.

Західноукраїнська історична повість 20 – 30-х років ХХ століття як явище масової літератури (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
3 6967
Скачать документ

Західноукраїнська історична повість 20 – 30-х років ХХ століття як явище
масової літератури

Західноукраїнська історична повість 20 – 30-х років минулого століття –
неординарне явище в історії вітчизняної літератури, яке перш за все
вражає своїми кількісними показниками. За досить короткий проміжок часу
було написано й надруковано понад п’ятдесят творів повістевого жанру.
Доробок західноукраїнських письменників був настільки значним, що
вважаємо за можливе подати лише прізвища найпопулярніших авторів: В.
Бірчак, В. Будзиновський, В. Ґренджа-Донський, К. Гриневичева,
Н. Королева, Ю. Косач, І. Крип’якевич, Б. Лепкий, А. Лотоцький,
О. Назарук, Ю. Опільський, С. Ордівський, І. Филипчак, А.
Чайковський. Через засилля ідеологічних догм і кон’юнктурних підходів
процес ретельного дослідження цього літературного явища, не зважаючи на
його масштабність, став можливим лише за часів незалежності. Статті Р.
Горака, Р. Гром’яка, Р. Коритка, О. Нахлік, О. Мишанича,
Ф. Погребенника, Р. Федоріва, що супроводжували повторні публікації
наприкінці ХХ століття, фактично й дали поштовх творчим пошукам сучасних
літературознавців С. Андрусів, В.
Антофійчука, П. Будівського, К. Буслаєвої, Б. Вальнюка, С. Дзюрман,
Т. Литвиненко, О. Харлан та ін. Саме С. Андрусів і
висловила думку про те, що західноукраїнська історична белетристика – це
„типова продукція масової культури” [1, 201]. Оскільки дослідниця
ставила за мету інші літературознавчі завдання, то цієї теми вона
торкалася лише побічно, аналізуючи твори на міфопоетичному рівні. У
своїй розвідці маємо за мету обґрунтувати правильність цієї тези на
прикладі конкретних художніх творів.

У сучасному літературознавстві єдиної назви на позначення масової
літератури не існує. Цей термін набув поширення в США, інші англомовні
країни використовують назву „популярна література”, німці називають її
тривіальною, французи – паралітературою. Через відсутність єдиної думки
щодо розуміння цього явища та його оцінки визначення належності до нього
того чи іншого твору пов’язане з певними труднощами. Сучасний
український літературознавчий словник трактує масову літературу як
„багатотиражну розважальну та дидактичну белетристику, позбавлену
естетичної вартості, розраховану на масове споживання її як продукту
«індустрії культури»” [3, 315], обумовлюючи таке визначення суттєвим
зауваженням про складність цього літературного феномену й неможливість
однозначної оцінки за допомогою одного критерію чи формули.

Як відомо, масова література розвивається й функціонує на основі
популярних жанрів, найчастіше використовуючи жанр роману: любовний,
кримінальний, пригодницький, детективний, шпигунський, фантастичний,
солдатський, еротичний та ін. Існують теоретичні моделі цього явища, які
ґрунтуються й на історичному матеріалі. До таких належать, наприклад,
французькі псевдоісторичні авантюрні романи подружжя Голон чи
американський пседоісторичний колоніальний роман Дж. Фарелла. Наявність
світових аналогів формально дозволяє зарахувати й західноукраїнську
історичну повість 20 – 30-х років ХХ століття до масової літератури, але
таке твердження потребує певної доказовості.

Важливим чинником, що визначає належність того чи іншого твору до цього
явища, є певна вторинність у сюжеті, архітектоніці та композиції, яка
проявляється у використанні типових схем, характерних для високої
літератури. Поглянемо на тогочасну західноукраїнську історичну повість
із цієї точки зору.

В Європі на кінець ХІХ століття усталилися три основні типи побудови
історичного твору, які суттєво різнилися між собою, але водночас мали
багато спільного. Асоціювалися вони з творчістю визначних історичних
романістів В. Скотта, А. де Віньї та О. Дюма.

