.

Кредитні відносини банків з індивідуальними позичальниками (магістерська)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 17084
Скачать документ

Магістерська робота

Кредитні відносини банків з індивідуальними позичальниками

ЗМІСТ

Вступ………………………………………………………….
……………………………………..3

Розділ І. Теоретичні основи організації кредитних відносин банків з
індивідуальними позичальниками

1.1. Суть, необхідність кредиту і його роль в умовах ринкової
економіки………………………………………………………
……………………………………………6

1.2. Основні принципи і умови кредитування комерційними банками
індивідуальних
позичальників…………………………………………………..
………………22

1.3. Особливості кредитних відносин банків із фізичними
особами………………………………………………………..
…………………………………………..37

Висновки до розділу
І……………………………………………………………..
………41

Розділ II. Аналітична оцінка кредитних відносин банків з індивідуальними
позичальниками в умовах переходу до ринку

2.1. Кредитна політика комерційних банків з індивідуальними
позичальниками………………………………………………….
…………………………………….44

2.2. Діючий порядок видачі та погашення банківського кредиту……….49

2.3. Оцінка кредитної діяльності комерційних банків
України…………..63

Висновки до розділу
ІІ…………………………………………………………….
……….73

Розділ ІІІ. Кредитний ризик та шляхи удосконалення кредитних відносин
банків з індивідуальними позичальниками

3.1. Суть і методи управління кредитним
ризиком…………………………….75

3.2. Методика оцінки кредитоспроможності індивідуальних
позичальників…………………………………………………..
………………………………………85

3.3. Робота банків з проблемними кредитами та шляхи удосконалення
кредитних відносин з індивідуальними
позичальниками……………………………94

Висновки до розділу
ІІІ……………………………………………………………
………98

Висновки
………………………………………………………………
………………………101

Список використаної
літератури…………………………………………………….1
05

Додатки………………………………………………………..
………………………………..113

Вступ

Актуальність теми. Аналіз діяльності системи комерційних банків показує,
що стрімке погіршення фінансового стану багатьох банків за останні роки
було спричинено збитками у кредитній діяльності. Ці збитки зумовлюються
невчасною сплатою відсотків за надані кредити, неповерненням самих
боргів, а часто й залученням занадто дорогих кредитних ресурсів та
нерентабельним їхнім розміщенням. Продовжує зростати питома вага
прострочених кредитів, практика багаторазової їхньої пролонгації,
затримка повернення позик клієнтами банку.

Недостатній розвиток кредитних відносин в Україні створює суттєву
перешкоду на шляху використання нагромадженого в світі досвіду
досягнення економічного зростання за допомогою саме фінансово-кредитних
важелів управління економікою. Це особливо актуалізує необхідність
теоретичного та практичного дослідження проблем кредитної діяльності
комерційних банків та особливостей їхніх структурних відносин із
позичальниками.

Названі проблеми знайшли відображення в сучасній українській та
зарубіжній економічній теорії. Питання економічної природи кредиту й
окремі аспекти кредитних відносин комерційних банків із позичальниками
знайшли відображення у дослідженнях таких вчених, як Н.Г. Антонов,
О.Гриценко, Г.Г. Коробова, Л.П.Кролівецька, О.І.Лаврушин, В.Д.Лагутін,
Є.І.Мешкова, А.М.Мороз, М.А.Пессель, В.Полякова, Г.С.Панова, М.І.Савлук,
М.І.Сивульський, В.Т.Севрук та інших.

Більшість наукових праць українських і зарубіжних дослідників присвячена
аналізу окремих сторін функціонування банківської системи. Визнаючи
важливість та практичну значимість таких досліджень, зазначимо, що в
цілому відчувається дефіцит глибоких теоретичних досліджень та
практичних рекомендацій стосовно вирішення проблем удосконалення
кредитних відносин банк-клієнт-банк із точки зору впливу на ефективність
банківської діяльності, а отже, впливу на економічну систему в цілому.
Недостатніми є дослідження з удосконалення методики оцінки кредитного
ризику, методики оцінки фінансового стану позичальника та визначення
його кредитоспроможності, розробки системи індивідуального підходу до
кожного окремого позичальника. монова, В.Т.Севрук, Б.Бухвальд,
А.Г.Грязнова.

Виходячи із ступеня наукової проблемності зазначених питань та проблем,
а також реальних потреб практики, визначено мету та основні завдання
дослідження.

Головною метою даної роботи є комплексне теоретичне і практичне вивчення
актуальних проблем, пов’язаних із здійсненням кредитних відносин банків
з індивідуальними позичальниками в період становлення ринкових відносин
і розробка на цій основі ряду практичних рекомендацій щодо їх розвитку
та вдосконалення регулювання кредитних відносин.

Відповідно до поставленої мети визначені конкретні завдання даного
дослідження:

розглянути суть, необхідність та роль кредиту в умовах ринкової
економіки;

охарактеризувати основні принципи та умови кредитування, а також
функції, форми та види кредиту;

проаналізувати діючий порядок видачі та погашення банківського кредиту;

здійснити аналітичну оцінку кредитних відносин комерційних банків
України з індивідуальними позичальниками;

дослідити методику оцінки кредитоспроможності банками індивідуальних
позичальників;

з’ясувати основні методи регулювання кредитного ризику;

вивчити та розглянути шляхи удосконалення кредитних відносин банків з
позичальниками.

Предметом дослідження є теоретичні і практичні питання політики у сфері
кредитних відносин банку з індивідуальними позичальниками.

Об’єктом дослідження виступають відносини, які виникають між
комерційними банками України та індивідуальними позичальниками.

Методологічну основу роботи складають теоретичні дослідження вітчизняних
та зарубіжних економістів у сфері кредитних відносин, законодавчі акти,
що регулюють порядок функціонування кредитної системи, нормативні
документи Національного банку України та Кабінету міністрів України, що
регламентують режим здійснення кредитних операцій на території України,
документи статистичних органів, друковані періодичні джерела, а також
інші матеріали, що відображають різні аспекти організації кредитних
відносин.

Наукова новизна проведеного дослідження полягає у розробці ряду
теоретичних положень, що розкривають економічні та організаційні заходи
здійснення та удосконалення кредитних відносин в умовах становлення
ринкової економіки.

У процесі наукового дослідження було обгрунтовано та сформульовано
положення, які конкретизують новизну роботи:

уточнено визначення кредиту як руху вартості на принципах повернення,
відшкодування та еквівалентності, пов’язаного із реалізацією додаткової
споживчої вартості;

проаналізовано й узагальнено досвід окремих комерційних банків стосовно
їхніх кредитних відносин із індивідуальними позичальниками;

визначено основні напрямки удосконалення кредитних відносин комерційних
банків із індивідуальними позичальниками, за яких може відбуватися
стабілізаційний вплив кредитних відносин на економічну ситуацію країни.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні
положення результатів дослідження можуть бути використані при розробці
теоретичних та практичних аспектів розвитку кредитних відносин у
банківській системі України.

Розділ І. Теоретичні основи організації кредитних відносин банків з
індивідуальними позичальниками

Суть, необхідність кредиту і його роль в умовах ринкової економіки

Загальноекономічною причиною існування кредиту є товарне виробництво,
об’єктивною основою функціонування кредиту – рух вартості у сфері
товарного обміну. З розвитком товарного виробництва кредит стає
обов’язковим атрибутом господарювання.

Поряд з об’єктивною основою, є специфічні причини виникнення і
функціонування кредитних відносин (рис. 1.1). Вони пов’язані з
необхідністю забезпечення безперервності процесу відтворення, а
конкретніше – безперервності зміни форми вартості валового
внутрішнього продукту в процесі його руху. Рух вартості у
відтворювальному процесі суспільства перш за все втілюється у кругообігу
та обігу виробничих фондів і фондів обігу підприємств різних форм
власності й характеризується об’єктивними закономірностями, обумовленими
природою відтворювальних процесів товарного виробництва [34, c. 12].

У ході кругообігу капіталу неминуче утворюються тимчасово вільні кошти.
Так, виручка від реалізації продукції використовується не відразу в
момент надходження на придбання сировини, матеріалів, виплату заробітної
плати й премій, а поступово, в міру необхідності. Підприємства
накопичують кошти для розширення і вдосконалення виробництва, адже нова
техніка й технологія, розширення виробництва, підвищення якості
продукції пов’язані з великими затратами. Щоб їх забезпечити, необхідно
нагромадити кошти.

Традиційно виникнення потреби в кредиті пов’язують з сезонністю
виробництва, котра зумовлює в одні періоди випереджаюче наростання
виробничих затрат порівняно з надходженням грошових коштів і викликає
додаткову потребу в коштах понад ті, що перебувають у розпорядженні
підприємства.

В інші періоди витрати виробництва зменшуються або зовсім припиняються і
збільшується вихід продукції та надходження грошової виручки, частина
котрої виявляється тимчасово вільною.

Розбіжності між надходженнями грошових коштів й витрачанням їх виникають
і у сфері особистого споживання населення. Вільні грошові кошти в
населення появляються у результаті перевищення поточних грошових доходів
громадян над поточними витратами і виступають у формі грошових
заощаджень як у готівковій, так і в безготівковій формах.

Поряд з тимчасово вільними коштами в одних підприємств в інших виникає
необхідність у залученні додаткових коштів понад ті суми, котрі вони
мають у даний момент.

Таким чином, об’єктивна необхідність існування, утворення і використання
ресурсів для кредитування й конкретної форми його руху — кредиту –
викликається такими обставинами:

• по-перше, необхідністю подолання протиріч між постійним
утворенням грошових резервів, котрі осідають у процесі обігу
на підприємствах різних форм власності, бюджету та
населення, і використання їх для потреб відтворення;

• по-друге, необхідністю забезпечення безперервного
процесу кругообігу капіталу в умовах функціонування різноманітних
галузей і підприємств з різною тривалістю кругообігу коштів;

• по-третє, необхідністю комерційної організації управління
підприємством в умовах ринку, коли на кожному підприємстві в процесі
руху індивідуального капіталу виникає потреба в додаткових сумах або,
навпаки, тимчасово вивільняються грошові ресурси [26, c. 84].

Незважаючи на необхідність кредиту, в економічній літературі немає
єдиної думки щодо визначення його суті, що пояснюється складністю
економічних відносин, котрі виникають з цього приводу. У сучасній
економічній літературі є два напрямки щодо визначення суті кредиту:

1) визначити кредит через різні види відносин;

2) кредит характеризується без будь-якої констатації економічних
відносин і відносин загалом.

Ототожнення кредиту з певним видом економічних відносин, котрі
формуються у суспільстві, дає можливість глибше дослідити економічні
аспекти кредиту, економічні чинники його існування, основи та
закономірності його руху. Тому цей підхід у сучасній економічній
літературі переважає. Так, М І. Савлук, І. М. Лазепко вважають, що
“Кредит – це суспільні відносини, котрі виникають між економічними
суб’єктами у зв’язку з передачею один одному в тимчасове користування
вільних коштів (вартості) на засадах зворотності, платності та
добровільності”. Як видно, головну роль кредиту автори бачать у
“перерозподілі вартості” [28, с. 44].

І хоч справді це дуже важлива ознака кредиту, неважко зрозуміти, що
вона не може поставити цю категорію у розряд першорядних, бо вона не є
визначальною уже тому, що належить не до сфери виробництва й навіть не
до сфери розподілу, а до сфери перерозподілу. Зведення окремими
авторами сутності кредиту до перерозподілу об’єктивно звужує його
зміст, і зменшує його роль.

Медведев В.А., Абалкин Л.И. вважають, що кредит – це “відносини…,
котрі складаються при формуванні й використанні позичкового фонду, тобто
при накопиченні й передачі засобів у тимчасове використання на умовах
терміновості, повернення і сплати відсотка”.

Дехто з прихильників цього підходу, такі як, Г.П.Журавлева і Н.М.
Мільчакова, наводять тлумачення кредиту – як “форми руху позичкового
фонду, позичкового капіталу”. [58, с. 14]

У “Фінансово-кредитному словнику” зазначено: “Кредит (лат. сгеditium –
позика) — позика в грошовій або товарній формі, що надається на умовах
повернення й, звичайно, зі сплатою відсотка; виражає економічні
відносини між кредитором і позичальником”‘ [83, с. 199]. Як бачимо, у
наведеному визначенні насамперед наголошується на тому, що кредит — це
позика, а вже потім — економічні відносини. Однак кредиту властиві
принципи не лише повернення і сплати відсотка, а й цільового
використання запозичених коштів, терміновості, реального забезпечення
кредиту.

А. М. Румянцев у підручнику „Політична економія” доводить, що “Кредит є
системою відносин, за допомогою котрих суспільство здійснює мобілізацію
тимчасово вільних коштів і використовує їх для забезпечення розширеного
відтворення на умовах повернення, терміновості й платності” [74, c. 21].
Перевагою цього визначення є те, що воно пов’язує кредит з розширеним
відтворенням, з розвитком економіки.

При другому підході увага дослідників зміщується на саму позику, її
правову форму, що зумовлює вихолощування з кредиту його економічного
змісту. Так, у “Словнику сучасної економічної теорії”‘, укладеному
англійськими вченими, кредит визначається як “.. .термін, що широко
вживається щодо операцій або станів, пов’язаних з позичанням грошей, як
правило, на короткий термін” [78, c. 101].

Значна відмінність від наведених поглядів властива визначенню кредиту,
дана французьким економістом Р. Барром, це — “…обмін у часі, шляхом
котрого одна особа добровільно поступається іншій особі правом
економічно розпоряджатися своїм майном за певну плату в майбутньому”
[14, c. 208].

Відомий німецький економіст В. Лексис у праці „Кредит и банки” під
кредитом розуміє “…довіру, котрою користується особа, яка взяла на
себе зобов’язання майбутнього платежу, з боку особи, яка має право на
цей платіж, – тобто довіра, котрупозикодавець надає боржнику”. У цій же
роботі він заперечує вищенаведене твердження: “…щоденний досвід
показує, що позикодавці (кредитори) відчувають стосовно
платоспроможності і платоготовності боржників більше недовіри, ніж
довіри: вони тому вимагають гарантій для забезпечення, можливо,
повнішого захисту своїх інтересів від втрат, пов’язаних з кредитними
відносинами. Таким чином, довіра позикодавця для сутності кредиту
вирішального значення не має. З таким розумінням кредиту складно
погодитися, тому що воно підкреслює, лише зовнішній бік кредитних
відносин, не досліджуючи при цьому сутності економічної категорії [87,
c. 59].

Наведені визначення мають недоліки. По-перше, здебільшого тут немає
чіткої класифікації кредиту та характерних відносин з боку об’єктів і
суб’єктів, по-друге, спостерігається недотримання вимог
системно-структурного аналізу, по-третє, “кредит” не вважається
економічною категорією.

У цьому зв’язку заслуговує на увагу визначення поняття “кредит”
Ю.А.Потійком, за яким “кредит – це насамперед економічна категорія, якою
передбачається акумулювання тимчасово вільних коштів бюджету,
централізованих державних позабюджетних фондів, суб’єктів господарювання
і населення, які потім надаються позичальникам (державі, юридичним і
фізичним особам) на засадах повернення, терміновості, сплати, цільового
використання і реального забезпечення” [71, c. 47] .

На нашу думку, у наведеному визначенні автор правильно акцентує на тому,
що кредит – це економічна категорія.

У Законі України “Про оподаткування прибутку підприємств” сказано:
«Кредит – кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або
нерезидентами у користування юридичним чи фізичним особам на визначений
термін і під процент» [40, с. 28]. Кредит розподіляється на фінансовий
кредит, товарний кредит, інвестиційний податковий кредит і кредит під
цінні папери, шо засвідчують відносини позики. У наведеному визначенні
сутність кредиту ототожнюється з коштами і матеріальними цінностями та з
позикою під заставу цінних паперів, а також у цьому визначенні мова йде
ще й про товарний кредит та об’єднано в єдине поняття такі різні
економічні категорії, як фінанси і кредит, котрі загалом
взаємопов’язані, але не тотожні.

У статті 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” наведено
таке визначення кредиту: “Банківський кредит – будь-яке зобов’язання
банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов’язання
придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження терміну погашення
боргу, яке надано в обмін на зобов’язання боржника щодо повернення
заборгованої суми, а також на зобов’язання на сплату процентів та інших
зборів з такої суми” [38]. Як бачимо, в цьому законі кредит уже не
ототожнюється з грошовими чи матеріальними коштами, а розглядається як
зобов’язання, що випливають (відповідно до статей 4 та 151 Цивільного
кодексу України) з договору або з інших підстав. Тобто кредит
розглядається як економічні відносини, передбачені законом або як такі,
що не суперечать йому.

Таким чином, у різних законах України є різні підходи до тлумачення суті
однієї і тієї ж економічної категорії – кредиту, на котрому, зрештою,
базуються усі кредитні відносини в країні. А це, безумовно, має
негативний вплив на організацію банківського кредитування в цілому.

Слід зазначити, що в економічній, юридичній літературі та законодавстві
України часто змішуються поняття “позичка”, “кредит”. Позичкою називають
як позику або кредит, так і надане право користування. Однак
розмежування понять “позички” та “кредиту” (позики) становить не тільки
науково-теоретичний інтерес, а й має принципове значення у кредитних
правовідносинах.

Ряд авторів під позичкою розуміє безоплатне користування майном. Так, на
думку Л. Рябко, “вживання терміна “позичка” при правовому дослідженні й
характеристиці позиково-кредитних відносин є некоректним, а вживання
його в правотворчості – не зовсім вірним і тому небажаним” [76, с. 45].

Разом з тим, кредит є формою руху позичкового капіталу, що надається у
позику на умовах повернення і платності. Кошти позичальника мають
вивільнитися у розмірі, що забезпечує повернення кредитору не тільки
кредиту, а й процентів за користування ним. Без одержання кредитором від
позичальника доходу у вигляді процента у кредитора не буде
зацікавленості позичати гроші. У ряді випадків кредит може бути
повернутий кредитору третьою особою — гарантом, поручителем чи
страховиком, якщо позичальник не спроможний сам цього зробити. Коли
надана в позику вартість не повертається, то кредит втрачає свою
економічну суть.

У процесі передачі капіталу від кредитора до позичальника проявляються
його специфічні риси. По-перше, позичковий капітал є своєрідним товаром,
споживча вартість котрого визначається здатністю продуктивно
використовуватися позичальником, забезпечуючи йому прибуток, частина
котрого використовується для наступної виплати позичкового процента.
По-друге, кредитні ресурси і плата за їх використання повертаються
кредитору лише через певний час, при цьому позичковий капітал є
власністю і кредитор продає позичальнику не сам капітал, а лише право на
його тимчасове використання. По-третє, особливістю руху позичкового
капіталу є те, що він на відміну від промислового чи товарного, як
правило, перебуває у грошовій формі, має реальну вартість і здійснює цю
дію за економічними законами.

Основою формування позичкового капіталу є закономірності кругообігу
капіталу в процесі відтворення, коли в окремих учасників економічних
відносин з’являються тимчасово вільні капітали, а в інших виникає
потреба в позичкових коштах. За допомогою кредиту тимчасово вільні
капітали (а також заощадження населення) перетворюються на позичковий
капітал, що втягується у новий кругообіг, забезпечуючи процес
відтворення і прибуток його власникам.

Розглядаючи цю економічну категорію, необхідно звернути увагу на такі
засадничі її ознаки:

• кредит – це специфічний тип економічних відносин, що грунтується на
взаємній довірі сторін цих відносин;

• кредит – це економічна категорія, котрою передбачається мобілізація і
нагромадження тимчасово вільних коштів й формування з них
позичкового капіталу для подальшого перерозподілу;

• кредитування – це акт передачі кредитором певної суми капіталу в
тимчасове користування позичальнику на принципах платності, повернення,
цільового використання запозичених коштів, реального забезпечення і
терміновості;

• у кредитні відносини вступають юридичні та фізичні особи і держави.

З урахуванням наведених вище положень, на наш погляд, слід дати таке
визначення кредиту як економічної категорії: це відособлена частка
економічних відносин, пов’язана з рухом позичкового капіталу між
кредитором і позичальником у грошовій або товарній формі на основі
укладеного кредитного договору на принципах забезпеченості, повернення,
терміновості, платності та цільової спрямованості для забезпечення
розширеного відтворення і споживання. Оскільки з правової точки зору
надання кредитів однією стороною і позичання коштів іншою стороною на
визначений термін оформляється кредитним договором про забезпечення
повернення у визначений термін, сплату процентів і цільову
спрямованість, то визначення з економічної та правової точок зору
узгоджуються [64, c. 64].

Підкреслюючи самостійність категорії “кредит”, слід відмітити, що тільки
для нього характерний рух вартості на принципах повернення,
відшкодування та еквівалентності, не пов’язаний з передачею права
власності при наданні коштів у позику. Як економічна категорія кредит є
сукупністю окремих визначених економічних відносин. Із цих позицій
кредит можна охарактеризувати як відносини між кредитором і
позичальником із приводу поверненого руху вартості.

Суть кредиту як економічної категорії проявляється у його функціях.
Втрата кредитом своїх функцій фактично означатиме знищення самої цієї
економічної категорії. Питання про функції кредиту є найбільш
дискусійним. Розбіжності стосуються не тільки трактування окремих
функцій, а й їх кількості. Так, одні дослідники називають дві функції
кредиту, інші – три, чотири і більше. Розбіжності з приводу кількості та
змісту функцій обумовлені не лише відмінностями у трактуванні суті
кредиту, а й відсутністю єдності у визначенні загальних методологічних
підходів до їх аналізу. Багато економістів дослідження функцій кредиту
як економічної категорії підміняють аналізом функцій одного з його
суб’єктів, при цьому найчастіше функції кредиту ототожнюються з
функціями банків.

Необхідно базуватися на наступних положеннях. Поняття “функція” вужче за
поняття “суть”, оскільки перше відображає лише окремі ознаки суті, ті,
що відрізняють кредит від інших економічних категорій. Водночас функція
є специфічним виявленням сутності як цілісного явища. Щодо кредиту це
означає, що його функції повинні належати до кредитних відносин у
цілому, тобто стосуватися в рівній мірі обох його суб’єктів, а не
кого-небудь з них окремо. Крім того, функції кредиту повинні
характеризувати специфіку прояву суті у всіх його формах.

Серед дослідників кредиту найменше розходжень спостерігається щодо
перерозподільчої функції. Ця функція кредиту випливає з самої сутності
та ролі кредитних відносин, оскільки з суті кредиту випливає, що за його
допомогою відбувається перерозподіл вартості на умовах повернення.
Призначення цієї функції у тому, що за допомогою кредиту за рахунок
тимчасово вільних ресурсів одних юридичних і фізичних осіб
задовольняються тимчасові потреби в коштах інших юридичних і фізичних
осіб. З одного боку, здійснюється нагромадження грошових капіталів за
рахунок збережень економічних агентів, а з іншого – їх розміщення серед
інших агентів ринку. Таким чином, особливістю кредитного перерозподілу є
перш за все те, що воно охоплює тільки тимчасово вільні ресурси [64, с.
69].

Специфікою перерозподілу за допомогою кредиту є те, що це зачіпає не
тільки вартість валового внутрішнього продукту, виробленого в даному
періоді, а й вартість коштів виробництва і предметів споживання,
створених у минулому. Зокрема в кредит можуть бути видані вільні
ресурси, акумульовані в амортизаційних фондах підприємств, розповсюджено
надання у тимчасове користування раніше проданого обладнання на умовах
лізингу та ін.

Становлення ринкових відносин обумовлює зміну механізму реалізації
перерозподільчої функції кредиту. В умовах адміністративно-командної
економіки перерозподіл мав в основному централізований характер, тобто
відбувався на основі кредитного планування, що було процесом планового
визначення всього обсягу кредитних ресурсів країни, їх джерел, а також
їх плановим розподілом. З реформою банківської системи, розвитком мережі
комерційних банків зростаючу роль відіграє перерозподіл кредитних
ресурсів через кредитний ринок, тобто ринковий механізм перерозподілу. У
зв’язку з цим кредитний перерозподіл дедалі в більшій мірі
децентралізується. Відповідно змінюються пріоритети перерозподілу.

