.

Гендерний вимір екологічної комунікації (автореферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
142 5626
Скачать документ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В.Н.КАРАЗІНА

КАРПЕНКО Катерина Іванівна

УДК 504.03:396

Гендерний вимір екологічної комунікації

09.00.03 – соціальна філософія і філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філософських наук

Харків – 2006

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському державному медичному університеті,
Міністерство охорони здоров’я України

Науковий консультант: доктор філософських наук,
професор,

заслужений працівник освіти України

Тягло Олександр Володимирович,

Харківський національний університет

внутрішніх справ, начальник кафедри

філософії і політології.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук,

Єрмоленко Анатолій Миколайович,

Інститут філософії імені Г.С. Сковороди

НАН України, завідувач відділом

соціальної філософії;

доктор філософських наук, професор

Ящук Тамара Іванівна,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, професор кафедри філософії;

доктор філософських наук, професор

Лозовой Віктор Олексійович,

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого, завідувач

кафедри культурології.

Провідна установа: Донецький національний
університет, кафедра філософії, Міністерство освіти і науки України,

м. Донецьк

Захист відбудеться “29” червня 2006 р. о _1515 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 64.051.18 Харківського національного
університету імені В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа
Свободи, 4, ауд. __4-64__

З дисертацією можна ознайомитися у Центральній науковій бібліотеці
Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна за адресою
61077, м. Харків, площа Свободи, 4.

Автореферат розісланий “25” травня 2006р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради
М.В. ЧугуєнкоЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження найближчим чином
визначається двома фундаментальними соціальними проблемами, які
поступово набирали сили протягом усього ХХ століття і є важливими
сьогодні. Вони полягають у невпинному загостренні екологічної ситуації
та неузгодженості гендерних взаємовідносин. Філософський дискурс, що
здійснюється у даному контексті, висвітлює гендерний вимір
взаємовідносин між людьми щодо природи. Можливість його артикуляції
пов’язана з демократизацією сучасних суспільств, розвитком новітніх
технологій та інформаційних процесів, наслідки яких містять у собі
багато протиріч, а разом із тим відкривають нові перспективи в інший
спосіб розглядати уявлення про світ, суспільство, людину, її природні й
соціальні можливості. Відмова від ідеалізації єдиного універсального
розуму дає підстави не ототожнювати загальнолюдське лише з чоловічими
цінностями, а розглядати його як гармонійну єдність чоловічого і
жіночого ставлення до світу.

Протягом останніх років Україна підписала низку документів як
міжнародного, так і локального рівня, які стосуються врегулювання
екологічної ситуації та сприяння створенню суспільства гендерної
рівності на власному просторі. “Цілі розвитку тисячоліття”, підписані
Україною на Всесвітньому самміті тисячоліття ООН у числі 189 країн світу
в 2000 році, стають сьогодні важливими напрямками її політики. Серед них
завдання захисту і збереження навколишнього середовища для нащадків та
встановлення гендерної рівності займають значуще місце. Проте в Україні
публічний дискурс щодо екологічних та гендерних проблем залишається
більшою мірою у сфері бажаного, ніж дійсного.

Аналіз ступеня розробленості проблеми показав, що наявна теоретична
рефлексія екологічної комунікації як соціального феномену не виокремлює
її гендерний вимір, а тому породжує низку інтерпретаційних конфліктів.
По-перше, така ситуація зумовлює суттєві розбіжності між фактичною і
контрфактичною екологічною комунікацією. Існуючі смислові і тематичні
відмінності породжують необхідність вивчення внутрішніх протиріч
гендерного виміру реальної екологічної комунікації, в якій недооцінена
роль жінок у обговоренні проблем навколишнього середовища і прийнятті
відповідних рішень. Урівноваження чоловічого і жіночого начал в
економічній, політичній, правовій сферах передбачає його морально-етичну
легітимацію у сучасному суспільстві, тому з’ясування гендерного виміру
екологічної комунікації пов’язане з перспективами екологічної етики.

По-друге, гендерний вимір екологічної комунікації проблематизується у
зв’язку з відсутністю необхідних ідентифікаційних практик, які
забезпечують визначення її суб’єктів та об’єктів. Жінки як і природа
традиційно ідентифікуються з об’єктами екологічної комунікації, а
чоловіки – з її суб’єктами. Такий підхід значно звужує можливості
самореалізації як жінок, так і чоловіків, оскільки однобічно фіксує за
жінками лише експресивні функції, а за чоловіками – інструментальні.

По-третє, конфлікт існує між філософськими конструктами і
соціокультурними репрезентаціями гендерних відносин у суспільстві. Попри
поширення постмодернізму, філософські конструкти значною мірою
продовжують вибудовуватися в межах імперативно-нормативної модальності,
яка сягає своїм корінням у модерну культуру. Вони репрезентують
парадигму “філософії свідомості”, монологізму, що має патріархальні
ознаки. Водночас соціокультурна реальність набула постмодерних якостей,
стала плюралістичною та діалогічною. За цих умов парадигма “філософії
комунікації” більшою мірою відповідає вимогам концептуального
дослідження механізмів формування, функціонування і розвитку гендерного
виміру екологічної комунікації.

Таким чином, теоретичне дослідження гендерного виміру екологічної
комунікації має практичне значення, адже динаміка публічного дискурсу
щодо екологічної загрози визначається наявними символічними утвореннями
й системами уявлень, що мають гендерні ознаки і задають горизонт
самовизначення особистості. Такий підхід відкриває перспективу не лише
розуміння, а й співпереживання екологічної проблеми, без чого є
неможливим її вирішення, тобто екологічна проблема вимагає підвищення
статусу такого ставлення до світу, яке традиційно асоціюється з жіночим
началом в культурі. Гендерний вимір екологічної комунікації є важливим
чинником морального оновлення світу, що підсилює артикуляцію екологічних
проблем, стосовно яких у суспільстві повсякчасно виникають тенденції
замовчування або звикання.

Стан наукової розробки проблеми. Проблема гендерного виміру екологічної
комунікації не була предметом окремого дослідження а ні в вітчизняній, а
ні в зарубіжній філософії. Однак виразні інтенції щодо її з’ясування
відчутні в широкому колі робіт як екологічного, так і гендерного
напрямків. Тому в дисертації концепцію гендерного виміру екологічної
комунікації обґрунтовано, з одного боку, шляхом експлікації гендерної
проблематики в екологічному дискурсі (праці Т.Адорно, Г.Бейтсона,
Т.Гардащук, М.Горкхаймера, В.Гьосле, Ф.Канака, Ф.Капри, О.Кирилюка, М.
Кисельова, В. Крисаченка, Н. Лумана, В.Лутая, І.Пригожина, І.Стенгерс,
В. Стьопіна, А.Толстоухова, К.Уілбера, М.Хилька та ін.), а, з іншого
боку, – шляхом виявлення екологічної проблематики в гендерному дискурсі
(праці Н. Гапон, Дж. Батлер, С.де Бовуар, М.Богачевської-Хомяк,
Р.Брайдотті, О. Забужко, Н. Зборовської, О. Кись, М. Кіммела, Т.
Клименкової, І. Кона, Є. Кононенко, М. Мелор, К.Мерчант, Дж. Мітчел,
С.Оксамитної, С.Павличко, М.Рубчак, В. Плюмвуд, А. Салех, Н. Чухим та
ін.). Причому особливу увагу було приділено сучасному екофеміністичному
напрямку в філософії, в межах якого зв’язок екологічної і гендерної
проблематики вперше був поєднаний в єдиному дискурсі (праці Б. Агарвал,
Ф.Дюбон, К. Мерчант, М. Мелор, М.Майєс, В.Плюмвуд та ін.).

З’ясування філософського підґрунтя і репрезентації екологічної
комунікації, а також чоловічого та жіночого начал у культурі та
суспільстві базується на значному спектрі фундаментальних праць
представників як класичної, так і сучасної філософії, які безпосередньо
чи опосередковано зверталися до цих питань: С. Аверинцев, Аристотель,
Х.Арендт, Ф.Бекон, П.Бергер, М.Вебер, Л.Вітгенштейн, Р. Гвардіні,
Г.В.Ф.Гегель, А.Гелен, Е. Гуссерль, Р.Декарт, В. Дільтей, Е.Дюркгейм,
І.Кант, Ю.Лотман, Т.Лукман, К.Льюіс, Г. Любе, А.Макінтайр, К.Маркс,
Ю.Мольтманн, Л.Мемфорд, Т.Парсонс, В Розанов, Дж. Ролз, П.Рікер,
Г.Сковорода, Дж. Р. Сьорль, В.Соловйов, Дж.Р.Р. Толкіен, М. Шелер,
Ф.В.Й. Шеллінг.

Ідеї гендерного виміру екологічної ситуації прочитуються в певних
контекстах сучасної комунікативної філософії (праці К.-О.Апеля,
Ш.Бенгабіб, Ю.Габермаса, Л.Сидоренка, П.Ульріха, В.Гьосле та ін.).
Положення про фемінну складову комунікативної раціональності, про
природу як квазісуб’єкт екологічної комунікації, а також про тенденції
поєднання конвенціональної та постконвенціональної моралі, що
проводяться в працях А. Єрмоленка, стали принципово значущими для даної
дисертаційної роботи.

Розгляд різних станів та модусів людини в гендерному вимірі екологічної
комунікації потребував звернення до праць з екзистенціалізму та
психоаналізу, насамперед, до робіт М.Бубера, М. Гайдеггера, К.Гілліган,
Д.Діннерстайн, Е. Ериксона, Л.Кольберга, Ж. Лакана, Е. Левінаса, Г.
Маркузе, Дж. Мітчел, З.Фрейда, Е. Фромма, Н. Ходороу, К. Ясперса, К.
Юнга.

При розкритті світоглядно-антропологічних засад гендерного виміру
екологічної комунікації важливе значення мають праці Є.Андроса,
В.Андрущенка, Є. Бистрицького, Т. Возняка, О. Гомілко, В.Горського, А.
Дондюка, В.Загороднюка, С. Кримського, А.Лоя, В.Лук’янця, М.Поповича,
О.Соболя, В. Табачковського, Н. Хамітова та інших.

Важливими для даного дослідження були праці У. Бека, Д. Белла,
Ф.Фукуями, що присвячені проблемі людського спілкування у сучасному
соціумі та у його постсучасній перспективі, тематизованій як
“суспільство ризику”, “постіндустріальне суспільство”, “інформаційне
суспільство”. У вивченні гендерного виміру екологічної комунікації як
однієї з перспектив громадянського суспільства важливе значення мають
праці Е. Арато, Ю. Габермаса, Дж. Кіна, Дж. Коена, П. Козловськи,
А.Турена. У дисертаційному дослідженні також використано аналіз
трансформаційних процесів у сучасному суспільстві, проведений у працях
П. Козловськи, Б. Новікова, С. Пролеєва, Т. Ящук.

Чимало суттєвих проблем окресленої теми висвітлено в рамках сучасної
філософії постмодернізму, зокрема, в дослідженнях Р.Барта, Ж. Бодріяра,
Ф. Гваттарі, Ж. Дельоза, Ж. Дерріда, С.Жижека, Л. Ірігарей, Ю.
Крістєвої, М. Фуко.

Для з’ясування контекстуальної взаємозумовленості національної,
екологічної і гендерної ідентичностей цінними виявилися роботи А.Бичко,
П. Бергера, Т.Возняка, Г.Булашева, Н.Зборовської, П.Кравченка,
О.Кульчицького, Т. Лукмана, Є. Маланюка, І. Мірчука, І.Мойсеїва,
С.Павличко, П. Рікера, М. Рубчак, Е.Сміта, Л.Смоляр, М. Богачевської-
Хомяк, Б.Чепурка, Р.Шпорлюка.

Цілісне соціально-філософське осягнення людського буття, що відкриває
певні перспективи розгляду як екологічних, так і гендерних проблем,
розгорнуто у працях Н.Бусової, Т. Воропай, Л.Газнюк, В. Гусаченка, Н.
Корабльової, М. Култаєвої, В. Суковатої, І. Степаненко, О.Тягла.

Значну кількість праць присвячено осмисленню екологічної етики, біоетики
і особливо етики екологічної відповідальності. У дисертації звертається
увага на тенденції розвитку даної сфери практичної філософії, які
досліджувалися у роботах таких філософів, як К.-О. Апель, С.Вогель,
А.Єрмоленко, Г.Йонас, Б.Каллікотт, М.Кисельов, В.Кордюм, В.Кулініченко,
Л.Леопольд, Н.Луман, Б. Маккібен, А. Наєсс, Р. Неш, П. Сінгер, Н.Фрезер,
Ф.Фукуяма, Д. Харавей, А. Швейцер та інші.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок
дослідження пов’язаний із завданням науково-дослідної програми, що
здійснюється кафедрою філософії, соціології та медичної соціології
Харківського державного медичного університету у межах комплексної теми:
“Філософія виживання”.

