.

Психосимптоматика хронічних неінфекційних захворювань у дітей (автореферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
150 4052
Скачать документ

ІНСТИТУТ ПСИХОЛОГІЇ імені Г.С. КОСТЮКА

АКАДЕМІЇ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

САВЕНКОВА ІРИНА ІВАНІВНА

УДК 612.821.1

Психосимптоматика хронічних неінфекційних захворювань у дітей

19.00.04 – медична психологія

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата психологічних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано в Інституті психології ім. Г.С.Костюка АПН України

Науковий керівник

доктор психологічних наук, професор,

академік АПН України,

Максименко Сергій Дмитрович,

Інститут психології ім. Г.С.Костюка АПН України,

директор

Офіційні опоненти:

доктор медичних наук, доцент

Чабан Олег Сазонтович,

Український науково-дослідний інститут соціальної і судової психіатрії
та наркології МОЗ України, відділення пограничних станів та
соматоформних розладів, завідувач

кандидат психологічних наук, доцент

Милерян Віра Євгенівна,

Національний медичний університет ім. О.О.Богомольця МОЗ України,
кафедра психології і педагогіки

Провідна установа Київська медична академія післядипломної освіти імені
П.Л.Шупика, кафедра дитячої, соціальної та судової психіатрії МОЗ
України, м. Київ

Захист відбудеться “21” березня 2007 р. о 1100 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради К 26.453.02 в Інституті психології ім.
Г.С.Костюка АПН України за адресою: 01033, м. Київ, вул. Паньківська, 2

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту психології

імені Г.С.Костюка АПН України

Автореферат розіслано “19” лютого 2007 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради
В.В. Андрієвська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження.

Розуміння психосоматичної єдності людини, прийняття й реалізація
цілісного підходу до особистості хворого є актуальними завданнями
сучасної медицини. Теза “лікувати не хворобу, а хворого” визначила
практику видатних лікарів вже у минулому столітті. Принцип
індивідуального підходу у лікуванні вимагає комплексного врахування
психологічних особливостей кожної особистості, і не випадково покладений
у підґрунтя розв’язання важливої проблеми сучасної медицини – подолання
хронізації неінфекційних захворювань.

Винятково актуальним у цьому контексті є питання хронізації
неінфекційного процесу в дитячому віці за відсутності природженої
патології певної системи організму. Від 12 до 20 дітей на 1000 у віці
від 7 до 14 років страждають на хронічні неінфекційні захворювання.
Серед них, згідно із даними Всесвітньої організації охорони здоров’я,
10% складають хвороби сечової системи, 20% – хвороби органів дихання,
20% – серцево-судинної системи, 40% – органів травлення (і це за
відсутності природженої патології та при своєчасно проведеній
профілактиці захворювання двічі на рік (весна – осінь), а також при
використанні відпрацьованих схем диспансерного спостереження). Водночас
хронізація багатьох неінфекційних захворювань у дитячому віці, як
відомо, часто призводить до інвалідності у зрілому віці. Тому виникає
потреба з допомогою науково обгрунтованих діагностичних засобів
передбачити загострення цих хронічних захворювань та своєчасно провести
профілактику хвороби, базуючись на традиційних схемах медичної
профілактики. На думку Л.Г.Терлецької, саме психологія здоров’я як нова
галузь знання про людину безпосередньо пов’язана з появою профілактичної
медицини (2003).

Причину виникнення захворювання, тобто функціональних порушень органів
та систем організму, які призводять до зриву роботи організму в цілому,
неможливо зрозуміти без знання психологічних особливостей особистості
хворого, а без цього важко й спрогнозувати перебіг конкретної хвороби
(С.Д.Максименко, 2004). Л.Г.Терлецька пише, що першопричина, котра дає
поштовх до появи різних захворювань, найчастіше виявляється у психології
людини (2003).

