Контрольна робота
Актуальність і значення культурологі. Типологія цивілізацій за
американською науковою школою (Ф.Нортроп, П.Сорокін, А.Крьобер)
План
Актуальність і значення культурологі
Типологія цивілізацій за американською науковою школою (Ф.Нортроп,
П.Сорокін, А.Крьобер).
1.Актуальність і значення культурологі
Проголошена останнім часом епоха постмодерну дала новий поштовх
дослідженням проблем культури та культурології.
Проблемами збагачення мовлення учнів у різні часи займалися О.О.
Потебня, Ф.І. Буслаєв, І.І. Срезневський, К.Д. Ушинський, К.Б. Бархін,
В.А. Добромислов, М.Т. Баранов, Т.О. Ладиженська, В.І. Масальський, І.О.
Синиця, О.М. Біляєв, М.І. Пентилюк, Н.А. Пашківська, Л.М. Симоненкова,
Т.П. Усатенко, Л.О. Кутенко.
Про велику силу живого народного слова у навчанні та вихованні
неодноразово згадували у своїх працях В.О. Сухомлинський, І.С. Олійник,
М.Г. Стельмахович. Аналіз шкільних програм, підручників, спеціальної
літератури засвідчив важливість і недослідженість проблеми реалізації
культурологічного компонента у навчанні української мови учнів 10-11
класів.
З метою з’ясування стану роботи над культурологічною змістовою лінією
української мови було проведено опитування серед учителів-словесників
Київської, Черкаської та Миколаївської областей за допомогою анкети
такого змісту:
1. Визначте суть поняття «етнокультурознавча лексика».
2. Як Ви працюєте над збагаченням мовлення учнів етнокультурознавчими
словами та словами-символами на уроках рідної мови у 10-11 класах?
3. Які культурознавчі слова, на Вашу думку, необхідно ввести у мовлення
учнів 10-11 класів?
4. Чи сприяють шкільні підручники реалізації культурологічного
компонента у навчанні української мови?
5. Якими джерелами, крім підручників, Ви користуєтесь у роботі над
реалізацією культурологічного компонента? Чи є в школі необхідна
кількість довідкової літератури, яка сприяє збагаченню учнівського
мовлення етнокультурознавчою лексикою?
6. Які види роботи Ви застосовуєте для реалізації культурологічної
змістової лінії? На яких етапах уроку?
7. Як відбилися в мові народні звичаї українців? Наведіть один приклад.
8. Який передовий досвід з реалізації культурологічного компонента при
навчанні української мови Ви використовуєте і є у Вашій школі?
9. Яку тематику творів Ви пропонуєте учням 10-11 класів на уроках
розвитку зв’язного мовлення для реалізації культурологічної змістової
лінії?
На перше запитання найбільш правильною і повною була така відповідь: «Це
слова, що виражають специфіку культури певного народу, вони різної
давності та різні за походженням. Переважна більшість таких слів —
безеквівалентні, тобто використовуються тільки в певній (одній) мові. В
основному це іменники. Приведемо приклад таких слів в українській мові:
коровай, колядка, щедрівка, калач, образ, веретено, галушки, свита,
паляниця та інші». Але подібних відповідей було небагато.
Відповіді решти вчителів свідчать про поверхове розуміння цього поняття:
— застаріла лексика;
— лексика, що відображає духовну культуру певного народу;
— лексика, що вивчає значення народознавчих термінів;
— слова, що означають народні назви;
— слова, що виникли дуже давно на території України;
— це власне українська лексика;
— це слова-символи;
— слова, які використовує тільки український народ.
Дійсно, протягом існування мови окремі слова її перестають широко
вживатися і переходять в пасивний словник, а потім і зовсім перестають
вживатися. Частина етнокультурознавчої лексики належить до пасивного
словника, але це не визначальна її риса, адже застаріла лексика не
обов’язково етнокультурознавча. Головною рисою етнокультурознавчої
лексики є її специфічна семантика, яка відіграє важливу роль у
формуванні особистісних рис школяра.
Приклади, що наводяться, часто повторюються, обираються найлегші:
веснянка, причілок, прач, Святвечір, рушник, хорунжий, лимар, мережка,
семиряга, чайка, журавель, щедрівка, спалювати зиму, обжинки, народні
знання, Чумацький Шлях, калина, верба, легенда, цямрина, сад-виноград,
образ, сап’ян, намисто, дукачі, колядки, стрічка, храм, сурма, Стожари,
різьба, вишивка, мальованка, кунтуш, корсет, кресаня, замовляння,
коваль, перкаль, кацавейка, семиряга, юпка, куліш, придане, лава, рожа,
квас, кутя, мальва, чаша, наливка, маківник, узвар, хоровод, плуг,
сопілка, хата, берегиня, вишиванка, ремесла, оселя, родина, родинна
обрядовість, вірування, народне образотворче мистецтво.
