.

Постколоніальна критика Еви Томпсон і українська феміністична література (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
202 3387
Скачать документ

Постколоніальна критика Еви Томпсон і українська феміністична література

На самому початку окреслимо мету нашого дослідження – актуалізувати в
науковому обігу постколоніальні концепції Едварда Сайда та Еви Томпсон.
Задля якомога повнішої об’єктивності представленого матеріалу свідомо
уникатимемо ідеологічних оцінок, зокрема в тій частині викладу, яка
стосується сутності постколоніальних методологій. Посколоніальні
теорії, що віддавна працюють у світі, хоча і з прикрим запізненням, а
все ж нині починають опановувати і слов’янський науковий світ.

Постколоніальна концепція Едварда Сайда сьогодні є широко знаною в
західноєвропейському світі. Стосується вона проблем русистики. Русистики
американської та європейської, котрі зазнали потужного впливу
ідеалізації успіхів російської літератури та культури. Звеличення всього
російського, особливо ж літератури, що існувало здавна, від царських
часів, у радянську добу набрало дивовижних форм і розмірів. Сила цієї
ідеалістичної традиції якраз і стала певною мірою причиною того, що ані
американські, ані російські дослідники не застосовують ще й досі тієї
постколоніальної методології, яка вже півстоліття є звичною,
загальноприйнятою в дослідженнях англійської, американської, французької
або іспанської літератур (тих літератур, котрі свого часу так само
презентували ідеологію великих колонізаторів). У російському
колоніалізмі ключову роль відіграла російська самототожність та
пов’язана з нею експансія. Навіть у пізніх дев’яностих роках ХХ століття
ані право, ані суспільні звичаї, ані мова – ніщо не сприяло і не
дозволяло появі антиколоніальних голосів у Росії. На цьому особливо
наголошує Ева Томпсон [6, 3], праця якої „Трубадури імперії. Російська
література і колоніалізм” не просто переносить концепцію Едварда Сайда
на слов’янські території, а є однією з перших науково аргументованих
спроб з’ясувати сутність проблеми, об’єктивною розвідкою в царині
осягнення долі пострадянських культур, у тому числі й цікавої світові
літератури та культури української.

Концепція Едварда Сайда наголошує на доконечній необхідності розрізнення
націоналізму оборонного, який має на меті оборону самототожності, і
націоналізму агресивного, який її нав’язує й обстоює права не лише на
загарбані землі, а й на культуру. Показово, що російський націоналізм
поціновується в новітніх наукових працях як водночас і агресивний, і
оборонний.

Ева Томпсон, апелюючи до постколоніальної свідомості російської
літератури і російського літературознавства, показує, що зв’язки поміж
владою та літературним текстом набагато глибші та витонченіші, ніж то
може здатися на перший погляд. Вони проступають як в інтонації та
коментарях наратора, так і в окресленні літературних постатей чи
утриманні в пам’яті читача географічного простору. Як приклад дослідниця
наводить геніальний роман Льва Толстого. У „Війні та мирі” письменник
так зобразив географічний простір часів наполеонівських війн, що нікому
(окрім мешканців тих країн) не спаде на думку, що поміж Росією та
німецькомовними країнами існували ще якісь інші окремі народи зі своєю
власною історією, тією саме історією, яка суперечить офіційній історії
Росії.

Не є випадковим, наголошує Ева Томсон [6, 315], що історії світу були
загалом написані особистостями, котрим за дім була імперія. І хоча
російська імперія не створила таких всеохопних візій, як імперія
французька, британська, іспанська чи німецька, але освічені мешканці
російської імперії, насамперед росіяни, здобули можливість тримати руку
на пульсі політики та економіки світу. У „Війні та мирі” і навіть у
„Відділі хворих на рак” росіяни беруть участь у світовій історії.

Від Пушкіна до Солженіцина росіяни знаходили підстави до гордості з
причин територіальних розмірів своєї держави, в той час як інші народи
шукали таких підстав до гордості у створених ними піснях чи продукованих
ними товарах. У повістях та оповіданнях Людмили Петрушевської така
гордість зникає. На сторінках її творів немає місця для „необозримой
Руси”. Її героїні найчастіше замкнені в просторі шести метрів своєї
кухні, а найбільшою їх мрією є окрема кімната. Більше того, все, що
пов’язане з далеким простором – Далеким Сходом, Сибіром чи Камчаткою –
приносить їм швидше нещастя, як то бачимо з оповідань „Три девушки в
голубом” чи „Сырая нога, или Встреча трех друзей” та ін.

