ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Мишечкін Геннадій Валерійович
УДК 94(477):378.147
Діяльність вищих закладів освіти України з підготовки фахівців
історичного профілю у 90-ті роки ХХ ст.
07.00.01 – історія України
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Донецьк – 2006
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі історії слов’ян Донецького національного
університету Міністерства освіти і науки України.
Науковий керівник – кандидат історичних наук, доцент,
Масальський Василь Іванович,
доцент кафедри історії слов’ян
Донецького національного
університету
Офіційні опоненти – доктор історичних наук, професор
Алексєєв Юрій Миколайович,
ректор Київського славістичного
університету
доктор історичних наук,
професор
Парінов Михайло Павлович,
завідувач кафедри історії і
політології Донбаської
державної академії будівництва
та архітектури
Провідна установа – Київський національний університет імені Тараса
Шевченка (кафедра новітньої
історії України)
Захист відбудеться 22.06. 2006 року о 1000 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 при Донецькому національному
університеті (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, ІІ корпус
ДонНУ, ауд. 32).
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Донецького національного
університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).
Автореферат розісланий 19.05. 2006 р.
Вчений секретар спеціалізованої
вченої ради Крапівін О.В.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. 90-ті роки ХХ ст. становлять якісно новий
період в історії українського суспільства і держави, бо саме в цей час
Україна вийшла на самостійний шлях свого розвитку. Суспільно-політичні
та соціально-економічні процеси, що відбувалися у нашій країні в останнє
десятиріччя ХХ ст., були пов’язані з початковим процесом входження
України у світове співтовариство, із встановленням пріоритету
загальнолюдських цінностей світової цивілізації. У зв’язку з цим гостро
постала проблема підготовки власних висококваліфікованих фахівців,
здатних вирішувати складні завдання і визначати орієнтири розвитку тієї
чи іншої галузі освіти і науки. Серед головних завдань важливе місце
завжди посідала і підготовка нового покоління фахівців-істориків.
Виключна роль у даній справі належала і належить вищим навчальним
закладам (надалі – ВНЗ), їх факультетам і філіям, де здійснюється
підготовка фахівців історичного профілю.
Зі змінами у суспільстві посилювалися вимоги до професійного рівня
фахівця історичного профілю. Різним освітнім ланкам, від
загальноосвітньої школи до підготовки кадрів вищого рівня, українській
історичній науці, відповідним музеям, архівам та іншим установам
потребувалися висококваліфіковані фахівці-історики якісно нового рівня.
Така вимога є актуальною і в наш час.
Щоб виявити і зрозуміти закономірності у діяльності ВНЗ України з
підготовки істориків, стан цього процесу на сучасному етапі та головні
напрямки подальшого його вдосконалення, важливо дослідити,
проаналізувати і узагальнити досвід функціонування і розвитку системи
підготовки істориків у різні історичні періоди, у тому числі перше
десятиріччя незалежності України (1991-2000 рр.)
Отже, актуальність проведеного дослідження обумовлена низкою наступних
чинників.
По-перше, до сьогодення більшість наукових публікацій з досліджуваної
теми, на жаль, стосуються лише окремих аспектів підготовки фахівців
історичного профілю і не відтворюють цілісного уявлення про розвиток
цього процесу у 90-ті рр. ХХ ст. Існує об’єктивна необхідність створення
узагальнюючої праці, у якій вказаний процес було б розглянуто у
сукупності його складових елементів – нормативно-правової,
матеріально-технічної і науково-інформаційної баз, особливостей
навчально-виховного процесу та їх вдосконалення, стану забезпечення
історичних підрозділів ВНЗ висококваліфікованими науково-педагогічними
кадрами тощо.
По-друге, в умовах утвердження України як самостійної держави,
відродження культури та історії українського народу, гуманізації та
гуманітаризації освіти існуючий рівень компетентності та професіоналізму
істориків не завжди відповідав потребам суспільства. Швидкий розвиток
соціально-гуманітарних наук, зростання обсягів інформації, використання
нових методологічних підходів до вивчення та аналізу історичного поступу
людства, насамперед, цивілізаційного та культурологічного – зробили
нагальною потребу вдосконалення якості підготовки істориків.
