Специфіка жанру літературного Євангелія
Біблія – “це скарбниця, сповнена багатств, райський сад божественної
слави, велика річка радості та просвітлення” [11, 1]. Ця книга мудрості
здавна цікавила людей, особливо тих, хто мав допитливий розум і творчу
уяву. “Виключна психологічна глибина євангельських персонажів,
багатоаспектність їх поведінкових характеристик та етичних домінант,
завуальованих численними недомовленостями та замовченнями у канонічних
текстах, опреділили надзвичайну активність і багатоплановість
літературного життя” [12, 125].
Моральний кодекс завжди був у компетенції церкви. Саме вона вирішувала,
вважати твір корисним людству чи накласти на нього заборону як на
художній приклад, що розбещує суспільство та спонукає до зародження
моральної анархії. Так з’явилося поняття “канонічне євангеліє” – те, що
було ухвалено каноном
(Єв. від Матфея, Луки, Іоанна, Марка) та “апокрифи” (від грецького
“таємничий,
прихований”) – шкідливі, відречені церквою як “неправдиві”. Апокрифи
поділяються на три групи, відповідно до біблійних книг: старозавітні
(про Адама, Єву, Соломона), новозавітні (Єв. від Іакова, Никодима, Фоми)
та есхатологічні (“Откровення Мефодія”, “Хождениє Богородіци по муках”
та ін.). У перших апокрифах, що перейшли до Київської Русі з Візантії в
XІ столітті, “зрідка відчувається авторство освіченого філософа-містика,
найчастіше це рука творця фантастичних казок, любителя народних легенд.
Фабульна сторона апокрифів в особливості привертає увагу
літературознавців своєю примітивною поезією” [13, 25]. Вони доповнюють
дані “святого письма” новим цікавими деталями, частково змінюючи ідейний
зміст оповідань, затверджених церквою. Деякі твори пізніше знаходили
визнання серед освічених людей того часу й навіть ставали основою для
написання високохудожніх творів Київської Русі (наприклад,
“Першоєвангелієм Іакова” скористалися в ХІ столітті “Сказаніє” про
князів Бориса та Гліба, а в ХІІ столітті – проповідь Кирила єпископа
Туровського).
ХХ століття ставить перед людством питання про архаїчну сутність текстів
Біблії, адже сучасну особистість не задовольняє міфічне пояснення
реальної дійсності. Таку думку ми знаходимо у статтi Бультмана:
“…християнське правозвістя стоїть сьогодні перед питанням: чи слід,
призиваючи людину до віри, примушувати її до визнання міфічної картини
світу минулого? Якщо ж це не можливо, виникає питання: чи не вміщує
новозавітнє правозвістя істину, незалежно від міфічної картини світу?
Звичайно, картина світу не є незмінною, й навіть окрема людина може
працювати над її оновленням. Але це здійснюється лише наступним чином:
людина на підставі деяких нових даних, правильність яких вважається
встановленою, переконується в неможливості зберігання успадкованої від
минулого картини світу й, виходячи з тих же даних, модифікує її або
створює нову” [4, 87-88]. Безумовно, Бультман пише про наукове
підґрунтя, на основі якого повинна модифікуватися картина світу.
Літературний твір охоплює ширший діапазон інформації, у якому головну
роль відіграє не стільки наука, скільки особистісне сприйняття світу
автором. Базуватися воно може і на конкретних наукових фактах і на
власній фантазії: усе залежить від рівня інтелектуального розвитку,
творчої майстерності та обдарованості письменника.
ХХ століття визнано століттям інформації, надзвичайних досягнень людства
в науці й техніці, проте пошуки матеріальних благ заступили собою світло
духовних цінностей, те, що відрізняє homo від тварин. Під впливом такого
роду змін з’являється нова література, у якій чільне місце посідають
євангелія. Навідміну від апокрифів, сюжет ускладнюється так само як і
зображально-виражальні засоби, з’являється новий жанр “роману-апокрифу”
(Г.Панас “Єв. Від Іуди”, Р.Іваничук “Єв. від Томи”, Н.Казандзакіс
“Остання спокуса Христа”, Н.Мейлер “Єв. Від Сина Божого” та інші).
OJQJ
&
gdi/a вної мети переосмислення канонічного матеріалу в
постмодерністському трактуванні. Таким чином, літературні євангелія на
сьогодні становлять собою цікавий та маловивчений об’єкт для
дослідження, і, перш за все, як жанр. Об’єкт нашого дослідження –
літературні євангелія ХХ століття (Н.Мейлера, Л.Андреєва,
Н.Казандзакіса, Р.Іваничука та ін.), канонічні євангелія (від Марка,
Луки, Матфея, Іоанна); предмет дослідження відповідно – буде жанрова
специфіка літературних євангелій
ХХ століття.
Нині в літературознавстві дуже часто зустрічається поняття
“роману-апокрифу”, яке вживається паралельно з “літературним євангелієм”
(напр., А.Нямцу називає серед романів-апокрифів “Єв. від Іуди” Г.Панаса,
“Єв. від Томи” Р.Іваничука, а В.Антофійчук відносить те саме “Єв. від
Томи” до жанру “літературного євангелія”). Постає цілком закономірне
питання: чи є ці поняття тотожними? Щоб знайти відповідь на нього, слід
з’ясувати ознаки жанрової специфіки літературного євангелія:
Предметом літературного євангелія виступає зображення життя Ісуса
Христа.