На наш погляд, у міру просування до ринку позичковий капітал повинен
спрямовуватися у ті сфери діяльності, котрі забезпечують отримання
високого рівня прибутку, що досягається здебільшого у випадку, коли банк
позичає кошти високоефективним підприємствам, продукція котрих
користується стійким попитом на ринку, тобто рентабельним галузям чи
підприємствам. Регулюючи доступ позичальників на кредитний ринок,
надаючи урядові гарантії і пільги, держава орієнтує банки на переважне
кредитування тих підприємств і галузей, діяльність котрих відповідає
завданням здійснення загальнонаціональних програм соціально-економічного
розвитку. У цьому сенсі кредит робить пропозицію капітал) не лише
гнучкішою, а й ефективнішою. “Кредит, – писав з приводу цього Й.
Шумпетер, – дає змогу підприємцеві через формування попиту на необхідні
йому засоби виробництва вилучати їх зі сфер традиційного застосування і
згодом спрямовувати розвиток економіки новим шляхом” [74, c. 88].

Таким чином, перерозподільча функція кредиту дає змогу зосередити
капітал у найпріоритетніших сферах економічної діяльності, здійснити
переорієнтацію виробництва й стабілізувати економіку.

Функцію кредиту, пов’язаної із забезпеченням потреб обороту в платіжних
засобах визнає більшість економістів, але вона не набула однозначного
тлумачення у літературі. Одні автори називають її емісійною
(антиципаційною) функцією, інші – функцією утворення додаткової до
наявної в економіці купівельної спроможності, треті – заміщення дійсних
(готівкових грошей) в обороті.

Функція заміни готівкових грошей кредитними операціями пов’язана зі
специфікою сучасної організації грошового обороту, його функціонуванням
в основному в безготівковій формі. Відомо, що основна частина
розрахунків і надання кредиту здійснюється через банки. Розміщуючи і
зберігаючи гроші в банку, клієнт тим самим вступає у кредитні відносини
з ним і, крім того, створює умови для заміни готівкових грошей в обороті
кредитними операціями у вигляді записів на банківських рахунках. Стає
можливим надання кредитів у безготівковому порядку і розвиток
безготівкових розрахунків [8, c. 84].

Як відомо, в процесі руху кредиту створюються кредитні інструменти
обігу, що замінили в сучасних грошових системах дійсні гроші. До них
належать знаки вартості у вигляді банкнот, різних векселів, чеків,
акцій, депозитних сертифікатів, облігацій та ін.

Кредит сприяє економії витрат обігу шляхом заміщення частини грошового
обігу кредитними засобами обігу. Змінюючи обсяги кредитних операцій,
банки (банківська система) можуть впливати на динаміку загальної маси
грошей в обігу. Саме методами кредитної експансії (розширення кредиту)
та кредитної рестрикції (звуження кредиту) регулюється кількість грошей
в обігу.

Окремі економісти, виходячи з того, що золото вийшло з обігу і
обертаються тільки кредитні гроші, обґрунтовують розвиток і переростання
функції заміни в функцію емісії грошей у сфері безготівкового грошового
обігу. Ця точка зору базується на уяві, що розміщення кредитів у
готівковій формі є перерозподіленням попередньо акумульованих ресурсів,
а розміщення кредитів у безготівковій формі означає одночасне створення
кредитних ресурсів, тобто емісію.

Ми вважаємо, що заміщення повноцінних грошей банківськими білетами має
здійснюватись відповідно до закону кількості грошей, необхідних для
обігу, тобто сума грошей не повинна перевищувати суми цін товарів і
наданих послуг. Крім цього, мусить бути врахована швидкість обігу грошей
і виконання ними функцій засобу платежу та нагромадження.

Ставлення фахівців до контрольної функції кредиту неоднозначне. Так,
окремі дослідники вбачають сутність її у тому, «що в процесі
кредитування здійснюється взаємний контроль (як кредитора, так і
позичальника) за використанням і поверненням позики» [8, c. 86]. Проте
наявність такої функції кредиту дехто заперечує, посилаючись на те, що
контроль властивий не тільки кредитним відносинам, а й багатьом іншим –
фінансовим, податковим, страховим, торговельним тощо, тобто він не
характерний кредиту як економічній категорії. Окремі дослідники
вважають, що контрольна функція може виконуватися лише кредитором
(банком), що, на нашу думку, не зовсім вірно. В ефективному використанні
залучених коштів і своєчасному їх поверненні зацікавлені не лише
кредитори, а й позичальники, тобто контрольна функція є універсальною, в
однаковій мірі важливою для усіх суб’єктів кредитних відносин, тому, на
наш погляд, цілком обгрунтовано може вважатися однією з головних

Оформляючи кредит, банк приділяє значну увагу аналізу
кредитоспроможності потенційного позичальника та прогнозуванню
кредитного ризику. На цій основі визначаються відповідні умови
кредитування, що включаються в угоду, котрі самі собою стимулюють
економічну поведінку суб’єктів кредитних відносин – як позичальників,
так і кредиторів. У подальшому банк контролює виконання вимог кредитного
договору. У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим
призначенням банк має право раніше назначеного терміну розірвати
кредитні відносини, що є підставою для стягнення позики в межах
зобов’язань позичальника за кредитним договором. Позичальник має
можливість здійснювати контроль за рухом позиченої вартості (тобто
контролює лише об’єкт кредитних відносин).

Деякі економісти визнають також стимулюючу функцію кредиту, вбачаючи
зміст її в тому, що “за своєю економічною сутністю процес кредитування
не може не стимулювати ефективне використання позики з боку
позичальника” [76, c. 46]. На наш погляд, в умовах ринкового
реформування економіки стимулююча функція кредиту має важливе значення.
Укладення кредитної угоди супроводжується виникненням взаємних
зобов’язань її учасників. Кредит, як економічні відносини, спонукає до
раціонального використання виданих ресурсів для повернення тимчасово
позиченої вартості. Позичальник мусить так використовувати отриманий
кредит, щоб вчасно повернути його банку, причому повернути з приростом у
вигляді процентів. Усі функції кредиту взаємопов’язані; їх взаємодія
забезпечує якісну стійкість кредитних відносин [8, c. 90].

Кредит як форма суспільних відносин має багато спільного з економічними
категоріями – грошима, фінансами та ін. (див. рис. 1.1). Зокрема всі
вони є вартісними категоріями, обслуговують рух вартості в процесі
відтворення. Вони тісно переплітаються між собою функціонально. Особливо
тісно пов’язаний кредит з грошима. В умовах ринкової економки
проявляється тенденція подальшого посилення взаємодії грошей і кредиту.
Зокрема завдяки широкому розвитку кредиту гроші набувають ще одного
статусу – статусу капіталу, і їх суспільне призначення роздвоюється на
гроші й на капітал.

Кредит, тісно пов’язаний з фінансами, по суті, мають однакову економічну
природу, відтворюючи рух вартості валового внутрішнього продукту. Однак
кожна з цих категорій має свою специфіку в економічних процесах. У
процесі функціонування як кредиту, так і фінансів створюються й
використовуються фонди грошових ресурсів. Фінанси сприяють
функціонуванню кредиту.

Рис. 1.1. Взаємоз’язок кредиту з іншими економічними категоріями [35, с.
120]

Фінанси формують централізовані та децентралізовані фонди фінансових
ресурсів на рівні держави і підприємств. За нестачі у підприємницьких
структур коштів для виробничої діяльності та розширення виробництва вони
використовують кредит як джерело формування фінансових ресурсів.

На рівні держави уряд за нестачі коштів для фінансування
загальнодержавних потреб може залучати кредити банків, кошти населення і
міжнародних фінансових інститутів. Кредит продовжує перерозподільчі
процеси, розпочаті фінансами.

За допомогою фінансів здійснюється розподіл і перерозподіл валового
внутрішнього продукту, а за допомогою кредиту – тільки перерозподіл.
Кредит акумулює тимчасово вільні кошти і надає їх у користування на
умовах повернення і за проценти. Для фінансів характерний рух коштів без
умови повернення.

У господарській практиці доцільне комплексне використання обох
економічних категорій з урахуванням специфіки кожної з них.

Кредит має межі, в рамках котрих реалізується його сутність. В
економічній літературі межі кредиту вивчені недостатньо детальні,
представлені надто загально, щоб керуватися ними в практичній
діяльності. Наприклад, одні автори питання про межі кредиту не
висвітлюють, інші розглядають макроекономічні, мікроекономічні,
кількісні та якісні межі кредиту, треті виокремлюють економічні, часові,
просторові, зовнішні, перерозподільчі, емісійні та інші межі кредиту.

Теоретична розробка проблеми меж кредиту має дуже важливе практичне
значення, тому що визначає методологічні підходи до організації
обгрунтованого кредитно-грошового регулювання економіки. Надлишкове
кредитування так само, як і недостатність кредитних вкладень, негативно
впливає на суспільно-економічні відносини в цілому.

Залежно від певного рівня економічної системи виділяють макроекономічні
та мікроекономічні межі кредиту.

Макроекономічні межі кредиту показують межу розповсюдження відносин з
приводу акумулювання і розміщення позичкового капіталу в цілому.
Кількісний аналіз макро економічних меж кредиту повинен включати не
встановлення конкретних параметрів останніх, а розробку методологічних
підходів до їх визначення:

• виокремлення чинників, котрі мають вплив на функціонування кредиту в
даних економічних умовах;

• встановлення тенденцій розвитку кредитних відносин;

• вираження кількісної характеристики меж кредиту у вигляді
визначених загальноекономічних пропорцій [33, c. 40].

Макроекономічні межі кредиту формуються під впливом загальноекономічних
чинників:

• рівень розвитку виробництва;

• обсяг і структура кредитних ресурсів;

• потреби забезпечення грошового обороту платіжними засобами;

• фінансовий стан підприємств;

• грошово-кредитна політика центрального банку;

• структура кредитної системи та ін.

Макроекономічні межі кредиту можуть встановлюватися як у вигляді окремих
показників, так і у вигляді пропорцій, зокрема між обсягом кредитних
вкладень і валовим внутрішнім продуктом, між обсягом короткотермінових
кредитів й обсягом оборотних коштів, обсягом довготермінових кредитів та
обсягом капітальних вкладень, між темпами зростання банківського
кредитування суб’єктів економіки і валовим внутрішнім продуктом і т. д.
В умовах ринкового регулювання економіки встановлення і підтримання
макроекономічних меж кредиту щораз у більшій мірі забезпечується через
регулювання меж кредиту на рівні підприємств. Зміст економічно
обгрунтованих меж кредитування на мікрорівні розкривається поняттями
кредитоспроможності позичальника і ліквідності банку.

Оцінка кредитоспроможності позичальника базується на аналізі виробничих
і фінансових показників, перспектив виробництва і збуту продукції та
ін., включаючи ділові якості керівників підприємств. Проблема визначення
кредитоспроможності підприємства доволі складна, однак розроблено різні
методики її оцінки.

Можливість кредитування обмежується також банківськими ресурсами,
основну частину котрих становлять залучені кошти, ті, що їх банк повинен
повернути клієнтам в обумовлені терміни. Тому межі кредитування на рівні
банку визначаються його спроможністю забезпечувати своєчасне погашення
своїх зобов’язань. Критерії ліквідності банківських установ і їх
кількісна характеристика встановлюються центральним банком у вигляді
економічних нормативів.

Для регулювання меж кредитування широко застосовуються операції
центральних банків з рефінансування банківських установ, з купівлі та
продажів державних цінних паперів, з регулювання норм обов’язкових
резервів [33, c. 42].

Перехід економіки України на ринкові умови в значній мірі пов’язаний з
реалізацією потенціалу кредитних відносин, формуванням і перебудовою
грошового обігу та кредиту. У сучасних умовах розвитку кредитного ринку
принципово змінюється функція кредитних інститутів, зокрема банків в
управлінні економікою, і підвищується роль самого кредиту в системі
економічних відносин. Банки визначають конкретні умови видачі й
погашення кредиту стосовно конкретного позичальника, охоплюючи
технологічний інструментарій процесу кредитування відповідно до
економічних умов, що склалися в країні. Тому визначення принципів
банківського кредитування та уточнення класифікації банківських кредитів
і методів кредитування є невід’ємним елементом дослідження загального
процесу організації кредитних відносин у перехідний період.

1.2. Основні принципи і умови кредитування комерційними банками
індивідуальних позичальників

Зміст основних принципів кредитування є складним теоретичним питанням,
що одночасно має велике практичне значення. В економічній літературі
принципи кредитування визначають по-різному:

як основні правила кредитування;

як способи реалізації економічних законів кредиту;

як головний елемент системи кредитування;

як основні умови кредитування;

як основні умови, на котрих видають кредит позичальнику;

як основа, головний елемент кредитування, оскільки це відображає суть і
зміст кредиту, а також вимоги об’єктивних економічних законів, у тому
числі й у сфері кредитних відносин; як один з визначних елементів
методологічної основи кредитних відносин, де суб’єктом є банківські
установи;

як основні висхідні положення, на котрі спирається теорія і практика
кредитного процесу та ін [42, c. 125].

Причому немає єдиного підходу ні до складу та змісту принципів
кредитування, ні до визначення їх належності до організації саме
кредитних, а не фінансових чи якихось інших відносин. Тобто на сьогодні
немає чіткості щодо того, на котрих саме принципах – кредиту чи
кредитування – мають базуватися кредитні відносини банку з
позичальниками, хоча різниця між такими поняттями, безумовно, є
суттєва.

Кредит як економічні відносини з приводу зворотного руху позиченої
вартості відображає теорію кредитних відносин, тобто показує, у чому
його суть, а кредитування відображає практичну реалізацію кредитних
відносин, тобто техніку й технологію надання і повернення позик. Отже,
говорити про принципи можна лише стосовно організації кредитування, а не
щодо кредиту, котрий є економічною категорією.

Кількість принципів кредитування розглядається вітчизняними та
зарубіжними економістами неоднаково: В. А. Міщенко, А.И Олыпаный
називають три принципи [57; 63], А. М. Мороз, М. І. Савлук, М.Ф.
Пудовкін, – чотири [28], В. Т. Сусіденко, Б. С. Івасів, – п’ять [80;
42], О. В. Дзюблюк, Л. Рябініна – сім [34; 75] В. М. Іванов – вісім
[41], В. Д. Лагутін – дев’ять [55], В.А. Челноков – десять [90]. Таким
чином, погляди різних авторів на склад і зміст принципів, покладених в
основу організації надання й погашення банківських кредитів
відрізняються. Одні вважають, що до принципів кредиту належать
“забезпеченість позики, повернення, терміновість і платність”. Інші
стверджують, що “до основних принципів кредитування, що їх повинні
дотримуватися як кредитори, так і позичальники, належать такі: цільовий
принцип, терміновий принцип, принцип обов’язкового повернення,
оплачування та забезпечення кредиту”.

У науковому сенсі єдино правильним є системний підхід до дослідження
принципів кредитування, а тому можна виділити три основні рівні системи
принципів банківського кредитування:

1) загальноекономічні принципи кредитування (відповідність ринковим
умовам, раціональності й ефективності, комплексності розвиткові);

2) особливі принципи кредитування, поза якими кредит втрачає свій
специфічний економічний зміст (поверненості, забезпеченості,
терміновості, платності, цільової спрямованості);

3) часткові, одиничні принципи кредитування або правила кредитування,
які випливають з кожного особливого принципу й можуть по-різному
проявлятися в конкретних операціях [75, c. 27].

Вважаємо, що більш важливим є не питання щодо складу принципів і їх
кількості, а щодо змісту кожного з них, умов і порядку їх реалізації у
практичній діяльності банку.

На певних етапах історичного розвитку відносин між суб’єктами
кредитування мали місце різні підходи до застосування принципів.

Система банківського кредитування, що склалася сьогодні, є системою, де
збереглися окремі риси старої схеми та вводяться принципово нові
елементи, властиві сучасному етапу розвитку економіки. При цьому перелік
принципів банківського кредитування може залишатися тим самим.

Якщо припустити, що всі викладені вище засади не суперечать одна одній,
то одержимо таку сукупність принципів кредитування:

повернення;

терміновість;

цільовий характер;

забезпечення;

платність;

диференційованість.

Ці принципи визначають розвиток системи банківського кредитування в
умовах ринкового реформування економіки.

Повернення є тією особливістю, котра відрізняє кредит як економічну
категорію від інших економічних категорій товарно-грошових відносин. Без
повернення кредит не може існувати. Повернення є невід’ємною рисою
кредиту, його атрибутом. Цей принцип вважається висхідним у системі
банківського кредитування. Він випливає з суті кредиту, адже якщо позика
не повертається, втрачається економічний зміст кредиту.

Повернення кредиту зумовлене як кредитоспроможністю позичальника, так і
наявністю у нього документально підтверджених і фактично наявних джерел
надходження грошових доходів, котрі залишаються після покриття поточних
витрат і можуть використовуватись для погашення заборгованості та
виплати процентів за користування кредитом [48, c. 124].

Терміновість кредитування – необхідна форма досягнення повернення
кредиту. Принцип терміновості означає, що кредит повинен бути не тільки
повернутий, а повернутий у строго визначений термін, обумовлений
кредитною угодою, тобто в ньому має своє вираження чинник часу, і
відповідно терміновість є часовою визначеністю повернення кредиту.

Принцип терміновості мусить визначити як часові межі використання
кредиту, так і конкретні терміни його повернення.

Економічну основу терміновості повернення кредиту становить кругообіг та
обіг фондів учасників відтворювального процесу, а також мета, з котрою
ця позика береться. Так, якщо вона потрібна для придбання
товарно-матеріальних цінностей, необхідних для подальшого виробництва
готової продукції, то термін користування нею і відповідно її повернення
залежать від специфіки процесу виробництва. Тому організація кредитних
відносин повинна враховувати особливості та умови кругообігу фондів,
повернення авансованих коштів. Якщо ж позика призначена для придбання
готової продукції з метою її подальшої реалізації, то термін повернення
залежить від кон’юнктури ринку і попиту на дану продукцію. У зв’язку з
тим, що обіг коштів на кожному підприємстві є індивідуальним і залежить
від багатьох чинників, здійснювати дійовий контроль за поверненням
кредиту можна лише за допомогою встановлених термінів погашення кредиту.

Термін кредитування є граничним часом наявності позичених коштів у
господарстві позичальника і тією мірою, за межами котрої кількісні зміни
в часі переходять у якісні: якщо порушується термін користування
позикою, то спотворюється суть кредиту, він втрачає своє істинне
призначення. Принцип терміновості знаходить своє практичне втілення у
погашенні конкретної позики шляхом перерахування відповідної суми коштів
на рахунок кредитора і забезпечує поновлення його кредитних ресурсів. В
умовах централізованої планової економіки існувала позика, котра не
поверталася. Ця форма кредитування була поширена в аграрному секторі
народного господарства, коли державні кредитні установи надавали позики,
що не передбачали повернення у зв’язку з кризовим фінансовим становищем
позичальника і за своєю економічною сутністю були додатковою формою
бюджетних асигнувань, котрі здійснювалися через державний банк [48, c.
126].

З переходом на ринкові відносини принципам повернення і терміновості
кредитування надається, як ніколи, особливе значення. По-перше, від їх
дотримання залежить нормальне забезпечення грошовими коштами суспільного
відтворення і відповідно його обсяги й темпи зростання. По-друге,
порушення цих принципів є для кредитора підставою для застосування до
позичальника економічних санкцій у вигляді збільшення процента за
кредит, а при подальшій несплаті – пред’явлення фінансових вимог у
судовому порядку. По-третє, для кожного окремого позичальника дотримання
принципів повернення і терміновості кредитування відкриває можливість
отримання у банку нових кредитів, а також дає змогу зберегти свої
комерційні інтереси, не сплачуючи підвищених процентів за протерміновані
позики. По-четверте, дотримання зазначених принципів необхідне для
забезпечення ліквідності самих комерційних банків: принципи організації
їх роботи не дають можливості вкладати залучені кредитні ресурси в
безнадійні договори.

Дотримання принципів повернення і терміновості кредитування є запорукою
успішного функціонування банківської установи. Для дотримання цих
принципів працівникам кредитних підрозділів і керівництву банку
необхідно ефективно підходити до управління кредитним процесом,
пов’язаним, по-перше, з оцінкою кредитоспроможності позичальників банку,
що дає змогу вибирати надійних клієнтів, по-друге, з організацією
контролю за дотриманням позичальниками умов кредитного договору,
по-третє, з роботою банку з проблемними кредитами, тому що саме такі
кредити спричинюють банкрутство багатьох банків.

Аналіз практичної діяльності банківських установ у сфері надання
кредитів свідчить, що реалізація цих принципів пов’язана з проблемами
загального стану економіки держави, недостатньо виваженою кредитною
політикою банківських установ, що зумовлює порушення термінів повернення
позик і значну питому вагу проблемних кредитів.

У зв’язку з цим для правильної організації кредитування, котре
забезпечує банку своєчасність повернення позики, важливого значення
набуває принцип цільового кредитування, що передбачає вкладення
позикових коштів на конкретні цілі, обумовлені кредитним договором. Саме
мету кредитування або цільову спрямованість позики, наданої банком,
зазначають у першому пункті (“Предмет договору”) типової кредитної угоди
як її обов’язковий атрибут [48, с. 141].

Цільове кредитування передбачає наявність об’єкта, майна або предмета
кредитування, тобто того заради чого й виникають кредитні відносини між
банком і позичальником. Об’єктом кредитування може бути як частина
запасів товарно-матеріальних цінностей, котрі тимчасово не мають власних
джерел покриття і банк згоден їх кредитувати, так і тимчасовий розрив у
платіжному обороті позичальника, тобто ситуація, коли виручка від
реалізації продукції недостатня для виконання термінових платежів.
Тимчасовий розрив у платіжному обороті може мати об’єктивні (сезонність
виробництва та реалізації продукції”) і суб’єктивні (недоліки в
господарській діяльності позичальника) причини. Та в будь-якому випадку
він може бути об’єктом переговорів щодо отримання кредиту позичальником.
Післм прийняття банком рішення щодо надання кредиту зазначений розрив
стаї об’єктом або метою кредитування. У міжбанківських кредитних
відносинах саме тимчасовий розрив у платіжному обороті банківської
установи також стає об’єктом кредитування.

Принцип цільового використання тісно пов’язаний з ризиком наданий
кредиту. Дотримання принципу цільовою кредитування допомага комерційним
банкам прийняти більш зважене рішення про можливість та обґрунтованість
надання позик, служить до певної міри гарантією забезпечення повернення
їх. Порушення принципу цільового використання кредиту з боку
позичальника може бути підставою для повернення кредиту раніше або
застосування штрафного позичкового процента. В умовах ринкової економіки
принцип цілеспрямованості дещо змінив свій зміст -банківські установи
надають кредити на нових умовах у нетрадиційній формі. Якщо при
централізованій адміністративно-командній системі господарювання мало
місце кредитування сукупного об’єкта, що в ході банківської реформи
призвело до певної уніфікації використання кредиту, то тепер поступово
складається система багатоваріантного кредитування, коли підприємства й
банки застосовують форму, котра на їхню думку найдоціл ьні ша.

В. Д. Лагутін доводить, що “принцип забезпеченості кредиту означає
наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків
від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника” [55, c.
66]. Л.А. Дробозіна принцип забезпеченості кредиту трактує так: “Цей
принцип полягає у необхідності забезпечення захисту майбутніх інтересів
кредитора у разі можливого порушення позичальником узятих на себе
зобов’язань і знаходить своє практичне відображення у таких формах
кредитування, як позики під заставу або під фінансові гарантії. Особливо
актуальний у період загальної економічної нестабільності.”

Наведені характеристики принципу забезпеченості кредиту дають підстави
зробити висновок, що їх автори торкаються не суті принципу, а його
необхідності, а також цільового призначення застави. Проте у всіх без
винятку характеристиках констатується, що необхідність використання і
цільове призначення принципу забезпеченості зумовлені потребою захисту
інтересів банку від неповернення кредиту. Тому заслуговує на увагу
визначення змісту принципу забезпеченості кредитування, сформульоване
Л.Рябініною: “Кожна надана позичка має бути забезпечена достатніми у
грошовому вираженні зобов’язаннями позичальника або інлосованими банку
зобов’язаннями інших платоспроможних осіб, які забезпечують йому
впродовж усього терміну користування позикою гарантію її повернення” .
На думку А. О. Єпіфанова, В. І. Міщенка “важливою проблемою забезпечення
повернення наданих позичок є визначення форм і джерел забезпечення
повернення позики, під якими розуміють конкретне фінансове джерело
погашення боргу, юридичне оформлення права позичальника на його
використання, організацію контролю банку за достатністю і
сприйнятливістю цього джерела, що гарантувало б позичальнику збереження
та мобільність його позичкових ресурсів” [37, c. 40].

