.

Ю.Дараган і О.Лятуринська: перегуки і паралелі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
178 3923
Скачать документ

Ю.Дараган і О.Лятуринська: перегуки і паралелі

Ю.Дараган і О.Лятуринська – представники Празької поетичної школи –
особисто не були знайомі, проте вплив збірки Ю.Дарагана “Сагайдак”
(1925), що вийшла у Празі, відчували всі поети цього кола. “Він [тобто
Ю.Дараган. – В.П.] помер 1926 – першого року мого перебування в Чехії, –
згадувала О.Лятуринська. – Тоді я так була зайнята дозволом побуту,
вступом до української гімназії, матурою і навіть не підозрівала, що
десь тут лежить і вмирає поет, який зачарує мене назавжди” [6, 533].
Тому питання про творчі взаємини двох поетів не може розглядатися у
площині особистих контактів, а в аспекті перегуків, навчання. Тим
більше, що О.Лятуринська дебютувала значно пізніше від багатьох інших
“пражан” – через тринадцять років після Ю.Дарагана. У зазначеному
ракурсі творчість ні Ю.Дарагана, ні О.Лятуринської ще не розглядалася,
хоч на суголосність їх творів звертали увагу і Є.Маланюк, і
М.Оглоблин-Глобенко, і Яр Славутич та інші.

Мета цієї статті полягає у тому, щоб:

довести вплив Ю.Дарагана на О.Лятуринську;

простежити, як у віршах поетеси озвалися його інтонації;

зіставити типологічно схожі художні твори;

виявити перегук текстів, діалог поетів.

Правомірність запропонованого підходу обумовлена як зізнаннями самої
поетеси, так і її творами, безпосередньо присвяченими Ю.Дарагану.

Цикл “Княжа емаль” О.Лятуринська присвятила, наприклад, світлій пам’яті
передчасно згаслого поета, котрий здавався їй “гриднем бога сонця”,
“січовиком-характерником”, “кобзарем козацьких походів” [6, 534-535].
Присвятою читач настроювався на віднайдення взаємозв’язку між текстами,
адже згадка про Ю.Дарагана була маркером міжтекстової взаємодії. Образ
поета їй навіяли його твори, тому такою разючою здавалася
невідповідність між тим, що витворила її уява, і репродукцією, показаною
їй пізніше О.Стефановичем. Замість вимріяного синьоокого русича вона
побачила грузинський профіль, що лишився поетові у спадок від матері.

Збірка Ю.Дарагана “Сагайдак” була водночас дебютом і підсумком, синтезом
громадянськи значимого та особистого. “Заголовок і психологічне значення
його полягає в тому, що він є частиною початкового стимулу для
ймовірного прогнозування смислу всього тексту, – підкреслює І.Арнольд, –
оскільки читач знає, що він виділяє у тексті щось особливо важливе” [1,
364]. Назвою автор наголошував на бойовому характері своїх творів,
свідомому заглибленні в минуле. Суспільно-політичні катаклізми викликали
у нього не песимізм і розчарування, а дух спротиву, романтичний порив:

І тільки спрага, спрага волі

Так стисне горло, здавить так,

Що знов би, знов у дике поле!

Знов коні, стріли, бранці голі,

Шаблі та повний сагайдак!…[3, 158].

Деталлю “повний сагайдак” підкреслювалася готовність виборювати волю
дорогою ціною. Культ волі, козацької слави звучав у збірці на різних
регістрах: то ніжним сопрано, то по-молодечому завзято.

“Назва “Сагайдак” особливо влучно підібрана для єдиної збірки, – як
вважають упорядники антології «Координати». – Багато віршів у ній
справді – тугі і стрункі, як стріли. Крім того, ця назва пов’язана з
головним тематичним колом збірки, яке стало своєрідною печаттю
Дараганової творчості” [4, 23-24]. Мова йде про пильне вчитування автора
у ходу історії, історіософізм його художнього мислення. Єдиною збіркою
Ю.Дараган визначив тематичне коло поезії «Празької школи», виділив у ній
вузлові моменти: екзотику княжої доби, велич козаччини, героїку
визвольної боротьби українського народу.