На численних прикладах, в основі яких – долі героїнь Людмили
Петрушевської, Ева Томпсон доводить думку, що вся творчість письменниці
позбавлена імперіальної текстуальності, натомість у її повістях та
оповіданнях проступає гірка правда про долю жінок, символічно
потверджена промовистим прикладом: на вулицях Москви бригада жінок під
пильним оком чоловіка-керівника відгортає сніг, ремонтує дороги, виконує
щонайтяжчі роботи. Оповідання Людмили Петрушевської є гострим контрастом
до створеної письменниками-мужчинами візії російських сіл та міст.
Різко неподібною є Людмила Петрушевська і до Анни Ахматової, ліричні
вірші котрої присвячені інтимним почуттям, а вірші політичні є фактично
нейтральними стосовно проблеми статі в суспільному контексті. Твори
Петрушевської позбавлені імперіальності, котра притаманна творам
практично кожного російського письменника-чоловіка. За силою й
переконливістю Ева Томпсон порівнює твори Людмили Петрушевської хіба що
з есеями Валерії Новодворської. Адже ані перед Новодворською, ані після
неї жоден росіянин не наважився сформулювати ключову проблему Росії:
факту, що навіть після падіння імперії, підневільні народи так і
залишилися – всупереч своїй волі – замкненими в рамках Російської
федерації, яка ту ситуацію прирівнює до колоніального поневолення [6,
344]. Як деякі твори П.Чаадаєва і О.Герцена, есеї Валерії Новодворської
прирівняні світовою цивілізацією до наріжних каменів, які позначають
перші позитивні зміни в російській національній свідомості. Валерія
Новодворська остерігає: ті, що називають незалежників „бандитами”,
небезпечно близькі до дороги, обраної Сталіном. Галина Старовойтова,
замордована в 1998-му, також вірила, що – послуговуючись словами Адама
Міцкевича, – „народ, який поневолює інші народи, не може бути вільний”.
Тож не випадково переважній більшості творів Людмили Петрушевської
притаманне почуття катастрофізму, яке часом звучить наскрізною
домінантою, залишає відчуття тривоги і гіркоти, – саме ця особливість
була своєчасно підмічена літературознавчою критикою в Росії і за її
межами [2, 218].

Наскрізним повтором у творах Людмили Петрушевської проходить мотив браку
місця – скупої житлової площі, де можна було б рости і мужніти,
нормально функціонувати. Цей мотив рішуче розбиває міф монументалізму,
який є надзвичайно дорогим для російської культури. Дослідниця звертає
увагу на численні пам’ятники російських велетнів у містах та селах – це
завжди воїни-богатирі, перед якими маліють інші народи й країни.
Російська і радянська архітектура промовляють монументалізмом, і той
монументалізм має паралель, а певною мірою імпульс, в географічному
огромі Росії. „Огром той є добром, яке росіяни зінтерналізували і яке
можна було і надалі можна діставати задармо, якщо ти є росіянином”, –
підсумовує Ева Томсон [6, 318]. Тож на особливу увагу дослідниці
заслуговує та стрімкість, з якою зменшується імперіальний простір у
текстах Людмили Петрушевської – від неосяжних просторів, які завоювують
чоловіки, до тісних стін комунального помешкання, отих шести метрів, які
стали нормою на одну людину. Тісні кімнати, де мешкають жінки, освічені
і шляхетні, контрастують з претензійно маєстатичними пригодами
російських героїв-богатирів. У людських драмах Петрушевської немає
абсолютно нічого від того, що нагадувало б читачеві про хвалу російській
історії. Ця письменниця par excellence родинна. Більше того, Людмила
Петрушевська самотньо виголошує гострий осуд пріоритетів Росії. Як
переконливо доводить Ева Томпсон, навіть Солженіцин, котрий звинувачував
правлячі сили в бідах Росії, не може з нею конкурувати й бути
порівняним. Кордони Росії та міжнародний престиж імперії нічого не
означають для письменниці (на відміну від Солженіцина). Петрушевська
боронить приватні права, а не права „родины”, і в цьому плані гостро
відходить від традицій російської прози. Водночас авторка свідома
того, як ставиться Росія до своїх неросійських підданих, її ставлення
до цієї проблеми теж. У цьому сенсі особливо вирізняється її оповідання
„Такая девочка, совесть мира”. Головна героїня твору – не росіянка, а
татарка. Має ім’я Раїса. Окремі моменти твору прочитуються англійською
дослідницею як несподівана метафора повсюдної російської свідомості,
яка забуває про долю знедолених не-росіян в імперії. Твір
інтерпретується Евою Топмпсон символічно – як показ деструкції тубільних
народів під російським пануванням. У тому оповіданні периферії імперії
не відповідають своїми творами на твори центру, як то діється в
численних постколоніальних текстах, публікованих на Заході, але
написаних в Азії чи Африці. Не відповідають навіть голосом. Раїса німа
впродовж усього твору, її єдина репліка – це звертання на нараторки.
Коли нараторка-росіянка Петрова, дізнавшись, що її чоловік брутально
згвалтував Раїсу, робить спробу покінчити життя самогубством, Раїса
вигукує: „Зробімо то разом, почекай на мене!”.