Мета дисертаційного дослідження. Враховуючи ступінь загальнокультурної
та філософської розробленості проблеми і спираючись на сучасні прийоми і
методи філософського дослідження, дисертантка ставить за мету створити
соціально-філософську концепцію гендерного виміру екологічної
комунікації на основі екологічної етики та ідентифікаційних практик як
домінуючих структур її соціальної легітимації.

Досягнення означеної мети зумовило постановку і виконання таких
дослідницьких завдань:

розробити філософсько-методологічну програму дослідження гендерного
виміру екологічної комунікації;

дослідити, яким чином причини домінування над природою і жінкою
пов’язані із експансією цілераціональності;

визначити значущість комунікативної раціональності у розв’язанні
екологічних і гендерних проблем;

показати можливості екофеміністичного дискурсу як вияву деліберативної
демократії;

обґрунтувати значення гендерного паритету у екологічній комунікації;

встановити характер взаємовідношення гендерної, екологічної та
національної ідентичностей.

Об’єктом дослідження є екологічна комунікація як соціокультурний
феномен.

Предмет дослідження – гендерний вимір екологічної комунікації.

Методологічна основа і методи дослідження. Концептуалізацію гендерного
виміру екологічної комунікації здійснено на постметафізичних засадах як
організацію його смислового поля зі збереженням принципової відкритості
для подальшої інтерпретації і реінтерпретації. Важливими знаряддями її
реалізації стали дискурс-аналіз, інтервальний підхід та підхід
контекстуальної евристики пізнього Вітгенштейна. Впровадження принципів
системного, контекстуального, історичного і логічного, крос-культурного
аналізу дозволили інтегрувати в дисертаційному дослідженні методологічні
підходи та ідеї комунікативної філософії з ідеями екзистенціалізму,
філософської антропології, гуманістичного психоаналізу, соціальної
герменевтики.

Наукова новизна одержаних результатів визначається всебічним
обґрунтуванням авторської концепції гендерного виміру екологічної
комунікації, яка базується на таких домінуючих структурах його
соціальної легітимації, як екологічна етика й ідентифікаційні практики.
Цей загальний здобуток утілено і конкретизовано в низці положень, які
мають наукову новизну:

уперше розроблено і упроваджено методологічну програму дослідження
гендерного виміру екологічної комунікації із такими засобами
концептуалізації, як дискурс-аналіз, інтервальний підхід,
біо-психо-соціальна контекстуальна евристика, які дозволяють подолати
патріархальні стереотипи у розумінні розбіжностей між фактичною і
контрфактичною (ідеальною) екологічною комунікацією;

обґрунтовано, що постметафізична концепція гендерного виміру екологічної
комунікації не може бути концептуально закритою, вона не претендує на
завершеність, вичерпність, універсальність;

доведена неможливість усунення гендерного виміру із реальної
(фактичної) екологічної комунікації. Водночас, з’ясовано, що ідеальна
(контрфактична) екологічна комунікація як універсальний регулятивний
принцип елімінує гендерні відмінності;

аргументовано положення про необхідність дискурсивно-консенсусного
регулювання екологічної комунікації у її гендерному вимірі, основними
принципами якого є нерепресивність, партнерство і толерантність;

обґрунтовано, що розвиток суспільства, у якому спостерігався утиск
жіночого начала як результат експансії цілераціональності, створює також
достатні умови для його визволення завдяки тому, що відокремлення
системи від життєвого світу супроводжується генералізацією не лише
інструментальних цінностей (гроші і влада), а й комунікативних цінностей
(взаємне визнання і повага);

виявлено значення системної теорії Н.Лумана для нелінійного підходу до
соціальних процесів, який відкриває можливість розглядати чоловіче та
жіноче начала як когерентні структури раціональності, що “змушують” одна
одну до активності, спрямованої на самозбереження в умовах екологічної
кризи;

установлено, що у сучасному суспільстві співвідношення “сім’я – шлюб –
родинні зв’язки” змінює свою конфігурацію, обумовлену переплетінням
біологічних, соціальних, культурних і психологічних чинників і
виявленням у зв’язку з цим нових статус-функцій чоловіка і дружини,
батьків і дітей у сім’ї. Ці зміни репрезентують одну із суттєвих ознак
трансформації гендерного виміру екологічної комунікації;

з’ясовано перспективи біоетики як проблемного поля екологічної
комунікації, в якій гендерний вимір відіграє важливу роль, активізуючи
ідентифікаційні практики як жінок, так і чоловіків;

показано, що принцип універсалізації взаємності (симетричності) надає
можливість розглядати у ролі партнерів по комунікації не тільки людей
(чоловіків і жінок), а й природу як квазісуб’єкт екологічної
комунікації;

визначено, що в умовах західної ліберальної демократії нові громадські
рухи (екологічний, феміністичний, екофеміністичний) орієнтуються перш за
все на високий рівень розвитку особистості, а у поставторитарних країнах
вони спрямовані на зміну ідентифікаційних практик. З одного боку, ці
рухи здійснюють вплив на політичну еліту в законодавчих структурах, щоб
примусити їх прийняти закони, які захищали б і гарантували права жінок,
а також обмежували б пограбування природного середовища. З іншого боку,
вони впливають на суспільну думку з метою зміни норм, колективних
ідентичностей і культурних цінностей, що укорінилися як стереотипи;

показано, що екофеміністичний дискурс виступає одним із засобів викриття
“симулятивних форм” глобалізації, які завуальовують патріархальні форми
домінування у процесі прийняття рішень щодо природного середовища;

доведено на основі дослідження контекстуальної взаємозумовленості
національної, екологічної та гендерної ідентичностей в Україні, що
демократичний проект створює ідеологічний простір для оптимального
співвідношення конвенціональних (традиційних, національних) та
постконвенціональних (універсальних, комунікативних) механізмів
функціонування екологічних етичних норм і цінностей, які роблять
фактичну екологічну комунікацію більш адекватною її ідеальній формі.

Теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження визначається
новизною і сукупністю винесених на захист положень і полягає в тому, що
вони дозволяють вписати гендерний вимір екологічної комунікації у
сучасний філософський дискурс із його вираженою інтерсуб’єктивною
перспективою і постметафізичними інтенціями і, таким чином, більш
ефективно враховувати його при аналізі як екологічних, так і гендерних
проблем.

Матеріали дисертації можуть бути використані в подальшому аналізі різних
соціокультурних і екзистенційних передумов, що забезпечують
трансформації екологічної комунікації; виявленні й осмисленні їх
суперечностей й стратегій вирішення цих суперечностей; впровадженні
концептуального конструкту гендерного виміру екологічної комунікації у
контекст філософії виховання, соціальної і політичної філософії, у
викладанні курсу філософії, у підготовці спецкурсів із проблем людини,
екології, цінностей, цивілізації, методології соціально-гуманітарного
пізнання.

Особистий внесок здобувача. У фаховій статті № 1 особисто дисертантці
належить 50% опублікованого матеріалу, нею проаналізовано роль тілесних
потреб, природних цінностей у пошуках смислу життя людини. У інших
публікаціях: у № 6 особисто дисертантці належить 60% опублікованого
матеріалу, нею з’ясовано основні концептуальні засади співвідношення
екології людини і адаптації. Дисертаційне дослідження є результатом
самостійної дослідницької роботи авторки. У тексті дисертації
використано матеріали публікацій, що підготовлені нею.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки
дослідження оприлюднено на міжнародних, республіканських, регіональних
наукових і науково-практичних конференціях, школах. Серед них:
Міжнародні школи: “Нові приватні сфери” (Будапешт, Угорщина, 1999),
“Гендерні дослідження і феміністські теорії: Діалог Сходу і Заходу”
(Форос, 1999), “Образ Іншого” (Скопьє, Македонія, 2000); Харківські
міжнародні Сковородинівські читання (1992, 1996, 1998, 1999, 2001, 2002,
2005), міжнародна конференція “Жінка. Освіта. Демократія” (Мінськ,
1999), науково-теоретичні конференції: “Сучасні соціально-екологічні
проблеми розвитку суспільства (Київ, 1997, 1998); конференція жінок
Харківської області “Жінка, сім’я, діти” (Харків, 1998), ІХ міжнародний
симпозіум жінок-філософів “Гендер. Влада. Знання” (Цюрих, 2000), ІІ
Європейська конференція з гендерної рівності у вищій освіті (Цюрих,
2000), 5-й Міжнародний симпозіум “Природа гендера, гендер природи”
(Кіль, Німеччина, 2000), Міжнародні наукові конференції: “Жінка.
Свобода. Творчість” (Москва, 2001), “Глобальні трансформації /
феміністські піклування” (Вусте, США, 2002), “Права жінок в Європі і
Середземномор’ї” (Фоджія, Італія, 2003); міжнародні науково-практичні
конференції: “Високі технології виховання” (Харків, 1995), “Наука і
соціальні проблеми суспільства” (Харків, 1998), “Гендерна політика міст:
історія і сучасність” (Харків, 2003), “Гендерні стратегії сталого
розвитку України” (Київ, 2004); науково-практичні конференції “Філософія
виживання” (Харків, 1993. 1994, 1996, 2003, 2005).

Основні ідеї та висновки дисертації обговорено під час стажувань у Jesus
коледжі університету Кембридж (Великобританія, 2001) та Wisconsin
університеті (Медісон, США, 2002), на засіданні Харківського міського
товариства “Філософська освіта” (2001), на засіданнях кафедри і
теоретичних семінарах кафедри філософії, соціології та медичної
соціології ХДМУ, на теоретичному семінарі відділу антропології Інституту
філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України (2005), на теоретичному семінарі
кафедри теоретичної і практичної філософії Харківського національного
університету імені В.Н.Каразіна. Матеріали дисертації використано у
розробці і викладанні курсу “Вступ до гендерних досліджень” для
студентів 4 курсу соціологічного факультету ХНУ імені В.Н. Каразіна
(1998-2003); програма курсу “Жінка та природа” нагороджена дипломом
Всеукраїнського конкурсу навчальних програм з гендерної проблематики
(Київ, 2004). Матеріали дослідження використано при написанні розділів
підручників і навчальних посібників: Теория и история феминизма. Х.,
1996, Введение в гендерные исследования. Х.: ХЦГИ, СПб.: Алетейя, 2001
та представлено в Інтернеті ( HYPERLINK “http://www.gender”
http://www.gender .univer.kharkov.ua/COURSES/karpen.htm.- 2.03.2001).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковано у
науковій монографії “Природа і жінка: Перспективи екофемінізму в
Україні” (обсягом 22,5 др. арк.), у 21 статті у наукових фахових
виданнях України, в 28 інших наукових статтях і тезах.

Структура роботи. Мета і завдання дослідження визначили структуру
роботи. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, кожний із яких
містить підрозділи, висновків та списку використаних джерел. Повний
обсяг роботи – 423 сторінки, з них – 391 сторінки основного тексту, 32
сторінки – список використаних джерел (445 найменувань, з них – 108
англійською мовою).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, проаналізовано ступінь
розробки проблеми, сформульовано мету і завдання роботи, визначено
об’єкт, предмет і методи дослідження, його новизна, теоретична і
практична значимість, наведено дані про апробацію та публікації.

У першому розділі “Методологічні й смислові стратегії дослідження
гендерного виміру екологічної комунікації” проаналізовано можливості і
перспективи артикуляції екологічної комунікації як теоретичного і
публічного дискурсу про сучасні екологічні проблеми, визначається
філософська конфігурація її гендерного виміру.

У підрозділі 1.1. “Стан опрацювання проблеми, її передумови і
актуалізація” розробляється і упроваджується методологічна програма
дослідження. Застосування дискурс-аналізу орієнтує на “деконструкцію”
наукових і повсякденних стереотипів, на які спирається розуміння як
екологічної комунікації в цілому, так і її гендерного виміру.
Пропонується їх нове тлумачення з урахуванням існуючих для цього
філософських та соціокультурних передумов. Така настанова спрямовує на
конструктивне ставлення як до позитивних метафізичних здобутків
попередніх часів, так і до надбань постметафізичного проекту. У
дисертації приділено увагу положенню Шеллінга про розділення статей як
умову збереження індивідууму в роді й разом із тим підкреслюється, що
виживання людського роду в умовах сучасної екологічної кризи висуває на
перший план стратегію зближення статей на основі взаєморозуміння і
взаємного визнання. Посилаючись на міркування М. Шелера стосовно
необхідності визволення “життєвого пориву” і неминучості урівноваження
статей, у дисертації підкреслюється, що ці процеси супроводжуються
зростаючою духовною диференціацією індивідів.