Чимало вчителів твердять, що такі слова застарілі чи діалектні, тому не
варто акцентувати на них увагу, їх можна вивчати на засіданнях гуртка
української мови чи народознавства, у школах з поглибленим вивченням
української мови.
До роботи над культурологічною змістовою лінією вчителі найчастіше
вдаються на уроках закріплення матеріалу, узагальнення та
систематизації, розвитку мовлення, вивчення нового матеріалу, аналізу
контрольних робіт. На думку вчителів, найбільше сприяють збагаченню
мовлення учнів такі види роботи: читання учнями художніх творів, робота
над з’ясуванням значення незрозумілих слів, робота зі словниками,
різноманітні завдання за текстами, самостійна робота учнів над словом і
текстом. За результатами анкетування виявлено, що вчителі-словесники на
уроках рідної мови зовсім не працюють над словами-сим-волами, а це
свідчить про відсутність цілеспрямованої роботи над збагаченням мовлення
учнів важливим компонентом етнокультурознавчої лексики.
Відвідування уроків показало, що у системі вправ, які застосовують
учителі для формування лексичних умінь, переважають словникові,
наприклад: дібрати синоніми, антоніми, омоніми і т. п. Мало відводиться
часу для роботи над текстами, а саме текст дозволяє з’ясувати роль
різних лексичних засобів і проводити роботу над поглибленням і
вдосконаленням уявлень учнів про слово і речення.
На уроках рідної мови вчителі намагаються навчити дітей не тільки
знаходити довідку про те чи інше слово, а й працювати зі словниками,
дошукуючись потрібного значення, дбати не тільки про власне
лінгвістичний, а й про загальноосвітній аспект такої роботи.
На етапі констатувального експерименту ми ставили перед собою такі
завдання:
— проаналізувати мовлення учнів 10-11 класів з метою кількісної і
якісної характеристики етнокультурознавчих слів у ньому;
— визначити рівень сформованості умінь і навичок працювати над
поповненням власного мовлення етнокультурознавчою лексикою;
— з’ясувати лексичний мінімум зазначеної лексики у мовленні школярів.
Вирішення поставлених завдань здійснювалося шляхом констатуючого зрізу в
10-11 класах загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання та
аналізу його результатів.
Зріз проводився у ряді шкіл Київської, Черкаської та Миколаївської
областей. Експериментом було охоплено понад 500 школярів.
Розробляючи завдання для констатувального зрізу, нами враховано те, що
практичне ознайомлення із зазначеною лексикою здійснювалося, починаючи з
початкових класів на уроках української мови, читання, української
літератури, історії і продовжувалося в середніх класах на уроках
народознавства, київщинознавства та ін.
Учням 10-11 класів ми пропонували завдання, метою яких було:
— виявити рівень усвідомлення учнями значення культурології в сучасних
умовах життя та зв’язку її з мовою;
— встановити обсяг знань учнів про етнокультурознавчу лексику;
— виявити рівень сформованості вмінь і навичок знаходити в контексті
етнокультурознавчі слова;
— тлумачити лексичне і символічне значення етнокультурознавчих слів;
— встановити рівень усвідомлення учнями функціональних особливостей
етнокультурознавчої лексики в тексті;
— виявити рівень сформованості вмінь і навичок створювати власні тексти
з опорою на етнокультурознавчі слова та слова-символи. опитаних.
В 2-му завданні учням необхідно було висловити свою думку з приводу
того, чи пов’язана культурологія з мовою, та обґрунтувати своє бачення
цього.
Аналізуючи учнівські відповіді на 3-тє запитання анкети, ми виявили, що
більшість опитаних не може пояснити, що таке етнокультурознавча лексика:
«Я вважаю, що етнокультурознавча лексика — це сукупність слів певної
мови, її окремих сфер чи діалектів»; «На мою думку, етнокультурознавча
лексика — це та лексика, завдяки якій люди спілкуються між собою,
вивчаючи побут, звичаї свого народу»; «Лексика — сукупність слів певної
мови, її окремих сфер чи діалектів. Етнологія — порівняльне історичне
вивчення народів і культур у середовищах, що їх оточує. Отож,
етнокультурознавча лексика — це вивчення мов, їх окремих частин у різних
культур»; «Я вважаю, що етнокультурознавча лексика — це мова певного
народу, тому що «етнос» — це народ, «культурознавча» — говорить сама за
себе, а слово «лексика» — вживання слів, тобто мова стародавня».
Неправильне розуміння суті поняття «етнокультурознавча лексика» свідчить
про те, що бракує цілеспрямованої систематичної роботи над збагаченням
мовлення словами етнокультурознавчого змісту та завдань, які б
показували зв’язок етнокультурології з мовою, які б дали можливість
прослідкувати, як відбилися в мові народні звичаї, традиції українців.