Необхідно зазначити, що до недавнього часу принцип забезпеченості
кредитування трактувався нашими економістами доволі вузько: визнавалась
лише матеріальна забезпеченість кредитування. Це означало, що кредити
повинні були видаватися під конкретні матеріальні цінності. Але
практичний досвід показує, що наявність такого матеріального
забезпечення ще не дає впевненості у своєчасності повернення кредиту
тому, що підприємство може мати матеріальні запаси, котрі обертаються
доволі повільно. З точки зору світової банківської практики видами
кредитного забезпечення, крім матеріальних цінностей, оформлених
заставним зобов’язанням, є заставне право, гарантії і поручительства
платоспроможних юридичних і фізичних осіб, а також страхові поліси
оформленого позичальниками в страховій компанії ризику погашення
банківського кредиту, причому не тільки одна, а й усі перераховані форми
юридичних зобов’язань одночасно можуть бути забезпеченням кредиту, що
видасться підприємству банком. Лише з прийняттям Закону України “Про
банки і банківську діяльність” банківські установи отримали можливість
видавати своїм клієнтам кредити під різні форми забезпечення кредиту
[38].

Розширення складу видів забезпечення стало об’єктивним процесом,
адекватним зростанню рівня ризиків підприємницької діяльності в
перехідний період і відповідно імовірності непогашення наданих у позику
коштів. Загальна ж можливість дотримання даного принципу безпосередньо
пов’язана з організацією аналітичної роботи банківської установи щодо
оцінки якості пропонованого у заставу майна позичальника (ліквідність,
динаміка цін, затрати на реалізацію), а також надійності і ділової
репутації поручителів, гарантів, страхових фірм, діяльність котрих є
важливим елементом у системі захисту майнових інтересів кредитора. Разом
з тим, необхідно зазначити, що рішення про надання кредиту повинно
виходити з переваг проекту, що кредитується, а не тільки з привабливості
забезпечення.

Вибір засобів забезпечення виконання юридичного зобов’язання у
кредитному правовідношенні передбачається його суб’єктами й
обумовлюється у кредитному договорі. Це дає можливість банку зміцнити
свою незалежність, знизивши таким чином ризик кредитної операції, що є
доволі актуальним у період переходу до ринкової економіки.

Вартість, надана кредитором у позику, має зростати, створюючи його
прибуток. Зазначений прибуток кредитора у вигляді позичкового відсотка і
є платою позичальника за надану йому в тимчасове користування позику.
Реалізація цього принципу здійснюється через механізм позичкового
процента, ставка (норма) котрого визначається відношенням суми річного
доходу, отриманого на позичковий капітал, до суми наданого кредиту, і за
своєю економічною суттю є ціною кредитних вкладень.

Платність кредитування має стимулюючий вплив на комерційний розрахунок
підприємств, змушуючи їх збільшувати власні кошти та ефективно
використовувати позичені. Саме ця стимулююча функція в умовах планової
економіки не використовувалася достатньою мірою, оскільки значна частина
кредитних ресурсів надавалася державними банками за порівняно низьку
плату або на безпроцентній основі. У свою чергу, принцип платності
кредитування забезпечує банку покриття його витрат. Підвищення ризику
надання кредиту та порушення термінів його повернення безпосередньо
пов’язане зі збільшенням ставки процента, як методу страхування від
кредитного ризику.

Таким чином, практична реалізація принципу диференційованості залежить
від кредитної політики банківської установи.

Принципи кредитування застосовуються банками як єдиний комплекс основних
умов прогнозування, видачі, використання і повернення позик. Тому банки
використовують їх одночасно відповідно до належності їх до па чи іншої
стадії кредитного процесу. Ізольоване застосування принципів
кредитування може викликати зниження ефективності банківських кредитів,
навіть втрату поверненого характеру кредитування [54, c. 6].

Реалізація принципів кредитування є першоосновою здійснення кредитного
процесу. Вони склалися ще на початку історичного розвитку руху
позичкового капіталу й перелік їх у сучасних умовах залишився майже
незмінним. Але зміст кожного принципу з переходом до ринкових умов
господарювання набув суттєвих змін. Ці зміни зумовлені рядом причин:
переходом до децентралізованих форм управління економікою, набуттям
банківськими установами самостійності в питаннях вибору клієнтів та
об’єктів кредитування, встановленням плати за кредит відповідно до
поточної кон’юнктури кредитного ринку, розвитком законодавства у сфері
форм забезпечення кредитів і відповідальності позичальника,
реорганізацією кредитної системи, перебудовою форм і методів
кредитування.

В економічній літературі, поряд з принципами є також поняття умови
кредитування. Під умовами кредитування маються на увазі певні вимоги,
котрі ставляться до базових елементів кредитування – суб’єктів, об’єктів
і забезпечення кредиту. Якщо дотримання принципів кредитування є
обов’язковим атрибутом у функціонуванні кредитного механізму, то умови
кредитування – необхідним, тобто шляхами реалізації принципів
кредитування.

Банківська установа вступає у кредитні відносини з позичальниками на
базі оцінки їх кредитоспроможності, тобто наявності передумов для
отримання кредитів, спроможності повернути їх. Кредитоспроможність
позичальника визначається показниками, котрі характеризують Його
акуратність при розрахунках за раніше отримані кредити, його поточний
фінансовий стан і перспективи змін, спроможність при потребі
мобілізувати грошові кошти з різних джерел. Вона розраховується банками
для кожного клієнта й може вимірюватись показниками ліквідності його
балансу, фінансової стійкості, рентабельності та оборотності. При
аналізі кредитоспроможності клієнта банком проводиться ретельне вивчення
фінансових можливостей позичальника, його спроможність своєчасно і в
повному обсязі повернути кредит і проценти, якісне забезпечення кредиту,
здатність позичальника виробляти та реалізовувати конкурентоспроможну
продукцію (послуги) та ін [91, c. 10].

Кредитування позичальників здійснюється банками за умови дотримання
відповідних економічних нормативів банківської діяльності. Національний
банк України встановлює певні вимоги щодо здійснення банківськими
установами кредитних операцій. Крім цього, Національний банк України
забороняє банківським установам надавати кредити для покриття збитків
господарської діяльності позичальників, формування і збільшення
статутного фонду банків та інших господарських товариств, придбання
цінних паперів будь-яких підприємств.

Об’єктом кредитування може бути потреба позичальника, пов’язана з
тимчасовими платіжними труднощами, викликана необхідністю розвитку
виробництва та обігу продукту. Зокрема об’єктами кредитування є:

• реальне незбігання між платежами підприємства і наявними вільними
грошовими ресурсами;

• запаси товарно-матеріальних цінностей (сировина, основні й
допоміжні матеріали, товари та ін.);

• виробничі задаси (незавершене виробництво, витрати майбутніх
періодів); витрати на реконструкцію, розширення й
технічне переоснащення, спорудження нових об’єктів виробничого
призначення і соціальної сфери.

Кожен об’єкт має бути обумовлений у кредитному договорі.

Забезпечення, як третій базовий елемент системи кредитування, має бути
якісним і повним. На рішення про прийняття того чи іншого виду застави
можуть впливати такі чинники:

• ліквідність застави, як спроможність до швидкої реалізації;

• надійність, як спроможність мати відносно незмінну ціну на ринку й
безпеку з точки зору збереження вартості застави протягом тривалого
часу;

• правове регулювання використання різних видів застави (у
відносинах власності та ін.);

• рівень кредитного ризику тощо.

Важлива умова, пов’язана з економічною суттю банківської установи, що
виражається функцією перерозподілу кредиту, – видача банком кредиту в
межах наявних у нього кредитних ресурсів. У діяльності банківських
установ ресурсна база має першочергове значення, тому що процеси
утворення кредитних ресурсів і надання кредитів перебувають у тісному
взаємозв’язку. Від ресурсного потенціалу і його стабільності залежать
обсяг активних кредитних операцій, а отже, і його доходи, його
ліквідність, прибутковість банківської діяльності. В умовах переходу до
ринку, функціонування банків на принципах комерційного розрахунку
турбота про створення стабільної якісної ресурсної бази є одним з
основних завдань у їх діяльності [91, c. 11].

Сучасна організація кредитних відносин неможлива без відображення усіх
питань, пов’язаних з цим процесом, у кредитній угоді. Кредитор і
позичальник укладають між собою кредитний договір, за котрим
домовляються сторони щодо взаємних зобов’язань. Кредитний договір
регулює економічні умови кредитної операції, обумовлені специфікою
позичальника та виду кредиту.

У кожному кредитному договорі є пункт, що визначає предмет операцій.
Однак зміст цього предмета може бути різним залежно від потреби клієнта.
Чим різноманітніший інструментарій, котрий застосовується конкретним
банком, тим повніше враховуються інтереси банку.

Специфіка кредитного інструмента обумовлена сферою вкладення коштів
(виробництво, обіг, споживання, інвестиції), тривалістю окупності
об’єкта (короткотермінове, довготермінове), сукупністю концентрації
витрат, що формують об’єкт (сукупний, окремий), систематичністю
кредитних зв’язків з банком (постійні, разові).

Відповідно є й система кредитних інструментів, котрі відображають
специфіку потреб клієнта (для кредитування поточних потреб:
контокорентний кредит, овердрафт, окремі цільові позики та ін.).

Кожен з названих видів кредитів має специфічний механізм видачі та
погашення кредиту, регулювання граничного рівня заборгованості, способи
організації поточного і наступного контролю, що має бути зафіксовано в
кредитному договорі.

Однією з умов банківського кредитування в умовах ринкового реформування
економіки, на нашу думку, є управління кредитним ризиком, котре включає:

• визначення методу оцінки кредитного ризику;

• аналіз складеної структури кредитного портфеля;

• використання різних методів мінімізації кредитного ризику. Управління
кредитним ризиком спонукає банківські установи
диверсифікувати й оптимізувати кредитний портфель, проводити аналіз
кредитоспроможності позичальників, вимагати від клієнтів достатнього та
якісного забезпечення .за виданими кредитами, страхувати кредити та ін.

Умови кредитування пов’язані також з принципами кредитування
–повернення, терміновість, цільовий характер, забезпечення і платність.
Якщо клієнт потенційно може порушити один з них, та кредитна угода не
відбудеться. При порушенні цих принципів у процесі кредитування банк,
керуючись своїми інтересами, інтересами своїх вкладників, розриває
кредитні зв’язки, відкликає кредит, вимагає його негайного повернення.

Кредитування повинно виражати інтереси обох суб’єктів кредитних
відносин. Банки орієнтуються на задоволення потреб клієнта. Метою
кредитування є створення передумов для розвитку економіки позичальника,
його конкурентоспроможності та прибутковості, безперервності виробництва
та обігу. Умовою кредитування повинно бути й дотримання інтересів
банку-кредитора – це отримання максимальних процентів за надання
кредитних ресурсів [79, c. 199].

Основним елементом у системі банківського кредитування є методи
кредитування, тому що вони визначають ряд інших елементів цієї системи.

Під методами кредитування переважно розуміють способи видачі та
погашення кредиту відповідно до принципів кредитування.

У дореформений період вітчизняною банківською практикою були вироблені
три методи кредитування: за залишком, за оборотом і за сукупністю
матеріальних запасів та виробничих витрат. Суть першого з них полягала в
тому, що рух кредиту (тобто видача і погашення його) пов’язувався з
рухом залишків цінностей, котрі кредитувались, і були різними
товарно-матеріальними цінностями (сировина, основні та допоміжні
матеріали, запасні частини, товари та ін ) незавершене виробництво,
витрати майбутніх періодів, готова продукція і товари відвантажені.
Зростання наднормативних запасів викликало потребу в кредиті, а їх
зниження вимагало його погашення у відповідній частині. При цьому методі
кредитування кредит мав компенсаційний характер тому що відшкодовував
підприємствам їх власні кошти, вкладені в підвищені (понад норматив)
запаси цінностей і витрат.

Особливість методу кредитування за оборотом була в тому, що рух
кредиту визначався оборотом матеріальних цінностей, тобто їх
поступленням і витрачанням. Даний метод кредитування мав платіжний
характер, бо видача позик проводилась безпосередньо на здійснення
платежу і, головне, в момент виникнення потреби в залучених коштах.
Погашення кредиту здійснювалось по мірі поступлення виручки. На практиці
кредитування за оборотом застосовувалось при інтенсивному платіжному
обороті, особливо в сезонних галузях промисловості, торгівлі, сільському
господарстві, заготівельних організаціях.

Метод кредитування за залишком втратив своє практичне значення у процесі
першого етапу банківської реформи 1980-х років, коли був завершений
процес переходу від кредитування багаточисельних розрізнених об’єктів до
кредитування сукупного об’єкта за оборотом у формі сукупності запасів і
витрат.

Визначальною рисою зазначених методів банківського кредитування, на
думку О.В. Дзюблюка, є орієнтація їх на певні строго визначені об’єкти
кредитних вкладень [33, c. 40].

У сучасній практиці застосовуються три основні методи кредитування:
цільова позика, кредитна лінія і кредитування поточного рахунку по мірі
поступлення платіжних документів до нього в межах відкритого ліміту
кредитування – “овердрафт”.

Таким чином, організація роботи банківських установ з визначення змісту
принципів та основних умов кредитування має бути спрямована на
забезпечення надійного зацікавленого партнерства у взаємовідносинах
банку з клієнтами, індивідуального підходу до кожного з них при
зверненні за кредитом. Результатом цього мусить стати найефективніше
використання наданих у кредит коштів, котрі позитивно впливають на
загальний стан розвитку економіки країни.

1.3. Особливості кредитних відносин із індивідуальними позичальниками

Рівень розвитку кредитних відносин у тій чи іншій країні визначається не
лише багатоаспектністю функціонального застосування кредиту, а й
різноманітністю його форм.

Питання про форми кредиту в економічній науці є дискусійним. Зокрема в
теоретичній літературі форму кредиту трактують неоднозначно. Так,
Г.С.Панова стверджує, що “…форма кредиту – це, з одного боку,
відображення суті кредиту, а з іншого – відображення взаємозв’язку
власне кредитних відносин з предметною стороною кредитної операції” [64,
c. 164].

В економічній літературі відсутній також єдиний підхід до переліку форм
кредиту. Відмінності у підходах економістів випливають в основному з
різного розуміння критеріїв, принципів та ознак виділення форм кредиту.
Чисельність і різноманітність характеристик визначається тим, що в
основі всіх класифікацій є формальні ознаки. Крім того, будь-яку
класифікацію не можна вважати вичерпною, оскільки зростаючий динамізм
ринкової економіки обумовлює нові форми кредитних взаємовідносин. Так,
на думку Г. С. Панової, “форми прояву кредиту як економічної категорії
можна класифікувати за різними ознаками: а) залежно від
матеріально-речової природи розрізняють товарну, грошову та змішану
форми кредиту; б) за функціональною ознакою (з точки зору задоволення
потреб економіки й клієнтів банку) – споживчу та змішану форми; в) за
суб’єктами кредитної угоди розрізняють такі форми кредиту, як кредит
юридичним і фізичним особам, а детальніше: лихварський, комерційний,
банківський (прямий і непрямий), державний, споживчий, іпотечний,
особистий, міжнародний” [64, c. 177].

В “Енциклопедичному словнику бізнесмена” зазначено, що “кредит може
бутити в грошовій і товарній формі. Форми кредиту розрізняються також і
залежно від складу учасників кредитних відносин, котрі визначають
особливості формування і використання відповідних частин позичкового
фонду, наприклад: банківський, державний, споживчий, комерційний і
міжнародний кредит”. М.І. Крупка стверджує, що “форма кредиту
визначається рядом ознак; характером кредитних відносин; складом
учасників (суб’єктів) кредитної операції; змістом об’єкта операції;
рівнем і джерелом сплати процента; конкретним змістом кредитної угоди
тощо” [52, с. 90]. І.О. Лютий вважає, шо “форми кредиту можна розглядати
залежно від характеру: позичкової вартості, кредитора і позичальника,
цільових потреб позичальника” [56, с. 188]. На думку Б. С. Івасіва,
форма кредиту “визначається за такими функціональними ознаками: характер
кредитних відносин, склад учасників (суб’єктів) кредитної операції,
об’єкт і сфера кредитування та ін [42, с. 401]. До функціональних форм
кредиту належать: комерційний, банківський споживчий, державний і
міжнародний кредит”

За основними групами позичальників розрізняють такі кредити, як:

• суб’єктам економіки, фізичним особам, органам державної влади
(позики клієнтам);

• банківським установам (міжбанківські кредити).

Стосовно організаційно-економічних форм кредиту та видів банківського
кредиту, котрі застосовуються в Україні, то вони в цілому відповідають
тому етапу ринкової економіки, що склався, сприяють задоволенню потреб
клієнтів і визначають кредитну політику окремої банківської установи.

За допомогою різноманітних кредитів банки вирішують завдання збільшення
прибутку за рахунок розширення обсягу позикових операцій, диверсифікації
клієнтської бази, пошуку джерел доходів, котрі компенсують ризик за
кредитами.

Аналіз використаних джерел та практичної діяльності банків дає підставу
вважати, що кредитні відносини банку з індивідуальними позичальниками
включають три блоки:

суб’єкти кредиту,

об’єкти кредитування,

забезпечення кредиту.

Система кредитних відносин будується на принципах розподілу повноважень
між окремими виконавцями функцій кредиту. Кредитні відносини виникають
на підставі договору чи закону. Головним недоліком сучасної української
практики використання кредитних договорів є їх дещо формальний характер.
В економічному розрізі кредитні договори не містять дійових заходів із
уникнення прострочки платежу за основним боргом і процентами за кредит.
У правовому відношенні кредитні договори не забезпечують повернення
виданої позики [45, c. 85].

Учасники кредитних відносин повинні бути економічно самостійними: бути
власниками певної маси вартості і вільно нею розпоряджатися;
функціонувати на основі самодостатності та самоокупності; нести
економічну відповідальність за своїми зобов’язаннями. Без цього вони не
зможуть набути статусу ні кредитора, ні позичальника. Щоб стати
кредитором, економічний суб’єкт повинен накопичити у власності певну
суму вільних коштів, якими може вільно розпоряджатися. А щоб стати
позичальником, суб’єкт повинен мати передумови для накопичення в
майбутньому у своїй власності достатньої суми вільних коштів для
повернення боргу.

Кредитори – це учасники кредитних відносин, які мають у своїй власності
(чи розпорядженні) вільні кошти і передають їх у тимчасове користування
іншим суб’єктам. Кредиторами можуть бути фізичні особи, юридичні особи
(підприємства, організації, установи, урядові структури тощо), держава.
Особливе місце серед кредиторів посідають банки. Вони спочатку
мобілізують кошти в інших суб’єктів, у тому числі і на засадах
запозичення, а потім самі надають їх у позички своїм клієнтам. Тому
банки можна розглядати як колективних кредиторів.

Індивідуальний позичальник – це учасник кредитних відносин, який має
потребу в додаткових коштах і одержуює їх у позичку від кредиторів.
Характерною ознакою індивідуального позичальника є те, що він не стає
власником позичених коштів, а лише тимчасовим розпорядником. Тому його
права стосовно використання цих коштів дещо обмежені – він не може
вийти за межі тих умов і цілей, які передбачені його угодою з
позичальником. З цього погляду позичальник перебуває в певній залежності
від кредитора. Проте це не заперечує рівноправності сторін у кредитних
відносинах.

Позичальниками можуть бути всі ті особи, що й кредиторами: фізичні
особи, всі юридичні особи, держава.

Банки працюють у певних межах, що визначаються сукупністю наявних
ресурсів, нормативами економічного регулювання центрального банку. Обсяг
кредитів, який може бути наданий клієнтам, залежить від обсягу власних
та залучених коштів, регламентованою пропорцією між

ними, поточних нормативів ліквідності, вимог збалансування активів та
пасивів за строками, розміру грошових ресурсів, що перераховуються в
центральні резерви Національного банку тощо [34, c. 236].

Можливості кредитування індивідуального позичальника визначаються
ступенем ризику. Банк вступає у кредитні відносини з позичальником на
базі оцінки його кредитоспроможності, ліквідності балансу, вивчення
ринку продукту товаровиробника, рівня менеджменту на підприємстві,
минулого досвіду роботи з позичальником, управління його рахунком.

Складовою процесу кредитування є планування взаємовідносин сторін.
Об’єктом планування у банку є сума кредиту, що надається, термін його
погашення, доходи та витрати за кредитними операціями. Кредитний процес
зобов’язує позичальника регулювати виробничі та фінансові можливості,
щоб у повній мірі передбачити своєчасне й повне погашення кредиту і
сплату позичкового процента.

Кредитний договір є важливим документом, де міститься економічна та
юридична відповідальність учасників кредитної угоди. Суворо визначеної
форми кредитного договору, що рекомендується комерційним банкам, не
існує. Кредитний договір відображає згоду банку надати позику на певних
умовах та готовність позичальника повернути її після закінчення
визначеного терміну. Як виконання намірів кредитний договір передбачає
конкретні дії з надання та погашення кредиту. Реальні обов’язки клієнта
з повернення позики виникають лише після її отримання, хоча підписання
договору здійснюється раніше. Шляхом диференціації економічних умов
кредитної угоди комерційний банк повинен забезпечувати механізм захисту
від кредитного ризику [34, с. 258].

Висновки до розділу І

У першому розділі “Теоретичні основи організації кредитних відносин
банків з індивідуальними позичальниками” розглядалося: економічна
сутність і функції кредиту в ринковій економіці; банківська система і
процес кредитування.

Підкреслюючи самостійність категорії “кредит”, слід відмітити, що тільки
для нього характерний рух вартості на принципах повернення,
відшкодування та еквівалентності, не пов’язаний з передачею права
власності при наданні коштів у позику. Як економічна категорія кредит є
сукупністю окремих визначених економічних відносин. Із цих позицій
кредит можна охарактеризувати як відносини між кредитором і
позичальником із приводу поверненого руху вартості.

Формування пропозиції кредиту з боку суб’єктів фінансового ринку
пов’язане з такими передумовами. По-перше, результатом виробничого
процесу є отримання прибутку, тобто в процесі накопичення грошові кошти
вивільнюються з кругообігу і можуть брати участь у кредитних відносинах.
По-друге, у перелік витрат на виробництво продукції входить амортизація
основних фондів, нарахування якої проводиться безперервно згідно з
діючим законодавством, а їхні витрачання – в міру списання діючих
основних фондів та придбання нових. По-третє, в сучасній економіці існує
низка спеціальних фінансово-кредитних організацій, які акумулюють
грошові кошти населення (такі, як пенсійні фонди, страхові компанії,
кредитні спілки тощо). Накопичення коштів при цьому відбувається
протягом тривалого періоду для цільового використання клієнтом у
перспективі.

Попит на кредит пов’язаний з тим, що процес виробництва й реалізації
готової продукції вимагає певних грошових витрат. При цьому, моменти
відтоку грошових коштів та їх притоку не збігаються у часі з моментами
здійснення продажу та витрат на виробництво. Надходження грошових коштів
може затримуватись через відстрочку реалізації товару або у зв’язку з
існуванням дебіторської заборгованості. Таким чином, виникає потреба у
надходженні додаткових грошових коштів для покриття нових платежів, що є
підставою для виникнення кредитних відносин між підприємством та банком.

Аналіз використаних джерел та практичної діяльності банків дає підставу
вважати, що кредитні відносини банку з позичальниками включають три
блоки: суб’єкти кредиту, об’єкти кредитування, забезпечення кредиту.
Система кредитних відносин будується на принципах розподілу та
повноважень між окремими виконавцями функцій кредиту. Кредитні відносини
виникають на підставі договору чи закону. Головним недоліком сучасної
української практики використання кредитних договорів є їх дещо
формальний характер. В економічному розрізі кредитні договори не містять
дійових заходів із уникнення прострочки платежу за основним боргом і
процентами за кредит. У правовому відношенні кредитні договори не
забезпечують повернення виданої позики.

Банки працюють у певних межах, що визначаються сукупністю наявних
ресурсів, нормативами економічного регулювання центрального банку. Обсяг
кредитів, який може бути наданий клієнтам, залежить від обсягу власних
та залучених коштів, регламентованою пропорцією між

ними, поточних нормативів ліквідності, вимог збалансування активів та
пасивів за строками, розміру грошових ресурсів, що перераховуються в
центральні резерви Національного банку тощо.