До речі, саме Ю.Дарагану вдалося наголосити на інтертекстуальності
творів: “Звучать, звучать в душі акорди горді, / Як із Вільгельма Теля”
[3, 9]. Поет викликав у пам’яті читача згадки про шиллерівського героя,
у свій вносив атмосферу чужого твору, співзвучного його власним
почуванням. Згадка про вершинний твір Ф.Шиллера – “Вільгельм Телль”,
який автор писав, долаючи недугу, – це спроба сказати про все відразу:
про захоплення народним месником, про мрію згуртуватися так проти
чужинців, як у свій час швейцарці, про свою турботу лишити після себе
щось на зразок шиллерівського твору, про передчуття близького кінця.
Таким чином, згадка про Телля відзначалася конотативними нашаруваннями,
відчитування яких міг здійснити лише наділений інтертекстуальною
компетенцією читач, знайомий з історією написання та джерелами драми
“Вільгельм Телль”. Отже, ім’я Вільгельма сприймалося як знак, що
потребує розшифрування.

Епіграфом до збірки “Сагайдак” стали рядки зі “Слова о полку Ігоревім”
(“Сипахуть мі тощими тули… великий женьчуг на лоно”), що тематично
перегукувалися з її текстом, у якому чільне місце відводилося княжій
добі. Вірші збірки відзначалися багатим інтертекстуальним спектром: у
них відчувалися ремінісценції з Й.-В.Гете (“Гай молодіє, ніби Фауст…”),
О.Олесем, П.Тичиною (“Знов безжурний я, молодий!”), М.Рильським (“І хай
за обрієм похмурим / Зникає синя далечінь!”) та іншими поетами. Входини
поета в літературу, отже, супроводжувалися визнанням класиків і
пошануванням сучасників.

У пейзажній ліриці Ю. Дарагана відчувалося те ж зачудування красою
світу, що і в О.Олеся. Рецепція Олесевого “чаруйсь, хмілій, впивайся”
простежувалася на настроєвому, мовно-образному і звуковому рівнях, що
поставали у взаємозв’язку, творячи мажорні поетичні картини.

Розплющить ранок сині очі,

Погляне з неба на струмок,

Що плюскотить, як сміх дівочий,

Хмільний од поцілунків ночі.

Безжурно-світлий, як божок [3, 58].

Сердечні відчування передавалися через ясне й блаженне сприйняття
природи, враження від якої посилювалися за допомогою алітерації на з-с.
Проте якщо у поезії О.Олеся домінував топос степу, то у збірці
“Сагайдак”, крім нього, вимальовувалися картини гір, моря, що
пояснювалося, мабуть, материними генами.

Поезії Ю.Дарагана – це своєрідні мандрівки у часі: від язичництва з його
анімістичними уявленнями до бурхливо-калейдоскопічного ХХ ст. Проте він
намагався передати не якісь конкретні історичні реалії чи події, а сам
дух доби, характерне для неї світосприйняття. Язичницькі уявлення про
зміну пір року розкривалися через двобій, котрий вів Дажбог з білими
кіньми зими (“Срібні сурми”). Стихія боротьби вабила поета, гоїла
зранену війною душу, адже у зображених ним битвах брало верх світле,
природне начало: “І гридень світлого Дажбога // Сурмить блакитну
перемогу // На золотім коні!” [3, 26]. Бог сонця, від якого, як
згадується у “Слові о полку Ігоревім”, походили давні русичі,
змальовувався захисником своїх нащадків.

Ю.Дарагана не вабила спокуса прямолінійних висловлювань. Його голос
звучав природньо, мужньо і ніжно, не збиваючись ні на патетику, ні на
погрозливо-металеві інтонації, притаманні, скажімо, Є.Маланюку та іншим
“вісниківцям”. Замислюючись над проблемою державності, поет шукав її
витоків у дохристиянські часи, у Київській Русі, у добу козаччини, тобто
в ті епохи, коли формувався національний менталітет, сильним був дух
лицарства, що мав би надихнути сучасників на звитягу і міць. Його
ідеалом була вільна людина, життєвим кредо – віра у свій народ, його
майбутнє. Ліричний герой виявляв готовність “смерть, мов щастя,
віднайти”. Звідси відповідний настрій творів – романтично піднесений,
бадьорий, рвійний, атрибути боротьби (меч, шаблі, стріли, сагайдак), що
асоціювалися з силою і волею. Плекання національного героїзму,
лицарського духу, “бронзи” і “металу”, яких так бракувало мрійливим
співвітчизникам, захоплювало поета.