«Потрібно, адже назва якогось предмета може вживатися в переносному
значенні. Наприклад, візьмемо навіть твір Василя Барки, який ми
вивчаємо. Символічною є вже сама назва — «Жовтий князь» — ужита в
переносному значенні. Мовлення не буде однотипним, а навпаки інтересним
і цікавим слухачу». Значна частина вважає, що «не обов’язково
збагачувати своє мовлення етнокультурознавчими словами та
словами-символами». Вони обґрунтовують свою відповідь тим, що
«етнокультурознавчі слова, а особливо слова-символи вживаються тільки на
окремих територіях. Вони являються діалектом».
Результати виконання цього завдання ще раз засвідчили важливість роботи
над збагаченням мовлення етнокультурознавчою лексикою. Вони дають змогу
зробити висновки про те, що без систематичного вивчення
етнокультурознавчої лексики на уроках рідної мови учні не можуть
самостійно здобути той обсяг знань, який необхідний для засвоєння
лексичного багатства рідної мови У п’ятому завданні учням необхідно було
визначити лексичне та символічне значення слів: коровай, мальва, ікона,
коралі, гопак, піч, щедрівка. Одержані дані засвідчують низький рівень
розуміння символічних значень пропонованих слів. Певні слова-символи
тлумачать майже всі учні, адже практичне ознайомлення з ними відбувалося
у початкових та середніх класах. Невисокий рівень виконання цього
завдання — одна з причин, внаслідок якої дітям складно аналізувати твори
художньої літератури, вичленовувати з них цементуючі компоненти.
, а також для розуміння мови творів художньої літератури, усної народної
творчості.
До групи етнокультурознавчої лексики входять і слова-символи, значення
яких не можна розуміти прямо. Враховуючи високу частотність уживання їх
у поетичній мові, вчитель повинен постійно планувати роботу над
етнокультурознавчими символами на уроках рідної мови і літератури.
Таким чином, можна зробити висновок, що без спеціальної підготовки
зрозуміти призначення слів етнокультурознавчого характеру та
слів-символів учні не можуть. А нерозуміння ролі даної групи слів
приводить до одностороннього тлумачення текстів, які побудовані на
символічних образах.
Здатність грамотно тлумачити символічні образи, уміння через аналіз
символів розуміти почуття, переживання дають змогу учням в усій повноті
сприймати художні твори. У класі, де не ведеться спеціальна робота над
словами-символами, учні не можуть самостійно зрозуміти емоційний
підтекст твору.
В шостому завданні ми пропонували висловити учням свої думки та назвати
теми, на які б вони хотіли писати твори, засвоюючи етнокультурознавчу
лексику та слова-символи. Даючи таке завдання, ми мали на меті порівняти
тематику творів, яку пропонують учителі, та побажання учнів.
Зіставляючи учнівські побажання та тематику, яку пропонують учителі,
можна помітити таку закономірність: чим глибше розуміння цієї лексики
вчителем, тим тематика творів, яку називають учні, ширша.
У сьомому завданні учням 10-11 класів було запропоновано написати
твір-мініатюру, використовуючи слова етнокультурознавчого змісту та
слова-символи.
Аналізуючи творчі роботи, можна сказати, що учні не мають достатнього
уявлення про значення етнокультурознавчих слів і не володіють
сформованими вміннями і навичками використовувати їх у власному
мовленні. Це, на нашу думку, пояснюється втратою звичаїв, традицій,
народних пісень, з якими символи органічно засвоювалися змалечку. А тому
в творчих роботах є багато повторів, русизмів, етнокультурознавчі слова
вжиті неправильно, з невластивим їм значенням. Наведемо зразки таких
речень, узятих із творів-мініатюр, а також деякі уривки з них.
1. Для цієї роботи використовувалася кожна зручна нагода: досвітки та
світанки. 2. Увечері при свічках дівчата чаклували. 3. Тісто для хліба
вимішували в бочках. 4. Дукат — металева, визолочена нагрудна прикраса
жінок. 5. Свята вечеря — це символ радості й достатку.
«Ознакою охайності, працьовитості кожної господині є прибрана хата і
чисті рушники. В Україні вишитими рушниками накривали хліб. Вишитими
рушниками накривали діжу після випікання хліба. Гостей, кумів,
запрошених на весілля з давніх-давен перев’язували вишитими рушниками.
Коли син вирушав із дому в далеку дорогу, мати дарувала йому вишитий
рушник, щоб оберігав від лиха» (Андрій П., 11 кл.).
«Яка це добра і світла година, коли приходить свято Великодня! Всі люди
йдуть до церкви, щоб освятити паску та писанки. Паски та писанки
приносять у сумках, які прикриті полотенцями. У цей день люди вітають
одне одного словами: «Христос воскрес!— Воістину воскрес!» (Ірина Е., 10
кл.).
Аналіз робіт засвідчує, що зазвичай повторюються ті слова, що найчастіше
пов’язані з темою. Як правило, тематичний словник учнів небагатий, що і
зумовлює часті повтори. Не завжди діти вміють розповісти про те, що
бачили, над чим розмірковували, у чому брали участь.