Можливості кредитування позичальника визначаються ступенем ризику. Банк
вступає у кредитні відносини з позичальником на базі оцінки його
кредитоспроможності, ліквідності балансу, вивчення ринку продукту
товаровиробника, рівня менеджменту на підприємстві, минулого досвіду
роботи з позичальником, управління його рахунком.

Складовою процесу кредитування є планування взаємовідносин сторін.
Об’єктом планування у банку є сума кредиту, що надається, термін його
погашення, доходи та витрати за кредитними операціями. Кредитний процес
зобов’язує позичальника регулювати виробничі та фінансові можливості,
щоб у повній мірі передбачити своєчасне й повне погашення кредиту і
сплату позичкового процента.

Розділ ІІ

Аналітична оцінка кредитних відносин банків з індивідуальними
позичальниками в умовах переходу до ринку

2.1. Кредитна політика комерційних банків з індивідуальними
позичальниками

Кредитна діяльність комерційних банків є одним з найважливіших джерел
одержання прибутку, який сприяє фінансовій стабільності банку,
підвищення рівня його рейтингу, розширенню клієнтської бази.

При будь-яких економічних умовах для того, щоб контролювати фактори
ризику, забезпечити здійснення зваженої кредитної політики й практики,
процес кредитування повинен постійно регулюватись. Це реалізується
шляхом встановлення письмових правил і процедур для обробки кожної
кредитної заявки та наявності опису кредитної політики. Кожен банк
розробляє і здійснює свою кредитну політику, що складається під впливом
поточних та перспективних задач банку, а також економічної кон’юнктури.

Фахівці, які займаються розробкою кредитної політики, дають таке
визначення цього поняття:

“Кредитна політика – це програма дій, що визначає пріоритети в
розробці основних напрямів організації кредитного процесу та тактика
банку щодо організації кредитування” [52, c. 87].

Цілями впровадження кредитної політики є:

створення інструменту управління кредитним процесом для виконання
короткострокових та довгострокових стратегічних завдань банку;

впровадження конкретних і взаємоузгоджених принципів та пріоритетів
кредитування в щоденну практику учасників кредитного процесу.

Кредитна політика комерційних банків визначає та документально
закріплює:

1) основну мету та поточні цілі кредитної політики, методи їх
досягнення;

2) політику щодо кредитних процедур та документів, які їх регла-
ментують;

3) політику щодо повноважень учасників кредитного процесу;

4) пріоритети при реалізації кредитної політики за напрямками;

5) політику щодо обмежень в кредитуванні.

Основними фундаментальними цілями кредитної політики комерційних банків
є забезпечення, з одного боку, умов для задоволення потреб клієнтів в
отриманні коштів у тимчасове користування відповідно до різних видів
кредитних послуг, що пропонуються на ринку, а з другого – отримання
прибутку, що є метою функціонування банку як комерційного підприємства в
умовах ринкової економіки, однак при забезпеченні належного рівня своєї
ліквідності та мінімізації ризиків за здійснюваними операціями.

Не рідше одного разу на рік кредитна політика переглядається
фахівцями комерційного банку, враховуються всі зауваження та
розробляється кредитна політика на наступний рік, яка затверджується
Правлінням банку.

Метою кредитної діяльності комерційних банків є досягнення
максимального прибутку від кредитної діяльності при прийнятному рівні
ризику.

Кредитна політика комерційних банків побудована на принципах
прозорості та єдності [56, c. 140].

Прозорість кредитної політики означає, що вона повинна бути
доведена до відома всіх фахівців, які приймають участь у кредитуванні, з
метою розуміння ними завдань, які стоять перед банком та загальних
принципів кредитування.

Єдність передбачає впровадження уніфікованих правил та
процедур, що призведе до єдиних підходів в розумінні оцінки кредитного
ризику та процедур.

Аналіз використаних джерел та практичної діяльності банків дає підставу
вважати, що кредитні відносини банку з індивідуальними позичальниками
включають три блоки:

суб’єкти кредиту,

об’єкти кредитування,

забезпечення кредиту.

Система кредитних відносин будується на принципах розподілу та
повноважень між окремими виконавцями функцій кредиту. Кредитні відносини
виникають на підставі договору чи закону. Головним недоліком сучасної
української практики використання кредитних договорів є їх дещо
формальний характер. В економічному розрізі кредитні договори не містять
дійових заходів із уникнення прострочки платежу за основним боргом і
процентами за кредит. У правовому відношенні кредитні договори не
забезпечують повернення виданої позики.

У кредитних відносинах, крім кредитного, який безпосередньо формує
кредитні відносини, беруть участь такі підрозділи банку: юридичний
відділ здійснює правове забезпечення кредитних відносин; відділ
банківської безпеки забезпечує отримання достовірної й максимально
повної інформації стосовно доцільності кредитування; внутрішня
бухгалтерія банку веде аналітичний і синтетичний облік кредитних
операцій; відділ економічного аналізу, прогнозування й контролю
нормативів бере участь у кредитних операціях із точки зору виконання
банком економічних нормативів.

Банки працюють у певних межах, що визначаються сукупністю наявних
ресурсів, нормативами економічного регулювання центрального банку. Обсяг
кредитів, який може бути наданий клієнтам, залежить від обсягу власних
та залучених коштів, регламентованою пропорцією між

ними, поточних нормативів ліквідності, вимог збалансування активів та
пасивів за строками, розміру грошових ресурсів, що перераховуються в
центральні резерви Національного банку тощо [56, c. 142].

Можливості кредитування індивідуального позичальника визначаються
ступенем ризику. Банк вступає у кредитні відносини з позичальником на
базі оцінки його кредитоспроможності, ліквідності балансу, вивчення
ринку продукту товаровиробника, рівня менеджменту на підприємстві,
минулого досвіду роботи з позичальником, управління його рахунком.

Складовою процесу кредитування є планування взаємовідносин сторін.
Об’єктом планування у банку є сума кредиту, що надається, термін його
погашення, доходи та витрати за кредитними операціями. Кредитний процес
зобов’язує позичальника регулювати виробничі та фінансові можливості,
щоб у повній мірі передбачити своєчасне й повне погашення кредиту і
сплату позичкового процента.

Кредитний договір є важливим документом, де міститься економічна та
юридична відповідальність учасників кредитної угоди. Суворо визначеної
форми кредитного договору, що рекомендується комерційним банкам, не
існує. Кредитний договір відображає згоду банку надати позику на певних
умовах та готовність позичальника повернути її після закінчення
визначеного терміну. Як виконання намірів кредитний договір передбачає
конкретні дії з надання та погашення кредиту. Реальні обов’язки клієнта
з повернення позики виникають лише після її отримання, хоча підписання
договору здійснюється раніше. Шляхом диференціації економічних умов
кредитної угоди комерційний банк повинен забезпечувати механізм захисту
від кредитного ризику.

У розрізі стратегії кредитна політика комерційних банків вбирає в себе
пріоритети, цілі та принципи роботи окремого банку на кредитному ринку,
а стосовно тактики, то це – фінансовий та інший інструментарій, що
використовується цим комерційним банком для реалізації його цілей при
укладанні кредитних угод, правила їх здійснення, регламент організації
кредитного процесу.

Основним видом забезпечення кредиту є застава. Розмір забезпечення
визначається, виходячи із ризикованості кредитного проекту і кредитного
рейтингу позичальника, причому, чим вищий кредитний рейтинг, тим менший
можливий розмір забезпечення. Прийняття ж гарантій чи порук в
забезпечення виконання зобов’язань по кредитному договору від фізичних
чи юридичних осіб, в тому числі й банків, можливе лише за позитивним
рішенням кредитного комітету головного банку. [93, c. 39]

Ресурси для кредитних вкладень банку складаються з власних
і залучених коштів у грошовій формі, що спрямовуються на проведення
кредитних операцій. Комерційні банки проводять політику управління
пасивами, тобто залучає відповідні за розмірами і термінами ресурси з
метою проведення економічно обгрунтованих кредитних операцій.

Платою за користування кредитом кредитна політика
комерційних банків визначає відсоткові платежі та комісійні. При
провадженні політики зниження відсоткових ставок банк має розширювати
застосування комісій в кредитній діяльності. Розмір процентної ставки
банк встановлює кожному клієнту окремо, в залежності від строку
кредиту, рейтингу кредитоспроможності індивідуального позичальника,
приналежності до “найкращих” клієнтів банку тощо.

Та найбільший вплив на розмір процентної ставки має
ризиковість кредиту, відсоток за кредит з вищим ризиком має бути більшим
ніж за менш ризиковий кредит.

Кредитна політика комерційних банків передбачає, що банк повинен
дотримуватись наступних принципів для зменшення кредитного ризику:

“незалежність” – передбачає розмежування комерційних функцій (залучення
клієнтів, аналіз і супроводження кредитів) та функції контролю ризиків
для забезпечення об’єктивної оцінки ризиків;

“принцип одного позичальника” – взаємопов’язані компанії та групи (ті
компанії, які мають вплив на управління та діяльність позичальника)
розглядаються банком як один позичальник, сумуючи ризик кожного окремого
учасника групи;

“керування” – керування кредитними ризиками повинне здійснюватись як на
рівні окремих кредитних проектів (постійний аналіз ризиків), так і на
рівні кредитного портфеля банку (загальне управління кредитним ризиком
портфеля шляхом лімітування і прогнозування).

Одним із етапів оцінки кредитного ризику є оцінка фінансової стійкості
індивідуального позичальника. Вона пов’язана із забезпеченням достатньо
прибуткової діяльності позичальника, а також здатністю переборювати
різного роду форс-мажорні обставини. Із цим чинником пов’язані такі
критерії його оцінки, як якість управління, репутація індивідуального
позичальника, достатність капіталу та кредитоспроможність [87, c. 255].

Отже, ефективність проведення кредитної політики комерційних банків
визначається правильним вибором параметрів кредитних відносин, серед
яких найважливішими є: величина позичкового відсотка, умови доступності
позики, рівень кредитного ризику, термін надання позики тощо.

2.2. Діючий порядок видачі та погашення банківського кредиту

Комерційні банки надають індивідуальним позичальникам-резидентам та
нерезидентам кредити для придбання та/або будівництва житла, землі під
забезпечення нерухомості або землі, що належить індивідуальному
позичальнику та/або юридичній, іншій фізичній особі-резиденту, фізичній
особі-нерезиденту на правах власності (далі-заставодавець). Розмір
авансового внеску за такою програмою, який сплачується індивідуальним
позичальником за рахунок власних коштів до моменту отримання кредиту,
становить не менше 20% вартості житла, землі.

Так, наприклад ВАТ “Укрексімбанк” надає індивідуальним
позичальникам-резидентам та нерезидентам кредити для придбання
нерухомості житлового призначення на первинному ринку шляхом
інвестування коштів у житлове будівництво. Об’єктом кредитування є
житлові об’єкти з будівельною готовністю об’єкта не менше 70% за якими
не має негативної інформації щодо будівництва, землевідведення,
компанії-забудовника тощо. Розмір авансового внеску за такою програмою,
який сплачується індивідуальним позичальником за рахунок власних коштів
до моменту отримання кредиту, становить не менше 30% вартості житла.

Кредити для придбання або будівництва житла, землі надаються на строк до
10 років. Якщо індивідуальний позичальник надає додаткове забезпечення
нерухомості/землі, авансовий внесок може не застосовуватися [87, c.
259].

Також ВАТ “Укрексімбанк” надає індивідуальним позичальникам-резидентам
та нерезидентам кредити на поточні потреби (для придбання товарів
довготривалого використання, для оплати навчання, лікування, оплати
ремонту, решти особистих цілей) під забезпечення нерухомості житлового
призначення або землі. Кредити надаються на строк до 5 років. Розміру
кредиту встановлюється виходячи з платоспроможності індивідуального
позичальника. Кредити можуть надаватися без авансового внеску
індивідуального позичальника.

Процедура надання кредитів складається з трьох етапів.

1. Підготовчий етап

На підготовчому етапі кредитний працівник вивчає можливість надання
кредиту.

Кредитний працівник проводить переговори з потенціальним позичальником
(для юридичних осіб – з керівниками або відповідальними працівниками)
для отримання інформації щодо особливостей його господарської
діяльності, ринків збуту продукції або послуг, оцінює рівень
компетентності та порядності керівництва позичальника, його наміри щодо
використання та повернення кредиту.

Під час переговорів кредитний працівник повинен визначити ціль
кредитування, узгодити з позичальником вид кредиту та умови його надання
(суму, плату, термін, забезпечення), окреслити можливі шляхи повернення
кредиту та виконання всіх інших умов кредитного договору.

Після переговорів для отримання більш повної картини про діяльність
потенційного позичальника кредитний працівник разом з представником
служби безпеки банку повинен його відвідати та перевірити відомості,
отримані під час переговорів, впевнитися в наявності заставленого майна
під час перевірки на місці із складанням відповідного акту, підписаного
обома сторонами (якщо воно пропонується в забезпечення кредиту).

Якщо позичальник вже кредитувався у філії банку, кредитний працівник
повинен ознайомитись з попередніми кредитними справами для вивчення
кредитної історії, тобто своєчасності та повноти виконання позичальником
його попередніх зобовязань перед банком.

В разі доцільності продовження роботи з потенційним позичальником
кредитний працівник консультує його щодо формування необхідного пакету
документів для розгляду кредитного проекту та забезпечує перевірку
наданих документів в разі отримання їх від позичальника.

Перелік документів, які повинен отримати від позичальника кредитний
працівник:

– звернення позичальника до відділення банку за кредитом;

– заявка на одержання кредиту;

– клопотання власника господарського товариства на одержання кредиту;

– копії нотаріально завірених юридичних документів щодо створення
підприємства і предмету його діяльності (свідоцтво про державну
реєстрацію), щодо повноважень підприємства виступати гарантом,
поручителем, отримувати кредити, виписку із установчих документів щодо
повноважень керівника підприємства на підписання угод і на розпорядження
майном підприємства;

– копія правовстановлювальних документів, що підтверджують право
власності на майно, яке пропонується в заставу;

– витяги із статутних документів поручителів або гарантів, що
підтверджують право відповідних осіб укладати договори забезпечення в
межах, які відповідають сумі поруки або гарантії, якщо в забезпечення
кредиту пропонується порука або гарантія;

– бізнес – план;

– техніко-економічний розрахунок окупності витрат, які кредитуються;

– план техніко-економічного обгрунтування (розрахунку) кредитної
пропозиції;

– дані про грошові потоки позичальника для доповнення аналізу
фінансового стану клієнта та визначення джерел погашення кредиту;

– копії контрактів і договорів, які складають основу кредитного проекту:

· підтверджують цільове використання кредиту;

· свідчать про узгодження термінів надходження та розміру виручки від
реалізації (послуг, продукції тощо) з термінами повернення та розміром
кредиту та відсотків;

– висновок (акт) організації, що здійснила незалежну експертну оцінку
щодо реальної вартості нерухомості та/або транспортних засобів, які
передаються в заставу. Майно повинно бути оцінене незалежними
експертами, які мають відповідні ліцензії (або використовуються дані БТІ
і нотаріальних органів щодо вартості майна) [87, с. 299].

В разі відсутності цього документу експертизу майна може здійснювати
банк.

Для розгляду можливості надання довгострокових кредитів додатково до
переліку документів, визначених вище, кредитний працівник отримує від
позичальника:

· проектно-кошторисну документацію, розглянуту і затверджену в
установленому порядку;

· контракт на будівництво;

· документи на право землекористування;

· позитивне рішення екологічної експертизи;

· план технічного переозброєння виробництва;

· проект технічного переозброєння діючого підприємства;

· інші нормативні акти, які підтверджують додержання законодавства по
будівництву і відповідних рішень центральних і місцевих органів влади.

Якщо за кредитом звернулось підприємство, майно якого знаходиться у
загальнодержавній або комунальній власності та щодо якого прийнято
рішення про приватизацію, необхідно враховувати наступне.

З моменту прийняття такого рішення підприємство не має право отримувати
кредит в сумі, що перевищує середньорічний розмір отриманих ним кредитів
за останні три роки з урахуванням рівня інфляції, без письмового дозволу
на це відповідного державного органу приватизації.

Для розгляду можливості надання кредиту в такому випадку на додаток до
документів, вказаних попередньо:

– від позичальника, майно якого знаходиться у загальнодержавній
власності, необхідно отримати лист від регіонального відділення Фонду
державного майна (або безпосередньо Фонду державного майна ) з дозволом
на одержання кредиту;

– від позичальника, майно якого знаходиться у комунальній власності,
необхідно отримати лист від органу місцевої виконавчої влади (або
місцевого самоврядування) з дозволом на одержання кредиту.

Надання кредитів в іноземній валюті здійснюється з врахуванням діючих
законодавчих та нормативних актів з питань валютного регулювання.

2. Етап розгляду кредитного проекту та оцінки кредитоспроможності та
фінансового стану позичальника [88, c. 13].

На цьому етапі працівники філії банку здійснюють всебічне вивчення
суб’єкта та об’єкта кредитування та оцінку ризиків по позиці на підставі
таких джерел інформації:

– офіційно наданих позичальником в банк документів;

– матеріалів щодо клієнта, отриманих із архівів банку (при наявності
“кредитної історії” клієнта);

– відомостей, які можуть бути отримані від служби безпеки банку, від
контрагентів потенційного позичальника, податкових адміністрацій, інших
банків та інших джерел згідно “Інструкції про порядок збору, аналізу та
використання оперативної економічної інформації”, затвердженої
Правлінням банку 10.03.99 № 86 к);

– різних статистичних відомостей із загальних збірників, довідників,
відомості з преси.

Кредитний працівник здійснює:

експертизу кредитного проекту;

аналіз фінансового стану клієнта;

прогнозний аналіз грошового потоку клієнта.;

підготовку схеми руху кредитних коштів.

Експертиза кредитного проекту проводиться з метою визначення його
окупності та можливості своєчасного погашення кредиту разом з відсотками
в результаті отримання економічного ефекту від впровадження (здійснення)
проекту в терміни, які відповідають термінам кредитування.

На цьому етапі здійснюється детальний аналіз кредитних заявок, тобто:

– визначається ціль кредитування (на нове виробництво або на існуюче, на
покриття обігових або основних засобів) та строк відволікання ресурсів;

– перевіряється коректність розрахунку суми кредиту шляхом аналізу
техніко-економічного обгрунтування разом з відповідними документами;

– перевіряється обгрунтованість термінів погашення кредиту (більш
детальний аналіз здійснюється при прогнозному розрахунку грошових
потоків клієнта;

– детально аналізуються доходи, що передбачаються від кредитної угоди,
та витрати, повязані з кредитним проектом, відповідність рівня
процентної ставки за кредитом рівню ризику, який несе банк (витрати по
залученню ресурсів, формуванню страхового резерву, страхуванню ризику
неповернення кредиту) [81, c. 38].

Для розгляду довгострокових проектів обовязкове здійснення банком
техніко-економічної експертизи.

Аналіз фінансового стану клієнта (на підставі “Методики оцінки
фінансового стану та визначення класу індивідуального позичальника”)
проводиться з метою оцінки його платоспроможності. Слід звернути увагу,
що оцінка кредитного проекту здійснюється не тільки з урахуванням
наявного фінансового стану замовника, а з прогнозуванням майбутніх змін,
керуючись принципом “середніх” очікувань. Тобто обраховується
“оптимістичний” прогноз, коли обставини складаються в найкращому
варіанті, та “найгірший” прогноз і приймається середнє значення.

При наданні кредиту під поруку або гарантію необхідно здійснювати також
аналіз фінансового стану поручителя або гаранта.

Питання про надання кредитів у сумах, що перевищують встановлені ліміти,
вирішуються кредитним комітетом головного банку на підставі
обгрунтованого клопотання філії банку, яка проводить експертизу
кредитних проектів та їх моніторинг.

Під час проведення експертизи кредитного проекту та здійснення аналізу
фінансового стану клієнта кредитний працівник повинен звернути увагу на
необхідність спрямування на здійснення кредитного проекту власних коштів
позичальника.

Необхідно надавати перевагу кредитним проектам, на здійснення яких
позичальник спрямовує не менше 30% власних коштів, тобто співвідношення
банківського кредиту та власних коштів позичальника у вартості
кредитного проекту складає 70% на 30 % .

Прогнозний аналіз грошових потоків клієнта на період кредитування до
повного погашення кредиту разом з відсотками проводиться для доповнення
аналізу фінансового стану клієнта та визначення джерел погашення
кредиту. Аналіз руху грошових коштів позичальника є найбільш важливим
для кредитного аналізу, оскільки надходження грошових коштів є
безпосереднім джерелом погашення кредиту.

Аналіз грошових потоків клієнта має на меті оцінку кредитного ризику на
підставі звітних показників. Він побудований на порівнянні надходжень і
витрат за даний період.

Стійке перевищення надходжень над витратами протягом визначеного періоду
дозволяє оцінювати клієнта як кредитоспроможного. В разі різких коливань
такого перевищення або у випадку зворотного співвідношення – перевищення
витрат над надходженнями – ризик неповернення кредиту підвищується.

Аналіз руху грошових коштів позичальника проводиться станом на сьогодні,
аналізується минулий період та прогнозується їх рух на майбутній.

Прогноз грошових потоків надходжень і витрат порівнюється із фактичними
даними за минулий період. Наприклад, при розгляді можливості надання
кредиту на 6 місяців, аналізується минулий період не менше 6 місяців
[81, c. 39].

O

O

*

,

O

,

&

ue

B

??????????¤?¤?$???????????¤?¤?$?????? ???????¤?????ється кредит, всі
розрахунки необхідно коригувати на очікуваний рівень інфляції. Слід
врахувати, що очікуваний рівень інфляції знецінить власні кошти
підприємства, що призведе до відповідного погіршення фінансового стану.

Кредитний працівник разом з працівниками служби безпеки банку та
юридичного підрозділу (та працівниками інших підрозділів, якщо вони
призначені керівником установи банку для визначення ліквідності
забезпечення кредиту), повинні впевнитись у можливості реалізації
забезпечення як додаткового шляху погашення кредиту та відсотків.
Вартість застави повинна перевищувати суму кредиту щонайменше у 2 рази.

Визначення заставної ціни майна здійснюється банком та позичальником з
врахуванням висновків незалежної експертної оцінки, зафіксованих у акті.
При цьому заставна ціна може бути меншою за ціну, визначену експертизою,
оскільки банк може передбачити особливість впливу ринкових факторів та
витрат, повязаних з реалізацією.

Предмет застави має бути таким, що:

вільно відчужується (тобто не повинен бути під арештом, на нього не
повинно бути звернуто стягнення, не знаходиться в оренді у третьої
особи, тощо);

вартість якого можна реально оцінити;

яке може довго зберігатися та зберігання його відносно недороге;

реалізувати яке можна в найкоротший термін.

Не можуть бути предметом застави:

– національні, культурні та історичні цінності, що перебувають у
державній власності і занесені або підлягають занесенню до Державного
реєстру національного культурного надбання;

– вимоги, що мають особистий характер (тобто права, що не мають
майнового змісту та не можуть бути відчужені від носіїв – наприклад,
авторське), а також інші вимоги, застава яких забороняється законом;

– обє’кти державної власності, приватизація яких заборонена
законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та
їх структурних підрозділів, що перебувають в процесі корпоратизації;

– майно і кошти благодійних організацій;

– приватизаційні папери.

Майнові права по депозитному договору в заставу може передавати як
позичальник (якщо він є вкладником по депозитному договору), так і третя
особа (майновий поручитель), яка є вкладником по депозитному договору.

Одночасно з розглядом кредитним працівником можливості надання кредиту
та для забезпечення відповідності всіх правовідносин банку, які
виникають у процесі кредитування, вимогам законодавства, співробітники
юридичної служби банку проводять перевірку установчих документів
позичальника, перевіряють наявність повноважень представників
позичальника на підписання договорів, наявність державної реєстрації та
документів, що підтверджують право власності на заставне майно,
наявність проекту договору застави та надають письмовий висновок [79, c.
236].

Одночасно з розглядом кредитним та юридичним працівником можливостей
надання кредиту працівники служби банківської безпеки проводять
перевірку відсутності фактів порушень норм цивільного, кримінального та
адміністративного законодавства підприємством та його керівниками,
попереджають позичальника про кримінальну відповідальність за надання
банку відомостей та документів, що заздалегідь не відповідають дійсності
та надають письмовий висновок.

