.

Художнє вираження жіночої самотності у “Казці про калинову сопілку” О.Забужко (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
294 5410
Скачать документ

Художнє вираження жіночої самотності у “Казці про калинову сопілку”
О.Забужко

Творчість Оксани Забужко презентує сатанинський варіант жіночої
самотності як вивершену форму психічного стану, що перебуває під владою
ірраціональних сил у „Казці про калинову сопілку”. Оскільки для Оксани
Забужко дієвість душі є визначальною, то й ідея для неї важить тільки в
емоційних лаштунках. Радикальне протистояння світові з ідеологічною
мотивацією позиції письменниці характеризує й художнє розгортання ідеї
самотності в її творчості.

Одна лише „Казка про калинову сопілку” презентує кілька типів художньо
увиразненої жіночої самотності. Спробуємо дати їх початкову
класифікацію.

Насамперед слід зазначити, що в повісті „Казка про калинову сопілку”
представлена самотність дівоча, про яку так багато написано в
філософській та психологічній літературі. Наприклад, С.Киркегор вважав
самотність обов’язковою умовою розвитку жінки: „Жінка – слабка стать, і
все ж певна самостійність і навіть самотність в період розвитку їй
потрібні набагато більше, ніж чоловіку. Вона повинна знайти повне
задоволення в самій собі; але те, що її задовольняє – є ілюзією уяви.
Таким приданим природа наділила і будь-яку просту дівчину поруч із
принцесою крові. Оце самозадоволення в ілюзії і допомагає дівчині жити і
розвиватися самотньо” [4, 99]. Киркегор відзначав позитивний вплив
самотності на дівчину, оскільки саме у самотньому стані дівчина розвиває
в своїй уяві ілюзію майбутнього коханого, налаштовується на кохання.
Закоханість визнається результатом такої дівочої самотності.

Подібний тип дівочої самотності описаний у «Казці про калинову сопілку»
Оксани Забужко. “Ганна, відзначена з-поміж гречкосійного загалу
небуденною вродою, аристократизмом духу й чи даром містичного відання й
провіщення, терпляче чекає своєї непересічної долі” [1, 296] у
цілковитій духовній самоті. Поступово чекання загострюється, вона вже не
чекає, а чатує на свою долю. Парубок виняткової краси й досконалої
вишуканої природи душі стає результатом її усамітненості, це її
виняткова постать коханого, ідеалізованого до утопізму. Ганна не
народжена для того, щоб “заскніти в хатніх клопотах сільської господині,
вона не для сусідських парубків з їхніми грубими пестощами й
почуваннями. Однак перелік ролей, запропонований соціумом жінці, дуже
обмежений” [1, 296]. Вона й “захотіла порушити зокрема ті межі, що
продиктовані походженням, порвати родові закони жіночої долі, і стала
заручницею міфу про щасливе заміжжя як найвищий жіночий осяг, про
прекрасну царівну на кришталевій горі чи в недосяжній вежі, куди
обов’язково прийде визволитель-принц”[1, 296-297]. Мотив хороброго й
ніжного красеня-визволителя добре адаптований як фольклором, так і
літературою аж до постмодерного часу її існування.

Отже, Ганна-панна Оксани Забужко напружено чатує на свого
красеня-визволителя, підносячись на „височінь царівни на стовпі, куди
найкращі лицарі важать доскочити найбаскішими кіньми” [3, 33]. Ця мрія –
плід її усамітненого дівочого стану в сільській громаді. Однак
лицар-визволитель чомусь забарився, і Ганна прагне протистояти
обрядово-звичаєвій практиці сільського життя, затягаючи момент дівочої
самотності якомога довше і порушуючи цим усталене розуміння дівочої
свободи й шлюбного заповіданого вибору. Лицар все не з’являвся, і горда
дівка своєю непокорою долі вже маячила землякам, „котрі уперто тислися
міряти її на свою мірку, а як вона під цю мірку не стала, настерлися, у
далебі що безмірному убожестві своєму, її зневажати” [3, 33].

