.

Регіональний вимір сучасного політичного розвитку україни (автореферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
176 6278
Скачать документ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

ім. І. Ф. Кураса

ТАТАРЕНКО Тетяна Михайлівна

УДК 323.174:342.25

Регіональний вимір сучасного політичного розвитку україни

Спеціальність 23.00.02 – Політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора політичних наук

Київ – 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень
ім. І.Ф. Кураса НАН України у відділі етнополітології.

Науковий консультант доктор політичних наук, професор

Майборода Олександр Микитович,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім.І.Ф.Кураса НАН
України, заступник директора

Офіційні опоненти

доктор політичних наук

Некряч Анастасія Іванівна,

Інститут міжнародних відносин Київського міжнародного університету,
директор

доктор соціологічних наук, професор

Шульга Микола Олександрович,

Інститут соціології НАН України, заступник директора з наукової роботи

доктор політичних наук, професор

Головченко Володимир Іванович,

Інститут міжнародних відносин Київського національного університету ім.
Тараса Шевченка, професор кафедри країнознавства

Провідна установа Інститут держави і права

ім. В.М. Корецького НАН України

Захист відбудеться “19” червня 2007 року о 14.00 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 26.181.01 Інституту політичних і
етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України за адресою:
01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту політичних і
етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України за адресою:
01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8.

Автореферат розісланий “16” травня 2007 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат політичних наук
Г. І. Зеленько

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Формування глобальної
соціально-економічної системи на межі XX – XXI століть посилює дію
загальних інтеграційних процесів, зумовлює нові підходи в дослідженні
проблем еволюції та ролі держави як міжнародного інституту.
Глобалізація, заснована на розвитку інформаційних технологій, створила
нові умови для руху капіталу, лібералізації економічних режимів і
процесів регіоналізації. Сьогодні переважає тенденція, коли регіони і
території, інтегровані в регіональні політичні й економічні системи,
прагнуть до розширення своїх прав, підсилення ролі в структурі
суспільного поділу праці. На перший план виступають регіони та
міжрегіональні інтереси, котрі сприяють утворенню різних регіональних
ідентичностей та регіональній трансформації самого інституту держави,
припускають переоцінку критеріїв домінування його ролі у процесі
соціального розвитку, можливостей ефективно використовувати свої
економічні та етнокультурні функції.

Зростання ролі регіонального чинника актуалізувало проблему формування
концептуально-методологічних засад державно-територіального будівництва,
дослідження закономірностей, чинників, що визначають ті або інші моделі
регіонального структурування держави. Важливу роль відіграє
безпосередньо територіальний простір, його географічні, економічні,
поселенські, демографічні, етнокультурні параметри. У процесі
регіоналізації еволюційно формується внутрішня політико-територіальна
асиметрія у відносинах “центр – регіон”, відповідно до якої регіони з
урахуванням територіальних особливостей можуть одержувати особливий
автономний статус і повноваження у сфері самоврядування та впливу на
державну політику. Регіони стають учасниками політичного процесу,
спостерігається тенденція їх політичної суб’єктивізації з вираженою
регіональною самосвідомістю, інтересами і потребами. Сучасні підходи до
проблеми регіоналізму припускають встановлення та підтримку балансу
пріоритетів, інтересів усіх сторін соціального організму, поєднання
централізованих і децентралізованих засобів розв’язання завдань
регіонального розвитку. З досвіду європейських країн у перехідний період
виникає необхідність проведення державної політики щодо регулювання
внутрішніх територіальних проблем, реформування системи управління й
адміністративно-територіального устрою, свідомого інформаційного
забезпечення з урахуванням особливостей етнополітичного і
територіального простору країни. Це актуалізує теоретичне осмислення
концептуальних положень проблем регіоналізму та тенденцій регіонального
розвитку сучасної України з погляду державотворчих аспектів політики,
територіального будівництва, зокрема визначення специфіки модернізації
політичної й економічної системи.

У сучасних умовах регіоналізм як соціальне явище певною мірою може
вважатися реакцією на соціотрансформаційні процеси в суспільстві,
засобом пристосування організації територіального простору до глобальних
тенденцій загальноєвропейського розвитку. Логіка розвитку української
держави переконує, що подальші політичні та економічні перетворення в
межах нинішньої моделі територіальної організації стають
проблематичними. Для сучасної України характерні зміни, що істотно
посилили регіональні відмінності в політичній, економічній,
етнокультурній сферах на регіональному та місцевому рівнях. Стратегія
політичного та соціально-економічного розвитку держави потребує
забезпечення реалізації регіонально диференційованих важелів впливу з
орієнтацією на соціальні, культурні та територіальні особливості,
інтереси та можливості регіонів. Тож має бути запропонована нова
парадигма регулювання регіонального розвитку, згідно з якою
передбачалися б параметри регіоналізації суспільного життя за основними
напрямами – встановлення балансу відносин та гармонізація інтересів між
центром та регіонами, забезпечення регіональним співтовариствам умов для
самореалізації та самоорганізації, розмежування повноважень між
державними органами влади на всіх рівнях, між регіональним і місцевим
самоврядуванням. Не випадково питання регіоналізму та регіонального
розвитку домінують у створенні дієздатної інноваційної моделі державного
будівництва, територіальної організації системи публічної влади, яка
визначила б розвиток регіональних співтовариств України. Означена
проблема вимагає уточнення цілей і орієнтирів суспільно-політичного
розвитку, створення відповідних регулятивних механізмів, осмислення
теоретико-методологічних аспектів проблеми регіоналізму та концепції
регіонального розвитку загалом.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження є
результатом праці, складові якої виконувалися, а результати
оприлюднювалися в рамках наукових програм Інституту політичних і
етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України, зокрема такого
проекту, як “Регіональні аспекти розвитку етнополітичної сфери в Україні
у 1992 – 2007 рр.” (НДР № 01050 U 000089).

Мета і задачі дослідження. Метою даного дослідження є формування
системного, цілісного уявлення про регіоналізм та регіональні процеси в
Україні; аналіз концептуальних положень щодо розробки моделей
державно-територіального будівництва, які передбачають використання
децентралізованої системи управління з урахуванням наявної
територіально-політичної асиметрії; вивчення закономірностей, чинників,
які визначають ті чи інші моделі регіонального структурування держави,
встановлення балансу відносин між центром і регіонами, адаптацію
регіональної політики України до стандартів Європейського Союзу, яка
передбачає коригування просторових диспропорцій розвитку, що виникли як
результат структурних реформ та не регулюються ринковими механізмами.

Досягнення поставленої мети забезпечується реалізацією наступних
завдань:

– визначити і систематизувати основні теоретико-методологічні підходи до
аналізу процесів регіонального розвитку, проблеми регіоналізму як
соціального явища та їх роль у політичному житті суспільства;

– здійснити аналіз регіональних процесів, регіоналізму як
багатовекторної, багаторівневої системи, що відображає взаємодію
основних сфер суспільного життя;

– розкрити змістовні, структурні, функціональні особливості розвитку
регіональних процесів, що впливають на внутрішньодержавні відносини,
організацію територіального простору держави;

– виявити властивості та закономірності розвитку регіональних
просторово-політичних систем;

– дослідити сутність, тенденції розвитку територіальної організації на
загальнодержавному та регіональному рівнях;

– виділити особливості та основні напрями дослідження проблеми
державно-територіального будівництва в контексті процесів модернізації
українського суспільства, довести необхідність розробки
політико-правових заходів щодо самоорганізації та самоврядування
регіональних співтовариств;

– визначити ступінь впливу регіонального чинника на формування ієрархії
органів влади і місцевого самоврядування;

– проаналізувати основні етнополітичні чинники структурування
регіонального простору, розкрити етнокультурну зумовленість
територіальних трансформацій;

– обґрунтувати положення щодо оптимізації соціокультурної дистанції між
територіальними утвореннями як механізму врегулювання соціальних
відносин і взаємодій на загальнодержавному та регіональному рівнях.

Об’єктом дослідження є регіональні процеси, що виступають індикаторами
суспільно-політичного розвитку і визначаються відповідною формою
державного устрою, його правовими, політико-організаційними інститутами,
економічною і соціокультурною специфікою та функціонуванням держави
загалом.

Предметом дослідження є соціальні чинники політичної суб’єктивізації
регіонів у контексті процесу державотворення в Україні, особливості
процесів регіоналізму та регіоналізації в цілому; ключові параметри щодо
регіонального простору, визначення його меж, які регламентують
діяльність регіонів/суб’єктів, створюють умови для реалізації
відповідних політичних і соціокультурних відносин.

Методи дослідження. З огляду на фундаментальність і масштабність
завдань, не претендуючи на всезагальність наукового аналізу, автор
зосереджує увагу на політологічному підході, використання якого дає
можливість розглянути проблему цілісно, поєднавши зовнішні та внутрішні
чинники – економічні, політичні, соціокультурні, етнонаціональні.
Політико-правовий підхід припускає визначення теоретичних і прикладних
методів дослідження регіональних процесів в українському суспільстві з
метою виявлення особливостей регіоналізму в різних його проявах. У
роботі використовуються методи дослідження, які пропонує синергетика –
теорія самоорганізації. Регіоналізація в Україні розглядається в
контексті територіальних і етнокультурних процесів відповідно до
закономірностей, динаміки самоорганізації суспільства. В процесі
дослідження застосовуються інформаційний підхід як один із головних
методів наукового пізнання суспільства, процесів його самоорганізації, а
також загальнонаукові методи, передусім системний, історичний,
аналітичний, соціологічний, структурно-функціональний,
інституціональний, методи порівняльного аналізу і моделювання
регіональних процесів, статистичний та індексний методи. Водночас
дослідження ґрунтується на стратегічному та ситуативному підходах,
синтезі конкретно-логічного знання, на застосуванні принципу єдності
теорії та практики, прогнозуванні розвитку регіональних процесів на
основі методу наукової абстракції, загального та часткового, що
допомагає моделювати конструкції, спроможні розкрити обстановку загалом.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше
пропонується комплексний міждисциплінарний аналіз політичних, правових,
соціальних, історичних питань щодо розвитку регіональних процесів.
Новаційним є використання сучасних концептуальних підходів дослідження
проблем регіоналізму та регіоналізації, політико-територіальної
організації держави, що забезпечує формування науково-прикладних
положень, пов’язаних із реформуванням політичної системи, а також
конструювання моделей, процедур діагностування і на їх основі
прогнозування процесів трансформації просторово-політичних регіональних
систем.

Принципово новим є обґрунтування регіоналізму як предмета
політико-правового аналізу, розгляд сучасних соціальних процесів у
контексті взаємодії територіальних спільнот як у регіональному, так і
міжрегіональному соціокультурному просторі, прояву їх
соціально-політичної активності. Дослідження дозволило визначити
історичні витоки та зумовленість процесів регіоналізму і регіоналізації,
окреслити динаміку тенденцій політичної суб’єктивізації регіонів,
подальшого територіального розвитку країни.