На розвиток історичної прози величезний вплив мали книги В. Скотта.
Вироблена ним модель, відповідно до якої, як правило, у центрі твору
стоять вигадані герої, що несуть основні сюжетні функції, тоді як дійсні
історичні постаті знаходяться на другому плані або ж з’являються лише
епізодично, слугувала орієнтиром для белетристів багатьох країн. Відомо,
що не всіма письменниками вона сприймалася однозначно: одні приймали її
без будь-яких заперечень, інші намагалися модифікувати. Так, зокрема А.
де Віньї вважав, що головними героями мають виступати лише історичні
особистості. Вони ж повинні взяти на себе і любовну інтригу. Наявність
якої в основі розвитку сюжету твору французький письменник не
заперечував. Інший відомий автор О. Дюма в центр твору поставив саме
пригоду, інтригу, авантюру, відводячи історичним подіям периферійну
фонову роль. Однак головним завданням історичного белетриста прихильники
різних схем вважали достеменне відтворення модельованої епохи.

Автори українських історичних повістей 20 – 30-х років ХХ століття
якогось нового, відмінного від вже існуючих типів розвитку сюжету не
запропонували. Вони, опираючись на зарубіжний досвід і вітчизняні твори
ХІХ століття, використовували для будови фабули тогочасної повісті ті ж
схеми, що й письменники європейських країн.

Сюжет досить часто розгортається навколо якоїсь подорожі: повернення
групи козаків, що залишилася з якоїсь причини на чужій території, до
своїх („Осавул Підкови”, „Подорож запорозьких скитальців” В.
Будзиновського), відвідини римським імператором Адріаном єгипетського
міста Александрії ( „Сон тіні” Н. Королеви), виправа львівських купців
з товарами до Молдови та Туреччини („Спільними силами, або ж План
майстра Дмитра” І. Крип’якевича), мандрівка колишніх бурсаків Омелька та
Степана до Києва для продовження навчання („Під прапори Хмельницького”
І. Крип’якевича) або навколо пошуків якогось важливого об’єкта (предмета
чи людини): висліджування вбивці чорнокирейника Торговицького („Багряний
хрест” С. Ордівського), розшуки дорогоцінного каменя („Злощасний
самоцвіт” М. Ценевича), що є типовим і для європейської авантюрної
прози. Використовувала тогочасна українська історична белетристика й
елементи сюжету роману випробування чи популярного до появи творів В.
Скотта антикварного роману.

У центрі повісті досліджуваного періоду стоїть національно свідома
особистість, громадянин або ж людина, що прагне такою стати. Для такого
персонажа характерним є домінування суспільного над приватним. Звідси,
на відміну від європейської історичної прози, значно менший вплив на
розвиток сюжетної лінії чи композиції твору любовної інтриги. Вона, якщо
присутня у творі, виглядає досить схематичною і співвідносна переважно з
периферійними сюжетними лініями. С. Андрусів вказує, що за своїм змістом
вона близька до схеми, яка використовувалася у грецькому авантюрному
романі.

У тогочасній західноукраїнській історичній прозі така близькість
найвиразніше виявляється у творах, де зображено інонаціональне життя.
Наприклад, у повістях Ю. Опільського, що стосуються подій стародавньої
історії: „Аллах”, „Гарміоне”, „Під орлами Роми”, „Поцілунок Іштари”,
„Танечниця з Пібасту”. У названих творах художню дію динамізує майже
типовий набір мотивів: зустріч персонажів – врятування коханої від
небезпеки, втеча – загадкове зникнення героя – двобій за владу й кохання
– випробування героїні на вірність – поєднання персонажів („Гарміоне”);
зустріч і спалах кохання – викрадення героїні – бій на кораблі з
нападниками – щасливе повернення додому – шлюб („Танечниця з Пібасту”);
кохання з першого погляду – долання перешкод – убивство суперника –
щасливе життя-буття („Під орлами Роми”).

