Феміністичний дискурс у публіцистиці Олени Теліги
Утвердження модерного світогляду не мислилось без емансипації жінки на
всіх рівнях суспільного життя. Кінець ХХ століття засвідчив перехід до
нової стадії в українському фемінізмі, що виявляв себе в активному
протесті й боротьбі за жіночі права. Соломія Павличко пов’язувала цю
зміну з іменами Олени Пчілки та Наталі Кобринської, котрі “заклали
основи іншої традиції, в якій не було ні чоловічих псевдонімів, ні
чоловіків – оповідачів, ні загалом спроби імітувати чоловічий голос.
Завдяки цим авторкам у 80-х роках в українській літературі прозвучав
інтелігентний жіночий голос, а разом з ним феміністичні ідея” [1, 70].
Про феміністичний дискурс українського модернізму говорять переважно у
зв’язку з творчістю Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Євген Маланюк
спробував узагальнити феміністичні тенденції, яскраво виявлені як
визначальні для розвитку всієї української культури, української
ментальності загалом. Підсумовуючи свої роздуми про співвідношення
жіночого і чоловічого начал в українській культурі, дослідник зазначав:
“…В літературі нашій ролю мужів виконують такі жінки, як Ольга
Кобилянська і Леся Українка. Трудно судити такий стан речей. Я не можу
повірити, що психічна загадка української нації розгадується дуже просто
і ми взагалі є нацією жіночою” [2, 4]. Пізніше він ще раз повернеться до
цієї теми і скаже: “…Тягар “літературного процесу” – у значні мірі –
несуть далі саме наші письменниці, жінки, “Мужні жінки”. […] Можна різно
оцінювати книги Д.Ярославської чи Д.Гуменної, але не можна не подивляти
зовсім нежіночого напруження їх енергії, зовсім нежіночу волю й відвагу
в ставленні собі завдань: зафіксувати періоди доби, а то й охопити її
цілу, насвітлити коріння нашої духовности…” [3, 392-393].
Щоб краще зрозуміти специфіку феміністичного дискурсу, на нашу думку,
доречно буде зупинитись на естетичних пошуках Олени Теліги.
У загальному теоретичному дискурсі “пражан” доробок її незначний, однак
він є важливою сторінкою творчості, осмислення якої дозволяє наблизитись
до глибинного розуміння естетичних та теоретичних пошуків, віддзеркалює
відкриття й помилки, надії й розчарування неспокійного бунтівного
характеру авторки. Есеїстика Олени Теліги характеризується
індивідуальною заглибленістю в українські проблеми, пошуком неповторних
духовних традицій. У статтях “Прапори духа”, “Партачі життя”, “До
проблеми стилю”, “Книжка – духовна зброя”, “Сила через радість”, “Якими
нас прагнете?” вона порушує проблеми національного мистецтва, естетики
нового стилю, ідею національного фемінізму.
Заперечення існуючого стану речей, його несприйняття спонукало до
пошуків ситуації, що була б поштовхом до формування нової, більш бажаної
реальності. Естетичні орієнтації Олени Теліги, в першу чергу
спостерігалися у спробах ідентифікувати себе із сучасним мистецтвом.
Увага авторки до власне мистецької проблематики, осмислення ролі і
призначення художника в сучасному йому світі загалом вирізняється
високим рівнем творчого самоусвідомлення й самоаналізу. Концепція
мистецтва формувалася у дослідниці через засвоєння й трансформацію
традиційних романтичних уявлень і мала на меті поєднання патріотичної,
національної єдності, лицарських чеснот, войовничості, взаємодії
настроїв песимізму та оптимізму. Утилітарно-прагматичні визначення
мистецтва як засобу служіння суспільству здебільшого поєднуються з
жертовно-романтичним пафосом.