Разом з тим відкритими в окресленому проблемному полі залишаються
питання локалізації психологічних симптомів кожної окремої нозологічної
форми хронічних неінфекційних захворювань у типологічній групі
безперервного спектру „ф – типів” (часових типів за Б.Й.Цукановим, 2000)
та ступеня виразності клінічних проявів хвороби у дітей, котрі
страждають на хронічні неінфекційні захворювання.

Більше того, наскільки нам відомо, класифікації ступеня суб’єктивної
виразності болю при хронічних неінфекційних захворюваннях у медицині
взагалі не існує.

Проблема основних груп хвороб, до яких відносять хронічні неінфекційні
захворювання, далека від свого повного розв’язання, оскільки при
хронізації процесу існують періоди загострення, реконвалесценції
(видужання) та ремісії (затухання) хвороби, тобто перебіг хвороби має
часову розгортку, і кожен її період виявляється у певному віці, чого
медицина зараз неспроможна пояснити. Локалізація психологічних симптомів
у типологічних групах та узгодження періодів хвороби із тривалістю
біологічного циклу життя індивіда (реляційна концепція часу) є
недостатньо вивченими питаннями у психології.

Актуальність та недостатня розробленість проблеми хронізації
неінфекційних захворювань й зумовили вибір теми дослідження:
„Психосимптоматика хронічних неінфекційних захворювань у дітей”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконана в рамках науково-дослідницької роботи „Визначення
норм психічного і фізіологічного розвитку учнів” (державний
реєстраційний номер 0101U000534) в лабораторії психофізіології Інституту
психології ім. Г.С.Костюка АПН України.

Тема погоджена з координаційною Радою АПН України (протокол № 3 від
21.03.06 р.).

Об’єкт дослідження – психосимптоматика хронічних неінфекційних
захворювань.

Предмет дослідження – особливості психосимптоматики хронічних
неінфекційних захворювань у дітей.

Мета дослідження – дослідити зв’язок між ступенем суб’єктивної
виразності клінічних проявів хронічних неінфекційних захворювань та
тривалістю власної одиниці часу дитини.

Визначена мета роботи дає нам можливість сформулювати наступні завдання
дослідницької роботи:

Обґрунтувати теоретико-методологічні засади та визначити методичний
інструментарій дослідження психосимптоматики хронічних неінфекційних
захворювань.

Виокремити власну одиницю часу індивіда, який страждає на хронічні
неінфекційні захворювання, зіставити тривалість власної одиниці часу з
психосимптоматикою хронічних неінфекційних захворювань у дітей.

З’ясувати відношення між різними циклами переживання тривалості та
періодами загострення, реконвалесценції й ремісії хронічних
неінфекційних захворювань у дітей.

Дослідити ступінь суб’єктивної виразності болю та інших клінічних
проявів хронічних неінфекційних захворювань у дітей в різних
типологічних групах.

Методологічну основу дослідження склали реляційна концепція (П.Фресс,
Д.Елькін, Б.Цуканов), визнана Міжнародним товариством вивчення часу,
відповідно до якої людині притаманні власні часові властивості і щодо
принципу об’єктивності – ці властивості виявляються у тривалості, що
переживавється реально; експериментально-генетичний метод вивчення
розвитку психіки (В.Давидов, Г.Костюк, С.Максименко, В.Репкін).

Методи дослідження. У роботі застосовувався експериментальний метод
відтворення тривалості часу, котра переживається індивідом.
Експериментальні дані зіставлялись з результатами бесід, суб’єктивних
оцінок симптомів хронічних неінфекційних захворювань.

