починає розвивати певні синонімічні ряди, що, у
свою чергу, викликають нові асоціації та узагальнення [3, 13].
Символізації Імені сприяють також народні уявлення, пов’язані з Марією
як Матір’ю Божою. Діва Марія у східних слов’ян – це передусім „мати”,
„покровителька”, „заступниця”. З іменем Марія безпосередньо пов’язані
також слова Богородиця, Божа Мати.
Марія як символ ніби виходить за межі конкретного і стає узагальненим
поняттям. Адже власні імена лексичного значення в мові не мають, а
виконують лише називну функцію. Використання такого слова-імені із
символічним значенням пов’язане з тим, що воно набуває певного
лексико-семантичного наповнення і має здатність поповнювати синонімічні
ряди за рахунок загальних назв.
У Біблійній енциклопедії знаходимо перекази про те, що після смерті
„пречисте тіло її (було) взято на небо, щоб бути Преблагословенною
заступницею за весь світ, особливо за вірних, тих, що
моляться їй і прикликають її на допомогу собі”.
Вшанування Марії як Матері людей іде від Євангельських читань, коли Ісус
Христос проголосив покровительство Марії над усім християнським світом в
особі Йоана: „Жено, це син твій! – сину, це мати твоя” передає учневі
Йоанові Свою матір й нам за Матір, а в Його особі й нам за Матір”
(„Хресна дорога”).
Семантика номінації Марія викликає асоціації типу „сила”, „материнська
любов”, „покровителька” й у вузькому значенні виступає як особистий
символ „Покрова цілого народу” (зокрема українців).
У Т.Шевченка Марія, як і Христос, втілює ідеальну спільність
(материнський лад), мучеництво на найвищому рівні. Це виявляється в
тому, що Марія, з одного боку „Пречистая, Святая Мати, пренепорочная,
Всесвятая Мати, Великая в женах, праведная”, а з другого, – „сердечна
матір, Кроткая Марія, безталаная”. Компонент „світла, чиста” виявляється
і при порівнянні „мов зоря тая”. Ім’я Марія функціонує потенційно і
замінюється постаттю матері, втілюючи риси звичайної жінки. І водночас
Марія – це образ, із яким, поєднує свою матір не один літературний герой
(наприклад, герої новел „Марія” В.Стефаника, „Я (Романтика)”
М.Хвильового, роману „Марія” У.Самчука.
Ім’я Марії у поемі О.Стешенка символізує і Україну, бо через образ
матері Марії проглядається жіноча доля всієї України:
А землі хотілося зеленими стеблами
Чорну шкіру свою обезкровлену проколоти,
І стояли жінки серед світу колонами,
І стояли жінки безробітними серед степу.
Не кричали вони, а мовчали –
немов кричали:
– коли ми не народжуєм –
то хоч ниви повинні!..
І стояла Марія, ніби в чомусь і справді винна,
В печалі [5, 108].
Композиційно поема складається із 14 розділів. Спочатку це звернення
сина до матері:
Мамо, покличте батька
Снідати чи обідати,
Бо потім з могили братської
Не прийде він нас провідати [5, 103].
Другий розділ – від автора. У ньому містко у художньо-переконливій формі
нещадно дано відповідь на цю пропозицію:
Іван не прийде, не перейде
Через калинові мости,
Де сад навіки перестиг
І пахне попелом – не медом,
Бо сизим полум’ям охоплений
Він догорів на білім тлі [5, 104].
Третій розділ написано від імені Марії і на це вказано уже на його
початку:
Марія:
Не співайте, півні, опівночі,
Не співайте, півні, пополудню!
Ой упав мій Іван на Вінниччину
І скотився у трави жолудем [5, 105].
Четвертий від імені Івана:
Іван:
Попід повіками стуленими
Запаленням пам’яті закричу
І над будинком твоїм сутулим
Сивим лебедем пролечу [5, 106].
Він запевняє кохану, що знайде, якщо тільки є вона в світі, цілющої води
і „до окопу сплющеного” прилетить.
П’ятий розділ – це узагальнюючий всезнаючий „Голос”, який сповіщає про
те, що:
До будинку твого сутулого
Сивий лебідь не прилетить [5, 107].
Шостий розділ – це розділ розпачу і муки, болю усвідомлення страшного
лиха – втрати коханого, чоловіка, батька своїх дітей („Дітей четвірка
заїдкувата”), стану самотності і необхідності жити заради дітей:
Оце і все …
Не знаєш, до чого руки прикласти
Але ж і чекати немає на кого.