Дмитро Донцов зазначав: “В ідилію вона не вірить, прагне життя “з
гострим сміхом і з гострим плачем”, в його трагічних противенствах. …
Прийняти бій – “спокійно і суворо”, нести опору, роздавати ніжність, але
– і “вдарить твердо там, де треба вдарить” [4, 281].
Цей світогляд “трагічного оптимізму” близький до сформованості в
західноєвропейській літературі ідеї стоїцизму. Небуденний темперамент,
своєрідний бунтарський “активізм”, ситуація стоїчного бунту, незалежно
від надії на успіх, протистояння, яке не обіцяє перемоги – це, власне,
статус, якого прагне Олена Теліга.
Приміряючи романтичні моделі, авторка не відмовляється ні від
Шевченкових, Франкових та Лесі Українки формул мистецького служіння.
“Шевченківський меч, прорізавши майже порожнечу кількох десятиліть,
знайшов аж дві руки, що міцно його стиснули: Франка, а передусім Лесі
Українки” [5, 122]. Візія дослідниці проте не пов’язана лише з
мученицьким вінцем громадської подвижниці. Маємо на увазі певну еволюцію
відданої і здібної учениці. У час руїни старого світогляду і одночасно
відродження творчої української духовності передбачається перейнятість
життєвими силами і одночасно пульсування етичного начала, що виключає
можливість “легковажити силою слова”.
Дана концепція має свої раціональні та ірраціональні сторони та
ґрунтується на двох основних поняттях: інтелектуальному індивідуалізмі
та моральному колективізмі. Перше поняття у системі Олени Теліги
реалізувалось у твердження, що кожна людина є своєрідним законодавцем і
творцем. Щодо другого положення, то дослідниця зміщує акцент з
колективного на індивідуальне. Тобто, від узгодженості із собою, з
власним внутрішнім світом, до гармонії з колективом, узгодженості зі
світом зовнішнім.
Олена Теліга обґрунтовує власну позицію, згідно з якою завданням митця є
погодити службу сучасному з тривкішими, вищими мистецькими вартощами,
зберегти в цій службі індивідуальність, опанувати бурхливу стихію
сьогодення, але так, щоб мистецтво не стало “агіткою”. „Промова,
виголошена перед масами, може не мати ніякої цінности, як літературний
твір. […] А найяскравіший плакат є лише плакатом, а не образом” [6,
141]. При цьому служба мистецтва має випливати з органічної потреби
таланту і вірності світові, з якого вийшов митець. Ведеться мова про
цілісність індивідуальності митця, ідей, що народжуються в самому
процесі відчуття дійсності і не завжди лише з суто мистецьких сфер
діяльності.
Така естетична програма випливала із сутності української національної
ідеї. Пояснюючи природу феномена національного, М.Бердяєв писав:
“Національність таємнича, містична, ірраціональна, як і будь-яке
індивідуальне буття. Треба бути в національності, брати участь в її
творчому життєвому процесі, щоб до кінця знати її таємницю” [7, 155].
Такі характеристики національного феномена, що так чи інакше стосуються
національної ідеї, збігаються з характеристиками естетичного об’єкта як
предмета художньої творчості. Прихована однакова модальність буттєвості
національного та естетичного виявляється у спільній для них
ірраціональній таємниці, якій властиве діалектичне сполучення природного
та суспільного, духовного та тілесного, індивідуального та
всезагального, свідомого та підсвідомого.
Вольовий імпульс творчого розвитку, не в останню чергу зумовлений
національною ідеєю, програмований неоромантичною концепцією особистості
сумісний був лише із “великою дією”. Ось чому дослідниця така
категорична, рецензуючи повість І.Винницької, яка “виявляла завжди
великий літературний смак, нешаблонний підхід до твору і ту критичну
інтуїцію, що вкупі зі знанням не лише свого, а й чужого письменства,
ставило її праці у цій ділянці на високий позем”, але “зі сторінок
“Христини” не віє на нас ні напружена атмосфера, що туманом сповивала
тодішнє місто Льва, ні гарячий вогонь великої любові, який своєю силою
змушував би нам під час читання забувати про ту іншу
силу…” [8, 131]. Мова йшла про неминучу потребу творення нової
естетичної культури, в атмосфері якої могла б жити “висока людина”.