Після здійснення попередньо вказаних заходів кредитним працівником
готується висновок у довільній формі щодо можливості (неможливості)
кредитування потенційного позичальника (надання банківської гарантії), в
якому відображається:

основні відомості про позичальника;

умови кредитування (суму кредиту, ціль, процентна ставка, терміни
користування кредитом, нарахування та сплати відсотків);

висновок щодо платоспроможності та кредитоспроможності позичальника;

клас позичальника. Якщо позичальник віднесений до класу “Г” та “Д”,
навести розрахунок очікуваних доходів банку від кредитування
позичальника у порівнянні з розміром витрат на формування резерву на
можливі втрати за кредитними операціями

висновок щодо ліквідності та достатності забезпечення кредиту;

умови страхування;

пропозиції кредитному комітету.

На розгляд кредитного комітету філії банку разом із висновками
кредитного працівника, співробітниками юридичної служби та служби
безпеки надається заявка на отримання кредиту (надання банківської
гарантії) та пакет документів, отриманих від позичальника.

Кредитний комітет філії банку розглядає заявку кредиту та виносить
рішення щодо доцільності кредитування, яке оформляється відповідним
протоколом, підписаним всіма членами комітету.

Протоколи засідань кредитного комітету зберігаються в окремій справі у
металевій шафі у визначеному керівником філії місці.

3. Оформлення кредитної документації.

При прийнятті позитивного рішення про надання кредиту (відкриття
кредитної лінії) на наступному етапі здійснюється оформлення кредитної
документації працівниками філії банку: укладання кредитного договору та
договору забезпечення виконання обовязків позичальника за кредитним
договором (договору застави, поруки, гарантії, страхування).

Кредитний договір укладається в простій письмовій формі. На вимогу
однієї з сторін, кредитний договір може бути нотаріально посвідченим.

Кредитний договір повинен укладатися від імені юридичної особи
(Промінвестбанку України), а не від імені філії банку. Від банку
кредитний договір підписує особа, яка уповноважена на це відповідною
довіреністю банку. Неприпустимим є вживання в преамбулі договору назви
банку чи позичальника, яка не передбачена їх установчими документами.
При укладенні договору банк перевіряє документи, що підтверджують
посадовий стан особи, яка підписала кредитний договір, та право цієї
особи від імені позичальника підписувати договори. Після укладення
договору належним чином завірені копії цих документів залишаються у
банку [79, c. 240].

В тексті кредитного договору необхідно вказати:

– назва та номер договору;

– дату та місце укладення договору;

– офіційне найменування сторін, які укладають кредитний договір;

– посилання на документи, що підтверджують повноваження осіб, які
підписують договір;

– предмет договору (надання кредиту чи відкриття кредитної

лінії);

– суму кредиту (ліміт кредитної лінії);

– строк користування кредитом;

– розмір процентної ставки;

– дата (число, місяць, рік ) повернення кредиту;

– дати нарахування та сплати відсотків;

– права та обовязки сторін;

– посилання на договір забезпечення виконання обовязків по кредитному
договору;

– відповідальність сторін;

– штрафні санкції;

– порядок розгляду спорів;

– термін дії договору,

– юридичні адреси та банківські реквізити сторін;

– підписи уповноважених представників сторін, які укладають договір.

Рішення щодо внесення будь-яких змін до умов кредитування (пролонгації
кредиту, зміни плати за користування кредитом тощо) оформляється шляхом
укладення додаткової угоди до цього договору.

Для отримання кредиту індивідуальний позичальник надає до банку
документи (оригінали або належним чином посвідчені копії), необхідні для
визначення статусу, платоспроможності індивідуального позичальника, у
т.ч. прогнозного руху грошових коштів, достатності забезпечення
кредиту.

Надання повної інформації щодо кредитного проекту не гарантує надання
кредиту. Банк має право без пояснень відмовити клієнту в наданні кредиту
після розгляду пакета документів.

Умови кредитування (розмір процентних ставок, умови та терміни погашення
кредиту, періодичність сплати процентів, комісій тощо) визначаються
кредитними договорами.

Кредити надаються переважно шляхом оплати платіжних документів з
позичкового рахунка або шляхом перерахування коштів на поточний рахунок
індивідуального позичальника з подальшим зняттям готівки або шляхом
прямого перерахування на рахунок каси. За умови надання кредиту в
іноземній валюті, кредитні кошти можуть конвертуватись у гривню за
рахунок індивідуального позичальника та протягом цього ж дня
перераховуються згідно з наданими до банку договорами, що підтверджують
цільове використання кредитних коштів.

Кредити, проценти та інші платежі підлягають погашенню у валюті кредиту.

Повернення кредиту, являючи собою основну властивість кредитних
відносин, на практиці знаходить своє вираження в певному механізмі. Він
базується, з одного боку, на економічних процесах, що лежать в основі
зворотного руху кредиту, з іншого боку – на правових відносинах
кредитора і позичальника, що випливають із їхнього місця в кредитній
угоді.

Економічну основу повернення кредиту складає кругообіг і оборот фондів
учасників відтворювального процесу, а також закони функціонування
кредиту.

Забезпечення кредиту – це ступінь покриття позичкової заборгованості
кредиту додатковими джерелами її погашення, не пов’язаними з метою його
надання. Критеріями оцінки цього чинника виступають ліквідність
забезпечення, його достатність і збереження [79, c. 104].

Під формою забезпечення повернення кредиту потрібно розуміти конкретне
джерело погашення наявного боргу, юридичне оформлення права кредитора на
його використання, організацію контролю банку за достатністю і
прийнятністю цього джерела.

Зважаючи на світовий досвід банківської діяльності, слід зазначити, що в
Україні недостатньо, а то й взагалі не застосовуються такі види
забезпечення, як земля, іпотека, закладна, за рахунок яких можна було б
розширити структуру кредитів. Найголовніша і складна проблема, пов’язана
з джерелами погашення позики, – недосконалість правової бази, особливо
стосовно господарського податкового та заставного права. Існує також
проблема практичної реалізації принципу забезпечення: правові проблеми
із впровадженням єдиного реєстру заставленого майна та відпрацьованого
механізму його реалізації у разі визнання клієнта неспроможним повернути
позику.

Кредитуючи клієнта, банк може не тільки отримати дохід, але й понести
збитки, що спричиняє кредитний ризик для банку. Визначимо кредитний
ризик як ситуацію, що виникає при прийнятті рішень у сферах кредитування
окремого позичальника й оцінці якості кредитного портфелю, що означає
неповернення виданих кредитних ресурсів і, як наслідок, невиконання
зобов’язань банку з повернення раніше залучених коштів. Таке тлумачення,
по-перше, ширше традиційних підходів до визначення кредитного ризику,
по-друге, охоплює можливі наслідки операцій, що носять кредитний
характер.

Контроль за виконанням умов кредитного договору – є завершальним в
процесі організації кредитних відносин банку з індивідуальним
позичальником. Це є важливий елемент системи заходів комерційного банку
з мінімізації кредитного ризику і забезпечення практичної реалізації
всіх умов кредитування, узгоджених з клієнтом, – передусім в плані
цільового використання позичених коштів та своєчасного та повного їх
повернення з виплатою належних процентів. Впровадження контрольних
заходів за використанням позичальником наданого йому кредиту може
здійснюватися банком на основі наступної інформації:

отриманої від позичальника (баланси, звіти про доходи і збитки,
бізнес–плани, податкові декларації тощо);

отриманої в самому банку (рух коштів на поточному рахунку, стан
розрахунків між позичальником та його контрагентами, пов’язаними із
заходом, що кредитується);

отриманої в результаті перевірок на місцях.

Сукупність отриманих таким чином даних разом з усіма документами на
оформлення позики утворює кредитку справу клієнта. Результати контролю
загалом повинні надати вичерпно, об’єктивну інформацію про стан
використання виданих кредитів, відповідність балансових та інших звітних
показників даним, передбаченим у бізнес-плані та техніко-економічному
обґрунтуванні, обсяги випуску продукції та отримання прибутку, наявність
та збереження позичальником заставленого майна, а також інші дані, що
характеризують спроможність клієнта своєчасно і в повному обсязі
погасити кредит.

Важлива увага при цьому має приділятися виявленню ознак, котрі
негативним чином можуть позначитись на дотриманні принципу повернення
виданих позик. Відповідно до результатів контрольних заходів, що
виявляють рівень виконання позичальником своїх зобов’язань за кредитним
договором, банком приймається рішення про продовження чи призупинення
подальших кредитних взаємин із даним клієнтом – аж до вимоги
дострокового погашення кредиту чи звернення стягнення на заставлене
майно [64, с. 301].

Усі розглянуті вище етапи організації кредитування комерційним банком
позичальника у своїй сукупності утворюють єдиний, цілісний технологічний
процес, результатом якого є надання кредитних послуг, котрі являють
собою основний вид кінцевої продукції банківської установи як ринкового
підприємства.

2.3. Оцінка кредитної діяльності комерційних банків України

Комерційні банки – основна складова кредитної системи держави. В
сучасних умовах збільшується потреба в ефективних та стабільних банках,
від яких великою мірою залежить відновлення економічного зростання.
Одним з основних видів діяльності вітчизняних банківських установ є
кредитування. Кредитний портфель представляє собою сукупність усіх
позик, наданих банком з метою одержання прибутку. Розмір кредитного
портфеля оцінюється за балансовою вартістю всіх кредитів банку, у тому
числі прострочених, пролонгованих, сумнівних. У структурі балансу банку
кредитний портфель розглядається як єдине ціле та складова частина
активів банку, яка має свій рівень дохідності і відповідний рівень
ризику. Дохідність і ризик – основні параметри управління кредитним
портфелем банку.

Якість і склад кредитного портфеля істотно залежить від організації
кредитної роботи банку. Основу кредитного портфеля банківської установи
становлять “стандартні” кредитні операції, а тому й резервування
проводиться в основному за врахуванням коефіцієнта резервування, який
складає 2 %, це видно зі структури кредитного портфеля (табл. 2.1)

Таблиця 2.2

Кредити, надані банками в економіку України у 2006-2007 роках (за видами
кредитів) [57, c. 10]

Види кредитів 01.01.2007 р. 01.01.2008 р. Відхилення

Млн. грн. % Млн. грн. % Млн. грн. %

Усього 88579 100 143418 100 +54839 –

1 Кредити в поточну діяльність 80406 90,77 121034 84,4 +40628 -6,37

Овердрафт 1683 1,9 3570 2,5 +1887 +0,6

За операціями РЕПО 51 0,1 136

+85 –

За врахованими векселями 1380 1,6 25801 18,0 +24421 +16,1

За факторинговими опе раціями 139 0,2 418 0,3 +279 +0,1

Інші кредити в поточну діяльність 77153 87,2 91109 63,5 +27548 -23,7

2. Кредити в інвестиційну діяльність 8173 9,2 92384 15,6 +84211 +6,4

у тому числі фінансовий лізинг 91 0,1 194 0,1 +103

Обсяг кредитів в інвестиційну діяльність зріс з 9,2%; у кредитному
портфелі банківських установ України на 01.01.2007 р. до 15,6% на
01.01.2008 р.

Більшу частину застави за кредитними операціями складає рухоме та
нерухоме майно. Відповідно, в основному відсоток вартості забезпечення,
що береться до розрахунку чистого кредитного ризику за окремою кредитною
операцією складає 50 % та 25 %.

Резерв формується у повному обсязі відповідно до сум фактичної кредитної
заборгованості за групами ризику та встановленого рівня резерву з
розподілом за видами валют. Резерв використовується лише для покриття
збитків за непогашеною позичальниками заборгованістю за кредитними
операціями за основним боргом, стягнення якої є неможливим.

В порівнянні з початком року обсяг строкових кредитів банку збільшився
на 189,4 млн.грн., проблемних, кредитів на 23,1 млн. гривень (табл.
2.3).

Дохідність кредитного портфелю в цілому по Банку становила 21,4% річних.

Основні фактори, що спричинили зниження дохідності:

збільшення обсягу кредитування в доларах США;

зниження в системі Приватбанку на 8,2 % ставки кредитування в
українській гривні (в 2007р. середня ставка кредитування клієнтів в
гривні 32,2% річних проти 40,3 % в 2006р.);

суттєве зниження дохідності проблемного портфелю. (Середньорічна ставка
за проблемними кредитами складає 3,3 % в українській гривні та 1,7 % в
доларах США. В загальному обсязі проблемного портфелю Приватбанку на
01.01.08р. 58,9 відсотків кредитів зі ставкою від 0,1 до 1% річних [57,
c. 9].

Таблиця 2.2

Динаміка структури кредитів Укрсоцбанку [57, с. 10]

Назва статті Всього (млн.грн.) Національна валюта (млн.грн.) Долар США
(млн. од. номіналу.)

01/01/

2007 01/01/

2008 ( 01/01/

2007 01/01/

2008 ( 01/01/

2007 01/01/

2008 (

Кредити надані клієнтам 1017,1 1 229, 6 212,5 738,4 889,9 161,6 60,1
63,0 12,9

в т.ч. строкові кредити 765,9 955,2 189,4 555,7 668,9 113,2 38,1 53,0
14.9

Проблемна заборгованість, в т.ч. 251,2 274,4 23,1 182,7 221,0 38,4 12,0
9,97 -2.1

пролонговані 21,8 23,9 2,1 16,4 15.8 -0,7 0,7 1,5 0,8

прострочені 203,4 218,8 15,4 148,2 181,2 33,1 9,8 6,98 -2,8

сумнівні 26,1 31,7 5,6 18,0 23,99 5,9 1,5 1,5 -0,03

Сформований резерв під заборгованість 182,6 227,6 45,0 115,4 185,6 70.2
12,2 7,8 4,3

Найбільший обсяг вкладень, де практично припинено нарахування відсотків,
в структурі кредитного портфелю: Волинської, Дніпропетровської,
Закарпатської, Львівської, Одеської, Сумської, Рівненської, Київській
міської філій ( від 25% до 50% кредитного портфелю філії);
Тернопільської (61%).

Стан якості кредитного портфелю на 01.01.2008 р. в цілому по АКБ
“Укрсоцбанк” погіршився в порівнянні з початком року внаслідок зростання
на 43,8 млн.грн. обсягу безнадійних кредитів, за якими здійснюється 100%
страхування ризиків (обсяг негативно класифікованих кредиті (безнадійних
та сумнівних) збільшився на 17,3 млн.грн.).

Залишається низькою якість кредитного портфелю комерційних банків в
Тернопільській області (понад 75% кредитних вкладень філії негативно
класифіковані), Закарпатській (60,9%), Рівненській та Івано-франківській
філіях (майже 50% кредитних операцій).

Рис.  2.1. Кредитний портфель, класифікований за ступенем ризику [97]

В порівнянні з початком року погіршилася якість кредитного портфелю по
одеській, київській міській філії, кіровоградській, чернігівській
філіях.

Структура кредитного-портфеля не лише відображає особливості кредитної
політики того чи іншого комерційного банку, а й віддзеркалює загальний
стан економічного здоров’я.

У 2005-2007 році динаміка темпів зростання заборгованості за кредитами
свідчить про стійку тенденцію до нарощування комерційними банками
обсягів кредитування [57, с. 11].

Залишки заборгованості за кредитами, наданими комерційними банками в
національній та іноземній валюті (включаючи заборгованість за
міжбанківськими кредитами), за дванадцять місяців зросли в номінальному
виразі на 64,5% і становили 20,7 млрд. грн. Реальне зростання
заборгованості за цими кредитами в національній валюті становило 42%, в
іноземній – 44.4%. Воно відбулося в основному за рахунок кредитів,
наданих суб’єктам господарювання (див. рис. 2.2.)

У 2007 році комерційними банками України постійно надавалася відповідна
кредитна підтримка кредитоспроможним суб’єктам господарської діяльності,
переважно за рахунок самостійно мобілізованих ресурсів. Спостерігалася
тенденція до зростання частки заборгованості за кредитами, направленими
в економіку, відносно ВВП (з 9,3% у січні-грудні 2005 року до 12,4 – у
січні-листопаді 2007 року). На 52,9% зросли кошти, залучені на
банківські рахунки від фізичних та юридичних осіб, що збільшило ресурсну
базу комерційних банків і дозволило їм активізувати кредитування
реального сектора економіки.

Рис. 2.2. Структура заборгованості за кредитами, наданими комерційними
банками на 01.01.2008 року, % [97]

Залишки заборгованості за кредитами, наданими суб’єктам господарювання,
на 1 січня 2008 року становили 19,1 млрд. грн., або 92,5% від загального
обсягу кредитних вкладень комерційних банків. За 2007 рік вони
номінальне збільшилися на 62.3% (7,3 млрд. грн.). Це значно більше, ніж
за 2005 рік, коли приріст заборгованості за кредитами становив 2,9 млрд.
грн., або 33,1%. У національній валюті залишки заборгованості зросли на
4,5 млрд. грн., або на 78,7%, в іноземній – на 2,8 млрд. грн., або на
46.6%. Реальне зростання заборгованості за кредитами в національній
валюті (на 42%) випереджало їхнє зростання в іноземній (на 40,7%). У
2005 році зростання цих показників у номінальному виразі становило
відповідно 12 і 61,7%, а реально заборгованість у національній валюті
зменшилася на 6%, в іноземній – зросла на 6,3%. Відповідне зростання
спричинило збільшення в загальній структурі кредитних вкладень частки
кредитів у національній валюті на 5 відсоткових пунктів з відповідним
зниженням питомої ваги кредитів, наданих у іноземній валюті.

На розмір позичкового процента впливає доволі багато чинників, що
потребує зваженого підходу до управління кредитними вкладеннями.

Водночас недостатньо враховується ціла низка чинників (табл. 2.3).

Таблиця 2.3

Зміни процентних ставок банківських установ, облікової ставки
Національного банку України та темпи інфляції [97]

Показники 2003 р. 2004 р. 2005 р. 2006 р. 2007 р.

І. Процентні ставки за кредитами 31,9 24,8 20,2 17,9 16,4

2. Процентні ставки за депозитами 11,2 7,8 7,1 7,8 8,5

3. Перевищення процентних ставок за кредитами над процентними ставками
за депозитами +20,7 +17,0 +13,1 +10,1 +7,9

4. Встановлена облікова ставка Національного банку України 19,7 9,5 7,0
7,5 9,2

5. Темпи інфляції 6,1 0,6 8,2 12,3 10,3

Так, по-перше, між процентними ставками за кредитами і депозитами є
значний розрив – понад 7%. Як правило, у розвинутих країнах перевищенні
кредитної ставки над депозитною коливається у межах 2-3%. Кредитну маржу
можна зменшити, якщо клієнт дає банку значні доходи за валютними
операціями, акредитивами, гарантіями та ін. Така політика потребує
надійної та ефективної системи контролю відносин з кожним клієнтом
Відсоткова маржа може бути зменшена, якщо позика диверсифікує кредитний
портфель банку. По-друге, незважаючи на зменшення облікової ставки
Національного банку України і зниження темпів інфляції, проценти. ставки
за кредитами залишаються ще на порівняно високому рівні. Тому
пропонується при укладанні кредитних договорів передбачати постійне
коригування процентної ставки у випадку зміни облікової ставки
Національного банку України, темпів інфляції та ін. Як і в попередні
роки, кредитна діяльність комерційних банків була зорієнтована в
основному на короткострокове кредитування.

У 2007 році зберігалася стійка тенденція до зростання заборгованості за
короткостроковими позичками, загальний приріст залишків заборгованості
за ними становив 6,6 млрд. грн., або 71,8%, у тому числі в національній
валюті – 3,9 млрд. грн., або 82,8%, в іноземній (у перерахунку на
національну валюту) – 2,7 млрд. грн., або 60%. Реально заборгованість за
короткостроковими кредитами в національній валюті зросла на 45,3%, а в
іноземнійна 53.6%. На 1 січня 2008 року залишки заборгованості за
короткостроковими позичками комерційних банків становили 15,7 млрд.
грн., або 82,1% від загального обсягу (торік їхня частка дорівнювала 9,1
млрд. грн., або 77,6%) [93, c. 41]

У 2007 році відбувалося поступове збільшення обсягів довгострокових
кредитів, заборгованість за якими зросла за цей період на 0,8 млрд.
грн., або на 29,3%, і на кінець грудня становила 3,4 млрд. грн. Їхня
частка в загальному обсязі заборгованості становила 17,9%, або
зменшилася за дванадцять місяців на 4,5 відсоткового пункту.

У національній валюті заборгованість за довгостроковими кредитами за рік
зросла на 60.2%, в іноземній – на 10.5%. Реальне зростання
довгострокових кредитних вкладень з початку року становило в
національній та іноземній валюті відповідно 27.2 і 6%.

Споживчі кредити вважаються найбільш ризиковими у банківський системі.
Вони зазвичай надаються без застави. Збитки від них покриваються
надвисокими прибутками, які банки отримують на цих операціях. На кожному
споживчому кредиті вони часто заробляють від 20 до 100% річних.

У “Райффайзен банку Аваль”, одного з лідерів роздрібного кредитування,
де приблизно третина кредитів, наданих населенню – споживчі, з початку
року рівень неповернень збільшився на 60%. Нещодавно банк прийняв
рішення переорієнтуватися на великих корпоративних клієнтів, через
проблеми з роздрібним кредитуванням [45, c. 86].

Серед великих банків, які активно займаються споживчим кредитуванням,
найменший рівень зростання проблемних кредитів у “ОТП-банку” – 13%.
Аналогічний показник “Приватбанку” складає 30%, “Укрсоцбанку” – 35%, а
“Укрсиббанку” – 51%.

Причиною такого росту проблемних кредитів може бути те, що ринок
роздрібного споживчого кредитування знаходиться на ранній стадії свого
розвитку та оператори на ньому дуже молоді. Тенденція хоч і негативна,
але має пояснення. Банки активно подалися у сегмент роздрібного
кредитування, але ризики цього сегменту на порядок вищі, ніж в інших
сегментах, тому зі зростанням оборотів зростають і обcяги неповернень.

Банкіри говорять про те, що в Україні бум споживчого кредитування вже
закінчився, і банки знову збільшують рівень вимог до потенційних
клієнтів [93, c. 42].

Для банку кредити на купівлю автомобілів –

ймовірно чи не одні з найнадійніших. Ризики тут найнижчі через
ліквідність самого забезпечення (авто) і страхування. Саме тому ринок
автокредитування постійно росте. Проте аналітики вважають, що бум
автокредитування ще попереду. Зазначимо, що в Європі близько 60%
автомобілів купують у кредит, а в США – близько 80%, в Україні ж тільки
кожна третя машина купується в кредит.

За умов банку, також можна, сплативши машину на 30% і протягом

двох років погасивши ще 40% від вартості, – або взяти кредит на нову
модель, або продати цю ж машину дилеру. Реальна ставка за

автокредитами складає 14–18 % у валюті на термін від 1 до 7 років [53,
c. 25].

За останній рік умови іпотечного кредитування істотно покращали: період
кредитування виріс до 22 років, почастішала практика надання кредитів
без первинного внеску, ставки по іпотеці дещо знизилися, але до певного
рівня. Експерти відзначають, що у разі виходу на ринок великих
зарубіжних банків із довгостроковими і дешевими ресурсами можна чекати
ще одну хвилю зниження вартості іпотеки на 1–2%.

На повну оціночну вартість житла нададуть кредит майже всі

учасники ринку іпотеки. Для цього, проте, потрібно надати додаткову
заставу (нерухомість). Без додаткового забезпечення кредит видає
“Приватбанк”, якщо індивідуальний позичальник має позитивну кредитну
історію та є його клієнтом тривалий термін.

Як ніде більше, в житловому кредитуванні банки прагнуть приховати
реальну процентну ставку вводячи масу додаткових комісій. Не враховуючи
витрати на страхування, нотаріуса й інші обов’язкові платежі
індивідуальні позичальники сплачують комісію за розгляд анкети,
оформлення кредиту, ріелторську оцінку і розрахунково-касове
обслуговування. З урахуванням додаткових комісій реальна процентна
ставка в житловому кредитуванні за оцінками аналітиків складає 14–18 % у
валюті [91, c. 14].

Крім того, в комерційні банки пропонують дві схеми погашення: відсоток
на залишок і ануїтетну схему (рівні платежі). І якщо відсотки на залишок
зрештою виявляться найдешевшим варіантом, то ануїтетна схема, за якою ви
рівними частинами розподіляєте виплати по кредиту протягом усього
терміну кредитування, дозволяє зменшити витрати тільки в перші рік–два
користування кредитом.