Ліричний суб’єкт віршів Ю.Дарагана прагнув волі, героїчних діянь,
“наповнити життя останнім змістом”. Його кредо – “пишно вмерти, ясно
жити!” – було співзвучне “вісниківському”, проте висловлювалося без
виявлених поетами вісниківського кола дидактизму та наступальності. Крім
того, героя Ю. Дарагана вирізняли молодеча безжурність, історіософізм
мислення і схиляння перед красою світу.

Пізній дебют О.Лятуринської пояснювався певною мірою її скептичним
ставленням до своїх поетичних творів. Збіркою “Гусла” (1938) поетеса
продовжила традиції гуслярів, що оспівували ратні подвиги тих, хто
легковажив житттям, шукаючи собі честі, а князеві слави. Тема бойового
лицарства – одна з провідних у її ліриці. Образ воїна-героя, що
постійно перебував на межі життя і смерті, палав жагою помсти, поставав
втіленням національного ідеалу. Для справжнього борця найвищою нагородою
виявлявся “тризуба знак”, а найстрашнішим лихом – страх перед ворогом,
ганьба, яку можна змити тільки кров’ю.

Уже перша збірка поезій “Гусла” мала тільки їй притаманне обличчя, свою
мелодію. Ця назва, з одного боку, відсилала читача до традицій гуслярів,
а з

другого – обумовлювала звукову інструментовку творів. Таким чином,
алюзією на культовий інструмент, що використовувався ще під час
язичницьких ритуалів, підкреслювалося їх значення в житті пращурів.
Характеризуючи перші збірки О.Лятуринської, Ю.Лавріненко підкреслював,
що вони “становлять собою суцільну сувору єдність, щось ніби на взір
одної пісні, поділеної на строфи” [5, 721]. Уподібнюючись до віщого
Бояна, чию манеру зважував ще автор “Слова о полку Ігоревім”, поетеса
вступала в діалог зі своїми попередниками, актуалізувала їх художній
досвід (“Заспівай, бояне, / вдар по срібних струнах!”), брала собі у
спільники відомих співців минулого. Тому й “Слово о полку Ігоревім”
проступає у неї на різних рівнях тексту: системи образів, тропіки,
ритміки.

І “Сагайдак”, і “Гусла” – це назви-алюзії, які імпліцитно розкривали
авторський задум. Сама О.Лятуринська зізнавалася у тому, який вплив мав
на неї Ю.Дараган. “У мене був скарб… – “Сагайдак”, – згадувала вона. –
Його 1945 року забрали у мене грабіжники (По приході до Праги її
арештували більшовики). З подарованим життям, рвучись до сонця, до
людей, я все длялась біля дверей в’язниці, оглядуючись назад: якби
попросити тих звірюк, може б віддали? Нічого більше, тільки “Сагайдак”,
але я не попросила. Ладо синьоокий, я не могла” [6, 536]. Вплив поета
не варто зводити до наслідування, хоч воно таке ж безсумнівне, як і
безпосередні присвяти йому. Світлій пам’яті передчасно згаслого поета
присвячені, зокрема, цикл “Княжа емаль”, стаття «Юрій Дараган». Самі
поезії О.Лятуринської засвідчували «сліди» її навчання в улюбленого
поета, відверті зізнання у збереженні минулого як запоруки майбутнього
(“Я попіл бороню батьків, / героїв славу, честь борців”).

Перегук текстів виявлявся в особливій прихильності до язичницького
пантеону богів (Дажбог, Сварог, Перун, Стрибог та ін.), у переживанні
напружених моментів бою, в поетизації стріл як невід’ємного атрибуту
боротьби. Порівняймо: “То я та вітер в дикім полі, / Отруйні стріли,
сагайдак…”(Ю.Дараган); “Устами славлена / стріла стужавлена. / Хвалена,
хвалена, / в отруті калена! / Стріла окрилена, / стріла доцілена”
(О.Лятуринська). Важливим для сприйняття текстів поетеси є відновлення
пропущеного чи того, що під ним розумілося. Номінативні конструкції, до
яких О.Лятуринська любила вдаватися, передбачали сприйняття того, що
прочитувалося між ними, тобто були розраховані на вдумливу рецепцію
читачем.