По-третє, на кінець 90-х рр. ХХ ст. в Україні діяла широка мережа (понад
40 ВНЗ, не враховуючи їх філій та регіональних представництв) вищих
навчальних закладів державної і недержавної форм власності, де
здійснювалася підготовка істориків.
По-четверте, розгляд досягнень і проблем розвитку вищої освіти у
визначений період, з виокремленням закономірностей і особливостей
державного і недержавного сектору вищої історичної освіти представляє
науково-практичну цінність, тому що дозволяє виокремити позитивні і
негативні риси цього процесу, і може сприяти його подальшому
вдосконаленню.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є
складовою частиною науково-дослідницької теми кафедри історії слов’ян
Донецького національного університету (тема затверджена Міністерством
освіти і науки України під загальною назвою “Актуальні проблеми
наукового і методичного вдосконалення курсу історії України для
природничих, економічних та гуманітарних факультетів” за №Г-01/28).
Мета дослідження – проаналізувати практичну діяльність ВНЗ України з
підготовки фахівців історичного профілю у 90-ті рр. ХХ ст. у визначених
аспектах, виявити накопичений позитивний досвід, викрити проблеми і
недоліки цього процесу, і сформулювати практичні рекомендації щодо його
вдосконалення.
Для досягнення окресленої мети, автор намагався вирішити наступні
конкретні завдання:
дати огляд літератури та характеристику історичних джерел з проблеми;
проаналізувати стан та зміни у нормативно-правовій,
матеріально-технічній та науково-інформаційній базах підготовки
істориків у ВНЗ України у визначений період;
виокремити позитивні заходи і зробити практичні рекомендації щодо
вдосконалення якості навчально-виховного процесу на історичних
підрозділах ВНЗ (факультетах, відділеннях);
розкрити питання забезпечення історичних підрозділів ВНЗ
висококваліфікованими науково-педагогічними кадрами;
прослідкувати тенденції і умови підготовки істориків у ВНЗ державної і
недержавної форм власності.
Об’єктом дисертаційного дослідження є вищі навчальні заклади України III
і IV рівнів акредитації, що готують фахівців історичного профілю.
Предметом дослідження обрано основні тенденції та закономірності процесу
підготовки фахівців історичного профілю у ВНЗ України за напрямами
“Історія” і “Педагогічна освіта (вчитель історії)”.
Хронологічні межі дисертації охоплюють перше десятиріччя незалежності
України – 1991-2000 рр. У даний часовий відрізок в історії України
відбувались важливі зрушення у розвитку вищої освіти: здійснювався
перехід до нового світогляду, відповідно до офіційних державних
документів передбачалося реформування вищої школи, обговорено і введено
в дію Закон “Про освіту”, було прийнято нову Конституцію України та ін.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що здійснено першу практичну
спробу дослідити з сучасних методологічних позицій, на базі досягнень
вітчизняної та зарубіжної історіографії, аналізу раніше опублікованих і
нових архівних джерел діяльність ВНЗ України з підготовки істориків
(1991-2000 рр.) як окрему підсистему вищої освіти, що має свої форми,
зміст, закономірності і принципи розвитку. Автором виявлено позитивний
досвід діяльності ВНЗ й разом з цим наявні проблеми і недоліки, які були
притаманні цьому процесу.
У роботі розкриті основні тенденції підготовки істориків у 90-ті рр. ХХ
ст., виявлені спільні і відмінні риси цього процесу у вищих закладах
освіти державної і недержавної форми власності.
Проведене дослідження дало змогу ввести у науковий обіг низку невідомих
або маловідомих документів, особливо матеріалів архівів Міністерства
освіти і науки України і низки ВНЗ державної і недержавної форм
власності. До особистого внеску здобувача можна віднести самостійні
авторські підрахунки і узагальнення, які дозволили глибше висвітлити
окремі положення досліджуваної теми.
Практичне значення дисертації полягає в тому, що її фактичний матеріал,
теоретичні положення та висновки можливо застосувати під час написання
узагальнюючих праць з історії діяльності ВНЗ України чи її окремих
регіонів, монографій, методичних посібників та статей, лекційних курсів
і спецкурсів з історії історичної освіти України для вищих закладів
освіти. Наведений матеріал може бути використаний музеями історії ВНЗ
України при доповненні діючих експозицій, створенні нових виставок,
написанні текстів екскурсій, лекцій і статей. Матеріали дисертації
можуть стати в нагоді при розгляді освітніх процесів на уроках
краєзнавства в загальноосвітній школі. На їх основі можна розробити
факультативний курс занять.
