.

Проблема самоідентифікації в оповіданнях Бгараті Мухерджі (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
134 1943
Скачать документ

Проблема самоідентифікації в оповіданнях Бгараті Мухерджі

Американська література була багатокультурною, багатоетнічною від
моменту свого зародження, але водночас була зорієнтована на створення
єдиного національного канону, в центрі якого стояли літературні постаті
англо-саксонського походження. Лише у ХХ сторіччі одна за одною почали
з’являтися такі метафори як „плавильний тигель”, „салатниця”, „веселка”,
„мозаїка”, які засвідчили поступовий перехід до визнання Америкою своєї
багатокультурності. У другій половині

ХХ сторіччя можна було вже говорити про зміну літературної парадигми:
локальне та етнічне стало універсальним.

В Америці проблемам мультикультуралізму присвячено уже чимало досліджень
Х.К.Бхабхи, Е.Саіда, Г.Ч.Співак, Е.Лотта, С.Веста та ін. У вітчизняному
літературознавстві можна нарахувати лише кілька ґрунтовних робіт
(М.Тлостанової „Проблеми мультикультуралізму та американська література
ХХ сторіччя”, дослідження афро-американської драми Н.О.Висоцької) та
деякі роботи конкретного характеру (Ващенко О., Стулов Ю., Чековський
С.), в яких розкривається тема мультикультуралізму.

Огляд видавничих списків опублікованих американських творів показує
швидкі темпи, з якими в 1990-х роках виходить на поверхню нова
азіатсько-американська література. Наукове та громадське зацікавлення
азіатсько-американською літературою з’явилося нещодавно. Його
спричинили, головним чином, події бурхливих 60-х, явища контркультури та
студентські рухи, які призвели, зокрема, до створення міждисциплінарних
програм з етнічних досліджень.

За останні роки азіатська література вражає своїми досягненнями: роман
Максін Гонг Кінгстон „Жінка-воїн” здобув ряд літературних премій та
нагород, популярними стали „Клуб радісної удачі” Емі Тан, „Типовий
американець” Гіш Єн, „Мавпячий міст” Лан Чао, „Чекання” Га Джін та
багато інших. Такі масштаби досягнень ставлять завдання критичної оцінки
цього значного сегменту мультикультурної літератури, яке є не лише
нагальним, а й складним.

Ця стаття познайомить українського читача з цікавою постаттю
американської письменниці Бгараті Мухерджі, яка увібрала в себе
імігрантський досвід та індійську спадщину, передавши все це у кількох
десятках друкованих творів. В особистості письменниці, як і у більшості
авторів-емігрантів, поєднується кілька складових авторського „Я”:
расове, етнічне, суперечливість західного та східного світобачень,
перелом у традиційних стосунках чоловіка і жінки, батьків та дітей у
новому соціокультурному середовищі.

Бгараті Мухерджі (Bharati Mukherjee) народилася 27 липня 1940 року в
Калькутті в Індії в сім’ї індуського брахмана. У 1947 році батько
отримав роботу в Англії, куди родина переїхала на проживання до 1951
року, де у середньої доньки була нагода вдосконалити свої знання
англійської мови. Мухерджі отримала ступінь бакалавра з відзнакою в
університеті Калькутти в 1959 році. Потім родина знову переїхала – до
Бароди – де вона здобула ступінь магістра англійської та
давньоіндійської культури в 1961. З дитинства маючи на меті стати
письменницею, дівчина поїхала до університету Айови, США на престижний
семінар для письменників у 1961. Напередодні від’їзду батько написав їй
дві заповіді, які вона пообіцяла виконати: вивчати письменницьку
майстерність протягом двох років і отримати диплом магістра гуманітарних
наук, а потім повернутися до Індії та одружитися з чоловіком зі свого
класу та касти, якого він їй обере. „У традиційних індуських сім’ях, як
наша, – пише Бгараті Мухерджі 35 років потому, – чоловіки забезпечують
жінок. Мій тато був патріархом, а я – покірною донькою. В місцевості, де
я виросла, жили лише індуси середнього класу, які розмовляли
бенгальською. Я ніколи не думала, що не послухаюсь або розчарую свого
тата, ставлячи якісь свої власні цілі або особисто займаючись своїм
майбутнім” [5].

