.

Раціональні методи лікування собак з частковими втратами зубів та порушенням прикусу (автореферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
159 4353
Скачать документ

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Кутуєв Павло Володимирович

УДК 316.2 + 316.422

Концепції розвитку та модернізації суспільства: історико-соціологічний
аналіз дослідницьких програм

22.00.01 – теорія та історія соціології

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора соціологічних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі соціології Національного

університету “Києво-Могилянська академія”

Науковий консультант: доктор соціологічних наук, професор

Погорілий Олександр Іванович,

Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв,

завідувач кафедри соціології, м. Київ

Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України

Пірен Марія Іванівна,

Національна академія державного управління

при Президентові України,

професор кафедри політології, м. Київ

доктор соціологічних наук, старший науковий співробітник

Костенко Наталія Вікторівна,

Інститут соціології НАН України, провідний науковий співробітник

відділу соціології культури та масових комунікацій, м. Київ

доктор соціологічних наук, професор

Куценко Ольга Дмитрівна,

Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна,

професор кафедри соціології, м. Харків

Провідна установа: Львівський національний університет

імені Івана Франка, кафедра історії та теорії соціології, м. Львів

Захист відбудеться 26 вересня 2005 р. о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.30 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 314.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці

імені М.Максимовича Київського національного університету

імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська,
58.

Автореферат розісланий “11” серпня 2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Тарабукін Ю.О.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. ХХ століття, яке Е.Гобсбаум визначив як епоху виразно
крайніх позицій, стало свідком тектонічних суспільних трансформацій на
рівні окремих суспільств та в світ-системному масштабі. Впродовж цього
сторіччя центр глобальної гегемонії змістився з Британії до США, і
власне боротьба за гегемонію породила як дві світові війни, так і умови
для реалізації проекту ленінізму на теренах колишньої Російської імперії
із подальшим створенням СРСР та його світ-імперії. До інших ключових
змін минулого століття слід долучити дезінтеграцію європейських
колоніальних імперій та постання третього світу, або світу, що
розвивається, а також зовсім недавнє зникнення ленінізму як альтернативи
ліберально-модерним принципам організації суспільства та ідеології.
Після краху переважної більшості ленінських суспільств
ліберально-демократична версія капіталізму залишилася
тріумфатором-гегемоном у світовому масштабі. У такий спосіб на деякий
час було делегітимовано спроби пошуку альтернативи ліберальному
капіталізму, що дало підставу деяким дослідникам виголосити настання
“кінця історії” (Ф.Фукуяма). Дезінтеграція ленінізму, який конституював
так званий другий світ, спричинилася до пришвидшеного процесу
диференціації країн, що входили до соціалістичної співдружності, та до
вибору ними докорінно різних траєкторій розвитку. Частина
східноєвропейських постленінських країн наближається до стандартів
першого світу, натомість більшість країн – спадкоємців СРСР – радше
відтворюють зразки суспільних практик, притаманних світу третьому. У
повоєнну епоху ми стали свідками японського дива, до якого приєдналися
“азійські тигри” (Південна Корея, Тайвань, Гонконг та Сінгапур).
Спромога цих держав знайти виходи з периферії засвідчила
багатоваріантність соціального розвою та неможливість вироблення
універсальної формули поступу, яка, на додачу, мала б жорстку
географічну “прив’язку” та асоціювалася б з єдиним культурним
контекстом.

Важливим аргументом на користь своєчасності дисертаційного дослідження є
гостра нестача комплексного аналізу генезису концепцій розвитку та
модернізації суспільства, аналізу, який би в дусі Гідденсового “поза
правими та лівими” долав жорсткі теоретичні та ідеологічні дихотомії, що
залишились у спадок від протистояння ленінських та ліберальних режимів
доби холодної війни. Серед учених, які включені до процесу розбудови
соціологічної теорії, поширюється переконання про необхідність взаємодії
різних дослідницьких програм та ідеологій, взаємодії, яка б долала
обмеження стратегем конфлікту, досягаючи синтезу. Водночас ця теза,
сформульована в площині узагальненого дискурсу, майже не заторкає
рефлексії про розвиток та модернізацію, які переважно залишаються
ідеологічно навантаженими та теоретично одновимірними. На тлі збереження
гегемонії практикою інтелектуального “знищення” парадигмального “іншого”
загострюється потреба у збалансованішому, багатовимірнішому та
синтетичному підході, який можливо вибудувати, здійснивши реконструкцію
найвпливовіших концепцій розвитку та модернізації у соціологічному
дискурсі.

Найвизначніший внесок до історико-соціологічного аналізу соціологічних
концепцій розвитку та модернізації і теоретико-методологічних засад
дискурсу модерну належить таким науковцям, як Дж.Александер, Г.Алмонд,
Р.Бендікс, І.Вейнберг, Ю.Габермас, Е.Гобсбаум, Ш.Ейзенштадт,
А.М.Єрмоленко, В.А.Зарін, В.Л.Іноземцев, Б.Кагарліцкій, Н.В.Костенко,
О.Д.Куценко, Х.Ларейн, Н.Моузеліс, Ю.В.Павленко, Ю.М.Пахомов, М.І.Пірен,
О.І.Погорілий, П.Престон, А.О.Ручка, С.Субрахман’ям, В.І.Судаков,
В.В.Танчер, А.Турен, В.Г.Фєдотова, А.Г.Франк, Б.Хетне, В.Шлюхтер,
Р.Шпорлюк. Ці автори визначили епістемологічні підходи до вивчення
соціологічного теоретизування про модерн, модернізацію та розвиток,
проаналізували окремі дослідницькі програми, їхній соціокультурний та
ідеологічний контекст, а також процес динаміки реальних модерних
суспільств. Водночас жоден із цих науковців не переслідував мету
дослідити еволюцію дослідницьких програм соціологічного дискурсу про
розвиток та модернізацію з моменту його виникнення у повоєнний період і
до сьогодні.

Проблему дисертаційного дослідження конституює суперечність між
нескінченними мантрами соціологів про необхідність теоретичного синтезу,
з одного боку, і домінуванням конфліктного теоретизування, яке
піддається відчутному впливу ідеологій – з іншого. Навіть у випадках
визнання права теоретичного “іншого” на існування та необхідності
діалогу з ним у преамбулах соціологічних трактатів із проблем розвитку
та модернізації суспільства взаємодія поміж дослідницькими програмами
незрідка вироджується в конфронтацію. Поза всяким сумнівом, важливою є
корекція поглядів на модерн загалом та на його західну варіацію зокрема
як на соціологічний еквівалент благого суспільства політичної теорії та
філософії.

Розв’язання зазначеної проблеми можливе за умов експлікації логіки та
визначення етапів еволюції концепцій розвитку та модернізації у
соціологічних дослідницьких програмах.

Дисертація з науковими планами організації, де виконана робота, не
пов’язана. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою працею, в
якій викладено авторський підхід до концептуалізації розвою
соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію.

Метою дисертаційного дослідження є визначення структури еволюції
концепцій розвитку та модернізації у дослідницьких програмах соціології
під кутом зору їхньої взаємодії поміж собою та з ідеологіями, охоплюючи
період з 1950-х рр. до сьогодення. Відповідно до поставленої мети
дослідження вирішувалися такі завдання:

обгрунтувати евристичність та продуктивність застосування методології
ідеальних типів та методології дослідницьких програм до студіювання
еволюції концепцій розвитку та модернізації у соціологічному дискурсі;

обгрунтувати необхідність обмеження сфери застосування поняття
“модернізація”, запровадивши концепцію “формування модерну”;

спростувати погляд на модерн як на еквівалент благого суспільства,
позбавленого конфліктів;

продемонструвати, що модерн не є жорстко фіксованим набором
властивостей;

піддати ревізії інтерпретацію соціології Т.Парсонса як інтелектуального
чинника євроцентричного оптимізму соціологічного дискурсу про розвиток
та модернізацію;

експлікувати соціокультурні, ідеологічні та інтелектуальні передумови
постання соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію у формі
першої фази дослідницької програми модернізації;

обгрунтувати поділ дослідницької програми модернізації на два типи
(стадії) та ідентифікувати чинники трансформації першої, оптимістичної,
фази дослідницької програми модернізації у другу, песимістичну;

розкрити концептуальний зміст, ідеологічну складову та довести
актуальність дослідницької програми залежності та розвитку недорозвитку
на прикладі праць А.Г.Франка;

визначити теоретико-методологічні засади світ-системного аналізу та
оцінити їхню обгрунтованість;

зіставити світ-системну інтерпретацію виникнення модерної світ-системи /
капіталістичної світ-економіки з Веберовою порівняльно-історичною
соціологією капіталізмів. Піддати переоцінці Веберову типологію
капіталізмів – політичного та раціонального – із залученням
концептуального апарату світ-системного аналізу;

уточнити поняття ленінських режимів, вдаючись до вибіркового
використання понять дослідницьких програм модернізації, залежності та
розвитку недорозвитку і світ-системного аналізу;

простежити зміни інституційного профілю ленінських режимів та увиразнити
стадії цього процесу;

визначити інтелектуальні джерела і умови формування дослідницької
програми держави, що сприяє розвитку, та розвинути її концептуальний
апарат.

Об’єктом дослідження є концепції розвитку та модернізації у
соціологічному дискурсі.

Предметом дослідження постають умови еволюції концепцій розвитку та
модернізації у дослідницьких програмах західного соціологічного
дискурсу, починаючи з 1950-х рр. і закінчуючи сьогоденням, у їхньому
соціокультурному, політико-економічному та ідеологічному контексті.