Паралельно до теми дівочої самотності Ганнусі відтворюється тема дівочої
самотності Оленки, яка, фактично, не є самотністю, оскільки вона
постійно в колі своїх товаришок та парубків, з усіма привітна, ласкаво
усміхнена, але, як видається Ганнусі, зловіща. Олена символізує у творі
пересічність, достовірність коловороту етнічного життя, вона
передбачувана й типова у своїй узвичаєності вчинків, смаків, форм
життєдіяльності. Про Ганнусю такого сказати не можна, оскільки вона від
початку постає як виняткова, бо вміє знаходити воду, а одного разу
знайшла утопленика та вказала на того, хто його втопив. Поступово
„перемагаючи” Ганну своїм всетерпінням та підступними хатніми капостями,
Олена демонструє силу звичаю, інерційної поведінки, еталону. Натомість
Ганна має таку силу, якої й сама міри не знає, як не відає її природи:
„Меншою не маєте чого журитися, жіночко, меншу й без вас доглянуть, кому
належиться, а цю Бог наділив силою, з якої велика спокуса може постати,
не по тілу, а по духу, тож “дайте її в черниці, добре вам раджу…” [3,
20]. Сила звичаю – супроти сили виняткового обдарування. Ритуальна
еталонна жіночка (Оленка-зміючка) – супроти надприроднього дару й завжди
„нееталонного” таланту. Кожна з дівчат набирає сили по-своєму, і кожна з
свого джерела. Їхні дівочі самотності не можуть перетинатися,
доповнювати одна одну вони не здатні, їм наперед накреслено
протистояння. Момент, коли Ганна й Олена разом починають дівувати не
свідчить про спільність їхнього духовного перебування, кожна з них
по-своєму влаштовує власне життя, й відчуженість Ганни, яку вважають
відьмою, дедалі більше загострюється. Ритуали народного парування не
задовольняють дівчину, бо включають як обов’язковий компонент грубе
залицяння парубоцтва, при якому її дивовижна сила, її винятковість,
надприродна кмітливість і чутливість стають нічого не вартими, отже
Ганна намагається протистояти такому грубому втручанню в її світ,
природу сили якого вона й сама не розуміє. Її конфлікт зі світом є
формою виклику долі. Світ парубоцтва для неї – це світ грубого
насильства, світ влади суто фізичної та господарчої жіночої
експлуатації. Чим більше грубощів зустрічає вона на своєму шляху, тим
більш замкненим стає її світ, камерність дівочої самотності стає у неї
абсолютною, ніхто в цілому світі не ладен опанувати таємницею її
існування, навіть мати. Цю абсолютність дівочої самотності починають
супроводити гризоти на грунті змагання з Оленою як втіленого етнічного
зразка у поведінці та духовно-практичній діяльності.

Другою формою самотності, відтвореною О.Забужко, можна вважати родову
самотність виняткової жінки, яка реалізується через антиномії Ганна –
Олена та Ганна – батько. Нешеренговість Ганни і пересічність Олени
стають площиною нагнітання негативістських характеристик обох дівчат.

Олена не тільки не стає подругою для Ганни, а й ініціює ворогування у
родині, стає причиною відчуження старшої сестри. Дискредитація Ганни для
неї означає власне піднесення, тому вона не упускає нагоди, щоб утнути
якусь капость, аби довести старшу до знавісніння. Несправедливість
батькового покарання робить Ганну з кожним днем все більш відчуженою й
незрозумілою рідним, вона закриває від них свої переживання, поступово
образа перетворює її на ворога всієї родини. Абсолютизація власної
самотності, на основі ворожості до світу доводиться Ганною до відчаю. У
повісті «Казка про калинову сопілку» всі виявляються винними без вини у
Ганнусиному горі, оскільки провина кожного полягає в його персональній
екзистенції, парадигми якої часом не залежать від уподобань чи бажань.