????¤??????:?рці, поетеса звеличувала звитяжний дух народу,
репрезентований діями Олега Віщого, Святослава Хороброго, Ярослава
Осмомисла, той дух, котрий став запорукою усіх подальших злетів. Почуття
лицарської честі, доблесті у віршах О.Лятуринської поєднувалося з
мотивом державності, “святої війни” за волю, яка вимагала мобілізації
всіх сил: і матеріальних, і духовних, скріплених вірою у “не позичених”,
а своїх, язичницьких, богів. Живучість дохристиянських вірувань, буття
Бога в людській душі (“Ти ще не вмер, ти ще не вмер! / Через розбурханий
Дністер / з Дніпра ти видибаєш, Боже! / Впадуть долів боги ворожі”) – ті
константи, що забезпечують безсмертя народного духу.

В інтимній ліриці О.Лятуринської вимальовувався образ аристократичної
духом героїні, яка вміла чекати коханого, переживши мить щастя,
потерпала від лихих передчуттів, могла в разі потреби бути твердою, як
“лук напнутий туго”. Розмаїття емоційних станів свідчило про цілісність
образу, визначальними рисами якого були сила і твердість характеру.
Героїня О.Лятуринської – патріотка, що відчувавала свою
відповідальність за долю нації, готовність до самопожертви в її ім’я.
Щира у своїх почуттях, вона не піддавалася впливу буденщини, лишалася
собою за найскрутніших обставин, знаходячи сили чекати обранця,
вболівати за його долю, страждати.

На прикладі двох текстів – “Чорне” Ю.Дарагана та “Уранці будять
осокори!” О.Лятуринської – спробуємо простежити інтертекстуальний діалог
з участю традиційних “він” і “вона”. Обом творам притаманна нечіткість,
загадковість зображеної ситуації, що передається зі збереженням усіх
деталей, серед яких визначальні – холод, і сніг, і кров на снігу.

“Чорне”

І знов і знов пройду навмисне,

І вітер слід мій замете…

Хай кров на сніг із серця присне,

Не відігнати ясний образ.

Я вітром сніжним іздіймусь…

О, невимовно гордий обрис

Чола, і брів, і тужних уст!..

І я з останнім горним гимном

Схилюся на холодний сніг,

І вип’ю синє-синє зимно

В килимах чистих і пухких [3, 14].

“Уранці будять осокори”

Уранці будять осокори!

Сьогодні біло так на дворі!

Так біло-біло, наче ново,

На білому вінок миртовий.

Ламають тони осокори:

Хтось кригою застигне в горі.

На полі хтось упав поранно.

Сніг ліг і, може, не розтане.

Зо скрипом нижчим на октаву:

На полі хтось упав криваво

[6, 99].

Холод відчуження викликає у Ю.Дарагана оте спонукальне “хай”, за яким
криється безодня смерті. О.Лятуринська зберігає ефект білизни (“Так
біло-біло, наче ново. / На білому вінок миртовий”), доводячи його до
максимуму, проте вносить у зображену ситуацію одне суттєве уточнення:
“На полі хтось упав поранно”, тобто це не самогубство, як могло видатися
спочатку, а загибель у бою, що підкреслюється анафорою “на полі”.

Якщо у Ю.Дарагана ліричний суб’єкт саморозкривається, то у
О.Лятуринської відчутна позиція спостерігача, котрий не лише стежить за
тим, що відбувається, а і передбачає, що “хтось кригою застигне в
горі”. Отже, в уявний діалог поетеса вводить третього, надаючи
зображуваній ситуації поліфонії. Відчутні також формальні перегуки
текстів, що виявляються в обігруванні поетесою улюблених Ю.Дараганом
прислівникових конструкцій (“поранно”, “ново”, “криваво” і т.п.), у
внутрішньому римуванні, ритмічному перегуку 4-стопного ямба, у звуковій
інструментовці. Мотив загибелі, хоч і підхоплюється О.Лятуринською,
проте модифікується. Ставши на шлях, вказаний Ю.Дараганом, поетеса йде
далі: вносить свої зміни, своє бачення подій, виявляє, отже, своє “я”.
Вона досить вільно почувається у сивій давнині і проникає у все
віддаленіші часи.