Обмеженість словника дається взнаки і при доборі необхідних лексем для
передачі думок, що спричиняє безпідставні повтори одного й того ж слова
чи споріднених слів: «В українського народу є багато обрядів та звичаїв,
одним з таких свят є Різдво. В Україні Різдво святкують сьомого січня.
Різдвяне свято є яскравим прикладом високого розвитку культури
українського народу. В Різдвяний вечір парубки та дівчата ходили по
хатах і співали колядки. Обов’язково з колядниками була Різдвяна зірка
та коза».
Серед лексичних помилок найпоширенішими є невиправдане повторення тих
самих слів та вживання русизмів, що свідчить про недостатність активного
словникового запасу учнів, невибагливість до слововживання, низький
рівень мовної культури.
Школярі не вживають етнокультурознавчі слова: кучма, коломийка, храм,
стельмах, юшка, плетеник, коралі, дукачі, образи, мальва; не
користуються словами-символами. Натомість мовлення переповнене суржиком:
«тарілка» (замість «миска»), «полотенце» (замість «рушник»), «лєнти»
(замість «стрічки»), «платок» (замість «хустка»), «узор» (замість
«візерунок» чи «орнамент»).
У процесі перевірки письмових робіт виявлено такі недоліки:
— недостатня кількість тематично згрупованих слів чи словосполучень;
— обмеженість у вжитку етнокультурознавчої лексики;
— невміння збагатити текст синонімічними рядами та фразеологізмами;
— часте вживання русизмів, зайвих слів, однотипних речень. Варто
зазначити, що учні найкраще сприймають етнокультурознавчу лексику в
контексті, тому необхідно більшу увагу приділяти вправам на складання
речень, створювати проблемні ситуації, аналізувати тексти
культурологічного змісту, створювати власні тексти, використовуючи
етнокультурознавчу лексику.
Засвоївши значну кількість етнокультурознавчих слів, учні поступово
навчаться самостійно знаходити їх у художніх творах, пояснювати і за
необхідних умов вживати у власному мовленні.
Аналіз результатів виконання завдань засвідчує, що реалізація
культурологічної змістової лінії вимагає цілеспрямованого відбору
етнокультурологічної лексики для обов’язкового засвоєння, а також певної
системи роботи, без чого якість знань і вмінь учнів зростає дуже
повільно.
Щодо регіонального аналізу учнівських письмових робіт, то слід
зазначити, що відсоткове співвідношення їх істотно відрізнялося. Учні
Київської та Черкаської областей показали порівняно кращі результати під
час виконання переважної більшості завдань. У роботах учнів
Миколаївської області простежується вплив російської мови на розуміння
учнями семантики пропонованих лексем.
Отже, підсумовуючи сказане вище, можемо зробити такі висновки:
— анкетування вчителів-словесників виявило, що на уроках рідної мови
учні засвоюють невелику кількість лексем етнокультурознавчого змісту,
робота над реалізацією культурологічної змістової лінії проводиться
епізодично. Серед форм і методів роботи, які найчастіше використовують
учителі на уроках рідної мови, переважають такі: розповідь вчителя (70 %
опитуваних), виконання вправ, спостереження. Якість засвоєння учнями
лексики етнокультурознавчого змісту та формування вмінь і навичок
використовувати її у мовленні є порівняно невисокою, багато учнів
недостатньо усвідомлюють зміст етнокультурознавчої лексики, рідко
користуються нею у власному мовленні;
— учителі, як підтверджують результати анкетування, не мають достатньої
кількості словників, довідкової літератури, відповідних методичних
розробок та рекомендацій з досліджуваної проблеми;
— переважна більшість учителів надають перевагу вправам пояснювального
характеру, які недостатньо стимулюють учнів до пізнавальної самостійної
творчої діяльності, мало практикують ситуативні вправи;
— у бесідах з учителями виявилося, що вправи для формування вмінь і
навичок роботи з етнокультурознавчою лексикою дехто визначає інтуїтивно;
— результати проведеного констатувального зрізу свідчать, що обмеженість
у вжитку етнокультурознавчої лексики негативно позначається на
інтелектуальному, емоційному та загальному розвитку учнівського
мовлення;
— як свідчать результати виконання контрольних робіт констатувального
зрізу, знання і вміння з етнокультурознавчої лексики в учнів 10-11
контрольних класів зростають мінімально, а в деяких випадках прогресу в
знаннях немає зовсім;
— аналіз результатів констатувального експерименту підтвердив, що
реалізація культурологічної змістової лінії на уроках української мови в
учнів 10-11 класів загальноосвітніх шкіл вимагає цілеспрямованого
відбору етнокультурознавчої лексики для обов’язкового засвоєння, а також
певної системи роботи.
2.Типологія цивілізацій за американською науковою школою (Ф.Нортроп,
П.Сорокін, А.Крьобер).
?
?
?
4?
Кавказ, Індія-Пакистан), розташованих на стику різних цивілізацій.