Методи дослідження. Основними методами дослідження є загальнонаукові
методи: аналіз та синтез, індукція, дедукція, методи теоретичного
моделювання, критичного та міждисциплінарного підходів до досліджуваної
проблеми, метод порівняльного аналізу, герменевтичний метод для
тлумачення інтенцій соціологів-теоретиків та проблемно-хронологічний
виклад матеріалу з історії концепцій розвитку і модернізації
суспільства.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації вперше у вітчизняній
та зарубіжній історико-соціологічній літературі розроблено та
представлено цілісний підхід до комплексного дослідження еволюції
концепцій розвитку та модернізації суспільства як взаємодії
дослідницьких програм у їхньому соціокультурному, політичному та
ідеологічному контексті. У перебігу дослідження було  обгрунтовано
теоретичні та методологічні положення, які не формулювалися раніше:

вперше обгрунтовано, що методологія дослідницьких програм є релевантною
для історико-соціологічного аналізу загалом та історії концепцій
розвитку та модернізації зокрема;

вперше доведено, що є неадекватним застосування концепції модернізації
для пояснення соціальних змін від самого початку зародження елементів –
переважно ідеаційних – модерного суспільства в XVI столітті. Натомість
запропоновано поняття “формування модерну” для означення процесу
постання модерного суспільства;

отримала подальший розвиток теза про конфліктну природу феномена
модерну;

удосконалено концептуалізацію модерну шляхом спростування погляду на цей
феномен як на механістичну сукупність раз і назавжди визначених
властивостей;

критично переглянуто традиційну та впливову інтерпретацію соціологічної
теорії Т.Парсонса (в її іпостасі предтечі дослідницької програми
модернізації) як соціально-наукового варіанту апології американського
уособлення ліберально-капіталістичного status quo;

вперше досягнута цілісна ідентифікація інтелектуальних, ідеологічних та
інституційних джерел дослідницької програми модернізації, зокрема
запропоновано розглядати дослідницьку програму модернізації в контексті
американської традиції місіонізму;

вперше розроблено та обгрунтовано типологію стадій розвитку
дослідницької програми модернізації, яка поділяється на першу
(оптимістичну) та другу (скептично-песимістичну) фази;

актуалізовано дослідницьку програму залежності та розвитку недорозвитку
А.Г.Франка та унаочнена її дотичність до ситуації постленінських
суспільств, здійснено переформулювання концепції залежності на основі
інкорпорації до неї вимірів культури;

доведено на основі зіставлення дослідницьких програм модернізації та
світ-системного аналізу, що першій течії притаманний елітизм, натомість
другій – міфологізація ролі народних мас в історії. Як вислід,
світ-системний аналіз не здатен пріоритезувати завдання розбудови
синтетичної багатовимірної теорії;

вперше переформульовано Веберові поняття раціонального та політичного
капіталізмів та вперше доконано синтез ідей дослідницької програми
світ-системного аналізу та Веберового спадку. Продемонстровано, що
поширення капіталізму не лише вшир, але й углиб неможливе без культурної
легітимації та санкціонування методичної діяльності з економічного
нагромадження;

розвинено на новому звої із використанням категоріальної матриці
світ-системного аналізу поняття “ленінський режим”, яке заступило
нечіткі концепції “комунізму” та “соціалізму”;

застосовано переформульовану концепцію ленінських режимів для визначення
стадій соціально-політичних змін в СРСР та країнах, що перебували в
орбіті його впливу;

розроблено поняття авторитарної та демократичної держав, що сприяють
розвитку, взявши за основу оцінку доробку дослідницької програми
держави, що сприяє розвитку, та аналізу піднесення Східної Азії.

Практична значущість дослідження випливає із Веберового положення про
взаємодію ідей та інтересів, згідно з яким не ідеї, а матеріальні та
ідеальні інтереси безпосередньо керують поведінкою особи, однак дуже
часто картини світу, витворені ідеями у спосіб, подібний до стрілочника,
визначають шлях, яким динаміка інтересів просувала далі дію. В епохи
радикальної реструктуризації суспільства й трансформації його ціннісної
сфери, тобто у ситуаціях соціального дисбалансу, зміни можуть
ініціюватися та просуватися групами, які позбавлені матеріальних
ресурсів, однак володіють ресурсами ідеаційними, а отже залучені до
процесу вироблення ідей. Ідеї загалом та наукові ідеї зокрема (формою
існування останніх є дослідницькі програми) не зводяться до ментальних
станів, що віддзеркалюють інтереси та “обслуговують” соціальну дію,
зорієнтовану на оптимізацію ресурсів. Соціологічні концепції та – ширше
– дослідницькі програми керуються власною динамікою, яка має вибіркову
спорідненість із інституційною динамікою академічної спільноти та
назагал суспільства.

Результати дослідження можуть використовуватися в процесі підготовки
соціологічних праць із теоретичних та прикладних питань розвитку та
модернізації українського суспільства. Матеріали дисертації можуть
застосовуватися в розробці курсів з історії соціології, соціологічної
теорії, політичної соціології, соціології розвитку та модернізації,
історичної соціології для вищих навчальних закладів. Робота так само має
практичне значення для працівників органів державної влади, до чиєї
компетенції входить співпраця з міжнародними інституціями та зарубіжними
урядовими й неурядовими організаціями, які займаються питаннями
розвитку.

Апробація результатів. Результати дослідження використовувалися у
практиці викладання таких курсів у Національному університеті
“Києво-Могилянська академія”: “Історія соціології-2”, “Вступ до сучасних
соціологічних теорій”, “Політична соціологія”, “Політична соціологія
суспільної трансформації: сучасна Україна в порівняльно-історичній
перспективі”, доповідалися та обговорювалися на теоретичних семінарах
кафедри соціології Національного університету “Києво-Могилянська
академія” та кафедри галузевої соціології Київського національного
університету ім. Тараса Шевченка, а також на таких 16 конференціях: на
міжнародній конференції “Professionalization of Public Servants in
Central and Eastern Europe” (Таллін, Естонія, 23 квітня 1997 р.), на
міжнародній конференції “NATO Extension” (Берклі, США, 9 березня 1998
р.), на конференції “Інтеграція України в світове співтовариство” (Київ,
20 грудня 1998 р.), на міжнародній конференції “Institute for Human
Sciences Junior Visiting Fellows Conference” (Відень, Австрія, 8 вересня
1999 р.), на конференції “Дні науки НаУКМА” (Київ, 25 січня 2000 р.), на
міжнародній конференції “Post-electoral Ukraine” (Львів, 11 травня 2000
р.), на конференції “Соціальні проблеми та суспільні трансформації у
сучасній Україні” (Київ, 10 червня 2000 р.), на міжнародній конференції
“Socialism, Barbarism, or…?” (Бірмінгем, Велика Британія, 3 серпня
2000 р.), на конференції “Дні науки НаУКМА” (Київ, 23 січня 2001 р.), на
міжнародній конференції “Kennan Institute Seminar, Woodrow Wilson
Center” (Вашінгтон, США, 15 жовтня 2002 р.), на міжнародній конференції
“Harvard Ukrainian Research Institute Seminar” (Кембрідж, США, 23 жовтня
2002 р.), на конференції “Дні науки НаУКМА” (Київ, 29 січня 2003 р.), на
конференції “Дні науки НаУКМА” (Київ, 27 січня 2004 р.), на міжнародній
конференції “Conversations With Russia: European Identity” (Брюссель,
Бельгія, 29-31 січня 2004 р.), на VII щорічній фулбрайтівській
конференції “Визначення і зміст українознавства та україністики.
Українські студії як зразок регіональних наук” (Київ, 23 жовтня 2004
р.), на конференції “Дні науки НаУКМА” (Київ, 25 січня 2005 р.).

Публікації на тему дисертації знайшли відбиток в індивідуальній
монографії загальним обсягом 31 авторського аркуша, у брошурі обсягом
2,5 авторського аркуша, в 21 статті в наукових фахових виданнях
загальним обсягом 20 авторських аркушів та в 2 надрукованих матеріалах
конференцій.

Структура дисертації. Структура дослідження відповідає меті дослідження
і відображає послідовне вирішення поставлених завдань. Робота
складається зі вступу, 6 розділів, поділених на підрозділи, висновків та
списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації – 426 сторінок.
Список використаних джерел містить 737 найменувань, у тому числі
594 іноземні, та займає 66 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “Вступі” визначається актуальність дисертаційного дослідження,
формулюється проблема дослідження та представлено стан її розробки,
сформульовано мету і завдання, визначено об’єкт і предмет, наукову
новизну роботи, теоретичне та практичне значення дисертації, подається
інформація про апробацію і публікації результатів дослідження.

У першому розділі “Концепції розвитку та модернізації суспільства в
соціології: теоретико-методологічні засади дослідження” досліджується
історіографія проблем розвитку та модернізації в соціологічній
літературі, окреслюється центральний статус соціологічного дискурсу про
модерн у теоретизуванні західної академічної спільноти. Відзначається,
що концепції модернізації та розвитку завжди були “яблуком розбрату” для
академічних спільнот як Заходу, так і Решти. За переконливий приклад
щільного зв’язку поміж “зброєю критики” та “критики зброєю” у царині
дискурсу про модерн може правити симпозіум із промовистою назвою
“Долаючи модерн” (кіндаі но чококу), зорганізований японськими
інтелектуалами у 1942 р., тобто в розпал війни на Тихому океані. Один
з-поміж речників цього руху Судзукі Сігетака висунув ідею подолання
модерну шляхом скасування таких його вимірів, як демократія в політиці,
капіталізм в економіці та лібералізм у мисленні. Вислідом такої постави
мала стати відмова від диференціації, що є невідокремним супутником
модерну, та відновлення міфічної цілісності японської традиції.

Серед східноєвропейських неофітів концепції модернізації поширене
спрощене, сповнене ейфорії потрактування змісту цього процесу,
потрактування, яке нехтує суттєвим незадоволенням, спричиненим тягарем
модернізації. Заперечення реалій модерну інтерпретується суто як вияв
глибокого традиціоналізму, натомість модернізація – зокрема навздогінна
модернізація – визначається як ключове завдання політичного порядку
денного для країн колишнього соціалістичного табору. Водночас
популярність концепцій розвитку та модернізації суспільства у дискурсах
мас-медіа та політиків штучно перетворює їх на елементи знайомої
парадигми, яка в реальності незрідка є ілюзією. Така ситуація вмотивовує
некритичне використання понять розвитку та модернізації, використання,
якому бракує розуміння їхньої історії, змісту та ідеологічного
контексту, певним робом перешкоджаючи коректному визначенню соціальних
проблем.