Найголовніше, що вироблені у дисертації практичні рекомендації можуть
бути впроваджені у навчально-виховний процес на історичних підрозділах
ВНЗ України для його вдосконалення і подальшої раціоналізації.
Зрозуміло, що при цьому обов’язково повинні враховуватися особливості
того чи іншого ВНЗ. Окремі практичні рекомендації мабуть допоможуть і
представникам інших напрямів соціогуманітарної підготовки у вищій школі.
Апробація дисертаційного дослідження. Основні положення та певні
висновки дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії слов’ян
історичного факультету Донецького національного університету,
доповідалися на наукових конференціях професорсько-викладацького складу
ДонНУ у 2001, 2003, 2005 рр., на двох міжнародних конференціях, на
науково-методичних семінарах кафедри та засіданні Ради ДонНУ з
гуманітарної освіти. Основні результаті дисертації викладено у шести
статтях здобувача, чотири з яких надруковано у фахових виданнях з
історичних наук.
Структура дисертації. Представлена дисертація складається зі вступу,
чотирьох розділів, висновків, приміток, списку використаних джерел та
літератури, додатків. Повний обсяг роботи становить 280 сторінок, з них
основного тексту – 175 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання,
об’єкт, предмет і методи дослідження, окреслено його хронологічні межі,
розкрито наукову новизну й практичне значення, наведено відомості щодо
апробації одержаних результатів роботи.
У першому розділі – “Історіографія, джерельна база та методологія
дослідження” – проаналізовано стан наукової розробки проблеми,
охарактеризовано можливості основних груп використаних джерел та
визначено методологічну нішу, в якій працюватиме автор.
Історіографію проблеми умовно поділено на три групи: наукові роботи
загальнотеоретичного характеру, дослідження розвитку вищої освіти
України та спеціальні проблемні дослідження.
Діяльність ВНЗ із підготовки істориків у визначений період неможливо
проаналізувати ізольовано від розвитку українського суспільства і
держави. Своєрідним компасом, який допомагав орієнтуватись у загальних
процесах в Україні виступають колективні монографії та праці
В.М.Литвина.
Загальнотеоретичне обґрунтування важливості обраної теми відображено у
дослідженнях Ю.М.Алексєєва, В.С.Журавського, К.В.Корсака, В.Г.Кременя,
Т.В.Фінікова, В.А.Яблонського. В них підкреслюється провідна роль освіти
в розвитку суспільства і держави, вказується на те, що у сучасному світі
освіта, і безумовно вища освіта, набуває особливої ваги, бо покликана
забезпечити підготовку суб`єктів соціальної дії до розв`язання
глобальних завдань, які стоять перед людством. Підготовка нових поколінь
до здійснення соціальних і професійних функцій потребує все більш
тривалого та складного навчально-виховного процесу. Повною мірою все
вищевказане стосується і підготовки фахівців історичного профілю.
Другу групу наукової літератури складають праці пов’язані, перш за все,
з дослідженням загальних процесів розвитку вищої освіти України в 90-ті
рр. ХХ ст. Вказані праці безумовно відіграли значну роль у дослідженні
проблем вищої школи України, допомогли зорієнтуватися у головних
напрямках еволюції вищої освіти і виявити труднощі цього процесу в 90-ті
рр. ХХ століття.
Подальшого висвітлення окреслена тема отримала в спеціальній проблемній
літературі.
Зміцненню нормативно-правової, матеріально-технічної та
науково-інформаційної баз підготовки істориків присвячено низку наукових
праць, у яких переконливо констатувалась потреба проаналізувати
навчальні плани і програми, важливість забезпечення ВНЗ
навчально-методичною літературою з історичних дисциплін, необхідність
створення спецкурсів з гостро актуальних і дискусійних тем вітчизняної і
всесвітньої історії тощо.
Зазначимо, що, на жаль, майже немає публікацій з висвітленням
матеріально-технічного забезпечення історичних підрозділів ВНЗ.
Питання заходів щодо вдосконалення якості навчально-виховного процесу на
історичних факультетах і відділеннях знайшли відображення в наукових
доробках С.В.Кульчицького, О.П.Реєнта, О.І.Сича, Л.В.Таран та ін.