У змістовному плані наукова новизна дослідження полягає в наступному:

– обґрунтована цілісна концепція регіональної детермінованості сучасного
суспільного розвитку, нові політико-правові підходи до дослідження
регіональних процесів через категорію “соціальної взаємодії”. Доведено,
що регіональний фактор обумовлює адміністративно-територіальне
реформування, оновлення державно-управлінської системи. Сукупність
теоретичних положень взаємозв’язку процесів регіонального розвитку,
модернізації системи державного управління і місцевого самоврядування
створюють основу для нового напряму в науці державного будівництва;

– запропоновано визначення регіону як соціокультурного простору в
історико-політичному, географічно-економічному контексті, що
розглядається поряд із поняттями і категоріями “соціальна група”,
“регіональна спільнота”, “етнорегіон”, “етнічний кордон”,
“соціокультурна дистанція”. Виділено взаємозв’язок “держава – регіон”,
де регіон виступає як доволі самостійна, самодостатня структура,
регіональна спільнота якої здатна до самоорганізації за умови
соціально-економічного, політичного розвитку, що дає змогу збільшувати
ступінь автономності внутрішньорегіональних процесів від
загальнодержавних, реалізовувати власні системи інтересів, цілей,
пріоритетів розвитку;

– обґрунтовано концептуальне положення щодо регіональних
просторово-політичних систем (ППС), територіальна організація яких
розвивається в єдності двох протилежних процесів – фрагментації та
інтеграції, має відповідну внутрішню структуру та різну територіальну
таксономію. Доведено, що на всіх територіальних рівнях політичного
простору відбувається структурування та ієрархізація ППС згідно з
моделлю “центр – напівпериферія – периферія”, визначаються загальні
властивості та ступінь залежності політичної ієрархії елементів ППС від
ієрархії економічного простору;

– сформульовано положення про посилення тенденції соціально-політичної
суб’єктності регіону, яка формується за умов збереження
внутрішньорегіональної структури (ієрархії соціальних спільнот,
специфіки етнічної та поселенської структури, високої щільності
населення, що визначає рівень комунікативних зв’язків, наявність
регіональної еліти та ін.). Окреслено, що економічний розвиток впливає
на ресурси регіону як суб’єкта політики, межі зростання його політичної
значущості й одночасно циклічний характер розвитку регіональної
економіки (фази росту й занепаду) та циклічний характер розвитку
регіональних ППС, їх територіальне розширення або стискування;

– виявлено, що специфікою суспільно-політичної організації українського
простору є різний рівень соціально-економічного та культурного розвитку
територій, їм властива системна цілісність, історична сталість,
регіональна самосвідомість, що забезпечуються механізмами
самовідтворення та відповідними інститутами самоорганізації. Доведено,
що рівень та характер соціально-економічного розвитку територій,
міжетнічні відносини, що склалися, дозволяють кваліфікувати регіони за
соціокультурними показниками, які визначають ступінь адаптації та
сумісності регіонів у соціально-політичній сфері;

– встановлено, що регіональна спільнота певною мірою може виконувати
роль протодержавного утворення. Можливість такої трансформації багато в
чому залежить від внутрішньої структури регіональної спільноти,
наявності організованої еліти, зацікавленої в динамічній регіональній
самоорганізації та автономії, саморозвитку груп інтересів, груп
суспільної підтримки, а також від розробленої концепції регіонального
управління з боку представників регіональних спільнот. Виявлено
зростання впливу системоутворюючих регіональних чинників на процеси
державно-територіального будівництва з погляду конструювання нових за
суттю взаємовідносин між центром і регіонами через формування нових
видів територіальних утворень як суб’єктів територіальної організації
держави (зміни політико-правового статусу областей) шляхом використання
механізмів територіальної автономії з урахуванням особливостей та
етнотериторіальної специфіки, збалансованості загальнонаціональних і
власно регіональних інтересів, здійснення переходу до нового
політико-економічного стану, пошуку нових міжрегіональних відносин.
Регіональний чинник трактується як внутрішній потенціал регіональної
спільноти, що безпосередньо впливає на динаміку соціальних процесів,
відображаючи її характерні риси;

– визначено, що територіальна організація держави постає як
державно-правовий інститут із системою різних територіальних одиниць, що
є організаційно-політичною і правовою основою функціонування системи
державної влади та місцевого самоврядування, поліетнічного суспільства в
цілому. Підтверджено, що регіоналізм як форма територіальної організації
держави передбачає складну систему суспільних відносин, котрі формуються
на основі широких прав і повноважень суб’єктів з певною територіальною
структурою, системою регіонального самоуправління, функціональними
обов’язками, можливостями політичної, господарсько-економічної,
нормативно-законодавчої ініціативи, що регламентуються на
конституційно-правовому рівні, а також регіональною опосередкованою
системою економічних відносин і одночасно економічно опосередкованою
системою місцевого самоврядування;

– розвинуто концептуальну модель взаємодії та співвідношення державної
виконавчої влади і місцевого самоврядування в контексті процесу
регіоналізації. Визначено, що самоврядування як соціальний інститут, з
одного боку, пов’язане з соціальною структурою суспільства, з
організацією життєдіяльності місцевих територіальних громад, з іншого –
виступає посередником у відносинах між центральною та регіональною
владою, показником розподілу державної влади в цілому; розглянуто
можливість варіативності в організаційно-структурному оформленні
регіональних систем самоуправління, які б торкались основ регіональних
політико-адміністративних практик;

– обґрунтовано концепцію соціокультурного простору як гетерогенної
системи, що складається з різних форм існування та функціонування
системоутворюючих елементів, груп, що не збігаються за своєю соціальною
природою, а також їх взаємозв’язків у географічному середовищі.
Доведено, що політична організація соціального простору регіону впливає
на соціокультурну дистанцію між етнічними групами, на можливості
регулювання міжетнічних відносин. Визначено зміст поняття
“соціокультурна дистанція” як взаємодії цілісних соціальних систем,
котрі сприяють посиленню їхніх позицій у відповідному просторі;

– виявлено, що концепція міжетнічної соціокультурної дистанції дозволяє
перейти від дихотомічного трактування відносин між етнічним групами до
континуального. Окреслено, що міжгрупова соціокультурна дистанція як
інформаційний феномен опосередковується міжгруповими комунікаціями, її
величина залежить від співвідношення становища соціальних об’єктів
(одиниць) у соціокультурному просторі, від частоти актів взаємодії,
щільності комунікативних зв’язків, від рівня самоорганізації
соціокультурних одиниць. Сформульовано положення про оптимальну
міжетнічну соціокультурну дистанцію, що сприяє модернізації
комунікаційних мереж, сталості та низькоконфліктності міжетнічних
відносин у межах поліетнічного соціального простору;

– встановлено, що в умовах посилення інтеграційних процесів оптимізація
міжетнічної дистанції соціокультурного простору за політичним параметром
передбачає загальні принципи правового регулювання розподілу повноважень
на міжрегіональному та внутрішньорегіональному рівнях, між владними
структурами держави та регіональними органами влади. Запропоновано
модель оптимізації міжетнічної дистанції, що припускає вирішення питань
загальнорегіонального значення через широку автономію учасників;

– сформульовано положення про необхідність зміни територіальних форм
буття, існуючої моделі міжрегіональної взаємодії,
адміністративно-територіального устрою, що зумовлено інноваційними
потребами розвитку суспільства, реаліями формування політичної
суб’єктності регіону, його адаптування до європейського рівня та вимог
демократичного розвитку.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони
матимуть вплив на наукове осмислення процесів соціально-політичної
трансформації сучасного регіонального соціуму, окреслюють роль
регіонального чинника в конструюванні векторів внутрішньої національної
політики, поглиблюють концептуальні підходи до територіальної
організації влади як одного з основних напрямів державного будівництва.
Теоретичні положення, висновки та рекомендації, що сформульовані в
дисертації, можуть слугувати методологічною основою для формування
ефективної регіональної політики, механізму її функціонування,
вдосконалення відповідної законодавчо-нормативної бази, обґрунтування
практичних дій щодо оптимізації регіональної структури, реформування
системи адміністративно-територіального устрою загалом. Автором
пропонуються базові параметри, шкала критеріїв, маркери, індикатори, які
можуть бути використані при аналізі, діагностиці та прогнозуванні
політико-правових процесів на всіх рівнях регіонального політичного
простору, моделюванні програм збалансованого розвитку територій,
визначенні регіональних інтересів, напрямів, етапів стратегії управління
регіональним і місцевим розвитком (включаючи реформування місцевих
органів виконавчої влади та системи місцевого самоврядування з його
інститутами, перерозподіл відповідних повноважень, створення та
конституювання територіальних громад та ін.).

Висновки та положення дисертації можуть знайти своє застосування при
підготовці нових законопроектів і зміни існуючих законів, правових
актів, що регулюють міжрегіональні відносини, систему та принципи
організації територіальної виконавчої влади, місцевого самоврядування на
обласному і районному рівнях, а також передбачають вдосконалення
адміністративно-територіального устрою, формування повноцінного
місцевого самоврядування.

Результати дослідження можуть бути використані при плануванні програм
конкретних досліджень із проблем регіональних відносин, регіональної
ідентичності та самосвідомості, моніторингу етносоціальних процесів,
регіональному розвитку в цілому, при підготовці наукових праць,
навчальних посібників і програм із політології, соціології,
регіоналістики, державного будівництва, а також при розробці спецкурсів,
спецсемінарів для магістрів, програм підвищення кваліфікації кадрів
систем державного управління і місцевого самоврядування. За результатами
проведеного дослідження для магістрів зі спеціальності “Державне
управління” автором підготовлено факультативні курси “Державне
управління та місцеве самоврядування”, “Регіональний фактор у сучасному
державному будівництві”.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки
дисертаційного дослідження використовувалися автором у
науково-педагогічній діяльності, у виступах на науково-практичних
конференціях, “круглих столах”, зокрема на II Міжнародній
науково-практичній конференції “Дні науки – 2006” (квітень 2006 р., м.
Дніпропетровськ); на Всеукраїнській науковій конференції “Україна на
межі тисячоліть: історія і сучасність” (травень 2006 р., м. Луганськ);
на науково-практичній конференції “Мова в контексті міжкультурної
комунікації” (червень 2006 р., м. Луганськ); на третій Міжнародній
науковій конференції “Політологічні, соціологічні та психологічні виміри
перехідного суспільства: як зробити реформи успішними” (червень 2006 р.,
м. Суми); на науково-практичній конференції “Теорія та практика
державного управління в умовах євроінтеграції” (червень 2006 р., м.
Луцьк); на Всеукраїнській науковій конференції “Україна в структурі
Європейської співдружності ” (листопад 2006 р., м. Умань).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано одну
монографію, 23 статті у фахових наукових виданнях, визначених переліком
ВАК України. Основні положення дисертації представлені в наукових
доповідях, матеріалах та тезах конференцій. Загальний обсяг публікацій
по темі – 38,5 д.а.

Структура дисертації складається зі вступу, п’яти розділів і висновків.
Загальний обсяг дисертаційної роботи становить 465 сторінок, список
використаних джерел та літератури складає 65 сторінок із 802
найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження та ступінь її
наукової розробки, сформульовано методологічні засади, мета та завдання
дисертаційної роботи, її об’єкт і предмет; визначено наукову новизну
отриманих результатів, їх теоретичне і практичне значення, наведено
інформацію про апробацію і структуру.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження сучасних
проблем регіонального розвитку”, що складається з трьох підрозділів, на
основі характеристики джерельної бази розглядається процес формування
концептуальних підвалин, увесь комплекс чинників, пов’язаних із
проблемами регіонального розвитку в межах соціальних і гуманітарних
наук, відзначається специфіка предметного поля дослідження – місце
регіону та регіоналізму в структурі державного будівництва, пропонуються
відповідні методологічні та теоретичні підходи, що відображають ступінь
розробки регіональної проблематики, еволюцію, сутність та перспективи
розвитку регіональних процесів в Україні.

Наголошується, що в останні десятиліття відбувається процес інтеграції
природничих і соціогуманітарних дисциплін, які характеризують просторові
особливості регіонів. Кожна з наук, розглядаючи поняття “регіон”,
використовує власну специфічну джерельну базу, адекватні методологічні
принципи ведення наукового пошуку. Це проявляється в практиці
багатозначного використання поняття “регіон”, яке є узагальнюючим і
трактується по-різному в залежності від мети дослідження. Сутнісні
характеристики поняття “регіон” здебільшого визначаються параметрами, що
відображають ту чи іншу галузь конкретного соціального життя. З погляду
суб’єкта політичного процесу “регіон” розглядається, по-перше, як об’єкт
державного управління з єдиним територіальним простором, що
відрізняється певними ознаками (географічними, економічними,
історичними, етнічними та іншими), а також як
адміністративно-територіальна одиниця. По-друге, регіон визначається як
організований у просторі суб’єкт самоврядування, який спроможний
приймати самостійні політичні рішення, бути фактором політичного тиску.
Зазначається, що більшість регіонів України містять у собі елементи обох
позицій, тому регіон можна вважати частиною політичного простору, що
вирізняється політичною організацією та наявністю особливого політичного
інтересу, тобто природа політичного регіону інституційна і перебуває в
галузі політичної самоорганізації простору. Процес регіоналізації
розвивається, з одного боку, в межах соціальної системи та у взаєминах з
її підсистемами (правовою, політичною, економічною, етнокультурною,
ідеологічною тощо), з іншого – як тенденція децентралізації влади
національної держави.