Багато хто не без прчин скаржиться на високі кредитні ставки

як основну перешкоду для зростання кредитування. Проте одна з

найбільших проблем іпотеки не стільки досить високі ставки, скільки
безперервне зростання вартості житла (яке, як запевняють експерти,
зросте до кінця року ще на 25%) [50, c. 37].

Таким чином із вище сказаного можна зробити висновки про те, що розвиток
кредитної діяльності комерційних банків в Україні в 2007 році відбувався
не лише екстенсивним, а і інтенсивним шляхом. За минулий рік
переорієнтація пріоритетів, раціоналізація структури кредитного портфеля
банків, призвело до більш ефективного використання ресурсів та
підвищення рентабельності кредитних операцій.

Результативність проведеної в 2007 році кредитної роботи відобразилась в
отриманих банками прибутках. Якісний результат кредитної діяльності
базувався також на ефективному вирішенні проблем, які мали комерційні
банки із погашенням позик. Хоча частка простроченої заборгованості
значно зменшилась, але це відбулось в основному за рахунок нарощення
обсягів кредитування. Тож комерційні банки повинен і надалі вживати
результативних заходів щодо повернення сумнівних боргів. Розробка
ефективної кредитної політики сформувала сприятливий грунт для
оптималізації кредитної роботи комерційних банків [91, c. 17].

Висновки до розділу ІІ

Проведений аналіз показав, що існують проблеми з розробки теоретичних
основ кредитної політики та її практичної реалізації, що послаблює вплив
кредиту на покращання якісних і кількісних показників функціонування
комерційних банків і банківської системи. Пропонуємо розглядати кредитну
політику як розробку стратегії і тактики поведінки комерційного банку у
кредитних відносинах із позичальником із метою максимізації своїх
доходів. У розрізі стратегії кредитна політика комерційних банків вбирає
в себе пріоритети, цілі та принципи роботи окремого банку на кредитному
ринку, а стосовно тактики, то це – фінансовий та інший інструментарій,
що використовується цим комерційним банком для реалізації його цілей при
укладанні кредитних угод, правила їх здійснення, регламент організації
кредитного процесу.

Для приймання банком рішень стосовно вибору власних цілей у сфері
кредитування важливе значення мають такі чинники: постановка загальних
цілей діяльності банку на майбутній період, зокрема стосовно доходності
та ліквідності; визначеність перспектив розвитку ресурсної бази банку;
правильна оцінка свого кредитного портфеля; оцінка кредитного ризику;
адекватний аналіз кредитного ринку (попиту і пропозиції кредитних
послуг), врахування динаміки рівня кваліфікації персоналу.

Умови кредитування пов’язані з принципами кредитування – цільовим
характером, диференційованістю, повнотою і строковістю повернення позик,
їхнім забезпеченням та платністю. При порушенні цих принципів у процесі
кредитування банк, керуючись своїми інтересами,

інтересами своїх вкладників, розриває кредитні зв’язки, відкликає
кредит, вимагає його негайного повернення.

Кредитний договір є важливим документом, де міститься економічна та
юридична відповідальність учасників кредитної угоди. Суворо визначеної
форми кредитного договору, що рекомендується комерційним банкам, не
існує. Кредитний договір відображає згоду банку надати позику на певних
умовах та готовність позичальника повернути її після закінчення
визначеного терміну. Як виконання намірів кредитний договір передбачає
конкретні дії з надання та погашення кредиту. Реальні обов’язки клієнта
з повернення позики виникають лише після її отримання, хоча підписання
договору здійснюється раніше.

Проведений аналіз української кредитно-банківської системи виявив
проблеми її функціонування, які спричинені: наявністю вад у механізмі
самоврядування банківської системи, зумовлених як структурою системи,
так і недосконалістю законодавства; загрозою банкрутства через
недостатню ліквідність чи неплатоспроможність комерційних банків;
повільним впровадженням жорстких стандартiв кредитування, нечiткими
принципами управлiння, концентрацiєю ризикiв, кредитуванням iнсайдерiв
та спекулятивними операцiями.

Розділ ІІІ. Кредитний ризик та шляхи удосконалення кредитних відносин
банків з індивідуальними позичальниками

3.1. Суть і методи управління кредитним ризиком

Банківський ринок неможливо уявити без ризику, тому що ризик –
специфічна риса процесу реалізації банківського товару. Важливим
компонентом управління банківськими установами є стратегія управління
ризиків. Звичайно, ризик присутній у будь-якому бізнесі, але для
банківського, в силу специфіки його продукту, ризик є обов’язковим та
невід’ємним явищем, тому що на банках фокусуються всі економічні ризики
через взаємозв’язки банків з усіма суб’єктами ринкової інфраструктури.
Це пояснюється специфікою діяльності банку, яка найбільш яскраво
ілюструє необхідність пошуку оптимального співвідношення дохідності і
ризиковості. Адже ключова функція банківських установ зводиться до
акумуляції заощаджень та забезпечення їх прибуткового розміщення з
одночасним врахуванням інтересів та ризиків вкладників. Можливо, тому
банки інколи називають “покупцями та продавцями ризику”. Але ризики
різноманітні і по-різному можуть бути мінімізовані та компенсовані [51,
c. 151].

Для банків важливим є не уникнути ризику взагалі, а передбачити і
знизити його до мінімальних розмірів. Особливо актуальним це є в умовах
недосконалої системи ринкової економіки України, оскільки мають місце
криза платежів, затримка повернення кредитів, зупинка і банкрутство
багатьох підприємств, нестабільність законодавчої бази. Ось чому
здатність передбачати зміни й орієнтуватися в ситуації, вміння вживати
оздоровчі заходи – все це знаходиться в прямій залежності від володіння
технікою управління діяльністю банку, в тому числі і від її складової –
управління ризиками.

Проте діяльність банків, як і їх клієнтів, не є лише результатом власних
можливостей управління, а визначається рядом факторів, що характеризують
зовнішні фактори, які не пов’язані безпосередньо з діяльністю банку, але
впливають на неї. Тобто в ринкових умовах досліджень лише внутрішніх
ризиків не достатньо. Щоб точніше оцінити банківські ризики, необхідно
вивчати їх у взаємодії з іншими видами ризиків, які прямо чи
опосередковано впливають на стан справ у банківській сфері, тобто
грунтовно оволодіти структурою ризиків, адаптуючи її до специфіки
банківської справи. Оскільки банк по своїй природі акумулює усі можливі
ризики, то виникає схожість між загальною та банківською системами
ризиків. Тому основне завдання зводиться до найбільш оптимального і
зрозумілого поєднання банківських та інших галузевих ризиків та оцінки
можливого впливу факторів на їх зміну.

Кредитний ризик відноситься, до числа найбільш досліджуваних в галузі
управління банківськими ризиками. Він пов’язаний з можливістю
невиконання позичальником своїх фінансових зобов’язань перед банком,
тобто з небезпекою втрати банком основної суми позики і процентів по
ній. Цей ризик має місце і стосовно цінних паперів, по яких можливе
погіршення економічної позиції емітента до такої міри, що він не зможе
відповідати за свої фінансові зобов’язання. Кредитна діяльність –
пріоритетна економічна функція банків, яка пов’язана з ризиком, оскільки
вплив як зовнішніх (головним чином економічних умов), так і внутрішніх
факторів (включаючи управлінські помилки та незаконні операції) можуть
призвести до значних збитків для банку. Така ситуація має більшу
правомірність в умовах сучасного банківського ринку України, ніж у
країнах з розвинутою ринковою економікою, у зв’язку з тим, що для
сучасних українських банків на даний момент кредитування – основна
доходна стаття і тому, фактично, найбільша частка ресурсів направляється
в найбільш ризикову галузь банківської діяльності.

Така підвищена увага до кредитного ризику пояснюється широкою сферою
його прояву та значним впливом на інші фінансові ризики, а також значним
ускладненням самої суті кредитних відносин та похідних від них, яке, на
нашу думку, знайшло найкраще відображення в експериментальній моделі
структури кредитного ризику в дослідженнях українських економістів В.
Волинського та О. Пернарівського, які поділяють кредитний ризик на:
ризик, пов’язаний з позичальником, ризик, пов’язаний із способом
забезпечення, системний і форсмажорний ризик [51, c. 152].

Цікавим моментом у даній моделі є місце забезпечення, що впливає на
управлінське рішення в кредитному процесі. Більш глибоке розуміння суті
і структури кредитного ризику забезпечується розглядом характеристики
чинників цього ризику (табл. 3.1).

Таблиця 3.1.

Асортимент і характеристика чинників кредитного ризику [51]

Найменування чинника Характеристика чинника

І. Ризик, пов’язаний з позичальником, гарантом, страховиком.

1.1. Об’єктивний (фінансових можливостей).

1.2. Суб’єктивний (репутації).

1.3. Юридичний. 1.1. Нездатність позичальника (гаранта, страховика)
виконати свої зобов’язання за рахунок поточних грошових надходжень чи
від продажу активів

1.2. Репутація позичальника (гаранта, страховика) в діловому світі, його
відповідальність і готовність виконати взяті зобов’язання.

1.3. Недоліки в складанні і оформленні кредитного договору, гарантійного
листа, договору страхування.

2. Ризик, пов’язаний з предметом застави.

2.1. Ліквідності.

2.2. Кон’юнктурний.

2.3. Загибелі.

2.4. Юридичний. 2.1. Неможливість реалізації предмета застави.

2.2. Можливе знецінення предмета застави за період дії кредитної угоди.

2.3. Загибель предмета застави.

2.4. Недоліки в складанні та оформленні договору застави.

3. Системний ризик. 3. Зміни в економічній системі, які можуть вплинути
на фінансовий стан позичальника (наприклад, зміна податкового
законодавства).

4. Форс мажорний ризик. 4. Землетруси, повені, катастрофи, смерчі,
страйки, військові дії

Процес визначення ступеня та оцінки кредитного ризику повинен містити:

аналіз можливих джерел кредитного ризику за певною кредитною заявкою та
визначення найважливіших із них;

побудову моделі зв’язків визначених джерел ризику та їхню оцінку;

визначення сукупного (комплексного) кредитного ризику стосовно
потенційної кредитної угоди;

визначення впливу потенційної кредитної угоди на вже сформований
кредитний портфель банку, що призведе до подальшої його диверсифікації;

визначення ставки процента за кредит із урахуванням ризику за цією
кредитною угодою і показника зміни портфельного ризику.

Оцінку чинників кредитного ризику можна проводити за методами, які
включають однорідні критерії. Вербальний знаходить своє відображення в
особистому досвіді спілкування кредитного працівника з індивідуальним
позичальником. Якісний характеризується репутацією індивідуального
позичальника, яка визначається на основі його кредитної історії; якістю
управління підприємством, що включає професіоналізм керівника та
ефективність організаційної структури виробництва; якістю
запропонованого забезпечення тощо. Статистичний метод передбачає
вивчення зміни економічних показників балансу та звітності підприємства,
динаміки кредитних вкладень комерційного банку. Числовий включає
розрахунок системи фінансових коефіцієнтів [37, c. 43].

Основні сучасні методи управління кредитним ризиком можна поділити на
дві групи:

методи, які використовуються на рівні конкретної позики (позичальника);

методи, які використовуються на рівні кредитного портфеля банку.
Зупинимося на розгляді цих методів.

В практиці діяльності вітчизняних банків початковим етапом процесу
кредитування вважається заповнення кредитної заявки, яка досить часто
має не зовсім досконалий вигляд. Разом з тим, формування кредитної
пропозиції – це досить масштабна, відповідальна і трудомістка процедура.
Якраз цей аспект вдало врахований зарубіжними банками, які перший етап
на шляху до видачі кредиту пов’язують з попереднім контактом кредитного
працівника та потенційного позичальника, що дає змогу визначити
доцільність подання кредитної заявки чи, можливо, необхідність
додаткового контакту.

Західними банками стандартизовано підхід до початкової взаємодії з
потенційним позичальником шляхом заповнення кредитним працівником
затвердженого кредитним комітетом банку бланку звіту про контакт з
клієнтом.

Можна сказати, що цей етап кредитного процесу дозволяє на найбільш
поверхневому рівні визначити доцільність взаємодії з даним клієнтом та
відповідність Його потреб специфіці діяльності конкретного банку. Такий
підхід пов’язаний з високою спеціалізацією і сегментацією банківської
справи розвинутих країн та їх досить активною кредитною діяльністю. Щодо
вітчизняних банків, то вони кредитують переважно власних клієнтів, а при
появі нових потенційних позичальників не мають можливості відбирати їх
за маркетинговими принципами спеціалізації та сегментації. Адже
зрозуміло, що банки націлені на залучення порівняно перспективних
позичальників та сприяння їм у формуванні кредитної заявки. Ось чому
процеси формування і оцінки кредитної пропозиції тісно переплетені та
направлені на максимальне виявлення кредитних ризиків при видачі даного
кредиту. Саме тому однією з основних та важливих складових частин
управління кредитними ризиками є попередня робота з позичальником, яка
покликана дати відповіді на питання:

• наскільки добре банк знає моральну та етичну репутацію клієнта поряд
з репутацією його як підприємця;

• наскільки добре підготовлена кредитна пропозиція;

• чи є ціль кредиту прийнятною для банку [20, c. 63].

Задля забезпечення достовірності у вирішенні цих питань важливо значну
увагу надавати персональним співбесідам з клієнтом, для оцінки кредитним
інспектором необхідності кредитування, характеру клієнта та відвертості
його намірів, що може вплинути на подальшу співпрацю. Ця співбесіда має
велике значення при вирішенні питання про видачу позики: вона дозволяє
не тільки уточнити деталі кредитної пропозиції, але й скласти
психологічний портрет позичальника, вияснити професійну підготовку
керівного складу компанії, реалістичність його оцінки стану і перспектив
розвитку підприємства. Необхідно зазначити, що вітчизняна практика
кредитування вже також відводить належне місце процесу безпосереднього
спілкування з позичальником. Так, наприклад, керівництво по кредитних
процедурах Приватбанку передбачає цілі системні групи питань для
проведення інтерв’ю з клієнтом, а Промінвестбанк – спеціальну анкету
для опитування клієнта. Після ознайомлення з кредитною пропозицією та
співбесіди з потенційним позичальником, кредитний інспектор повинен
прийняти рішення: продовжувати роботу з кредитною заявкою чи відмовити у
подальшій співпраці. Тому, чим професійнішою та повнішою буде первинна
робота з клієнтом, тим легше буде відповісти на це питання. Адже, якщо
пропозиція клієнта, навіть після поверхневої розмови, явно не відповідає
важливим принципам банківської політики в галузі кредитування, то від
неї

Зрозуміло, що по кожному кредиту існує ризик неповернення внаслідок
непередбачених подій. Банк може проводити політику видачі позик лише
абсолютно надійним позичальникам. Але тоді він втратить багато
прибуткових можливостей. З іншого боку, виникнення труднощів з
погашенням боргу може дуже дорого обійтися банку. Тому виважена кредитна
політика направлена на забезпечення балансу між обережністю і
максимальним використанням всіх потенційних можливостей доходного
розмішеная ресурсів. Саме зважена політика кредитування повинна
врахувати всі можливі зміни та періодичність перевірки всіх кредитів,
термін погашення яких ще не настав. Ми погоджуємося з точкою зору
зарубіжних економістів, які стверджують: щоб такий нагляд забезпечував
максимальне уникнення проблемних позик, процес його організації повинен
базуватися на основних принципах:

• періодична перевірка всіх видів кредитів (наприклад, кожні 30, 60,
90 днів можуть перевірятися всі великі позики і вибірково більш дрібні);

• детальна розробка етапів перевірки кредитів, щоб забезпечити аналіз
всіх важливих умов кредитної угоди;

• найбільш часта перевірка великих кредитів, оскільки непогашення їх
відображається на фінансовому стані банку;

• найбільш часта перевірка проблемних кредитів, збільшення частоти
перевірок у відповідності до росту проблем стосовно конкретного
позичальника;

• більш часті перевірки в умовах погіршення
економічної кон’юнктури [20, c. 64].

Забезпечення позики – це останній спосіб захисту банку. В основі угоди
повинна лежати вигідна комерційна операція, яку фінансує банк.
Забезпечення – це лише додаткова гарантія, а не плата за кредит. Воно
повинно стимулювати позичальника до своєчасного погашення боргу,
дисциплінувати його, змусити більш серйозно відноситися до своїх
зобов’язань.

На практиці принципи забезпечення повинні застосовуватися реально і з
урахуванням особливостей конкретних видів позик і форм забезпечення. Ось
чому по відношенню до забезпечення працівник банку, на нашу думку,
додатково повинні проводити наступні заходи:

• визначити відносну практичність оцінки забезпечення як до
прийняття рішення про видачу позики, так і протягом
терміну кредитування;

• визначити можливість розміщення забезпечення на ринку, його
ліквідність;

• перевірити можливість вступу у володіння забезпеченням;

• встановити швидкість амортизації чи темп морального зносу застави;

• перевірити відсутність інших прав на забезпечення;

• зареєструвати уступку прав на забезпечення в суді;

• проводити періодичні перевірки місцезнаходження та стану
забезпечення.

Важливо також правильно вибрати форму технічної передачі забезпечення
клієнта банкові в разі неповернення позики:

• передача об’єкту забезпечення у повну власність банку;

• передача у володіння без переходу права власності;

• передача банку титулу власності на об’єкт забезпечення;

• депонування в банку документів, що дозволяють розпоряджатися майном;

• домовленість, згідно якої банк може звернутися в суд для отримання
дозволу на продаж власності позичальника;

• отримання банком нотаріально засвідчених гарантій [20].

Отже, саме комплексний кредитний аналіз трьох вище розглянутих чинників
– кредитоспроможності клієнта, обслуговування боргу, якості забезпечення
– дозволяє визначити якість кредиту. В світовій практиці банківського
кредитування існує дві основних методики оцінки банківських позик на
базі вибраних критеріїв – номерна і бальна. При першій рейтинг позики
визначається на основі перелічених ознак. При другій методиці по кожному
критерію розробляється шкала бальної оцінки в залежності від ситуації.
Банки, як правило, створюють власні системи рейтингу кредиту по якості:
одні використовують більш прості, інші – дещо деталізовані (номерна,
бальна, аналіз фінансових коефіцієнтів). Але у будь-якому випадку
переслідується одна мета, а саме: полегшити процес прийняття рішення про
видачу позики та визначення її ціни. В зарубіжних банках практикується
комбіноване використання як номерної, так і бальної систем з деякими
тенденціями у бік останньої, що зумовлюється необхідністю конкретизації
оцінки якості кредиту в умовах порівняно високого попиту на нього. Щодо
України, то необхідність застосування кількох рейтингових систем
пояснюється не потребою вибрати “кращих з кращих” позичальників, а
прагненням підтвердити правильність враження про клієнта та уникнути
ризику. Зрозуміло, що банк буде більш впевнений у своєму рішенні, якщо
кілька різних систем дадуть однаково позитивний результат якості
кредиту.

Управління кредитними ризиками також включає систематичний аналіз
кредитного портфеля та роботу з проблемними кредитами. Адже кредитний
портфель – це сукупність виданих позик, які класифікуються за
критеріями, пов’язаними з різноманітними факторами кредитного ризику чи
способами захисту від нього. Регулярний аналіз позичкового портфеля в
системі управління банком дозволяє вибрати варіант раціонального
розміщення ресурсів, напрямок кредитної політики банку, знизити ризик за
рахунок диверсифікації кредитних вкладень, прийняти рішення про
доцільність видачі позик клієнтам залежно від їх галузі, форм власності,
кредитоспроможності, що в свою чергу – одним з методів мінімізації
кредитного ризику.

Організація управління кредитним портфелем становить складову систему
управління ризиками позичкових операцій та повинна містити наступні
елементи:

• вибір критеріїв оцінки якості позик, які формують кредитний портфель;

• розробку певного методу оцінки якості позик на основі вибраних
критеріїв та навчання персоналу банку для практичного застосування;

• організація роботи по класифікації позик за групами ризиків;

• накопичення статистичної інформації по банку для визначення проценту
ризику для кожної групи класифікованих позик: частки
простроченої заборгованості і процентів списання її за рахунок резерву
банку в розрізі окремих груп позик;

• визначення абсолютної величини кредитного ризику в розрізі груп
позик кредитного портфеля та сукупного ризику по банку;

• прийняття рішення про величину резерву для покриття можливих втрат по
позиках, джерела відрахування в цей резерв, а також заходів по зміні
структури кредитного портфеля та його якості;

• оцінку якості кредитного портфеля на основі фінансових коефіцієнтів
та сегментації позичкового портфеля, яка займає важливе місце в системі
оцінки фінансової стійкості байку [20, c. 66].

Зрозуміло, що в залежності від економічної ситуації, стійкості
банківської системи, інтенсивності кредитної діяльності конкретного
банку та ризиковості середовища його функціонування, організація аналізу
кредитного портфеля може дещо видозмінюватися чи ускладнюватися. Так,
набір критеріїв оцінки якості позик, як нами зазначалося вище, може бути
значно повнішим. Згідно рекомендацій НБУ, українські банки переважно
використовують критерії, які зосереджені в більшості на фінансовому
стані та управлінських функціях позичальника, основними з яких є: обсяг
реалізації, прибутки та збитки; рентабельність, коефіцієнти ліквідності;
грошові потоки, склад та динаміку дебіторсько-кредиторської
заборгованості; ефективність управління позичальника, ринкова позиція
позичальника і його залежність від циклічних та структурних змін в
економіці і галузі; макроекономічна ситуація в економіці і стан розвитку
галузі позичальника; наявність державних замовлень та державної
підтримки; історія погашення кредиторської заборгованості позичальника в
минулому.

Відповідно до Положенням НБУ “Про порядок формування та використання
резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями
банків”, затвердженим Правлінням НБУ 06.07.2000 р. № 279, банк повинен
визначити клас надійності позичальника, який є критерієм структуризації
кредитного портфеля, а сам кредитний ризик в залежності від врахування
забезпечення поділяти на чистий і валовий [67].

Для українських банків така методика аналізу кредитного портфеля ввійшла
в практику досить недавно. Як і у більшості країн, крім аналітичного
застосування, вона призначена для використання при формуванні резерву
покриття кредитних ризиків. Причому у світовій практиці поширена більше
саме ця функція методики, а для безпосередньо внутрішнього управління
якістю кредитної політики зарубіжні банки володіють потужною і
різноманітною базою аналітичних способів структурування та оцінки
позичкового портфеля, чого не скажеш про банки України. Існує думка, що
наші банківські установи не прагнуть систематичного та науково
обгрунтованого аналізу якості своїх кредитів (до чого постійно спонукає
НБУ), а до вище розглянутої методики ставляться лише як до засобу
формування страхового резерву по кредитах.

Це пояснюється тим, що ціль резервних відрахувань полягає у
відшкодуванні збитків, повернення яких вважається неможливим. Цей метод
полягає в створенні загальних страхових резервів, які призначені для
покриття можливих у майбутньому, але ще не ідентифікованих збитків, які
є результатом кредитного ризику. Слід додати, що сальдо по рахунку
загальних страхових резервів є засобом погашення збитків майбутніх
періодів (тому часто розглядається як форма допоміжного капіталу), в той
час як спеціальні резерви формуються під вже ідентифіковані збитки (чи з
досить високою імовірністю) і, як наслідок, не можуть служити в якості
додаткового страхування проти збитків майбутніх періодів і не можуть
розглядатися як капітал [78, c. 10].

3.2. Методика оцінки кредитоспроможності комерційними банками
індивідуальних позичальників

На сучасному етапі розвитку оцінки кредитного ризику особливого значення
набувають всебічний аналіз та оцінка кредитоспроможності позичальника. У
вітчизняній літературі фактично немає обгрунтованих методик оцінки
клієнта, що по суті є основним в процесі мінімізації кредитного ризику
банку. На нашу думку, це передусім пояснюється, по-перше, обмеженим
використанням товарно-грошових відносин протягом тривалого часу,
по-друге, тим, що для кредитних відносин були характерні не економічні,
а адміністративні методи управління, які характеризуються високим
ступенем централізації права прийняття остаточних рішень. Застосовувані
в даний час і рекомендовані НБУ способи оцінки кредитоспроможності
спираються головним чином на аналіз діяльності позичальників у
попередньому періоді і орієнтовані на розв’язання розрахункових завдань.
Така оцінка не може вичерпно характеризувати роботу позичальника-в
наступному періоді [88, c. 14].