Але сталося так, що день 19 вересня 1963 року змінив усі плани Мухерджі
та переніс її у світ відданості двом культурам. Закохавшись у
канадського письменника Кларка Блейза, вона імпульсивно з ним одружилася
під час перерви між заняттями в офісі адвоката над кав’ярнею. Розпочався
важкий перехідний період пошуку ідентичності в новій країні.

В індійському ієрархічному кастовому суспільстві здавалося неможливим не
мати визначеної ідентичності. Вона виходила і закріплювалася релігією,
кастами, мовою та спадковістю. Індуське прізвище вказувало на касту та
місце народження. Мухерджі могло належати виключно брахману з Бенгалії.
Індуські традиції забороняли міжкастові, міжмовні, міжетнічні шлюби.
Бенгальські традиції навіть негативно ставилися до еміграції: виїхати з
Бенгалії означало позбутися справжньої культури [5].

Кожна індійська каста живе згідно своєї дхарми – традиційних релігійних
настанов та заборон. Кожен повинен чинити відповідно до своєї дхарми,
відхід від дхарми – це беззаконня – вчать дітей вдома, у школі, так
повторює брахман – наставник і духовний керівник [1, 200]. Дхарма кожної
касти диктує їй одруження всередині касти – тільки дівчина, вихована у
такій дхармі, як чоловік, може стати йому дружиною та матір’ю його
дітей. Такі форми стосунків були протягом багатьох сотень років основою,
схемою, на якій будувалося життя будь-якого поселення. Не так легко
повністю подолати давні традиції. Навіть у наш час мало хто ризикує
одружуватися з представниками інших каст. Це здійснити важко ще й тому,
що до шлюбу йдуть переважно за вибором батьків, які ще більше слідують
традиціям. Лише у великих містах молоді люди іноді самі обирають собі
пару.

Одруження з американцем канадського походження відрізало Мухерджі від
законів та способу життя свого середнього класу та кинуло у
непередбачуваний Новий Світ. Перші роки після одруження Бгараті Мухерджі
жила переважно в Канаді – на батьківщині чоловіка. Її перші романи
„Дочка тигра” (1972) та „Дружина” (1975) розповідають про ізольованість
експатріантів з Індії. У цих ранніх творах письменниця намагається
віднайти основи своєї ідентичності в індійському минулому. Проте у своїй
третій книзі, збірці оповідань під назвою „Темінь” (1985) Бгараті
Мухерджі заговорила голосом авторки-іммігрантки про свій
північноамериканський досвід. Її чоловік, письменник Кларк Блейз так
прокоментував цей перехід: „У її ранніх роботах відчувалась жорсткість,
грубість у коротких, впевнених реченнях, сказаних всезнаючим автором, в
той час як герой стояв віддалено і недосяжно. Робота, яка принесла успіх
у критичних колах, починаючи із збірки „Темінь”, більш американська у
погляді на світ очима одного героя-оповідача, в якій все ж зберігається
широкий кут зору на історію та життя” [4].

Роки в Канаді були особливо важкими для емігрантки з Індії, хоча
офіційно країна підтримувала багатокультурність. Мухерджі почувалася
„експатрійованою бенгалкою”, „членом видимої меншини” (‘visible
minority’), хоча й вільно володіла англійською та французькою мовами
Канади. За її словами, до небілих канадців постійно ставилися як до
„несправжніх канадців” [5].

Відчувши неприємності перебування в Канаді на власному досвіді протягом
чотирнадцяти років, Бгараті переконала чоловіка та двох синів переїхати
до США, чий Біль про Права вона високо цінувала та ідеалізувала. У
збірці вже американської письменниці „Темінь” гостро відчувається біль,
пережитий у Канаді. У передмові до збірки читаємо: „Протягом років, які
я провела в Канаді – 1966-1980 – я відкрила, що країна вороже ставиться
до громадян, які народилися у жарких, вологих країнах, наприклад, в
Азії; що Канада пишається своїм неприйняттям концепції культурної
асиміляції” [6, 2].

У збірці “Темінь”, зорганізованій у хронологічному порядку, можна
виділити кілька тематично пов’язаних груп оповідань. Герої кожної групи
характеризуються різним ступенем соціокультурної асиміляції та
самоідентифікації.