Завдяки цим катастрофічним процесам сьогодні геополітичною термінологією
оперують не тільки науковці, а й політики-прагматики. Більше того, терен
України у деяких американських (Бжезінський, Гантінгтон) та російських
(Дугін, Митрофанов) теоретиків і практиків сучасної геополітики опинився
на розломі цивілізацій, і вони, мов ножем, проїхались українською
територією, розділивши її (на щастя, тільки на папері) на окремі шматки.
Тому й виникла необхідність обгрунтування цивілізаційного підходу з
урахуванням його генетики та впливу на становлення нового порядку
цивілізацій, що складається наприкінці тисячоліття. Головним же є
визначення у цьому процесі місця України.
Визначення поняття «цивілізація»
Ще у 1930 р. видатний французький історик Люсьєн Февр, що є одним із
засновників дуже авторитетної серед учених-суспільcтвознавців школи
«Аннали», якраз на початку її існування присвятив еволюції значень
дефініції «цивілізація» спеціальну роботу (ця праця називається
«Цивілізація: еволюція слова та групи ідей»).Після ретельного
дослідження він стверджував, що даний термін вперше вжито французьким
інженером мостів і доріг Н.А. Буланже у його книзі «Старовина, що
виявлена у своїх звичаях», яка у переробці видатного французького
філософа Поля Гольбаха була видана тільки у 1766 р., тобто після смерті
автора (помер у 1759 р.). Цю дефініцію тут використано наступним чином:
«Коли дикий народ стає цивілізованим, ні в якому разі не слід вважати
акт цивілізації завершеним після того, як народу видані чіткі та
незаперечні закони: потрібно, щоб він ставився до даного йому
законодавства як до цивілізації, що подовжується» .
Існує й така думка, що поняття «цивілізація» вперше було використано у
французькій літературі маркізом де Мірабо у 1757 р., а в англійській – у
1767 р. тобто практично в одні й ті ж самі часи. Це свідчить про сам
дух світосприйняття епохи, що вимагала нової дефініції. І сьогодні у
слові «цивілізація» є щось магічне, що заворожує людину і створює в її
уяві незвичайну суспільну модель, побудовану розумно, з урахуванням усіх
необхідних потреб соціуму, що проголошувалось і в комуністичному
ідеалі..
Вже у 1819 р. термін «цивілізації» вперше використовується як множина.
Таким чином визнавалась можливість багатоманітності варіантів
цивілізованого розвитку народів. Вислів про «спадщину всіх попередніх
цивілізацій» з’явився тоді у книзі «Старець та молода людина» нині
маловідомого французького автора П. Балланше. Наприкінці наступного
десятиріччя виходять книги «Історія цивілізації в Європі» (1828 р.) та
«Історія цивілізації у Франції» (1830 р.) відомого французького політика
Франсуа Гізо. З 1840 р. він фактично керував усією політикою Липневої
монархії, а з 1847 р. – навіть очолював уряд своєї країни, який через
рік було скинуто в ході Великої буржуазної революції 1848 р. Ще через
десяток років видатний англійський вчений Генрі Томас Бокль упродовж
1857-1861 рр. друкує свою двотомну «Історію цивілізації в Англії».
Соціокультурні системи Питирима Сорокіна та Миколи Хлєбникова
Саме виходячи із циклічних закономірностей розвитку цивілізацій,
узагальнюючу концепцію їх культурно-історичних типів запропонував
видатний російсько-американський соціолог Питирим Сорокін. У стислому
вигляді він виклав її ще в 1941 р. у своїй знаменитій роботі «Криза
нашого часу» – скороченому та популяризованому варіанті його
фундаментальної чотиритомної праці «Соціальна та культурна динаміка»
Сорокін визначив три типи суперсистем:
1. Умоглядна або спіритуалістична, що базується на надчуттєвій
реальності;
2. Сенсуалістична, що визнає чуттєвість джерелом та мірою усіх речей;
3. Ідеалістична, що базується на синтезі інтуїції, розуму та чуттєвості.
Названі суперсистеми існують ідеально, але історично об’єктивуються в
матеріальних засобах задоволення потреб людей.
Цікаво, що запропонована Сорокіним типологія суперсистем дуже нагадує
відповідні теоретичні викладки іншого російського вченого Миколи
Хлєбникова, який ще у 70-і роки ХІХ століття, працюючи в Києві, також
виділив три типи цивілізацій: чуттєву, утилітарно-реалістичну та
ідеалістично-релігійну. За класифікацією Хлєбникова, кожен тип має в
основі визначену ціннісну (у його термінології – «регулятивну»)
орієнтацію. «Пріоритетом чуттєвих цивілізацій є матеріальні насолоди,
особливо чуттєве кохання, що прирівнюється тут до найвищого роду
людських потреб та санкціонується усіма формами пропаганди як культовий
феномен. Навіть Бог, якому всі поклоняються», на думку Хлєбникова,
«сприяє чуттєвості і відповідним чином тлумачить регулятори – добро,
справедливість та право. Цивілізації цього типу регресивні за своєю
природою. Індивідуалізм та егоїзм, жадоба мати насолоду будь-якою ціною,
і чим скоріше, тим краще, полягають у їх основі. Але спадкоємність у
прихильності до насолоди не гарантує відтворення нації, навпаки,
виснажує духовні сили народу. Зв’язок між поколіннями дуже крихкий, і
вони легко залишають історичну сцену» .
