.

Нарис історії Снятина (бакалаврська робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
330 14685
Скачать документ

Бакалаврська робота

Нарис історії Снятина

ПЛАН

Вступ………………………………………………………….
……………………………….3

Розділ 1. Походження назви та розвиток Снятина у ХІІ – ХІІІ ст…7

Розділ 2. Снятин у XIV-XVII
ст………………………………………………….15

Розділ 3. Історія Снятина в ХVIII – ХХІ
ст………………………………….29

Розділ 4. Культурно-архітектурні пам’ятки, та

видатні особистості
Снятинщини……………………………………………….46

Висновки……………………………………………………….
…………………………..56

Список використаних джерел та
літератури………………………………..60

Додатки………………………………………………………..
…………………………………………64
Вступ

Снятин – місто районного підпорядкування, центр району. Розташований на
лівому березі ріки Пруту, за 92 км від обласного центру. Залізнична
лінія Львів-Чернівці проходить за 5 км на південь від міста. Населення –
15,5 тис. чоловік. Площа Снятинського району – 60,2 тис. га, населення –
71,6 тис., чоловік, у т. ч. сільського – 56,1 тис.

Актуальність даного дослідження полягає у висвітленні історичного
розвитку містечка Снятин у світлі цивілізаційного підходу сучасної
історичної науки. Нам потрібно переосмислити ряд праць з даної
проблематики, особливо радянського періоду, очистити їх від ідеологічних
нашарувань. Актуальність теми зумовлена необхідністю створити цілісне
наукове дослідження проблеми у зв’язку з її недостатньою розробкою,
введенням в обіг нових архівних документів і матеріалів з історії
населенного пункту Снятин.

Об’єктом дослідження даної бакалаврської роботи виступає районний центр
Івано-Франківської області місто Снятин та його околиці.

Предметом бакалаврської роботи виступають особливості і закономірності
історичного розвитку населеного пункту Снятин.

Хронологічні рамки нашого дослідження охоплюють період з 1158 р., до
початку ХХІ ст. Нижня межа – 1158 р., тобто заснування давньоруського
поселення Коснятин, а верхня – 2000-ні рр., тобто розвиток населеного
пункту в умовах незалежної України.

Територіальні межі – сучасна територія містечка Снятин.

Мета даної роботи – об’єктивне висвітлення розвитку населеного пункту
Снятин, дослідження його історико-культурної спадщини.

Для реалізації мети нам потрібно вирішити наступні завдання:

– узагальнити доробок української та зарубіжної історіографії у
висвітленні даної теми;

– з’ясувати походження назви даного населеного пункту;

– охарактеризувати соціально-економічний розвиток населеного пункту
Снятин в різні періоди його існування;

– вивчити вплив видатних людей даного населеного пункту на
культурно-просвітницьке життя та українську державотворчу діяльність на
Покутті.

При дослідженні даної теми опрацювана велика кількість матеріалів
для всебічного висвітлення поставлених питань.

Давні джерела зберігають пам’ять про місто, яке було воротами до
Галицько-Волинського князівства. Румунський історик А.Д.Ксенопол,
посилаючись на літописця Мирона Костіна, пише, що ще в ХІ-ХІІ ст. на
молдавських землях було багато слов’ян. Деякі з них приходили туди з
міста Снятина [ 18, c.7].

Польська історіографія стверджує, що місто відноситься до римського
періоду. Як би там не було, а вік у Снятина солідний. Про це
стверджується у дослідженні „Містечка, яких немає” П.Сіреджука. Він
наводить приклад, що в 1382 році Янко з Чарнкова писав, що „Снятин –
одне з найбільших міст на Русі”. На той час місто могло справити
враження на гостя своєю заселеністю й багатством. У третій чверті ХVІІ
століття (1669-1670 рр.) у Снятині проживало 1300 осіб і воно ще й тому
відносилося до великих міст. На цей період припадає і картографічна
пам’ятка французького інженера Боплана, на якій позначено Снятин [ 31,
c.25].