У дослідженні регіональних процесів регіоналізм стосовно категорії
держави розглядається як суспільно-політичний інститут, який
аналізується різними науковими школами в галузі політичної філософії,
соціальних відносин та подається як суперечлива і широко дебатована
концепція. Методологічні аспекти дослідження процесів регіоналізму
розглядаються в працях І.Дучесека, Д.Елазара, П.Кінга, М.Кітінга,
Д.Лемко, К.Омає, Д.Райта, Ст.Роккана, С.Тарроу, Є.Томсона, Я.Верменич,
Т.Козак, Т.Кучеренко, М.Михальченка, А.Смирнова, О.Стегнія,
Р.Туровського, В.Чужикова, М.Чурилова, М.Шульги та інших. Сутнісне
значення поняття існує в різноманітних концептуальних модифікаціях,
таких як економічний, політичний, адміністративний, соціально-культурний
регіоналізм, “неорегіоналізм”. Регіоналізм виступає як закономірна
тенденція соціально-політичного та економічного розвитку країн, як одна
з організаційних форм певного соціуму в політико-правовій сфері та засіб
концепуалізації регіону як базового структурного елемента суспільства,
прояв сукупності певних позицій, відносин, що віддзеркалюють
індивідуальні та колективні погляди, думку щодо розвитку регіону.
Плюралізм позицій та багатомірність у трактуванні регіоналізму свідчить,
що не існує концепції регіоналізму як єдиного явища.

Важливим питанням сучасної політичної науки є обґрунтування методології
наукового аналізу політико-правової дійсності, основних закономірностей
функціонування та розвитку сучасних регіональних спільнот. Особливої
актуальності набуває питання щодо побудови досконалої моделі
регіональної системи, яка формувалася б відповідно до сучасних
політико-правових надбань державного будівництва із застосуванням
системного, структурно-функціонального, соціокультурного підходів.
Відзначається, що концептуальною базою в конструюванні відповідної
моделі розвитку регіональних систем виступає синергетика, насамперед
теорія нелінійних динамічних систем, що дозволяє моделювати політичні
процеси, враховуючи такі особливості регіональних систем, як
випадковість, імовірність, невизначеність, поліваріантність. Розвиток
виступає як феномен самоорганізації, здатність змінювати свою поведінку
в цілому, вирішувати протиріччя, зумовлені характером та напрямами
еволюційних процесів у складноорганізованих системах. У нелінійному
середовищі одночасно можуть існувати декілька шляхів і напрямів
розвитку, які передбачають і різну структуру системи. На регіональному
рівні йдеться про вибір моделі адміністративно-територіального устрою,
місцевого самоврядування, політику соціально-економічного розвитку.
Варіативність шляхів розвитку передбачає не тільки оптимальну або
нейтральну модель регіональної системи з погляду еволюції, але й
ефективну систему управління регіональним розвитком загалом. Проте,
процеси самоорганізації характерні не тільки для перехідних етапів, вони
існують і в періоди сталого розвитку, що залежить від загальних
характеристик системи, її властивостей, сукупності внутрішніх і
зовнішніх взаємозв’язків системи, де значну роль відіграє середовище.

Підкреслено, що у формуванні сучасних уявлень про розвиток регіональних
процесів помітну роль відіграють прикладні дослідження, які припускають
наявність спеціального наукового інструментарію, орієнтованого на
одержання емпіричної інформації, кількісні методи її обробки,
прогнозування можливих варіантів і результатів процесів, що
розвиваються, їх моделювання. З метою одержання й обробки інформації про
розвиток регіональних процесів використовуються деякі соціологічні
процедури дослідження: статистичний аналіз, контент-аналіз, івент-аналіз
та інші.

З огляду методології в дослідженнях регіональних процесів ключове місце
надається системному підходу. Регіон як соціально-територіальна система
характеризується поліструктурністю, має певні відносини між елементами
структур, що визначають територіальні зв’язки, цілісність регіону як
системи, а також специфічні, наявні для системи власні недоліки чи
дисфункції. У регіональній соціально-територіальній системі мають бути
оптимально збалансовані функціональні (вертикальні), територіальні
(горизонтальні) та часові (динамічні) зв’язки, пізнавальна процедура
зводиться до порівняння, пошуку подібностей й розходження в предметах
дослідження, що застосовуються разом із процедурами моделювання. Кожна
із системних характеристик розвитку регіональних процесів може бути
представлена в наступних вимірах: статистичний, динамічний, прогнозний,
контрольний, які дозволяють оцінити і діагностувати стан регіональних
процесів, що аналізуються.

У рамках дослідження регіональних систем важливим є функціональний
підхід, що відбиває ступінь організації, динаміку та сутність
перетворень, які порушують питання про відповідність та особливості
функціонування територіальної організації, органів влади та
співвідношення розподілу функцій з одного територіального рівня на
інший. Сукупність функцій певних територіальних утворень дозволяє
скласти уявлення про сформовану інституційну структуру суспільства,
характер внутрішньої стійкості, динаміку можливої трансформації.
Використання врівноваженої моделі зумовлює взаємодоповнюваність функцій
соціальних суб’єктів, регулювання їх автономної поведінки стосовно
навколишнього середовища та націлює на відтворення даної моделі в
територіальному просторі.

Важливим показником життєдіяльності регіональної системи є її
ефективність, здатність адекватно реагувати на зміни і потреби
соціального розвитку, якість управління процесом реалізації відповідних
програм. З цією метою використовується система моніторингу як механізм
постійного відстеження показників регіонального розвитку. У структурі
моніторингу регіональних процесів важливе місце надається
експрес-діагностиці основних параметрів регіонального розвитку,
порівняльному і факторному аналізу закономірностей розвитку регіональних
процесів, визначенню рейтингу (рангу), кластерному аналізу,
типологізації регіонів, індексному, диференційному, інтегральному,
індикативному методам, стратегічному аналізу і прогнозуванню тенденцій
регіональних трансформацій, моделюванню регіонального розвитку на основі
оптимізації системи управління.

У роботі обґрунтовується методологія прогнозування регіональних
процесів, яка являє собою єдність: 1) загальнометодологічних підходів
(теорія пізнання, теорія функціонування регіональних систем); 2)
загальнонаукових методів (спостереження, аналіз і синтез, індукція і
дедукція, аналогія, поєднання історичного і логічного, моделювання
соціально-політичних процесів тощо); 3) специфічних методів –
генетичного (дослідницький, пошуковий, визначення можливих станів
регіонів у перспективі з урахуванням корекції існуючих тенденцій
розвитку), та індикативного (цільовий, який передбачає визначення шляхів
і термінів досягнення можливого стану регіону в майбутньому); 4)
формалізованих методів (екстраполяція і моделювання). Названі підходи
взаємно доповнюють один одного, використовуються в сукупності,
забезпечуючи комплексне вивчення прогнозованого явища чи процесу.

Автор відзначає, що системний підхід є методологічною основою
дослідження та системоутворюючим чинником регіональних систем, що сприяє
прояву їх суттєвих ознак – багатомодельності, різноманітності,
складності, нелінійності, які є специфічними властивостями
детермінованих систем. Системний підхід до аналізу функціонування
регіональної системи дозволяє розглядати її, з одного боку, як цілісне
утворення, з іншого – як складну підсистему соціальної системи, що
визначає основні напрями її формування та розвитку.

Особливе значення для дисертаційного дослідження має наукове осмислення
знань про регіоналізм та специфіку регіональних процесів, про тенденції
їх розвитку з погляду політико-правових та суміжних суспільствознавчих
наук, які відображають ті чи інші аспекти регіональної проблематики на
основі аналізу сучасних соціально-політичних перетворень. У роботі
зазначається, що історичні витоки концептуальних засад регіональних
проблем концентруються в теоретичній спадщині, яка стосується процесу
українського державотворення. Проте питання регіоналізму не є предметом
спеціального дослідження, регіональні процеси здебільшого розглядаються
в етнокультурному аспекті, а також як інструмент оптимального
територіального розвитку з погляду на майбутню модель
адміністративно-територіального устрою держави. Теоретичним підґрунтям
цього наукового напряму є праці М.Грушевського, М.Драгоманова,
М.Павлика, С.Подолинського, І.Франка та інших. Питання прогнозування та
моделювання політико-територіальної організації займають чільне місце і
у працях представників сучасної суспільно-політичної, правової думки.
Однак багатоаспектний феномен регіоналізму досі не є предметом
концептуального аналізу, розглядається більше фрагментарно, що негативно
впливає на нормативну регламентацію статусу територіальних спільнот.

У контексті розглянутої теми дисертант виділяє кілька напрямів сучасних
вітчизняних досліджень, що стосуються тих чи інших аспектів проблем
регіоналізму. Методологічну значимість представляють наукові роботи, що
аналізують територіальні та просторові аспекти політичного процесу,
насамперед праці О.Батанова, М.Долішного, Д.Замятіна, С.Злупко,
В.Колосова, Н.Косолапова, В.Лексина, А.Макаричева, С.Писаренко,
С.Саханенка, Р.Туровського, Н.Чумаченка, О.Шапошнікова, А.Швецова,
М.Шульги та інших, які пов’язують проблеми регіонального розвитку з
поняттями “територія”, “простір”, “територіальна суспільна система” і
досліджують процеси, що розгортаються в конкретних територіальних межах
та впливають на принципи, механізми конструювання моделей розвитку
територій, на державне будівництво в цілому.

Серед інших підходів до вивчення регіональних процесів важливе місце
займають питання формування інституту місцевого самоврядування,
правового статуту територіальних громад як первинних суб’єктів локальних
спільнот, що можуть функціонувати як відносно самостійні об’єднання.
Зазначений напрям є предметом досліджень М.Баймуратова, О.Батанова,
І.Бутко, І.Видріна, В.Григор’єва, В.Кравченка, А.Некряч, В.Пархоменка,
М.Поживанова, Н.Руди, М.Орзіха, С.Саханенка та інших.

Предметним полем регіональних досліджень виступає також етнополітична
конструкція державотворчих процесів в Україні, аналіз методологічних
положень стосовно управління етнонаціональними відносинами. Науково
обґрунтований підхід до управління етнонаціональними процесами в
поліетнічному соціумі пропонується в працях українських учених
М.Вівчарика, О.Гнатюка, В.Євтуха, О.Картунова, В.Котигоренка,
І.Кресіної, І.Кураса, Ю.Куца, О.Майбороди, Л.Нагорної, П.Надолішного,
М.Обушного, І.Оніщенко, М.Панчука, О.Рафальського, О.Резніка,
С.Римаренка, Р.Рудницької, М.Степика, Л.Шкляра, М.Шульги та інших. У
контексті аналізу регіональних процесів розглядаються концепції етнічної
самоідентифікації, моделі етнокультурної самоорганізації спільнот,
процеси політизації етнічності на рівні індивіда та етноспільноти, прояв
етнічного фактору у внутрішньо – та міждержавних відносинах.

Важливою складовою сучасної політико-правової науки є дослідження
теоретичних підходів щодо регіоналізму в контексті проблем централізації
та децентралізації державної влади, які обґрунтовуються в роботах
В.Борденюка, І.Воронова, В.Кампо, В.Копейчикова, М.Корнієнка,
В.Кравченка, А.Некряч, М.Пухтинського, В.Селіванова, В.Шаповала та
інших. У дослідженні проблем децентралізації влади визначається напрям,
який представляє позицію відносно поєднання реального механізму
місцевого самоврядування як індикатора рівня демократії, широкої
адміністративної автономії, вдосконалення
адміністративно-територіального устрою шляхом його реформування. При
цьому стрижневим є процес суб’єктивізації регіонального простору.

При розгляді питань децентралізації набувають актуальності проблеми
оптимізації державного управління на загальнонаціональному та
регіональному рівнях, науково-аналітичного забезпечення державної
політики в цілому, які є предметом наукового аналізу в роботах
В.Бабкіна, Ю.Бадзя, І.Бачило, В.Бебика, А.Білоуса, М.Головатого,
О.Валевського, І.Варзаря, І.Кураса, О.Машкова, Н.Нижника, Ф.Рудича,
С.Рябова та інших. Ці роботи дають можливість розглянути концептуальні
проблеми побудови раціонального суспільства, що передбачає кількісну
оптимізацію територіальних підрозділів суспільства незалежно від їх
розміщення на ієрархічних шаблях управління.

Науковий інтерес являють фундаментальні теоретичні дослідження з питань
державного будівництва, які пов’язані з проблемами державного устрою,
становленням і демократизацією відносин між різними суб’єктами
політичної влади, з аналізом проблем розвитку політичних процесів та
інституцій, що висвітлюються в працях В.Авер’янова, В.Андрущенка,
О.Бабкіної, І.Воронова, В.Головченка, В.Горбатенка, Г.Зеленько,
М.Кармазіної, А.Кудряченка, Ю.Левенця, М.Михальченка, С.Наумкіної,
А.Пахарєва, В.Погорілка, А.Пойченка, Ф.Рудича, В.Сиренка, А.Сіленко,
В.Солдатенка, Ю.Шаповала, В.Якушика та інших. Історичну ретроспективу
територіальної структури українських земель запропоновано в
монографічному дослідженні Я.Верменич, яка обґрунтовує завдання і
функції нового напряму – історичної регіоналістики.