Інтервальний підхід спрямовує розгляд гендерного виміру як одного із
проявів багатовимірної екологічної комунікації. Він передбачає відмову
від пошуку “абсолютної точки зору”, враховує контекстуальність,
конкретно-історичну ситуативність його легітимного обґрунтування,
взаємодоповнюваність різних дискурсів, прийнятність різних
методологічних програм дослідження. З посиланням на методологічний
підхід вінгенштейніанського екофемінізму в дисертації зазначається, що
дискурсивний простір евристичного опису дозволяє з’ясувати
біо-психо-соціальні контексти формування метафор “природа” і “жінка”,
які збагачують розуміння жіночої суб’єктивності й внутрішньої активності
природи, підвищують їх статус у соціумі. Такий підхід сприяє оптимізації
цілераціональних і комунікативних моментів у екологічних стратегіях.

Впровадження принципів партнерства виключає протиставлення фемінного й
маскулінного. Головним позитивним результатом таких змін стає, з одного
боку, відмова від обмеження можливостей самореалізації як чоловіків, так
і жінок, а, з іншого боку, – повага до цих меж з метою взаємного
підсилення творчих перспектив, серед яких важливе місце займає вирішення
екологічних проблем.

У якості особливого втілення інтерсуб’єктивності в екологічній
комунікації використовується поняття комунікативної спільноти, що було
запропоноване К.-О. Апелем. Базуючись на методологічних
стратегіях комунікативної філософії, ідеальна екологічна комунікація
визначається в дисертаційній роботі, з одного боку, як контрфактична, а
тому лише формальна (її головним визначенням є симетричне відношення
суб’єктів у мовно-комунікативних актах щодо природи), і вона виступає як
регулятивний принцип, а з іншого – реалізується лише в реальній
комунікації, яка для забезпечення збігу горизонтів жіночого та
чоловічого ставлення до природи має вивести жіноче розуміння екологічних
проблем із сфери мовчання. Дискурс-аналіз актуалізує завдання
співставлення репрезентацій ідеальної та реальної екологічної
комунікації. Заломлений у площину її гендерного виміру, він накладає
особливу відповідальність на її учасників за те, які саме виховні,
освітні, соціокультурні впливи будуть ініційовані і впроваджені у життя.

У підрозділі 1.2. “Поняття екологічної комунікації, його сенс і
пізнавальні можливості” простежується думка про необхідність аналізу
логіки і динаміки публічного дискурсу щодо навколишнього середовища,
оскільки публічність є центральним моментом перевірки його сили і
легітимності. З посиланням на висновки Дж.Драйзека, М.Кисельова, В.
Крисаченка, А.Толстоухова, М.Хилька та інших філософів у дисертації
зазначається, що екологічно раціональне суспільство буде стійким тією
мірою, якою в ньому зможуть реалізуватися послідовні екологічні рішення
і затвердитися екологічні відносини. Аналіз концептуальних ресурсів
опису екологічної комунікації як соціального факту у розумінні Х.
Патнема, показав, що у їх формування включаються етичні, естетичні,
релігійні та інші цінності. У такому контексті важливого значення
набуває екологічна раціональність.

Екологічна раціональність, з одного боку, спирається на наукову
інформацію, а з іншого – звернена до громадської думки, зокрема, до
маргінальних жіночих голосів. Вона передбачає існування самокритичного
розуму, який вивчає розбіжності між настроями, цілями, потребами людей і
екологічними можливостями їх задовольнити, вирішує питання про їх
субординацію, але разом з тим не веде мови про екологічний редукціонізм.
При цьому визначається зв’язок між екологічною раціональністю і
соціальною справедливістю, підкреслюється значення партнерських відносин
між чоловіками і жінками в обговоренні екологічних проблем.

Традиційна структура в модерному публічному дискурсі, яка заснована на
вірі в прогрес за допомогою підкорення природи, зазнала суттєвих змін
завдяки мобілізації інвайронменталізму. У дисертації досліджується, як
екологія забезпечує нові визначальні структури, що пропонують нові
символічні угоди, за допомогою яких люди осягають соціальну реальність.
Індикатором цього є дискурси і відповідні комунікації у сучасній
філософії, які отримали назву “екологічної комунікації” (Н.Луман), або
“екологічного дискурсу” (К.-О.Апель). Розгляд природи не тільки як
предмета емпіричного знання, але й як співсуб’єкта моральної перспективи
– це те нове, що з’явилося в екологічному дискурсі, який досяг успіху в
реорганізації моральних, емпіричних та естетичних засобів рефлексії.

У дисертації екологічна комунікація визначається як суб’єкт-суб’єктний
зв’язок, як мовленнєва інтеракція, яка спрямована на взаємне розуміння і
взаємне визнання значимості її учасників у здійсненні дискурсу про
природні основи людського існування. Це є специфічна рефлексія,
організована символічна система питань про природне середовище, які
виділилися в життєвому світі. Вона нейтралізує суперечку між глибинною
екологією і концепцією збереження природи, що претендували на
винятковість в аналізі екологічних проблем. Екологічна комунікація
привела до їх інтеграції.

Зміни у процесі формування ідентичності забезпечують вплив екології як
домінуючої структури в сучасному публічному дискурсі. Ідеологічні
системи ХІХ століття все ще функціонують, але публічний дискурс, що
апелює до них, не може вирішити проблеми ідентифікації в умовах
екологічної кризи. Екологічна комунікація здійснює модернізацію одного з
найбільш важливих аспектів соціального життя, що запізнилося.

У підрозділі 1.3. “Витоки та евристичний потенціал гендерного виміру
екологічної комунікації” показується, що гендерний вимір є однією з умов
емпіричної прагматики, яка привертає увагу до обговорення екологічних
проблем. Гендерні ролі і стереотипи встановлюють ті завдання, які
повинні виконуватися чоловіками і жінками відносно природи, а щоденне
спостереження за виконанням цих завдань у просторі життєвого світу
підтверджує дійсне існування цих стереотипів. Соціокультурне середовище
є однією з провідних детермінант як гендерних ролей, так і гендерних
стереотипів.

Символічне буття людини неначебто „між небом і землею” обумовило той
факт, що на стадії самоствердження, тобто вивільнення з природи, людина
апелювала до небесного, надчуттєвого, що ідентифікується з чоловічим
началом у культурі. Сучасна екологічна ситуація онтологічно вказує на
обмеженість даної тенденції, бо її подальше здійснення загрожує самому
існуванню людини на Землі. У символічному плані це означає, що моральні
закони повинні „знизитися до світу, для того, щоб стати для нас у ньому
доступними” (Т. Возняк).

З метою визначення евристичних можливостей гендерного виміру в
дисертації здійснено крос-культурний аналіз практики і теорії фемінізму
у європейських країнах і США. Застосування методу історичного і
логічного аналізу дозволило встановити, що екологічна проблематика стала
однією з найважливіших передумов концептуалізації гендерних перспектив у
європейських країнах. У той час, як у США перевага віддається
феміністичному напрямку. Пропагуючи солідарність з іншими людьми і з
природою, гендерний напрямок у фемінізмі європейських країн вирішує
одночасно дві задачі, що доповнюють одна одну: допомога жінкам при
об’єднанні в організації, діяльність яких зосереджена на екологічних
питаннях, і формування у них теоретичного світогляду.

Евристичний потенціал гендерного виміру виявляється в тому, що його
актуалізація у філософському дискурсі і у масовій свідомості допомагає
осмислити необхідність формування реальних партнерських взаємовідносин
між чоловіками і жінками. Соціум створює все більше умов для звільнення
жінки від рутинних домашніх обов’язків і створення реальних передумов
вільного вибору життєвих перспектив як чоловіками, так і жінками. Саме
тому У.Бек пов’язує детрадиціоналізацію індустріально-суспільних форм
життя з “вивільненням від жіночої та чоловічої ролі”, Д.Белл однією з
суттєвих ознак постіндустріальної епохи називає егалітаризм, а
Ф.Фукуяма, аналізуючи прояви “великого розриву” між цивілізаційними й
ціннісними можливостями, які супроводжують розвиток інформаційного
суспільства, звертає увагу на “особливу роль жінок”.

У дисертації зазначається, що гендерний вимір екологічної комунікації
має бути визначеним в просторі “між” інструментальним (чоловічим) і
комунікативним (жіночим) розумом, де пізнавальні процедури й практики,
раніше орієнтовані на відчужений, “об’єктивний” опис реальності,
виявляють свою обмеженість і свідчать про ситуаційну контекстуальність.
З цією метою у дослідженні підкреслюється неоднозначна роль психоаналізу
і постмодернізму, які, з одного боку, закріплюють гендерні стереотипи,
а, з іншого – відкривають перспективи їх деконструкції і подолання.

У підрозділі 1.4. “Екологічна етика: дилеми теоретичного розгляду”
досліджена тенденція, у якій саме життя розглядається як головний
ціннісний принцип. У роботі показано, що екологічна етика спочатку
виникла в межах парадигми свідомості й компенсувала недостатній розвиток
комунікативної раціональності (К.-О.Апель і Ю.Габермас) чи недостатню
здатність соціальної системи самоналаштовуватися в умовах погіршення
стану навколишнього середовища (Н.Луман). Вона прагне до формування
такого світосприймання й світовідчування, що відбивають готовність
людини прийняти на себе відповідальність не тільки за саму себе, але й
за людську цивілізацію в цілому. Людина розглядається нею не в якості
істоти, що пасивно споглядає, але у якості страждаючої, чуйної до
будь-яких екологічно небезпечних ситуацій і небайдужої стосовно
будь-яких форм життя.

У дисертації проаналізовано такі важливі імперативи екологічної етики,
як супідрядність моральному боргові й самообмеження в процесі
розгортання людської діяльності (Г.Йонас), страх (М.Гайдеггер, Г.Йонас),
переживання (В.Дільтей), надія (Е.Блох, П.Рікер), любов (Е.Фром) і
дружелюбність (А.Наєсс). Якщо страх і надію тлумачити як феномени, які
належать до людського існування, а не до свідомості, то вони є складовою
темпоральної структури людського буття і факторами передбачення. Як
ціннісний і нормоутворюючий чинник вони виникають внаслідок кризи
класичного раціоналізму і прагнень трансформації класичної філософії.

У роботі обґрунтоване положення про те, що етика справедливості
(Л.Кольберг) й етика турботи (К.Гілліган) доповнюють одна одну, хоч вони
і з’явилися як дві діаметрально протилежні концепції моралі й
морального розвитку. Перша з них акцентує увагу на постконвенціональних
цінностях, а друга – на конвенціональних. Аналіз їх внутрішніх протиріч
у контексті гендерного виміру екологічної комунікації дав можливість
стверджувати, що усвідомлення жінками своїх прав стримує саморуйнівний
потенціал жертовної моралі, а усвідомлення чоловіками своєї
відповідальності перед близькими людьми коректує потенціал байдужості
моралі справедливості й привертає увагу до необхідності поєднання логіки
морального вибору з його реальними емпіричними наслідками. Ця
перспектива репрезентує моральний розвиток як такий, що прогресує в
умовах станів ідентифікації, які розширюються, породжуючи справедливість
у смислі зростання поваги до жінки, а також турботу про природу й повагу
до неї.

У другому розділі “Експансія цілераціональності по відношенню до природи
та жінки” з’ясовані протиріччя наукових і технологічних концепцій, що
протягом більш ніж трьохсот років забезпечували в європейській культурі
здійснення емансипаційних процесів, які, з одного боку, санкціонували
домінування над природою і над жінкою, а , з іншого, – підготували
основу для подолання такого домінування.

У підрозділі 2.1. “Можливості та межі органістичних концепцій”
реконструйована логіка органічно орієнтованої ментальності, у якій
фемінні принципи відігравали важливу роль. Вона бере свій початок у
стародавніх системах думки. Первісним поглядом на природу була ідея, яка
затверджувала ієрархічний порядок, що існував у космосі й суспільстві.
Вона відповідала органічній інтеграції частин тіла, тобто була проекцією
людини на космос. Другий образ ґрунтувався на розумінні природи як
активної єдності протилежностей: матері-годувальниці й дикої
неконтрольованої сили. Третій був ідилічним образом природи як
доброзичливої, миролюбної. Кожна з цих інтерпретацій мала різні
соціальні імплікації: перший образ міг бути використаний як виправдання
й підтримка існуючого порядку, другий – для зміни суспільства відповідно
до нового ідеалу, третій – для запобігання проблем, що з’являються як
результат втручання виробництва в життя. В дисертації підкреслюється, що
образи природи і жінки в філософії Платона і Аристотеля представлені
амбівалентними, а тому неправомірно вбачати передумови екологічної кризи
в їх начебто принизливому статусі у філософських ученнях цих філософів.

У дисертації зазначається, що метафора матері-природи, яка несла на собі
вантаж схованого контролю і обмеження, поступово зникала як домінуючий
образ у міру того, як наукова революція просувалася шляхом
раціоналізації світогляду.

