Від «простої» людини до «нової»: образ «нової» жінки в повісті марка
вовчка «три сестри»
Після яскравого дебюту Марка Вовчка як української письменниці її
творчість перейшла в русло російського літературного руху. Характерними
її рисами стали освоєння творчого досвіду російських письменників та
орієнтація на тодішні суспільні ідеї. Рішуче вирвавшись із селянської
тематики, із розповідної манери, з етнографізму, вона перейшла на «шлях
творця модної тоді народницько-інтелігентської белетристики» [1]. На
жаль, її російськомовна спадщина досі залишалася осторонь і для
української, і для російської літератури, як нібито менш талановита. Цю
позицію спробувала певною мірою похитнути В.Агеєва, упорядник видання
«Три долі. Марко Вовчок в українській, російській та французькій
літературі» (К.: Факт, 2002), наголосивши, зокрема, на постійному
інтересові письменниці до проблем жіночої емансипації, до широкого кола
ідей, пов’язаного з першою фазою жіночого руху. Зокрема, повість Марка
Вовчка «Три сестри» (1861) одна з перших (після роману І.Тургенєва
«Накануне») порушила в літературі важливе питання про нового позитивного
героя, що прийшов замість «зайвої людини», і не менш важливе — про нову
жінку. Тип «нової жінки» був особливо близьким для письменниці, що
уславилася незалежною, «чоловічою» поведінкою, творчість якої водночас
мала, як зазначав перекладач її повісті «Лихой человек» французькою
мовою, «до тонкощів деталей відбиток жіночого пера» [2]. Відомо, що
Марко Вовчок всіляко сприяла жінкам-інтелігенткам, які прагнули до
самостійної діяльності, до незалежності. «Кожен понеділок у мене натовп
жінок, — пише вона 14 (26) листопада Ф.М.Лазаревському. — Всі шукають
роботи. Багато приїздили і приїздять із провінції. Всі хочуть роботи.
Ні, це не забаганка вже, а потреба” (т.7,
кн. 2, с.151). У журналі «Переводы лучших иностранных писателей», який
редагувала Марко Вовчок, перекладачами були тільки жінки.
Попередницею «Трьох сестер» деякі літературознавці вважають українську
повість Марка Вовчка «Три долі» [3], твір новаторський за формою і
змістом, хоча схожість між обома творами досить умовна. Вона полягає
насамперед у сюжетній схемі: в обох повістях письменниця паралельно
простежує три взаємопов’язані жіночі долі. У «Трьох долях» — це життєві
шляхи селянських дівчат Катрі, Марусі та Хими (хоча, приміром, Л.
Білецький «третьою долею вважає не образ оповідачки Хими, а вдови, яку
кохав Чайченко) [4]. «Три сестри» — повість про жінок-
дворянок — Варю, Олю та Соню. Параметри жіночого в російськомовних
творах Марка Вовчка залишалися надзвичайно сильними (хоча і зник голос
безпосередньої оповідачки). У них був присутнім той самий феномен
жіночого, ті ідентифікаційні механізми, які забезпечували інтимну
дистанцію чуттєвого переживання тексту.
За соціальним звучанням «Три долі» далекі від «Трьох сестер». Герої
української повісті показані під одним кутом зору — через їхнє ставлення
до кохання. Зображено тільки світ почуттів героїнь.
Тема трьох жіночих доль у «Трьох сестрах» письменниця розкриває з іншого
боку. Проблеми переносяться в сферу гострих зіткнень, у середовище
дворянської та різночинської інтелігенції. Певні риси характерів героїнь
є дотичними, хоча розкриваються в абсолютно інших ситуаціях.
Особливо багато спільного в долях Марусі та Олі. Обидві вони присвятили
себе коханню. Обом довелося випити гірку чашу: Маруся вийшла заміж за
чоловіка, котрий кохав іншу, чоловік Олі, хоч і кохав її, але виявився
нервовою, психічно неврівноваженою і навіть небезпечною в подружньому
житті людиною. Але Маруся пила «хоч од гіркої, та од живої води» (т.2,
с.48). Вона не засуджувала коханого, любила його таким, як він був,
навіть горе з ним було для неї милим. У душі Олі любов змінилася на
страх, який вона не могла подолати, навіть покинувши прикутого до
постелі Саханіна.