Про географічне розташування Покуття, до якого входить і Снятин,
згадував у 1671-1672 роках мандрівник Ульріх фон Вердум, який у своєму
„Щоденнику” записав: „Воно (Покуття) лежить між Дністром і угорськими й
семигородськими (тобто Карпатськими) горами”. А про красу цієї
місцевості залишив запис Йоган Георг Коль (1808-1878). У своєму
щоденнику він писав: „Верхи гір укрились напередодні свіжим снігом.
Чарівно-білі піраміди стояли проти свіжої зелені пруської рівнини, а
поміж ними простяглося принадне Підгір’я”.

Розташоване на південно-західному кордоні Галицького князівства, Покуття
було безпосередньо пов’язане з країнами південної і центральної Європи,
з Візантією і державами Причорномор’я та Кавказу. Це наклало свій
відбиток на економічне і політичне життя , на розвиток ремесел і
торгівлі в цьому краї.

Про торговий шлях, який проходив через Снятин, писав Коль у своїх
записках: „Головним шляхом через Коломию, Станіславів, Львів йде
головний товарообмін… котиться цею дорогою, сюди та туди, всякий крам
між двома могутніми монархіями, й, головно, між головними містами:
Віднем, Одесою, Львовом, Прагою, Краковом, Києвом і Москвою” [ 29, c.3].

На цей час Снятин був уже відомий як ремісничий і торговий центр,
розвитку якому сприяли й чужоземні купці й дрібні торговці. У
дослідженні етнографа Б.Гекета (1793) написано, що „…понад Черемошом
проходив… головний шлях, яким купці переганяли худобу з Волині,
Поділля, Південної України на Угорщину”, а вірмени, які вели торг
худобою, „осіли в Кутах”, а згодом поселилися і в Снятині.

Про Снятин і Снятинщину написано багато досліджень місцевими авторами.
Найголовніші з них: „Снятинщина. Причинки до крайової етнографії”
Ксаверія Мрочка, „Покуття часть України” священика Юліана Кисілевського,
„Снятин над Прутом” (переклад з книги „Стародавня Польща” М.Бєлінського
і Т.Ліпінського), „Снятин: нарис монографічний” Г.Сейдлера. До 800-річчя
Снятина низку досліджень надрукував кандидат історичних наук А.Рузанов,
з історії міста – Михайло Бажанський (США), який видав цілу серію книг,
а також місцеві краєзнавці З.Сав’юк, К.Кройтор. Найбільший внесок у
розвиток вивчення історії Снятина зробив В.Харитон, який видав з даної
тематики більше двох десятків монографій та статей.

Методологічною основою роботи є застосування як
загальнонаукових, так і спеціальних наукових методів. Спираючись на
принцип історизму, об’єктивності, критичної оцінки джерел, методи
аналізу та синтезу, в дослідженні широко використані історичні методи:
порівняльно-історичний, аналітично-типологічний, історичної
реконструкції, статистичний. Комплексність використання принципів і
методів сприяло чіткому обґрунтуванню наукового пошуку через відповідну
джерельну базу.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що основні
положення дипломного дослідження, нагромаджений в ньому фактичний і
теоретичний матеріал та висновки можуть бути використані для написання
нових спецкурсів з краєзнавства, написанні наукової праці з історії
населеного пункту, праць по історії Снятинщини.

Під час роботи над темою автор підходив до розв’язання завдань конкретно
історично, керуючись принципами об’єктивізму та історизму. В процесі
дослідження теми використовувались методи порівняльного аналізу,
узагальнення та синтезу матеріалів і проблемно-хронологічний підхід у
викладі матеріалу.

Структура курсової роботи побудована за хронологічним принципом. Робота
складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних
джерел та літератури, додатків.

Розділ1. Походження назви та розвиток Снятина

у ХІІ – ХІІІ ст.