Як бачимо, увага до жіночих проблем була неминуче пов’язана з
активізацією жінок в інтелектуально-духовному житті.
Говорячи про Олену Телігу, поведемо мову про співвідношення з образом
“нової” жінки, з новим еталоном жіночої активності й жіночого
призначення. Йтиметься не про плекання спеціально “жіночої творчості,
жіночих видань, які лише підкреслювали резерваційність, підлеглість,
власне колоніальний статус “жіночої літератури” як літератури культурної
меншини, – але про рівноправність і паритетність жіночої присутності в
культурі як такій. У статтях “Якими нас прагнете?” та “Сліпа вулиця”
дослідниця представила не лише специфічне побутування феміністичних ідей
в українському культурному просторі, а й відстоює ідею національного
фемінізму, опонуючи до певної міри феміністичній практиці
західноєвропейській та українській. “Феміністична ідеологія завжди
існувала у вигляді критики, яка обговорює межі та можливості
традиційного розуміння культури, що розкриває неясні та несвідомі
компоненти культури, до яких ми звикли ставитися як до очевидних” [9,
100].
Олена Теліга зосереджується на питаннях відмінності, рівновартності
жінки, питаннях взаємовідносин і пошани. Бажання відшукати в українській
літературі “тип жінки найбільш відповідний… добі” примусило дослідницю
проаналізувати “декларативну сторону мужеського погляду”.
P
?, щоправда, і третя відміна: різка, енергійна, позбавлена сентименту
“жінка-товариш”. Але ця відміна має переважно так мало жіночности…” [10,
65]. Квінтесенція горя, нещастя, немочі сприймається дослідницею як
профанація жіночого образу українки, що викликає лише одне – спротив.
Оскільки жіноче буття в його повноцінному варіанті принципово
викреслюється в чоловічому баченні, Олена Теліга ставить проблему
незреалізованої української жінки як проблему доби. Стаття “Якими нас
прагнете?” написана у формі полемічної бесіди. Два головних дискурси,
жіночий та національний тісно переплетені. Загалом, жіноча ідея на
початку ХХ ст. була цілком державоспонукальною. Феміністичний рух як
усвідомлене прагнення позбутися потворних психологічних нашарувань
минулого розвивався паралельно з процесом національного відродження, а
точніше – в контексті національного.
Позиція Олени Теліги у тодішньому феміністичному дискурсі була позицією
жінки-громадянки, яка є зразком високого шляхетного патріотизму. Надія
Миронець як упорядник книги творів талановитої української поетеси та
активної громадської діячки з приводу статті “Якими нас прагнете?”
зазначає: “Марко Антонович, який у середині 1930-х рр. навчався у Празі,
у приватному листі до упорядника цієї книги писав: “З коментаря можна
мати неправильну думку, що статтю “не доцінено”. Це не так: навпаки,
принаймні в Празі вона викликала палкі дискусії” [11, 168].
Декларуючи положення: “Українська жінка не сміє замкнутися в своєму
теремі і відірватися від цілого многобарвного світу, що лежить поза ним,
доки вона цілком не збагне всіх суворих і жорстоких вимог, які той світ
ставить до неї і до її родини” [10, 71-72], Олена Теліга піддає гострій
критиці культуру, яка відводить жінці другорядну роль. Дослідницю
цікавили ті рамки, ті обставини, в яких жінка могла не прийняти статусу
вторинної, відстояти себе як особистість. Роль жінки як неодмінно
“іншої” в патріархальній спільноті всебічно аналізує С. де Бовуар: “У
людському суспільстві панують чоловіки. Вони міркують про жінку,
виходячи не з неї самої, а порівняно з собою, не визнаючи її як
автономну істоту. […] Жінку характеризує те, що відрізняє її од
чоловіка, але не навпаки: він – головний, вона – другорядна. […]
Категорія “Іншого” така ж споконвічна, як і сама свідомість. У
найпервісніших спільнотах, у стародавніх міфологіях зустрічаємо дуалізм
у поняттях “Однаковість” та “Інакшість” [12, 29].