Тепер без Івана
В твою надземельну заклопотаність
Твої материнські плечі
мають скрипіти явором [5, 107].
ue
th
T
hUMk@?
hUMk@?
hUMk@?
hUMk@?
hUMk@?
‘допомагають передати нестерпний стан самотності героїні, безвиході
ситуації. Фінал цього розділу – це проекція у майбутнє, у ньому
висловлено віру і надію на „жагу відродження”:
Над болями випаленого суцвіття
Єдині надії на тебе, жаго відродження,
Що пройшла крізь пекельність
П’яти вулканічних вибухів –
Від червневого сорок першого
До травневого сорок п’ятого [5, 108].
Із сьомого розділу видно, як це буде нелегко. Узагальнено підкреслено:
Дули вітри сухі і наскрізь прозорі.
Кричали дерева і опускались ниць,
Сухо дзвякали об порепану землю зорі
І в дзьобах застрявали переляканих птиць [5, 108].
Головна думка його: якщо жінки не можуть родити, то „хоч ниви повинні!”.
Восьмий розділ про те, як:
На обрії грозово небо пахло,
Вклонялося найпершими дощами.
І довгими, і куцими ночами
На тихім серці гострі рани чахли [5, 109].
Завершальним акордом звучать слова автора:
Маріє, моя мати, прокляни
Годину ту із сонцем та без крихти! [5, 109]
Дев’ятий розділ найкоротший. У ньому йдеться про перші повоєнні роки,
про час, коли „червоні зорі поверталися до домівок”:
І плакали, і сміялися
У кожнім селі Ярославни
По причині по тій,
Що Івани з війною впоралися [5, 109].
Десятий розділ – це відступ від хронологічного розвитку подій. Написано
його у фольклорному стилі:
Ходив явір одноногий
Від порога до порога [5, 110]
Одинадцятий розділ – звернення до Марії: „Розкажи Маріє, моїм одноліткам
чубатим”. У ньому прохання розповісти про чекання коханого „до ранку на
призьбі”, такого чекання, що аж „у відрах вода висихає”, про ненависть
до війни і радість, „коли добрий Іван твій у сни зарубцьовані прийде”:
Та врешті-решт автор стверджує:
Не розказуй, Маріє!
Бо у цьому немає потреби –
Зрозуміло і так –
Подивись в чоловічі лиця [5, 111].
У дванадцятому розділі, як і в тринадцятому, йдеться про „вічну радість
– Спрагу вдовольняти!” [5, 111].
У чотирнадцятому стверджується ідея повноти життя, оновлення всього:
Оживали слова,
Просиналися
І цвіли.
Оживав і Дніпро [5, 112].
* * *
Виростали соняшники головасті
І, півнів вишиваних
Прасуючи, гріли.
І співали півні понад вікнами:
– Здрастуй, Маріє!
Здрастуй, Маріє! [5, 112].
Органічним складником поеми О.Стешенка стало моделювання художнього
хронотопу, естетичним підґрунтям якого виявилось архаїко-міфологічне
мислення, підсвідомо репродуковане на структуру поезії. Циклічний
хронотоп образного світу автора – це віддзеркалення міфопоетичних
уявлень етносу і вияв у тексті архетипічного субстрату первісних
космологічних поглядів, за яким періодична повторюваність була одним із
законів організації буття. Смерть у поемі О.Стешенка не несе
заперечувальної знаковості. Це необхідний момент життя, момент
перетворення, але разом з тим показано, що війна порушувала циклічний
колообіг – обривала життя завчасно.
Найважливішою у поемі є семантика поля. Складна символіка цього образу
пов’язана на всіх рівнях із символікою жіночого начала, або Великої
Матері. Ідея панхронізму, яскраво втілена О.Стешенком у поемі,
виявляється співзвучною бароковому просторовому осмисленню часу в
постійній зміні минулого і сучасного планів, у введенні ліричного героя
у простір історичної події. Тут застосовано погляд автора з „висоти
вічності”. У поемі зведено нанівець звичайний героїко-патріотичний
пафос. Перед вічністю всі рівні. Слава як категорія життя й соціальної
свідомості виявляється малозначущою в часовій перспективі, поет вважає,
що життя нічим не можна замінити.
У центрі художнього світу автора в поемі „Марія” стоїть архетипний образ
жінки-матері, що єднає навколо себе родину (уже лише дітей, бо війна
забрала чоловіка, їх батька) і персоніфікує коло життєвого укладу
хліборобської сім’ї (зі знаком мінус, бо й хліб не родить, усе
винищено). Бо саме мати першою дізнається про те, що спочатку був біль,
а не слово.