Історія будь-якого населеного пункту розпочинається із дослідження його
назви, з’ясування витоків його походження, та наступний історичний
розвиток. Снятин зараховують до давньоруських ойконімів. Так, в
„Українській Радянській Енциклопедії” стверджується, що цей населений
пункт уперше згадується 1148 р. як місто Галицького князівства, що у
XIII – першій половині XIV ст. входило до складу Галицько-Волинського
князівства.

Однак, у жодному з названих видань не вказується джерело, в якому
засвідчено цей ойконім у XII ст. Водночас ні автори „Етимологічного
словника літописних географічних назв Південної Русі” , ні В.Нерознак у
праці „Названия древнерусских городов” не згадують про Снятин на Пруті
як давньоруське поселення. Не названо цього поселення й у відомому
списку древньоруських поселень, складеному, як гадають, у ХVст.: „А се
имена градомъ всъм русскимъ, дальнимъ и ближнимъ” [48, c. 26].

Проте, певні дані, щоб Снятин зараховувати до поселень давньоруського
періоду, все-таки є. Так, у пам’ятках ХІV ст. Снятин іменується містом,
а Янко з Чарнкова 1382 року назвав Снятин одним із найбільших міст Русі.

Перші письмовi дані про місто Снятин, як уже говорилося, належать до
1148 року. Місто цього часу згадується в історичних джерелах сусідніх
держав. Румунський історик А.Ксенопол, посилаючись на літописця Мирона
Костіна, пише, що в XI-XII ст.ст. на молдавських землях було багато
слов’ян. Окремі з них приходили туди з міста Снятина. Снятин названо
ім’ям власника міста – воєводи Коснятина Сірославича, відомого
воєначальника і впливового боярина при дворі галицького князя Ярослава
Осмомисла, який в літопису іменується Кснятин, Костянтин [1, c.- 456].

В працях І. Шараневича і Д. Зубрицького відзначається відомий воєвода
Костянтин Сірославович, що охороняв в 50 – 60 роках ХІІ століття
важливий відрізок торгового і стратегічного шляху по річці Прут.

В. Т. Пашута, який займався дослідженням Галицько-Волинського князівства
вказує, що при дворі Ярослава Осмомисла був впливовий воєвода і „великий
боярин” Константин (Коснятин) Сірославович, який в багатьох відношеннях
вів самостійну політику і мав свої вотчини.

Здібний воєвода, Коснятин Сірославич, брав участь у кількох відомих
походах, очолюючи галицьку дружину. У 1157р. Осмомисл послав по І.
Берладника князя Святополка і воєводу Коснятина Сірославича з великою
дружиною (вiйськом) до свого тестя Юрія Довгорукого. Однак Юрій,
вислухавши пораду київського митрополита, повернув закованого
князя-ізгоя до Суздаля, не видавши його галичанам. Чезрез три роки, у
1160 р. Коснятин Сірославич із галичанами взяв участь у поході до Вщижа
з військом Святослава Ольговича, князя чернігівського, проти Святослава
Володимировича.

Воєвода К. Сірославич до певного часу виступає послушним виконавцем волі
галицького князя, переживає за стан справ у ньому. Так, коли 1170 року
згаданий боярин взяв участь у поході Мстислава Ізяславича з Володимира
на Київ, літопис зафіксував такий епізод: „З галичанами ж Ярослава
Володимировича був воєвода КОСНЯТИН” [27, c.4].

І сказав він, приславши гінця до Мстислава: „Велено мені моїм князем
Ярославом п’ять днів стояти коло Вишгорода і йти додому”. І послав до
нього Мстислав свого гінця кажучи: „Мені брат Ярослав так мовить: Доки
ти ото владнаєшся із братами, доти й не одпускай полків моїх од себе.
Але він (Коснятин) написавши грамоту ложну, послав її до Мстислава, і
пішли од нього галичани”. Наведений уривок з літопису засвідчує, що
Коснятин Сірославич уболіває за долю свого краю, а проблема князівських
міжусобиць, якими тоді була переповнена Русь, йому була байдужою – писав
дослідник В. Харитон [48, c.31].