Джерелом літературного євангелія слугують канонічні євангелія від Марка,
Матфея, Луки та Іоанна.
Мета, яку переслідують письменники при написанні творів цього жанру,
полягає в осмисленні канонічного матеріалу з погляду сучасної звичайної
людини.
Поряд із реалістичним зображенням та правдивим поясненням подій Нового
Завіту, наявні елементи фантастичного, які, щоправда, займають
другорядне місце.
Літературному євангелію притаманна чітка послідовність викладу подій з
життя І.Христа, яка зафіксована в канонічних текстах: народження ?
хрещення ? спокуса від диявола ? повчання ? таємна вечеря ? зрада Іуди ?
розп’яття ? воскресіння.
Використання сталих персонажів – діючих осіб Нового Завіту: Марія та
Йосип, Ісус Христос, 12 апостолів, Марія Магдалина, Понтій Пілат,
фарисеї та ін.
Відповідно до мети, герої зображуються в суспільних взаєминах і побуті,
наодинці із собою, своїми думками та переживаннями, розкривається їх
психологія та настрої, мотивація вчинків.
Як наслідок, у літературних євангеліях органічно переплітаються різні
види організації мови – монологи, діалоги, полілоги; різного роду
авторські відступи та характеристики.
Завдяки великій кількості “білих плям” у Новому Завіті, письменники
широко використовують деталізацію. Так, наприклад, в романі Н.Мейлера
“Єв. від Сина Божого”, автор велику увагу приділяє ремеслу, яким
займався Ісус, а саме – обробці деревини.
Через трансформацію біблійних канонів та новозавітнього сюжету в
літературних євангеліях відбувається аксіологічна переорієнтація
традиційного матеріалу.
Отже, жанр “літературного євангелія” увібрав у себе ознаки роману та
апокрифу, але його не можна ототожнити із поняттям роману-апокрифу через
специфічні риси, які конкретизують і тим самим звужують поняття
“літературного євангелія” порівняно із романом-апокрифом.
Ознаки жанру літературного євангелія
№
Ознаки, характерні
для роману
Ознаки, властиві апокрифу
Специфічні ознаки
літературного євангелія
1. Великий епічний жанр, в основі якого лежить зображення
приватного життя людини в нерозривному зв’язку із суспільним розвитком
Про осіб і події біблійної історії Мета письменника – осмислити
канонічний матеріал з погляду сучасної звичайної людини. Сталі
персоніжі: Марія та Йосип, Христос, 12 апостолів, Магдалина, Понтій
Пілат, фарисеї та ін.
2. Герої зображуються в суспільних взаєминах і побуті, наодинці із
собою, зі своїми проблемами та переживаннями, розкривається їх
психологія та настрої Доповнюють дані “святого письма” новими цікавими
деталями Чітка послідовність викладу подій з життя І.Христа, зафіксована
в канонічних євангеліях: народження, хрещення, спокуса від диявола,
повчання, таємна вечеря, зрада, розп’яття, воскресіння
3. Органічно переплітаються різні види організації мови – монологи,
діалоги, полілоги; різного роду авторські відступи та характеристики
Змінюють ідейний зміст оповідань, стверджених церквою. Аксіологічна
переорієнтація традиційного матеріалу Поряд із реалістичним зображенням
та правдивим поясненням подій, наявні елементи фантастичного,
загадкового
ЛІТЕРАТУРА
Андреев Л.Н. Иуда Искариот // Андреев Л.Н. Собр. соч. В 6-ти т. – Т.2. –
М.: Худож. лит., 1990. – С.210-264.
Антофійчук В. Євангельський контекст у творчості Романа Іваничука //
Біблія і культура. – 2000. – №2. – С.63-69.
Апдайк Дж. Чтоб камни сделались хлебами: Норман Мейлер и искушения
Христа // Иностранная литература. – 1998. – №5. – С.230-234.
Бультман Р. Новый завет и мифология. Проблема демифологизации
новозаветного провозвестия // Вопросы философии. – М.: Наука, 1992. –
№11. – С.86-115.
Гураль М., Нямцу А. Трансформация новозаветного канона в романе
Ж. Сарамаго “Евангелие от Иисуса” // Біблія і культура. – 2000. – №2. –
С.110-119.
Давня українська література / За ред. М.С.Грицая. – К.: Вища школа,
1978.
Іваничук Р. Євангеліє від Томи: Апокрифічний роман // Дзвін. – 1995. –
№1. – С.21-84.
Казандзакис Н. Последнее искушение Христа. – М.: “АСТ-ПРЕСС”, 1993. –
416 с.
Кротов Я. Христос под пером // Иностранная література. – 1998. – №5. –
С.242-253.
Мейлер Н. Евангелие от Сына Божия // Иностранная литература. – 1998. –
№5. – С.110-143.
Новый завет и Псалтирь.
Нямцу А.Е. Поэтика традиционных сюжетов. – Черновцы.: Рута, 1999. – 176
с.
Орлов А.С. Древняя русская литература ХI-ХVI вв. – М.: Издательство
Академии Наук СССР, 1937.
Теорія літератури: Підручник / За ред. О.Галича. – К.: Либідь, 2001. –
481 с.
Феодосьев С. Роман Никоса Казандзакиса “Последнее искушение Христа” //
Біблія і культура. – 2000. – №2. – С.106-109.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