Дослідження психосимптоматики хронічних неінфекційних захворювань
проводилось на контингенті дітей віком від 7 до 14 років, котрі
страждають на хронічні неінфекційні захворювання і проходили лікування у
Первомайській районній дитячій лікарні (стаціонарі та поліклінічному
відділенні). Всього в дослідженні взяло участь 300 дітей
експериментальної групи та 230 дітей контрольної групи. Експериментальну
групу склали діти, які страждають на серцево-судинні захворювання,
хвороби шлунково-кишкового тракту, органів дихання та виділення.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше:

виявлено чітке узгодження між власною одиницею часу індивіда та
психосимптоматикою хронічних неінфекційних захворювань у безперервному
спектрі „ф-типів”;

обраховано періоди загострення, реконвалесценції та ремісії хронічних
неінфекційних захворювань у кожного окремого індивіда згідно з
тривалістю великого біологічного циклу (Б.Й.Цуканов);

виявлено узгодженість між власною одиницею часу індивіда та ступенем
суб’єктивної виразності болю при хронічних неінфекційних захворюваннях;

встановлено чітку узгодженість між ступенем суб’єктивної виразності болю
та тривалістю періодів біологічного циклу життя індивіда.

Теоретичне значення роботи. Отримані у дослідженні дані дають підставу
для розуміння суб’єктивного переживання часу індивідом, який страждає на
хронічні неінфекційні захворювання. Показано, що кожній людині
притаманні власні часові властивості, які визначають її місце найменшого
опору хворобі та схильність до тих чи інших захворювань. Це дозволяє
підійти до проблеми діагностики хронічних неінфекційних захворювань з
позиції психологічних законів переживання часу.

Практичне значення роботи. Використані у дослідженні методичні прийоми
дозволяють швидко та надійно визначити належність індивіда до тієї чи
іншої типологічної групи згідно з власним значенням його „ф-типу”, що
надає можливість для встановлення його місця найменшого опору,
проведення своєчасної діагностики до початку захворювання. Показано
можливість на основі розрахунку періодів спаду великого біологічного
циклу у житті індивіда передбачити загострення хронічних неінфекційних
захворювань. Аналіз критеріїв часу, котрий переживається індивідом
згідно з його „ф-типом”, дозволить виявити ступінь виразності болю та
ступінь клінічних проявів хвороби у кожного окремого індивіда, який
страждає на хронічні неінфекційні захворювання. Ця інформація створює
можливості для значного посилення потенціалу діагностичної медицини та
запобігання хронізації неінфекційних захворювань.

Практичне впровадження.

1. Для педіатрів поліклінічного відділення Первомайської дитячої лікарні
укладено „Методичні рекомендації щодо діагностики хронічних
неінфекційних захворювань у дітей“ (Первомайськ-2004 р.).

2. Результати дослідження увійшли до змісту спецкурсу „Психосоматична
єдність людини“ для студентів ІІІ–го курсу психологічного факультету
Первомайського інституту Одеського національного університету імені
І.І.Мечникова.

3. Результати дослідження увійшли до змісту навчально-методичного
посібника „Психосоматична єдність людини”, рекомендованого до друку
Вченою Радою Первомайського інституту Одеського національного
університету імені І.І.Мечникова (протокол № 4 від 21.12.2006 р.).

3. Результати експериментального дослідження впроваджено у роботу
лікарів Первомайської центральної міської лікарні Миколаївської області
та у навчальний процес Первомайського інституту Одеського національного
університету імені І.І.Мечникова.

Апробація результатів дослідження.

Основні положення дисертаційного дослідження доповідались на:
Міжнародній науково-практичній конференції „Сучасні проблеми екологічної
психології“ (Київ, 16-17 жовтня 2003 року); 58-й науковій конференції
професорсько-викладацького складу і наукових працівників Одеського
національного університету ім. І.І.Мечникова (Одеса, 19-21 листопада
2003 року); ІV Всеукраїнській науково-практичній конференції „Актуальні
проблеми практичної психології“ (Херсон, 28-29 квітня 2004 року); VII
Міжнародній науково-практичній конференції „Наука і освіта, 2004”
(Дніпропетровськ, 10-25 лютого 2004 року); III Міжнародній
науково-практичній конференції „Динаміка наукових досліджень, 2004”
(Дніпропетровськ, 21-30 червня

