Дві моделі жіночої емансипації
Емансипація жінки в європейській культурі відбувається, власне, протягом
XIX століття. Однак у різних регіонах континенту цей процес протікає
по-різному. У Західній Європі ідеї емансипації знаходять благодатний
ґрунт в англійській культурі середини та другої половини XIX віку.
Творча діяльність та особистість Жорж Санд спонукала до активізації
жіночого фактора у Франції. Трохи пізніше цей процес поширюється в
німецькомовних країнах Центральної Європи. Саме протягом 1880-1890-х
років жіноче питання є одним із найактуальніших в Австро-Угорщині: його
обговорюють у пресі та культурно-освітніх осередках. Хвиля жіночого руху
доходить до Галичини, де вперше виникає український феміністичний
гурток.
Безумовно, жіноча емансипація стає чинником, котрий радикально змінює
систему суспільних відносин. Можна без перебільшення назвати його
революційним, з огляду на той ефект, який жіноча емансипація викликала у
наступному двадцятому столітті. Вірджинія Вулф, відзначаючи виняткову
вагу жіночого руху в історії нової цивілізації, вважала початковим
пунктом кінець XVIII століття. На її думку, саме тоді вперше прозвучав
властивий голос жінки у культурі [2, 62].
Проте у другій половині XIX віку акценти змінюються: замість
економічного визволення жінки середнього класу ставляться на порядок
денний проблеми соціально-звичаєвої дискримінації та психології статі.
Частково збігаючись із гаслами раннього модернізму, вони породжують
цікаву течію модерністичної, культури, в центрі якої опиняються
специфічно жіночі теми та ментальнісні характеристики.
В українській ситуації розвиток ідей жіночої емансипації відбувається за
своєрідною схемою. Це викликане історичними та регіональними
обставинами. Україна сприймає ідеї емансипації дещо запізнено.
Сповільнений економічний розвиток, а слідом за ним і освітньо-культурний
в умовах царської Росії, можуть служити поясненням цього запізнення.
Середні верстви суспільства, які на Заході стають головним чинником
культурного розвитку, у Російській імперії складаються з великими
труднощами та суперечностями, а до активного голосу в соціумі вони
доходять лише на межі XIX та XX століть.
Україна засвідчує два шляхи проникнення емансипації та, відповідно, два
її варіанти. Протягом 1880-1890-х років “жіноча ідея” захопила частину
поступової української інтелігенції в Галичині, тобто в Австро-Угорській
імперії. У цій державі більше важили правові засади жіночого руху та
громадська думка, вихована прозахідною публіцистикою. Інакше було у
Східній Україні, де до певного часу жінка могла виступати в рамках
загального визвольного процесу, не акцентуючи на власне жіночій
тожсамості. У Російські імперії ідеї фемінізму звучать не так
радикально, згладжено та закамуфльовано, принаймні до початку
XX століття.
Порівняно із англосаксонськими чи романськими звичаями, побут
української жінки не був настільки обмеженим та принизливим, вона завжди
зберігала за собою певні права. Про це, до речі, писала Леся Українка у
статті про жінку в новітній літературі, відзначаючи відмінність
становища західноєвропейської жінки та слов’янки. Національна
ментальність та традиція українців дещо пом’якшувала патріархальну
дискримінацію жінки.
Особливістю української культурної ситуації була активна репрезен-тація
жінки уже з середини XIX століття в літературі. Звичайно, ця
репрезентація відповідала духові часу. Для того, аби ввійти в культурний
світ, жінка прибирала собі чоловічий псевдонім та нерідко також
вдавалася до чоловічого типу нарації, на той час панівного й
обов’язкового. Це можна сказати про двох українських письменниць – Ганну
Барвінок (Олександру Білозерську, інший псевдонім – А.Нечуй-Вітер) та
Марка Вовчка (Марію Вілінську), які блискуче дебютували 1858 року,
засвідчивши тим самим початки жіночої літератури. В оповіданнях обох
письменниць найчастіше ішлося про родинний деспотизм, нещасливий шлюб,
драму невільної жінки-кріпачки, тобто жінка там виступала в пасивній
ролі, зазнаючи страждань та принижень. Однак дві ознаки давали
переконливий доказ новизни жіночого письма. Це передусім безпосередній
голос жінки, який звучав у цих творах, зокрема в “Народних оповіданнях”
Марка Вовчка, адже героїня сама виповідала світові свої кривди,
представляла індивідуальну неповторність свого характеру та чуттєвості.
Не позбавлені художньої вартості й оповідання Ганни Барвінок, цього, за
влучним висловом С.Єфремова, “поета горя й бідування жіночого” [3, 408].
Крім того, обидві авторки виявили досконале уміння передати жіночий
характер, мову, уяву, образність тощо. Можна стверджувати, що у них було
присутнім те, що в пізнішій літературі назвуть психологізмом.