Цивілізації утилітарно-реалістичного типу відрізняються мобільністю і
достатньо високою сталістю існування, що їх мала радянська держава, а до
неї – російська імперія. Остання після, здавалось, загибелі у 1917 р.
відродилась у формі радянської імперії. Це вказує на велику вірогідність
нового подібного відродження, тим більше, що автократичний стиль
управління дедалі більше стверджується не тільки в Росії, а й у
більшості пострадянських країн. Розпад СРСР відбувся. Але імперський дух
в Росії не загинув, і пройде ще не одне десятиріччя, поки вщухнуть
російські великодержавницькі амбіції та пов’язані з ними претензії на
землі сусідніх країн. Ось, чому сьогодні для самозбереження України так
важливо зробити все, щоб зазіхання імперських сил у Росії не
матеріалізувались за рахунок української території та розташованих у її
межах кращих господарчих об’єктів. У цьому контексті делімітація
українсько-російського кордону потребує термінового вирішення,
незважаючи на суперечності навколо статусу прикордонних водних акваторій
України у басейні Азовського моря.
Місце України та Росії у новому світовому порядку цивілізацій
Практично кожна із центрально- та східно-європейських країн, включаючи
Україну і, навіть, Росію, прагне до інтеграції в Європейський Союз, що
може виконати роль колективного світового лідера. Враховуючи все
вищесказане і той природний фактор, що на українській території
розташований географічний центр Європи, саме персоніфіковане зближення
України з ЄС є пріоритетним напрямом її геостратегії поступового
входження до європейської цивілізації.
Цьому має сприяти і геоекономічне положення України. Її територією, як
відомо, традиційно проходили торгові маршрути трансконтинентального
значення, від активності функціонування яких залежала динаміка розвитку
економіки тієї держави, до складу якої входила Україна. Сьогодні
аналогічні шляхи називають транспортно-комунікаційними коридорами, що
мають носити переважно транзитний характер. Адже згідно з результатами
досліджень англійського інституту «Рендел», в України найкращий
коефіцієнт транзитності в Європі, але ступінь його використання дуже
низький. Це добре видно на прикладі вертикальної складової «великого
хреста» (тобто «Шляху із варяг у греки»), головна історична транспортна
артерія якої – Дніпро – нині майже завмерла. Горизонтальна його складова
– «Великий шовковий шлях» з Європи через Україну та Росію у східному та
південно-східному напрямках – веде до могутньої Японії, яка за темпами
економічного зростання була у 60-70-і роки ХХ сторіччя світовим лідером,
і Китаю, що разом з «поголів’ям азіатських тигрів» змінив її у цій ролі
у 80-90-і роки, коли багато розвинутих країн, і особливо країни СНД в
90-і роки, переживали глибоку системну кризу. Саме усвідомлення
кардинальних змін у всіх сферах життя на рубежі не тільки століть, а й
тисячоліть зумовлює багатовекторний характер геостратегії України у
постбіполярному світі, суттєвою компонентою якої є українсько-російські
відносини, що справляють значний вплив на загальну геополітичну та
геоекономічну ситуацію в країні.
Особливої важливості набуває роль України у геополітичному протистоянні
планетарної демократії відродженню Російської імперії, яка під назвою
«Радянської» нещодавно загрожувала всьому світу. І хоча ще у середині ХХ
століття видатний російський філософ Георгій Федотов відзначав, що «у
сучасному світі немає місця Австро-Угорщинам» та іншим старим імперіям,
не слід забувати про пересторогу Збігнєва Бжезінського, яку він уперше
висловив у 1994 р. в статті «Передчасне партнерство» – «Неможливо досить
рішуче стверджувати, що без України Росія зрікається імперії, але з
Україною, заангажованою і потім підпорядкованою, Росія автоматично стає
імперією» – і розвинув пізніше у книзі «Велика шахівниця» . Адже більше
трьох століть тому Російська імперія почалася саме з «возз’єднання» з
Україною. А з проголошенням української незалежності дев’ять років тому,
за визначенням, зробленим тоді у «Московских новостях» Глібом
Павловським: «Припинилась Росія – імперська унія, створена династією
Романових з Московського царства та Гетьманської України. Якщо не
зловживати історичними претензіями, сьогодні в Європі існує, як мінімум,
дві російські держави: російсько-московська та україно-руська» .