У ракурсі методології дисертаційне дослідження має своїм опертям
концепції науки М.Полані та І.Лакатоса. У своєму трактаті “Особове
знання” Полані дійшов висновку, що всупереч потвердженням логічних
позитивістів та фальсифікаціоністів, емпіричні дані не мали вирішального
значення для прогресу науки. Наука не зводиться до простої логіки або
алгоритму, спрямованого на зв’язування теорії з емпіричними даними,
позаяк ці дані можуть бути або помилковими, або хибно інтерпретуватися.
Компонентами наукового пошуку є як безособове, так і особове знання.
Останній тип знання передбачає неартикульовані навички й традиції, які
передаються у процесі учнівства в системі координат спільноти науковців,
яка саморегулюється та протистоїть політичному контролю. І.Лакатос
довершив схему Полані концепцією динаміки наукових дослідницьких
програм. За Лакатосом, нарощування наукового знання відбувається не
шляхом заперечення гіпотез, а шляхом заперечення заперечень, спрямованих
проти “жорсткого” теоретичного ядра. Завданням науковця є не нехтування
або зменшення кількості аномалій; вчені мають використовувати аномалії
заради збільшення пояснювального потенціалу теорії. Аномалії є двигуном
розвою науки, позаяк кожна дослідницька програма керується принципами
розвитку, які Лакатос іменує евристикою. Негативна евристика забороняє
модифікувати жорстке ядро програми, зосереджуючись на вдосконаленні
“захисного поясу”. Евристика позитивна пропонує допоміжні теорії,
узгоджені з положеннями ядра, перетворюючи заперечення теорії на її
зміцнення, конструюючи нові концепції та абсорбуючи в такий спосіб
найважливіші аномалії. Дослідницька програма розвивається за допомогою
процесу конструювання захисного поясу теорій, які мають справу з
фактами, що заперечують ядро. Інакше кажучи, позитивна евристика
модифікує пояс допоміжних концепцій, які піддаються спростуванню, аби
відстояти беззаперечний статус ядра. За такого підходу правомірно
вирізнити прогресивні та дегенеративні дослідницькі програми: у межах
перших нові шари теорій розширюють емпіричний зміст програми та
висувають успішні прогнози, натомість другий тип програм взаємодіє з
аномаліями хаотично, розв’язуючи проблему аномалій шляхом зменшення
ступеня загальності теорії та втрачаючи здатність до прогнозування.

Методологія дослідницьких програм, захищаючи нормальність процесів
міжпарадигматичної конкуренції, необхідність фальсифікації допоміжних
концепцій та вдосконалення й ревізії периферії дослідницької програми,
так само передбачає діяльність, спрямовану на модифікацію ядра, тобто
його реконструкцію. Така постава легітимує пошук шляхів до синтезу,
позаяк оновлення теоретико-методологічного знаряддя за одночасного
збереження його ідентичності вимагає залучення поглядів конкурентів /
опонентів.

Той факт, що модерне суспільство вперше постає на Заході, не означає, що
ми можемо пов’язувати його суто із цим географічним регіоном; пильніший
погляд на історію інших частин світу засвідчує зародження таких вимірів
модерну, як, приміром, публічна сфера у країнах Азії. Водночас
безпідставно вважати, що соціальні діячі ХVI століття чи навіть доби
Просвітництва були носіями інструментальної раціональності та прагнули
зреалізувати проект модерну в усіх його відомих нам вимірах. Тому у
дисертації запроваджується поняття формування модерну, яке описує
контингентний процес, що набуває рис універсальної еволюції лише з
досягненням цим типом соціуму певної зрілості. Всупереч стихійному,
надзвичайно контингентному процесу формування модерну, модернізація
суспільства є цілеспрямованою радикальною трансформацією суспільства, що
розпочинається на мікрорівні – наприклад, змінюючи зразки соціальної дії
та її орієнтацій, формуючи нову ідентичність. Утім, ці зміни мають
важливі наслідки для макрорівня та трансформації інституційної структури
суспільства. Відтак, елементами модернізації суспільства є конструювання
публічної сфери, національної спільноти та демократичних інституцій і
цінностей, що заохочують участь у політиці та повагу до прав людини.
Розвиток суспільства концептуалізується в дисертаційній роботі як
взаємодія економічного зростання, консолідації інституцій держави в
поєднанні з рівністю можливостей і загальним добробутом та може
розумітися і як основа емансипаторських проектів, і як засіб контролю:
соціального – всередині кордонів індивідуальних суспільств та
політичного – у площині міждержавної системи. Ініціатором розвитку є
держава, яка зосереджується на змінах на макрорівні: на економічному
зростанні, розбудові / перебудові держави, соціальній політиці. Але всі
ці заходи не можуть не позначатися на індивіді, його цінностях та
стратегії побудови соціальної дії. Відповідно, розвиток і модернізація
суспільства взаємопереплітаються, оскільки нова ідентичність члена
національної (уявної) спільноти (мікрорівень) може виникати як вислід
упровадження державою відповідної освітньої політики (макрорівень).

Методологія дослідницьких програм у поєднанні з Веберовим ідеальним
типізуванням пропонують ефективне знаряддя витворення адекватнішої
концептуальної моделі еволюції дослідницьких програм соціологічного
дискурсу про модернізацію та розвиток. Кожна дослідницька програма
окреслюється як ідеальний тип на основі теоретичних викладів тих її
представників, які найповніше втілюють інтенції зазначеної
інтелектуальної течії. Теоретизування про розвиток та модернізацію
постійно взаємодіє з ідеологічними картинами світу. Відтак, повна
деідеологізація соціологічного дискурсу є неможливою в принципі,
водночас визначення місця ідеології дозволяє уникнути “розчинення”
соціальної теорії в ідеології. Ідеологія – це феномен, що виконує низку
обопільнопов’язаних функцій, найголовнішими з яких є інтеграція,
легітимація та викривлення реальності, і кожна дослідницька програма
акцентує окремий її вимір: для поміркованого теоретика модернізації
К.Гірца первинною є функція інтеграції, відтворення та збереження
спільнот, натомість ліворадикальний мислитель А.Г.Франк пристає на
дефініцію ідеології як хибної свідомості.

Попри конфліктність, притаманну феномену модерну, модернізація та
розвиток суспільства не вичерпали свій емансипаторський потенціал, а
відтак, залишаються актуальним завданням для соціумів, що репрезентують
усі три світи, позаяк жодне суспільство не є носієм чистого типу модерну
і не виконує функцію дороговказа до конкретних вимірів соціального
порядку для спільнот, що розвиваються. Навіть західні модерні
суспільства доцільно розглядати як фрагменти або уламки уявного,
ідеально-типового модерну: кожен такий уламок є носієм того чи того
виміру модерності: приміром, США – індивідуалізму, тоді як країни
соціал-демократичної традиції у Західній Європі – соціальної
справедливості.

Другий розділ “Еволюція дослідницької програми модернізації: від
інтелектуальної гегемонії до кризи” визначає інтелектуальний,
соціально-політичний та ідеологічний контекст виникнення дослідницької
програми модернізації в американському академічному середовищі
повоєнного періоду. Впродовж 1930–1940-х рр. спостерігалася міграція
ідей соціологічного теоретизування європейських класиків до США з
подальшою їхньою інтерналізацією американськими соціологами. Побудова
Т.Парсонсом теорії соціальної дії забезпечила націю без теорії, як
висловився на адресу США Дж.Александер, вагомою та всеосяжною
аналітичною системою координат. Геополітичний статус надпотуги, який США
здобули після 1945 р., та спроба протистояти ленінізму не лише на
військово-політичному і економічному фронтах, але й ідеологічно,
спричинилися до того, що популярний іще у міжвоєнний період
американський ізоляціонізм поступився місцем ідеології активного
втручання у світові справи. Президент Г.Трумен, який сформулював ідею
“справедливої угоди” (Fair Deal) у своїй інавгураційній промові 20 січня
1949 р. та закликав поширити Новий курс (New Deal) – тобто розбудову
держави загального добробуту – на весь світ, сприяв інституціоналізації
соціологічного дискурсу про розвиток та модернізацію. Рік по тому
конгрес США прийняв Акт про міжнародний розвиток, який надав політиці
допомоги слаборозвиненим країнам офіційного статусу. В цьому контексті
школа модернізації виконувала не лише дослідницькі функції: її
представники формулювали та реалізували урядову політику щодо третього
світу.

Для багатьох науковців тієї доби модернізація була процесом, що
уможливлював схвальне наставлення суспільства, культури та індивідів до
примноження знання та його ролі в повсякденному житті. Вважалося, що
саме західноєвропейські та англомовні народи розвинули політичні,
економічні та соціальні інституції, які є носіями модерного способу
життя, а тому мають універсальну обгрунтованість. Теорія модернізації
стала вельми придатним знаряддям до заохочення змін, які б наблизили
країни, що розвивалися, до західних моделей за рівночасного віддалення
від радянського зразка. Імпорт західного способу життя націями третього
світу мав супутно засвідчувати його цінність в очах громадян першого
світу, долаючи у такий спосіб сумніви, страхи та невизначеність епохи
холодної війни, яка заступила добу “гарячої” світової війни. За умов
холодної війни практична спрямованість студій школи модернізації стрімко
підвищувала шанси її представників отримати фінансування з урядових та
неурядових джерел, відтак посилюючи гегемонію цього напряму в західній
спільноті суспільствознавців.

У дисертації аргументовано, що дослідницьку програму модернізації із
самого початку її існування репрезентували два типи вчених, яким була
притаманна оптимістична та песимістична постава щодо перспектив розвитку
третього світу. Першій групі науковців був властивий погляд на
модернізацію як на процес невпинного прогресу, в якому гармонійно
поєднуються сили науки, технології та демократії (спонукою прогресу були
активістські цінності та технократично налаштовані еліти), натомість для
другої у модернізації крилися загрози порушення рівноваги, зламу
соціального порядку та політичного занепаду. Слушно розглядати ці дві
течії не лише як окремішні логічні типи теоретизування, але й як
історичні стадії розвитку мислення про суспільний розвиток та
модернізацію, позаяк саме “оптимісти” задавали тон дебатам про третій
світ у 1950-1960-х рр. Хронологічні рамки першої фази дослідницької
програми модернізації окреслюються роботами М.Леві (показовим був його
трактат “Родинна революція у сучасному Китаї”, виданий у 1949 р.), та
працями С.Гантінгтона “Політичний розвиток та політичний занепад” (1964
р.) і “Політичний порядок у суспільствах, що змінюються” (1968 р.), які
провістили про другу стадію теоретизування у рамках цієї школи.