На повну силу утверджуючи жіночу цінність національного світу, так само,
як і жіночу цінність світу загалом, Олена Теліга з холодним докором
зазначає: “…В тих країнах, де мужчина є найбільшим мужчиною – в
англо-саксонців – розвинена найбільша пошана до жінки і в суспільнім
житті і в літературі” [10, 72]. Для авторки великої поваги заслуговують
“герої Лондона, Кіплінга, Могама, Голсворти, ці ж автори і створили
галерею жіночих образів – “з’єднання жіночости з мужністю, а коханки з
товаришем, що робить з них правдиву людину і прив’язує до них мужчину”
[10, 73]. Одержимий вагомістю жіночого “я”, фемінізм Олени Теліги постає
як один із варіантів. І чи не тому в статті відчувається іронія на
адресу самого фемінізму, тобто феміністичних ідей в українському
культурному просторі. Вона плекає жіночу “расу”, котра уже створила собі
ідеал найбільш відповідний добі. Це жінка, “що є відмінним, але
рівновартісним і вірним союзником мужчин в боротьбі за життя, а головне
– за націю”. Адже, “лірична пристрасть жінки буває так само героїчна, як
формуюча воля мужчини. Завданням жінки є віднайти її. Мужчина мусить їй
в тім допомогти” [10, 77]. Отже, феміністична боротьба має полягати не в
тому, щоб відвойовувати щось у чоловіків, а у виборенні умов для
найповнішої реалізації природою даних можливостей і здатностей,
розкриття своєї неповторної особистої сутності, утвердження жіночої
окремішності, відвоювання самої себе, плекання особливого, відстоювання
права на свою власну духовну територію і на її розширення – на свій
вагоміший внесок в справу національного становлення. Ось чому так радо
вітає дослідниця європейський тип жінки, що “силоміць починає вдиратися
до літератури України”. Це Аглая з “Вальдшнепів” М.Хвильового, “дівчина,
що цікавиться цілим широким світом і, збагнувши всі його жорстокі
вимоги, прагне дати нове серце, сповнене любов’ю до батьківщини,
мужчині, який такого серця не має” [10, 76].
Вольова українська людина в героїчній жінці Олени Теліги, котра готова
щохвилини до бурхливого бою, з послідовним бажанням “палахкотіти і
запалювати інших” своєю духовною напруженістю, романтикою повинна бути
“звеличена і вирізблена якнайяскравіше у нашому письменстві. Однак,
причина: “самі не знають, які жінки їм потрібні, якими вони хочуть їх
бачити” [10, 77] звучить як почуття ненависті до чоловіка, з яким вона
не може випростатись духом і відбивається бажанням нової чоловічої
“раси”, елітарної породи. Керуючись метою свідомості від душевного бруду
шляхом виявлення й пояснення причин, роздуми дослідниці рухаються до
катарсисного, духовного злету.
Власне, поєднання ідей патріотизму (українського націоналізму) і
фемінізму (жіночої повноправності) було характерним для модерного
фемінізму. Одна з найрадикальніших українських феміністок Мілена
Рудницька зазначала: “Віра в духовну силу жіночої природи, у питомі
жіночі прикмети є характеристична для модерного фемінізму, який вважає,
що завданням жінки є внести в суспільне життя нову ноту, надати йому
новий напрям, збагатити дотеперішню мужеську культуру” [13, 72].