Значний інтерес становлять наукові праці, що розкривають особливості
формування регіональної політичної культури, електоральної поведінки
представників регіонів. Це дослідження Т.Бевз, Є.Головахи, І.Кононова,
О.Кривицької, В.Крисаченка, О.Майбороди, С.Макєєва, Л.Нагорної,
С.Оксамитної, Н.Паніної, Т.Рудницької та інших, які дають можливість
розглядати теоретичні проблеми політико-правової науки у їх
співвідношенні з реальною практикою політичного життя територіальних
спільнот.

Водночас слід відзначити, що серед наукових досліджень, пов’язаних із
регіональною проблематикою, відсутні фундаментальні праці щодо питань
теоретико-методологічного аналізу закономірностей та особливостей
розвитку сучасних регіональних процесів з урахуванням напрацьованого
емпіричного матеріалу в певному соціокультурному просторі. У перспективі
для розробки цієї тематики необхідним є поглиблення дослідження питань
щодо методологічних засад територіально-державного будівництва як
складової частини регіональної науки, формування регіональних політичних
еліт та регіональних інтересів, регіональної політичної культури тощо.

У другому розділі “Соціально-політичний зміст регіоналізму” на основі
парадигми цілісності та стійкості будь-яких державних утворень
аналізується взаємозумовленість частин і цілої держави, центру та
регіонів у системі державного управління як властивостей соціальної
організації, форми певного рівня розвитку суспільних відносин, існування
державно організованого суспільства в конкретному історичному просторі.
Досліджується методологія політико-територіального аналізу
закономірностей функціонування просторово-політичних систем, насамперед
регіональних.

У дисертації обґрунтовується положення, що регіон є відносно самостійною
соціальною системою і водночас частиною суспільного організму країни,
його підсистемою. На етапі становлення української державності
формується новий соціальний простір – регіональний, у межах якого
приймаються рішення, що впливають на становище різних соціальних груп
всередині регіональної соціальної системи. Особливістю соціального
простору є його багатомірність і безпосередній зв’язок із владою.
Перехідний період передбачає зміну форм володарювання, влада поступово
поширюється всередині регіональної соціальної системи. Однією з основних
якостей влади є можливість моделювання соціальних відносин між
суб’єктами, представленими територіальними утвореннями (областями).

Водночас регіон як “відкрита система” є об’єктом управління з боку як
центральних, так і обласних органів влади. Використовуючи системний
підхід до управління, автор вважає доцільним розглядати регіон із двох
позицій: як об’єкт державного управління і, з урахуванням економічної
самостійності, як суб’єкт самоврядування. Ці дві властивості одночасно
може мати той суб’єкт, який в межах країни має відносну цілісність:
юридично визнаний статус суб’єкта держави, закріплений в Конституції,
фіксовані територіальні кордони, економічну цілісність. На сучасному
етапі регіон зі сфери централізованого державного управління поступово
трансформується у відносно самостійну соціальну структуру, якій властиві
свої тенденції розвитку. Процес суверенізації прискорив регіоналізацію
України, спричинив зміну статусу територіального простору регіонів,
регіональні владні структури набувають якості суб’єкта політичного
впливу на рівні загальнодержавному та територіальному. При цьому
підвищується актуальність просторових і структурно-політичних чинників
формування процесу регіоналізації.

Відзначається, що регіон виступає як суб’єкт самоврядування в межах
компетенції, встановленої законодавством про розмежування повноважень
між суб’єктами та центром. Це, передусім, підтверджує суб’єктивізацію
регіонів, їх статут самоврядних систем. Проте дослідження свідчить, що
регіон як суб’єкт самоврядування перебуває в процесі становлення та
об’єктивно змушений “управляти собою” в рамках загальнодержавного
законодавства, здійснювати функції самоврядування. Однією з
найважливіших перешкод у процесі формування регіональної суб’єктності є
проблема забезпечення фінансовими ресурсами соціального розвитку власної
території, їх недостатність або навіть повна нестача.

У політико-правовому відношенні українські регіони не одержали
достатньої самостійності та відповідних прав, їх економічне становище
залежить від фінансової підтримки центру. Звідси актуальним є питання
про створення системи управління регіоном та відповідної системи органів
влади, про їх функції, права й обов’язки. Розглядаючи регіональне
управління, автор має на увазі проміжний рівень між центральним і
муніципальним – у даному випадку це рівень управління областю.
Ефективність і якість управління в цілому буде визначатися за кінцевими
результатами, що сприяли б соціальному розвитку територій, за змінами,
викликаними цілеспрямованим впливом управління на об’єкт, зокрема на
соціально-політичні й економічні процеси.

Загалом відповідно до системної характеристики регіон визначається як
цілісне динамічне утворення, яке являє собою соціальну систему та
водночас є підсистемою державного управління, що перебуває в процесі
становлення. Організаційна структура та функції органів управління
регіонів поряд із децентралізацією зберігають тенденції централізації
управління. Однак регіон спрямовує зусилля на формування системи
регіонального самоврядування з відповідними повноваженнями, що надає
можливість реагувати на зовнішні впливи центру та державної системи
управління.

Обґрунтовується положення, що динаміка еволюції соціального устрою
держави дає змогу розкрити наявні можливості як суспільства в цілому,
так і його складових, що передбачає здійснення інверсії у відносинах між
державою та суспільством. Проте, в умовах наявної поляризації
суспільства накреслився процес економічної, політичної та
етнонаціональної самоідентифікації. Властива сьогоденню гомогенність
території може істотно збільшити та політизувати регіональні соціальні
розбіжності. Стійкий розвиток української держави можливий за умови
зміцнення усіх її регіонів, формування ефективної просторової структури
країни з дотриманням балансу інтересів її суб’єктів. Просторовий вимір
політичного процесу передбачає дослідження явищ територіальності,
системних зв’язків певного регіону з іншими у конкретній країні та за її
межами, місцевих особливостей, які утворюють регіональну варіативність
на загальнодержавному рівні. Методологічні підходи щодо аналізу
параметрів просторового політичного процесу розглядаються на
концептуальному рівні в роботах І. Валлерстайна, Ван Амерсфута,
Дж. Егнью та С. Корбриджа, С. Коена, Ст. Роккана, П. Тейлора,
Т. Хагерстранда, Р. Хартшорна та інших.

Дисертант відзначає, що держава, яка наділена властивістю
територіальності, неоднорідності, являє собою просторову політичну
систему (ППС). Вона має як загальні, так і специфічні особливості,
складну структурну організацію, відповідні елементи та межі, які під
впливом динамічного політичного процесу можуть змінюватися –
розширюватися чи скорочуватися, з’являтися і зникати, зливатися і
розпадатися. ППС властива внутрішня просторова організація з певною
ієрархією елементів у моделі “центр – периферія”. Система функціонує
відповідно до законів стадіально-циклічного розвитку – зростання та
занепаду, розширення та стискування і може розглядатися як концентрична
модель територіальної організації держави. Динаміка еволюції
національних просторово-політичних систем і їхніх меж залежить від
балансу та рівноваги взаємосуперечливих процесів фрагментації та
інтеграції, здатних створювати нові системи і руйнувати,
реорганізовувати попередні. Розвиток ППС залежить безпосередньо і від
ступеня самоорганізації системи, її господарських зв’язків.

Дослідження свідчить, що політичні системи мають просторову ієрархію,
обумовлену нерівномірністю розподілу на території функцій управління
соціально-економічними, інноваційними та політичними процесами.
Територіальна ієрархія виражається моделями “центр (ядро) –
напівпериферія – периферія” та ієрархічного поліцентризму, що передбачає
наявність “других столиць”, субцентрів різного рангу. Регіони, у свою
чергу, в національних системах поділяються на центр, напівпериферії та
периферії, утворюючи свою ієрархічну модель регіонів різного рівня.
Внутрішньополітична ієрархізація систем багато в чому визначається
економічною ієрархізацію у межах держави.

Важливим структурним елементом національних ППС є регіональні політичні
системи, які формуються на основі етнокультурної, історичної,
географічної специфіки. Регіони являють собою багатовимірний різновид
соціально-територіальної спільноти людей, які відрізняються від інших
частин сукупністю природно та історично сформованих умов існування в
галузі економіки, культури, соціальних відносин і разом у системній
єдності складають держави, національні ППС. Основними характеристиками
політичного регіону є простір (територія), місце розташування і відчуття
простору (тріада Ратцеля), які визначають склад і межі регіону, його
відносини з іншими регіонами держави та за її межами, місцеві
особливості – “відчуття простору” сприяє формуванню регіональної
ідентифікації спільноти. Регіони, наділені властивостями ППС, мають свою
внутрішньодержавну структуру, адміністративно-територіальний поділ і
відповідні кордони. Складовими елементами регіональних ППС є локалітети,
представлені у вигляді міських та сільських спільнот, населених пунктів.
Підкреслюється, що регіональні ППС відповідають національним за своїми
параметрами, функціонують за тими ж законами, що і національні, та
підпорядковуються спільним для них закономірностям. Відзначається
наявність загальних методологічних підходів при дослідженні
просторово-політичних систем різного рангу. Модель структурного
політичного аналізу надає можливість розглянути просторові політичні
системи всіх територіальних рівнів у статиці та динаміці з відповідним
просторово-часовим виміром, у якому розвивається політичний процес.

У третьому розділі “Територіальний вимір політики та регіональний
розвиток сучасної України” розглядаються питання територіальної
організації держави, умови її реформування та розвитку, проблеми
співвідношення та взаємозумовленості адміністративно-територіального
устрою та системи районування.

Підкреслюється, що дослідження питань територіальної організації
суспільства ґрунтуються на системному підході до проблем трансформації
територіальних структур, єдності процесів диференціації та інтеграції. В
перехідний період проблема території, її раціонального використання
набуває особливої актуальності. Форма територіальної організації
суспільства зумовлена змістом процесів соціального життя, яке визначає
роль території в соціальному розвитку. Проблеми політичної, економічної,
адміністративної, національної та інших форм організації території
залежать від сутності держави та характеру суспільних відносин. Будучи
просторовою основою суверенітету держави, територіальний фактор
пов’язаний з усіма аспектами її організації та діяльності, зокрема
політичної влади, тому всі політичні, економічні, правові відносини
складаються з урахуванням територіальної організації. Поняття
територіальної організації має в основному подвійне тлумачення. З одного
боку, воно означає побудовану за територіальним принципом державну
організацію суспільства, з іншого – визначений порядок облаштування
частин, на які поділена державна територія, створення економічних
районів, виборчих округів тощо.

Дисертант відзначає, що територіальна організація передбачає не лише
поділ території, а й наявність різних за своїм значенням внутрішньо
упорядкованих і узгоджених територіальних одиниць із певними
відносинами, які багато в чому визначають територіальну побудову всієї
системи державної влади та місцевого самоврядування, забезпечують їх
ефективне функціонування, координують діяльність відповідних органів
щодо стійкого розвитку, територіальної цілісності держави й
удосконалення взаємозв’язків між її складовими частинами –
територіальними утвореннями. Територіальна організація має вирішити
завдання економічної організації державної території, що являє собою
сукупність економічних районів, котрі складаються об’єктивно як
результат територіального розміщення виробничих сил і є елементом
територіального управління в регулюванні соціально-економічної
діяльності регіонів. Загалом територіальна організація української
держави складається з трьох основних частин: територіальна організація
держави як умова організації державної влади; територіальна організація
держави як засіб устрою держави; територіальна організація як основа
державного управління.

У дисертації наголошується, що в процесі реформування моделі
територіальної організації української держави можна умовно виокремити
два напрями: забезпечення цілісності та стійкого розвитку через
удосконалення законодавства, зміцнення всіх гілок влади та становлення
регіонів/суб’єктів із використанням механізмів територіальної автономії,
регіональних структур влади, розподілом повноважень і відповідальності
між центром і регіонами, формуванням та розвитком місцевого
самоврядування. Кожен із них може реалізуватися лише в сукупності з
іншим.

$

&

J?O?

?

A

o

$

&

- J–Oe?

?

?

?