Соню і Химу споріднює хіба що становище нерідних дочок. Саме Соні
відведено особливе місце в повісті. Цей образ проілюстрував життєво
важливу тогочасну проблему — проблему звільнення жінки. Об’єктом прози
Марка Вовчка стає сучасна жінка-особистість у процесі самопізнання,
самовдосконалення, самовіддачі, жінка, що прагне вирватися за межі
дійсності, яка її не влаштовує.
Питання жіночої емансипації в 60-х роки ХІХ століття було вельми
актуальним. На сторінках «Современника» протягом 1858-1861 років
з’явилася ціла серія статей поета і публіциста М.Михайлова, який вимагав
рівноправності жінок і чоловіків [5]. З приводу цих публікацій О.Герцен
писав: «Чернишевський, Михайлов та їхні друзі вперше в Росії кликали не
тільки трудівника, якого з’їдав капітал, але і трудівницю, яку з’їдала
сім’я, до нового життя. Вони кликали жінку до звільнення роботою від
вічної опіки, від принизливого неповноліття, від життя на утриманні — і
в цьому одна з найбільших їхніх заслуг» [6].
Усю принизливість існуючого тоді становища жінки переконливо показав
М.Чернишевський у полеміці з автором статті «Наш язык и что такое
свистуны» («Русский вестник», 1861, №3), який не бачив необхідності в
емансипації жінки, вважаючи її шкідливою, оскільки, на його думку,
емансипована жінка втрачає всі особливості власного жіночого становища.
М.Чернишевський вважав, що це «особливе становище, ця делікатність
надзвичайно непристойні: ними принижується жінка, вони заважають не
тільки емансипованій, а кожній жінці, яка має природний розум і відчуття
людської гідності» [7]. Марко Вовчок, як відомо, підтримувала стосунки з
керівниками «Современника»: з М.Доролюбовим вона особисто дружила, з
М.Чернишевським — листувалася, і стала їх однодумцем у поглядах на
призначення жінки. Особливо виразно це простежується в образі Соні.
Розповідаючи детальніше про Варю і Олю, автор ставить Соню осібно, хоч і
не говорить про неї багато. Певні риси характеру є спільними для Соні і
Варі. Для обох дівчат притаманне відчуття власної гідності, сильна воля,
прагнення всього досягнути самостійно. Проте частіше, ніж Олі, Варі
«приходили в голову такі думки, що на них в підручниках не було
тлумачення, и нічого з них не вичитувалось із повістей и романів, які їм
потрапляли» (т.2, с.248). Дванадцятирічна Соня «розмірковувала про любов
і ненависть, про добро і зло і говорила, що на землі міцного щастя нема»
(т.2, с.248). Надзвичайно допитлива, вона багато і жадібно читала все,
що траплялося їй до рук. Маша перебирала свої ідеали з книжок, проте
часто знала про все і сама. У всіх ситуаціях вона неодмінно
філософствує, заглиблюється у власне «я», шукає відповіді на одвічні
питання.
У змалюванні героїні Марко Вовчок завжди стримана. Занадто лаконічно
окреслено її портрет: «Софія Василівна була красуня, і не тільки
красуня, а надзвичайно допитлива дівчинка» (т.2, с.248). Іноді тільки
одна фраза дівчини показує її внутрішню боротьбу, її переживання. Часто
стан її душі передається тільки через зовнішні деталі. «Соня не зводила
очей з Єфросинії, і її побілілі губи не ворухнулись» (т.2, с.296), — так
реагує Соня на драматичну сцену горя матері, від якої забирали дитину за
наказом самодура-поміщика. «Побілілі губи» дівчини виражали і глибоке
співчуття до нещастя ключниці, і біль, і тривогу: вони з Варею не взяли
подаровану Саханіним дівчинку, але ж де гарантія, що пан не запропонує
її тому, хто може взяти? Служанка любовно називає її «зіркою», а на
зауваження Олі, що Соня дуже тиха, відповідає: «Ну, та тиха ще
сміливіша. Тому вона і мовчить більше» (т.2, с.300).
У своїй ідеї служіння справі вона далека від середовища, яке її оточує,
його міркувань і моралі. Ця особливість характеру героїні, її занурення
у сферу морального самопізнання, яскраво відображена у дієсловах, що
характеризують Соню: вона весь час «роздумувала, розмірковувала, тужила,
в тривозі все слухала і на все дивилася із кутка» (т.2, с.280).