2004 року); Всеукраїнській науково-практичній конференції „Гендер:
сучасний стан та перспективи розвитку в українському суспільстві”
(Херсон, 30 вересня –

1 жовтня 2004 року); І Міжнародній науково-практичній конференції
„Науковий потенціал світу, 2004” (Дніпропетровськ, 1-15 листопада 2004
року); Міжнародній науково-практичній конференції „Перспективні розробки
науки і техніки” (Бєлгород, Російська Федерація, 11-12 жовтня 2004
року); 59-й науковій конференції професорсько-викладацького складу і
наукових працівників Одеського національного університету ім.
І.І.Мечникова (Одеса, 22-24 листопада 2004 року).

Результати дисертаційного дослідження викладено у 9 статтях, з них 7 – у
фахових виданнях, затверджених ВАК України, та 4 тезах виступів на
науково-практичних конференціях.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох
розділів, висновків, списку використаних джерел (201 найменування).
Обсяг основного змісту дисертації складає 170 сторінок. Робота містить
25 таблиць та 25 рисунків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність та доцільність розробки проблеми
психосимптоматики хронічних неінфекційних захворювань, розкрита сутність
та стан цієї наукової проблеми. Визначено об’єкт та предмет дослідження,
сформульовано мету та завдання, описано методи дослідження. Розкрито
наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів.
Наведено дані щодо особистого внеску здобувача, апробації результатів,
публікацій, структури та обсягу роботи.

У першому розділі – „Теоретико-методологічні засади дослідження
психосимптоматики хронічних неінфекційних захворювань” – здійснено
теоретичний аналіз проблеми психосоматичної єдності людини, розглянуто
генезис болю та інтенсивність больового відчуття як симптому
психосоматичних розладів, обґрунтовано зв’язок між типологічними групами
та хронічними неінфекційними захворюваннями.

Прогрес науки сприяв тому, що складні взаємозв’язки між соматичними та
психічними явищами поступово стали розглядатися в іншому аспекті (не
соматичному, а психологічному). Взявши за основу ідею „голізму”,
організму як єдності соматичного і психічного під час розгляду різних
захворювань, та акцентуючи увагу на ролі у них особистості,
психосоматична медицина залучила до своїх рядів численних прихильників.
Введення до обігу терміну „психосоматичний”, згідно із літературними
даними, належить В.Хайнроту (1991), а терміну „соматопсихічний” –
М.С.Якобі (1994), але саме питання про співвідношення соматичного
(тілесного) та психічного (духовного) є одними з найдавніших у
філософії, психології, медицині. Зміст психосоматичного підходу, згідно
із В.Стоквисом (1997), полягає у „залученні психологічних даних з метою
розуміння фізичних симптомів та кращого лікування психічних розладів”.
Немає необхідності, зазначає учений, у рамках загального
психосоматичного підходу поділяти явища, що вивчаються, на
психосоматичні та соматопсихічні, – це гра слів.

Загалом учені прийшли до висновку, що проблеми психіки не можна вивчати
окремо від проблем соматики, оскільки вони становлять єдність
(С.Д.Максименко, 2003, А.П.Бізюк, 1998; В.М.Блейхер, 1996; І.В.Крук,
1996; С.М.Боков,1996; Б.С.Братусь, 1988; А.М.Вейн,1981; В.Я.Гіндикін,
1998; Р.А.Лурія, 1982).

М.З.Нікольська (1988), вивчаючи фактори, які впливають на формування
реакції на захворювання, акцентувала увагу на тому, що
індивідуально-психологічні особливості індивіда є більш інформативними
для прогнозу особистісних реакцій на захворювання, ніж клінічна оцінка
важкості захворювання. Саме індивідуально-психологічні особливості
індивіда зумовлюють, на нашу думку, той симптомокомплекс соматичних
розладів, до яких відносять хронічні неінфекційні захворювання. Разом з
тим, відкритим в окресленому проблемному полі залишається питання
ступеню виразності больового синдрому, як найчастішого симптому
хронічних неінфекційних захворювань, та його ролі у перебігу
психосоматичної хвороби, у внутрішній картині хвороби. На нашу думку,
тільки одночасне дослідження психічних, фізіологічних та соматичних
аспектів больової реакції допоможе зрозуміти генезис та причини різної
інтенсивності больового відчуття у хворих на хронічні неінфекційні
захворювання.