Заглиблення в минуле і пошуки поетами там відповіді на трагічне сучасне
відбилося в актуалізації архаїчної лексики: “сагайдак”, “гусла” та ін.
Специфічна функція заголовків, що відбивали модель тексту, надавала їм
особливого значення у міжтекстовій взаємодії. Друга збірка
О.Лятуринської, як і перша, також тематично перегукувалася з віршами
“Сагайдака”, а назвою “Княжа емаль” підкреслювалася художня своєрідність
вміщених у ній творів, їх близькість до образотворчої пластики. “Назву
можна метафорично зобразити у вигляді закрученої пружини, що розкриває
свої можливості у процесі розгортання” [2, 133 ], готує до сприйняття
тексту, настроює читача на певний лад. Короткі, часто восьмирядкові
вірші поетеси були позначені емблематичністю висловлювань,
співіснуванням різних часових площин:

Не знаєш гасла – боронись!

Освячений держу я спис.

Я попіл бороню батьків,

Героїв славу, честь борців.

Зухвальче, чолом, оком ниць !

Тут недоторканість гробниць,

багаття, і священний дуб,

і Володимирів тризуб [6, 79].

Образ “емалі” з ряду подібних у Ю.Дарагана («І очі – сірою емаллю, / І

ґроном – бронзовий п’ястук!…») став у О.Лятуринської наскрізним,
передаючи особливості її образного мислення. “Поетичне повідомлення
“являє собою передачу великої кількості інформації по каналу малої
пропускної здатності”. Складові частини цієї інформації стиснуті,
сплавлені в нерозривну єдність, взаємопроникають один в одного. Кожний
елемент осмислений багатозначно, всі значення реалізуються одночасно”
[8, 270]. Ці слова досить вичерпно характеризують манеру поетеси, яка
завжди дбала про чіткість, стислість висловлювань.

Захоплення Ю.Дараганом вилилося в О.Лятуринської у формі стилізації.
Епіграфом до одного з розділів поеми “Єроним” вона взяла його слова, в
яких повторювалася старослов’янська форма “бисть”. Під впливом цієї
форми у поетеси з’явилося заперечувальне “ність”, тобто, наслідуючи
художню форму, вона вкладала в неї вже інший зміст, отже,
відштовхувалася від прототексту:

Ність тишини ніде у нас в таборі.

Ність тишини, о, Милосердний, ність!

Біс увійшов – і ми всі духом хворі.

Щоденна распря – наш постійний гість [6, 309].

Імітацією стилю улюбленого поета О.Лятуринська творила своєрідний
художній канон, популяризувала його твори.

Книжність, так би мовити, виплеканого авторкою образу поета, відсутність
конкретних вражень далися взнаки в поезії “Ввижався витязем у сні”. Ця
поезія, навіяна, мабуть, враженнями від “Сагайдака”, контурно
окреслювала постать юнака, котрий “роїв, полохав почуття” [6, 100], але
був швидше мрією, ніж героєм її роману. Оте “був – не був” [6, 101] – це
вияв потреби кохати: якщо не реальну людину, то хоч би свою мрію. І
справа тут не в конкретному імені (“а ймення не назву”), а в ілюзорності
витвореного нею світу, у гіркому визнанні відсутності реального адресата
для поетичних звірянь, щирих зізнань.

І хоч у поезії Ю.Дарагана часом траплялися образи-кліше (“думки мої –
кораблі”), і дещо наївні рядки, і певні технічні недогляди, проте не
вони визначали його творче обличчя, а романтика боїв, учасником яких він
був, постійна готовність “пишно вмерти”. Невипадково, що й через десять
років після смерті, Є.Маланюк пам’ятав поета таким:

Щось старовинне, щось п’янке,

Як пісня, як лицарство й слава,

Щось разом ніжне і тужаве,

Мов криця – тверде і крихке [7, 148].

Це не зовнішні деталі, а риси його внутрішнього портрету, що
закарбувалися в пам’яті. І О.Лятуринську, і Є.Маланюка схвилювало те, що
в Ольшанах не збереглося навіть могили Ю.Дарагана. Тому свій обов’язок
вони вбачали у тому, щоб зберегти це ім’я для читачів.