В монографічному нарисі польського історика 30-х років ХХ століття
Генріха Сайдлера сказано, що місто Снятин у 1158 році, як важливий
стратегічний центр, притягували до себе Ярослав Осмомисл і Іван
Ростиславович. Він також відзначає, що у 1165 році міста Коломия,
Городенка і Снятин тимчасово були передані одному з представників
династії візантійських імператорів Комнінов Андроніку.

За повідомленням літопису і візантійських істориків ХІІ ст., Кіннама і
Микити Хоніата видно, що Андронік втік із Константинополя в Галич через
Валахію і дальше його слідування могло йти лише по річці Прут. Ярослав
Осмомисл передав йому декілька міст. Але які саме міста були передані, в
джерелах не сказано. Слід вважати, що вони були розміщені по річці Прут:
саме ці міста були добре знайомі Андронніку Комніну [ 31, c.32].

В „Повчанні” Володимира Мономаха і в дослідженнях російських вчених М.
Барсова, А. Щекатова і П. Семьонова-Тяньшанського зазначені міста з
назвами Конятин, Кснятин в колишній Переяславській і Суздальській
землях, які були засновані: на правому березі ріки Сули в 1061 році і на
Волзі в 1134 році. Вони підтверджують, що дані назви міст походять від
Константина [ 47, c.25].