Більшість досліджень присвячено оновленню методологічної і теоретичної
баз історичної науки як найважливішим заходам вдосконалення підготовки
істориків. Протягом визначеного періоду пильна увага зосереджувалась на
заходах щодо підвищення рівня викладання і вивчення історії України.
Фахівцями були проаналізовані практичні кроки щодо вдосконалення якості
навчально-виховного процесу на історичних підрозділах ВНЗ. Деякі з них
вже впроваджені в окремих ВНЗ. Визначимо, що, на жаль, майже немає
публікацій із системним розглядом вказаного аспекту проблеми.
Забезпечення історичних факультетів та відділень науково-педагогічними
кадрами аналізувалось у наукових працях А.Г.Слюсаренка, С.О.Нікітчиної,
колективній монографії за редакцією Л.О.Зашкільняка та ін. Здебільшого
дані праці стосуються окремих напрямків підготовки істориків або окремих
ВНЗ України.
Дисертант доходить висновку, що дослідження проблеми діяльності вищих
закладів освіти України з підготовки фахівців історичного профілю в
90-ті роки ХХ ст. не склало самостійного історіографічного напрямку.
Окремі аспекти проблеми розглядалися в низці наукових праць, але
фактично відсутні узагальнюючі дослідження з цієї теми. Це і обумовлює
необхідність комплексного дослідження даної проблеми.
Джерельну базу дисертації склали різноманітні документи і матеріали, які
можна поділити на декілька груп. Першу групу джерел становлять
загальнодержавні документи, які забезпечували правові основи для
діяльності ВНЗ України. Серед них маємо назвати, передусім, Конституцію
УРСР 1978 р. зі змінами та доповненнями, Конституцію України 1996 р.,
Національну програму “Освіта. Україна ХХІ століття”(1993 р.), закони
України “Про освіту” (1991 р.), “Про основи державної політики у сфері
науки і науково-технічної діяльності” (1991 р.),“Про вищу освіту”
(2002 р.) та ін., Укази Президента, постанови Кабінету Міністрів
України. Їх аналіз допоміг зорієнтуватися у державній політиці щодо
окресленої проблеми.
Другу групу джерел – діловодну документацію – складають нормативні і
методичні матеріали, що мали втілюватися в життя наказами, рішеннями
колегії органів управління освіти, держкомітетів, комісій та ВНЗ.
До третьої групи джерел належать опубліковані і неопубліковані архівні
документи та матеріали Міністерства освіти і науки України (МОНУ),
обласних державних архівів України, а також вищих закладів освіти, у
яких здійснювалась підготовка істориків у визначений період. Значний
масив документів знаходиться у фондах 4621 та 166 Центрального
державного архіву вищих органів влади та управління України (архів
Міністерства освіти і науки України). Документи вказаних фондів містять
державні програми розвитку вищої освіти, доповідні записки до колегій
МОНУ про загальний стан матеріально-технічного, науково-інформаційного
та кадрового забезпечення ВНЗ України, плани випуску навчальної
літератури, довідки про результати перевірки діяльності окремих закладів
освіти та ін.
У державних архівах Донецької (фонд Р-6146), Запорізької (фонд
Р-2054), Кіровоградської (фонд Р-5380), Хмельницької (фонд Р-302)
областей та м. Кам’янець-Подільського (фонд 8) зберігається документація
діяльності історичних факультетів окреслених регіонів країни: протоколи
засідань Рад та кафедр історичних факультетів, плани їх роботи та річні
звіти, протоколи засідань Державних екзаменаційних комісій та ін. Дані
архівні джерела здебільшого відносяться до першої половини 90-х рр. ХХ
ст. й містять інформацію про науково-інформаційну, матеріально-технічну
бази, професорсько-викладацький склад відповідних історичних
підрозділів, про заходи щодо вдосконалення якості навчально-виховного
процесу. Автором було проаналізовано та вивчено архівні документи
історичних підрозділів Київського, Львівського (фонд 119 та поточний
архів Інституту історичних досліджень), Донецького, Дніпропетровського,
Харківського, Одеського, Київського національного педагогічного,
Київського славістичного, Донецького відкритого, Українського
католицького (м. Львів) університетів та деяких ін.: звіти деканів,
завідувачів кафедрами, довідки, штатні формуляри
професорсько-викладацького складу, протоколи засідань відповідних кафедр
та вчених рад історичних факультетів, навчальні плани і програми тощо.