В’язнями в демократичній країні почуваються кілька дійових осіб, які
поки що є чужинцями у новій країні. Ратна Клейтон („Світ згідно Хсю”) не
хоче переїжджати до Торонто, де її чоловікові психологу запропонували
посаду. Вона безпечніше почувається на африканському острові, де вони
відпочивають, у розпал революції, ніж у метро Торонто. Це місто для неї
– пекло. Ратну переповнює страх, страх повернення додому, який ніколи не
стане для неї домом. У постійному страхові перебувають
іммігранти-нелегали („Тамурлан”), які переховуються від поліції. Жодна
служба захисту з прав людини, навіть та, в якій працює Ен Вейн
(„Поодинокі випадки”), не здатна вирішити їх проблеми. Напади на „не
зовсім” канадців вважаються у суспільстві випадковими, не пов’язаними з
расовим питанням. „Жертв змушують почуватися винними” [6, 82].

У цій збірці письменниця також торкається іншої своєї „великої теми” –
трансформації. Вона зображує серію портретів „індійців на перехідному
етапі між гордістю за культурну спадщину (вислання/експатріація) та
страхом її втратити (імміграція)” [7, 51], тобто героїв, які пройшли
неповну асиміляцію.

Психіатр Манні Пател (оповідання „Ностальгія”) стверджує, що він не
експатріант, а патріот, який вирішив жити у Нью-Йорку з
дружиною-американкою та сином. Він успішний лікар і, за його словами,
зовсім не відчуває ностальгії за Індією. Але про всяк випадок він
придбав будинок у Новому Делі, і його втішає думка, що в нього достатньо
грошей жити на пенсії в Індії. Насправді доктор Пател сумує за домівкою,
за батьками, особливо за татом, якому уже за сімдесят. Він відчуває
обов’язок повернутися, обов’язок перед богинею Парваті, яка подарувала
сина уже немолодій парі. Його мучить сумління, що покинув батьків, так і
не відплативши достатньо за їх турботу.

Проте ностальгії як такої він не визнає, свідомо намагається її
уникнути. Він спалив свою картку члена Індійського товариства одразу
після одруження. „Але він знав, що завжди буде борсатися між старим
світом і новим. Він не міг прикидатися, що народився заново, коли став
громадянином США у залі суду Мангетена” [6, 105]. Перевтілення, нове
народження – це привілей мертвих та богів.

Пателу здається, що він зустрів одне з втілень богині в образі
дівчини-продавщиці, так схожої на актрису з бомбейських фільмів.
Підсвідомий зв’язок з батьківщиною одразу ж виходить назовні. Він хоче
змінити сучасний одяг дівчини на сарі, одягти в коштовності. Вперше за
тринадцять років лікаря охопило нестримне бажання. Дівчина стала для
нього відгомінням юнацьких спогадів та мрій. Вона погодилась зустрітися
з ним, і його голова пішла обертом, він відчув себе гедоністом. Манні
Пателу зрештою прийшлось визнати ностальгію, яку він гостро відчув після
вечері в індійському ресторані та ночі з дівчиною-індускою. „Йому
захотілося опинитися у своїй кухні, щоб до нього приходили батьки, щоб
мама робила йому гарячий індійський напій, а син не був так далеко в
пансіонаті. Було шкода, що він не одружився з індійською дівчиною, яку
йому обрав тато. Йому хотілося мати будь-яке інше життя. Крім того, яке
він насправді мав” [6, 111].

Коли ж господар готелю звинуватив Патела у зґвалтуванні малолітньої і
виявилося, що між ним та дівчиною була змова, захоплення та боготворіння
швидко змінилися на відразу, огиду. Зустріч з минулим завершилась
поразкою, і лікар змушений повернутися до звичного життя, в якому немає
місця не тільки слабкостям та ностальгії, але і внутрішньому “я”
персонажа.

M4R6U?\L_¤n®tue{(?t†occccccccccccccccccccccccc

gd? ?

го мрій також мала б бути іншою: більш жіночною, більше схожою на
дівчат, які подобались йому в Індії. У новому для нього соціокультурному
середовищі вона виросла незалежною, впертою, не вірила в милість богів,
лише у свої власні сили. „Всі ці індуські міфи – це як набір
суперграфіки” [6, 65], – відповідала вона американським друзям.