Ева Томпсон доводить, що творчість Петрушевської відіграла надзвичайну
роль. Допоки не з’явилася вона зі своєю впертою і наскрізною іронією, в
російській культурі було традиційним розмежування величі імперії з її
потребами від потреб конкретної особистості. Вину за недолю окремої
людини було покладено на

систему – чи то на комунізм, чи на царську автократію, але не на
економічні пріоритети, котрі витікають з утримання імперії. Настійною є
відмова Петрушевської від звинувачення системи (на противагу до тих,
які звинувачують виключно комуністичну тиранію та посткомуністичну
корупцію). Саме ця обставина засвідчує про відкриття, якого до неї (за
переконанням Еви Томпсон) не доконав жоден письменник. Людмила
Петрушевська доводить, що хвороба сягає значно глибше, аніж політична
система в Росії. Ця хвороба є імперія. Аж ніяк не применшуючи заслуги
російської повістярки, не погодимось з Евою Томпсон щодо першості
зазначеного, справді знаменного відкриття, котре вона відносить на
адресу сучасної російської письменниці. Навряд чи можна ставити за докір
європейській дослідниці те, що вона не апелює до одного дуже важливого в
світлі окреслених проблем твору, який і сьогодні – навіть українському
та російському читачеві – залишається невідомим. Маємо на увазі роман
„Обрусители”. Свого часу – у

A

79-му, коли був видрукуваний біографічний нарис про Н.Ланську „Книга
загадочной судьбы”, де роману „Обрусители” навіть не згадано.

Але повернімось до Петрушевської, численні твори котрої з усією
очевидністю засвідчують ще й тотальну дезінтеграцію родинного життя.
Гострота проблеми віддзеркалюється в людських долях, метафорично
прочитується дослідницею в містких наративах, чи не найбільш яскраво – в
такому оповіданні, як „Время: ночь” (1992). Зрештою, робить висновок Ева
Томпсон, це тривала дезінтеграція держави, яка зламаними життями своїх
громадян заплатила за свої значні військові, культурні та політичні
досягнення. Тут заперечити Еві Топмсон важко. Хоча часом надміру
радикальне прочитання творів Петрушевської і спроможне спровокувати
дискусію. Таким бачиться прочитання крихітного оповідання
Л.Петрушевської „Страна”, яке вона інтерпретує в дуже радикальний
спосіб. Власне, до саме такої інтерпретації спонукає контраст назви
оповідання („Страна”) зі змістом: героїня оповідання – це самотня мати.
Вона тихо і непомітно спивається, але якою б сильною не була міра її
нетверезості, вона щовечора акуратно готується до того, аби вранці
повести до дитсадочка доньку чистенькою та охайною. Назва оповідання
навіює, твердить Ева Томпсон, що людина в Росії межі століть наражена на
такого різновиду самотність, в якій допомога не приходить ані від
родини, ані від приятелів, держави чи самої долі, – такій самотності
підлягає сучасна російська жінка. Але чи тільки російська? І чи не є так
само болючою проблема самотності сучасної людини у світі суперновітніх
технологій та інтернету, який витіснив живі міжлюдські контакти? Такого
плану проблеми не менш гостро стосуються інших постколоніальних народів,
але чи стали вони об’єктом рефлексій письменниць інших літератур?

Українська письменниця Людмила Тарнашинська звертається до часу значно
драматичнішого – років 90-х. І вже героїні її творів мусять вирішувати
проблеми значно складніші, аніж у російської авторки. На першому плані у
Тарнашинської – не брак території, місця для нормального життя (хоча ця
проблема і не втратила своєї актуальності), а брак свободи
самовираження. Наскрізний мотив її творів – пошук жінкою себе самої, а
як наслідок тяжко здобутої перемоги над собою – екзистенційний смуток,
взорований від природи в її мудрому спокої. Після прочитання новел
спадає на думку Мономахове: „Не хулити розмовою, гнів подавляти, помисел
чистий мати, спонукати себе на добрі діла Господа ради!” Мов би вчуваючи
докір на адресу сильної українки, котру хоча й виснажило, але не зламало
сьогодення, Людмила Тарнашинська акцентує увагу на психологічних
обставинах пошуку (і віднайдення!) її героїнями виходу зі скрутної
ситуації. І якщо твори Петрушевської закорінені в психологію ситуації
часто безвихідної, то оповідання та новели Тарнашинської тонко
простежують варіанти подолання кризи, часом апелюючи до
сковородинівських ідей шукати щастя не за морями – океанами, а у власній
душі.