Доведено, що розвідки Гантінгтона стали адекватним відгуком на
інтелектуальну та соціально-політичну ситуацію 1960-х рр., ситуацію, яка
була аномалією для першої стадії дослідницької програми модернізації.
Американський науковець викрив обмеженість стилю мислення своїх
попередників та колег, чий концептуальний апарат уможливлював фіксацію
лише позитивних змін (політичного розвитку, індустріалізації,
урбанізації, покращання стандартів освіти населення) та заклав
підмурівки конфліктнішого підходу до модернізації, наголосивши на
автономії процесів соціально-економічної та політичної модернізації.
Модерн породжує стабільність, натомість модернізація – нестабільність.
Гантінгтон поставив пріоритетом – з-поміж усіх цілей розвитку –
конструювання інституціоналізованого політичного порядку, який він
зводив до підтримки стабільності. Він зрікається тлумачення демократії
як еволюційної універсалії, de facto заохочуючи лідерів третього світу
використовувати авторитарні – навіть включно з інституціями радянського
гатунку – методи накопичення політичної влади. У висновках до розділу
підсумовується, що перша фаза теоретизування про модернізацію домоглася
фіксації уваги соціологічної спільноти на новому сегменті соціальної
реальності – третьому світі – а також спробувала дослідити динаміку
“нових держав, старих суспільств” та перспективи їхнього наближення до
стандартів Заходу. Впродовж 1950–1960-х рр. наукова продукція першої
фази школи модернізації вповні відповідала Лакатосовим вимогам до
прогресивної дослідницької програми. Накопичення аномалій і контртеорій
актуалізувало потребу в суттєвій ревізії її припущень про чинники,
природу та спрямованість соціальних змін Решти. Парадигма модернізації у
формулюванні “оптимістичних Кондорсе” виконала головну, за К.Поппером,
функцію наукової теорії: первісно вона забезпечила орієнтири
дослідникам, детермінувавши спосіб відбору ними емпіричних даних; із
плином часу її було сфальсифіковано представниками другої фази
дослідницької програми модернізації, що власне і засвідчує науковий
статус цього напряму. Гантінгтон та плеяда дослідників, які поділяли
його скептичний прагматизм Гоббсового гатунку, на певний час витіснили,
як нереалістичну, Локкову ліберальну візію щодо перспектив модернізації,
притаманну першій фазі дослідницької програми модернізації.

У третьому розділі дисертації “Дослідницька програма залежності та
розвитку недорозвитку А.Г.Франка: ідеологія versus академічний дискурс”
експлікуються теоретико-методологічні засади дослідницької програми
А.Г.Франка та досліджується взаємодія ідеології та академічного дискурсу
у теоретизуванні цього вченого, який, починаючи з 1960-х рр., розробляє
глобальну концептуальну схему для аналізу взаємодії усіх трьох світів у
рамках єдиної світової системи.

Як Франк, так і представники дослідницької програми модернізації
керувалися імперативами повного заперечення ідей опонента. Це було
вислідом перетворення академічного соціологічного дискурсу на ідеологію:
ліберальну у випадку першої фази дослідницької програми модернізації та
ліворадикальну (із соціалістичним забарвленням) у випадку Франка. Діалог
поміж прихильниками парадигми модернізації та їхніми опонентами з
ліворадикального табору (зокрема школою залежності та розвитку
недорозвитку) за своєю структурою є тотожним із взаємодією
ранньохристиянських мислителів і філософів пізньої античності. Попри
обізнаність зі змістом вчення опонентів, жодна із сторін не вважала за
доцільне запозичувати та використовувати знахідки й осягнення
“конкурента”. Висновок християнського мислителя Гермія про відсутність
будь-якої інтелектуальної цінності пошуку істини за умови, що цей пошук
відбувається під егідою нехристиянських поглядів, править за анотацію
критичних висловлювань сучасних теоретиків залежності та модернізації на
адресу одне одного. Відтак, для Франка ідеї теоретиків модернізації
беззаперечно конституювали дегенеративну дослідницьку програму;
“модернізатори” дійшли аналогічного висновку щодо побудувань самого
Франка.

Спираючись на факти з історії Латинської Америки, Франк наполягав на
тому, що цей регіон потерпав від колоніального недорозвитку, який має
своїм вислідом узалежненість – економічну, політичну та культурну – його
суспільств від зовнішньої метрополії. Відносини на кшталт
“метрополія–сателіти” є всепроникні та структурують економічне,
політичне й соціальне життя латиноамериканських колоній та країн.
Вислідом такого включення до світового капіталістичного розвитку стає
недорозвиток.

Досліджуючи динаміку світової економічної кризи у 1970-х рр., Франк
піддав критиці сподівання, що покладалися на імпортзамінну та
експорторієнтовану стратегії розвитку, як на механізми ефективного
розвитку суспільств третього світу. На тлі бурхливого прогресу економіки
пришвидшилися процеси зміщення центрів прийняття економічних рішень із
країн, що розвивалися, до осередків міжнародного капіталу. Постійне
збільшення потреби в імпортних технологіях та капіталі поглиблювало
кризу заборгованості, відтак, економічне зростання, зорієнтоване на
потреби заможних, лише посилювало соціальну поляризацію. Франк
наголошував, що соціалістичні країни, як інтегральна частина світової
капіталістичної системи, так само зазнали кризи. Симптоматично, що цю
реальність змушені були визнати як лідер СРСР Л.І.Брежнєв, так і
провідник Болгарії Т.Живков. За Франком, соціалістичні економіки
посідали проміжне місце у міжнародному поділі праці, виступаючи стосовно
третього світу в ролі, еквівалентній функції Заходу щодо другого світу.
Криза капіталізму підвищила вартість імпорту для соціалістичних країн та
обмежила можливості їхнього експорту. Економічні негаразди соціалізму
супроводжувалися політичною та ідеологічною кризами. Франк також
передбачив, що націоналістичні, регіональні та релігійні емоції, які
стали потужними мотиваторами опозиції ленінським режимам, у перспективі
спровокують військові конфлікти як всередині соціалістичних країн, так і
поміж ними.

У дисертації концепція залежності Франка переформульовується у термінах,
які вможливлюють інкорпорацію та адекватну оцінку ролі культурних
чинників у соціальному (а не лише економічному) виробництві залежності.
Ситуація залежності суспільства визначається мною як здатність зовнішніх
сил (індивідуальних національних держав, їхніх угруповань та глобальних
корпоративних діячів) контролювати та визначати напрям його
інституціоналізованих економічних та політичних дій; рівночасно зовнішні
сили мають статус “референтної групи” або “значущого іншого” стосовно
місцевих правлячих верств, а іноді й для суспільства загалом. Така
дефініція категорії залежності робить її адекватним аналітичним
інструментарієм як для осягнення динаміки третього світу, так і для
інтерпретації трансформацій постленінських суспільств.

У четвертому розділі дисертації “Дослідницька програма світ-системного
аналізу: І.Валерстайн та його школа” увиразнюються інтелектуальні витоки
та методологічна візія світ-системного аналізу. Продемонстровано, що
методологічні засади світ-системного аналізу поривають із традиційним
вододілом поміж ідеографічним характером історії і номотетичною природою
суспільних наук. Валерстайнова методологічна візія заохочує дослідників
висувати есенціалістське пояснення соціального світу та визначати
панівну логіку соціального розвитку, ігноруючи неадекватність емпіричної
бази та “спротив” з боку реальності спробам осягнути її у системних
категоріях.

У роботі критично оцінюється Валерстайнів підхід до капіталізму
(проблема його походження в масштабі світ-економіки є центральною для
світ-системного аналізу), який засадничо відрізняється від класичних
поглядів А.Сміта, К.Маркса та М.Вебера. Світ-системна дефініція
капіталізму розглядає цей феномен як виробництво задля продажу на ринку,
метою якого є максимальне примноження прибутку. За такої системи
виробництво постійно розширюється доти, доки воно є прибутковим, а
індивіди постійно винаходять нові засоби виробництва речей, аби
збільшити рівень прибутку. Валерстайн наголошує, що капіталізм
конституюється способом виробництва, налаштованим на прибуток, тобто
існування капіталізму не залежить від того, чи є цей спосіб виробництва
індустріальним: Європейська світ-економіка формується саме на основі
капіталістичного сільського господарства. Капіталістична світ-економіка
з самого початку поділяється на ядро, напівпериферію та периферію.
Використання рабської праці або узалежненого селянства не суперечить
принципам капіталізму за умови, що економічна система орієнтується на
світовий ринок (у цьому і є відмінність між капіталізмом і феодалізмом –
у випадку останнього така орієнтація не існувала). Капіталізм є
системою, що конфліктує із вільним ринком; відтак, за умов капіталізму
політичні утворення – держави – постійно беруть економічні втрати на
себе, натомість економічні здобутки розподіляються з-поміж приватних
діячів. Така концептуалізація капіталізму сумісна з Веберовим ідеальним
типом політичного капіталізму, і попри Валерстайнове переконання, що
капіталізм є універсальним феноменом, якому притаманна не множинність, а
єдність, його послідовники (зокрема Дж.Аррігі) досліджують регіональні /
цивілізаційні варіанти історичного капіталізму.

У дисертації вперше доведено, що Веберова дефініція капіталізму як
самодостатнього космосу суголосна з Валерстайновим баченням модерної
світ-системи, домінантною ознакою якої є невпинне, вільне від будь-яких
обмежень накопичення капіталу. Але зі схожих засновків ці вчені роблять
позірно протилежні висновки. Для Вебера таке визначення капіталізму було
лише спонукою до подальшого дослідження – симптоматично, що пасаж про
капіталістичний космос з’явився на останніх сторінках “Протестантської
етики”, символізуючи довершеність студій однієї епохи в історії
капіталізму та обгрунтування необхідності вивчення його подальших
трансформацій. Натомість для Валерстайна положення про невпинну
акумуляцію капіталу є альфою і омегою його дискурсу.

У розділі експліковано аргументацію світ-системного аналізу, який
заперечує можливість розвитку індивідуальних суспільств у межах модерної
світ-системи та відкидає притаманне багатьом теоретикам модернізації
ототожнення розвитку та індустріалізації. Розбудова промислової потуги
мало що змінює у балансі сил – тобто розподілі багатства, добробуту та
влади – між ядром і периферією / напівпериферією. Дистинкція між ядром
та периферією не закорінена в якомусь конкретному наборі видів
економічної діяльності; джерелом такої поляризації є перманентна
боротьба за привласнення переваг поділу праці. Для обгрунтування своєї
позиції світ-системні теоретики застосовують концепції олігархічного та
демократичного багатства. Демократичне багатство – це такий тип
розпорядження ресурсами, який, у принципі, є доступним будь-кому
(індивіду або країні) та є прямо пропорційним інтенсивності й
ефективності їхніх зусиль. Натомість олігархічне багатство не є дотичним
до інтенсивності та ефективності зусиль свого власника – воно недоступне
для усіх, незалежно від інтенсивності намагань індивіда / держави
отримати цей тип багатства. Така ситуація є вислідом, по-перше,
неможливості для всіх разом заволодіти ресурсами, які втілюють працю
більш як однієї людини; по-друге, численні види ресурсів абсолютно та
відносно обмежені – отже, використання цих ресурсів одними передбачає
виключення інших. Олігархічне багатство обмежується зоною ядра,
демократичне – напівпериферією, а злидні – периферією.