Якщо більшість краєзнавців схиляється до того, що саме від імені цього
боярина походить назва, міста Снятина, то науковець Д.Бучко дотримується
іншої думки. Він вважає , що оскільки Снятин документально
першофіксується наприкінці XIV ст., то виводити назву міста від Къснята
– Константин неправомірно. Від деривата цього календарного імені цілком
закономірно виводять назву літописних міст Снятин ( Розділ 3. Історія Снятина в ХVIII - ХХІ ст. Східна Галичина - територія колишнього Галицько-Волинського князівства, що перебувала під владою шляхетської Польщі, після загарбання її Австрією (1772 р.) була об’єднана з південною частиною Краківського, Сандомирського та Люблінського воєводств в Королівство Галіції і Лодомерії (його називали Галичиною, а українську частину - Східною Галичиною) з центром у Львові. На українських землях австрійська влада зберегла панівне становище польських феодалів, які стали опорою у краї. У першій чверті XIX ст. у Снятині спостерігалось обмеження міського самоврядування, що супроводжувалось скороченням території, на яких воно діяло. В багатьох містах Східної Галичини того часу поруч з міською общиною існували т. зв. „юридики” - феодальна власність на територію міста і міських земель. Під ігом габсбурзької монархії життя снятинчан і далі погіршувалося. До міста Снятина в 1777-1787 pp. переселилося багато німців з Баварії, Бадена, Вюртемберга, Нассау. Їм уряд передав на пільгових умовах кращі землі, надав право будувати млини, броварні, розвивати ремесла тощо. Для трудового люду почався тяжкий період, що тривав майже півтора століття [ 47, c.49]. У 1782-1786 роках було введено новий адміністративний поділ, за яким у Галичині нараховувалося 18 округів. З них 12 округів становило Східну Галичину, де переважаючим було українське населення. Снятин увійшов до Станиславівського округу, став центром домінії - адміністративно-територіальної одиниці типу району. У 1804 року Рада Снятина узаконила положення, згідно якого все населення міста зобов’язане було платити державні та міські податки і виконувати належні повинності. В той же час, магістрат Снятина допускав щодо міщан значні беззаконня. Зловживання владою, свавілля представників міської адміністрації приносили великі нещастя і розорення найбіднішим прошаркам міського населення [ 48, c.70]. У кінці XVIII - першій половині XIX ст. Снятин продовжував залишатися значним ремісничим, мануфактурним та торговельним центром Покуття. У місті існувало від З до 5 шевських цехів, які нараховували по 30-40 ремісників. Крім того, тут працювало 5-6 млинів, що сприяло розвитку харчової промисловості. Окрему групу ремісників складали дьогтярі, попільники, селітровари, ропники. Вони були малочисленні і не входили до жодних цехів. Інтенсивний розвиток на всій території Східної Галичини тваринництва вимагав концентрації у містах ветеринарів, ветеринарних лікувальних закладів та ветаптек. Покутяни вивчали ветеринарію у приватній школі Снятина. Ветеринари не тільки лікували худобу, але й були відповідальними за торгівлю нею на ярмарках і торгах. У 1810 р. у місті зафіксоване велике число ковалів. Вони виготовляли серпи, коси, сокири, пили, сапи, гаки, цвяхи тощо. Їхня продукція збувалась у Чернівцях, Коломиї, Станиславові, інших містах і містечках Прикарпаття і Буковини [ 4, c.184]. Таким чином, в кінці XVIII - у першій половині XIX ст. зросла кількість ремісників, ускладнювалась структура ремесла, дещо нових форм набула технологія виробництва. Проте в процесі конкурентної боротьби з мануфактурним та фабрично - заводським виробництвом ремісники Снятина розорювалися, потрапляючи під владу приватного капіталу, перетворювалися у вільнонайманих робітників, тим самим забезпечували міські підприємства дешевою робочою силою. Найбільшим машинним виробництвом Снятина того часу була суконна фабрика в передмісті Микулинці. Австрійський уряд сприяв розвиткові ґуральництва, пивоварництва, винокурництва, надавав багатьом містам великі привілеї, зокрема Снятину, на право виробництва і продажу спиртного, починаючи з 1790 року. Цікаво, що тютюнову сировину вирощували не тільки в поміщицьких маєтках краю, але й окремі жителі Снятина [ 16, c.9]. Розбудова залізничної сітки, розпочата в Австрійській імперії в кінці 20-х років XIX ст., поступово поширювалася й дотягувалася до її віддалених окраїн. На початок 60-х років з