Цьому можна протиставити використання більш сучасного, на нашу думку,
методу оцінки клієнта, який включав би процес прийняття рішень на основі
проведеного дослідження.

Як було зазначено вище, при деталізації процесу кредитного аналізу
методики, як правило, зводяться до оцінки кредитного ризику, в основі
якої виділяються такі основні критерії:

а) репутація, тобто вияснення взаємовідносин потенційного позичальника з
кредиторами, постачальниками, клієнтами (суб’єктивний фактор);

б) можливості, тобто визначення платоспроможності позичальника за
останні кілька місяців чи років в залежності від обсягу кредитної угоди
(об’єктивний фактор);

в) капітал, тобто наявність власного капіталу і згода позичальника
використати його при необхідності в певній частині для погашення кредиту
(об’єктивний фактор);

г) зовнішні умови, тобто поточний стан економіки певного регіону чи
країни, а також галузі, де працює позичальник (об’ективно-суб’єктивний
фактор);

д) забезпечення як одне з правил захисту від ризику або ж як засіб
подолання недоліків інших критеріїв оцінки кредитного ризику
(об’єктивний фактор).

Необхідно зазначити, що в ні в одній з розглянутих моделей та в переліку
основних критеріїв не враховується такий чинник, як якість
обслуговування боргу, а репутація зводиться тільки до формального
вияснення взаємовідносин з позичальниками. На практиці ж робота
українських кредитних аналітиків, на нашу думку, повинна зводиться до
аналізу таких чинників: кредитоспроможність клієнта; обслуговування
боргу; якість забезпечення.

Насамперед слід зауважити, що часто ототожнюють поняття
платоспроможності та кредитоспроможності. Перше поняття охоплює
здатність і можливість своєчасно погасити всі види заборгованості, в той
час як друге характеризує лише можливість погашення позичкової
заборгованості, тобто є вужчим за змістом. Незважаючи на те, що банк
повинен би цікавитися лише кредитоспроможністю, платоспроможність при
видачі позики теж має велике значення, адже для обох показників важливою
є характеристика фінансового стану позичальника [85, c. 41].

Щодо юридичних осіб вона визначається на основі даних про діяльність
підприємства, включаючи величину власного капіталу, прибутковість,
рентабельність, структуру оборотних активів, їх оборотність, склад і
структуру джерел оборотних засобів. При цьому важливо, щоб при оцінці
фінансового стану та здатності погасити позики використовувалися не лише
дані про певні залишки, але й про їх оборотність та взаємозв’язок
швидкості обороту різних статей активів і пасивів. Доцільно
використовувати при оцінці кредитоспроможності показники, що
характеризують як структуру активу і пасиву балансу, так і обсяг та
строки обороту різних вкладень засобів (по активу).

Варто враховувати і такий фактор, як фінансова дисциплінованість
індивідуального позичальника і його контрагентів. Для оцінки здатності
погасити позику на перспективу слід взяти до уваги і вплив на діяльність
клієнта можливих кон’юнктурних змін в економіці. Досить нелегко, але
необхідно, врахувати такий фактор як репутацію позичальника. Тому, ми
пропонуємо процес оцінки кредитоспроможності розділити на складові
частини (рис. 3.1).

Рис. 3.1. Складові чинники оцінки кредитоспроможності [79]

В свою чергу, оцінку ділової кредитоспроможності пропонуємо розділити
наступним чином.

Ділова кредитоспроможність повинна оцінюватися у двох напрямках:
моральному та діловому. Однією з основних складових ділової якості
керівника є його репутація, інші – освіта, досвід роботи та майнова
власність, повинні оцінюватися у взаємозв’язку і взаємозалежності. Так,
наприклад, при незначному досвіді роботи та достатній економічній освіті
керівник може бути наділеним майновими правами володіння матеріальними
цінностями, які при потребі можуть служити забезпеченням майбутньої
позики. І навпаки, при наявності педагогічної освіти, відсутності
власного майна і будь-якого досвіду роботи, надання кредиту навіть на
досить прийнятних для банку умовах є сумнівним. Звичайно, можна
заперечити, що в залежності від різних форм організації при виконанні
функцій керівником підприємства не завжди його власне майно можна
враховувати при наданні позики, бо посада керівника може бути наймана.
Але при кредитуванні фізичних осіб, підприємців, товариств з повною
відлов і дальністю тощо, цей фактор повинен враховуватися обов’язково,
тому що достатня частина кредитних ресурсів “осідає” саме в цих секторах
ринку. Посилена увага до кредитного ризику пояснюється ще і тим, що
переважна частина банківського прибутку в Україні забезпечується
кредитними операціями, і, на противагу цьому, саме непогашення позики
приносить банкам великі збитки і є однією з найпоширеніших причин
банкрутства кредитних установ [81, c. 37].

Якщо ж за підсумками попереднього огляду та інтерв’ю кредитний працівник
вирішує продовжити роботу з клієнтом, він направляє його разом із
заявкою та представленими документами у відділ кредитного аналізу (в
практиці українських банків вій представлений окремим працівником чи
ототожнюється з відділом економічного аналізу).

Отже, ризик кредитування залежить від виду кредиту, забезпечення,
специфіки кредиторів (банки, комерційні структури, кредити страхових
компаній та приватних осіб), видів позичальників (сільськогосподарські,
промислові, комунальні, персональні), напрямку використання (споживчі,
промислові, на формування капіталу, інвестиційні, сезонні, на усунення
тимчасових фінансових труднощів, періодичні, на операції з цінними
паперами, імпортні та експортні), розмірів (малі, середні, великі),
способів надання (вексельні, при допомозі відкритих рахунків).

Якість обслуговування боргу визначається наявністю прострочених
платежів. Цей чинник є своєрідним індикатором ризику неплатежів, який
аналізується як на основі минулого досвіду роботи з позичальником (і не
пише банку-кредитора), так і виходячи з прогнозної
оцінки кредитоспроможності. Сучасні українські банки використовують таку
практику у своїй роботі. Так АК Промінвестбанк розробив документи, в
яких відображені рух дебіторсько-кредиторської заборгованості та графік
її погашення. Значну увагу стану простроченої заборгованості рекомендує
приділяти НБУ при оцінці класу позичальника у формуванні страхових
фондів для покриття втрат від кредитної діяльності. Звичайно, банк не
бере до уваги позичальників, які невчасно внесли платежі з причин,
зумовлених недоліками при перерахуванні коштів. Він працює з боржниками,
які реально затримують платежі. Так, Сушко В. пропонує класифікувати
позичальників залежно від тривалості затримки на [82, c. 24]:

? неризикових позичальників (затримка платежу від 1 дня до 1 місяця);

? позичальників, що перебувають у ненормальній ситуації (затримка 1-3
місяці);

? позичальників, що викликають стурбованість (затримка 3-6 місяці);

? позичальників, що викликають серйозну стурбованість і недовіру
(затримка більше 6 місяців).

Отже, робота банку зводиться не лише до видачі кредиту, а й до постійної
роботи з клієнтами, вміння правильно визначити і при необхідності
скоригувати клас позичальника та вжити відповідні заходи.

Оцінка кредитоспроможності позичальника за фінансовими показниками має
такі недоліки: по-перше, не можна обмежуватись чи віддавати перевагу
одному з показників, оскільки ці коефіцієнти неповно характеризують
кредитоспроможність позичальника; по-друге, в умовах нестабільної
економіки, високих темпів інфляції фактичні показники за минулі періоди
не можуть бути єдиною базою оцінки здатності позичальника погасити свої
зобов’язання у визначений термін, включаючи позики банку, оскільки
розрахунок оцінки фінансового стану позичальника на основі системи
фінансових коефіцієнтів будується на сальдових звітних показниках;
по-третє, відсутня єдина база оптимальних значень фінансових показників.
Їхній рівень змінюється залежно від стану економіки країни, що прямо
пропорційний фінансовому стану вітчизняних підприємців; по-четверте,
розраховані коефіцієнти фіксують лише мить економічного часу, залишаючи
за кадром безперервні динамічні зміни [80, c. 26].

Повернення кредиту, являючи собою основну властивість кредитних
відносин, на практиці знаходить своє вираження в певному механізмі. Він
базується, з одного боку, на економічних процесах, що лежать в основі
зворотного руху кредиту, з іншого боку – на правових відносинах
кредитора і позичальника, що випливають із їхнього місця в кредитній
угоді.

Промінвестбанк проводить наступну оцінку соціального, майнового та
фінансового стану індивідуального позичальника – “Промінвестбанку”.

1. Соціальна стабільність Бали

фізична особа працездатного віку 10

наявність шлюбного контракту 10

забезпеченість роботою 10

2. Питома вага річних виплат за кредитом (процентів та погашення
основної частини кредиту) у сукупному річному доході позичальника

25% 10

менше 25% 20

Сукупний річний доход позичальника – це заробітна плата: доход по
вкладах у фінансових установах, по державних та муніципальних
облігаціях, сертифікатах фондів та компаній, акціях підприємств:
гонорари, стипендії тощо.

3. Користувався банківськими позиками у минулому та своєчасно їх погашав
20

4. Має зв’язки та підтримку у ділових колах (підтверджується відповідним
листом-рекомендацією) 10

Класифікація індивідуальних позичальників за кількістю набраних балів

Клас: Бали

А вище 70

Б 60

В 50

Г 40

Д нижче 40

В основі аналізу кредитоспроможності клієнта лежить збір необхідної
інформації, яка найбільш повно характеризує клієнта. В США і західних
країнах існують спеціальні юридичні норми і правила, які регулюють
порядок збору та об’єм інформації, яка використовується банками для
аналізу кредитоспроможності клієнта. В них вказується, що кредит повинен
надаватися будь-якому позичальнику, який задовольняє встановленим
критеріям відносно кредитного ризику. Для забезпечення подібного підходу
Конгрес США затвердив закон “Про рівні кредитні можливості”, (ECOA –
Equal Credit Opportunities Act), у відповідності до яких кредитори не
мають права здійснювати дискримінацію потенційних позичальників [82, c.
26].

Інший юридичний акт – Положення “В”, прийнятий ФРС США, – визначає
основні критерії, які повинні виконуватись при складанні банками анкет
(заяв на видачу кредиту) і визначені кредитоспроможності клієнта. В
Положенні “В” передбачається таким чином інформація про клієнтів, яка
може використовуватись банком в бальних системах оцінки
кредитоспроможності: визначається коло інформації, яку банк не може
запросити та використовувати проти клієнта. Положення забезпечує умови
для кращої оцінки кредитоспроможності клієнта. (Наприклад, позичальник
зобов’язаний включити в анкету інформацію про чоловіка (жінку) при
звернення в банк за позикою незалежно від наявності солідарної
відповідальності за борги). Кредитори зобов’язані повідомити
позичальників про можливості надання їм позик на протязі 30 днів з
моменту одержання заяви на видачу позик.

В США закон обмежує можливості банків по збору інформації, яка
стосується сімейного стану позичальника, сплати аліментів, суспільних
внесків, планів жінок відносно вагітності і родів, наявності телефона
або його відсутність та ін.

В процесі аналізу індивідуальної кредитоспроможності фізичних осіб
важливо дуже обережно використовувати метод кредитного скорингу, тому що
особливо при видачі довгострокових позик ситуація в процесі виконання
кредитного договору сильно змінюється і можлива серйозна небезпека
непогашення позики.

Очевидно, що використання бальних систем оцінки кредитоспроможності
клієнтів — це найбільш об’єктивний і економічно обгрунтований процес
прийняття рішень, аніж використання експертних оцінок. Єдина складність
полягає в тому, що бальні системи оцінки кредитоспроможності клієнта
повинні бути статистично детально перевірені та вони потребують
постійного оновлення інформації, що може бути дорого для банку. Тому
невеликі банки, як правило, не розробляють власних моделей аналізу
кредитоспроможності клієнтів через високу вартість їх підготовки і
обмеженою інформаційною базою [65, c. 31].

Більш детальним є аналіз економічного стану постачальника методом
коефіцієнтів. Тому особливу увагу банкіри у всьому світі приділяють
сьогодні аналізу фінансових коефіцієнтів, наприклад, показників
ліквідності, оборотності засобів, забезпечення власними засобами,
прибутковості або на основі грошового потоку, внаслідок чого
визначається клас кредитоспроможності позичальника та його рейтинг.

Для встановлення розміру адекватного покриття кредитного ризику у
споживчих позиках, західні банки нерідко розраховують спеціальні
показники, коефіцієнти, які характеризують мінімальний розмір платежів
на погашення позики і максимально дозволений розмір заборгованості по
відношенню до доходів клієнта.

Використовуючи подібні коефіцієнти банкір використовує: відповідність
розміру доходу, який вказаний в анкеті, розміру фактичного доходу
клієнта; стабільність джерел доходів; і визначає умови погашення позики
в тому випадку, якщо позичальник втрачає частину доходу через зниження
загальної ділової активності або зниження конкурентноздатності даного
виду бізнесу і т.д [52, c. 90].

Значення ж забезпеченості (в тому числі застав) полягає в наданні
вторинного джерела погашення позики. Забезпечення по позиці може
приймати форму застави у вигляді матеріальних цінностей, які
кредитуються, інших активів, які належать клієнту, або гарантій по
позиці, поручительств і страхування.

3.3. Робота банків з проблемними кредитами та шляхи удосконалення
кредитних відносин з індивідуальними позичальниками

Практика роботи зарубіжних банків із проблемними кредитами засвідчує, що
раннє виявлення проблемних кредитів все частіше натрапляє на людський
фактор. Більше того, практика показує, що досить часто проблемні
кредити, які завчасно виявлені, дійсно набагато складніші, ніж
передбачували працівники банку.

Перші ознаки проблемності кредитів можна поділити на “фінансові”, котрі
пов’язані безпосередньо із роботою клієнта, та “нефінансові”.

Нефінансовими “сигналами” можуть бути необгрунтовані затримки в
одержанні від клієнта фінансової звітності, особливо тоді, коли
кредитним договором передбачено надання інформації протягом певного
проміжку часу. Пояснення клієнтів про причини затримки власне є
свідченням проблемності кредитів. Небажання клієнта дати детальні
пояснення з приводу тих чи інших статей фінансової звітності може бути
оцінене як відмова від співробітництва і довіри у взаємовідносинах банку
і клієнта [54, c. 10].

Небажання клієнта дати інформацію може бути обумовлене метою приховати
неприємні факти виробничої чи фінансової діяльності. Прохання клієнта
про перегляд умов кредитування, зміни в схемі погашення кредиту або
пролонгація кредиту також є нефінансовими застережними сигналами
проблемності кредитів. Фінансові ознаки проблемності кредитів можуть
виявлятися при проведенні аналізу фінансової звітності. В даному
випадку, зазвичай, проблемності кредитів не уникнути. Застережні сигнали
фінансового характеру можуть виявлятися через відхилення показників
господарсько-фінансової діяльності компанії-боржника від планових або
очікуваних відхилень в системі обліку і контролю боржника, або через
модифікацію наданих йому кредитів. Остання виявляється у тих випадках,
коли, наприклад, сезонні кредити можуть поповнюватися періодично і, в
результаті, стануть постійним джерелом фінансування затрат клієнта.
Порушення обороту грошових потоків клієнта примушує останнього до змін
умов кредитування, пролонгації позик тощо. Враховуючи те, шо умови
кредитів повинні відповідати їх меті, банку необхідно проаналізувати
невідповідність у використанні кредитів і провести аналізи причин.

Проблемні кредити виникають переважно внаслідок причин, пов’язаних із
боржником. Проте не потрібно відкидати і банківську сторону, яка хоча в
деякій мірі, але все ж таки причетна до створення передумов проблемності
кредитів. Серед основних факторів впливу на своєчасне і повне погашення
кредиту, пов’язане з роботою банків, є некваліфікована робота
банківських спеціалістів, а також фінансові зловживання та перевищення
своїх службових повноважень спеціалістами кредитних відділів [89, c.
50].

Потенційні і реально існуючі проблемні кредити вимагають прийняття
наступних процедур: ведення обліку проблемних кредитів, створення
резервів по них, модифікація кредитної угоди, реалізація забезпечення та
списання кредитів (див. рис. 3.2).

Якщо боржник не погашає в зазначений в кредитній угоді термін основну
суму боргу і проценти по ньому, то банк повинен вирішити, чи варто йому
відображати кредит в обліку за принципом нагромадження чи ні. Банківська
практика обліку прострочених кредитів і процентів по них дуже різна.
Так, банки в США у випадку простроченості кредитів більш ніж на 90 днів
і внаслідок відсутності пом’якшуючих обставин, повинні відмовитися від
принципу нагромадження, і вся сума нарахованих, але не одержаних
процентів не повинна бути списана з рахунку доходів банку. В деяких
країнах кредити підприємствам державного сектора враховуються за
принципом нагромадження, тому що вважається, що борг все одно 0іуде
погашений державою [28, с. 84].

В Україні комерційні банки обліковують проценти по позиках на рахунках
шостого класу. Протягом 30 днів процентні суми, які нараховані по
позиках, відносяться на доходи установи банку. Після цього періоду облік
їх ведеться на позабалансових рахунках дев’ятого класу і припиняється їх
нарахування у випадку віднесення позики до категорії безнадійних позик
або при відшкодуванні процентних доходів за рахунок реалізації застави
майна.

Рис. 3.2. Схема роботи банків з проблемними кредитами [28, с. 262]

Після того, як були виявлені ознаки проблемності актинів і кредити
віднесені до категорії, які нижче стандартних, банку необхідно створити
адекватні резерви проти можливих збитків. Загальна політика комерційних
банків у сфері резервування наступна: банки створюють загальні резерви
на стандартні кредити і спеціальний – на нестандартні, тобто кредити
під контролем, субстандартні, сумнівні, а також на безнадійні.

Особливостями модифікації кредитної угоди є те, що банк і боржник
взаємодіють на партнерських умовах. Вони спільно розробляють підходи і
програму для “порятунку” кредиту. Слід зауважити, що внаслідок
унікальності проблемних кредитів, які залежать від умов їх надання га
джерел погашення, а також від причин їх виникнення, в практиці не існує
універсальних правил їх ”порятунку”. Тому додаткова (модифікована)
угода між банком і боржником повинна враховувати наступне:

1) розробку програми зміни структури заборгованості відповідно зі
стабілізаційними заходами фірми-боржника;

2) одержання додаткової документації і зобов’язань щодо повернення
кредиту;

3) робота з керівництвом фірми по виявленню проблеми і пошуку її
вирішення;

4) розробка програм скорочення видатків;

5) одержання додаткового забезпечення позики тощо.

Якщо в момент настання терміну виконання зобов’язання, забезпеченого
заставою, воно не буде виконано, то заставодержатель набуває права
звернення стягнення на предмет застави. Таким чином, відповідно до
Цивільного кодексу України перебіг терміну позовної давності для позову
банку про звернення стягнення на предмет застави починається з
наступного дня після настання терміну виконання зобов’язання щодо
повернення кредиту. Згідно з чинним законодавством [3, с. 21] звернення
стягнення на заставлене майно може здійснюватися:

– в судовому порядку;

– в позасудовому порядку;

– у безспірному порядку на підставі виконавчої о надпису. Списання
збитків, пов’язаних з безнадійними кредитами, може проходити як за
рахунок загального резерву, так і за рахунок спеціального.

Так, із загального резерву погашаються такі кредити:

– кредити, видача яких проходила після порушення проти клієнта справи
про банкрутство;

– кредити, заборгованість за якими була погашена за рахунок
спеціального резерву внаслідок непідтверджених форс-мажорних обставин;

– кредити, погашення заборгованості за якими не може відбутися через
накладення стягнення на майно згідно з чинним законодавством, або якщо
Арбітражний суд не задовільнив позов комерційного банку щодо стягнення
майна;

– кредити, погашення простроченої заборгованості за якими визнані в
судовому порядку недійсними або з вини банку, або з вини обох сторін;

– кредити, списання безнадійної заборгованості по яких здійснюється на
підставі рішення правління банку.

Всі інші види простроченої заборгованості списуються за рахунок
спеціальних резервів комерційного банку, в тому числі по безнадійній
заборгованості позичальника, визнаного банкрутом, у встановленому
законодавстовом порядку.

Таким чином, організація роботи банків по кредитуванню клієнтів на
основі запропонованої технологічної карти кредитування дозволить:

– по-перше, прозоро і зрозуміло для клієнтів організувати процес
кредитування;

– по-друге, забезпечити чіткість виконання процедур по кредитуванню для
спеціалістів банку [89, c. 52].

Проблемні кредити здебільшого не виникають раптово. На практиці існує
багато сигналів, які свідчать про погіршення фінансового стану
позичальника та про підвищення ймовірності неповернення кредиту.
Завдання кредитного працівника полягає у виявленні таких сигналів
якомога раніше, перш ніж ситуація вийде з-під контролю і втрати стануть
неминучими.

Висновки до розділу ІІІ

Одним із етапів оцінки кредитного ризику є оцінка фінансової стійкості
позичальника. Вона передбачає рух грошових коштів на підприємстві, який
забезпечує постійне перевищення надходження коштів над їхніми витратами.
Вона пов’язана із забезпеченням достатньо прибуткової діяльності
позичальника, а також здатністю переборювати різного роду форс-мажорні
обставини без помітного їхнього впливу на фінансові результати його
діяльності. Із цим чинником пов’язані такі критерії його оцінки, як
якість управління, репутація позичальника, достатність капіталу та
кредитоспроможність.

Оцінка кредитоспроможності позичальника за фінансовими показниками має
такі недоліки: по-перше, не можна обмежуватись чи віддавати перевагу
одному з показників, оскільки ці коефіцієнти неповно характеризують
кредитоспроможність позичальника; по-друге, в умовах нестабільної
економіки, високих темпів інфляції фактичні показники за минулі періоди
не можуть бути єдиною базою оцінки здатності позичальника погасити свої
зобов’язання у визначений термін, включаючи позики банку, оскільки
розрахунок оцінки фінансового стану позичальника на основі системи
фінансових коефіцієнтів будується на сальдових звітних показниках;
по-третє, відсутня єдина база оптимальних значень фінансових показників.
Їхній рівень змінюється залежно від стану економіки країни, що прямо
пропорційний фінансовому стану вітчизняних підприємців; по-четверте,
розраховані коефіцієнти фіксують лише мить економічного часу, залишаючи
за кадром безперервні динамічні зміни.

Зважаючи на світовий досвід банківської діяльності, слід зазначити, що в
Україні недостатньо, а то й взагалі не застосовуються такі види
забезпечення, як земля, іпотека, закладна, за рахунок яких можна було б
розширити структуру кредитів. Найголовніша і складна проблема, пов’язана
з джерелами погашення позики, – недосконалість правової бази,
особливо стосовно господарського податкового та заставного права. Існує
також проблема практичної реалізації принципу забезпечення: правові
проблеми із впровадженням єдиного реєстру заставленого майна та
відпрацьованого механізму його реалізації у разі визнання клієнта
неспроможним повернути позику.

Кредитуючи клієнта, банк може не тільки отримати дохід, але й понести
збитки, що спричиняє кредитний ризик для банку. Визначимо кредитний
ризик як ситуацію, що виникає при прийнятті рішень у сферах кредитування
окремого позичальника й оцінці якості кредитного портфелю, що означає
неповернення виданих кредитних ресурсів і, як наслідок, невиконання
зобов’язань банку з повернення раніше залучених коштів. Таке тлумачення,
по-перше, ширше традиційних підходів до визначення кредитного ризику,
по-друге, охоплює можливі наслідки операцій, що носять кредитний
характер.

Процес визначення ступеня та оцінки кредитного ризику повинен містити:
аналіз можливих джерел кредитного ризику за певною кредитною заявкою та
визначення найважливіших із них; побудову моделі зв’язків визначених
джерел ризику та їхню оцінку; визначення сукупного (комплексного)
кредитного ризику стосовно потенційної кредитної угоди; визначення
впливу потенційної кредитної угоди на вже сформований кредитний портфель
банку, що призведе до подальшої його диверсифікації; визначення ставки
процента за кредит із урахуванням ризику за цією кредитною угодою і
показника зміни портфельного ризику.

ВИСНОВКИ

Магістерське дослідження дає змогу констатувати, що проблема
вдосконалення кредитних відносин комерційних банків із індивідуальними
позичальниками є актуальною як у теоретичних дослідженнях, так і в
практичній діяльності банків. На сьогоднішній день практично є
відсутніми наукові роботи системного плану, присвячені удосконаленню
кредитних відносин комерційних банків із позичальниками.