У підрозділі 2.2. “Механістичний світогляд як втілення проекту модерну”
засвідчено, що починаючи з ХУІІ ст., образ жінки став засобом адаптації
наукових знань і методів до нових форм влади людини над таємницями
природи. Програми Ф.Бекона і Р.Декарта, що стосувалися підвищення ролі
науки в західному суспільстві, містили в собі таку перспективу ставлення
до природи, яка підсилила внутрішні можливості розвитку раннього
капіталізму. Ґрунтуючись на новій філософії, що направляла маніпулювання
таємницями природи, а також на концепціях прогресу, патріархальної
родини й держави, які стали активно досліджуватися, Ф.Бекон розробив
також нову етику, котра санкціонувала експлуатацію природи. Причому
образ жінки використовувався для здійснення редукції складного до
простого, невідомого до відомого, незвичайного до звичайного.
Взаємовідносини чоловіка й дружини розглядалися як найпростіша й
зрозуміла форма соціальних зв’язків, які можливо використовувати як
зразок у процесі скорення природи.

В дисертації підкреслено, що механістичний світогляд створював основу
для впевненості в тому, що людина може контролювати природу. Одночасно
він знецінив інші сфери буття: релігію, природу, інтерсуб’єктивний світ.
Тому не дивно, що жіноча суб’єктивність у цей час подібно природі
представлена у якості об’єкта підкорення.

Разом з тим в європейській культурі у межах пантеїзму і деїзму
спостерігались спроби об’єднати тлінний світ природи із богом, що
уособлював ідею стабільності й вічності. У цьому сенсі у роботі
проаналізовані філософські ідеї Г.С. Сковороди і професорів
Києво-Могилянської академії, які становили своєрідну опозицію до
механістичного розуміння природи.

У підрозділі 2.3. “Просвітницька концепція природи та жінки” показано,
що у Просвітництві природа – це всього лише об’єктивність. Аналогічним
є визначення становища жінки у цей період. Принцип загального
детермінізму, сформований природничими науками, надавав підстави
вважати, що пізнання суспільного буття людей є не таким вже
нездійсненним. У ХУІІІ ст. розгортається теоретична суперечка про
положення жінки в суспільстві, з’являються філософські праці, що
спростовували традиційні погляди на жінку і обґрунтовували її право
вважатися такою ж повноцінною людиною, якою є чоловік. Французькі
просвітителі сприяли викриттю міфу про жінку як істоту “другого сорту”.

У філософії Просвітництва формується розуміння суб’єктивності і
раціональності, які, з одного боку, сприяють розвитку ідей жіночої
емансипації і жіночих прав, а, з іншого боку, роблять реалізацію цих
ідей проблематичною. У цьому плані в дисертації звертається увага на
парадокси емансипації. Перший – “свобода від чуттєвості” – пов’язаний з
метафізикою Х. Вольфа. У ній проводиться ідея вдосконалення
індивідуального суб’єкта, яка припускає звільнення його розуму від
чуттєвості за допомогою дотримання правил і логіки мислення. У цій
ситуації жіноча суб’єктивність набуває подвійного статусу: на відміну
від дітей і розумово хворих жінка одержує почесну роль розумної істоти.
Другий парадокс жіночої емансипації – “свобода від розуму” – пов’язаний
з установкою пізнього Просвітництва на легалізацію і включення
чуттєвості в структуру суб’єктивності. Для того, щоб стати суб’єктом,
індивід повинен не нейтралізувати свою чуттєвість, а управляти нею за
допомогою власного розуму. У такому філософському контексті, по-перше,
здійснюється легалізація жіночої чуттєвості, по-друге, визнається
наявність у жінок їх власного розуму. Відповідно до цих уявлень перед
жінкою ставиться подвійне завдання: вона повинна 1) не пригнічувати свою
природну чуттєвість; 2) не намагатися сформувати у себе такий же розум,
як у чоловіків, а розвивати “свій власний розум”. У дисертації показано,
що перше завдання акцентує філософія Руссо, а друге – філософія Канта.
Зауважено, що реальне буття адаптувалося до нового життєвого стилю
швидше, ніж ідеологічні постулати згаданих філософів, утілюючи такі
конвенціональні постулати, як (1) віра в раціоналізм, у те, що (2)
чоловіки і жінки нарівні володіють, всупереч біологічним відмінностям і
функціям, онтологічно однаковими духовними і емоційними здібностями, що
(3) систематична освіта з упором на критичне мислення здатна стати
ефективним інструментом соціального перетворення.

У підрозділі 2.4. “Марксистське розуміння праці як влади над природою”
показано, що концепція праці надає можливість зрозуміти, як відчуження
людей від природи, а також взаємовідчуженість чоловіка і жінки вплетені
в складну структуру соціального життя. Праця конструює гендерні
розходження, а гендер, у свою чергу, репродукує розподіл праці між
статями.

У дисертації зазначається, що, з марксистської точки зору, пасивність
жінок і природи подібна, але вона не була даною споконвічно, а
досягається за допомогою науки й прогресуючого інструментального
контролю над природою. Марксистська ідеологія прогресу зазначала, що
розвиток гуманного, раціонального й цивілізованого суспільства являв
собою одночасно зростання ролі патріархальних засобів стосовно
ірраціональних, відстаючих від загального ходу прогресу, жіночих. Цим
пояснюється закріплення за жінками „споріднених” із природою форм праці:
материнство, діяльність, зв’язана з турботою про старих, дітей,
інвалідів.

У роботі відмічені розходження у розумінні праці К.Марксом і Х.Арендт.
Розрізнюючи працю і створення, Арендт вважала, що саме створення, а не
праця вступає в конфлікт із природою. Вона однією з перших поставила
питання про неправомірність знецінення ролі жіночої праці, зневажливого
ставлення до жіночої репродуктивності. У сучасній філософії цю точку
зору розвивають Л.Джорданова, Н.Фрейжер та інші філософи.

Аналіз марксистської концепції праці показав, що основною особливістю
гендерної несправедливості у ставленні до природи є андроцентризм:
владна система норм, у рамках якої пріоритет мають риси, що асоціюються
з маскулинністю, а все, що кодується як фемінне, – дискредитується.
Гендер, маючи політико-економічні виміри, з одного боку, структурує
фундаментальний поділ між оплачуваною „продуктивною” працею і
неоплачуваною „репродуктивною” і домашньою працею, визначаючи жінок
відповідальними за останню. З іншого боку, гендер також структурує поділ
у рамках оплачуваної праці: між високооплачуваними, „чоловічими”
професіями в сфері виробництва і такими, що вимагають високої
кваліфікації, та низькооплачуваними „жіночими” професіями в невиробничій
сфері й сфері обслуговування. Результатом є політико-економічна
структура, що формує гендерно специфічні модуси експлуатації,
маргіналізації й депривації, що закріплюються в культурних оцінках.

У підрозділі 2.5. “Від суб’єкт-центрованого розуму до системної
раціональності” приділено увагу системній теорії суспільної еволюції
Н.Лумана, здійснюється спроба спростувати твердження про те, що в
сучасних умовах моральні відносини безпосередньої взаємності і турботи
витісняються на периферію системи суспільства. Визначаються можливості
гендерного виміру екологічної комунікації в артикуляції даного питання.
У даному випадку поняття комунікації не зводиться а ні до поняття
комунікативної дії Ю.Габермаса, а ні до переносу інформації з одного
місця до іншого. За Н.Луманом, комунікація – це референційна операція,
механізм настроювання, злагодженості. Відділені від зовнішнього світу
структури постійно циклічно спілкуються, реферують самі із собою. Вони
утворюють один для одного середовище і взаємно сприймаються. У
дисертації обґрунтовано положення, що у системному контексті гендерний
вимір екологічної комунікації показує, що чоловіки та жінки “змушені” до
взаємного визнання, зближення, яке зумовлене необхідністю збереження
життя. Патріархальне домінування при цьому стає характеристикою
навколишнього середовища, котре обмежує самореалізацію як чоловічого,
так і жіночого начал комунікації. Загострення екологічної ситуації
вимагає від чоловіків і жінок самовизначитися щодо природи і один до
одного. У теоретичному плані чоловіче і жіноче начала являють собою
когерентні структури раціональності, що примушують одна одну до
активності, підсилюючи креативні можливості одна одної і розширюючи
сферу контингенції (спонтанності, випадковості). Неодиничність
еволюційного шляху суспільства, відсутність твердої зумовленості звужує
основу для песимізму в розгортанні екологічної проблеми. З’являється
надія на можливість вибору шляхів подальшого розвитку, причому таких,
котрі влаштовували б людину й разом із тим не були б руйнівними для
природи. У цій ситуації трансцендентальний страх, який Луман пов’язує зі
зростанням системної складності суспільства, доповнюється турботою, що
втілює безпосередню взаємність й іманентність.

У третьому розділі “Екологічна комунікація як відродження практичного
розуму” показано, що потенціал раціональності, який міститься у
можливостях мовленнєвого взаєморозуміння між чоловіками і жінками щодо
природи, активізується тією самою мірою, якою прогресує генералізація
екологічних мотивів і цінностей, а також скорочується зона
непроблематичного в екологічній діяльності.

У підрозділі 3.1. “Переосмислення кантівського розуміння теоретичного та
практичного розуму у контексті гендерного виміру екологічної
комунікації” показано, що нормативний дуалізм не локалізується у
кантівському розумінні відносин між жінками і чоловіками як біологічними
істотами, а також між людьми та іншими живими істотами. Він випливає із
соціальних якостей людей. У цьому розумінні нормативний дуалізм
конструюється і закріплюється, відповідаючи певним соціальним цілям. В
дисертації зазначається, що Кант розробив різні, часом, протилежні,
дослідницькі програми щодо природи і жінок. Телеологічне судження Канта
про схильності є основою для висновку про те, що жінки пов’язані з
природою у тому сенсі, що вони мають більшу схильність до турбот про
виживання роду та до свідомої відповіді на чоловічі претензії у світі. З
цією метою жінки розвивають недомінантні стратегії діяльності.
Ввічливість, ощадливість, красномовність – це теж сила раціональних
істот, яка характеризує природно-прагматичну схильність до соціалізації,
не менш виразно окреслену, ніж у чоловіків.

У роботі підкреслюється, що гендерна і феміністська критика кантівського
погляду на зовнішню природу та людську природу не співпадають.
Феміністська критика, що ініціювала обговорення проблеми у даному
спектрі, була і залишається більш різкою і негативною. Гендерний вимір,
який базується на комунікативній моралі, об’єднує в одну проблематику
три кантівських імперативи: принцип автономії, принцип поваги і принцип
мети. Він передбачає пошук взаєморозуміння, толерантності, що створюють
умови для “ідеальної комунікативної спільноти”, у якій ніхто з тих, хто
бере участь у дискурсі не зазнає перешкод у вигляді зумовленого
відносинами панування примусу. При цьому долається суто монологічна
позиція Канта, осилюється протиставлення інтелігібельного й
феноменального рівнів людського існування, акцентується проблема
обґрунтування.

У підрозділі 3.2. “Диференціація системи та життєвого світу у гендерному
вимірі” підкреслюється, що взаємний зв’язок культури, суспільства й
структур особистості як компонентів життєвого світу обумовлює ставлення
як до природи, так і до жінки. Зазначається, що реакція життєвого світу
на тиск екологічної ситуації, пов’язаної з неузгодженістю системи
суспільства стосовно природи, припускає принципово нове осмислення
символічних структур життєвого світу, серед яких бінарна опозиція
чоловічого й жіночого начал завжди займала центральне місце.

У дисертації зазначається, що неоднаковий історичний досвід чоловіків і
жінок обумовив те, що жінки освоювали причинність у світі цілісно й
інтуїтивно, а чоловіки розвивали логічний і лінійний спосіб мислення.
Перевага чоловічого начала позначилася на всіх основних релігійних,
наукових і філософських поглядах. Вона послужила причиною розвитку
незалежної людської волі й інтелекту. Надбані при цьому знання були
значимими і для чоловіків, і для жінок, тому що на свій лад
забезпечували виживання соціуму. Чоловічий характер західного мислення
проявився як у чоловіків, так і у жінок, визначаючи найважливіші
уявлення про людину і її місце у природному і соціальному світі.

На основі аргументації Ю.Габермаса щодо соціалізації особи, у якій
головну роль відіграє внутрішній зв’язок індивідів один з одним через
культуру і суспільство, у дисертації робиться висновок, що обмеження
ролі жінок у вирішенні сучасних проблем природокористування має
передусім соціальну основу. Воно є рудиментарним наслідком попередніх
етапів людського розвитку, що у якості невиправданого стереотипу
продовжує існувати й сьогодні, коли технічні, технологічні, інформаційні
та комунікативні зміни створили достатні передумови для урівноваження
ролі обох статей. Тому чоловіки не менше за жінок є скутими гендерними
моделями, що суспільство успадкувало з минулого. Чоловіки також здатні
робити свій вибір на користь нового світу гендерних відносин.
Посилаючись на висновки Е. Дюркгейма про зростання ролі органічної
солідарності між чоловіками і жінками, прообраз якої міститься у
статевому розподілі праці, а також на дослідження гендерних
суперечностей у розвитку західного мислення Р.Тарнасом, дисертантка
робить висновок щодо необхідності переосмислення не тільки основ
сучасного знання про жінку і природу, але й способів його культивування
у структурах життєвого світу. Для цього потрібно, щоб язикова перевага
на користь чоловічої сторони перестала бути визнаною нормою, щоб колишні
стереотипи висловлень і словосполучень, сам характер людського образу,
його місця в природі – усе це, змінилося у відповідності з новою
реальністю взаємних визнань чоловіків і жінок.

n

?