Підведемо деякі підсумки висловлених спостережень. Пієтет О.Лятуринської
до творів Ю.Дарагана, реакція на них засвідчили, що тексти поета стали
прецедентними. Проте відлуння поетичного голосу Ю.Дарагана у віршах
поетеси не набрало потужного вияву, принаймні не затьмарило її
індивідуальності.

Проблема інтертекстуальності, до якої ми, власне, підійшли, не може
бути зведена до впливів, вона виявлялася наслідком діалогу автора з
попередньою і сучасною йому культурою. “Сліди” Ю.Дарагана, хоч і
відчутні у віршах поетеси, проте не перетворилися у запозичення.
О.Лятуринська вступала у діалог з ним, щоб висловити своє бачення подій,
продовжити почате ним. Більше того, її поезія акумулювала не лише його
“сліди”, а й деякі інші – “Слова о полку Ігоревім”, О.Ольжича, Ю.Липи.
“Гримить у її віршах варязька криця Святослава, проймає суворою ніжністю
туга Ярославни, – відзначав Є.Маланюк. – Але все те – то не
“літературний засіб” і не “маніра”: якщо б Ольга чи Ярославна писали
вірші, то ті вірші й були б поезіями Оксани Лятуринської” [6, 75]. У цих
уже не раз цитованих рядках наголошувалося на природності її голосу, що
увібрав і переплавив “чужі”, не розчинившись у них, а зберігши свій
тембр, свої інтонації, свою неповторну мелодію .

Причому певні ідейно-тематичні перегуки текстів обумовлювалися як
екстралінгвістичними факторами, так і схожістю доль, особистою
симпатією. Взаємодія з прецедентним текстом – у даному разі зі збіркою
Ю.Дарагана “Сагайдак” – мала то експліцитний, то імпліцитний характер,
виявлялася маркованою чи немаркованою, усвідомленою чи, навпаки,
підсвідомою. Безсумнівним був лише пієтет до цього прототексту.

Можна, звичайно, простежувати деякі інші ідейно-тематичні перегуки,
віднаходити нові точки дотику і відштовхування. Проте головне інше.
“Важливіша нечувана стислість слова, його місткість, техніка мужньої
недомовки, яка одначе не веде до символічної неокресленості значення,
яка завжди однозначна, як дряпина на камені, як лінія на ґравюрі” [9,
13], – підкреслював Ю.Шерех.

Вплив Ю.Дарагана на О.Лятуринську не варто перебільшувати, адже поетеса,
хоч і обрала вказаний ним шлях, проте не зупинилася на рівні рецепції, а
шукала свої шляхи вираження творчого “Я”. Тематична суголосність творів
обумовлювалася спільністю переживань, трагізмом еміґрантських доль,
спробами віднайти в минулому відповіді на болючі питання того часу.
Навчання у Ю.Дарагана позначилося на формальних ознаках творів,
засвоєнні його техніки, проте не зводилося до копіювання, а сприяло
віднайденню поетесою свого стилю.

ЛІТЕРАТУРА

Арнольд И. Семантика. Стилистика. Интертекстуальность: Сб-к статей. –
СПб.: Изд-во Санкт-Петербург. ун-та, 1999. – 443 с.

Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. – М.:
Наука, 1981.- 139 с.

Дараган Ю. Сагайдак. – Прага: Український громадський видавничий фонд,
1925. – 64 с.

Координати: Антологія сучасної української поезії на Заході / Упор.

Бойчук Б., Рубчак Б. – Мюнхен, 1969. – Т.1. – 365 с.

Лавріненко Ю. Князівна, що обходить шатра // Лятуринська О. Зібрані

твори. – Торонто: Видання Організації Українок Канади, 1983. –
С.717-723.

Лятуринська О. Зібрані твори. – Торонто: Видання Організації Українок
Канади, 1983. – 813 с.

Маланюк Є. Невичерпальність: Поезії, статті / Упоряд., передм. та
приміт. Л.Куценка. – К.: Веселка, 2001. – 318 с.

Славиньский Я. К теории поэтического языка // Структурализм: «за» и
«против»: Сборник статей / Под ред. Е.Басина и М.Полякова. – М.:
Прогресс, 1975. – С.256-276.

Шерех Ю. Над купкою попелу, що була Оксаною Лятуринською // Лятуринська
О. Зібрані твори. – Торонто: Видання Організації Українок Канади, 1983.
– С.9 – 67.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020