Жінкам Петрушевської бракує громадянської, політичної і культурної
свідомості. То є, за Евою Томпсон, мов би своєрідний іронічний коментар
до гіпертрофії політичної і „культурної” освіти в недавній імперії.
Показ цієї вузькості, обмеженості горизонтів, яка проступає у творах
Солженіцина і Распутіна, досягає свого апогею в новелах Петрушевської.
Натомість жінкам Людмили Тарнашинської частіше бракує не громадянської
мужності та самосвідомості, а найелементарніших можливостей реалізувати
те, що часом мудріше й точніше за розум бачить і розуміє їх серце. Ота
імперська пиха та гордість, яка саме в Петрушевської зникає цілковито (а
з її зникненням, за спостереженням Еви Томпсон, пов’язананий надмір у
зображенні фізіологічних функцій та екскрементів), – в українській
літературі просто й не могла мати місця. Є інше – свідомість героїнями
своєї самоцінності й людської гідності, котра водночас є і найбільшою,
а то й єдиною цінністю, і засобом оборони, самозахисту .

Жіноча проза української Людмили – Людмили Тарнашинської – часто
озвучується чоловічим голосом. Як зізнається сама авторка, це, можливо,
“цілком свідома пересторога, аби не поспішали означувати мої писання
таким нелюбим мені терміном “жіноча проза” [5, 6]. Більше того, в
оповіданні “Фудзіяма”, котре симптоматично дало назву цілій збірці
–“Сходження на Фудзіяму”, діалог подружжя таки натикається, мов корабель
на гострий риф, на таку дратівливу для чоловіків проблему.

“ – Збирати себе – це як?” – запитує дружину спантеличений чоловік і чує
відповідь:

– Збирати докупи свою зруйновану індивідуальність. Свою самість,
само-достатність, відстоювати незалежність…

– Ага, знову цей агресивний фемінізм…Не мода – пошесть якась…” [5, 27].

Власне, тільки в трьох оповіданнях: “І німе непорозуміня”, “Що дозволено
Богові…” та “Парасоля на кожен дощ” – розповідь подається від імені
чоловіка. В останній із новел інтелігентний чоловік, поспішаючи під
дощем до студентів на лекцію, з гумором оцінює своїх колишніх милих:
кожна із них асоціюється з кольором парасолі „на кожен дощ” (а їх,
різнокольорових, професор має десять). Сильна половина має пильне око і
дотепний розум, високу самооцінку і драні черевики на дощ, йдучи під
котрим він і згадує своїх коханих. Оцінює подруг він, а насправді
виходить збірний, ще більш дотепний портрет чоловіка, віддзеркалений
очима десятьох жінок. Присмачена самоіронією, натяками, недомовками, в
новелі „Парасоля на кожен дощ” контроверза доведена до гротеску. І
навпаки – вона стремить до до всепереможного торжества любові, де немає
переможців і переможених, а є таки любов, – у новелі Людмили
Тарнашинської „…Й допоки у нім любові”. В інших новелах та
оповіданнях як би не маскувалася блискуча стилістка, майстриня “потоку
свідомості”, все ж за чоловічою іронічною, часом зверхньо-поблажливою
манерою накреслювати сильветки героїнь прозирає авторка-жінка, звучить
співпереживання і співстраждання – найбільшою мірою з героїнями
оповідань циклу “Казки сучасного міста”: “Гидке каченя”, “Червона
шапочка” та “Попелюшка”. Казкові алюзії цих творів витончено доведені до
трагічного апофеозу. Героїня оповідання “Попелюшка” – сліпа, але
вродлива й мудра дівчина, багата уява котрої щедро домальовує первісну
красу „гуманітарної допомоги”, що раніше її вже перебрали інші, зрячі,
первісну вартість отих старих речей, котрі й досі зберегли “чийсь дух,
чийсь запах, чийсь шматочок життя, навіть перетнувши океан”: “У тій купі
речей було все – не було хіба що щастя. І не було диво-окулярів, які
повернули б їй зір…”[5,53]. Так у новелі Людмили Тарнашинської постає
гостро задіагностована (але з урахуванням сьогоденних больових точок)
проблема, що стала джерелом одного з багатьох імперських міфів. Як у
творах Людмили Петрушевської, так і в циклі „Казки сучасного міста”
Людмили Тарнашинської йдеться якраз про той міф, на який „купилося”, як
засвідчує Ева Томпсон [6, 336], багато західних академіків. Це міф про
мережу соціального страхування і забезпечення кожного громадянина від
колиски до могили.