A

A

o

ue

ий розподіл функцій на рівні суб’єктів/областей; відносини між
суб’єктами України й іншими територіальними утвореннями; визначення
оптимальних розмірів суб’єктів/областей і адміністративних одиниць;
створення нових територіальних утворень тощо. Регіоналізм як форма
територіальної організації держави є складною системою суспільних
відносин, які формуються на основі широких прав і повноважень суб’єктів
– автономій із відповідною територіальною структурою суспільства,
системою місцевого самоврядування, закріплених на
конституційно-законодавчому рівні, а також мають права та можливості
господарсько-економічної, політичної, нормативно-законодавчої ініціативи
та певні функціональні обов’язки. Це потребує вдосконалення
адміністративно-територіального устрою. Загалом, на думку автора, можна
виділити три головних напрями державотворчого підходу до територіальної
організації: виникнення та розвиток адміністративно-територіальних
утворень; вплив територіального устрою на формування органів державної
влади та місцевого самоврядування; конституційні та нормативно-правові
основи територіальної організації. Суть порушених проблем свідчить про
наявність тісного зв’язку між політичними, законодавчо-нормативними,
економічними, державознавчими та етнонаціональними проблемами.

У роботі стверджується, що сьогодні виникла проблема розробки та
реалізації оптимальної моделі територіальної організації України, від
змісту та форми якої багато в чому залежатиме доля економічного
районування, адміністративно-територіальних одиниць і загалом
політико-територіального устрою. Звідси проблема реформування
територіальної організації залишається відкритою. Проте, особливого
значення набуває проблема співвідношення, взаємозалежності економіки та
структури адміністративно-територіальних утворень, що актуалізує
проблему формування дієздатної моделі адміністративно-територіального
устрою, яка забезпечувала б соціально-економічний розвиток території,
ефективну діяльність державних органів, громадських організацій, участь
населення в управлінні державою.

Автор зазначає, що кожна адміністративно-територіальна одиниця – це
певний регіон, динамічний у своєму розвитку, тобто частина території з
чіткими та юридично закріпленими адміністративними межами, властивими їй
ознаками. Дослідження районування, кількісних і якісних ознак регіонів у
комплексі дають змогу оцінити відповідність чинних адміністративних меж
областей, районів потребам суспільного розвитку, ефективності системи
органів державної влади й управління, а за потребою – проведення
відповідних змін у ланках адміністративно-територіальних утворень. У
методології районування первинною є не однорідність території за тією
або іншою ознакою, а визнання цілісності, спільності економічного та
культурного життя, взаємозв’язку характерних рис територіальних одиниць
з урахуванням диференційованого підходу до них.

У дисертації доведено, що економічне районування, яке відображає
економічну структуру регіону й усталені економічні відносини, зумовлює
надбудовний характер адміністративного районування. Адміністративне
районування має відносну самостійність у своєму розвитку, впливає на
розвиток економічних і територіальних процесів у регіонах. Ці два види
районування є двоєдиним процесом, взаємодоповнюють одне одного,
визначають необхідність встановлення співвідношення економіко- і
адміністративно-територіального районування, взаємозалежність як у межах
наявних економічних районів і адміністративно-територіальних одиниць,
так і з погляду перспективи розвитку. Результатом районування є
розподіл держави не на адміністративні одиниці, а на певні цілісні
системи, для яких характерним є наявність об’єктивної взаємозалежності
їх елементів, структурних взаємозв’язків, які визначають оптимальні межі
адміністративно-територіальних одиниць. Проте, просторові межі
економіко-територіальних утворень до певної міри піддаються дії
суб’єктивного чинника. І економічні, і адміністративні райони є
віддзеркаленням певних суспільних відносин того або іншого
територіального утворення, які перебувають у постійному розвитку,
змінюються і є історично швидкоплинними. Характер
адміністративно-територіального поділу, зумовлений сутністю держави, є
її просторовою сферою, на підставі якої формується система органів
державної влади й управління соціальними процесами, що розвиваються в
певних територіальних межах. При цьому виробничі відносини є
визначальними для виділення системних одиниць
адміністративно-територіального поділу, однак надбудівні елементи мають
зворотний вплив на економічний розвиток.

У дисертації наголошується на доцільності поєднання меж економічних і
адміністративно-територіальних утворень, зокрема середньої ланки –
областей, що мали б називатися економічними адміністративними районами,
до яких слід відносити й низові райони, котрі зазвичай називають
адміністративними. Однак автор вважає невиправданим механічне злиття
областей відповідно до економічних районів, адже йдеться не про
формальні адміністративні й економічні межі, а про органічне поєднання
завдань управління й економіки як основоположних в економічному й
адміністративному районуванні. Підкреслюється, що ланками в районуванні
доцільно визнати такі територіальні утворення, які були б не лише
економічними, але й адміністративними. Вищою, середньою та низовою
ланками в системі даних територіальних утворень мають стати відповідно
область, район, а також території сільських, селищних рад, сукупність
яких необхідно було б об’єднати одним поняттям. Таке економічне і
адміністративне районування могло б стати формою територіального поділу
країни. Оптимальність території залишається одним із чинників ефективної
діяльності адміністративної одиниці, яка визначається наявністю
відповідних критеріїв та специфічних властивостей територій, що
відрізняє їх від інших видових територіальних утворень. Автор вважає, що
побудована на цих критеріях мережа видових економічних районів як
система нижчого порядку в сукупності з критеріями адміністративного
поділу територій створила б основу для визначення найприйнятніших, з
погляду керованості, просторових меж таких економіко-адміністративних
утворень, як область і район.

У четвертому розділі “Становлення системи місцевого самоврядування в
умовах трансформації українського регіонального простору” проаналізовані
особливості організації та інституціоналізації системи місцевого
самоврядування, питання децентралізації публічної влади на регіональному
рівні.

Підкреслюється, що важливою складовою розвитку української державності є
концептуальне конструювання моделі та принципів інституту місцевого
самоврядування, оптимізація діяльності його структурних органів. Як
інститут правової держави місцеве самоврядування створює умови для
децентралізації та деконцентрації багатьох функцій державної влади, для
прийняття рішень безпосередньо на місцях, що активізує діяльність
громадян і забезпечує їхню реальну участь у прийнятті рішень. Проте
сьогодні місцеве самоврядування лише закріплене Конституцією України,
загальні формулювання спричинюють неоднозначне тлумачення місцевого
самоврядування, створюють подвійність щодо його здійснення, розмитість у
визначенні меж і повноважень органів місцевого самоврядування,
неврегульованість принципів його взаємовідносин з органами державної
влади і між собою.

У дисертації наголошується, що проблема самоврядування як соціального
інституту безпосередньо пов’язана з організацією життєдіяльності
місцевих територіальних громад, із соціальною структурою суспільства.
Процес становлення інституту місцевого самоврядування багато в чому
визначається специфікою розвитку соціальних спільнот, їх політогенезом,
що насамперед є результатом формування інституту приватної власності,
суспільного поділу праці та появи на цій основі різних соціальних груп
зі своїми інтересами та потребами. Одночасно триває інституціоналізація
самоврядування, метою якої є організація життя місцевих територіальних
спільнот, забезпечення організованості й системності у взаємовідносинах
з керуючими елітами, підвищення ініціативи й активності населення, його
зацікавленості в самостійному вирішенні місцевих справ, комплексному
економічному та соціальному розвитку території муніципального утворення.

Дослідження свідчить, що еволюція інституту місцевого самоврядування
обумовлена диференціацією та спеціалізацією системи управління, появою
певних соціальних груп, відповідних органів із цілеспрямованою
діяльністю та соціальними відносинами, які зберігалися впродовж
тривалого історичного періоду і відрізнялися значною стабільністю.
Сутнісні показники даного соціального інституту визначаються політичним
режимом, за якого він функціонує, а також особливостями історичного,
соціального, економічного, географічного, культурно-ідеологічного
простору. Самоврядування розглядається як автономія територіальних
громад у межах загальнодержавних законів, які означають не свободу від
держави, а свободу всередині її. Інституціоналізація місцевого
самоврядування передбачає формування соціальних механізмів, які на
практиці мають забезпечити реалізацію інтересів місцевого населення.
Однак з функціонального погляду визначальним є зміст функцій місцевого
самоврядування, межі компетенцій, повноважень його органів і поділ
функцій з місцевими органами державної влади й управління
територіально-адміністративних одиниць.

Автор дослідження визначає, що місцеве самоврядування здатне
структурувати регіональну політику, надати їй легітимності і завершеного
вигляду. Регіональна політика стає помітним суспільним явищем, дедалі
більше виявляються місцеві інтереси та діяльність органів місцевого
самоврядування з їх реалізації. З урахуванням демократичного шляху
розвитку, збереження цілісності України потребують змін за формою та
суттю відносини між центром та регіонами на основі забезпечення
пріоритетності регіональних інтересів. Соціальний механізм функціонує на
основі владних повноважень, переданих від центру до регіонів недержавним
органам місцевого самоврядування. Муніципальний підхід до організації
інституту місцевого самоврядування передбачає створення його основ
знизу, через ініціативу й потреби територіальних спільнот, їх
самостійний розвиток. трансформацію адміністративно-територіального
устрою загалом. Доведено, що процеси, пов’язані зі змінами владних
повноважень, характеризуються мірою централізації, децентралізації,
деконцентрації, котрі розкривають ступінь державно-організованої влади,
характер взаємовідносин між органами центральної державної влади,
регіональними органами державної влади і органами місцевого
самоврядування, рівень адекватності інституту місцевого самоврядування
самому собі. Реальне місцеве самоврядування передбачає існування
розвиненої системи демократії, насамперед представницької. Органи
місцевого самоврядування мають певну самостійність і організаційну
відокремленість у системі управління суспільством і державою, тобто вони
можуть розглядатися як структурний підрозділ державної системи
управління.

Наголошується, що в становленні та розвитку місцевого самоврядування
велику роль відіграють органи державної влади регіонального рівня.
Взаємодія останніх з органами місцевого самоврядування значною мірою
визначає ефективність здійснення регіональної політики – розв’язання
соціально-економічних, політичних і гуманітарних проблем розвитку
регіону. Основний механізм таких дій – це делегування державних
повноважень органам місцевого самоуправління, розмежування компетенцій
органів місцевого самоврядування та органів державної влади, розробка
програм розвитку місцевого самоврядування з урахуванням регіональних
особливостей та їх фінансово-економічного забезпечення. Певні
суперечності у формуванні інституту місцевого самоврядування зосереджені
у владній вертикалі та зумовлені політичними поглядами й інтересами
лідерів та еліти. Механізми взаємодії між центром і регіонами
функціонують недосконало, відсутній розподіл повноважень між виконавчою
та законодавчою гілками влади, місцевим самоврядуванням і системою
державного управління, ще зберігаються традиції жорсткого
централізованого управління. Звідси виникає необхідність у досягненні
суспільного консенсусу з проблем місцевого самоврядування, що передбачає
і законодавчо – правове забезпечення його становлення як реального
інституту.

Дисертант відзначає, що в системі формування інституту місцевого
самоврядування, децентралізації публічної влади на регіональному рівні
важливу роль відіграють питання організації міжбюджетних відносин, які
ґрунтуються на принципі організації держави, що передбачає розподіл
повноважень між центральними, регіональними та місцевими рівнями влади.
До базових принципів міжбюджетних відносин можна зарахувати їх правове
регулювання, субсидіарність, публічність. Передавання повноважень із
державного на субрегіональний рівень здійснюється у формі перерозподілу
матеріальних і фінансових ресурсів, але не супроводжується відповідним
передаванням прав і відповідальності, необхідних для їх реалізації.
Сьогодні в Україні немає процедури та закону, який регулював би процес
передавання окремих державних повноважень, тому для формування
повноцінної реальності управління, в якій реалізовуються окремі державні
повноваження, необхідна їх правова, законодавча, управлінська та
політична забезпеченість. Принцип субсидіарності не отримав логічного
розвитку і складає серйозну проблему взаємодії трьох рівнів управління в
державі та державного будівництва в цілому. На етапі регіоналізації
інституційна ефективність реформи місцевого самоврядування може бути
охарактеризована через результати закріплення співвідношення сил
акторів, що впливають на хід реформи. Автор вважає, що моделі місцевого
самоврядування будуть визначатися варіантами виборчої системи,
структурою органів місцевого самоврядування, діяльністю регіональних
муніципальних асоціацій, а також існуванням і повноваженнями
представницьких органів влади, багатопартійної системи. Ці елементи
локальних політичних процесів у своєму взаємозв’язку становлять основні
принципи організації нових систем місцевого самоврядування. Звідси
постає питання про становище місцевого самоврядування в
політико-адміністративній системі України загалом, про можливості
реалізації різноманіття в організаційно-структурному оформленні
регіональних систем місцевого самоврядування, які торкалися б основ
регіональних політико-адміністративних практик.