побудовою залізниці до Львова питання її подальшого продовження стало особливо нагальним. Дунайські князівства розглядалися Австрією як найбільш привабливі регіони для її економної експансії. З державно-політичних інтересів уряду запроектована залізниця Львів - Чернівці забезпечила б вихід до молдовського та російського кордонів. Снятин відігравав значну роль у зміцненні зовнішньо-економічних зв’язків і розширені географії торгівлі. Отримавши у 1784 р. визнання відомого торговельного центру Снятин став містом, якому дозволялося проводити восьмиденні ярмарки, що починалися 3 лютого, 1 квітня, 13 червня, 24 вересня, 23 листопада, а згодом їх тривалість була доведена до 14 днів. Щопонеділка у Снятині відбувалися великі торги. Тільки угорські купці купували на снятинських ярмарках по 500-1000 волів [ 48, c.80]. Внаслідок соціальних протиріч і колоніальної політики у першій половині XIX ст. гострої, напруженої форми набула боротьба трудових мас міщан з багатою міською верхівкою і виразником її інтересів - міськими магістратами. 3а приблизними підрахунками у повстанні на Снятинщині взяло участь до 300 селян. Однак, селянські бунти на Покутті були швидко придушені. Скасування феодальних повинностей в Галичині, проведене з високою поспішністю в квітні 1848 року, майже на 5 місяців швидше, ніж в інших провінціях Австрійської монархії, диктувалося страхом правлячих кіл перед новим селянським повстанням і намаганням за всяку ціну відвернути його. Проте, хоч цей захід і запобіг селянському повстанню, він не вніс заспокоєння в народні маси. І, мабуть, не випадково, бурхливого 1848 року „весни народів” у Снятині згоріли військові казарми. Кілька років їх руїни стояли непорушно. А на їх місці у 1904 році було побудовано лікарню [ 47, c.50]. Досить поширеними в Галичині були епідемічні захворювання. У 1831, 1847-1848 рр. від голоду і холери померли на західноукраїнських землях сотні тисяч селян. Найстрашніший голод був у 1844 - 1848 рр., викликаний трирічним неврожаєм, повенями і пам’ятним в історії всієї Європи „картопляним помором”. Перший санітарний статут, який регламентував організацію медичної служби і боротьбу з епідеміями на території Австро-Угорщини, був виданий в 1770 році. Однак, в Галичині він почав діяти лише через декілька років. Медична мережа краю була невеликою, складалася із громадських лікарень та лікарень, які належали приватним особам і благодійним організаціям. Важкі соціально-економічні умови несприятливо впливали на здоров’я, в першу чергу, матерів і дітей, смертність серед яких була особливо високою. Розвитку медицини, підготовці лікарських кадрів у Галичині австрійські власті не приділяли потрібної уваги [ 2, c.63]. Через нестерпні умови життя зростала смертність населення. Лише 1847 року у Снятині відкрито лікарню на 14 ліжок, де працював один лікар. 2 травня 1873 року Галицький сейм визначив таку зарплату вчителям, що вони опинилися в майже жебрацькому становищі. Учитель в Галичині терпів не тільки від матеріальних нестатків, але й від морального і політичного переслідування. B D ? o a ?Т??a a # h h # h # h h gd?R6 aaC?????????t h  ????????міська пожежна охорона. Через весь будинок напис: Шинок -вина і горілки, пивна і трактир”. Неписьменних у місті було надзвичайно багато: серед чоловіків - 81%, а серед жінок - 90%. Та поступово стан справ на ниві шкільництва покращувався. У 1887 році у Снятині діяли уже дві окремі (чоловіча і жіноча) школи [ 48, c.87]. Суспільний розвиток вимагав реформування шкільництва в Австрії, розширення мережі навчальних закладів. Державний шкільний закон від 2 травня 1883 року вносив зміни в багато параграфів до шкільного закону 1869 року. На виконання державних законів в Галичині було видано ряд краєвих законодавчих актів, на основі яких розвивалося шкільництво в 90-х роках XIX - на початку XX ст. Збільшувалося число навчальних закладів та учнів в них, зокрема в Снятині. Жіноча школа - існувала в Снятині з кінця XIX ст. У 1895 році для неї побудовано окремий будинок біля Вірменського костела. В народних школах дівчат навчали читати, писати і трохи числити. Особливу тривогу викликало те, що українські дівчата були вимушені вчитися в польських школах і там говорити й молитися лише по-польськи. У снятинській жіночій школі навчання велося теж лише в польській мові. Багато уваги приділялося фізичному вихованню, гігієні, діяв