Одного дня, затримавшись у будинку, містер Боумік помітив у доньки
ранкову нудоту. Через кілька днів спостережень він переконався, що вона
вагітна. Він не переставав про це думати майже місяць. Яку позицію йому
обрати: вчинити по-американськи і зганьбити власну індуську сім’ю чи
по-індійськи і вбити дитину? Раптову втіху він знаходить у думці, що
хтось вподобав його дівчинку Баблі, для когось вона стала ніжною та
жіночною. Він знаходить виправдання для неї: адже дівчата, подібні до
неї, часто потрапляють у пастку. „Вони були занадто розумні, занадто
імпульсивні, щоб повернутися назад у містечко як Ранчі, але недостатньо
сильні та кмітливі для сексуально-божевільного міста як Детройт” [6,
72]. І тато почав молитися, щоб дитина народилася білою, як немовля
Крішна.

Дружина, яка згодом дізналась про вагітність Баблі, хотіла її побити, і
тоді містер Боумік вперше відчув себе на висоті у сім’ї – він
заступився за доньку; він хотів онука, це він став носієм божевільних та
прогресивних ідей. Коли ж Баблі повідомила, що завагітніла штучним
шляхом через донора, Боумік вбиває дитину ударом по животі дівчини. Його
прогресивність не могла вийти за межі традиційного, навіть його дружина
виявилась не такою вже й американізованою. Це вона назвала поведінку
доньки тваринною, тоді як потрібно було б подумати про одруження. „Ти
повинна бути щасливо – в цьому смисл одруження, правда ж? Підібрати
лінію, підібрати гороскоп, підібрати касту, все потрібно підібрати,
підібрати…” [6, 73]. Містер Боумік сто разів на день повинен був „йти
на компроміс між поміркованістю нового світу та переконаннями старого”
[6, 73]. Свій же остаточний вибір він робить на користь старого,
принісши в жертву щастя доньки.

Тоді як покоління містера Боуміка виявляється нездатним відійти від
своїх традиційних поглядів та переконань, молодша генерація більш
гнучка. Дівчина Анжела з однойменного оповідання непогано асимілювалася,
оскількт потрапила у Америку ще дитиною: колись вона бігала босоніж
болотами, а тепер катається на ковзанах і стала капітаном команди
підтримки у школі. Анжела опинилась у новому світі не за своїм вибором,
а на бажання багатої Делії, яка хотіла прийомну сестру, щоб поділитися з
нею всім, що має. Вона обрала сестру із Бангладеш. Дівчина ще
по-дитячому сприймає це як диво, яке постійно повторюється, і стирає з
пам’яті минуле. „Я Анжела, Ангел. Мені це ім’я дала сестра Стелла. Ім’я,
яке я отримала при народженні, втратилось, все минуле втратилось.
Напевно, я бачила багато нещасть у шість років, але я не можу їх
пригадати. Зґвалтування, собак, які гризуть мертві тіла, солдат. Нічого
не пригадую.” [6, 13].

Як і інші герої оповідань, дівчина знаходиться на перехідному етапі:
вона закінчує школу і повинна спланувати своє майбутнє. Лікар, якому вже
близько 40 і який також приїхав „з континенту голодних і нещасних”, хоче
одружитися з юною Анжелою. Він доводить їй, що іншого вибору у неї
немає: сестра Делія навряд чи одужає, вона ж повинна стати незалежною,
покинути гніздо і почати своє життя, як всі дорослі діти в Америці.

Після того, як лікар її спокусив, у темряві, дівчина згадує про своє
понівечене у дитинстві тіло, минуле навалюється на неї кривавими
сценами, вона усвідомлює свою немічність і безвихідь. „Лише лікар може
любити таке тіло” [6, 19], – вирішує вона. Анжела розуміє, що у неї
немає права на кохання, немає права вибору, вона може навіть позбутися
своїх інших свобод, якщо не піде на цей крок – сплановане прагматичне
одруження.

Проблеми молодої дружини піднімаються і в оповіданні „Відвідувачі”, в
якому авторка розглядає намагання індійської жінки Вініти вирватися на
свободу з рамок соціального етикету та відбутися як особистість. З
першого погляду Вініта здається звичайною дівчиною з вищої касти, яка
одружилася з багатим американцем і насолоджується життям в Америці.
Після ближчого знайомства стає очевидним, що Вініта не позбавлена
суперечностей. Вона розривається між свідомими, зовнішніми бажаннями та
підсвідомими прагненнями. Загалом, шлюб задовільняє її, так як вона
отримала „життя вишукане та невимушене” [6, 162], про яке мріяла разом з
подругами у коледжі. Але підсвідомо вона почувається ізольованою, як у
пастці, і задумується, чи насправді це те життя, якого вона хотіла.
Новизна та обмеженість її життя в Америці лякають її, але вона боїться
виразити цей страх, тому що не хоче повертатися у рідну країну. Через
усе оповідання проходять дві особистості молодої жінки: свідома Вініта,
яка дотримується соціальних умовностей, та Вініта чуттєва, яку надихає
французька поезія та яка живе у пастці. Вона підсвідомо хоче вирватись
на свободу, але боїться стати вигнаною як в культурному, так і в
особистому житті.