$

&

(

ae

e

V

X

I

@

@

@

O”ae?ae?ae¦aeLaRaTa\aFoeVoe’oe¤oeiootha

i

u

@

ого порядку – з іншого. Акцент на безособових нормах та етичній
регуляції соціального порядку не суперечить фактам існування жорсткої
конкуренції, експлуатації та важливості політичного втручання для
отримання прибутку на мікро- та макрорівні західного суспільства на
шляху до модерну. Функціоналістське зведення світ-системними теоретиками
картин світу до надбудови, яка постає у відповідь на імпульси з боку
економічних структур, унеможливлює розуміння ролі ідей, що зумовили
якісні, а не лише кількісні відмінності поміж суспільствами. Зворотний
бік подібної постави – це політизований волюнтаризм моралізаторського
штибу.

У висновках до четвертого розділу формулюється положення про те, що на
Заході стався своєрідний “поділ праці” між породженою аскетичним
протестантизмом етикою самообмеження та самоконтролю й інституційними
новаціями “авантюристичного” капіталізму. Таке взаємопроникнення дало
підстави для об’єднання Броделевих дихотомічних “ринку” і “капіталізму”
(політичного і раціонального капіталізмів, Веберовою концептуальною
мовою), породивши, з одного боку, масову соціальну базу для них і
створивши певні етичні стандарти, що обмежували агресію “чистого”
капіталізму – з іншого. Такий процес сприяв як зовнішній експансії
комбінації цих вимірів, так і легітимації стилю життя, викликаного ними,
що й спричинилося до піднесення Заходу. Своєю авторитарною
регламентацією повсякденного життя та наголосом на необхідності
продуктивної діяльності етика аскетичного протестантизму зумовила
поширення капіталізму не лише вшир, але й углиб, уможливлюючи його
соціальну закоріненість, а відтак, не лише виживання у довгостроковій
перспективі, але й розширене відтворення. Відтоді, як капіталізм стає
самодостатнім космосом, наявність етичного підгрунтя втрачає свою
важливість для його відтворення.

У п’ятому розділі “Ленінські режими: інституційна структура та історична
динаміка”, вдаючись до використання ідей М.Вебера, Т.Парсонса,
І.Валерстайна та К.Джавіта, я досліджую феномен ленінізму в його
ідеологічних та інституційних вимірах. Лише ленінські та ліберальні
режими спромоглися виробити безособову систему координат соціальної дії
та інституційної структури, яка протистояла орієнтації дії у
традиціоналістських суспільствах. Специфікою ленінізму, ключовою для
інтелектуального осягнення чинників як поширення у світовому масштабі
пов’язаних із ним інституційних зразків та орієнтацій дії, так і його
несподіваного зникнення, було витворення режимами такого гатунку
безособової харизматичної орієнтації. У межах ленінізму відбулося
поєднання харизматичної орієнтації (виходу поза повсякденний час) із
створенням харизматичних бюрократичних та соціально-економічних
інституцій.

У розділі Джавітова триелементна типологія стадій ленінських режимів –
трансформація, консолідація та включення – переформульовується, а її
ендогенний та політико-детерміністський характер долається шляхом
застосування здобутків дослідницьких програм залежності та розвитку
недорозвитку і світ-системного аналізу. Хронологічно остання стадія
розвитку ленінських систем концептуалізується не в термінах включення,
а як інтеграція.

Основним завданням трансформаційного режиму була спроба повністю усунути
або радикально змінити цінності, структури та поведінку еліт, які
мисляться ленінською партією як такі, що створювали – реально або
потенційно – альтернативні центри політичної влади. Нестабільність
соціального оточення режиму за умов трансформації зумовила доконечність
примирення централізму з автономією партійних діячів на місцях всередині
самої партії. Режим не лише бере суспільство під свій насильницький
контроль, він так само потребує соціально-політичної підтримки з боку
соціуму. Така констеляція факторів зміцнює організаційний вплив
індивідуальних кадрів – харизматиків – та спонукає до пошуку альянсів із
соціальними верствами, які є стратегічно важливими для перемоги над
класовим ворогом.

У перебігу другої стадії розвитку ленінських режимів – консолідації –
витворювалися політична спільнота та інституції політичної системи
нового режиму. Політична спільнота (зведена до партійних кадрів) мала
ізолювати себе від іще нереконструйованого суспільства, аби унеможливити
вплив ворожих суспільних сил на інститути, цінності та практики, які
захищаються режимом.

Відбудовування ленінської світ-імперії у формі соціалістичного табору,
поширення радянської моделі з-поміж країн третього світу та успіх
програми розвитку суспільства, суть якої була в розвої інфраструктурних
аспектів модерну (індустріалізації, урбанізації, масових комунікацій)
коштом вимірів інституційних, ускладнили структуру як блоку загалом, так
і соціальну структуру окремих ленінських соціумів. Ці трансформації
спонукали еліти ленінських режимів до зміни орієнтирів своїх дій та
вироблення політики, що стало підгрунтям для третьої, інтеграційної,
фази розвитку цих режимів. Режим на цьому звої має за мету почасти
замінити механічну солідарність, притаманну консолідаційному періоду,
органічною. Завдання реконструкції суспільства вважається вирішеним, і
соціум більше не розглядається як загрозливо забруднений. Існування
соціально-диференційованого суспільства зробило пріоритетною ціллю
інтеграцію нових соціальних груп із властивими їм окремішними ціннісними
орієнтаціями. Хоча ленінські режими зберігали свою ідентичність,
засновану на харизматичній безособовості та орієнтації на мобілізацію і
бойові завдання, соціальна епістемологія та онтологія режиму зазнали
змін: томістський “плюралізм” заступив Августинів дуалізм. Місце
класової боротьби займає “соціалістична модернізація” (Ден Сяо Пін) та
зречення перманентного терору як механізму ротації і контролю над
політико-адміністративним персоналом режиму. На стадії інтеграції
сталінський султанізм трансформувався в олігархічні форми правління, які
уможливлювали колективне, а не виключно одноособове лідерство партійного
керівництва. Подібні зміни не означали, що відбувався лінійний перехід
ленінських режимів до модерних соціумів ліберального гатунку: партія
залишалась осередком політичної активності та носієм харизми, тому
розширення її соціальної бази не дорівнювало демократизації. Ленінські
режими на стадії інтеграції зіткнулися з проблемою примирення своїх
мобілізаційних інтенцій та претензій на політичну ексклюзивність, з
одного боку, та завдань соціального включення – з іншого. Намагання
зміцнити легітимність режиму, закорінену в командній поставі щодо
суспільства, створивши квазіпублічну сферу, у рамках якої монологічне
проголошення авторитетної позиції мало в ідеалі доповнюватися
аргументами на її користь, стало одним із факторів, що уможливив
постання національного класу громадян (М.Вебер), – верстви, чиї цінності
були антитетичними мобілізаційній орієнтації ленінського режиму та його
самосприйняттю як колективного героя.

Нездатність партійної еліти визначити мобілізаційне завдання – за
рівночасного небажання відмовитися від претензії на володіння
властивостями, що є сумісні з харизматичною бойовитістю – означала
механічну ритуалізацію харизматичних якостей партії. Упродовж стадії
інтеграції ленінські режими, які, за Е.Геллнером, були моральним
порядком, під впливом рутинізації харизми десакралізуються. Водночас
вислідом десакралізації стала не модерна секулярна орієнтація, а
профанізація соціальних практик. Криза ідентичності ленінських режимів
посилилася під впливом економічних негараздів 1970–1980-х рр., які,
охопивши капіталістичну світ-економіку, також промовисто засвідчили
залежність другого світу від першого. Зусилля з ревіталізації харизми
режиму та її поширення на підсистему культури у формі Горбачовської
перебудови мали своїм незумисним вислідом релятивізацію статусу
інституції партії щодо “мирської” спільноти громадян, які ідеалізовано
розглядалися як повністю індоктриновані / інкорпоровані до ленінського
морального порядку. Релятивізація абсолюту, яким була партія, послабила
легітимність контролю центру над агентами режиму, що надало їм
можливість включитися до таких попередньо табуйованих форм соціальної
дії, як нагромадження приватного капіталу та націоналізм. Сукупна дія
цих ендогенних та екзогенних факторів спричинилася до падіння та
зникнення ленінізму як самостійної альтернативи ліберальним режимам.

У шостому розділі дисертації “Пошук шляхів із периферії та
напівпериферії: рецепти дослідницької програми держави, що сприяє
розвитку” визначаються джерела та умови формування зазначеної
інтелектуальної традиції. У розділі аргументується, що досвід країн
третього світу релевантний потребам трансформації постленінських
суспільств: в обох випадках державам необхідно подолати аналогічні – але
не тотожні – проблеми та перешкоди, як-от економічний розвиток,
реструктурація держави, розбудова демократичних інституцій та творення
національної спільноти. Домінантною темою дослідницької програми
держави, що сприяє розвитку, є два ключових, за Вебером, індикатори
модерну: раціональний капіталізм та раціональна бюрократія.
Теоретизування представників дослідницької програми держави, що сприяє
розвитку, передусім відбувається в рамках Веберової системи координат,
яка інтерпретується у структуралістському дусі, натомість переважно
легковажиться ідеативний вимір його дискурсу. На мислителів, які
належать до цієї дослідницької програми, також вплинули роботи Ф.Ліста,
О.Гінце, А.Гершенкрона та Б.Мура. Найпослідовніше розрив із
соціологічним нормативізмом на користь послідовно структурного ухилу
віддзеркалився у програмовій праці Т.Скочпол “Держави та соціальні
революції” (1979 р.). Такі соціологи, як Ч.Джонсон (автор поняття
“держава, що сприяє розвитку”, вперше застосованого ним у 1982 р. у його
трактаті, присвяченого ролі міністерства зовнішньої торгівлі та
промисловості у творенні японського дива), Т.Скочпол, П.Еванс,
Д.Рюшемейер, Ч.Тіллі та А.Амсден, відкинули Парсонсовий синтез та
зосередились на формулюванні теорій середнього рівня, акцентуючи
центральність держави у започаткуванні процесів розвитку суспільства.