Ae

?

3/4

l

n

VO-

h

?

„\

„¤o^„\

„\

„¤o^„\

„\

„¤o^„\

boooiaU?UC»»UUU»UUUU»U

„\

„¤o^„\

&

F

&

F

&

&

F

(

ue

ph8У дисертації аргументовано положення про те, що генералізація
цінностей поступово приводить до зменшення можливості здійснення
екологічної комунікації на основі зразків, переданих і закріплених
традицією, а усе більшою мірою пов’язується з процесами комунікативного
досягнення консенсусу. А для цього варто викрити ущербність ігнорування
економічно й соціально значимої ролі жінок у суспільстві, відмовитися
від погляду на жінок і природу як на психологічні й рекреаційні ресурси
для “виснаженого чоловіка-підприємця”. При цьому у роботі особливо
підкреслюється, що раціоналізація життєвого світу приводить не до заміни
чоловічого домінування жіночим (тобто до нового типу комплементарних
відносин), а до встановлення симетричних відносин між ними, які
забезпечуються спеціалізацією й професіоналізацією знань і намірів як
чоловіків, так і жінок, а тому можуть виконувати функції розвантаження
проблематичності екологічної комунікації.

У підрозділі 3.3. “Деліберативна демократія: екофеміністичний дискурс”
обґрунтовується положення про те, що екофеміністичний дискурс як прояв
деліберативної (від англ. deliberation – обговорення) демократії не лише
поширює інформацію про гендерний вимір екологічної комунікації, а й
змінюється сам під впливом контраргументів з боку опонентів. З цією
метою у дисертації проаналізовано основні етапи історії та теорії
екофемінізму як соціального феномену, з’ясовано, як він представлений у
філософській теорії, у нових політичних контекстах на форумах різного
рівня, у вільних раціональних дебатах, у відкритому доступі до
інформації і такому ж вільному її поширенні. Дискурс, що передує
колективному вибору, і який позбавлений ознак патріархального
домінування, робить можливим не просто більш раціональне, але часом і
непередбачене, новаторське рішення.

У дисертаційному дослідженні звертається увага на те, що деліберативна
модель демократії, яка реалізується в тому числі в теорії і практиці
екофемінізму, прояснює логіку і принципи демократичних надбань, що вже
імпліцитно існують. Але вона не може ініціювати їх, якщо для цього немає
достатніх передумов. Вона не може також забезпечити конкретними
технологіями створення таких умов. Публічна сфера, де розгортаються
екологічні дебати, з причини свого неформального характеру не відділена
від приватної сфери, де екологічні та гендерні проблеми перехрещуються
найбільш очевидно, а тому вона є більш чутливою до них, ніж
інституалізована політична система. Вона такі проблеми “діагностує”,
привертає до них увагу, драматизує їх таким чином, щоб їх вирішенням
почали займатися законодавчі органи, дискурсивно формуючи думку
більшості, яку Габермас називає комунікативною владою. Демократія
обговорення припускає менший ступінь впливу громадян на ухвалення
екологічних рішень, ніж при прямій демократії, але більшу, ніж це
допускається ліберальним трактуванням представницької демократії. У
дисертаційній роботі зауважується, що у посттоталітарних країнах
поширення екофеміністського дискурсу привертає увагу до екологічних та
гендерних проблем повсякденного життя, які традиційно замовчувалися.
Саме тому найбільш гострим є питання легітимації екологічних прав жінок
у структурах життєвого світу. Якщо чоловіки і жінки хочуть домовитися
про екологічну справедливість, кожному, хто мовить, повинна надаватися
можливість порозуміння і визнання у контексті усього життєвого світу.

У підрозділі 3.4. “Публічна та приватна сфери у контексті трансформації
сім’ї” показано, якою мірою гендерний вимір екологічної комунікації
пов’язаний зі змінами сучасної сім’ї, що відбуваються у результаті
демократизації суспільства й розвитку науки і технології. Зазначається,
що перерозподіл функцій між приватною і публічною сферами є одночасно
причиною і наслідком даних трансформацій. За Габермасом, розділення на
публічну і приватну сфери історично сформувалося на Заході в ХУІ-ХУІІ
століттях і змінюється з часом. У роботах 80-х -90-х років він локалізує
сім’ю переважно в приватній сфері як “стан природи”, як інтимну сферу,
що асоціюється з жінкою, репродуктивною функцією і спорідненими
зв’язками. У роботах останніх років з’ясовується, що публічна сфера все
більше охоплює жінок, впливаючи на зміни її місця і ролі у сім’ї. Таку
точку зору розділяють з Ю. Габермасом Ш. Бенхабіб, І.
Янг та інші філософи.

У дисертації наводяться аргументи на підтримку концепції Дж.Коена і
Е.Арато, які включають сім’ю до громадянського суспільства як
організаційного субстрату публічної сфери. Нові фінансові, репродуктивні
й біоетичні проблеми, які виникають в сім’ї, свідчать, що в ній
актуалізуються принципи добровільної асоціації, рівності і
процедуралізму, коли консенсус між членами сім’ї досягається на основі
симетричних відносин. Родинні зв’язки, сім’я і шлюб в сучасних умовах
трансформуються, породжуючи нові статус-функції (Дж.Сьорль), які за
природою не завжди властиві суб’єкту.

У дисертаційному дослідженні підкреслюється, що резонуючи проблеми, які
виникають в життєвому світі, і чинячи тиск на політичну систему,
публічна сфера виконує роль посередника. Зазначається, що обговорення
найгостріших питань сучасності, до яких належать проблеми екології й
гендерної нерівності, ініціювалося зовсім не представниками державного
апарату або членами парламенту. Вони піднімалися спочатку в публічній
сфері, а лише потім ставилися на “порядок денний” для розгляду в рамках
інституалізованої політичної системи. Саме це обумовлює необхідність
зміцнення незалежної публічної сфери. Добровільні асоціації і соціальні
рухи виступають виразниками громадської думки, що неформально
складається. Серед них на Заході помітними стають асоціації сімей, які
об’єднуються з метою вирішення конкретних екологічних проблем. Окрім
даних колективних акторів, необхідним елементом публічної сфери є засоби
масової інформації. Таким чином, у сучасному суспільстві співвідношення
“сім’я – шлюб – родинні зв’язки” змінює свою конфігурацію, обумовлену
переплетінням біологічних, соціальних, культурних і психологічних
чинників і виявленням у зв’язку з цим нових статус-функцій чоловіка і
дружини, батьків і дітей у сім’ї. Це дає можливість відносити сім’ю до
приватної або до публічної сфери в залежності від кожної конкретної
ситуації накладання статус-функції.

У підрозділі 3.5. “Біоетика як проблема екологічної комунікації”
доводиться, що втручання новітніх наукових технологій у генетичні
підвалини існування людини завершує тенденцію “розчаклування” природи і
одночасно імплантує в неї можливість специфічного (генетичного)
екологічного забруднення, що супроводжує цю тенденцію. При цьому
символічні угоди про природну складову людського існування, що
вибудовуються сучасною біоетикою, приймають такий формат, який дає
можливість їх використання в публічній комунікації і дебатах: вони
стають організованими пізнавальними угодами, системами думки, вилученими
з конкретного життєвого світу. У дисертації акцентовано увагу на тому,
що проблеми біоетики активізують ідентифікаційні практики як жінок, так
і чоловіків, які пов’язані з визначенням позитивного і негативного
впливу сучасних біотехнологій на трансформацію уявлень про
самототожність кожної статі. Підвищення ролі жінок у обговоренні проблем
біоетики відкриває нові перспективи аргументації положень, які
дозволяють говорити “від імені” тієї частини природи, що “мовчить”.

На початку сучасної хвилі жіночого руху репродуктивні технології
розглядалися як прогресивні, бо відкривали потенційні можливості для
остаточного розподілу між сексуальністю і репродуктивністю. Але згодом
радикальні феміністки стали вважати, що такі техніки як запліднення в
пробірці, донорство сперми, визначення статі і оцінка стану ембріона
надають могутні засоби для патріархального контролю, тому що вони стають
стандартом медичної практики і можуть виявитися засобом перерозподілу
пропорції народжуваності на користь чоловічої статі.

У дисертації зазначається перевага гендерного виміру біоетики, що
свідчить про амбівалентність впливу нових репродуктивних технологій на
долі жінок і чоловіків. Підкреслюється необхідність розглядати дану
проблематику в єдиному контексті з іншими соціально-політичними,
економічними, національними і загальнокультурними проблемами. Реальна
небезпека для жінок, яка супроводжує наукові дослідження у сфері
репродуктивності, пов’язана з їх соціальною позицією в суспільстві.
Доступ до новітніх технологій значною мірою залежить від фінансових
можливостей. Жінки з малозабезпечених прошарків суспільства не зможуть
скористатися ними; вони також будуть меншою мірою здатні чинити опір
зловживанням у області медицини і репродуктивних технологій. Крім того,
проблему становить гендерний розподіл праці в медицині, де, як і в інших
видах діяльності, перевага в ухваленні рішень щодо біотехнологій
належить чоловікам. В дисертації проаналізовані висновки Ю.Габермаса про
загрози майбутньому людської природи, які вкорінені в авторитарній
раціональності. Підкреслюється прийнятність комунікативної
раціональності й необхідність розгляду перспектив біотехнології з
позицій позбавленої патріархального домінування етики виду.

У четвертому розділі “Демократія: гендерний паритет та перспективи
екологічної комунікації” відзначається, що саме демократичний проект
створює достатні умови для реалізації перспектив гендерного виміру
екологічної комунікації.

У підрозділі 4.1. “Дискурсивно-етична легітимація екологічної політики”
стверджується, що концепція двощаблевої дискурсивної етики стосовно
гендерного виміру екологічної комунікації означає необхідність
визначення єдиного для усіх чоловіків і жінок аргументативного дискурсу,
який стане ідеальною інстанцією щодо легітимації усіх норм екологічної
комунікації, що стали проблематичними на нинішньому етапі
патріархального суспільства. Для цього необхідно відмовитися від
редукції етичної раціональності до стратегічної. Компроміс, до рівня
якого зводиться у сучасних суспільствах задекларована політична та
правова рівність чоловіків та жінок, має поступитися місцем
дискурсивно-консенсусному засобу регулювання екологічної комунікації у
її гендерному вимірі.

У дисертації обґрунтовується необхідність переходу від патерналістського
елітаристського принципу екологічної політики, у межах якого чоловіки
приймають рішення щодо екологічного становища у тому числі і за жінок,
до егалітаристського принципу, згідно з яким рішення приймаються разом
жінками і чоловіками. Лише у такому випадку можна говорити, що вони
легітимуються універсальним етосом демократичного суспільства. У
дисертації виділені й проаналізовані головні принципи, що наближають
реальну екологічну комунікацію у її гендерному вимірі до ідеальної:
нерепресивність, партнерство і толерантність Модернізація сучасного
суспільства має здійснюватися на основі комунікативної раціональності,
пов’язаної зі створенням громадянського суспільства, правових і
політичних інституцій, які, дійсно, відповідали б принципові
універсалізації.

У підрозділі 4.2. “Партнерська етика та екологічна політика”
проаналізовано процес партнерства, відповідно до якого обговорення
екологічних проблем має здійснюватися партнерами, що спільно обговорюють
короткострокові і довгострокові інтереси людських й не-людських
співтовариств за столом переговорів. Як і в будь-якому іншому виді
партнерства, тут повинні бути почуті і визнані потреби кожної сторони.
Принцип партнерства уникає ідентифікації природи з матір’ю, не приписує
чоловікам або жінкам особливого відношення до природи або один до одного
(есенціалізм) і зупиняється на антропогенній, узагальнено людській (але
не антропоцентристській) характеристиці природи.

Виходячи з принципу універсалізації взаємності (симетричності), що
знайшов відображення в працях Б.Латура, А.Леопольда, К.М. Маєра-Абіха,
А. Єрмоленка та інших філософів, у новому дискурсі у якості партнерів
розглядаються не тільки люди і соціальні процеси, але також буття
природи і природні процеси.