Марко Вовчок, як відомо, посіла місце серед класиків української
літератури. Маючи таку поважну постать, українська культура другої
половини XIX століття сприяє широкому висвітленню жіночої проблеми, а
також і активізації творчої функції жінки. Однак творчий досвід Марка
Вовчка був сприйнятий переважно крізь призму соціологічних акцентів.
Така практика тривала аж до наших часів. Принаймні, ще донедавна
літературознавчі інтерпретації творчості Марка Вовчка обмежувалися
соціально-протестними аспектами. Разом із тим майже ігнорувалася жіноча
своєрідність її письма та її характерів. У дослідженнях минулих років
переважно навіть не звертається уваги на своєрідність жінки-героїні, а
говориться узагальнено про “героя” художньої прози письменниці [6].
Наступне покоління – тих, хто виступив у 1880-1890-х роках –продовжує і
розвиває започатковану традицію, але реалізує також нові, актуальні
завдання емансипації жіночої особистості у соціальній та
родинно-побутовій дійсності. Це було покоління Наталії Кобринської,
Олени Пчілки та їхніх молодших товаришок. Головними досягненнями цих
діячок стали заснування Товариства руських жінок
1884 року із Н.Кобринською на чолі, а також вихід у світ жіночого
альманаху “Перший вінок” 1887 року. Кількома роками пізніше Кобринська
започатковує серію видань “Жіноча бібліотека”, видає альманах “Наша
доля” (1893-1896), в якому також виступають авторки із Наддніпрянської
України. Ці ініціативи наочно засвідчували народження жіночого руху,
його об’єктивну запотребованість у суспіль-стві, не випадковість та
гостроту порушуваних жінками загальносуспільних проблем.
Кобринська, діючи в умовах Австро-Угорщини, спиралася на
австрійсько-німецький досвід жіночого руху (так само, як і дещо пізніше,
Ольга Кобилянська). Вона зосереджувала увагу на здобуванні жінкою
широких громадянських прав та доступу до надбань освіти, науки і
культури. Емансипація жінки сприймалася нею та її послідовницями як
необхідна засада суспільного поступу, що поєднується із іншими вимогами
прогресу.
Іншу модель тогочасного фемінізму демонструвала Олена Пчілка. Вона
працювала на розвиток не стільки громадянських, скільки культурних
потреб української жінки, прагнула вписати їх у ширший контекст
визвольної боротьби у Росії. Культурницька програма Олени Пчілки мала
ширший резонанс і більше послідовниць. А найважливіше, що дух
культурництва письменниця плекала у власній родині, і її дочки, серед
яких геніальна Леся Українка, його успадкували та розвинули.
Ця відмінність двох лідерок є дуже переконливим аргументом на користь
думки про представлення ними двох моделей українського фемінізму.
Розуміння жіночого питання було предметом постійних суперечок серед
українських діячок. Звичайно, тут певну роль відігравала відмінність
характерів та особистої вдачі, також мали значення родинні традиції,
виховання та світогляд. Але треба звернути якнайпильнішу увагу на
відмінні умови суспільної дійсності Росії та Австро-Угорщини, що
спричинювали різні позиції галичан та східних українок в обстоюванні
жіночих прав. Зокрема, такою підставою було становище жінки в обох
державах.
Альманах “Перший вінок” став результатом об’єднаних зусиль українських
діячок із обох боків австро-російського кордону, і це треба відзначити
як безперечний успіх тогочасного національно-культурного руху. Жінки
згуртувалися у цьому спільному проекті, прекрасно розуміючи, що існує
більше того, що їх об’єднує, аніж такого, що роз’єднує. У збірнику
опублікували свої твори письменниці, які зробили вагомий внесок у
національну культуру: Наталія Кобринська, Олена Пчілка, Уляна
Кравченко, Дніпрова Чайка, Леся Українка, Людмила
Старицька-Черняхівська. Незважаючи на труднощі з виданням, малий
розголос у публіки та неможливість зробити український жіночий альманах
регулярним (планувався “Другий вінок”, але він не побачив світу),
“Перший вінок” усе ж виконав свою важливу місію. Він не тільки
представляв творчий доробок жінок-письменниць, а й виокремлював жіночу
проблему як загально-суспільну, адже у збірнику містилися програмні
статті про жіночий рух у Галичині та Європі Н.Кобринської.
hS
hS
????????.?ху, що засвідчили, наприклад, радикально феміністичні постаті
ранніх повістей Ольги Кобилянської.