Соня хоче «не даремно бути і жити по-своєму», на відміну від Варі і Олі,
які, розчарувавшись у житті, не витримавши першого ж удару долі,
прирікають себе на безцільне існування. Соня брала близько до серця
тривоги Варі, якій мати не дозволяла зустрічатися з Пороховим, готова
була все зробити для неї Вона весь час роздумувала про стосунки Варі і
Порохова, а коли він одружився з іншою, вона щиро співчуває сестрі,
мовчки і невтомно виконує усі її забаганки, при цьому «обличчя у неї
було таке сумне» (т.2, с.272). Вона втішає і Олю, яка боїться
майбутнього, одружуючись із неврівноваженим, але смертельно закоханим у
неї Саханіним. Соня, по-філософськи ставлячись до плину життя, не
розуміє Олиних суму і сліз заздалегідь. Вона заспокоїла Соню
міркуваннями «і як щастя іноді міцним буває, і як горе стороною
проходить» (т.2, с.290). Проте, спостерігаючи згодом за стосунками Олі
та її чоловіка, вона не вірить у його почуття, не розуміє його ревнощів
до сестер, грубої, безцеремонної поведінки. Вона не погоджується зі
словами Варі про надзвичайно сильну любов Саханіна і не хоче такого
щастя для себе. «Значить, коли людина полюбить, так їй уже нікого на
світі не шкода? Можна кожного образити? Можна на живу голову наступити
обома ногами — дарма, що вона жива — мене поглинуло кохання…» (т.2,
с.298). Варя це вважає дрібницями, Соня — найсуттєвішим у людині. Проте
поведінку Олі, яка втікла від тяжко хворого чоловіка, вона засуджує,
вважаючи, що потрібно було кидати його, коли він був здоровим. Вона не
виправдовує Саханіна — просто, на відміну від Олі, здатна на
християнське співчуття до нього не як до чоловіка-деспота, а як хворої
людини.
e
e
o
o
Oe?/eessNssssssssssNssssssssssssssssssssssNN
0
0
Варі, яка після заміжжя Олі поставила Соню на перше місце. Проте Соня,
всупереч їхнім передбаченням, залишилася такою, як і була. «Знаю її: в
скромності тримали, ні до кого не підлещувалась, і на перше місце
потрапила — не зачванилася, тільки, може, привітнішою стала» (т.2,
с.300), — так характеризує її ключниця.
Поняття про добро і зло, сформовані в дитинстві, завжди керували
вчинками Соні. Автор простежує, як у душі Соні розвивається любов до
людей, яка і приводить її «в стан погибающих за великое дело любви». Для
любовних стосунків у російській прозі 60-х років притаманне ідеологічне
навантаження, вони розвиваються під дією ідейно-психологічних,
етико-філософських розмов. Кохання для Соні органічно зливається із
духовним життям, із суспільно-моральними прагненнями. Обранець її —
особистість, людина загостреного морального обов’язку, здатна на глибоке
і цілісне почуття. «Неможливого шукає, — шукає, щоб усі були задоволені»
(т.2, с.334), — так характеризує його служанка. Він вважає усіх людей
рівними, прагне допомагати людині не через те, що вона добра, а «тому,
що людина жива, божа» (т.2, с.335). Як би людина не опустилася низько, у
ній є щось хороше, вважає він. Його вражає тільки людська байдужість і
малодушність. У повісті є епізод, де герої обговорюють чоловіків і
жінок. Григорій вважає нещасною даму, яка не вірить у любов. Не розуміє
він і жінок, для яких весь світ зосереджується на одній людині, а інші
перетворюються на зайвих, чужих, ненависних. Таке почуття, на його
думку, це не любов, а пристрасть. На його переконання, любов вища від
пристрасті. Любов він сприймає, як всеосяжне явище: любов до всіх людей,
до правди до добра. Той, хто вимагає плати за любов щастям, той не вміє
любити. Такою ж максималісткою є і Соня. За високе почуття дівчина
готова до найтяжчих випробувань, піти на самопожертву. Героїня виявляє
глибину, силу, цілісність почуття, наділена внутрішнім спокоєм, вона
стримана, зосереджена.