Посилення конкуренції на світовому рівні, загострення боротьби за
інвестиції, тиск мобільного транснаціонального капіталу на національні
держави з вимогами дерегулювати їхні економіки, знизити податки та
надавати пільги корпоративним діячам стали об’єктивними чинниками
нарощування впливу ідеології неолібералізму наприкінці 1970-х рр. Суть
неолібералізму є у наданні переваги ринковим імперативам над
суспільними; як вислід, формується більш атомізована та приватизована
система. Доконечно необхідним компонентом такої системи є перехід від
держави загального добробуту до режиму загальної праці. Неолібералізм
відродив Смітові ідеї саморегульованого ринку, корелятом якого є
держава-“нічний вартовий”, та конкуренції, як панівного принципу
організації суспільства. Держава у площині неоліберального мислення
дискредитується та сприймається не як засіб розв’язання проблем, що
постають у перебігу розвитку, а як складова цих проблем. Сьогодні
державоцентристська школа є основним опонентом неолібералізму: вона
інкорпорує неоліберальну критику неефективної бюрократії та
антикапіталізму ліворадикальних концепцій, водночас уникаючи ринкового
екстремізму цієї ідеології.

Аналіз досвіду піднесення Японії та “азійських тигрів” (Південної
Кореї, Тайваню, Гонконгу та Сінгапуру) переконливо засвідчив, що формула
успіху цих країн, успіху, який потверджується прогресом їхніх
соціально-економічних показників, грунтувалась як на використанні сил
вільного ринку, так і на цілеспрямованому втручанні держави до сфери
розвитку суспільства за рецептами, які більше відповідали візії Ф.Ліста,
аніж А.Сміта. Досвід цих країн, які на початковій стадії розвитку можна
було зарахувати до напівпериферії (у випадку Японії) та периферії (у
випадку “тигрів”), піддав сумніву жорстко-детерміновану бінарну
диференціацію світу, що висувалася теоретиками залежності та розвитку
недорозвитку, а також став викликом світ-системному аналізу з його
постулатом, що розвиток – це лише гра з нульовою сумою.

Держава, що стимулює розвиток, є носієм специфічних характеристик.
Апарат такої держави повинен не лише незалежно і безсторонньо
формулювати свої цілі (тобто мати автономію стосовно суспільства), але й
володіти ресурсами, необхідними для їхнього втілення, попри опір
захисників впливових інтересів партикуляристського гатунку. Автономія
держави має доповнюватися тісним зв’язком між державними менеджерами та
діловою елітою. Це поєднання незалежності й кооперації – або “закорінена
автономія держави” (П.Еванс) – забезпечує державі надходження необхідної
інформації та гарантує співпрацю обох сторін. За таких умов значною
мірою посилюється спромога держави трансформувати соціально-економічні
відносини. Водночас зменшення ступеня автономії клептократичної держави
позитивно позначається на соціально-економічному розвої. Автономія
держави справджується як у виборі нею певних стратегій накопичення
капіталу, так і в проведенні політики розподілу та перерозподілу
економічних ресурсів у суспільстві.

Суттєвим ганджем дослідницької програми держави, що сприяє розвитку,
стало перетворення досвіду “азійських тигрів” на універсальну норму.
Зважаючи на авторитарну традицію імперської Японії, зруйновану
американською окупацією після поразки країни вранішнього сонця у Другій
світовій війні, та авторитарність політичних режимів більшості
“тигрів”, які почали демократизуватися лише наприкінці 1980-х рр.,
творцям державоцентристської парадигми видавалося за доцільне розглядати
авторитаризм як єдино можливу політичну оболонку держави, що сприяє
розвитку. Так, у випадку Південної Кореї військові тривалий час
домінували у політиці: як вислід, політичне суспільство потерпало від
суворих обмежень у своїй діяльності, а правлячий режим нехтував
опозицією та придушував організований робітничий рух.

У розділі розроблено типологію держав, що сприяють розвитку. До
традиційної авторитарної держави, що сприяє розвитку, емпіричним
референтом якої є країни Східної Азії, прилучається демократична
держава, що сприяє розвитку. Така держава відзначається гнучкістю свого
бюрократичного апарату та спроможна скористатися переходом від фордизму
до постфордизму. Демократична держава, що сприяє розвитку, зорієнтована
на високоосвічених професіоналів, як на свою соціальну базу, а її
методом акумуляції є залучення транснаціонального капіталу. Це відрізняє
її від авторитарної держави, що сприяє розвитку, яка зазвичай закорінена
у місцевому капіталі та тяжіє до протекціонізму й субсидіювання місцевої
промисловості. Демократична держава, що сприяє розвитку, йде далі за
Евансову концепцію “закоріненої автономії” – вона передбачає кооперацію
держави не лише з капіталістичним класом, позаяк співпрацює з
інституціями громадянського суспільства, що оперують у системі координат
публічної сфери. Принциповою відмінністю поміж авторитарною та
демократичною державами, що сприяють розвитку, є різний ступінь
використання двох протилежних типів влади, виокремлених М.Манном:
деспотичної та інфраструктурної відповідно.

Центральна Європа торує шлях до розбудови капіталістичних інституцій за
відсутності місцевих капіталістів – роль останніх виконують
транснаціональні корпорації – що відкриває можливості для залежного
розвитку, натомість соціальні зміни в Україні – так само, як і в Росії –
мали своїм вислідом постання потужного класу капіталістів, етос якого
спонукає до дій, що підважують інституції раціонального капіталізму та
скеровують ці країни дорогою розвитку недорозвитку. Патримоніалізація
держави, яка може набирати олігархічно-суперпрезиденталістських або
олігархічно-парламентських форм із акцентацією на клієнталізмі,
уможливлює поступ політичного капіталізму (відомо, що останній може
заохочувати бурхливе економічне зростання коштом розвитку суспільства),
відтак притлумлюючи капіталізм раціональний.

У “Висновках” підведено підсумки дослідження. Зазначено, що фіксується
така проблема, як наявність розриву поміж досвідом конфліктного
соціологічного теоретизування про розвиток та модернізацію суспільства,
з одного боку, і риторичним декларуванням необхідності синтезу, яке є
популярним у середовищі науковців, залучених до соціологічної рефлексії
на рівні загального дискурсу – з іншого. Здійснена реконструкція
дослідницьких програм соціологічного дискурсу про розвиток та
модернізацію уможливлює теоретизування під кутом зору принципів
багатовимірності та синтезу, у просторі якого концепції розвитку,
модернізації, розвитку недорозвитку, залежності, периферії та
напівпериферії стають сумісними, позаяк усі вони осягаються як опис
різних аспектів соціальної реальності, тобто є інтелектуальними
феноменами, що доповнюють одне одного.

Моделлю динаміки соціологічного знання у сфері розвитку та модернізації
є еволюція, оскільки цей процес характеризується не стільки Куновою
революційністю, скільки поступовістю та співіснуванням різних
дослідницьких програм. Рівночасно мультипарадигматичність не означає
легітимації “фатальної самовпевненості” (Ф.Гаєк) окремих дослідницьких
програм, які претендують на вичерпний опис соціального світу й
відкидають альтернативні погляди. Кожна з цих дослідницьких програм є в
центрі не лише наукових, але й політико-ідеологічних дебатів відносно
категорій і методології оцінки феноменів розвитку й модернізації та
предмета оцінки загалом. Зміни гегемоністичних дослідницьких програм у
такій суспільно “чутливій” сфері, як розвиток та модернізація, вочевидь
трапляються як під впливом суто внутрішньої логіки наукових програм, так
і внаслідок зміни балансу глобальних / національних владних відносин і
соціальної позиції та інтересів творців цих ідей. Акцентація переважної
більшості мислителів, зосереджених на проблемах розвитку та модернізації
суспільства як на завданні осягнення світу, так і його перетворення,
зумовлює щільний зв’язок поміж ідеями та інтересами, а відтак –
проникнення ідеології до сфери теоретизування.

Окреслений підхід дозволив зробити ряд висновків теоретичного,
методологічного та історико-соціологічного характеру:

1. Застосування методології ідеальних типів та дослідницьких програм
уможливлює фіксацію етапів розгортання соціологічного дискурсу про
розвиток та модернізацію. Кожна дослідницька програма є типом
теоретизування, притаманним певному етапу еволюції соціологічного
знання. Водночас модифікуються Лакатосові критерії оцінки релевантності
дослідницьких програм: у світлі положень про мультипарадигматичність
соціологічної теорії та центральність класиків стає недоцільною
однозначна класифікація теорій як прогресивних або як дегенеративних.

2. Продемонстровано, що вкрай неправомірно концептуалізувати тривалі
відтинки історії, застосовуючи поняття модернізації a priori, позаяк
подібне слововживання позбавляє цю категорію будь-якого змісту,
перетворюючи її з ідеального типу на еквівалент “закону” радянського
істмату, що оперує безвідносно до емпіричних даних. Модернізація
передбачає наявність інтенціональної складової з розбудови інституцій
модерного суспільства. Означувати монархів XVII-XVIII століть як
модернізаторів є нічим іншим, як “модернізацією” реальності, що приписує
соціальним діячам минулого візію, базовий кістяк якої простежується лише
на зламі XVIII-ХІХ століть. Як альтернатива, пропонується концепція
формування модерну – остання фіксує контингентність та
непередбачуваність процесу постання модерного суспільства, процесу
глобального масштабу, та не може зводитися лише до своєї західної
(європейської) складової.

3. Показано, що ідея модерну може використовуватися і як інструмент
емансипації (за переконливі приклади правлять Габермасові розмисли та
постава сучасних китайських дисидентів, які наголошують на демократії як
на необхідному вимірі модерну), і як знаряддя панування та легітимації
нерівності. Проекти модернізації та розвитку суспільства – це,
беззаперечно, реальність, воднораз вони є недовершеними і співіснують із
тенденціями недорозвитку та занепаду.

4. У дослідженні продемонстровано хибність інтерпретації модерну як
набору жорстко зафіксованих властивостей. Одним із основних принципів
модерну є плюралізм, який унеможливлює витворення апріорної формули
цього феномена, формули, яка б підкорялася дії єдиного системного
принципу. Режими радянського гатунку, здатні конкурувати зі своїми
ліберальними опонентами на коротких історичних дистанціях з огляду на
реалізацію окремих вимірів розвитку та модерну (як-от залучення жінок до
виробничої сфери, дослідження у галузі природознавства тощо), програвали
стратегічно, позаяк були неспроможні використати творчий потенціал
соціальної дії.

5. Доведено, що Парсонс, який є інтелектуальним предтечею
інституціоналізованого соціологічного дискурсу про розвиток та
модернізацію, ніколи не був життєрадісним “Демокрітом-реготуном”
соціологічної теорії, концептуальні окуляри якого фіксували лише
суспільну рівновагу, підтримувану цінностями, тобто ідеальними вимірами
соціуму. Всупереч конвенційним інтерпретаціям свого доробку – рівною
мірою і прибічниками, і опонентами – Парсонс не притлумлював
суперечностей модерну, вочевидь усвідомлюючи пов’язані з ним виклики
диференціації та складність збереження стану персональної автономії за
умови втрати відчуття безпеки, що давали релігійна віра і приналежність
до спільноти.