У п’ятому розділі “Етнотериторіальна специфіка процесу регіоналізації
України” розглядається етнічний чинник конструювання регіонального
простору, визначається вплив соціокультурної дистанції на організацію
просторів регіонів.

Аналізуючи існуючі методологічні підходи, що характеризують природу
етнічності та етнічних процесів, автор пов’язує історичний розвиток
України з формуванням на її просторі територіальних спільнот, які мають
свою індивідуальність, соціокультурну специфіку, ідентифікацію, що
набула особливих соціально, психологічно і культурно значущих рис. Однак
процес етнокультурного районування ускладнюється тим, що кожна
регіональна культура включає кілька локальних територій з відповідними
їм локальними культурами. Ступінь “спільності” та “локальності” традицій
може бути різним, але їх поєднання визначає існування різних
регіональних культур і культурну розмаїтість регіональних просторів.
Сучасні етносоціальні процеси значною мірою детерміновані регіональними
особливостями, характером і динамікою міжетнічних взаємодій, що
виникають на різних рівнях і в різних сферах між представниками етнічних
груп регіональних просторів та впливають на їх соціальний розвиток.

У дисертації відзначається, що формування етносу як суб’єкта соціального
життя містить у собі суперечність для поліетнічної держави. Природа
етносу передбачає його зв’язок із територією етногенезу. Консолідація
етносу та прагнення сформувати нові, адекватні для даного
соціально-економічного рівня розвитку форми самоорганізації припускають
не лише контроль за способами організації життя, а й володіння,
користування територією, яка усвідомлюється як історична батьківщина.
Проте, сутнісною характеристикою сучасної держави є її суверенне право
контролювати всю територію, незалежно від її “етнічного забарвлення”.
Аналіз взаємодії суб’єктів соціальних відносин здійснюється з наступних
позицій – об’єктивної, як взаємоперетинання інтересів і потреб, та
суб’єктивної, що стосується мети та ідеалів сторін,
практично-політичної, яка виявляється в конкретних діях, спрямованих на
досягнення поставлених цілей. Залежно від об’єктивних умов міжетнічна
взаємодія може носити як конфліктний, так і консенсусний характер.

Дослідження свідчить, що в сучасному поліетнічному суспільстві
внутрішньоетнічні процеси не можуть не відбиватися на соціальній системі
в цілому, що, насамперед, проявляється у сфері політичної організації,
оскільки в індустріальному суспільстві саме державні органи патронують
захист і розвиток етнічної культури. Водночас динаміка етнополітичних
процесів залежить від соціокультурного рівня розвитку етносів, які
взаємодіють. Оскільки етнічні спільноти мають різну історію у складі
територіального простору України, різний ступінь консолідації,
відрізняються характером соціально-економічної діяльності, дисертант
підкреслює, що й етнополітичні процеси не є ідентичними, мають різну
спрямованість і різний рівень потенційної конфліктності. Одним із
основних напрямів політичного процесу в Україні є реорганізація
територіальних основ державності – цей аспект залежить від етнічного
чинника. Залучення етносу до політичного життя країни, ступінь
реалізації економічних інтересів та потреб різних соціальних груп
істотно впливає на українську державність та її устрій, про що свідчить
і етнорегіональне розмежування територіального простору.

Автор дисертації обґрунтовує положення про те, що етнічні спільноти, як
структуроутворюючий чинник і елемент цілісності соціальних відносин, в
історичному розвитку змінюються. Значної атомізації піддаються всі форми
людських спільнот, що викликає зміни і розвиток у змісті процесів
самоідентифікації часткових суб’єктів щодо культури, простору соціальних
відносин, до яких вони належали. Розвиток нових форм соціальних
спільнот, що з’являються внаслідок самоорганізації громадянського
суспільства, припускає формування умов для процесу становлення індивідів
як цілісних соціальних суб’єктів. Однак суспільство прагне зберегти
основи самої культури як цілісного суб’єкта. Пріоритетом стає не пошук
нової етнічної самоідентифікації, а реорганізація всієї цілісності
соціальних відносин. При цьому етнічна самоідентифікація змістовно
модифікується, щоб не суперечити цілісності системи, але вона повинна
включати в себе самоідентифікацію не тільки культури в цілому, але і
суб’єктів-індивідів. Автор підкреслює, що в нових історичних умовах
етнічна ідентифікація може бути реалізована лише через ідентифікацію
себе у взаємодії із загальнокультурним простором, в якому кожен із
індивідів відтворює свої власні цінності. За таких умов процеси етнічної
самоідентифікації сприятимуть зміцненню цілісності соціально-культурного
простору в цілому, формуванню політики, що відповідатиме рівню
соціального розвитку і загальної стабілізаційної тенденції.

У дисертації сформульовано положення, що у взаємодіях між регіонами
необхідно виходити з соціокультурних основ і як теоретичне підґрунтя
пропонується концепція міжетнічної (соціокультурної) дистанції, що
опосередковується міжгруповими комунікаціями. Величина соціокультурної
дистанції перебуває в залежності від рівня невизначеності (нерозуміння,
несподіванки, недовіри) у відносинах між етнічними групами і у зворотній
залежності від частоти актів взаємодії в безпосередньому зв’язку з
географічним середовищем. У зв’язку з цим постає питання про оптимальну
міжетнічну соціокультурну дистанцію, що сприяє сталості та
низькоконфлікності міжетнічних відносин у межах політичного
соціокультурного простору. Цілеспрямований вплив на етнокультурну
дистанцію передбачає встановлення відносної стійкості соціального
простору, тобто йдеться про соціокультурну дистанцію, що не перешкоджає
етнокультурному відтворенню при збереженні низькоконфліктності
міжгрупових відносин. Дисертант розглядає соціокультурну дистанцію через
співвідношення станів між соціальними одиницями в соціокультурному
просторі. Перехідні стани сформованих регіональних цілісностей, чим і
характеризується Україна, пов’язані зі зміною відносин між
соціокультурними одиницями, що змінює конфігурацію територій соціального
простору та соціокультурну дистанцію між групами. Чинники, котрі
детермінують соціокультурну дистанцію між етнічними групами,
визначаються їхніми конкретними етнокультурними й етносоціальними
характеристиками. На кожній стадії розвитку існує своя система (тип і
щільність) комунікаційної мережі, що регулює соціокультурну дистанцію
між складовими регіонів (етносоціальними одиницями) через процеси
взаємного узгодження їх інтересів. У роботі наголошується, що
встановлення оптимальної дистанції між етнічними групами передбачає
пошук нових політичних форм організації соціокультурного простору, які
повинні бути більш близькими моделі “ліберального націоналізму”, яка
поєднує в собі як цілісність сучасних політичних кордонів, так і різні
форми взаємодій етнічних груп. Загалом встановлення оптимального рівня
міжетнічної дистанції сприятиме стабільності, зниженню рівня
конфліктності у міжетнічних відносинах соціального простору, досягненню
взаєморозуміння між етнічними групами.

У висновках підводяться підсумки дисертаційного дослідження,
сформульовано ряд положень, які мають теоретичне і практичне значення.
Відзначається, що зростання регіоналізму є загальною закономірною
тенденцією розвитку просторових структур багатьох сучасних держав.
Реформаційні процеси в Україні актуалізували проблеми
внутрішньодержавних відносин, зокрема взаємин центру і регіонів, потребу
гармонійного партнерства як між ними, так і між самими регіонами.
Напрями і форми розв’язання даних проблем значною мірою визначатимуть
структуру держави, впливатимуть на досягнення політичної стабільності,
зниження напруженості в суспільстві. Не випадково посилення регіоналізму
викликало потребу наукового переосмислення концепцій, які стосуються
комплексу чинників регіонального розвитку.

Визначені в процесі дослідження теорії, концепції, теоретичні моделі,
уявлення з проблем державного будівництва, соціальних основ політики,
питань структурування політичної влади, функціонування інституту
місцевого самоврядування, зокрема: держава як територіальний феномен,
електоральна географія локалізації політичного процесу, дифузія
інновацій, відносини “центр – периферія”, культурно-політична
розмаїтість світу дозволяють адекватно оцінити стан регіональної
проблеми в Україні.

Поняття “регіон” має історико-політичний та соціально-територіальний
зміст. Як соціальне явище “регіон” являє собою історико-політичну,
соціально-економічну категорію рівнозначну поняттям “національна
держава”, “суспільство”. Розходження між регіоном як суспільною системою
(регіон – держава) і регіоном як індустріальною системою є принциповим,
оскільки політико-правові системи регіонального управління ґрунтуються
на демократичній централізації, а економізовані системи регіонального
управління вимагають в інтересах здійснення конкурентних стратегій
застосування системного підходу. Як соціально-територіальна система
регіон є стабільним за соціокультурними ознаками соціумом, певним чином
організованим для тривалої самостійної життєдіяльності, підтримки
існування, відтворення та розвитку території як цілісної підсистеми в
єдиній соціальній системі країни. У даному контексті поняття регіон
включає такі елементи, як адміністративно-географічні межі, наявність і
функціонування територіальної спільноти, об’єднаної економічними,
політичними умовами, адміністративною територією, наявність владних
повноважень. Соціальні, політичні та економічні якості є параметрами
конкретного регіону, що визначають характер соціальних взаємодій та
основні тенденції розвитку сучасного українського суспільства.

Розуміння регіонального виміру сучасного розвитку України визначається
усвідомленням полісемантичності терміну “регіоналізм”. Регіоналізм,
насамперед, розуміється як соціально-політичне явище, що розкриває
особливості й ступінь розвитку територіальних спільнот,
суспільно-економічних та політичних груп, котрі відображають сукупність
певних позицій, відносин, інтересів щодо характеру, пріоритетів та
перспектив соціально-політичних перетворень у межах регіонального
простору, власне локальних суспільств, тієї фінансово-економічної бази,
яка створює умови для формування якісно нових взаємин між центром і
регіонами, впливає на їх політичну активність. У цьому сенсі рівень
розвитку регіональних процесів значною мірою визначається багаторівневою
суспільною інфраструктурою всередині територіальної спільноти, певними
соціокультурними параметрами, котрі підтримують територіальну
ідентичність. Визначено, що регіональні процеси являють собою цілий
комплекс багатовекторних дій, спрямованих на досягнення компромісу,
оптимізацію соціально-політичного, економічного, культурного розвитку
шляхом перерозподілу відповідальності та владних повноважень згори до
низу, делегування частини управлінських функцій з метою посилення їх
ролі та перетворення у фінансово самодостатні суб’єкти управління, а
також збереження історичних особливостей територіальних спільнот у межах
національної держави. Цей процес має бути безпосередньо поєднаний з
проведенням адміністративно-територіальної реформи.

Регіоналізм виступає також як концептуальна форма розв’язання проблем
загальнодержавного розвитку, процесу перерозподілу законодавчої та
виконавчої влади всіх рівнів. Розвиток регіоналізму відбувається в
системі взаємовідносин “центр – периферія”, яким властиві певні
політичні, економічні, культурні зв’язки та характер взаємодій. Дедалі
більшого значення набувають взаємини між різними територіальними,
регіональними спільнотами, між регіональними групами інтересів, що
постійно розвиваються, формуючи нову структуру відносин, яка в
майбутньому визначатиме економічну, політичну, культурно-історичну
взаємодію міждержавних і внутрішньодержавних співтовариств.
Децентралізація (в різних її проявах) в системі політико-правового
устрою і як державна ідеологія передбачає оптимізацію механізмів
контролю над діями регіональних спільнот, співвідношення ступеня
самостійності і чіткого підпорядкування державній вертикалі. Осмислення
цілісності цих явищ, принципів організації, ієрархії складових у
сукупності соціального організму дає можливість розглядати їх у межах
єдиного теоретико-методологічного контексту.

Розвиток регіональних процесів, що передбачають формування
децентралізованого державного утворення, де рішення приймаються і на
національному, і на регіональному рівнях, визначаються дією таких
чинників, як правове регулювання взаємин між центральною і регіональною
владою, розподіл повноважень між владами різного рівня, регіональна
бюджетно-податкова політика, наявність місцевої політичної культури,
соціально-історичних чинників. Ці принципи певною мірою відповідають
соціальній багатоукладності, що сприяють динамічному розвитку
регіональних еліт, певних груп інтересів, які є виразниками прагнень
конкретних територій та обумовлюють економічний і політичний
поліцентризм.