Ось чому політика самозбереження і самоствердження України, перш за все
на пострадянському просторі, стає особливо важливою у відносинах з
Росією. Тим більше, що деякі представники політичного істеблішменту РФ
вважають, що «Росія швидше піде на глобальну дестабілізацію всього
пострадянського простору і на розвал України» (Андронік Мігранян) , і
обгрунтовують геополітичну декомпозицію останньої, виходячи з того, що
«існування України у нинішніх кордонах та зі статусом «суверенної
держави» тотожне завданню страшенного удару по геополітичній безпеці
Росії, рівнозначне вторгненню на її територію» (Олександр Дугін) . Але
цитовані московські професори, один з яких – тодішній член
Президентської ради РФ, а другий – автор першого російськомовного
навчального посібника з геополітики, не є тут винятком. Так, колишній
голова комітету з геополітики Державної Думи Росії Олексій Митрофанов на
слуханнях, присвячених обговоренню широкомасштабного договору України з
РФ, 3 березня 1998 р. від імені фракції ЛДПР виступив із заявою: «Справа
у неприйнятті принциповому: нема держави «Україна». Нема для
суспільства»
Адже фактично сьогодні Україна стоїть перед дуже складним вибором, по
суті, вселенського масштабу: з якою цивілізацією себе ототожнювати?
Тисячоліття тому такий же за значенням вибір щодо релігійних уподобань
зробив Володимир Святославович. Сьогодні обрати має Україна і, здається,
саме циклічно-цивілізаційна парадигма у широкому її розумінні (як
географічно–континентальна та культурно-ментальна) має стати основою для
грунтовного вибору. Причому ця парадигма дозволяє відійти від
чорно-білого мислення більшовицької епохи (Хто – не з нами, той – проти
нас!) до інструментарію антиномічного вчення, створеного понад 80 років
тому видатним російським філософом і богословом, математиком і фізиком
Павлом Флоренським. До речі, інший видатний російський філософ Микола
Бердяєв, погляди якого сформувалися у Києві в першій третині його життя,
відкликаючись у січневому 1914 р. номері журналу «Русская мысль» на
вихід у світ фундаментальної праці Флоренського «Стовп та ствердження
істини», написав тоді про неї, що ця «книга єдина в своєму роді, що
хвилює та приваблює,…саме цінне у книзі свящ. Флоренського – це його
вчення про антиномічність» .
Як підсумок, саме на основі універсального антиномічного вчення
українська багатовекторна геостратегічна концепція може виглядати
наступним чином.
По-перше, для України, як географічного центру Європи, територією якого
традиційно проходили трансконтинентальні торгові шляхи, саме
персоніфіковане зближення з ЄС вбачається пріоритетним напрямом її
геостратегії поступового входження до європейської цивілізації. Тим
більше, що за культурними традиціями (особливо на рівні побутової
культури) та ментальністю неагресивної нації (чого варта у
сьогоднішньому досить агресивному світі відмова України від ядерної
зброї, яка вже після цього унікального вчинку «малоросів» з’явилась в
Ізраїлі, Індії та Пакистані) українці також досить близькі до багатьох
європейських народів, а за терпимістю до негараздів – навіть можуть дати
фору будь-якій нації. То невже, з огляду на вищесказане, українці не
мають розраховувати на підтримку з боку інших народів у розбудові свого
громадянського суспільства та незалежної держави, що має знайти своє
гідне місце у новому порядку цивілізацій?
І перші ознаки руху назустріч Україні з боку Євросоюзу виявив ще
жовтневий 1988 р. саміт «Україна – ЄС», що відбувся у Відні. Хоча
офіційною реакцією Європи було тільки зафіксоване в підсумкових
документах цього форуму «прийняття до відому стратегічного курсу України
на інтеграцію до ЄС», дипломати стверджують, що й це є суттєвим
позитивом. Поки що всі українські пропозиції – про приєднання Києва до
Європейської конференції країн-учасниць та країн-претенденток на вступ
до ЄС; про початок переговорів щодо введення зони вільної торгівлі; про
мінімізацію негативних для України наслідків прийняття до Євросоюзу
Польщі, Угорщини та Чехії; про створення спільної групи експертів для
визначення місця України в Європі – будуть уважно та ретельно вивчатися
в Європейському Союзі. Дипломати тоді стверджували, що такий результат
досягнуто вперше, і він відкриває великі перспективи на шляху України до
європейської спільноти. Тоді ж ЄС надав Україні перший транш кредиту для
стабілізації платіжного балансу в розмірі 150 млн екю (181,8 млн дол.
США). Ще було обіцяно 203 млн дол. США на приведення до нормального
стану чорнобильського об’єкту «Укриття» та «суттєвий кредит» на
добудування блоків Хмельницької і Рівненської АЕС. ЄС обіцяв також
підтримку в розвитку Євро-Азіатського транспортного коридору, що за
проектом TRAСECA має проходити територією України і Кавказу. Здається,
виконання всіх цих рішень і визначить у перспективі місце України як не
тільки географічного, а й геоекономічного центру Європи. Але сьогодні
вже темп зближення української держави з ЄС не є задовільним, про що
нещодавно заявив міністр закордонних справ України Борис Тарасюк.