Жоден із російських письменників-мужчин, доводить Ева Томпсон, ніколи
так і не відважився повідати, що Російська Федерація занадто велика і
різнорідна, аби нею міг керувати єдиний уряд у Москві. Голоси
письменників, як піднімали в своїх творах цю проблему, поставали як
слабкі й непевні, не спроможні доконати змін у суспільстві,
здомінованому чоловічими голосами. Дорога до пост-колоніальної
свідомості в Росії і надалі залишається вкрай складною, далекою від
подолання. Але ота „квінтесенція Іншого”, а саме російська
жінка-письменниця виборола літературним елітам дозвіл і право на
розповідь власних історій. Своїм показом, як імперія обдурила і
знедолила жінку, Людмила Петрушевська заслуговує, як довела Ева Томпсон,
на ім’я першої російської постколоніальної письменниці.

До оповідань Л.Петрушевської найближчою за антиімперським духом є новела
Л.Тарнашинської “Ненароджена Марта”, поява котрого в Україні датується
1991 роком [4], а в європейському світі – у перекладі Ані-Галі Горбач
– роком 1996-м [3, 114-123]. Всі інші твори української авторки,
написані вже в другій половині 90-х, долають Фудзіями реалій,
принесених бурхливими змінами останніх років, місяців, днів. А що ті
проблеми в Україні торкнулися долі української жінки на межі століть і
тисячоліть, про те діагностує чи не кожне з наступних оповідань збірки
„Сходження на Фудзіяму”. Назва одного з-поміж них – „Перепустка до раю”-
уводить читача в коло екзистенційних проблем сучасниці, в такій,
власне, силі й потузі, яка притаманна творам Л.Петрушевської, котрі вже
стали об’єктом пильного міжнародного зацікавлення. Тільки в новелі
Л.Тарнашинської ці проблеми переломлюються крізь призму українського
менталітету з його пантеїзмом і кордоцентризмом, а тому залишають читача
при оптимістичній вірі у сильну духом особистість, передусім жінку.
Героїні новели „Перепустка до раю” власне таку от перепустку вручив у
підземному переході якийсь бородатий чоловік. І пойменовано було ту
перепусткуне запрошенням до гербалайфу, а „Порадою любителям мандрівок”:
„Словом, мандруйте в країну, якою править Месія Ісус”. Та героїня
вирішує ніякої анкети зі своєю адресою не відсилати. „Навіть в ту чудову
країну. І „ФІО” теж. А Біблію краще почитає сама… На ніч…”

А що ж дозволить собі вона? А щоранкову купіль на березі Дніпра, очисну
силу води: „На березі… на березі ані сумнівів, ані вагань…Ані сну
акацієвого. Чи вишневого. Там – реальність. Сліпучо-сонячна. Де виходить
вона на берег – і сонце пестить їй плечі, руки, груди… Осяяна сонцем –
повільно виходить на берег – вся в краплях води. В промінні тріумфу. І
хай не зводять з неї очей… Хай роздивляються спідтишка – то її
тріумф. Її помста. Її щоденний ритуал.

…Це її тихий рай, куди перепусткою – чуже безіменне „Добридень!”, а не
„Поради любителям мандрівок” з намальованими рекламними пальмами під
чужим сонцем” [5, 62].

Український постімперіальний дискурс бачиться неоднозначним,
дискусій-ним, але багатообіцяючим. Заангажований проблемами особистості
з часів Мономахового повчання тримати очі долу, а душу вгору, він
зорієнтований не на загублену українську людину, а на віднайдену в ній
силу.

ЛІТЕРАТУРА

Аврахов Г. Напівзатаєні реалії роману „Обрусителі” // Дивослово. – 2003.
–№7. – С.15-16.

Gosci?o Helena. Women Writers in Russifn Literature. – Wesport, CT
Londyn: Greenword Press, 1994. – S.220.

Die ungeborene Marta // Anna-Halia Horbatsch. Stimmen aus Tschornobyl.
Aine Antologie. Brodina Verlag.1996. –С.114-123.

Тарнашинська Л. Ненароджена Марта // Літературна Україна. –1991. – 25
квітня.

Тарнашинська Л. Сходження на Фудзіяму. – К.,1999. – 64 с.

Thompson Ewa M. Trubadurzy imperium. Literatura rosyjska i kolonializm.
– Krakow,1999. – 374 s.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020