Загалом біль – це фізіологічний феномен, який повідомляє людині про дію
шкідливого чинника або попереджає про небезпеку. Водночас, це також один
з універсальних симптомів, котрий проявляється при невротичних
порушеннях діяльності органів та систем організму в цілому
(С.Д.Максименко, 2002).

Нині найбільш популярним вважається визначення болю, запропоноване
Міжнародною Асоціацією з вивчення болю: “Біль – це неприємне відчуття й
емоційне переживання, які виникають у зв’язку з реальною чи потенційною
загрозою ушкодження органічних тканин, або імовірністю такого
ушкодження” (G.Mendelson,1981). Далі йдеться про суб’єктивний неприємний
досвід, котрий може асоціюватися з дійсними чи потенційними тілесними
пошкодженнями і визначається сенсорною інформацією, аферентними
реакціями та когнітивними властивостями людини.

В останні роки інтерес дослідників приваблює проблема психогенного болю
та ролі больового синдрому у психосоматичних змінах, у внутрішній
картині хвороби (С.Д.Максименко, 2004, С.О.Олейник, 1992). Біль – досить
частий „гість” психосоматичних і психіатричних клінік. Ф.Г.Спір (1966)
вказує на те, що він супроводжує 45-50% психіатричних хворих. На думку
В.Ф.Гультай (1988), психогенний біль – це ті неприємні переживання чи
страждання,

у генезисі яких значне місце посідають психологічні чинники. Сам біль
при цьому може як набути яскраво вираженого функціонального характеру,
так й існувати органічно.

У першому випадку мова йде про психогенний біль невротичного рівня, в
другому – психосоматичного. Проблемі психогенного болю у вітчизняній
літературі присвячено багато робіт (Ю.М.Губачев, 1990; Л.О.Орбелі,
1966). Разом з тим, біль може виникнути і при незначному долученні до
його генезису периферійних ланцюжків. Б.Д.Карвасарський (2002) визначив
цей вид болю як „психалгію”. Він пише, що у вченні про біль проблема
психалгій є однією із складних та маловивчених. У її вирішенні важливим
видається співвідношення двох основних компонентів у переживанні –
сенсорного та емоційного. За такого підходу психалгія визначатиметься,
за Б.Д.Карвасарським, не стільки сенсорною складовою, скільки емоційною
реакцією особистості на захворювання. У зв’язку з цим В.Н.Шток (1987)
підкреслює, що немає підстав ототожнювати терміни „психалгія” та
„психогенний біль”. Психогенним, тобто спричиненим психоемоційним
конфліктом, може бути і судинний, і м’язовий біль. При психалгіях
останній компонент дуже змінний. Співвідношення цих двох складових
переживання болю – сенсорного та емоційного – можна подати як своєрідний
індекс „психогенності” болю (Б.Д.Карвасарський, 2002).

За З.Енжелом, значення симптому можна розглядати на трьох рівнях
символізації:

а) біль як символ ураження тіла;

б) біль як комунікація, що символізує потребу в допомозі;

в) біль як форма спокутування провини.

Х.Meрски (1964) зауважує, що є три механізми виникнення психогенного
болю:

1. Біль як галюцинація (у випадку шизофренії та ендогенної депресії)
(Р.Muriiti, В.Chindia, 1993; Т.Е.Sgarlato, А.Ginsburg, 1970; Е.Bleuler,
1960).