У дисертаційній роботі зазначається, що партнерська етика розвивається
осторонь як від егоцентристської етики, так і гомоцентристської етики,
для яких благо для людського співтовариства може досягатися коштом
біотичного “спільносвіту” (К.М.Маєр-Абіх). Вона також протистоїть
екоцентристській етиці, в якій благо біотичного спільносвіту має
перевагу над благом для людей. На відміну від екстенціалістської етики
Леопольда, в якій розуміння спільноти не тільки розширено до включення
до її складу не-людської природи, а зорієнтовано в її інтересах,
партнерська етика визнає як єдність, так і відмінність між людьми і
не-людською природою. Вона визнає, що люди залежать від не-людської
природи, яка зумовлює людську природу. Але вона також визнає, що
сьогодні люди мають владу, знання, технології для того, щоб встановити
динамічну рівновагу між людьми і не-людською природою. В роботі
проаналізовані протиріччя, що виникають на шляху впровадження
партнерської етики і пов’язані з тенденціями капіталістичного розвитку,
з правами власності, з абстрактністю концепцій сталого розвитку і
глобалізму. Якщо учасники екологічної комунікації ідентифікують свої
власні егоцентристські, гомоцентристські й екоцентристські етичні
припущення і згодні почати новий виток відносин, заснований на
партнерстві, взаємних зобов’язаннях і пошані, то з’являється надія на
консенсус.

У підрозділі 4.3. “Екологічний, жіночий та феміністичний рухи як нові
громадські рухи” здійснено аналіз даних громадських рухів у контексті
комунікативної філософії. Це дало можливість показати, що вони
зорієнтовані проти системи і виступають за відновлення життєвого світу.
У дисертації підкреслюється, що в умовах західної ліберальної демократії
має місце значна активність невеликих громадських об’єднань, що свідчить
як про зростання недовіри, морального релятивізму, так і про високий
рівень розвитку особистості і демократизацію громадянського суспільства.
Сприяючи подальшій корекції розвитку суспільства з урахуванням
екологічних вимог та гендерної рівності, вони не руйнують
фундаментальних інституцій – правової держави, приватної власності,
ринкового господарства.

У поставторитарних країнах нові громадські рухи становлять основу зміни
ідентифікаційних практик як умови становлення громадянського
суспільства. Тут вони супроводжуються затримками у розвитку і частими
поверненнями до пройдених етапів. Часом поштовх може виходити від людей
з одного місця, часом – з іншого. Проте їх приклад допомагає розвинути
здатність сприймати екологічні і гендерні проблеми як проблеми,
висловити їх, дати надію на їх вирішення і зломити опір, тобто
накопичується арсенал громадського досвіду. Дослідження з проблем нових
громадських рухів (Е.Арато, П.Козловськи, Дж. Коен, А.Турен, Ф. Фукуяма)
указують, що ці рухи як чинник розв’язання суперечностей суспільства на
ґрунті мовленнєвої комунікації здійснюють вплив на політичну еліту в
законодавчих структурах, щоб примусити їх прийняти закони, які
гарантували б права жінок, а також обмежували б пограбування природного
середовища економічними акторами. Крім того, вони впливають на суспільну
думку з метою зміни норм, колективних ідентичностей і культурних
цінностей, що укорінилися у якості стереотипів. Емансипаційна активність
нових соціальних рухів допомагає подолати гендерну нерівність в сферах
соціалізації, культурного відтворення і соціальної інтеграції.

У підрозділі 4.4. “Екофеміністична критика глобалізації” показано, що
позитивним надбанням гендерного підходу до вивчення проблем глобалізації
є викриття її “симулятивних” форм, за якими нерідко ховаються
модернізовані форми патріархального домінування, які реалізуються шляхом
експлуатації праці жінок, відсторонення локального знання від прийняття
рішень щодо природокористування, абстрактного звуження можливостей
західної науки, обмеження цілей парадигми розвитку, а також
екстенсивного використання природних ресурсів країн, що розвиваються.

Разом із тим глобалізація виявляє ситуацію буття, в якій кожен народ,
культура, особистість демонструють конструктивно критичне ставлення до
неї. Як у високорозвинених країнах, так і в країнах третього світу жінки
виявилися здатними артикулювати свою громадянську позицію щодо
загострення екологічних проблем в умовах глобалізації. Вони створюють
передумови узгодження екологічних, гендерних та глобальних проблем.

У п’ятому розділі “Ідентифікаційні референції гендерного виміру
екологічної комунікації” на основі з’ясування контекстуальної
взаємозумовленості екологічної, гендерної і національної ідентичностей в
Україні обґрунтовується необхідність поєднання парадигм свідомості та
інтерсуб’єктивності. За таких умов деонтологічна і універсалістська
етики, конвенціональна і постконвенціональна мораль будуть доповнювати
одна одну, забезпечуючи можливості інституалізації екологічного і
гендерного дискурсів, на перетині яких формується гендерний вимір
екологічної комунікації.

У підрозділі 5.1 “Взаємозумовленість екологічної і національної
ідентичностей” зазначається, що ставлення до природи рідного краю є
носієм національно специфічного, що має бути артикульованим в умовах
загострення екологічної ситуації. Демократичний проект створює
ідеологічний простір, де національна та екологічна ідентифікації
перетинаються і репрезентується їхнім зчленуванням у ланцюжки з
економічними, політичними, моральними та іншими означаючими. У цьому
контексті екологічна ідентифікація розглядається як пізнавальний засіб
для встановлення того, у яких формах, за допомогою яких ролей, норм і
цінностей нація ототожнюється з екологічними проблемами і, навпаки, якою
мірою екологічна проблема ототожнюється з національними особливостями. У
ланці „національна ідентифікація – екологічна ідентифікація” означаюче
та означуване постійно (у залежності від змін контексту) міняються
місцями, висвітлюючи тим самим „додаткові значення” один одного, які
працюють на розв’язання екологічних проблем. У дисертації зазначається,
що вимоги екологічної справедливості не повинні залишати осторонь
питання політичної свободи для кожного з членів національної спільноти.
Вони тісно пов’язані з державним забезпеченням досягнень в економіці,
культурі, науці тощо. Однак небезпечним є ототожнення поняття
громадянського суспільства з образом політичної нації, що веде до
закріплення адміністративної моделі утримання української спільноти в
тенетах протонаціональної єдності, що стримує громадську активність у
вирішенні екологічних проблем. З аналізу сучасного українського
суспільства у контексті екологічних проблем випливає висновок про
необхідність посилення ролі угруповань, за допомогою яких люди можуть
реально впливати на екологічні рішення політичного режиму, залишаючись
водночас максимально незалежними від влади. Така постановка питання
загострює критичне осмислення процесів ідентифікації, що проявляються
також у гендерному позиціюванні щодо екологічних проблем.

У підрозділі 5.2. “Національна ідея як умова екологічної ідентифікації”
показано, що національна ідея, у якій органічно поєднані інтелект,
народний інстинкт і національна воля, відіграє важливу роль у формуванні
екологічної ідентичності. У вирішенні екологічних проблем важливого
значення набувають процеси глобалізації, але кожна нація приєднується до
світового співтовариства з усім комплексом своїх здобутків і
прорахунків, які слід усвідомлювати. У дисертації зазначається, що на
шляху оживлення та ресигніфікації символів природи та жінки, які є
концептуально значущими для української національної ідеї, важливо
уникнути “уявної ідентифікації”. Символічний світ культури, мережа
комунікативної повсякденної практики можуть або сприяти, або заважати
усвідомленню людиною себе як природної істоти, а також усвідомленню
природи як самостійної цінності. З посиланням на концепції “живої
традиції” (А.Макінтайр) та “хибної ідентифікації” (С.Жижек) у роботі
підкреслюється необхідність ототожнення з екологічними невдачами,
провинами. Така ідентифікація “виліковує” від гордині самодостатності
національного буття, спонукає до усвідомлення екологічних проблем як
своїх, а не абстрактних чужих. Звернення до концепції двох типів
мудрості – наукової та народної (О.Донченко), дало можливість зробити
висновок про те, що в Чорнобильській катастрофі переплелися, з одного
боку, характерне для західної цивілізації дистанціювання від об’єкта
пізнання і діяльності, а, з іншого – притаманне національному
менталітету моральне самовиправдання як керівників, так і виконавців
тим, що вони чесно й терпляче виконували свої обов’язки.

У дисертації зазначається, що сьогодні національна ідея в Україні
формується під впливом багатьох чинників. Це й історична спадщина:
матеріальна і духовна; реальний людський потенціал; сучасний науковий і
технологічний рівень; оточення: політичне та геополітичне. Тільки в
поєднанні всіх цих факторів стає можливою адекватна екологічна
ідентичність.

У підрозділі 5.3. “Символічне звеличення жінки та природи як запобігання
розмиву національної ідентичності” зазначається, що ототожнення
індивідуальних прав жінки як людини, які визнаються нормами
загальнолюдської етики як універсально значущі, з її правами та
обов’язками, що закріплені національною традицією, часто суперечать
інтересам жінки. Здійснений у дисертації аналіз показав, що символічне
звеличення жінки й природи в українській культурі застерігає від розмиву
національної ідентичності, тому що розглядає переривання зв’язку з
традицією як причину руйнації етносу і ескалації непевності. Однак його
вплив не слід перебільшувати. Зваблені ілюзією самодостатності, що
провокується матріархальними символами, українські жінки не зможуть не
тільки реально реалізувати себе в системі влади, а й брати активну
участь в екологічних акціях. У дисертації зроблено висновок, що
національні символи треба відроджувати, вивчати й осмислювати, залучаючи
сучасний герменевтичний інструментарій. У ціннісному консерватизмі ця
проблема розв’язується на фундаменті антропологічної методології і
виражається в концепції моралі як стримуючого інституту (А.Гелен). На
думку дисертантки, такий у цілому правильний ідеологічний підхід може і
повинен поєднуватися із комунікативним підходом, що базується на
„принципі участі” як чоловіків так і жінок у оцінюванні погіршення стану
довкілля. Це сприятиме розвиткові довіри і збільшуватиме прагнення до
захисту природи з боку населення. Комунікативна теорія затверджує
вирішення конфліктів на основі взаємного визнання індивідів як зрілих
суб’єктів (К.-О.Апель, Ю.Габермас, П.Ульріх), а не увічнює інституційну
мораль. Розгортання гендерного виміру екологічної комунікації має
перспективи, тому що висвітлює структурно-символічні й комунікативні
передумови для взаємного визнання чоловіками і жінками домагань
значущості у екологічному дискурсі.

У підрозділі 5.4. “Суперечності рольової реальності сучасної української
жінки” показується, що самопожертва жінки, яка допомагала вижити
українському етносу у минулому, не може бути домінуючим мотивом жіночої
ідентифікації на початку третього тисячоліття. Здійснений аналіз
рольової реальності української жінки показав, що виходячи за межі
стереотипно означеної ролі, жінки також, як і чоловіки створюють
можливості еволюції соціуму. Кожне суспільство, кожна культура, кожна
нація мають неповторні умови свого розвитку та виживання, які змушують
суспільства й окремих людей до певного типу поведінки, до певного
розподілу соціальних ролей та функцій. Різноманітна
життєво-екзистенційна наповнюваність гендерних ролей в їх онтологічній
визначеності вказує, явно чи неявно, на просторово-часові межі
історичних епох, стосовно яких гендерні ролі виступають об’єктивними
формами. У дисертації показано, що для України на цей час залишається
традиційною модель поведінки, яка закріплює за чоловіком роль
захисника, а за жінкою – берегині домашнього вогнища. Чоловік – на
передовому фронті (науки, виробництва, бізнесу, політики), жінка – в
тилу. Очевидною є патріархальна асиметрія суспільства. Свого часу вона
була виправданою, але для вирішення екологічної проблеми необхідною є
більш толерантна модель розподілу гендерних ролей. У її вирішенні не
можна визначити а ні тилу, а ні фронту, а ні верховенства, а ні
підлеглих. За цих умов розподіл ролей, а також екологічної
відповідальності докорінно змінюється, спрямовуючи зусилля на досягнення
екологічно безпечного життя.

ВИСНОВКИ

У дисертації вирішено проблему теоретичного обґрунтування концепції
гендерного виміру екологічної комунікації, яке полягає в його
експлікації як одного з проявів багатовимірної екологічної комунікації.
Застосування дискурс-аналізу та принципів системного, крос-культурного,
інтервального аналізу дозволило інтегрувати у дослідженні гендерного
виміру екологічної комунікації методологічні підходи комунікативної
філософії з ідеями екзистенціалізму, психоаналізу, постмодернізму,
соціальної герменевтики. Ураховуючи те, що врівноваження чоловічого і
жіночого начал в економічній, політичній, правовій сферах вимагає їх
морально-етичної легітимації, в дисертації увага зосереджена на аналізі
екологічної етики та ідентифікаційних практик.

У дисертаційній роботі екологічна комунікація визначається як
суб’єкт-суб’єктний зв’язок, як мовленнєва інтеракція, яка спрямована на
взаємне розуміння і взаємне визнання значимості її учасників у
здійсненні дискурсу про природні основи людського існування. Це є
організована символічна система питань про природне середовище, які
виділилися в життєвому світі. Вона формулює специфічні селективні умови
для участі суб’єктів (чоловіків і жінок) в публічному дискурсі. В
екологічній комунікації обговорюються вимоги екологічної раціональності,
яка передбачає критичну оцінку цілей усіх сфер суспільного життя з метою
оптимізації природокористування.