Опрацювання вищезгаданих архівних джерел дозволило простежити провідні
напрямки роботи ВНЗ, проаналізувати позитивні заходи та недоліки процесу
підготовки істориків.
Необхідними для дослідження виявилися статистичні збірники та довідкові
видання, що утворюють четверту групу джерел. Проте, відомості, які нас
цікавили, знаходились у більшості з них лише частково або стосувалися
загальних показників ВНЗ.
Цінними джерелами з окресленої проблеми є навчальна література з
історичних дисциплін для вищих закладів освіти, яка зібрана у п’яту
групу джерел. У дисертації розглядалися, з нашої точки зору, найбільш
вдалі навчальні посібники і підручники. Аналіз вказаного кола джерел
дозволив відзначити здобутки у підвищенні якості навчальної літератури,
виокремити недоліки та окреслити перспективи цієї справи.
Важливими для дослідження були також матеріали періодичної преси, які
становлять шосту групу джерел. Дисертант вивчив матеріали більш ніж
двадцяти назв центральних періодичних видань, а також регіональної преси
та багатотиражок ВНЗ.
Останню сьому групу джерел складають матеріали інформаційної мережі
Інтернет. Автор ознайомився з вмістом сайтів переважної більшості
історичних підрозділів. Зазначимо, що інформація до них надходила
безсистемно і стосувалася здебільшого кінця 90-х рр. ХХ ст.
Отже, використання всіх зазначених джерел дало можливість для вирішення
основних завдань дисертаційного дослідження.
Методологія дослідження. У дисертаційному дослідженні автор
використовував цивілізаційний методологічний підхід, згідно з яким,
проведене дослідження будувалося на основі загальнолюдських цінностей,
насамперед, гуманістичних, моральних, духовних норм та ідеалів
практичної організації та функціонування сучасного суспільного життя у
провідних країнах світу, до яких віднесено й Україну 90-х років ХХ
століття. Розв’язанню поставлених у дисертації завдань сприяло
використання принципів об’єктивності, всебічності, системності та
історизму. У роботі застосовано проблемно-хронологічний,
порівняльно-історичний, загальнологічний та емпіричні методи досліджень.
У другому розділі – “Зміцнення нормативно-правової,
матеріально-технічної та науково-інформаційної баз підготовки
професійних істориків у ВНЗ” – досліджено зміни у нормативно-правовому,
матеріально-технічному та науково-інформаційному забезпеченні історичних
підрозділів ВНЗ України в 90-ті роки ХХ ст.
Дається характеристика найважливішим заходам щодо зміцнення
нормативно-правового забезпечення відповідних підрозділів. Автором
охарактеризовані законодавчі акти, державні програми і проекти, які були
спрямовані на піднесення рівня вищої освіти, в т. ч. вищої історичної
освіти до світових стандартів. Аналізується “Республіканська програма
розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії
Української РСР” (затверджена окремою постановою ЦК КПУ від 27 липня
1990 року), основні положення якої мали втілюватися в життя в період
1991-2000 рр. Також йдеться про спроби прийняття концепції безперервної
історичної освіти, яка б дала змогу на більш якісному рівні розвиватися
вищій історичній освіті.
Проведений аналіз навчальних програм та планів засвідчив, що на
історичних підрозділах ВНЗ у даний період були запроваджені нові курси,
змінилось місце історії України в системі історичних дисциплін, зросла
кількість годин на самостійну роботу студентів, в минулому залишилась
заідеологізованість і певна упередженість та ін. В цілому в Україні в
цей час створено основу для радикальної переорієнтації вищої історичної
освіти на вивчення національної історико-культурної спадщини.
Протягом 90-х років ХХ ст. помітний крок до подальшого зміцнення
матеріально-технічної бази зробили історичні факультети Київського,
Харківського, Львівського, Одеського, Дніпропетровського, Донецького,
Ужгородського, Чернівецького національних університетів та деяких інших
ВНЗ. Загальна кількість історичних факультетів та відділень зросла за
досліджуваний період з 21 до 41 (не враховуючи філій та регіональних
представництв). З’явились вони й у недержавному секторі вищої історичної
освіти. Незважаючи на численну перевагу історичних підрозділів у вищих
закладах освіти державної форми власності, кількість
студентів-небюджетників збільшилася, головним чином за рахунок відкриття
не бюджетних груп у ВНЗ державного сектору.