гурток крою і шиття, кухарські курси [ 18, c.4]. Реальна школа - відкрита у 1903 році. Навчання відбувалося в приміщенні магістрату (на другому поверсі ). Навчання мало за мету дати основні знання з предметів, які мали безпосереднє значення у практичному житті людини: математики, геометрії, природи, іноземних мов. В Реальній школі викладання велося польською мовою. Українців допускали до навчання значно менше, ніж представників інших національностей. Отже, на початку XX століття шкільництво Галичини розвивалося в складних умовах боротьби проти денаціоналізації українського населення. Австрійські власті не дбали про освіту та охорону здоров’я населеня, вони підтримували тільки церкву. Снятинському священикові держава виділила 105 моргів орної землі, виплачувала за богослужіння щорічно 1647 злотих [47, c.63]. Однією з найстаріших снятинських церков, яка збереглася до нашого часу є Вознесенська церква, побудована 1784 року (тоді ж і поблагословленна), а в 1876 році розширена, перебудована і благословленна; у ній зберігалася церковна документація (метрики) з інших міських храмів починаючи від 1775 року. Михайлівська церква була відкрита для Богослужіння 19 вересня 1886 року. Її освячення провів єпископ Станиславівський Юліан Пелеш. Церква св. Михайла була наділена відпустом. Третя снятинська святиня - храм Пресвятої Трійці. Спочатку це була дерев’яна церква, яку через її поважний вік у 1903 році розібрали і снятинські міщани почали будувати нову велику муровану церкву. Троїцький храм став до дії по закінченні Першої світової війни [ 48, c.99]. На знак протесту проти жорстоких утисків трудящі Снятина та його околиць часто влаштовували демонстрації і мітинги, т. зв. віча. 27 лютого 1892 року в місті відбулося народне віче, на яке зібралося понад 2 тис. чоловік. Сюди зразу ж прибули 12 озброєних жандармів і 2 комісари. Вони стали біля входів і патрулювали навколо місця, де проходило віче. Промовці Г. Запаринюк, Л. Мардаревич та інші говорили, що „на нашу бідноту перший лік є розширення прав політичних... найбідніший у нас найбільше платить. Кожна річ у нас є оподаткована - і хата, і сіль, і тютюн, і м’ясо... Для того найсправедливіше було б, щоби всі, хто досяг 20-літнього віку, мали однакове право голосування” [31, c.65]. Крім загального виборчого права, учасники віча вимагали поліпшити існуючу систему навчання, знизити ціни на сіль, скасувати шарварки, запровадити українську мову в діловодстві сільських органів влади. На вічі виступали також 1. Я. Франко, В. С. Стефаник, Лесь Мартович, М. І. Павлик. Великий Каменяр виступав п’ять разів у найважливіших питаннях порядку денного. Щодо розвитку освіти І. Я. Франко запропонував записати в резолюції так: „В справах шкіл народних снятинське віче заявляє, що шкіл народних в нашім краю є замало; що ті школи не можуть в собі помістити дітей, обов’язаних до науки шкільної; що для тих шкіл є замало відповідно спосібних вчителів; що плата вчителів є взагалі занизька; що становище вчителів народних є занадто залежне; план науки є невідповідний потребам нашої людності; що по селах і містечках брак інструкцій, з котрих би молодіж по укінченню шкіл черпала дальшу освіту”. Селянин І. Сандуляк розповів на вічі, що за несплату податків екзекутори забирають останній кожух. Цей виступ послужив І. Франку темою для оповідання „Історія кожуха”. Долаючи величезні перешкоди, які чинили колонізатори, снятинці зберігали рідну мову, щиру любов до української культури, мистецтва. У липні 1875 року до Снятина в складі західноукраїнського театру „Руська бесіда” майже на місяць приїхав М. Л. Кропивницький. Жителі мали нагоду бачити „батька українського театру” в п’єсах Г. Ф. Квітки - Основ’яненка, Т. Г. Шевченка та інших українських письменників [31, c.67]. Ще одна приємна й радісна подія сталася в Снятині 1903 року: сюди прибув видатний український композитор М. В. Лисенко. Жителі Снятина і ближніх сіл тепло зустріли талановитого композитора. Вони вручили гостеві вінок з колосків покутської пшениці і польових квітів. Багато щирих і зворушливих слів сказав тоді М. В. Лисенко людям, заохочував їх до праці, до знання, а головне - закликав любити пісню, щоб вона несла розраду, щастя, будила від сну і кликала на боротьбу з ненависними поневолювачами. На прохання снятинців М. В. Лисенко сфотографувався з учасниками зустрічі. На початок