Індивідуальність Вініти руйнується, бо вона не може обрати між
відданістю Сайлену Кумару, якої від неї чекають, і особистими бажаннями
того, що могло б зробити її щасливою. Ці дві речі не співпадають, і вона
залишається спустошеною, прагне чогось іншого. Ця суперечність досягає
апогею, коли до неї заходить Раджів Канна і додає ще більше хаосу до її
й так порушеної душевної рівноваги. Мухерджі вводить його до життя
Вініти, щоб підкреслити її брак незалежності та невідповідність її
бажань тому, що вона отримала. Коли з’являється Раджів, Вініта
усвідомлює, що індійський етикет можуть невірно потрактувати в Америці.
Раджів сприймає її дії як романтичні, тоді як вона дотримується всіх
правил етикету „deshi” [6, 168]. Вона хотіла залишитися deshi, але його
дії збуджують її романтичне підсвідоме. Символічного значення набуває
образна деталь тенісних туфлів Раджіва „New Balance”, яка виражає
очікування Америки слідувати її традиціям. Вініта змушена пришвидшити
кроки у своїх тапочках „шолапурі”, щоб встигати за Раджівом, який
спонукає її до швидшого американського темпу життя. Раджів репрезентує
перехід, який відбувається у Вініті: перехід до споглядання внутрішніх
процесів, які у ній постійно відбувалися. Він проникає через її
особистий бар’єр, коли його рука „подібно змії тягнеться до неї через
шифонове сарі…” [6, 173], так само як і через культурний бар’єр, коли
просить заварити американський чай у пакетах замість індійського. Вініта
хоче втекти від своїх очікувань, відкрити в собі незалежність та право
на власний вибір. Одразу після зустрічі з Раджівом Вініта вимушена грати
роль гостинної господині дому. Бажання та вподобання її чоловіка повинні
стати її власними радощами та гордістю. У неї не залишається іншого
вибору – тільки розважати гостей. Вона залишається з внутрішнім хаосом у
ліжку з чоловіком, який не бачить у ній нічого, крім „порцелянової
ляльки”, „королеви свого серця” [6, 176]. Як пташка у клітці, вона хоче
вийти за соціальні, культурні, особисті кордони на свободу, але боїться
наслідків. Вініта – втрачена жінка, яка не може скорелювати свої бажання
з тим, чому вона повинна відповідати.

У процесі трансформації в якісно нову особистість у емігрантів
виробляється різне ставлення до своєї індійської спадщини. В оповіданні
„Індуси” виділяються дві можливі лінії розвитку: жінки-оповідача та її
знайомого Пата. Оповідачка – сучасна дівчина, вона небагато знає про
свою спадщину, іслам для неї – „не більше, ніж віра мародерів” [6, 129].
Вона забрала зі свого імені Leelah останню літеру ‘h’, яку вважала за
пережиток минулого. Ліла повністю американізувалась, її колеги навіть не
здогадувалися про її індійське походження. До її одруження з білим
чоловіком ніхто з родини, починаючи з прямих нащадків Вішну, не
порушував кастового етикету. Ліла заперечувала будь-які зв’язки з Індією
та гордо називала себе „американською громадянкою” [6, 133]. Знайомий же
Пат, навпаки, підкреслював свою приналежність до Індії: на візитці
зазначалось ‘maharajah’ на індійський лад, він влаштовував вечори для
імігрантів. З часом ми дізнаємося, що ставлення Пата до індійської
культури суто споживацьке: його арештовували за перевезення мистецьких
цінностей, які в Америці ніби-то розуміють краще, ніж на батьківщині,
оскільки готові віддати десять тисяч доларів за одну мініатюру. Арешт
став причиною негативного ставлення Пата до Індії: він вважав, що вона
його обібрала, „хотіла змусити його голодувати у величезному палаці”[6,
135]. Але він не залишає ідею заробити на своєму минулому: пише книгу
„Спогади сучасного магараджі”. Ліла повністю заперечує таке ставлення до
Індії. Вона не вважає, що країна їй чимось зобов’язана, хіба що
комфортом, коли вона буде там. Проте повністю перекреслити все своє
попереднє життя неможливо. У зовнішньо асимільованої Ліли залишається
дещо від індуски: вона любить індійські мініатюри, як кожну індійську
жінку її навчили бути люб’язною, не перечити чоловікові. Вона це визнає
в собі: „незважаючи на те, як пристрасно ми з’єднуємо свої тіла з нашими
новими країнами, ми ніколи не втечемо від минулих днів” [6, 139]. Вона
почувається конкістадором, який прийшов у Новий Світ занадто пізно [5,
141], занадто пізно, щоб повністю стати громадянкою іншої країни. Як би
вона не намагалася злитися з масою американців, вона все-одно не
позбудеться свого походження.