По-друге, суттєвою компонентою суспільного життя для України залишаються
водночас її відносини з Росією (тобто – за Шпенглером – з
російсько-сибірською цивілізацією), з якою вона пов’язана упродовж
століть спільними історією та духовними традиціями, науково-технічним
співробітництвом, виробничою кооперацією підприємств,
торгово-економічними відносинами, прикордонним, економічним та
культурним співробітництвом регіонів, родинними та особистими людськими
взаєминами. Адже, як стверджував лідер євразійської школи, видатний
російський лінгвіст і культуролог князь Микола Трубецькой, «культура, що
з часів Петра живе та розвивається у Росії, є органічним і безпосереднім
продовженням не московської, а київської, української культури» .
Таким чином, «Велика російська культура» має значною мірою українські
корені, що подовжувались через таких геніальних російських літераторів
українського походження, як Микола Гоголь, Володимир Короленко,
Максиміліан Кирієнко-Волошин, Ганна Горенко-Ахматова, Михайло Зощенко та
інші. Мабуть, невипадково післявоєнну розправу над радянською
інтелігенцією, яку не встигли винищити у страшні 30-і роки, Сталін у
серпні 1947 р. розпочав саме з двох останніх – «прокаженої» поетеси
(Ахматова писала про себе: «Не лирою влюбленного иду прельщать народ,
трещетка прокаженного в моих устах поет») та письменника-сатирика, яких
взагалі не мало бути в сталінську епоху. Саме українська земля завжди
відрізнялась гумором її жителів. А у перші роки радянської влади
звідсіля поїхали до Москви такі письменники, як Михайло Булгаков, Ісаак
Бабель, Ілля Ільф, Євген Петров, Юрій Олеша, Валентин Катаєв, що
сформували там когорту видатних майстрів сатири та гумору, закінчивши
свій життєвий шлях чи письменництво у цьому жанрі ще до Великої
Вітчизняної війни.
По-третє, не слід забувати, що південь України, і перш за все,
Автономна республіка Крим, є свого роду перехідною зоною до ісламської
цивілізації, релігію якої сповідають кримські татари. Враховуючи, що
Кримський півострів є землею їх пращурів, яких Сталін у радянські часи
вилучив з неї, Україні необхідно знайти виграшну модель діалогу з цією
активно впливовою цивілізацією саме через татарське населення цього
регіону. (Засновник антропософії, у самій назві якої закладена мудрість
людини, Рудольф Штайнер ще перед Першою світовою війною шукав форми
гармонійного співіснування різноманітних релігій на Землі. За допомогою
таких всесвітньо відомих діячів культури, як Андрій Бєлий, Максиміліан
Волошин та багато інших, на півночі завжди нейтральної Швейцарії, де
упродовж тривалого часу мирно співіснують приблизно однакові частини
католиків і протестантів, у Дорнаху, поблизу стародавнього європейського
торгового міста Базеля Штайнер збудував Іоаннов храм «Гетеанум», що
символізував спільність усіх релігій людства перед єдиним Богом. І хоча
Швейцарія не брала участі, як у Першій, так і в Другій світових війнах,
– це не зберегло «Гетеанум», що згорів у пеклі тієї війни.
Україна шукає адекватну модель цивілізованих відносин з кримськими
татарами. Перші кроки щодо цього вже зроблені. Вони дістали високу
оцінку з боку заступника генерального секретаря ООН з гуманітарних
питань Серджіо Вієйри де Мелло, який, говорячи про виконання Україною
профінансованого ООН у розмірі 3500 тис. дол. США кримського проекту
допомоги депортованим народам, підкреслив: «Це був дуже складний іспит,
і ви здали його на «відмінно». І хоча Україна звернулась до комітету з
кризових явищ ООН з проханням додатково інвестувати в програму
інтеграції та розвитку Криму ще 2 млн дол. США, поки що прийнято рішення
про виділення тільки 500 тис. дол .
Підсумовуючи вищесказане, слід зазначити, що у складному постбіполярному
світі, нові полюси розвитку якого ще до кінця не визначились, нинішню
багатовекторну геостратегію України зумовлює усвідомлення значущості
вибору за умов кардинальних змін у світовому порядку цивілізацій та
пов’язаного з цими змінами перегляду відносин в усіх сферах життя людей
на рубежі не тільки століть, а й тисячоліть хронології історії людства.
Україна, що, по суті, знаходиться на стику кількох сучасних цивілізацій,
при своєму розумовому потенціалі має знайти форму діалогу між ними, від
якого виграє як вона, так і самі цивілізації, що спілкуються. Здається,
від цього сьогодні залежить загальна геополітична та геоекономічна
ситуація на євразійському континенті і, навіть, у світі.
Використана література
1. Культурология. XX століття: Енциклопедія
Гл. ред., сост. і авт. проекту С. Я. Левіт 1998
2.Розин В.М. Як людина бачить і розуміє світ . 2004
3. Рашкофф Д. Медиавирус. М. Ультра культура, 2003.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