6. Соціологічний дискурс про розвиток та модернізацію, як самостійна
галузь соціологічного пізнання, виникає у США, які перебрали на себе
функцію глобального гегемона повоєнного світу. Ефективна взаємодія із
суспільствами Решти, що швидкими темпами деколонізувалися та постали на
міжнародній арені як самостійні держави, вимагала адекватного
концептуального апарату, формулювання якого власне й започаткувала
дослідницька програма модернізації. Дослідницька програма модернізації
оперувала в контексті місіонізму, властивого американській
політико-ідеологічній та інтелектуальній традиції, пропагуючи
монологічну, “законодавчу” версію модерну, яка спиралася не стільки на
ідеали публічної сфери, скільки на традицію просвітницького деспотизму.

7. У дослідницькій програмі модернізації я увиразнюю дві стадії, кожній
з яких був притаманний власний стиль теоретизування. Ознакою першої фази
цієї дослідницької програми став метафізичний оптимізм щодо перспектив
вестернізації Решти, оптимізм, який контрастував із безсумнівною
спромогою вчених, які приставали на принципи парадигми модернізації,
генерувати нове адекватне знання про емпіричні виміри подій реального
світу. У 1960-х роках через зміну як інтелектуального клімату в західній
соціологічній спільноті, так і тодішньої політичної ситуації,
викшталтовується друга стадія дослідницької фази модернізації.
Оптимістичну риторику політичного розвитку заступає песимістичний
словник зламів модернізації, політичного занепаду та соціальних
конфліктів. Зрушення в рамках дослідницької програми модернізації
досягають такого масштабу, що ми фіксуємо всі підставові ознаки початку
діяльності, спрямованої не просто на удосконалення та ревізію
периферійних побудувань дискурсу про модернізацію, але й на
реконструкцію його ядра. Саме С.Гантінгтон переконливо заперечив
Панглосову благодушність своїх попередників і виопуклив превалювання
конфліктів у процесі модернізації за одночасної пріоритезації мети
розбудови політичного порядку. Центральним завданням модернізації стає
накопичення та концентрація політичної влади.

8. Дослідницька програма залежності та розвитку недорозвитку А.Г.Франка
мала за мету спростування положень теорії модернізації та вироблення
ефективної стратегії подолання нерівності, зумовленої капіталістичною
світовою системою, вдаючись до революційного від’єднання від цієї
системи. Франк збагатив категоріальний апарат соціологічного дискурсу
про розвиток та модернізацію, доповнивши його поняттям розвитку
недорозвитку, зрікаючись тим самим телеологічного оптимізму як
методологічного принципу тлумачення соціальних змін. Розбудувавши цілком
одновимірну, витриману в дусі економізму парадигму, яка незрідка
підміняє академічний дискурс емоційно забарвленою ідеологією, Франк не
спромігся концептуалізувати комплексну взаємодію та взаємопроникнення
форм культурної, політичної та економічної залежності, які кшталтують
соціальні зміни у країнах третього світу. Тим не менш, концепція
розвитку недорозвитку – за умови використання її як ідеального типу – є
релевантним інструментарієм соціологічного аналізу суспільств, що
зазнають трансформації, зокрема постленінську трансформацію.

9. Дослідницька програма світ-системного аналізу пропонує
інтелектуальний та організаційний формат для розмислів, які є
симетричною альтернативою дискурсу модернізації. Технократичному
елітизму дослідницької програми модернізації, елітизму, який обмежує
масову участь у політиці, світ-системний аналіз протиставляє ідеалізацію
аутопойетичної та незмінно креативної ролі мас в історії. Вислідом
апріоризму світ-системного аналізу є редукціоністська інтерпретація
політичних та культурних феноменів, а відтак, нездатність запропонувати
багатовимірну теорію, спроможну послідовно інкорпорувати досягнення не
лише дослідників лівої орієнтації (приміром, теоретиків залежності), але
й дослідницької програми модернізації.

10. Здійснена мною під кутом зору Веберових поглядів реконструкція
світ-системної концептуалізації капіталізму дозволяє досягти
теоретичного синтезу, який долає антиномічність формули “політичний /
авантюристичний капіталізм – раціональний капіталізм” німецького
соціолога та назагал суто негативістське Валерстайнове наставлення щодо
капіталізму. Авантюристичний і раціональний капіталізми є симбіонтами –
вони обидва необхідні для поширення цього компонента модерну не лише
вшир, але й углиб. Сфокусованість адептів світ-системного аналізу на
об’єктивних, структурних вимірах динаміки капіталізму позбавляє їх
можливості теоретичного узагальнення власних інтуїтивних та емпіричних
знахідок.

11. Я доповнюю Джавітову концептуалізацію ленінського режиму як
інституції, що є носієм безособової харизми, світ-системною візією:
ленінізм витлумачується як феномен, що постає як відповідь
напівпериферійного суспільства на виклик залежності. Ленінізм керується
консенсусною ідеологією (тобто ідеологією, яка, вимагаючи повної згоди з
ключових питань, девальвує цінність компромісу) та витворює цілісну
програму революційного прориву з метою зміни організаційного формату
підвладного йому суспільства й подолання нерівноправної взаємодії з
ядром світ-системи. Ці завдання розв’язуються за допомогою форсованої
індустріалізації, колективізації, масової освіти та запровадження
безособових норм, що регулюють соціальну дію, за рівночасної акцентації
на поставі партії як колективного героя – спільноти
харизматиків-віртуозів.

12. Продемонстровано, що ленінські режими виразно засвідчили високу
здатність до стандартизації соціальних та політичних відносин у
підконтрольних їм суспільствах. Ідеально-типовими стадіями розвитку
ленінських режимів є трансформація, консолідація та інтеграція. На
стадії трансформації режим руйнує альтернативні центри організації
політичної влади. Нестабільні умови реалізації цього завдання зумовлюють
гнучкіший профіль режиму, який змушений шукати альянсів із
соціально-політичними силами, які мають окремішну ідентичність. Стадії
консолідації властива сконцентрованість режиму на розбудові політичної
спільноти, підмурівок якої становлять професійні партійні кадри. Стадія
інтеграції є відповіддю режиму на ускладнення структури суспільства
внаслідок реалізації ленінського проекту розвитку. Впродовж цієї стадії
режим домагається розширення соціального базису своєї політичної
спільноти, залучивши до нього освічені, артикульовані, міські верстви.
Вислідом рутинізації харизми стає неотрадиціоналізація, в результаті
якої режим не просто соціально закорінюється у своєму оточенні, він
розчиняється у ньому. Партія виявляється здатною лише ритуально
проголошувати власну бойовитість та перетворюється з “ненажерливої
інституції” (Л.Козер), яка попервах претендує й, врешті-решт, здобуває
абсолютну лояльність, на “лінивого монополіста” (А.Гіршман). Спроба
ревіталізації харизми ленінського режиму та пошук цивільної політичної
(а не військової бонапартистської) відповіді на постання феномена
громадянства породжує політику перебудови, поразка якої спричиняється до
зникнення ленінізму як окремішного, альтернативного ліберальним режимам
типу інституції.

13. Виходячи з Веберової дефініції держави як інституції, що володіє
монопольним правом на застосування насилля в межах певних територіальних
кордонів, та інкорпорувавши осягнення марксизму стосовно ролі класів у
визначенні тих чи тих напрямів соціальних змін, творці дослідницької
програми держави, що сприяє розвитку, піддали нищівній критиці
(нео)ліберальний постулат про всесильну магію ринку, корелятом якого є
невидима, “струнка” та дешева держава, головна функція якої – це бути
“нічним вартовим”. Японія (починаючи, фактично, від часів Медзі-ісин),
Південна Корея, Тайвань (у повоєнну епоху) та континентальний Китай (з
кінця 1970-х рр.) діяли, виходячи з протилежних припущень про роль та
функції держави, припущень, які потвердили свою дієвість із перспективи
забезпечення економічного розвитку та відносної соціальної рівності. Аби
належним чином виконувати функцію локомотиву якісних суспільних змін
(як-от економічний розвій та соціальна справедливість), держава, що
сприяє розвитку, має поєднувати такі характеристики, як автономія щодо
суспільства за рівночасної взаємодії із ним, тобто з доконечною
необхідністю бути воднораз і автономною, і закоріненою в соціальному
середовищі. Усупереч усталеним поглядам на державу, що сприяє розвитку,
як на корелят головно авторитарних політичних систем, можливий
демократичний різновид такої держави. Функціонуючи в конкурентному
політичному середовищі, демократична держава, що сприяє розвитку,
змушена спиратися не лише на капіталістичний клас, але й на ширші
суспільні верстви, відтак формуючи політику розвитку, яка уникає
протекціонізму та зв’язує локальний і глобальний рівні економіки.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ НАУКОВИХ ПРАЦЬ ЗДОБУВАЧА

НА ТЕМУ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія:

Кутуєв П.В. Концепції розвитку та модернізації: еволюція дослідницьких
програм соціологічного дискурсу. – К.: Сталь, 2005. – 500 с.

Брошура:

Kutuev P.V. Methodological Issues of the Political Sociology of
Transformation of Post-Leninist Societies: The Case of Ukraine. – К.: КМ
Академія, 2001. – 40 с.

Статті у фахових виданнях:

Федорченко П.В. Класична соціологія і сучасна соціальна теорія //
Філософська і соціологічна думка. – 1995. – № 1/2. – С. 68–87.

Kutuev P.V. Democracy, State and Development: The Case of the
Post-Leninist Ukraine // Наукові записки Національного університету
“Kиєво-Moгилянська академія. Серія: соціологія. – 1999. – Т. 11. – С.
4–12.

Кутуєв П.В. Концепція вибіркової спорідненості в соціології Макса Вебера
// Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1999. – № 3. – С. 136–148.

Кутуєв П.В. Раціональний капіталізм в Україні: між міфом і реальністю //
Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1999. – № 2. – С. 5–20.

Кутуєв П.В. Конгрес США в рамках президентської системи // Віче. – 2000.
– № 1. – С. 153–159.

Кутуєв П.В. Чим зайняті палата громад і палата лордів // Віче. – 1999. –
№ 6. – С. 145–155.

Кутуєв П.В. Пролегомени до політичної соціології ленінізму //
Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2000. – № 4. – С. 32–68.