Важливим компонентом художньої системи О.Стешенка є колір. Він допомагає
краще орієнтуватися в оточуючому світі, пізнавати його закономірності,
розрізняти речі, предмети, емоційно сприймати події. „Колір скеровує
увагу до проблем зв’язку різних естетичних емоцій. Ще античні філософи
співвідносили колір зі звуком, а французькі символісти бачили спільне
між словом, кольором і звуком” [1, 282].
Колір – одна з важливих характеристик предмета, адже саме він надає
речам і явищам індивідуальності та неповторності. Змістовні колірні
характеристики реалізують свій потенціал у тісному зв’язку з
композицією, простором та іншими елементами художньої форми. Вживання
кольорової гами українськими письменниками саме в такій якості не
випадкове, бо це вроджений естетизм, властивий українській ментальності.
Л.Федорчук зауважує: „…реконструкція картин світу митця передбачає
аналіз її кольорової гами. Колір матеріалізує картину світу, унаочнює
її. Розмаїття або мінімізація барв, чіткість форм або їх розмитість
несуть багатющу інформацію про її творця” [6, 58].
Н.Сологуб, аналізуючи прозові твори Олеся Гончара, узагальнює:
„Колористика у творах будь-якого письменника є одним з елементів його
ідіостилю і світобачення. Назви кольорів у художньому творі – частина
естетики художнього цілого, вони мають смислову значимість, викликають
широке коло асоціацій” [4, 60].
У поемі О.Стешенка „Марія” знайшли відтворення різноманітні можливості
функціонування кольорової палітри, але основна – класична:
чорно-біло-червона – з переважанням останньої („бурі чорні”, „в чорнім
листі”, „чорну шкіру”, „на білім тлі”, „червоні зорі”, „червоні …
народжуються дівчата”, „казали черешні червоністю”, „казали червоно”,
червоним голосом їй казали хати й подвір’я”, „червоні стрічки” тощо).
Поема постала на архетипному образі Вічності, завдяки якому поет,
самоусвідомлюючись, відкриває і перед читачем можливість вирішувати,
усвідомлювати, якого горя війна завдала людству і передусім – Жінці,
Матері. У кількісно невеликій палітрі (окрім уже означених кольорів, це
– сизий, срібний, сивий, синій, зелений, жовтий: „сизим полум’ям”, сивим
лебедем”, „срібних коників срібний дзвін”, „зеленими стеблами”,
„синьокрилі сади”, „жовті чола в зелень звисали дзвонами”) О.Стешенко
висловлює всі грані душі героїні – Марії – від патетично високих
переживань до фізичних та інтимних почуттів. Червоний колір служить у
поемі „Марія” відтворенню жахливих кривавих подій і їх наслідків.
Червоний є і метафоризацією кохання – почуття, яким сповнене серце Марії
до Івана, що не повернувся з війни. Це і своєрідне християнське
переосмислення кольору як символу страждань Христа, пролитої ним на
Голгофі крові.
О.Стешенко згустками свого емоційного слова-кольору привертає увагу
читача до найголовнішого в творі, збуджує конкретно-чуттєву образну
уяву, закликаючи і до власного сприйняття і поцінування подій та явищ.
Композиційно більша половина поеми спрямована на ствердження думки:
відсутній оптимізм від материнськості як нормативної стабільної сили
людського життя. Автор стверджує: війна – це узагальнена надчасова
національна драма, алогізм і протиприродність війни відчутні протягом
усього твору.
У поемі „Марія” відчувається майстерність О.Стешенка у володінні словом.
Автор прагне до психологічного зображення, і це йому вдається за рахунок
гармонійного і доцільного поєднання засобів художньої мови. Психологізм
досягається ще і завдяки тому, що поету близьке те, про що він пише. Всі
проблеми він пропускає через власне серце. Поет явив світові Україну,
розіп’яту на хресті ще однієї великої національної трагедії.
Література
Колір // Українська радянська енциклопедія. В 10 т. – Т. 5. – К.:
Головна редакція української радянської енциклопедії, 1980. – С. 282.
Рекубрацький А. Уже минуло й сорок днів // Запорізька правда. – 2001. –
19 березня. – С. 1.
Сімович О. „Ім’я роковане Марія”… // Дивослово. – 1999. – № 1. – С.13
– 14.
Сологуб Н. Мовний світ Олеся Гончара. – К.: Наукова думка, 1991. – 140
с.
Стешенко О. На березі думок. Вибране. Поезії. – Запоріжжя: Хортиця,
1999. – 115 с.
Федорчук Л. Простір і колір як категорія художнього світу Григорія
Сковороди // Слово і час. – 2000. – № 5. – С. 55 – 59.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