У творах, присвячених подіям із українського минулого така схема
характерна для представників старшого покоління і задіюється лише
частково. Наприклад, майже повністю її відтворює А. Чайковський у
повісті „Полковник Михайло Кричевський”. Несподівано зустрівшись,
Станіслав Кричевський і Оленка Крушвіцька, яким ще не знайоме почуття
любові, одразу й назавжди закохуються. Далі на їх шляху з’являються
різноманітні перепони: скрутне матеріальне становище батьків Стаха, що
змушує його задля утримання майбутньої дружини вдатися до військової
кар’єри; бажання старого Крушвіцького одержати якомога більше зиску від
доньчиного заміжжя; багатий суперник. Подальший розвиток інтриги
пов’язаний вже з їх подоланням: таємна втеча, полон, несподівана
зустріч. Певним порушенням канону є те, що Оленка все ж вийшла заміж за
іншого, і хоча доля знову поєднала героїв, та подружнє життя їм не
судилося через раптову смерть Станіслава. Узгоджений зі схемою грецького
авантюрного роману щасливий кінець твору маємо в іншій повісті А.
Чайковського „На уходах”: пройшовши типовий шлях випробувань,Тарас та
Маруся знову разом.

Цікавим, на наш погляд, є те, що у творах, присвячених інтерпретації
подій інонаціонального життя, любовна інтрига набуває більшої ваги. Це
свідчить, що при їх написанні орієнтація на європейський романний канон
була більш послідовною. На відносній несамотійності повістевої фабули
наголошує й С. Андрусів. На її думку, національна
автентичність, „пов’язана переважно з часом і місцем дії, побутових та
історико-культурних подробицях, але, зазвичай, не проникає у структуру
сюжету” [1, 162].

Дидактизм, що є типовою ознакою масової літератури, характерний і для
західноукраїнської історичної повісті. Оскільки у творах цього
літературного масиву незалежно від політичних уподобань автора домінує
ідея національна, державницька, то вся сюжетна лінія формується у
відповідності до такого ідеологічного акцентування і має гостро виражене
дидактичне, виховне спрямування. У центрі твору події, де державотворча
праця героїв може проявитися рельєфніше, повніше. На передньому плані
вже сформований персонаж, який чітко усвідомлює своє ідеологічне
завдання. Головний герой, як правило, – людина громадська, і особисте
життя для нього менш важливе від суспільного обов’язку. Уся діяльність
його спрямована на визволення власного народу від соціального й
національного гніту, на розбудову української держави. Навіть мотив
особистої помсти переростає в соціальний (національний), як було у
відомому історичному випадку з Богданом Хмельницьким, чи менш значимому,
вигаданому й відтвореному в повісті А. Чайковського „Козацька помста”.
Карпо Кожух викрадає сина пана Овруцького, щоб помститися за смерть
своїх батьків. Однак сенс цього вчинку полягає не лише у відповіді на
заподіяну йому особисту кривду. Автор виражає цю думку словами сина
пана, вихованого в козацькому дусі: „Пиши, пане, грамоту, що я,
Станіслав Овруцький, пан цього замку й усіх сіл до того приналежних,
усім моїм підданим даю на вічні часи волю. Знімаю з них панщину й усякі
повинности, а за те, що вони стільки літ на мого батька й діда
працювали, віддаю їм на власність усю землю з лісами, ріллями й ставами,
цю, що тепер мають і яка належала до економії” [2, 367]. Як бачимо,
громадське домінує над особистим, але обґрунтування дидактично
правильної поведінки героя носить примітивний характер, що проявляється
й у творах масової літератури.

Образна система західноукраїнської історичної повісті, до якої теми з
національної історії не зверталися б автори, має обов’язковий атрибут –
образ „взірцевого громадянина”, яким марило все тогочасне галицьке
суспільство. Ідея створення такого характеру знайшла своє втілення ще в
повісті І. Франка „Захар Беркут”. Це людина, яка, забуваючи про
особисте, своє життя кладе на вівтар служіння Вітчизні, громадським
справам. Такий герой, чітко усвідомлюючи своє призначення, у певному
сенсі одержимий великою благородною ідеєю. Вона може набувати різних
форм вираження: від захисту торгових прав українських купців зі Львова
(І. Крип’якевич „Спільними силами, або ж План майстра Дмитра”) до
розбудови та утвердження Галицько-Волинського князівства (І. Филипчак
„Будівничий держави”), але за своєю суттю завжди спрямована на
соціальний і національний захист українського народу, його право на
самовизначення аж до створення незалежної самостійної Української
держави.

1/4

A

A

I

04dn?Up

t

®

?