В організації складних просторових систем процеси централізації та
децентралізації взаємозалежні, завжди співіснують, спираються на баланс
пріоритетів та інтересів усіх елементів системи, що є також умовою
забезпечення їх сталого розвитку. Регіоналізація супроводжується
тенденціями політичної суб’єктивізації, коли регіони намагаються стати
учасниками політичного процесу, одержують від держави дедалі більше прав
на автономію більш високого рівня при збереженні державної єдності.
Варіативність моделей регіоналізації припускає різний рівень
автономізацій регіонів з урахуванням територіальних особливостей, що
зумовлює існування територіально-політичної асиметрії у відносинах
“центр – регіон”, а відтак і багаторівневе регіональне структурування
держави.

Індикатором рівня демократичності країни є поєднання регіоналізму з
місцевим самоврядуванням. Регіоналізація сприяє появі нових видів
суб’єктів влади у формі регіональної та муніципальної влади, структур
самоврядування, котрі водночас є основною складовою функціонування
законодавчої системи, забезпечують її легітимність і результативність.
Рівень і характер централізації або регіоналізації державної влади,
взаємостосунки між центральною та державною владою визначаються
співвідношенням управління територіями, що здійснюється центром, і
регіональним самоврядуванням.

Унаслідок неоднорідності регіонів як просторово-політичних систем (ППС)
властивості і закономірності їх розвитку встановлюються застосуванням
методології політико-територіального аналізу, який здійснюється
наступними напрямами – аналіз формальної ППС (її розподіл на складові
частини) або синтез неформальної ППС (визначення кордонів систем,
елементів, які складають неформальні ППС); дослідження динаміки ППС,
зокрема, процесів фрагментації та інтеграції, зміни її складу і
кордонів; виокремлення просторової ієрархії ППС, у тому числі виявлення
центру, напівпериферії, периферії; аналіз основних типів ієрархізації
ППС – силового, управлінського, інноваційного, транзитного; визначення
характеру та ступеня залежності політичної ієрархії елементів ППС від
ієрархії економічного простору; виявлення закономірностей стадій та
циклів еволюції ППС, їх загальних властивостей.

Властивості регіональної системи як сукупності елементів, частин і
структурних взаємозв’язків, що мають територіальний характер,
проявляються лише в межах відповідної території, замикаються в цих
межах, виступають як цілісність щодо інших систем та передбачають
наявність певної територіальної організації, яка постає організаційною,
політико-правовою основою, що забезпечує функціонування системи
державного управління та місцевого самоврядування, координує управління
державними та суспільними справами, економічний розвиток, задовольняє
соціально-політичні, духовні потреби та інтереси населення. Складний
динамічний комплекс взаємостосунків і взаємозв’язків територіальної
організації, охоплених ними усіх сторін та сфер політичного та
соціально-економічного розвитку, які не можуть здійснюватися поза
простором і мають диференційований характер у системі суспільного
розвитку, передбачає внутрішню упорядкованість диференційованих і
відносно автономних частин, елементів цілого, історично обумовлених
віддзеркаленням суперечливого процесу розвитку.

Розвиток територіальної організації має дискретний характер, що породжує
суперечності між необхідністю формування територіального місцевого
самоврядування та встановлених адміністративно-територіальних кордонів.
Наявність цього протиріччя потребує зміни принципів, механізмів
формування територіальної організації з урахуванням потреб і умов
економічного розвитку, а також чинників, що визначають шляхи та форми
становлення суспільного устрою – рівноправність суб’єктів/регіонів
держави, перехід до більш досконалих форм ринкової економіки шляхом
проведення реформ і демократизації суспільних відносин. Основним
механізмом досягнення цієї мети є державна політика територіального
розвитку, котра, з одного боку, спрямована на відносне вирівнювання
територіальних відмінностей, а з іншого – на створення умов для
задоволення територіально диференційованих можливостей і потреб,
розроблення моделі територіального розвитку, що передбачає
децентралізацію управління, територіальне самоврядування.

Обов’язковою умовою життєдіяльності держави є відповідність її
територіального устрою об’єктивно сформованим територіальним спільнотам.
Територіальний устрій виступає як соціально-територіальна система
суспільства, що містить у собі всю сукупність сталих правосуб’єктних
територіальних спільнот і стосунків між ними. Характер
соціально-територіальних відносин визначається додержанням рівності прав
і можливостей територіальних спільнот, розподілом меж компетенцій і
повноважень. Раціональний адміністративно-територіальний поділ залежить
як від знаходження оптимального співвідношення централізації та
децентралізації в механізмі державного управління, посилення ролі та
повноважень місцевого самоврядування, так і від системи районування.

Умови і потреби соціально-економічного розвитку країни зумовлюють пошук
нових форм адміністративно-територіальної структури, що спираються на
економічно сильні та відносно рівні за своїм потенціалом суб’єкти
територіальної організації з відповідною ієрархією органів публічної
влади, які забезпечують їх функціонування. Для України прийнятною
моделлю територіально-державного будівництва може бути
територіально-автономний устрій держави, де суб’єктами виступають
утворення територіального типу. За умов визначення системи правових
заходів це дозволило б досягти згоди інтересів між центром і регіонами,
між самими регіонами. Реформи, спрямовані на перерозподіл повноважень,
компетенцій між центром і регіонами, між органами державної влади та
місцевого самоврядування, гнучкість форм забезпечення інтересів етнічних
груп, їх розселення забезпечили б зниження напруженості, розв’язання
вже виявлених суперечностей між центром і суб’єктами.

Вирішення соціально-територіальних проблем сучасної України значною
мірою залежить від створення ефективного територіального самоврядування
як складової системи організації влади й управління. Це передбачає поділ
влади по вертикалі, розподіл повноважень владних органів на всіх рівнях,
коли місцеве самоврядування виступає як частина демократичної
самоорганізації суспільства, як елемент загальної структури влади й
управління. Проблема інституціоналізації місцевого самоврядування має
розглядатися в комплексі взаємостосунків із виконавчою владою в центрі і
на місцях, встановлення якісно інших за суттю взаємин центральних
органів державної влади, органів державної влади регіонального
(обласного) рівня і органів місцевого самоврядування. На даний момент
виконавча вертикаль вибудувана на основі чіткої ієрархії, а законодавча
постійно перебуває у стані свого формування та змін, що дає можливість
виконавчій владі диктувати свої умови формування місцевого
самоврядування. Пропонується загальна модель місцевого самоврядування,
що передбачає поступовий перехід від централізованої до
децентралізованої системи управління шляхом самостійного розв’язання
територіальними громадами питань місцевого значення, делегування
державних повноважень, ресурсів на субрегіональному рівні органам
місцевого самоврядування, яке повинне отримати належне правове
оформлення.

Регіональна специфіка суспільства, зумовлена розвитком етнокультурних
процесів, характеризується різноманітністю етносоціальної структури
сучасної України, значною інтенсивністю етнополітичних процесів, які в
регіональних спільнотах при загальних тенденціях відбуваються
по-різному. Водночас розмаїтість етносоціальних процесів і
етнополітичних ситуацій в регіонах дає змогу виявити подібність і
відмінність, які зумовлені особливостями їх історичного розвитку та
сучасними міжетнічними стосунками, а також економічними,
соціокультурними, демографічними умовами, традиціями етнічних спільнот
та залежать від соціокультурного розвитку етносів, які взаємодіють. На
структурування регіонального простору впливають політичні, економічні,
етнолінгвістичні, комунікативно-мережні, традиційно-культурні чинники.
Важливе значення відіграє політичний параметр, що сприяє встановленню
рольового балансу інших параметрів, формуванню в регіонах нового
соціокультурного простору через оптимізацію міжетнічної соціокультурної
дистанції. Це припускає розвиток інтеграційних процесів на новій
підставі, яка відповідала б регіональній специфіці, а також розробку
нових критеріїв, норм, що регулюють внутрішньополітичні відносини та
функції основних соціальних інститутів з урахуванням неоднорідності
соціального середовища – культурно-історичної, етнічної, економічної,
політичної.

У сфері політичної діяльності при формуванні автономних регіональних
етносоціальних одиниць раціональний підхід набуває першорядного
значення. Суспільство, що одержало державну незалежність, є складним,
багатовимірним, динамічним соціокультурним утворенням, яке складається з
по-різному орієнтованих груп інтересів, кожна з яких має своє місце в
соціальному просторі та переслідує власні цілі. У такі періоди
загострюються проблеми особистісного та міжгрупового рівня, що пов’язані
з питаннями соціальної ідентифікації, самовизначенням членів
суспільства, тобто в територіальних утвореннях можуть існувати
різноспрямовані соціокультурні тенденції. На соцієтальному рівні виникає
питання про необхідність конституціоналізації нового стану суспільства і
його спільнот, про визначення напрямів їх подальшого розвитку, про
формування нових атрибутів національної ідентифікації. На інституційному
рівні одним із найважливіших засобів розв’язання проблемних ситуацій є
державна, локальна політика зі спеціальним соціокультурним блоком. У
нормативному сенсі вона є моделюванням певного соціального простору і
кордонів, у межах яких соціокультурна дистанція між його складовими може
змінюватися, але при цьому повинна зберігати форму, зручну для розвитку
його одиниць.

На стосунки між соціально-політичними одиницями впливає соціокультурний
простір з оптимальною дистанцією між їх складовими елементами.
Соціально-політична і етнокультурна дистанції можуть змінюватися,
руйнуючи сталість і цілісність соціального простору. Для встановлення
взаємостосунків на між– і внутрішньорегіональному рівнях з метою
організації життєдіяльності соціокультурного простору необхідні
передумови, прагнення учасників всіх сторін до взаємодії. Регіональні
політичні суб’єкти повинні розробити стратегію взаємодії з урахуванням
відмінності їх інтересів, існуючої між ними соціальної напруги. Така
стратегія будуватиметься на основі тих складових, які об’єднують
суб’єкти і які можуть бути базою для модернізаційних процесів розвитку
суспільства. Механізмом врегулювання відносин є оптимізація
соціокультурної дистанції між територіальними утвореннями. Проте близька
дистанція між соціально-політичними одиницями становить для більш
слабкої одиниці небезпеку її поглинання більш сильною, що може
викликати конфлікт. Велика дистанція може призвести до протиставлення
одиниць одна одній стосовно позиції регіонального лідерства, що також
може викликати конфлікт. Сама оцінка дистанції носить комплексний
характер і не вимірюється тільки одним параметром. Відносини і
соціокультурна дистанція, які встановлені між регіональними одиницями,
не залишаються незмінними, здатні переходити з однієї форми в іншу.
Механізмом такої зміни стає цілеспрямоване виокремлення або подібностей,
або відмінностей за кожним параметром, який визначає соціокультурну
дистанцію, – антропологічним, лінгвістичним, економічним, політичним,
територіальним, історичним, культурним, конфесійним. Такий підхід може
здійснюватися цілеспрямовано або спонтанно, залежно від інтересів
сторін. Цілеспрямоване використання базових парадигм соціальної
взаємодії може забезпечити позитивне розв’язання соціально значущих
проблем, воно повинне бути контрольованим, послідовним, враховувати
ступінь готовності сторін до взаємодії і не залежати від спонтанних
бажань учасників.

Формування в Україні децентралізованої держави, моделювання
територіально-державного устрою з урахуванням природи регіональних
спільнот потребує узгодження трансформаційних процесів на регіональному
рівні з системною модернізацією всього суспільства. Це зумовлює
переоцінку поглядів у розумінні суті регіоналізму в політичній
суб’єктивізації регіонів, існуванні міжгрупової взаємодії, що формується
за регіональними характеристиками. У межах поставленої теми виникає
необхідність продовжувати й поглиблювати прикладні дослідження за
наступними напрямами: розробка стратегії розвитку української
державності та пошук моделі державного устрою відповідно до її
територіальної мозаїчності; удосконалення системи районування території
України; аналіз регіональних політичних культур і регіональних еліт,
соціокультурних взаємодій та відносин, що складаються на рівні “центр –
регіони”, “регіон – регіон”, “регіон – периферія” і шляхів їх
модернізації; політико-територіальний аналіз специфіки розвитку
локальних політичних просторів та політичних процесів на рівні
відповідних місцевих територіальних спільнот. Зазначені проблеми в
конструюванні міжрегіональних відносин потребують пошуку адекватної
методології їх вивчення, освоєння соціокультурних інновацій як умови
якісних структурних змін у суспільстві.