Зазначено, що ідеальна екологічна комунікація, у якій гендерні
відмінності еліміновані, є етичним принципом, що забезпечує нормативний
фундамент взаємного визнання її учасників як розумних, суверенних і
зрілих суб’єктів. Проте в реальній екологічній комунікації складно
уникнути репресивної дискурсивності. Як тільки суб’єктом дискурсу стає
жінка, відбувається так, що передбачувана автономія як необхідна умова
взаємної критики, втрачає свою силу внаслідок існуючих в суспільстві
традицій і стереотипів. Перспективи розв’язання цієї проблеми пов’язані
з тим, що ідеалізації, які позбавлені ознак гендерних стереотипів,
вплітаючись у реальні комунікації життєвого світу, становлять передумови
раціональної комунікативної дії, отже – раціоналізації життєвого світу і
наближення реальної екологічної комунікації до ідеальної.

Евристичний потенціал гендерного виміру виявляється в тому, що його
актуалізація у філософському дискурсі і у масовій свідомості допомагає
осмислити необхідність формування реальних партнерських взаємовідносин
між чоловіками і жінками. Соціум створює все більше умов для звільнення
жінки від рутинних домашніх обов’язків і забезпечення можливостей для
вільного вибору життєвих перспектив як чоловіками, так і жінками. Саме
тому У.Бек пов’язує детрадиціоналізацію індустріально-суспільних форм
життя з “вивільненням від жіночої та чоловічої ролі”, Д.Белл однією з
суттєвих ознак постіндустріальної епохи називає егалітаризм, а
Ф.Фукуяма, аналізуючи прояви “великого розриву” між цивілізаційними й
ціннісними можливостями, які супроводжують розвиток інформаційного
суспільства, звертає увагу на “особливу роль жінок”.

Здійснений аналіз показав, що екологічна етика виникла в межах парадигми
свідомості й компенсувала недостатній розвиток чи то комунікативної
раціональності, чи то недостатню здатність соціальної системи
самоналаштовуватися в умовах погіршення стану навколишнього середовища.
Вона прагне до формування такого світосприймання й світовідчування, що
відбивають готовність людини прийняти на себе відповідальність не тільки
за саму себе, але й за людську цивілізацію в цілому.

Розвиток суспільства, у якому спостерігався утиск жіночого начала і
природи як результат експансії цілераціональності, забезпечив також
достатні умови для їх визволення. Диференціація системи і життєвого
світу, що супроводжується генералізацією як інструментальних (гроші і
влада), так і комунікативних (взаєморозуміння, повага) цінностей,
поступово зменшує можливості здійснення екологічної комунікації на
основі зразків, стереотипів, що закріплені традицією. А тому досягнення
плідної екологічної комунікації забезпечується переважно шляхом
комунікативного досягнення консенсусу. Вже Просвітництво розробило
конвенціональні постулати, що включали віру у те, що чоловіки і жінки
нарівні володіють, усупереч біологічним відмінностям і функціям,
онтологічно однаковими духовними і емоційними можливостями. Марксистська
концепція праці надала можливість зрозуміти, що праця конструює гендерні
розходження, а вони, у свою чергу, репродукують поділ праці між статями.
Розгляд гендерного виміру екологічної комунікації у контексті системної
теорії Н.Лумана дозволив показати, що чоловіче і жіноче начала як
когерентні структури раціональності змушують одна одну до активності,
спрямованої на самозбереження в умовах екологічної кризи.

Звернення до філософії Канта засвідчило, що нормативний дуалізм не
локалізується а ні у кантівському розумінні відносин між жінками і
чоловіками як біологічними істотами, а ні між людьми та іншими живими
істотами. Проте існує можливість для нормативного дуалізму, що випливає
із соціальних якостей людей. Кожен новий рівень диференціації системи й
життєвого світу вимагає змін інституціональної основи, а цю
трансформацію ініціює еволюція моралі й права, що припускає зміну
символічних структур. Внутрішня диференціація екологічної комунікації як
складової життєвого світу потребує етичної легітимації рівноправності
між чоловіками й жінками в рішенні екологічних питань, завдяки чому
фактична екологічна комунікація наближається до ідеальної.
Раціоналізація життєвого світу, що супроводжується генералізацією
цінностей, забезпечує можливості для подолання принципу доповнюваності у
взаємовідносинах між чоловіками і жінками і встановлення симетричних
відносин між ними. Такий тип відносин робить можливою фіксацію
ідентичного смислу різними партнерами в різних ситуаціях з метою
отримання тотожних або подібних висновків. Він забезпечується
спеціалізацією і професіоналізацією знань і намірів як чоловіків, так і
жінок, а тому може виконувати функцію розвантаження проблематичності
екологічної комунікації. У дисертації визначено зв’язок даної тенденції
з розвитком біоетики, трансформаціями сучасної сім’ї, досягненнями
екофеміністичного дискурсу у поширенні деліберативної демократії.

Подолання патріархального домінування у екологічній комунікації
передбачає відмову від редукції етичної раціональності до рівня
стратегічної. Для цього компроміс, з яким у сучасному суспільстві
найчастіше ідентифікується задекларована політична та правова рівність
чоловіків та жінок, має поступитися місцем дискурсивно-консенсусному
засобу регулювання екологічної комунікації у її гендерному вимірі. У
дисертації основними принципами такого регулювання названо:
нерепресивність, партнерство і толерантність. Виходячи з положення про
універсалізацію взаємності (симетричності), квазісуб’єктом екологічної
комунікації можна назвати також буття природи.

У контексті комунікативної філософії нові громадські рухи, до яких
належать екологічний, жіночий, феміністичний, екофеміністичний рухи,
зорієнтовані проти системи і виступають за відновлення життєвого світу
шляхом активізації ідентифікаційних практик і зростання ролі
особистісного вибору. Вони впливають на політичну еліту в законодавчих
структурах з метою прийняття законів, які захищали б і гарантували права
жінок, а також обмежували б пограбування природи.

Позитивним надбанням гендерного підходу до вивчення проблем глобалізації
є викриття її “симулятивних” форм й тих колізій, котрі вона породжує у
різних сферах життя. За умов глобалізації інтенсивна взаємодія культур
нерідко обертається ілюзією взаємодії, яка завуальовує реальні
екологічні та гендерні проблеми.

Історичний і культурологічний екскурс, здійснений у дисертації, показав,
що потенціал жіночого світовідчуття та світорозуміння недооцінювався
українським суспільством. Він був “законсервований у межах хати”, тоді
як чоловіча активність реалізувалась завдяки підкоренню органічного
світу. Українці консервативно тримаються за своє минуле.
Інтровертованість і терпимість допомогли пережити постійне втручання у
культуру ззовні, але стримують вирішення сучасних проблем. В умовах,
коли пріоритетними стали економічні стратегії, українці довго
залишаються терпимими до того, що рішення екологічних проблем
затримується. Для подолання такої тенденції необхідно оптимально
поєднати конвенціональні (традиційні, національні) та
постконвенціональні (універсальні, комунікативні) механізми
функціонування етичних норм і цінностей. Демократичний проект створює
ідеологічний простір, де національна, екологічна та гендерна
ідентифікації взаємно обумовлюють одна одну, відкриваючи нові можливості
вирішення екологічних і гендерних проблем.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ

ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

Монографія:

Карпенко К.І. Природа і жінка: Перспективи екофемінізму в Україні. –
Харків: “Крук”, 2005. – 320 с. – 22,5 д.а.

Статті у наукових фахових виданнях:

Карпенко Е.И., Карпенко И.В. Человек: возможность быть собой //
Квинтэссенция философии и время: Сборник научных трудов. – Харьков: ХГУ.
– 1992. – С. 16-22.

Карпенко Е.И. Роль философского и медико-биологического знания в
преодолении экологического алармизма и конформизма // Наука і соціальні
проблеми суспільства. Вісник Харківського державного університету. –
1998. – № 414. – С. 123-126.

Карпенко К.І. Символи природи та жінки у контексті національної
ідентичності // Наукові записки Харківського військового університету.
Соціальна філософія, педагогіка, психологія. – Х.: ХВУ, 1999. – Вип. ІУ.
– С. 91-101.

Карпенко К.І. Теорія і практика екофемінізму // Наукові записки
Харківського військового університету. Соціальна філософія, педагогіка,
психологія. – Х.: ХВУ, 2000. – Вип. УІ. – С. 83-91.

Карпенко К.І. Контекстуальна взаємозумовленість національної та
екологічної ідентичностей // Філософські перипетії. Вісник Харківського
національного університету ім. В.Н.Каразіна. Серія: Філософія. – 2001. –
№ 509. – С. 70-75.

Карпенко К.І. Екофеміністська оцінка кантівських поглядів на природу та
жінку // Наукові записки Харківського військового університету.
Соціальна філософія, педагогіка, психологія. – Х.: ХВУ, 2001. – Вип. Х.
– С. 91-101.

Карпенко Е.И. Две стороны марксистской концепции природы // Філософські
перипетії. Вісник Харківського національного університету ім.
В.Н.Каразіна. Серія: Філософія. – 2001. – № 531. – С. 113-117.

Карпенко Е.И. Антропоцентризм, экоцентризм: “за” и “против” //
Філософські перипетії. Вісник Харківського національного університету
ім. В.Н.Каразіна. Серія: Філософія. – 2002. – № 561. – С. 45-48.

Карпенко К.І. Філософські та релігійні мотиви модерної концепції природи
// Філософські перипетії. Вісник Харківського національного університету
ім. В.Н.Каразіна. Серія: Філософія. – 2002. – № 547. – С.
109-115.

Карпенко Е.И. Истоки и уроки экологического феминизма // Філософські
перипетії. Вісник Харківського національного університету ім.
В.Н.Каразіна. Серія: Філософія. – 2004. – № 618. – С. 12-17.

Карпенко Е.И. Женское начало в экологической коммуникации // Філософські
перипетії. Вісник Харківського національного університету ім.
В.Н.Каразіна. Серія: Філософія. – 2004. – № 623. – С. 17-24.

Карпенко Е.И. Глобализация и экологическое сознание // Філософські
перипетії. Вісник Харківського національного університету ім. В.Н.
Каразіна. Серія: Філософія. – 2004. – № 638. – С. 33-38.

Карпенко Е.И. Справедливость и забота как измерения экологической
идентификации // Вісник Харківського національного ун-ту ім. В.Н.
Каразіна. – Серія: теорія культури і філософія науки. – Х., 2004. – №
615. – С. 50-54.

Карпенко К.І. Генералізація цінностей і екологічна комунікація //
Гуманітарний часопис. Зб. наукових праць. – Х.: ХНАУ ім. М.Є.Жуковського
“Харківський авіаційний інститут”, 2005. – №2. – С. 45-51.

Карпенко К.І. Екологічна комунікація у контексті сучасних
екофеміністичних вимог // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. –
Серія № 7. – Релігієзнавство. Культурологія. Філософія: Зб. наукових
праць. – Київ.: НПУ імені М.П.Драгоманова, 2005. – №7(20). – С. 97-105.

Карпенко К.І. Партнерська етика і екологічна політика // Гуманітарний
часопис. Зб. наукових праць. – Х.: ХНАУ ім. М.Є.Жуковського “Харківський
авіаційний інститут”, 2005. – №3. – С. 79-96.

Карпенко К.І. Чоловіче та жіноче начала в екологічній комунікації: від
доповнюваності до симетричності // Філософські перипетії. Вісник
Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. Серія:
Філософія. – 2005. – № 654. – С. 77-82.

Карпенко К.І. Трансформація образів природи та жінки у просторі
національної ідеї // Філософські перипетії. Вісник Харківського
національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Філософія. –
2005. – № 706. – С. 179-185.

Карпенко К.І. Гендерний вимір екологічної комунікації // Вісник
Київського національного університету імені Тараса Шевченка. –
Філософія. Політологія. – Випуски 73-75. – К., 2005. – С. 139-142.

Карпенко К.І. Чоловіча та жіноча креативність: тенденції зміни ставлення
до життя // Філософські обрії. Науково-теоретичний часопис Інституту
філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України та Полтавського державного
педагогічного університету ім. В.Г.Короленка. – Випуск 14. –
Полтава-Київ, 2005.– С. 56-67.

Карпенко К.І. Сім’я і трансформація публічної сфери: гендерний підхід //
Науковий вісник. Серія “Філософія” Харк. нац. пед. ун-т ім.
Г.С.Сковороди. – Харків: ХНПУ, 2006. – Вип. 20. – С.124-131.

Інші публікації з теми дисертаційного дослідження

Karpenko, Kateryna. Ecological Justice in the Context of Gender Approach
// Christensen Birgit et al. (Ed.): Wissen macht geschlecht. Philosophie
und die Zukunft der ‘conditon fйminine’. – Zurich: Chronos, 2002. – P.
205-212.