«Будь спокійним, я все виконаю», (т.2, с.347) – відповідає вона
коханому. Для неї любов теж є універсальною суттю, вищим мірилом
морально-психологічної цінності людини. Кохання для неї перестало бути
романтичною мрією, у всьому протилежною реальності.
Соня постійно думає про щастя, яке для неї кардинально відрізняється від
розуміння його людьми, що її оточують. «Нема для мене, по-моєму, такого
щастя, яке у нас шукають, — щоб душа була вічно спокійна, здорова,
легка, знаєш, як іноді у сні буває: і тепло, і легко, ніжишся і не хочеш
очей розплющити. Такого щастя я не знайду і шукати такого не буду» (т.2,
с.286). Відмовляться від такого щастя і інші героїні творів Марка
Вовчка, яких можна назвати Сониними сестрами за духом — Маша з роману
«Живая душа» і Маня з роману «В глуши», написаних пізніше, де
«психологія «нової» жінки вивчена в деталях» [8]. Внутрішній зв’язок між
текстами надзвичайно органічний, вони взаємодіють і доповнюють один
одного. Виникає так звана «наскрізна тема», чи образно-тематична
взаємодія в межах творчості одного письменника. Спираючись на свій
досвід, письменниця виробляє концентровану структуру, обмежену, як і в
оповіданні, невеликою часово-просторовою площиною з мінімальною
кількістю дійових осіб, в центрі якої постала героїня, яка мріє про
щастя — бути корисною людям. Не тільки в характерах, а й у долях Соні,
Маші і Мані є багато спільного. Соня жила в домі Воронових як вихованка,
прийомна дочка. На таких само правах буде жити в домі Рославлевої Маша.
Вихованкою Князевої зросла і сирота Маня. Усі три горді, спокійні,
багато роздумували про вибір єдино важливого шляху в житті. І всі три
вибрали одну дорогу.
Образ дороги показаний письменницею як символ нового життя, як поріг
справжнього щастя. В очах Соні, яка від’їжджала, «світилося щось схоже
на тихе щастя, — те щастя, коли після довгих мук невідомості людину,
нарешті, випускають на дорогу, не встелену трояндами, але єдино бажану
для неї» (т.2, с.348). Її від’їзд із Гришею, який сестри сприймають як
горе, вона розцінює як щастя: «Щастя, Варю, щастя багато! Ти тільки
поглянь на мене!
Варя поглянула — побачила щасливе світле обличчя перед собою» (т.2,
с.348).
Поведінка Соні, цілісність її натури, безмежна відданість своєму
почуттю, сміливість і рішучість, зовнішній спокій і внутрішня непохитна
сила найбільш імпонують автору.
На превеликий жаль, образ Соні в «Трьох сестрах» вийшов досить ескізним:
через втручання цензури були вирізані сторінки, присвячені саме Соні та
Гриші. Окрім того, через цензурні вимоги Марко Вовчок і не могла сказати
всього, що хотіла. «Щоб виправдатися в очах читачів за невизначеність
розв’язки, а водночас і висловити протест проти цензурних обмежень» [9]
письменниця надрукувала твір за згодою редакції зі вказівкою номерів
вирізаних частин і рядами крапок. Зрозуміло, що спотворена цензурою
повість не змогла зробити належного впливу і посісти належного місця в
літературі. Критика обходила її мовчанням. Тільки в рецензії на повне
саратовське зібрання творів Марка Вовчка звертається увага на «Трьох
сестер». Її автор вважає, що з трьох героїнь більш-менш рельєфно
змальована тільки одна, найелементарніша жінка — Ольга. Він жалкує з
приводу схематизму образу Соні, зміст якого — «пробудження
самосвідомості в людині, …незадоволення спокійним задоволенням» [10].
Вважаємо, що повість «Три долі» наклала відбиток на «Три сестри» тільки
частково. Це твори принципово різні і за принципом оповідної структури
(у російськомовній повісті відсутній образ жінки-оповідачки), різними є
обставини, за яких розкриваються три жіночі долі. Не можна не помітити
психологічної подібності образу Соні з героїнею роману І.Тургенєва
«Накануне» (1859). Обидві зображені зовнішньо бездіяльними, але для обох
характерне перебування у постійній внутрішній боротьбі і тривозі. Кохані
обох героїнь— і Інсаров Олени Стахової, і Григорій Саханін Соні є
значною мірою ідеалізованими борцями, які прагнуть служити людству.