?

h\

„?]„

???????????????????літератури початку ХХ століття самозаглиблення та
саморефлексії. Він рідко переймається загальнофілософськими проблемами
людського буття, питаннями життя та смерті, бо не вони становлять
духовну основу його життя. Яскравою ілюстрацією цьому слугує, наприклад,
початок повісті С. Ордівського „Багряний хрест”. Залишившись на самоті,
старий Богдан Хмельницький у ранковій тиші обдумує не перепитії власного
буремного життєвого шляху, а питання створення політичного союзу, що
дасть можливість Україні відчути себе дійсно незалежною. Старість,
втрата підірваного бойовими походами здоров’я – це не особиста трагедія,
а радше суспільна, бо „… так хотілося довести діло до кінця, побачити
те, що тільки в снах бачив, за чим чугунними ночами банував” [4, 5].
Скупі авторські рядки, що передають думки гетьмана, концентрують у собі
всю важливість і бажаність для нього здійснення поставленої мети, і в
той же час демонструють художню однобокість у зображенні головного героя
повісті.

Домінування дидактичної громадянської ідеї призводить до певної
одноманітності у відтворенні типових рис характерів дійових осіб. Образи
таких персонажів в українській історичній повісті відповідають образам
середньовічних лицарів у західноєвропейській літературі. Вони сміливі,
відважні, мужні, холоднокровні, рідко проявляють емоційність у вияві
власних почуттів, міцно тримають слово, не бояться смерті, а головне –
беззаперечно віддані своєму керівнику та Вітчизні. Комплекс характерних
рис ріднить їх і з героями сучасної літератури, які вважаються еталоном
чоловічості. Він притаманний як для представників давніх українських
княжих родин, так і для козаків і формує модель їхньої поведінки. Саме
такими виглядають князь Роман у повісті К. Гриневичевої „Шестикрилець”
чи, скажімо, син боярина Судислава Ярослав у повісті
Ю. Опільського „Золотий лев”. Останній – своєрідне ідеальне
втілення чоловічої поведінки: спокійний, небагатослівний, розумний,
сміливий, вірно кохає свою Оленку й завжди готовий виступити на захист
інтересів громади, уміє передбачити події наперед і спрямовувати їх у
потрібне русло.

Ще одним важливим атрибутом, набутим героєм у силу своєї суспільної
діяльності, є його публічність. Через це він дуже рідко усамітнюється чи
перебуває в закритому приміщенні, де людина живе приватним життям.
Активна громадська позиція вимагає постійного її підтвердження,
відстоювання через діалоги чи полілоги з прихильниками та опонентами.
Вона ж передбачає винесення своєрідної оцінки: схвалення чи осуду,
сприйняття чи несприйняття. Звідси постійна присутність суддів-глядачів,
до яких і апелює герой. Інколи такі репліки можуть бути звернені до
уявної публіки, скажімо нащадків, але частіше до реальних слухачів. Така
апеляція до широкої читацької аудиторії є обов’язковим атрибутом масової
літератури.

Значне місце в західноукраїнських історичних повістях відведено жіночим
образам. Їх достатньо багато. Інколи вони наскрізною ниткою проходять
через увесь текст твору, інколи з’являються лише в окремих розділах як
епізодичні. Кожен із цих образів позначений індивідуальними рисами, хоча
й не всі вони художньо довершені. Обов’язким атрибутом в описі
жінки-українки є її виключна вродливість, як мінімум – зовнішня
привабливість. Найчастіше у змалюванні жіночих образів автори
використовують такі епітети, як ніжна, гарна, чарівна. Однак досить
часто письменники підкреслюють і інші типові риси: м’якість,
непостійність, істеричність, надмірну чуттєвість, нерозважливість.
Загалом, слід зазначити, що у своїй повсякденній поведінці позитивні
героїні керуються все тими ж правилами обов’язку. Правда, для жінки
галицька супільна думка формулює їх дещо інакше: дотримуватися
звичаєвого права; дослухатися до порад та зауваг спочатку батьків, а
потім чоловіка; бути надійною опорою в усіх його справах, свято берегти
подружню вірність або ж кохати лише одного. У зв’язку з чим героїні
часто виконують у творах власне чоловічі функції. Однак така
маскулінність жіночої поведінки завжди носить тимчасовий характер.
Дбаючи про долю своїх дітей, намагається утримати свою вотчину, а
пізніше повернути княжий стіл сину Данилові княгиня Анна в повісті К.
Гриневичевої „Шоломи в сонці”; переодягшись козаком, мчить на коні „дух
степів” – Оксана з книги С. Ордівського „Багряний хрест”; взявши меч в
руки обороняє власний дім Настуня з твору А. Лотоцького
„Кужіль і меч”. Коли ж жінка виконує функції, покладені на неї автором і
суспільством, то йде в монастир. На таке романтичне кліше у вирішенні
долі головної героїні досить часто грішать автори західноукраїнської
історичної повісті.