Тому проведене дослідження комплексного аналізу кредитних відносин
банків із індивідуальними позичальниками дозволяє зробити такі
висновки:

1. Економічною основою виникнення банківського кредиту є позичковий
капітал, який утворюється внаслідок часового розриву в отриманні та
використанні грошових коштів підприємствами та фізичними особами.
Призупинення руху позичкового капіталу суперечить суті капіталу, як
самозростаючої вартості. Отже, виникає можливість і доцільність передачі
у користування тимчасово вільних коштів із метою їх самозростання. Рух
позичкового капіталу здійснюється у формі кредиту. Підкреслюючи
самостійність категорії “кредит”, запропоновано визначати його як рух
вартості на принципах повернення, відшкодування та еквівалентності,
пов’язаний з реалізацією споживчої вартості.

2. Аналіз різних підходів до класифікації банківського кредиту свідчить,
що їхня чисельність не сприяє ефективному їхньому використанню на
практиці. Вивчення теоретичних засад і досвіду діяльності банків
приводить до висновку, що найбільш прийнятною є класифікація
банківського кредиту, яка включає такі ознаки: строки користування,
забезпечення, методи кредитування, способи нарахування і сплати
процента, тип позичальника, ступінь ризику.

3. На практиці кредитні відносини регламентуються кредитним договором,
що укладається між кредитором і позичальником. Теоретичні дослідження та
практика роботи комерційних банків свідчать, що основними недоліками
фактично укладених кредитних договорів є те, що у змісті кредитних
договорів, які укладаються українськими банками, у більшості випадків
відсутній механізм контролю банку за позичальником до і після підписання
кредитної угоди; визнання банку як сильнішої сторони при формальній
рівноправності обох сторін кредитного процесу, що проявляється у
нав’язуванні клієнту своїх умов, які не завжди економічно обгрунтовані і
вигідні для банку. Доцільно переглянути й удосконалити структуру
кредитного договору згідно зі змінами в законодавстві та умовами
господарювання комерційних банків і позичальників із метою забезпечення
ефективності кредитних відносин.

4. Сучасна система кредитування базується на можливості реалізації
заставного права, наявності різних типів гарантій та порук третіх
сторін. Ці та інші форми забезпечують надійність кредитної угоди,
можливість повернення кредиту у випадку порушення принципів
кредитування. Реалізація заставного права потребує від банку
комплексного аналізу дієздатності клієнта, оцінки його майна, що
дозволяє банку при необхідності забезпечити свою беззбиткову діяльність.

5. Визначення поняття кредитного ризику повинно охоплювати форми його
прояву, вказувати на сферу виникнення можливого збитку в результаті
некредитоспроможності клієнта і його можливі  джерела. Визначимо
кредитний ризик як ситуацію, що виникає при прийнятті рішень у сферах
кредитування окремого позичальника й оцінці якості кредитного портфеля,
що означає неповернення виданих кредитних ресурсів і, як наслідок,
втрати ліквідності банку.

6. Для ефективного використання різних критеріїв оцінки кредитного
ризику пропонуємо їх згрупувати за окремими методами їхньої оцінки:
вербальний, якісний, статистичний, числовий. Кожен із цих методів
взаємно доповнює один одного у процесі підготовки банком рішення про
кредитування, допомагає організувати кредитні відносини, провести аналіз
якості кредитного портфеля комерційного банку, що, в свою чергу,
полегшить роботу кредитного працівника стосовно оцінки кредитного
ризику.

7. Порівняльна характеристика практики управління кредитним портфелем
закордонних і українських комерційних банків дає можливість зробити
висновок, що багато закордонних методів, зокрема, статистичні моделі,
системи коефіцієнтів тощо, не завжди прийнятні для вітчизняних банків
внаслідок нерівноцінності економічного середовища. Тому управління
кредитним портфелем українських банків повинно включати такі процедури:
вибір критеріїв оцінки якості окремо взятої позики; визначення основних
груп позик із зазначенням ступеня ризику; оцінку кожної виданої банком
позики; визначення структури кредитного портфеля за класифікованими
позиками; оцінку якості кредитного портфеля в цілому; аналіз чинників,
які здійснюють вплив на зміну структури кредитного портфеля в динаміці;
визначення суми резервного фонду, адекватного сукупному ризику
кредитного портфеля банку; розробку заходів із покращання якості
кредитного портфеля.

8. Стабілізуючий вплив на стан кредитних відносин комерційних банків із
позичальниками відбувається шляхом мінімізації кредитного ризику, який
можливий за таких умов: ретельна оцінка кредитоспроможності
позичальника; зменшення розмірів надання кредиту одному позичальнику, що
дозволяє скоротити величину збитків у випадку його неповернення;
страхування кредитів; залучення достатнього забезпечення; видача
дисконтних позик, які дають змогу отримати плату за кредит, але
потребують використання додаткових методів захисту від кредитного ризику
для повернення основного боргу.

9. Проведені дослідження дають змогу характеризувати кредитоспроможність
як рівень фінансово-господарського стану позичальника, на основі якого
банківський працівник робить висновок про його фінансову стійкість,
можливу ефективність використання позичкових коштів, здатність і
готовність повернути їх відповідно до умов угоди. Кредитоспроможність
позичальника оцінюється на основі фінансових коефіцієнтів і грошового
потоку. Відсутність обгрунтованих оптимальних значень фінансових
показників, розроблених із урахуванням реального фінансового стану
вітчизняних підприємств та економіки країни в цілому, значно ускладнюють
оцінку кредитоспроможності позичальника.

10. Після проведеного аналізу витратного, ринкового, доходного методів
оцінки нерухомості як застави виявлені їхні недоліки, зумовлені
недостатнім розвитком в Україні ринку нерухомості, а також джерел
достовірної інформації про ринкові ціни на об’єкти нерухомості.
Найприйнятнішим і простим для використання на практиці вітчизняних
банків є ринковий метод, який передбачає оцінку нерухомості з
використанням інформації про ринкову ціну аналогічних угод
купівлі-продажу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Авагян Г.Л., Вешкин Ю-П Международные валютно-кредитные отношения:
Учеб. пособие. – М.: Экономисть, 2005. – 414 с.

2. Адамик Б.П. Вибір цільової спрямованості монетарної політики в
Украйні//Світ фінансів. – 2004. – № 1. – С.72-81.

3. Азаров М. Проблеми кредитування у сучасних умовах та формування
процентних ставок за кредитами на регіональному рівні // Вісник
Національного банку України, 2001. – № 8 (42). – С. 21-24.

4. Антонов Н.Г., Пессель М.А. Денежное обращение, кредит и банки. – М.:
АО «Финстатинформ», 1995. – 272 с.

5. Банки на розвивающихся рынках: Пер. с англ.: В 2 т./ Под ред. Дж.
Бартроп Крис, Диана Мак Нотан. – М.: Финасы и статистика, 1994. – Т.2.
– 288 с.

6. Банківська енциклопедія / Під ред. д.е.н., професор Мороза А. М. –
К.: Фірма „Ельтон”, 1993. – 328 с.

7. Банківський менеджмент: Підручник / За ред. О.А. Кириченка, В.І.
Міщенка. – К.: Знання, 2005. – 381 с.

8. Банківські операції: Підручник /А. М. Мороз, М.І. Савлук,
М.Ф.Пуховкіна та ін.; За ред. д.е.н., проф. А. М. Мороза. К.: КНЕУ,
2000. – 384 с.

9. Банковское дело / Под ред. О. И. Лаврушина. – М.: Банковский и
биржевой научно-консультационный центр; Страховое товарищество
РОСТО, 1992. – 429 с.

10. Банковское дело: стратегическое руководство / Под ред. В. Платонова,
М. Хиггинса. – М.: АО «Консалтбанкир», 1998. – 432 с.

11. Банковское дело: Учебник / Под ред. О. И. Лаврушина. – М.: Финансы
и статистика, 1998. – 576 с.

12. Банковское дело: Учебник. – 2-е изд., стереотип./ Под ред. проф.
В.И. Колесникова, проф. Л. П. Кроливецкой. – М.: Финансы и статистика,
1996. – 480 с.

13. Банковское право США: Пер. с англ. / Общ. ред. Я.Л Куника. – М:
Прогресс, 1992. – 768 с.

14. Барр Р. Политическая экономия: В 2-х т. – Т. 1. – М.:
Международные отношения, 1995. – 608 с.

15. Большой экономический словарь / Под ред. А.Н. Азрилияна, – М.:
Институт новой экономики, 1997. – 864 с.

16. Боринець С.Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини:
Підручник. – К.: Знання, 1999. – 305 с.

17. Брагинский СВ. Монетаризм как экономическая доктрина //Деньги и
кредит. – 2003. – №1. – C. 29-33.

18. Брігхмен Б. Основи фінансового менеджменту: Пер. з англ. – К.:
Молодь, 1997. – 1000 с.

19. Васюренко О. В. Банківські операції: Навч. посібник, – К.: Т-во
“Знання”, КОО, 2000. – 243 с.

20. Вітлінський В., Пернарівський О. Кредитний ризик, та його врахування
при обчисленні ставки відсотка // Вісник Національного банку України. –
2007. – №5. – С. 63-69.

21. Вітлінський В.В., Наконечний С.І. Ризик у менеджменті. – К.: ТОВ
Борисфен-М, 1996. – 336 с

22. Волынский В.С. Кредит в условиях современного капитализма. – М.:
Финансы и статистика, 1991. – 176 с.

23. Вступ до банківської справи / За ред. М. І. Савлука. – К.: Лібра,
1998. – 342 с.

24. Гайгер Л.Т. Макроэкономическая теория и переходная экономика / Пер
с англ. – М.: ИНФРА-М, 1996. – 560 с.

25. Гальчинський А.С. Теорія грошей: Навч. посібник. – К.: Основи. –
1996. – 413 с.

26. Герасимович А.М., Боринець Ф.Ф. Аналіз діяльності комерційного
банку. Навч. посібник. – Житомир: ПП “Рута”, 2001. – 384 с

27. Гриценко О. Гроші та грошово-кредитна політика: Навч. посібник. –
К.:Основи, 1996. – 180 с.

28. Гроші та кредит: Підручник / М. І. Савлук, А. М. Мороз,
М.Ф.Пуховкіна та ін. / За заг. ред. М. І. Савлука. – К.: КНЕУ, 2001. –
602 с.

29. Гроші, банки та кредит: у схемах і коментарях: Навч. посібник /За
ред. Б. Л. Луціва-2-ге видання, перероб. – Тернопіль: Карт-бланш, 2000,
– 225 с.

30. Грошово-кредитна політика в Україні / За ред. В.І, Міщенка. – К.:
“Знання”, КОО, 2000. – 305 с.

31. Гуцал І.С. Функціонування кредитного механізму в Україні в
перехідний до ринку період. – Тернопіль: Збруч. – 1999. – 312 с.

32. Деньги, кредит, банки: Учебник / Под ред. О. И. Лаврушнна. – 2-е
изд., перераб. идол. — М.: Финансы и статистика, 1999. – 464 с.

33. Дзюблюк О.В. Комерційні банки в умовах переходу до ринкових
відносин. – Тернопіль: “Тернопіль”, 1996. – 140 с.

34. Дзюблюк О.В. Організація грошово-кредитних відносин
суспільства в умовах ринкового реформування економіки. –
К.: Поліграфкнига, 2000. – 512 с.

35. Доллан Э.Д. и др. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная
политика /Пер. с англ. В.Лукашевича. – Львів, 1991. – 448 с.

36. Едронова В. Н., Хасянова С. Ю. Классификация банковских кредитов и
методов кредитования // Финансы и кредит. – 2005. – № 1 (91). –
С.77-79.

37. Єпіфанов А., Мішенко В. Проблеми кредитування та оцінки
кредитоспроможності клієнтів банку // Банківська справа, 2005. – №5. –
С. 39-46.

38. Закон України “Про банки і банківську діяльність” // Законодавчі і
нормативні акти з банківської діяльності. – 2001. – № 1. – С. 3 – 47.

39. Закон “Про Національний банк України”// Урядовий кур’єр. – 1999. –
№120-121. – С.4-29.

40. Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” від
22.05.1997 р. № 334/94 // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – №
4. – С. 28.

41. Иванов В. М. Деньги и кредит: Курс лекций. – К.: МАУП, 1999. – 230
с.

42. Івасів Б. С Гроші та кредит: Підручник. – Тернопіль: Карт-бланш,
2005. – 528 с.

43. Івасів Б. С Кредитний механізм і деякі його форми // Вісник
Національного банку Укрдїни, 2006. – № 11. – С. 54-56.

44. Казныагомедов А.А., Ильясов СМ. Организация
денежно-кредитного регулирования. – М.: Финансы я статистика, 2001. –
272 с.

45. Коваленко В.В. Особливості кредитування підприємств і
організацій у сучасних умовах // Фінанси України. – 2007. – № 10. – С.
84 -88.

46. Коммерческие банки / Рид Э., Коттер Р., Гилл Э. и др.; пер. с англ.
-2-е изд. – М.: СП «Космополис», 1991. – 480 с.

47. Короткое П.А. Опыт и проблемы управления рисками в кредитных
организациях//Деньги и кредит. – 2007. – №7. – С.16-20.

48. Костіна Н.І. Гроші та грошова політика: Навч. посібник. – К.: НІОС,
2001. – 224 с.

50. Корнієнко Т. Методика визначення класу позичальника для розрахунку
розміру резерву відшкодування втрат за кредитними операціями. //Вісник
НБУ. – 2006. – №3. – С.35-38.

51. Кредитний ризик комерційного банку: Навчальний посібник /Ред.
Вітлинський В.В. – К.: Знання, 2000. – 251 с.

52. Крупка М.І. Фінансово-кредитний механізм інноваційного розвитку
економіки // Фінанси України. – 2006. – № 11. – С. 86 – 98.

53. Куценко О. Резерви комерційного банку //Банківська справа. – 2005.
– №5. – С.22-26.

54. Кручок С. Кредитна ставка як індикатор кредитних ризиків.
//Банківська справа. – 2003. – №1. С.6-11.

55. Лагутін В. Д. Кредитування: теорія і практика: Навч. посібник. – К.:
Т-во “Знання”, КОО, 2000. – 215 с.

56. Лютий І.О. Грошово-кредитна політика в умовах перехідної
економіки: Монографія. – К.: Атіка, 1999. – 240 с.

57. Міщенко В., Пластун В. Моніторинг позичок у сучасній банківській
практиці України. //Вісник НБУ. – 2008. – №1. – С.9-11.

58. Мільчукова Н.М, Журавлева Г.П. Денежно-кредитная политика: теория и
практика: Учебное пособие. – М.: Экономисть. 2005. – 652 с.

59. Моисеев С.Р. Структура, функции и международная практика резервных
требований // Финансы и кредит – 2007. – №17(107). – С. 56-67.

60. Мочерний С, Устенко О. Кредит і кредитні відносини в контексті
економічної власності // Банківська справа. – 2002. – № 5. – С. 3 –
7.

61. Общая теория денег и кредита: Учебник / Под ред. Е.Ф. Жукова. – М.:
Банки и биржи, ЮНИТИ, 1995. – 304 с.

62. Олійник Д. Ресурсна база українських комерційних банків як джерело
ліквідності. //Банківська справа. – 2001. – №1. – С.21-26.

63. Олыпаный А. И. Банковское кредитование: российский и
зарубежный опыт / Под ред. Е. Г. Ищенко, В. И. Алексеева. – М.:
«Русская деловая литературам, 1997. – 352 с.

64. Панова Г. С. Кредитная политика коммерческого банка. — М.: ИКЦ
«ДИС», 1997. – 464 с.

65. Пернарівський О. Ризик та ліквідність комерційного банку. //Вісник
НБУ. – 2005. – №4. – C.31-34.

66. Петрушевьский П.С. Банківські ризики при кредитуванні // Банківська
справа. – 2006. – №4. – С. 14-19.

67. Положення про порядок формування та використання резерву для
відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків /
Затверджено постановою Правління Національного банку України №279 від
06.07.2000.

68. Положення про порядок розрахунку резерву на відшкодування можливих
збитків банків від операцій з цінними паперами / Затверджено постановою
Правління Національного банку України №629 від 30.12.1999.

69. Положення про порядок формування і використання резервів для
відшкодування можливих втрат від дебіторської заборгованості комерційних
банків / Затверджено постановою Правління Національного банку України
№157 від 31.03.1999.

70. Положення “Про порядок формування обов’язкових резервів для банків
України” / затверджено постановою Правління Національного банку України
від 27.06.2001 р. № 244.

71. Потійко Ю. Ще раз про кредит // Вісник Національного банку України.
– 2006. – № 12. – С. 47 – 48.

72. Примостка Л.О. Банківський менеджмент. Хеджування фінансових
ризиків: Навч. Посібник. – К.: КНЕУ, 1998. – 108 с.

73. Пуховкіна М., Клименко В. Основні напрями регулювання кредитного
ризику. //Вісник НБУ. – 2004. – №5. – С.37-42.

74. Румянцева А.М. Політична економія. – К., 2000. – 237 с.

75. Рябініна Л. Теорія і практика кредитних відносин в Україні // Вісник
Національного банку України. – 2006. – № 1. – С. 26 – 29.

76. Рябко Л. Розмежування понять позички і кредиту // Право України.
– 2006. – № 31. – С. 45 – 47.

77. Санжаревський В. Валютний контроль, протидія „відмиванню” коштів та
системні банківські ризики. //Вісник НБУ. – 2007. – №7. – С.42-48.

78. Словник сучасної економічної теорії. – К., 2003. – 699 с.

79. Стельмах В.С., Єпіфанов А.О., Гребеник Н.І., Мітенко В.І.
Грошово-кредитна політика в Україні /За ред. В.І. Мішєнка. – К.: Т-во
«Знання», КОО, 2000. – 305 с.

80. Сусіденко В. Т. Практичні аспекти забезпечення принципів
банківського кредитування // Економіка України. – 2006. — № 7 (440). –
С. 24-29.

81. Сусіденко В.Т. Принципи банківського кредитування: зміст
і реалізація в умовах перехідної економіки // Банківська справа. –
2004. – № 3. – С. 37 -39.

82. Сушко В. Ризик-менеджмент торговельних операцій у комерційному банку
на основі VaR-методології та stop-out-механізму. //Вісник НБУ. – 2004. –
№3. – С. 24-26.

83. Финансово-кредитный словарь: В 3-х т. Т. 2. / Гл. ред. В. Ф.
Гарбузов. – М.: Финансы и статистика, 1986. – 511 с.

84. Финансы. Денежное обращение. Кредит: Учебник для вузов /
Л.А.Дробозина, Л. П. Окунева, Л. Д. Андросова и др. / Под ред. проф.
Л.А.Дробозиной. – М.: Финансы, ГОНИТИ, 1999. – 479 с.

85. Хандруев А.А. Управление рисками банков: научно-практический аспект
// Деньги и кредит. – 2007. – №6. – С. 38-43.

86. Хогтарт Г. Введение в денежно-кредитную политику / Пер. с англ.
-Лондон; Центр по изучению деятельности центральных банков, 1996. — 32
с.

87. Центральний банк та грошово-кредитна політика: Підручник / Кол.
авт.: А.М. Мороз, М.Ф. Пуховкіна, М.І. Савлук та ін.; За ред. А.М.
Мороза і М.Ф. Пуховкіної. – К.: КНЕУ, 2005. – 556 с.

88. Чайковський Я.1. Напрями вдосконалення
аналізу кредитоспроможності позичальника комерційного банку //
Банківська справа. – 2005. – №5. – С. 13-15.

89. Чайковський Я.І. Робота комерційних банків з проблемними кредитами
//Банківська справа. – 2006. – №6. – С. 50-53.

90. Челноков В. А. Банки: Букварь кредитования. Технология
банковских ссуд. Околобанковское рыночное пространство. – М.: АОЗТ
“Антидор”, 1996. – 144 с.

91. Чухно А. А. Капітал, кредит, процент. їх сутність і роль в економіці
// Фінанси України, 2007. – № 9 (21). – С. 5 – 18.

93. Шибалкіна В. Оптимальні умови банківського кредитування //
Банківська справа, 2008. – № 2. – С 39 – 42.

94. Юхимчук, Пзорова А.О. Багаторівнева система оцінки фінансового
ризику. // Фінанси України. – 2004. – №4. – С.44-51.

95. Albert R.McMeen,TII, Thomas P. Carlin. Analyzing
Financial Statements.-American benkers association, 1998.-415 p.

96. Berk J.M. Monetary Transmission: What Do We Know and How Can We Use
It // DNB StaffReports. – 2003. -№ 15.-36 p.

97. www. bank.gov.ua – Офіційний сатй Національного банку України.

ДОДАТКИ

Додаток Б

Динаміка обсягів кредитних вкладень банків України [97]

Станом на Усього

кредитів,

наданих

банками в

економіку

України Темпи

зростання.

у % до

попереднього року Кредити,

надані комерційними

банками

суб’єктам

господа-

рювання Темпи

зростання,

у % до

поперед-

нього року Питома

вага

кредитів

суб’єктам

господа

рювання у

загальному

обсязі

кредитува-

ння, %

1.01.98 4078 – 3943 – 96,7

1.01.99 5452 134 5252 133 96,3

1.01.00 7295 134 6950 132 95,3

1.01.01 8873 122 8344 120 94,0

1.01.02 11787 133 11101 133 94,2

1.01.03 19574 162 18594 164 95,0

1.01.04 28373 145 26955 145 95,0

1.01.05 42035 148 38721 144 92,1

1.01.06 67835 161 58849 152 86,7

1.01.07 88579 131 73785 125 83,3

1.01.08 143418 162 109895 149 76,6

Додаток А

Питома вага кредитів комерційних банків у валовому внутрішньому продукті
України [97]

Період Обсяг валового внутрішнього продукту Вимоги банків за кредитами,
наданими в економіку Питома вага банківських кредитних вкладень у ВВП, %

1998 81519 5452 6,7

1999 93365 7295 7,8

2000 102593 8873 8,6

2001 130442 11787 9,0

2002 170070 19574 11,5

2003 204190 28373 13,8

2004 225810 42035 18,6

2005 267344 67835 25,3

2006 345113 88579 25,7

2007 424741 143418 33,7

Додаток Г

Динаміка обсягів кредитних послуг банків України на роздрібному ринку
[97]

1.01

2000 1.01

2001 1.01.

2002 1.01.

2003 1.01.

2004 1.01.

2005 101.

2007 1.01.

2008

1. Усього кредитів, наданих банками фізичним особам, млн. грн. 529 686
980 1418 3313 8986 14794 33523

2.Короткострокові кредити фізичним особам, млн.грн. 267 407 538 914 1666
2900 3513 6012

3 Темпи зростання короткострокових кредитів, %

152 129 170 182 174 121 171

4. Довгострокові кредити фізичним особам, млн. грн. 262 279 442 504 1647
6086 11282 27511

5 Темпи зростання довгострокових кредитів, %

107 156 114 327 369 185 244

Додаток В

Динаміка кредитних вкладень банків на роздрібному ринку та ВВП

України [91, c. 10]

2002 2003 2004 2005 2006 2007

Валовий внутрішній продукт, млн. грн 170070 204190 225810 267344
345113 424741

Темпи зростання реального ВВП, % 105,9 109,2 105,2 109,6 112,1 102.6

Кредити банків фізичним особам, млн. грн. 980 1418 3313 8986 14794
33523

Темпи зростання

роздрібних кредитів, %

145 234 271 165 227

Частка кредитів банків фізичним особам у ВВП, % 0,58 0.69 1.47 3,36 4.28
7,89

PAGE

PAGE 3

Кредитоспроможність

Об’єктивна хараткеристика позичальника

Фізична

Оцінка здатності позичальника повернути позику вчасно з виплатою
відсотків на основі аналізу показників

Юридична

Оцінка готовності позичальника повернути позику вчасно з відсотків на
основі аналізу юридичної правильності оформлення

Суб’єктивна характеристика позичальника

Ділова

Оцінка ділових та моральних якостей персоналій, оцінки якості
керівництва

Робота банків з проблемними кредитами

Облік проблемних кредитів

Модифікація кредитної угоди

Створення резервів

Реалізація забезпечення

Списання кредитів

Судовий порядок реалізації заставного майна

Позасудовий порядок реалізації заставного майна

Беззаперечний порядок стягнення заставного майна

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020