2. Біль як наслідок м’язового напруження і васкулярної дистонії,
пов’язаних психологічними причинами (наприклад, з високим рівнем
актуалізованої тривожності), котрі, у свою чергу, спричиняють зростання
м’язового напруження (R.B.Malto, 1949; C.Shagaas, J.E.Davis, 1951).

3. Біль як конверсійна істерія (скажімо, у чотирьох жінок, випадки яких
описано З.Фройдом, біль був важливим симптомом), проте справжню роль
істерії як причини болю оцінити важко (H.Merskey, 1965); водночас є
відомості про те, що істеричні механізми відіграють важливу роль у
розвитку персистуючого болю у психіатричних пацієнтів (H.Merskey, 1965).

У феномені психалгії відображається єдність фізіологічного і
психологічного, об’єктивного і суб’єктивного, відчуття й емоції
(С.Д.Максименко, 2002). Основним у характеристиці психалгії є не
відсутність сенсорної складової (об’єктивізація її в кожному випадку
залежить лише від наших технічних можливостей), а психодуховний вимір
болю, реакція особи на біль. Змістовий аналіз цієї реакції вимагає
вивчення індивідуально-психологічних особливостей особистості та її
ставлення до болю. У зв’язку з цим виникає потреба з допомогою науково
обгрунтованих діагностичних психологічних засобів спробувати передбачити
ступінь суб’єктивної виразності болю при хронічних неінфекційних
захворюваннях, обраних як об’єкт дослідження.

Ми звернулись до розгляду питання хронізації неінфекційних захворювань,
виходячи з концепції Б.Й.Цуканова (2000) про часові типологічні групи.

Розвиток та перебіг хронічних неінфекційних хвороб має часову розгортку,
з періодами загострення та ремісії (затухання) хвороби. У дослідженнях
Б.Й.Цуканова (2000) представлено результати, які переконують, що
переважаюча хвороба локалізується у межах певної типологічної групи
індивідів. Так, розподіл післяінфарктних хворих в цьому дослідженні дав
чіткий поділ безперервного спектру „ф – типів” на типологічні групи (за
типом темпераменту).

Проводячи систематичне визначення власної одиниці часу індивідів з
хронічними неінфекційними захворюваннями (хвороби печінки, нирок,
шлунку), Б.Й.Цуканов (2000) отримав локалізацію хвороб у типологічних
групах безперервного спектру „ф – типів”. Ці результати дослідження
відповідають тому, як Гіппократ пояснював походження хвороб у
представників певних типологічних груп перевагою однієї з чотирьох волог
в організмі. Б.Й.Цуканов (2000) підійшов до розгляду питання
„переважаючих хвороб” з позиції законів переживання часу.

Що стосується сприймання часу, то Д.Г.Елькін відзначав: „Сприймання
часу, відображаючи об’єктивну реальність, дає людині змогу орієнтуватися
у зовнішньому середовищі, причому дає об’єктивно правильне уявлення про
нього” (1978). Використовуючи вираз М.Шагінян стосовно того, що кожен
індивід має свій „маленький Хронос”, Б.Й.Цуканов доповнює: „З своєю
швидкістю перебігу і зі своєю часовою перспективою” (2000). Д.Г.Елькін
розглядав залежність точності відтворення тривалості від типу
темпераменту (1978). Він відзначав деякі відмінності у точності
відтворення проміжків часу холериками, сангвініками, меланхоліками,
флегматиками, але не дав повного опису актуального переживання часу
представниками цих чотирьох типологічних груп. Ще в 20-ті роки
В.Г.Богораз писав, що кожен живий індивід має свій власний час, тобто
сангвінік – один, флегматик – інший (1923). На його думку, хоча ці
відмінності й невеликі, все ж повного збігу аж ніяк не існує. У працях
Б.Й.Цуканова науково доведено, що представникам різних типологічних груп
не тільки притаманий „різний час”, а й має місце схожість переживання
часу в індивідів, які належать до однієї типологічної групи, що вказує
на наявність узагальнених профілів, які співмірні з класичною типологією
темпераментів. Загалом він виокремлює й детально аналізує п’ять типів
профілів (2000).