Віковий ценз головних персонажів обмежений у відповідності до
європейської (вальтерскоттівської) традиції. Зазвичай, це відносно
молоді люди, навколо них відбувається рух сюжету. Вони виступають у ролі
своєрідних рушіїв сюжетної інтриги. Представники старшого покоління в
більшості випадків поза фабулою. Їх шанують, до їх думки прислухаються,
але їхнє буття показане знов-таки у вигляді своєрідного кліше:
постарівши чи втративши подружню пару, вони зрікаються особистого життя
й живуть лише заради дітей.

Формально західноукраїнська історична повість досить точно інтерпретує
події минулого. У творах присутня конкретна фіксація дат і подій,
відомих за літописами, хроніками й іншими джерелами. Географічні топоси
теж відповідають реаліям зображуваних епох, їх легко відшукати на
тогочасних мапах. Однак певною мірою це лише ілюзія достовірності,
характерна для масової літератури, бо ідейна акцентуація спрямовує
напрямок думки читача зовсім в іншому руслі: історія служить тільки
підґрунтям для постановки сучасних проблем. Наприклад, автори відкрито
демонструють свою готовність до модифікації певних моментів історії
заради вірності політичній ідеї. Цей процес іноді відбувається грубувато
й примітивно, як у випадку свідомого ігнорування ролі народу в розбудові
української державності в повісті С. Ордівського „Багряний хрест”, але
частіше тонше, завуальованіше, як, зокрема, у книгах І. Филипчака чи Ю.
Опільського. У творах першого письменника всі неукраїнці – дикуни, їх
побут варварський, далекий від цивілізованого українського. Такими
виступають, наприклад, мадяри (угорці) у повісті „Будівничий держави”.
Під час нападу на українське село вони руйнують церкву, грабують та
вбивають людей, ґвалтують жінок. Аналогічну негативну картину можна
побачити при описі польських сіл у повісті „Княгиня Романова”. Життя
поляків подається у порівнянні з українським і виглядає непривабливо.
Польща бідна, гола, непривітна, земля недостатньо родюча, поля погано
оброблені. Повісті другого не мають жодного моменту, де хоча б формально
була зафіксована позитивна роль католицької церкви. Причиною цьому є
декларативна прихильність автора до православної віри.

Не маючи змоги на сучасному етапі розвитку утвердити почуття власної
національної гідності та значимості через визнання інших,
західноукраїнські автори намагаються подати їх через інтерпретацію подій
давніх часів. Звідси характерне для багатьох творів бажання висвітлити
суспільні стосунки, державний устрій чи просто визначних осіб минулого в
ідеалізовано утопічному ключі з проекцією на майбутнє. Такий підхід
започатковано ще в повісті І. Франка, де Захар Беркут із тухольцями – не
стільки персонажі історії, скільки своєрідна утопічна модель місцевої
громади, яку пропонує письменник суспільству. Утверджується думка, що
українське щасливе життя можливе лише за умов набуття українцями статусу
державної нації. У цьому сенсі тогочасні історичні повісті нагадують
своєрідний каталог того, що мали, й того, що маємо повернути. Європеєць,
гортаючи сторінки історичного твору, цінує набутки сьогодення, а
українець сумує за втраченим. А втрачати, на думку західноукраїнських
авторів, таки було що: „Сотні барж, кораблів і лодок, що під княжим чи
державним знаменом плавали Дністром і Чорним морем, кололи очі всіх.
Вони привозили всяке добро з південних країв, як золотом і сріблом
мережані матерії, в які одягалися розбагатілі бояри та галицьке
міщанство. Княжі й боярські пивниці були повні дорогих грецьких вин, а
кладівки були повні полудневих овочів, фіг, гранат, дактилів, помаранч
тощо. Княжа каса наповнювалася з дня на день золотом та сріблом. Княжий
замок блистів від дорогої посуди. Народ жив у достатках. Це була одинока
в тому часі держава в Європі, в котрій не було бідних, ніхто не нарікав
на гніт данини” [5, 19]. Сила, багатство і могутність давньої
української держави визнавались і близькими та далекими сусідами. Так у
повісті Ф. Дудка „Стрибожа внука” французький купець щиро захоплюється
красою стародавнього Києва, визнаючи його перевагу над Парижем і
порівнюючи лише з Царгородом. Звичайно, таке трактування подій не
відповідає дійсним історичним фактам, але воно допомагає вибудувати
своєрідну міфологічну основу, життєво необхідну для формування нації та
національної ідеї.