Самотність виняткової жінки підсилюється у творі мотивом відьомства. Є
кільканадцять атрибутів відьомства, до яких причетна Ганна. Це, зокрема,
сила, якою вона обдарована. Спочатку ця сила виявляється в тому, що
дівчина здатна відшуковувати воду для колодязів. Але потім раптово для
себе самої Ганна виявляє, що здатна знайти не лише воду для колодязя, а
й утопленика. Вперше зіткнувшись з цим „мертвецьким” відчуттям,
розгублена Ганна тікає від людей, бо добре знає, що ніхто з них їй не
допоможе. Нове відчуття жахає її: „Не тим прохолодно-вільготним
віддихом, за яким завжди впізнавала присутність води так ясно, що
зоставалось лише дивуватись, як того можуть не чути інші, а от власне
крижаним – нерухомим, хоч і також немов підводним, але – мертвецьким, –
вона одночасно сталася так само пронизливим освідомленням, що живої води
їй сьогодні не знайти…” [3, 33]. Тяжіння потойбіччя, яке раптово
виявило свою силу над нею, незбориме, але Ганна ще цього не усвідомлює.
Ще одним атрибутом відьомства стає її чекання князя, що зреалізовано у
лейтмотиві дівочого статевого дозрівання. Обігрується біблійна семантика
„князя тьми”, тобто диявола, як жениха для неї. Навдивовижу послідовно
зреалізовується цей демонізм, адже влада статевого потягу – основа для
демонізму. Ганнуся насправді віддається дияволу. Поетика тілесності,
розбуджена силою демонічного еросу, вибудовується Забужко у кодах
експресіоністського письма: „…Обпалив-заполонив усеньке тіло до
найпотаємніших закапелків, трубою здувши з неї сорочку вверх попід
стелю, і, заки встигла злякатися чи затулитись, – бо це вперше вона
показувалась комусь іншому такою, якою досі тільки сама на себе
милувалась, журячись, кому ж то така краса дістанеться, – заки потрапила
охнути, відчула, що такий самий гарячий вихор здіймається і в ній –
назустріч, здавалося, безлічі дужих, як кремінь, чоловічих рук, що всі
нараз її місили, тільки не грубих лаписьок, як Дмитрові, а таких, попри
всю болючу міць чулих, мов на кожному пальці мали по лоскотливому
язичкові, і вона топилася в тих руках, як віск, умліваючи й
перетворюючись на єдину готовність – увібрати в себе разом усенький
світ, – і світ ринув у неї зненацька, твердим, аж гострим, аж вона
закричала, таким крижаним холодом пройняло нутро – ніби вхромилася в неї
навиліт крита пекучою бляхою церковна дзвіниця, і на тій дзвіниці вона
із свистом шугонула вгору, в наскрізно дзвенячу відлунням власного крику
чорну пустелю, якимсь відпадаючим окрайчиком себе колишньої встигши
подумати, що оце ж і є смерть!” [3, 68]. Демонічний коханець зникає,
щойно заспівав півень. А селом розноситься чутка, ніби з хати Ганни
вилетів змій. Далі підсилення демонічних ознак йде з жахливою динамікою.
Ганна вбиває Олену, а сама, полишивши кривавий слід на підлозі, зникає у
безвість. Перетворення дівки на відьму й дружину князя тьми у даному
тексті потрактовується в аспекті її емоційного хаосу, винятковості
обдарування та богоборства. Відьомство як відання, знання прихованого
боку життя, і відьомство як братання з демонічним світом, врешті,
виокремлюють Ганнусю настільки, що їй немає більше чого робити серед
людей.

Самотність гріха становить у творі окремий мотив, можна навіть сказати,
що окремий філософський рівень тексту. Гріховність спочатку постає як
персоналізована, зокрема Ганнусина, але поступово нарощується глобальний
панорамний план відтворення людської гріховності. Оскільки світ належить
покірним, то від початку Ганні нема на що сподіватися в ньому зі своїм
бурхливим внутрішнім світом. Щастя пересічної людини не може її
задовольнити. Для неї узвичаєно-доступне щастя, яке здобуває її сестра
Олена, – це швидше стан померлої душі, нерозвиненого інтелекту й
почуття. Отже, гріхом Олени є не лише ті дрібні капості, що вона
заподіяла Ганні, а й принципова нерозвиненість душі, нездатність до
максимального прояву бажання. Кожен образ поступово розкривається перед
читачем у своєму гріху, що виокремлює його з родинної єдності. Нарешті
всі персонажі опиняються виокремлиними гріхом, а отже – усамітненими.
Ідея самотності людини у гріху зреалізовується в „Казці про калинову
сопілку” послідовно й повно.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020