Kutuev P.V. Cultural Tradition and Socio-economic Dynamics: Weberian
Perspective on Capitalism and Modernity in Ukraine // Наукові записки
Національного університету “Kиєво-Moгилянська академія”. Серія:
соціологічні науки. – 2000. – Т.18. – С. 4–10.

Kutuev P.V. Ukrainian Post-Leninist Transformation from the World-System
Perspective // Наукові записки Національного університету
“Kиєво-Moгилянська академія”. Серія: соціологічні науки. – 2001. – Т.
19. – С. 22–28.

Kutuev P.V. Between Modernity and Neopatrimonialism: The Development of
the State and Political Society in Contemporary Ukraine // Наукові
записки Національного університету “Kиєво-Moгилянська академія”. Серія:
політичні науки. – 2001. – Т. 19. – С. 23–30.

Кутуєв П.В. Час і суспільна модернізація: випадок ленінізму //
Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2002. – № 1. – С. 41–61.

Кутуєв П.В. Парадигма держави, що стимулює розвиток у соціології:
концептуальний аналіз // Наукові записки Національного університету
“Kиєво-Moгилянська академія”. Серія: соціологічні науки. – 2002. – Т.
20. – С. 3–10.

Кутуєв П.В. Методологічні засади світ-системного аналізу: парадигма
Імануїла Валерстайна та його школи // Соціологія: теорія, методи,
маркетинг. – 2003. – № 1. – С. 45–60.

Кутуєв П.В. Чи потрібен розвиток після розвитку? Дискурс построзвитку в
західній соціології розвитку і модернізації // Мультиверсум.
Філософський альманах: Збірка наукових праць. – К.: Український центр
духовної культури, 2003. – Вип. 32. – С. 149–159.

Кутуєв П.В. Політика розбудови держави, що сприяє розвитку:
соціологічний аналіз // Мультиверсум. Філософський альманах: Збірка
наукових праць. – К.: Український центр духовної культури, 2003. – Вип.
33. – С. 13–24.

Кутуєв П.В. Порівняльно-історична соціологія націоналізму та
модернізації: дослідницька програма Романа Шпорлюка // Соціологія:
теорія, методи, маркетинг. – 2003. – № 3. – С. 57–73.

Кутуєв П.В. Залежність, недорозвиток та криза у соціології розвитку
недорозвитку Андре Гундера Франка: критичний аналіз // Соціологія:
теорія, методи, маркетинг. – 2003. – № 4. – С. 110–129.

Кутуєв П.В. Політична модернізація як виклик і проблема: погляд
С.Хантінгтона // Вісник Київського національного університету імені
Тараса Шевченка. Серія “Соціологія. Психологія. Педагогіка”. – 2003. –
Вип. 19. – С. 4–7.

Кутуєв П.В. Соціологія та ідеологія в соціологічному дискурсі: випадок
Андре Гундера Франка // Наукові записки. Збірник. – К.: Інститут
політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, 2003. – Вип. 24. –
С. 146–158.

Kutuev P.V. Development of Ideology and Ideology of Development:
Contemporary Ukraine from the Perspective of Sociology of Development
and Modernization // Наукові записки Національного університету
“Kиєво-Moгилянська академія”. Серія: соціологічні науки. – 2003. – Т.
21. – С. 3–12.

Кутуєв П.В. Класична парадигма модернізації в соціологічній теорії:
критичний аналіз теоретико-методологічних та ідеологічних засад //
Соціальні виміри суспільства. Збірка наукових праць. – К.: Інститут
соціології НАН України, 2004. – Вип. 7. – С. 68–80.

Опубліковані матеріали та тези конференцій:

Kutuev P.V. Disorganized Transformation in Ukraine: Problem and
Prospects // Матеріали наук.-практ. конф. “Інтеграція України в світове
співтовариство”. – К.: ТОВ “Задруга”, 1999. – С. 114–124.

Кутуєв П.В. Ленінізм як парадигма соціально-політичного розвитку:
концептуальний і порівняльно-історичний аналіз // Наукові записки
Національного університету “Kиєво-Moгилянська академія”. Спеціальний
випуск. – 2000. – Т. 18. – Ч. 1. – С. 151–157.

Анотація

Кутуєв П.В. Концепції розвитку та модернізації суспільства:
історико-соціологічний аналіз дослідницьких програм. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора соціологічних наук за
спеціальністю 22.00.01 – теорія та історія соціології. – Київський
національний університет імені Тараса Шевченка, факультет соціології та
психології. – Київ, 2005.

Дисертацію присвячено проблемі суперечності між деклараціями соціологів
про необхідність теоретичного синтезу та реальним домінуванням
конфліктного теоретизування. У роботі визначено структуру еволюції
концепцій розвитку та модернізації у дослідницьких програмах соціології
під кутом зору їхньої взаємодії поміж собою та з ідеологіями, охоплюючи
період з 1950-х рр. до сьогодення.

Реінтерпретуються поняття “розвиток суспільства” та “модернізація
суспільства”, обгрунтовується необхідність обмеження сфери застосування
поняття “модернізація” шляхом запровадження концепції “формування
модерну”. З позицій синтетичного теоретизування реконструюються
дослідницькі програми модернізації, залежності та розвитку недорозвитку,
світ-системного аналізу, держави, що сприяє розвитку, здійснено
концептуалізацію ленінських режимів.

Ключові слова: модерн, розвиток суспільства, модернізація суспільства,
дослідницькі програми, залежність, розвиток недорозвитку, світ-системний
аналіз, ленінські режими, держава, що сприяє розвитку.

Аннотация

Кутуев П.В. Концепции развития и модернизации общества:
историко-социологический анализ исследовательских программ. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора социологических наук по
специальности 22.00.01 – теория и история социологии. – Киевский
национальный университет имени Тараса Шевченко, факультет социологии и
психологии. – Киев, 2005.

Диссертация посвящена проблеме противоречия между декларациями
социологов о необходимости синтеза и реальным доминированием
конфликтного теоретизирования. В работе определяется структура эволюции
концепций развития и модернизации общества в исследовательских
программах социологии с точки зрения их взаимодействия между собой и
идеологиями, охватывая период с 1950-х гг. и до сегодняшних дней.

Реинтерпретируются понятия “развитие общества” и “модернизация
общества”, обосновывается необходимость ограничения сферы применения
понятия “модернизация” путем введения концепции “формирование модерна”.
С позиций синтетического теоретизирования реконструируются
исследовательские программы модернизации, зависимости и развития
недоразвития, мир-системного анализа, государства, способствующего
развитию, осуществлена концептуализация ленинских режимов.

Ключевые слова: модерн, развитие общества, модернизация общества,
исследовательские программы, зависимость, развитие недоразвития,
мир-системный анализ, ленинские режимы, государство, способствующее
развитию.

Abstract

Kutuev P.V. Concepts of Societal Development and Modernization:
Historical-Sociological Analysis of the Research Programs. – Manuscript.

Dissertation to obtain the degree of Doctor of Sociological Sciences.
Specialization 22.00.01 – theory and history of sociology. – Taras
Shevchenko Kyiv National University, Faculty of Sociology and
Psychology. – Kyiv, 2005.

The dissertation undertook an extensive examination of the historical
dynamics of the research programs of societal development and
modernization in sociology. The dissertation redefines the concepts of
modernization and development, as well as introduces the notion of the
formation of modernity.

The dissertation tackles the issue of the predominance of conflicting
theorizing over synthetic theory, and seeks to defend the idea of a
synthetic sociological theory of modernization and development.
Development is defined as a society’s drive to upgrade its technological
infrastructure and its economic, political, and state institutions in an
attempt to tackle issues of equity, efficiency, and participation.
Development is instigated by the developmental state and is usually a
response to external challenges. Thus, development is a transformation
by imitation and emulation. It is also a process of reshaping local
cultural patterns coupled with the adjustment of policy to the existing
sociocultural environment. Modernization is the process of coming into
being of the modern society, launched by endogenous values promoting an
activist attitude toward the world. Development takes place at the level
of the change of structures – economic and political – thus leading to
the transformation of the social composition of the society.

The evolution of sociological concepts of societal development and
modernization is structured as a sequence and interaction of research
programs. It is argued that the sociological discourse on societal
development and modernization came into existence in the US, which
emerged as global hegemon in the aftermath of the World War II. Having
synthesized the ideas of classical sociological theory, Talcott Parsons
developed a general frame of reference which provided students of the
emergent Third World with background assumptions and analytical tool
boxes. The research program of modernization has gone through two
developmental stages – optimistic and pessimistic ones. While the
scholars affiliated with the former hoped for the smooth reproduction of
Western institutional and cultural patterns in the settings of the Third
World countries, the latter came up with a bleaker picture of the social
world. The paradigm example of the pessimistic stage is S.P.Huntington’s
emphasis on political order as stability.

The dissertation defines the relationship between academic discourse and
ideology in the thinking of A.G.Frank – the founder of the research
program of dependency and development of underdevelopment. For Frank the
underdevelopment of the Third World is a product of the development of
the world capitalist system dominated by the West. Frank’s concept of
dependency is reformulated and a cultural dimension – along with a
structural economic one – is incorporated.

It is argued that the research program of world-systems analysis draws
on the world-systemic insight of the Marxist tradition. It is
demonstrated that the ideological bias of world-systems analysis results
in a distorted, one-sided conceptual picture of social reality. The
world-systems analysis treatment of the origins of the modern historical
/ capitalist system is evaluated and juxtaposed with a Weberian account
of the rise of rational capitalism.

The dissertation defines the Leninist regime as an organizational weapon
which developed the system of impersonal norms based on the notion of
impersonal charisma. Leninist regimes go through the following
developmental stages: transformation, consolidation, and integration.
The last stage led to the revival of neotraditionalist social practices
in societies ruled by Leninist regimes, resulting in their ultimate
demise and extinction.

It is argued that the developmental state paradigm draws upon the
structuralist interpretation of Max Weber. The ideas of the
developmental state research program are contrasted with the hegemonic
wisdom of neoliberalism. The state can and does play a critical role in
instigation, promotion, and maintenance of societal development. The
features of a successful developmental state are as follows: coherence,
autonomy vis-a-vis vested interests, and social embeddedness.

The chief research finding is that the dynamic of sociological knowledge
is more adequately modeled as gradual and cumulative evolution of the
research programs which interpenetrate each other. Thus it is imperative
to replace the conflicting mode of theorizing with a synthetic one. This
type of theorizing transcends disagreements while incorporating relevant
findings of competing research programs.

Key words: modernity, societal development, societal modernization,
research programs, dependency, development of underdevelopment,
world-systems analysis, Leninist regimes, developmental state.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020