Як бачимо, в інтепретації минулого авторська увага акцентується на
головній думці: прогресивний рух історії ще не досяг своєї кінцевої мети
– побудови незалежної соборної Української держави. Оскільки поставлена
ціль ще не виконана, то твори західноукраїнськиї авторів служать
своєрідним компенсатором: у них реалізуються ідеї і прагнення, яких
людина не може досягнути в реальній дійсності.

Це свідчить, що тогочасний широкий читацький успіх історичної повісті на
теренах Західної України ґрунтується на тих же засадах, що й будь-якого
твору масової літератури. Він „спричинений духовним вакуумом споживача,
його намаганням досягти морального й психологічного комфорту в умовах
дискомфортного світу шляхом ототожнення себе з героями масової
літератури, які втілюють всі ті риси, котрих йому самому не вистачає”
[3, 317].

Звичайно, як у будь-якому масштабному явищі маємо й певні
невідповідності чи розбіжності. Зокрема, повісті К. Гриневичевої не
можна однозначно зараховувати до творів масової літератури через їх
мовленєве оформлення, розраховане на елітарного читача. Виникає і
проблема тиражованості. Адже загальний наклад західноукраїнських
історичних повістей був відносно невеликим, навіть для тогочасних
регіонально-провінційних друкарських можливостей. Однак, на наш погляд,
у цьому випадку варто враховувати специфіку функціонування книги взагалі
на теренах Західної України в 20 – 30-ті роки минулого століття. Кожне
місто чи село мало бібліотеку-читальню „Просвіти”. Традиція масового
читання, якої не існувало в Європі, цілком компенсувала малі тиражі.

Отже, західноукраїнська історична повість 20 – 30-х років ХХ століття є
своєрідною моделлю масової літератури. Не належачи до вершинних зразків
письменницької творчості, вона орієнтувалася на спрощені форми
відображення дійсності, переймалася проблемами збереження і відтворення
національної культурної свідомості. Домінування ідеологічних чинників
призвело до певної одноманітності та гострої дидактичності творів, що до
неї належали. Схематичність любовної інтриги, прогнозований фабульний
розвиток, типові сюжетні колізії, психологічно недосконале, інколи
навіть поверхове, зображення характерів головних героїв із не досить
вмотивованими вчинками – такі головні вади вбачають науковці, аналізуючи
історичні повісті зазначеного періоду. Однак, власне такі ж зауваги
супроводжують усі твори масової літератури. Помилка, що повторюється з
певною періодичністю, набуває статусу закономірного явища. Можливо, не
варто вимагати естетичної досконалості від творів, які за своїм статусом
на неї й не претендують.

Література

Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х рр.
ХХ ст. – Тернопіль: Джура, 2000. – 340 с.

Заклятий козак / Упорядкування та передмова О. Мишанича. – К.: АТ
„Обереги”, 1994. – 544 с.

Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці:
Золоті литаври, 2001. – 636 с.

Ордівський С. Багряний хрест // Вечірня година. 1992. – №1. – 94 с.

Филипчак І. Княгиня Романова: Іст. повісті. – Львів: Червона калина,
1990. – 343 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020