Теоретичний аналіз обраної проблеми дозволяє зробити висновок про те, що
загалом спостерігається двобічний, але єдиний зв’язок між
психосоматичними відношеннями і переход психогенії в соматогенію та
навпаки.

Причину виникнення захворювання, тобто функціональних порушень органів
та систем організму, які призводять до зриву роботи організму в цілому,
неможливо зрозуміти без знання психологічних особливостей особистості
хворого. Відтак важко й адекватно спрогнозувати перебіг конкретної
хвороби.

Біль є суб’єктивним відчуттям, що залежить не тільки від величини
діючого подразника, але і від психічної реакції особистості на біль.
Класифікації ступеня суб’єктивної виразності болю при хронічних
неінфекційних захворюваннях в науці взагалі не існує.

В другому розділі – „Локалізація симптомів хронічних неінфекційних
захворювань у типологічних групах” – обґрунтовано метод психодіагностики
симптомів хронічних неінфекційних захворювань та складено програму
експериментального дослідження.

Дослідження локалізації симптомів хронічних неінфекційних захворювань у
типологічних групах проводилось на контингенті дітей віком від 7 до 14
років, котрі страждають на хронічні неінфекційні захворювання і
проходили лікування у стаціонарі Первомайській районній дитячій лікарні
та її поліклінічному відділенні. Дослідження проводилось з дітьми як у
період загострення, так і реконвалесценції (видужання) та ремісії
(затухання) захворювання. На кожного обстежуваного заповнювалась анкета,
за допомогою якої з’ясовувалось наступне: 1) вік дитини (із зазначенням
кількості років та місяців на момент обстеження);

2) число, місяць, рік її народження; 3) вид хронічного неінфекційного
захворювання; 4) суб’єктивна виразність болю; 5) ступінь суб’єктивної
виразності болю за шкалою: 1 бал – „слабкий”, 2 бали – „тупий”, 3 бали –
„помірний”, 4-5 бали – „гострий”, 6-7 балів – „нестерпний”; 6) таблиця з
визначенням власної одиниці часу дитини.

В нашому дослідженні відносна помилка відтворення тривалості
підраховувалася за формулою:

е = 100%,

де ?t = to-ts (tо – тривалість, яка задавалася експериментатором, а ts –
тривалість, яку відтворює обстежуваний) (Б.Й.Цуканов, 2000). Результати
зіставлялись із значенням власної одиниці часу.

Отримані в дослідженнях результати відносної помилки відтворення
тривалості в експериментальній групі еквівалентні результатам відносної
помилки відтворення тривалості в контрольній групі і піддаються
однозначній інтерпретації, тому метод відтворення тривалості можна
вважати адекватним щодо вивчення психосимптоматики хронічних
неінфекційних захворювань з позиції законів переживання часу. В цьому
відношенні специфіка методу відтворення дозволяє відкрити особливості
„часового механізму” індивіда, котрий вимірює тривалість часу, що
переживається суб’єктом, за допомогою його власної одиниці виміру часу.

У кожного хворого, обстежуваного методом хронометричної проби

(Б.Й. Цуканов., 2000), визначався „ф-тип”, для чого використовувався
класичний спосіб відтворення проміжків тривалості (tо = 2, 3, 4, 5 сек),
що задавалися експериментатором та відтворювалися обстежуваним за
допомогою електронного хроноскопу з точністю до 0,001 сек. При цьому
кожному обстежуваному пропонувалось відтворити тривалість, яка ним
переживається та обмежена двома сигналами: „початок” та „кінець”.

Індивідуальне значення „ф-типу” розраховувалося за формулою:

ф =

Відтворення кожного проміжку часу повторювалося п’ять разів, а потім
підраховувалося середньостатистичне значення власної одиниці часу кожної
дитини.

:

^

O

??e

:

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020