Список опублікованих праць за темою дисертації:

Індивідуальна монографія

1. Татаренко Т.М. Регіональний фактор у політичному житті України
(політико-правові аспекти) / НАН України. Інститут політичних і
етнонаціональних досліджень. – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2005. –
416 с.

Рецензії:

Михальський І.С. Регіональний розвиток сучасного українського простору
// Держава і право. – 2006. – № 34. – С. 670-672.

Головченко В.І. Регіональне реформування як суспільне явище // Науковий
вісник Одеського державного економічного університету. -2006. – № 17
(37). – С.166-169.

Статті в наукових фахових виданнях:

2. Просторові фактори формування регіональної політики в Україні //
Трибуна. – 2001. – № 11-12. – С. 17-18.

3. Територіальні автономії в Іспанії як модель децентралізації держави
// Людина і політика. – 2001. – № 6. – С. 23-26.

Концепція автономії як інструмент захисту інтересів і прав етнічних
груп// Віче. – 2001. – № 11. – С. 27-35.

Національна політична ідентичність в Європі та Україні // Нова політика.
– 2001. – № 4. – С. 59-61.

Специфіка регіональної ідентичності // Нова політика. – 2001. – № 6. –
С.57-59.

7. Ідеологічний фактор соціально-політичної провінції // Держава і
право. – 2001. – Вип.. 14. – С. 471-478.

8. Регіональні політичні процеси та їх концептуальне обґрунтування //
Людина і політика. – 2002. – № 1. – С. 121-131.

9. Регіоналізм і його інтеграційний потенціал // Нова парадигма. – 2002.
– Вип. 25. –С. 73-80.

10. Проблема міжетнічної соціокультурної дистанції // Наукові записки.
Збірник. – К.: ІПіЕНД, 2002. – Вип. 21. – С. 125-132.

11. Етнічні кордони як наукова категорія і соціально-політичний фактор
// Держава і право. – 2002. –Вип. 18. – С. 432-438.

12. Етнічна ідентичність в системі політичної практики // Нова
парадигма. – 2002. – Вип. 23. –С. 150-158.

13. Регіональні інтеграційні системи і сучасна модель організації
етносоціального простору // Держава і право. – 2002. – Вип. 15. – С.
540-545.

14. Проблеми політизації етнічного чинника: теоретичні аспекти
дослідження // Актуальні проблеми політики: Одеська держ. юрид. акад. –
2002. – №15. – С. 400-407.

15. Інтеграційний регіоналізм і ЄС // Людина і політика. – 2002. – № 6.
– С.80-89.

16. Регіоналізм і питання політичної трансформації
державно-територіального улаштування // Нова парадигма. – 2003. – Вип.
30. – С. 177-186.

17. Методологічні аспекти дослідження регіональних просторово-політичних
систем // Нова парадигма. – 2003. – Вип. 32. – С. 188-202.

18. Місцеве самоврядування як соціальний інститут і його методологічні
аспекти // Політологічний вісник: Збірник наукових праць. Київський
національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2003. – Вип. 14. – С.
83-92.

19. Політичний простір регіону як соціальне явище // Політологічний
вісник: Збірник наукових праць. Київський національний ун-т ім. Тараса
Шевченка. – К., 2004. – Вип. 16. – С. 126-136.

20. Місцеве самоврядування як спосіб самоорганізації в сучасному
регіональному просторі України // Держава і право. – 2004. – Вип. 23. –
С. 555-561.

21. Етнічні кордони і міжетнічна толерантність // Політичний менеджмент.
– 2004. – № 5. – С. 31-39.

22. Міжетнічні відносини та проблеми розвитку цілісності
соціокультурного простору // Держава і право. – 2004. – Вип. 25. – С.
574-581.

23. Етнічна ідентичність як фактор розвитку етнічної самосвідомості //
Нова парадигма. – 2005. – Вип. 49. – С. 115-124.

24. Територіальна організація як чинник розвитку української держави //
Сучасна українська держава: історичні імперативи становлення, тенденції
та проблеми розвитку. – К.: ІПіЕНД, 2006. – С. 162-177.

25. Політичний регіон: теоретичне обґрунтування // Матеріали II
Міжнародної науково-практичної конференції “Дні науки” – 2006, 17-18
квітня 2006 р. Т. 24. – Політологія. – Дніпропетровськ: Наука і освіта,
2006. – С.12-13.

26. До концепції формування регіональної політики на Україні //
Матеріали Всеукраїнської наукової конференції “Україна на межі
тисячоліть: історія і сучасність”, 24-25 травня 2006 р. – Луганськ: СНУ
ім. В. Даля, 2006. – С. 69-71.

27. Етнолінгвістичний параметр як чинник соціокультурного простору //
Матеріали науково-практичної конференції “Мова в контексті міжкультурної
комунікації”, 7-8 червня 2006 р. – Луганськ: СНУ ім. В. Даля, 2006. – С.
64-66.

28. Соціокультурна дистанція у вимірі регіонального політичного простору
України // Матеріали третьої Міжнародної наукової конференції
“Політологічні, соціологічні та психологічні виміри перехідного
суспільства: як зробити реформи успішними”, 22-24 червня 2006 р. Т. I. –
Суми: Сумський державний університет, 2006. – С. 70-74.

29. Регіональний чинник сучасного державно-територіального будівництва
// Матеріали науково-практичної конференції “Теорія та практика
державного управління в умовах євроінтеграції”, 8-9 червня 2006 р.–
Луцьк: Волинська обласна державна адміністрація, 2006. – С.73-75.

30. Особливості регіонального розвитку України //Матеріали
Всеукраїнської наукової конференції “Україна в структурі Європейської
співдружності”, 24-25 листопада 2006 р. – Умань: Уманьський державний
педагогічний університет, 2006.

АНОТАЦІЇ

Татаренко Т. М. Регіональний вимір сучасного політичного розвитку
України. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за
спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси. – Інститут
політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України,
Київ, 2007.

Дисертація є комплексним теоретико-методологічним дослідженням сутності
та тенденцій розвитку регіонального простору України, специфіки
політичної суб’єктивізації регіонів, проблем координації діяльності
владних структур у системі “центр – регіон – напівпериферія”, питань
децентралізації виконавчих органів влади та управління різного рівня.
Проблема регіоналізму розглядається з позиції теорії і практики
державного будівництва як умови життєдіяльності та чинник
політико-територіального розвитку країни. Проаналізовано понятійний
апарат проблеми, сукупність методів дослідження щодо специфіки розвитку
регіональних процесів, концептуальні основи регіоналізму як наукової
категорії. Виділено історичні, природно-ресурсні, мовно-культурні
особливості регіонального розвитку, які зумовлюють наявність
територіально-політичної асиметрії і відповідно можливість
багаторівневого регіонального структурування держави. Обґрунтовується
положення про необхідність реформування системи
адміністративно-територіального управління України, встановлення
механізму регулювання структури, ресурсів, характеру взаємовідносин між
центром і регіонами, на між– та внутрішньорегіональному рівнях.
Виокремлено положення про формування системи територіального
самоврядування з урахуванням досвіду зарубіжних країн, адаптації
регіональної політики України до стандартів ЄС.

Ключові слова: регіон, регіоналізм, регіоналізація, територіальна
громада, територіальна/регіональна спільнота, регіональна
просторово-політична система, територіальна організація суспільства,
соціокультурна дистанція.

Татаренко Т. М. Региональное измерение современного политического
развития Украины. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по
специальности 23.00.02 – политические институты и процессы. – Институт
политических и этнонациональных исследований им. И. Ф. Кураса НАН
Украины, Киев, 2007.

Диссертация является комплексным теоретико-методологическим
исследованием сущности, тенденций развития регионального пространства
Украины, специфики политической субъективизации регионов, проблем
координации деятельности структур власти в системе “центр – регион –
полупериферия”, вопросов децентрализации исполнительных органов власти и
управления разного уровня. Проблема регионализма рассматривается с
позиций теории и практики государственного строительства как условие
жизнедеятельности и фактор политико-территориального развития страны.
Проанализированы понятийный аппарат проблемы, совокупность методов
исследования развития специфики региональных процессов, концептуальные
основы регионализма как научной категории. Выделены исторические,
природно-ресурсные, этнокультурные особенности регионального развития,
которые обусловливают формирование территориально-политической
асимметрии и соответственно возможность многоуровневого регионального
структурирования государства. Обосновывается положение о необходимости
реформирования системы административно-территориального управления,
установления механизма регулирования структуры, ресурсов, характера
взаимоотношений между центром и регионами, на меж– и внутрирегиональном
уровнях. В работе подчеркивается необходимость формирования системы
территориального самоуправления с учетом опыта зарубежных стран,
адаптации региональной политики Украины к стандартам ЕС.

В диссертации обосновывается положение о соотношении баланса интересов и
полномочий в системе “центр – регионы”, которые влияют на процессы
регионализации, их динамику и зависят от уровня развития
политико-культурной идентичности территорий, их социальной и этнической
специфики, истории. Выявлено, что региональная специфика, в свою
очередь, обусловливает развитие этнокультурных процессов, воздействует
на взаимоотношения индивидов, способных на основе договора устанавливать
нормы и институты самоуправления. Во взаимоотношениях между регионами в
качестве основания предлагается исходить из концептуальных подходов о
социокультурной дистанции. Обосновывается, что дистанция между
социальными объектами зависит от соотношения между пространственной и
социокультурной составляющей, которые могут иметь объективные различия и
сходства, от динамики взаимодействий, от механизмов, определяющих
границы уровня (экономические, политические, культурные) и интенсивности
контактов, системы коммуникаций, которая влияет на обстановку в регионах
и на межрегиональном пространстве. Обосновывается правомерность
постановки вопроса об оптимальной дистанции между социальными объектами,
что способствует устойчивости и низкоконфликтности в межэтнических
отношениях в границах социального пространства и установленных
параметров, обеспечивает региональным сообществам определенные условия
для самореализации и самоорганизации. Доказано, что для организации
жизнедеятельности социокультурного пространства необходимы
соответствующие условия, согласие и желание участников всех сторон
взаимодействия. При этом региональные субъекты должны разработать
стратегию взаимодействий с учетом существующих интересов и потребностей
каждой из сторон.

Ключевые слова: регион, регионализм, регионализация, территориальная
община, территориальное/региональное сообщество, региональная
пространст–венно-политическая система, территориальная организация
общества, социокультурная дистанция.

Tatarenko T. M. Regional Determination of Modern Political Development
of Ukraine. – Manuscript.

Dissertation for a Doctor’s Degree of Political Sciences on Speciality
23.00.02 – Political Institutions and Processes.– I. F. Kuras Institute
of Political and Ethnonational Studies Ukraine’s National Academy of
Sciences, Kiev, 2007.

This dissertation is a complex theoretical and methodological research
of the essence and tendencies of the development of the regional area of
Ukraine, of the specific features of the regions political subjectivism,
issues of coordination of the governance structures in the “centre –
region – semiperipheries” system, of the decentralization issues of the
executive power organs and administration of various levels. From the
point of view the theory and practice of the state formation of
regionalism issue is considered as the condition of the vital activity
and the factor of the political territorial development of the country.
On the principles of the broad source basis usage the issue conceptial
apparatus, totality of the research methods of the specific features
development of the regional processes, conceptional principles of
regionalism as scientific category have been analyzed. Historical,
physico-geographical, national peculiarities of the regional
development, which influenced upon the formation of territorial
political asymmetry and accordingly on the possibility of the
multileveled regional state scheme of organization are pointed out.

The necessity to reform the system of the administrative territorial
governance, to establish the mechanism of regulating the character,
levels, resources of the relationships and interactions between both the
centre and the regions on inter– and intraregional area is
substantiated. The status about the formation system of the territorial
self-government with reference to the experience of the overseas
countries, adaptation of the Ukraine regional policy according to the EU
standards is formulated.

Key words: region, regionalism, regionalization, territorial/regional
community, regional territorial and political system, territorial
organization of the society, social and cultural distance.

Підписано до друку __.___.2007 р.

Формат 60Ч84 1/16. Друк офсетний. Гарнітура Times New Roman..

Ум. друк. арк.____ Ум. вид. арк.____

Тираж 100 прим. Замов. №____

Видавництво Східноукраїнського національного університету

імені Володимира Даля

Свідоцтво про реєстрацію: серия ДК №1620 от 18.12.03г.

Адреса видавництва: 91034, м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20а.

телефон (0642) 41-34-12. Факс (0642) 41-13-60

E-mail: [email protected]

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020