Karpenko K. The Specificity of Women’s Rights in Ukraine // The Freedom
of Women in Europe and the Mediterranean: Documents of the International
Meeting. – Foggia (Italy): Edizioni Giusepee Lateza, 2003. – P. 151-160.

Карпенко Е.И. Женщина и творчество: экофеминистский дискурс // Женщины:
свобода слова и свобода творчества. – Москва: “Ислан”, 2001.– С.
115-126.

Карпенко Е.И. Экология и проблема ответственности // Экология. Культура.
Образование: Материалы конференции. – Москва: МГПУ, 1989. – С. 70-76.

Карпенко Е.И. “Женский вопрос” в эпоху Просвещения // Теория и история
феминизма. – Х.: ХЦГИ, Ф-Пресс, 1996. – С. 346-353.

Карпенко Е.И., Алексеенко А.П. Экология человека и проблема адаптации
// Медицинская экология, гигиена производственной и окружающей среды:
Сборник научных трудов. – Х.: ХДМУ, 1997. – С.3-9.

Карпенко К.І. Образи жінки та природи: рецепція в українській
ментальності // Новий колегіум. – 2001. – № 5/6. – С. 10 – 13. – 0,5
д.а.

Карпенко Е.И. Сущность и тенденции современного экофеминизма //
Гуманитарный экологический журнал. – Т. 4.– . Вып. 1. – К.: ЭКЦ,
2002.-С. 67-73.

Карпенко Е.И. Гендерная проблематика в экологии // Введение в гендерные
исследования. Ч.І: Уч. пособие. – Х.: ХЦГИ; СПб.: Алетейя, 2001. – С.
493-508.

Карпенко К. І. Біоетика і медичний експеримент // Філософські та
соціально-екологічні проблеми медицини: Навч. посібник. – Х.: ХДМУ,
2002. – С. 63-81.

Карпенко К.І. Екофеміністична методологія та національна ідентичність //
Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих
досліджень (До 170-річчя філос. ф-ту Київського нац. ун-ту імені
Тараса.Шевченка. – К.: Центр навч. літератури, 2004. – С. 392-394.

Карпенко К.І. Жіноче начало в культурі та екологія // Гендерна політика
міст: історія і сучасність // Матеріали науково-практичної конференції
(Академія міського господарства, Харків, 18 грудня 2003 р.): Наук. зб. –
Х.: Східно-регіональний Центр гуманітарно-освітніх ініціатив, 2004. – С.
103-107.

Карпенко К.І. Екологічне виховання та його можливості у подоланні
егоцентризму // Високі технології виховання. Матеріали І міжнародної
конференції. – Харків: ХДУ, 1995. – Частина І. – С.173-181.

Карпенко К.І. Оптимізація взаємодії соціальних і природних основ буття
людини // Філософія виживання. Тези доповідей міжвузівської конференції
25-26 березня 1994 р. – Х.: ХВУ, ХДМУ, 1994. – С.49-50.

Карпенко К.І. Онтологічні ознаки екологічної етики // Філософія: Класика
і сучасність. Матеріали ІІІ міжнародних Сковородинівських читань. – Х.,
1996. – С. 78-79.

Карпенко К.І. Соціальний і репродуктивний потенціал жінок у контексті
екологічної проблеми // Тези доповідей всеукр. наук.-практ. конференції
“Становлення екологічної культури громадян України”, 24 червня 1997 р. –
Київ: Національний медичний ун-тет ім. О.О.Богомольця, 1997. – С. 10.

Карпенко К..І. Гендерні ознаки сучасної екологічної культури // Тези
доповідей всеукраїнської наук.-практ. конференції “Становлення
екологічної культури громадян України”, 17 червня 1998 р. – Київ:
Національний медичний університет ім. О.О.Богомольця, 1998. – С. 7.

Карпенко К.І. Екологічна проблема: гендерний підхід // Матеріали
конференції жінок Харк. області “Жінка, сім’я, діти”. – Х., 1998. –
С.22-23.

Карпенко Е.И. Экофеминизм: эпистемологический и дидактический подход //
Женщина. Образование. Демократия. Материалы І международной
научно-практ. конференции (11-12 декабря 1998 г.) – Минск: “Энвила”,
1999. – С. 73-75.

Карпенко Е.И. Экологическая справедливость и феминистская теория (мотивы
антиэссенциализма и релятивизма) // Ідея справедливості на схилі ХХ
століття: Матеріали УІ міжнародних Сковородинівських читань. – Харків:
Ун-т внутрішніх справ, 1999. – С.121-123.

Karpenkо, Ekaterina. First steps to gender education in Ukraine // 2-th
European Conference on Gender Equality in Higher Education (12-th -15-th
September, 2000). – Abstacts. – Zъrich: University of Zъrich, 2000. –
P. 45-47.

Karpenko K. The Ecological Justice in the Gender Approach // The Nature
of Gender. The Gender of Nature: The Abstracts of the 5-th
Interdisciplinary and International Symposium on Gender Research. – Kiel
(Germany): Christian-Albrechts-Universitдt zu Kiel, 2000. – P. 39-40.

Karpenko K. The Power of Traditional Women’s Role and Relationship to
Nature in Ukraine // Global Transformations / Feminist Engagements:
Biennial Women’s Studies Conference of the Great Lakes Collages
Association, April 4-6, 2002. Abstracts. – Wooster (USA): The College of
Wooster, 2002. – P. 5.

Karpenko, K. La ruolo del genere nella societа ucraina // “Le libertа
della donna in Europa e nel Mediterraneo”: Meeting Internazionale, 5-6-7
giugno 2003. – Foggia Universita’Degli studi di Foggia, 2003. – P.
14-15.

Карпенко Е.И. Роль медицины в формировании гендерных стереотипов //
Обрії комунікації та інтерпретації. Матеріали УІІІ Харківських
міжнародних Сковородинівських читань. – Х., 2001. – С.193-195.

Карпенко К.І. Ідеї іманентного трансценденталізму та розуміння природи в
творчості Сковороди // Філософська спадщина Г.С.Сковороди і сучасність.
Матеріали ІХ міжнародних Сковородинівських читань. – Х., 2002. –
С.26-29.

Карпенко К.І. Психоаналітичний фемінізм та гендерні відношення
батьківства // Філософія виживання. Жінка і сучасний світ: Матеріали
науково-практичної конференції. – Харків: ХДМУ, 2003. – С. 20-22.

Карпенко К.І. Гендерні студії як прояв демократизації університетської
освіти // Університетська філософія в ретроспективі та перспективі (до
200-річчя Харк. університетської філософії): Матеріали ХІІ Харківських
міжнародних Сковородинівських читань, 25 лютого 2005 року. – Х.., 2005.
– С. 47-49.

АНОТАЦІЇ

Карпенко К.І. Гендерний вимір екологічної комунікації. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за
спеціальністю 09.00.03 – соціальна філософія і філософія історії. –
Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, Харків, 2006.

У дисертації теоретично обґрунтовано концепцію гендерного виміру
екологічної комунікації, соціальна легітимація якого базується на
екологічній етиці й ідентифікаційних практиках. Розроблено і упроваджено
методологічну програму, яка дозволяє подолати патріархальні стереотипи
філософського і повсякденного розуміння ролі чоловіків і жінок у
екологічній комунікації, визначено вагомість у цьому процесі біоетики і
трансформацій сучасної сім’ї, розкрито значення екофеміністичного
дискурсу у поширенні деліберативної демократії, артикульовані основні
вимоги партнерської етики щодо екологічних проблем, аргументовано
можливість розглядати природу як квазісуб’єкт екологічної комунікації.

Виходячи з контекстуальної взаємозумовленості екологічної, гендерної і
національної ідентичностей в Україні, показано, що демократичний проект
дає можливість поєднати в екологічній комунікації традиційні національні
та універсалістські норми і цінності, забезпечуючи взаємне визнання
значущості чоловіків і жінок у вирішенні екологічних проблем.

Ключові слова: екологічна комунікація, гендерний вимір, екологічна
раціональність, національна ідентичність, екологічна ідентичність,
гендерна ідентичність, етика партнерства, толерантність, публічна сфера

Карпенко Е.И. Гендерное измерение экологической коммуникации. –
Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора философских наук по
специальности 09.00.03 – социальная философия и философия истории. –
Харьковский национальный университет имени В.Н. Каразина, Харьков, 2006.

В диссертации проведено теоретическое обоснование концепции гендерного
измерения экологической коммуникации на основании таких доминирующих
структур его социальной легитимации, как экологическая этика и
идентификационные практики. Применение дискурс-анализа, принципов
системного, контекстуального, кросс-культурного анализа гендерного
измерения экологической коммуникации позволило интегрировать
методологические подходы коммуникативной философии с идеями
экзистенциализма, философской антропологии, постмодернизма,
гуманистического психоанализа, социальной герменевтики.

В диссертационной работе экологическая коммуникация характеризуется как
субъект-субъектное отношение, направленное на взаимопонимание и взаимное
признание роли её участников в публичном дискурсе об экологической
ситуации. В ней обосновываются требования экологической рациональности,
которая предполагает критическое соотнесение целей различных сфер
человеческой жизни с задачами оптимизации природопользования.

Эвристический потенциал гендерного измерения проявляется в том, что его
актуализация в философском дискурсе и в массовом сознании приводит к
осмыслению необходимости формирования реальных партнерских отношений
между мужчинами и женщинами. В работе обосновано значение биоэтики и
трансформаций современной семьи в этом процессе. Преодоление гендерного
доминирования в осуществлении экологической коммуникации связано с
отказом от редукции этической рациональности до уровня стратегической.
Компромисс, к которому сводится в современных обществах
задекларированное политическое и правовое равенство мужчин и женщин,
должен уступить место дискурсивно-консенсусному принципу регуляции
экологической коммуникации в ее гендерном измерении. Новые общественные
движения (экологическое, женское, феминистическое, экофеминистическое)
ориентированны против системы, в которой доминируют инструментальные
патриархальные ценности, и выступают за возрождение жизненного мира и
таких коммуникативных ценностей, как нерепрессивность, толерантность,
партнерство в принятии решений об окружающей среде. Исходя из принципа
универсализации взаимности, квазисубъектом экологической коммуникации
может быть названа также не-человеческая природа.

Гендерный подход к проблемам глобализации позволяет обнаружить ее
“симулятивные” формы, за которыми нередко скрываются модернизированные
формы патриархального доминирования, реализуемые путем эксплуатации
низкооплачиваемого женского труда и экстенсивного использования
природных ресурсов развивающихся стран.

Исследование контекстуальной взаимообусловленности экологической,
гендерной и национальной идентичностей позволило сделать вывод, что
потенциал женского мироотношения недооценивался украинским обществом. Он
был „законсервирован” в пределах дома, тогда как мужская активность
реализовалась благодаря подчинению органического мира. Преодоление этой
тенденции связано с оптимальным сочетанием традиционных национальных и
универсальных коммуникативных механизмов функционирования экологических
норм и ценностей.

Ключевые слова: экологическая коммуникация, гендерное измерение,
экологическая рациональность, национальная идентичность, экологическая
идентичность, гендерная идентичность, этика партнерства, толерантность,
публичная сфера.

Karpenko K.I. Gender Dimension of the Ecological Communication. –
Manuscript.

Thesis for a doctoral degree in Philosophy in speciality 09.00.03 –
Social Philosophy and Philosophy of History. – Kharkiv V.N. Karazin
National University. Kharkiv, 2006.

The thesis deals with the gender dimension of ecological communication,
which is regarded as a part of the multi-dimensional ecological
communication. A theoretical conceptualization of this phenomenon is
developed on the basis of ecological ethics and identification practices
as most influential means of its social legitimization. Theoretical
consideration of this problem shows that in real ecological
communication women are often excluded from decision-making process. But
the ideal (contra-factual) ecological communication supposes the
elimination of gender differences because it is a regulative principle
and a horizon of mutual understanding and mutual recognition between men
and women in the process of resolving of ecological problems. The
innovative methodological program was introduced and approbated. It
allows to articulate the main demands of the partner ecological ethics,
in which, besides men and women, the nature may be regarded as a
quasi-subject of ecological communication.

On the basis of contextual inter-conditionality of ecological, gender,
and national identifications in Ukraine, it was shown that the
democratic project gives possibility to combine conventional and
post-conventional norms and values in ecological communication.

Key words: ecological communication, gender dimension, ecological
rationality, national identity, ecological identity, partner ethics,
tolerance, public sphere.

Відповідальний за випуск

Доктор філософських наук, професор,

Тягло Олександр Володимирович

Підписано до друку 22.05.2006. Формат 60х901/16. Папір офсетний.

Друк різограф. Ум. Друк. Арк. 1,9. Наклад 100 прим. Зам. № 225.

Науково-видавнича фірма “Екограф”

61018, м. Харків, вул. О. Дерев’янка, 7, к. 86. Тел. (057) 7-195-118

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020