Автор наголосив на важливості якісного поліпшення науково-інформаційного
забезпечення підготовки фахівців історичного профілю. Вказав на факти,
які сприяли цьому аспекту підготовки: зросла кількість історичних
періодичних видань з 22 до 190, якісно нової навчально-методичної
літератури, особливо з історії України, спецкурсів з гостроактуальних
проблем вітчизняної та всесвітньої історії. Дисертантом висвітлено
діяльність наукових форумів, на яких піднімалися питання вдосконалення
навчально-виховного процесу на історичних факультетах та відділеннях.
Визначено доцільність їх проведення, що сприяє обміну досвідом між ВНЗ.
Не обминув дисертант й наявні проблеми та недоліки визначених складових
підготовки істориків: деякі історичні підрозділи характеризувалися
слабкою матеріально-технічною і науково-інформаційною базами, в окремих
ВНЗ не вистачало нової навчально-методичної літератури, комп’ютерів,
технічних засобів навчання, мап тощо.
Отже, у досліджуваний період були зроблені подальші кроки у зміцненні
нормативно-правової, матеріально-технічної та науково-інформаційної
базах підготовки істориків, але, на жаль, залишалося ще багато
невирішених проблем.
У третьому розділі – “Забезпечення історичних підрозділів ВНЗ
науково-педагогічними кадрами” зазначається, що 90-ми роками ХХ ст. було
проведено чималу роботу із забезпечення якісно високого рівня
професорсько-викладацького складу історичних підрозділів ВНЗ України. У
переважній більшості з них не менше половини становили фахівці зі вченим
званням і науковим ступенем. Науково-педагогічні колективи історичних
факультетів Київського, Ужгородського, Харківського, Львівського,
Одеського, Донецького національних університетів налічували в середньому
90 % викладачів із науковим ступенем. Їх потенціал свідчив про подальші
можливості вдосконалення навчально-виховного процесу. Визначені провідні
історичні підрозділи виконували у своїх регіонах функції базових центрів
підготовки фахівців-істориків.
На кінець 1999-2000 навч. року в 10-ти класичних університетах, які
працювали протягом усього десятиріччя, істориків готували 107 докторів
та 327 кандидатів історичних наук, що складало 85% від загальної
кількості викладачів окреслених історичних факультетів.
Розгляд професорсько-викладацького складу історичних підрозділів
педагогічних вищих закладів освіти (які теж здійснювали підготовку
відповідних фахівців у всі роки десятиріччя) дозволив висновити, що 269
викладачів мали науковий ступінь (майже 69% від загальної кількості). У
порівнянні з кінцем 80-х рр. цей показник зріс на 13 %.
Останнє десятиріччя ХХ ст. позначено змінами й у кадровому забезпеченні
історичних підрозділів ВНЗ недержавної форми власності. Високому рівню
якості професорсько-викладацького складу відповідали історичні
відділення Київського славістичного і Міжнародного Соломонова (м. Київ)
університетів, Соціально-педагогічного інституту “Педагогічна академія”
(м. Кіровоград).
На початку 90-х рр. на історичних факультетах поступово відбувалася
структурна перебудова. Провідні за радянських часів кафедри історії СРСР
розформовувалися, а викладачів з них переводили на інші кафедри. У
кафедральному розрізі на кінець десятиріччя найбільш кваліфікованими
науково-педагогічними колективами відмічались кафедри історії України.
Незважаючи на вказані вище факти, на деяких історичних факультетах, на
жаль, працювало ще багато викладачів без вченого звання і наукового
ступеня (Переяслав-Хмельницький, Миколаївський, Ніжинський, Сумський,
Херсонський, Ізмаїльський педагогічні ВНЗ та ін.). Було помітно
тенденцію старіння та “втечі” кадрів. Як правило, висококваліфіковані
колективи не відзначалися низькими середньовічними показниками.
’ ” –
”
|
~
A
a
|¶
a
3/4
A
,¶D
a
a
??????????
[F[H[
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