Виразні сліди полеміки щодо жіночого питання простежуємо у листуванні
Лесі Українки. Поетеса разом із матір’ю підтримала ініціативу жіночого
альманаху, однак мала у цій справі і свої застереження. У листі до
М.Драгоманова від травня
1893 року вона писала: “З Вашою думкою про жіночий журнал я згідна. По
нашій думці, власне, не мав би то бути виключно жіночий журнал, та й
взагалі зовсім не такий, яким хоче чи хотіла зробити п. Кобринська. Як
на мене, то я не розумію, що нового ще можна видумати в теорії до
квестії жіночої і що можна такого сказати нескучного про неї” [7, 152].
Треба пам’ятати, що Леся Українка відстоювала свою позицію перед
політиком та ідеологом Драгомановим, який був досить впливовою особою у
галицькому українському русі й мав там послідовників та учнів (І.Франко,
М.Павлик та ін.). Очевидно, Драгоманов підходив до жіночого руху із
погляду європейського інтелектуала-поступовця і мимовільно переносив
європейські реалії життя на український ґрунт. Подібного погляду
дотримувалася й Наталія Кобринська. Їй ішлося передусім про відстоювання
соціальних та національних прав жіноцтва. Задумувалася програма
елементарної жіночої просвіти, роз’яснення жінкам їхніх громадянських
прав та залучення до спільної, організованої діяльності. У цьому зв’язку
література оцінювалася в її прикладному, практичному значенні як носій
поступових суспільних тенденцій.
Леся Українка у листі раз виступає із багатозначним “ми” (можна
здогадуватися, що її думку поділяла матір, але може це бути тільки
риторичною фігурою), але далі однозначно стверджує власну позицію (“як
на мене…”), її протест викликає саме таке практичне, меншовартісне
розуміння літератури, свідомість того, що її можна легко залучати на
службу поступовим ідеям та доктринам. Молода поетеса уже, як бачимо,
цілком свідома автономії літератури, її унікальності як творчого
досвіду, через те вона принципово не може погодитися із поглядами
старших (Н.Кобринської).
Відмінність поглядів в обох випадках є цілком наочною і не потребує
спеціальних коментарів. У випадку Кобринської, Драгоманова та молодих
галицьких радикалів на чолі з І.Франком мислилося про жіночу емансипацію
як частку загального радикального політичного руху. Відтак літературі
відводилося місце на службі популярної ідеології. Леся Українка,
навпаки, наголошує на неможливості такого застосування літератури, бо
воно не може привести до жодних художніх здобутків, а лишиться тільки
голою ілюстрацією ідеї. У згаданому листі вона додає: “Не скучно хіба,
коли описуються факти з жіночого життя і розбирається жіноча психологія
у гарній формі та й ще з таланом, і то сепаратизм сей трохи смішнуватий”
[7, 152]. Отже, на її переконання, у літературі важить не ідеологічна
вартість, а талант, уміння психологічно переконливо представити жіночий
характер, до того ж у його органічних зв’язках із дійсністю. Інакше
феміністична ідея в літературі виглядатиме штучною та ходульною.
Пізніше розходження поглядів на жіноче питання ускладнило і
проблематизувало співпрацю різних авторок у проектах Н.Кобринської. У
листі Лесі Українки від 12 березня 1895 року є таке пояснення цього
моменту: “Вона (Кобринська), певно, сердиться на мене за те, що я
ухилялася від бібліотеки сеї (мова йде про згадувану вище “Жіночу
бібліотеку”, започатковану Кобринською в 1893 році – Л.Т.), але щось я
не маю серця до сього видання, надто після того, як побачила його, – і
така се вже вузенька річечка, сі жіночі видання. Коли ж кому і так
судилось не глибоко та не широко плавати, то не хочеться позбавляти себе
остатньої волі. Я гадаю, що англічанки не такими річками виплили в море”
[7, 290]. Тут, на відміну від попереднього листа, маємо вже не просто
критику й опозицію, а й чітке переконання “іншого шляху”, що випливає із
блискучої обізнаності в європейському феміністичному русі та його
успіхами у XIX столітті. Леся Українка від імені молодого покоління
засвідчує потребу не замикатися на власне жіночих проблемах, а ставити
їх у широкий суспільно-культурний контекст.
Отже, в середині 1890-х років визначається більш чітка й категорична
позиція в українському жіночому русі, її головні репрезентантки – Леся
Українка та Ольга Кобилянська. Якщо Леся Українка у той час висловлювала
свої погляди у приватних листах та лишалася їм вірною у власній
творчості, то Кобилянська відверто задекларувала новий фемінізм на
сторінках своїх ранніх повістей “Людина” та “Царівна”. Такі переконання
знайшли співчуття та розуміння серед молодого покоління українських
діячок, які на той час входили в літературу: Надії Кибальчич, Галини
Журби, Людмили Старицької-Черняхівської тощо.