Визначення “модерного фемінізму” Мілени Рудницької і концепція Олени
Теліги свідчать про співвідношення з образом “нової” жінки, з новим
еталоном жіночої активності й жіночого призначення. Отже, протест проти
традиційних стандартів супроводжувався, в першу чергу, самопізнанням й
пошуками власної ідентичності.
У Олени Теліги постанова на пошуки жіночої ідентичності цілком
усвідомлена. Аналізуючи перші феміністичні видання і проекти у статті
“Сліпа вулиця”, вона писала: “Роль української жінки є так само
виняткова, як винятковим є положення її краю. Вона мусить бути і його
будівничим, допомагаючи мужчинам, і в той же час господинею в житті
мужчини” [14, 297]. Дослідниця здебільшого досить скептично ставиться до
спроб публікувати суто жіночі видання, вважаючи їх надто вузькими й не
приймаючи поблажливості щодо “жіночої літератури”. Заангажованість
стосовно світу стає дедалі більшою, і водночас все більше виділяється з
нього, оскільки зорієнтована на майбутнє. Це плекання особливого права
на розширення духовної території, на свій вагомий внесок до скарбниці
цінностей. Це особлива концепція на основі саме жіночого підходу,
розуміння, психології, мислення. Тому для Олени Теліги “не мають рації
ні ті, що бачать місце української жінки лише при господарстві в родині,
ні ті, що роблять з неї лише громадську діячку, чи ще гірше – дуже
коштовну здобич в руках нещасного знаряддя грошей – мужчини” […]. І лише
та преса, що відбиває життя в усіх його добрих і злих, “субтельних і
брутальних”, мужеських і жіночих проявах” [14, 87] стане у пригоді
жінці. Як бачимо, простежується намагання збалансувати чоловіче та
жіноче начала, розвивати генетично законодавчі потенційні національні
можливості, які найяскравіше виявляються в культурі, максимально
згармонізувати свій талант і здійснитися на високості світового духу.
ЛІТЕРАТУРА
Теліга О. З нових книжок // Теліга О. Збірник.– К.: Вид. ім.О.Теліги,
1992. – С.130-132.
Теліга О. Книжка – духовна зброя // Теліга О. Збірник.– К.: Вид.
ім.О.Теліги, 1992.– С.121-123.
Теліга О. Нарозстіж вікна! // Теліга О. Збірник.– К.: Вид. ім.О.Теліги,
1992.– С.146-149.
Павличко С. Український модернізм: риторика теоретичних текстів //
Літературознавство: Матеріали ІІ конгресу Міжнародної асоціації
україністів (Львів, 22-28 серпня).– Львів, 1993. – С.178-179.
Поспелов Г. Проблемы литературного стиля.– М., Изд. Московского ун-та,
1970.– 330 с.
Салига Т. Високе світло: Літ.-критич. студії.– Львів: Каменяр; Мюнхен:
УВУ, 1994.– 270 с.
Сивокінь Г. Починаючи наново, поміркуймо теоретично // Слово і час.–
1992.– № 1.– С.75-78.
Солод Ю. Лицар української державності (Життя і поезія Олега Ольжича) //
Українська мова та література.– 2000.– Ч.21 (червень).– С.4-8.
Теліга О. О краю мій…: Твори, документи, біографічний нарис.– К.: Вид.
ім.О.Теліги, 1999.– 496 с.
Теліга О. Партачі життя // Теліга О. Збірник. – К.: Вид. ім.О.Теліги,
1992. – С.105-120.
Бердяєв М. Національність і людство // Сучасність. – 1993. – № 1. –
С.154-157.
Теліга О. Прапор Духа // Теліга О. Збірник. – К.: Вид. ім.О.Теліги,
1992. – С.140.
Теліга О. Розсипаються мури // Теліга О. Збірник.– К.: Вид. ім.О.Теліги,
1992. – С.143-145.
Теліга О. Сила через радість // Теліга О. Збірник.– К.: Вид.
ім.О.Теліги, 1992.– С.91-104.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