В образі Ліли простежуються деякі риси самої Бгараті Мухерджі – нині вже
натуралізованої громадянки США. Вона серйозно ставиться до свого
набутого статусу, наголошуючи, що вона „не біженець, не шукала
політичного притулку”. Вона „добровільна емігрантка”. Вона „стала
американською громадянкою за своїм вибором, а не через випадковість
народження” [5]. Про себе вона говорить, що вона радше віддає перевагу
терміну „американка”, а не „азіатко-американка” [3, 310]. Її відмову від
тире деякі прихильники „чистоти” етнічної культури інтерпретували як
зраду, на що письменниця відповідає: „Вони скерували на мене свою
злість, тому що ставши американською громадянкою та користуючись своїм
виборчим правом, я зробила внесок у теперішнє, а не у минуле; тому що я
вирішила допомагати формувати майбутнє своєї прийомної батьківщини; тому
що я виступаю за расове та культурне поєднання” [5].

Таким чином, у центрі оповідань Бгараті Мухерджі стоїть
іммігрант(ка)-азіат, який (яка) опиняється у ворожому середовищі Канади
або в новому оточенні США. Він або, навіть частіше, вона є етнічним та
емоційним чужинцем, який часто живе у двох світах, не належачи до
жодного з них, як містер Боумік. Він втратив підтримку індійської
спільноти, але ще не зміг її знайти у новій системі координат, тому
знаходиться у стані дислокації та ізоляції, а це, в свою чергу, стає
причиною страху й невпевненості.

Героєві-оповідачеві важко знайти мову з дітьми та молодшим поколінням,
яке швидше асимілюється у новій культурі, заперечуючи спроби батьків
зберегти зв’язки із східною традицією. Герой також вступає у конфлікт з
чоловіком чи дружиною, так як вони по-різному пристосовуються до нових
умов. Це особливо стосується жінки, яка вихована у традиції покори та
служіння чоловікові. Потрапляючи у суспільство показної абсолютної
рівності, жінка, як не парадоксально, не знаходить особистої свободи.
Вона одночасно і прагне незалежності, і боїться її.

Оповідач шукає свою нову особисту та культурну цілісність. Він перебуває
у стані культурної трансформації, наполовину асимілювавшись, зберігаючи
ще сентиментальну прив’язаність до далекої батьківщини, але вже
втративши бажання туди повернутись.

ЛІТЕРАТУРА

Гусева Н.Р. Индия в зеркале веков. – М.:Вече, 2002. – 448 с.

Сучасна література Сполучених штатів: перспективи багатокультурності //
США: суспільство та цінності. – Т.5. – Червень, 2000. – 64 с.

Тлостанова М.В. Проблема мультикультурализма и литература США конца XX
века. – М.: ИМЛИ РАН, «Наследие», 2000. – 400 с.

Habich J. Bharati Mukherjee finds stories of transformation in immigrant

journeys. – Star Tribune. – March 24, 2002.

Holders of the Word: An Interview with Bharati Mukherjee by Tina Chen
and S.X. Goudie. – University of California, Berkeley. – 1997.

Mukherjee B. Darkness. – Penguin Books Canada Ltd., 1985. – 200 p.

Mukherjee B. On being an American writer // Writers on America. 15
Reflections. – Office of International Information Programs US
Department of State.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020