Так, Кобилянська у своїх повістях зобразила програмну героїню, котра у
своєму часі та у своїх умовах репрезентувала тип інтелігента, який
раніше був представлений у повістях І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного,
Б.Грінченка, І.Франка. Це жінка-емансипантка, свідома власної
автономності, жінка, готова боронити своїх людських прав і своїх,
неприйнятних для загалу, переконань. Вона мріє “…передусім бути собі
ціллю, для власного духу працювати, як бджола, збагачувати його, довести
до того, щоб став сяючим, прегарним … Свободний чоловік із розумом –
се мій ідеал” [4, 193], як героїня повісті “Царівна” Наталка Веркович.
На межі XIX та XX століть творчість жінок уже складається у цілком
самобутнє явище. До числа старших жінок-письменниць (крім згаданих вище,
Грицько Григоренко, Євгенія Ярошинська, Любов Яновська та ін.)
долучається гроно молодих талантів. Це Христя Алчевська, Надія
Кибальчич, Наталя Романович-Ткаченко, Галина Журба, Галина Комарова. По
суті, в новому літературному поколінні жіночий голос звучить на повну
силу, їхня творчість засвідчує перехід жіночої літератури у нову епоху,
її тісну співдію із чинниками модернізації культурної традиції. Але
головні представниці жіночої літератури – Кобилянська та Леся Українка,
за слушним висновком С.Павличко, якнайсерйознішим чином уплинули на
новітні орієнтації нашої літератури і, зрештою, стали ключовими
постатями у ній. “Той факт, що саме дві жінки, – зауважувала дослідниця,
– спробували зруйнувати панівну ідеологію у сфері культури, не здається
випадковим” [6, 69]. Отже, велике значення їхньої творчої діяльності
сьогодні вже ні в кого заперечень не викликає.
Стосовно тієї визначної ролі, яку відіграли провідні жінки-письменниці
кінця XIX та початку XX століття в національній свідомості українців у
цілому, і досі точаться суперечки. Наприклад, В.Агеєва стверджує, що ця
роль актуальна і через століття, у нинішній ситуації. Вона, зокрема,
пише: “У прозі, скажімо, Ольги Кобштянської ми досі наголошували постаті
“нових жінок”. Але водночас у багатьох творах вона моделює і образи
“нових чоловіків”, розгортає перед читачами ситуації, які б окреслили
можливість інших стосунків між статями, можливість паритетності… Леся
Українка здійснює безпрецедентне, здається, навіть у контексті всього
європейського модернізму перепрочитання основоположних
культурно-філософських кодів, мотивів, світових сюжетів і міфологем з
урахуванням жіночої перспективи, жіночої присутності в культурі… Якщо
українська література XIX століття підносила переважно освячену й
опоетизовану материнську іпостась жіночності…, то в літературі XX
століття жінка вже з’являється у багатьох нових ролях і поставах” [1,
306-307].
Однак не можна залишати на маргінесі літературного процесу кінця XIX та
початку XX століть творчість інших, менш відомих авторів-жінок: Надії
Кибальчич, Дніпрової Чайки, Любові Яновської, Христі Алчевської, Уляни
Кравченко, Одарки Романової, Галини Журби, Катрі Гриневичевої, Людмили
Старицької-Черняхівської та багатьох інших. Адже ця творчість не була
лише благодатним тлом для інших, більш визнаних письменників. Треба
сказати, що нерідко ці призабуті на сьогодні літератори дали твори
першорядної ваги, навіть шедеври, які сьогодні можемо сміливо ставити в
ряд найзначніших досягнень української культури межі віків. Важливість
їхньої творчості для повноцінного літературного процесу можна уявити
тільки тоді, коли відслонимо завісу забуття й уважно перечитаємо
надбання української жіночої літератури.
Дві моделі жіночої емансипації переконливо виявляють особливості
розвитку жіночої ідеї в українській культурі – від
наслідувально-ліберальної до самостійної та послідовної. Переплетіння
соціальних, політичних, економічних, демографічних та інших інтересів
зумовлює складність і неоднозначність тенденцій емансипації жінки. Однак
на межі століть відмінності феміністичних процесів Західної України
(Галичини й Буковини) та Наддніпрянщини згладжуються, завдяки
емансипаційній діяльності нового покоління суспільно-культурних діячів,
тобто покоління Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Це покоління
ставить жіночу ідею на висоту найбільш відповідальних проблем тогочасної
суспільної дійсності.
Література
Агєєва В. Жіночий простір. Феміністичний дискурс українського
модернізму. – К.: Факт, 2003.
Вулф В. Власний простір. – К.: Основи, 1999.
Єфремов С. Історія українського письменства. – Київ: Феміна, 1995.
Кобилянська О. Царівна. – К.: Дніпро, 1994.
Марко Вовчок. Статті і дослідження. 36. наукових праць. – К.: Наукова
думка, 1985 [У підзаг.: Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР].
Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. –
К.: Либідь, 1997.
Українка Леся. Зібрання творів: У 12 т. – Т.10: Листи. – К.: Наукова
думка, 1978.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