Такими ж стають і їхні дружини. Спільними є і деякі сюжетні лінії обох
романів (від’їзд обох разом зі своїми обранцями в далеку і непевну
дорогу, нерозуміння родичів), певні образи (таємничі листи, які пишуть і
отримують Інсаров і Гриша). За героїчними рисами характеру Соня
асоціюється ще з однією тургенєвською героїнею — Маріанною з роману
«Новь» (1876).
Таким чином, повість «Три сестри» була точкою відліку, від якої почався
перехід Марка Вовчка від селянської тематики до висвітлення проблем,
порушених епохою 60-х років. Лаконічні українські оповідання залишилися
своєрідною творчою пробою перед створенням великих художніх полотен, що
вимагали глибокого проникнення в психологію людини як художнього типу.
Своєрідним «містком», який з’єднував українську і російську прозу
письменниці, була повість «Інститутка», головна героїня якої належала до
того ж середовища, що й героїні «Трьох сестер». Джерела російськомовних
повістей письменниці — не тільки «чужі» літературні впливи, соціальні чи
біографічні факти (російська проза, зауважимо, є досить-таки
автобіографічною), а й «внутрішні» — вони поставали на ґрунті жанру
оповідання, засвоєному письменницею раніше: образи простих людей
відкривали широкий шлях до образів «нових» людей. Риси цих образів
взаємодоповнюються: прості люди мають у собі силу і благородство, а
«нові» часто прості і наївні. Російські повісті свідчили про зв’язок
художнього мислення автора з новими процесами, новими естетичними
запитами. Пристосуванням до потреб часу пояснюється і прагнення
відобразити жінку в новій суспільній ситуації. Змінюється не просто
героїня — змінюється соціальна особистість. Але проблеми, до яких
зверталася письменниця, були викликані не лише віяннями часу. Так само,
як акцент тільки на антикріпосницьких настроях та народності її
«Народних оповідань», так і наголос лише на феміністичних тенденціях
пізніших повістей вважаємо не зовсім правомірним. Діапазон її творчості,
гадаємо, варто вимірювати за значно глибшою шкалою: це й морально-етичні
аспекти існування людини, її стосунки з навколишнім світом, фізична й
духовна неволя, психологія поведінки, і, зрештою, феномен людського
життя взагалі. Інтуїція вразливого серця змінилася на тверезе
усвідомлення необхідності активної дії, проте незмінним залишилося
ставлення до жінки як до уособлення духовності у суспільстві.
Література
Дорошевич О. Марко Вовчок. Біографічна розвідка // Твори Марка Вовчка. –
Х.: ДВУ, 1928. – Т. ІV. – С.102.
Марко Вовчок. Собрание сочинений в 7 т. – Т. 7. – Кн. 2. – К.: Наук.
думка, 1967. – С.281 (далі, вказуючи на це видання, зазначаємо в дужках
том і сторінку. Переклад з російської наш — Г. А.).
Семенова Л. Русские повести Марко Вовчок: Автореф. дис… канд. филол.
наук. – К., 1975; Крутикова Н. Слово про оповідання Марка Вовчка //
Дослідження і статті різних років. – К.: Стилос, 2003. – С.189.
Білецький Л. Три сильветки. Марко Вовчок. — Ольга Кобилянська. — Леся
Українка. – Вінніпег, 1957. – С.CAPut!’.
Михайлов М. Парижские письма // Современник. – 1858. – №9; Женщины, их
воспитание и значение в семье и обществе // Современник. – 1860. – №5;
Женщины в университете // Современник. – 1861. – №4.
Герцен А.И. Порядок торжествует. Сочинения в 9 томах. – М., Гослитиздат,
1958. – Т.8. – С.303.
Чернышевский Н.Г. Полемические красоты // Современник. – 1861. – №6. –
С.464.
Павличко С. Марко Вовчок (1833 – 1907) // Три долі. Марко Вовчок в
українській, російській та французькій літературі. – К.: Факт, 2002. –
С.21.
Евгеньев-Максимов В. «Современник» при Чернышевском и Добролюбове. – Л.:
Гослитиздат, 1936. – С.532.
Русское богатство». – 1898. – №11.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