XX ст. на Снятинщині діяла ціла сітка читалень „Просвіти” по населених пунктах краю. Тому серед передової громадськості краю, селян, міщан, інтелігенції зароджується ідея організації філії „Просвіти” у Снятині. Метою її створення мало бути: координація зусиль усіх просвітніх клітин краю у виконанні програмних цілей, надання методичних та дорадчих рекомендацій новоствореним читальням у селах, посередницький зв’язок з централею „Просвіти” у Львові. Членами-засновниками філії „Просвіти” у Снятині виступили: письменник Василь Стефаник, Петро Сандуляк, Іван Липчук, Йосип Загару [ 34, c.687]. Перші організаційні збори новоствореної філії „Просвіти” у Снятині відбулися 18 вересня 1909 року. Головою товариства став Василь Равлюк. Нелегко давались просвітянам перші кроки. Насамперед, треба було утворити бібліотеку. Снятинська філія „Просвіти” у 1912 р., дала поштовх до заснування повітового комітету „Рідної Школи”. Спільно з іншими українськими інституціями міста влаштували свято присвячене Маркіяну Шашкевичу. З 1 листопада 1911 року філія проявляла найактивнішу діяльність. В повіті на 41 громаду діяло 30 читалень, які провадили широке культурно-освітнє життя. Перед Першою світовою війною у Снятині діяло декілька читалень „Просвіти”, а у повіті - майже в кожному селі [ 31, c.70]. На початку XX ст., завдяки своїм численним філіям і читальням, спеціальним комісіям, підкомісіям та комітетам, „Просвіта” відігравала роль українського державного апарату, який керував діями десятків тисяч людей. У „Просвіті” сформувався новий тип проводу - реально мислячі, юридично грамотні діячі, котрі самі були високоорганізовані й формували ці риси у селян, міських ремісників, робітників. Вклад „Просвіти” у будову української державності полягає в тому, що впродовж багатьох років вона виховувала свідомих, освічених людей, котрі чітко знали, що мусять робити, у що мусять вірити усі українці. На щедрому лані „Просвіти” зросли покутські постаті, які записали у національно-визвольний поступ свій вагомий внесок [ 48, c.121]. Також, важливо сказати про те, що на початку XX ст., у місті діяло багато різноманітних товариств і організацій. Найвідоміші серед них : „Взаємна поміч українського вчительства” - товариство галицьких і буковинських учителів . Засноване у 1904 році. Нараховувало тоді близько 50 осередків. Працю товариства поділено на три секції: театральну, допомогову і бібліотечну. Театральний гурток відіграв 4 червня комедію „Мартин Боруля” І. Тобілевича, а 25 листопада 1906 року - комедію „Педагоги”. Обидві вистави відбулися в Снятині. У 1910 році під керівництвом Івана Палійчука організовано хор, який виступав з концертами по селах. У 1912 році найбільш діяльною була секція поширення освіти, яка прочитала 113 лекцій по читальнях „Просвіти” Снятинщини. У Шевченківські дні хор влаштував два ювілейні концерти. У 1913 році товариство провело 17 свят на честь Т. Шевченка та 31 Франкове свято [ 46, c.143]. „Січ” - пожежно-руханкове товариство. Засноване 5 трйвня 1900 року у с. Завалля Снятинського повіту. Основну мету своєї діяльності вбачало у залученні молоді до загальнофізичних вправ, занять із різних ігрових видів спорту, гімнастики, дотримання здорового способу життя та занять з пожежної справи, а насамперед, національно-патріотичне виховання. 31 липня 1904 року у Снятині урочисто пройшло повітове Січове свято, яке відбулося на передмісті Балки. „Українське Педагогічне Товариство” - виникло на основі „Руського Товариства Педагогічного” у 1912 році. У Снятині філія цього товариства утворена на установчих зборах 23 травня 1913 року. УПТ відало розповсюдженням книг, які видавало це громадське згуртування, фінансово допомагало малозабезпеченим учням, виступало на захист українського вчительства перед тиском чужинської адміністрації. „Читальня ім. Михайла Качковського” - просвітянське товариство промосковської орієнтації. У Снятині його заснував перед 1881 роком священик о. Стефан Кобилянський. „Читальня ім. Маркіяна Шашкевича” - містилася в будинку при церкві Архистратига Михаїла. Діяла у 80 - 90-х роках XIX ст. Цією читальнею відали старші церковні браття, паламар та дяк. Тут також відбувалися репетиції церковного хору [ 46, c.158]. Незважаючи на відсутність у місті на початку XX ст. власної друкарні, тут разом з тим була велика кількість бібліотек. Бібліотека при читальні ім. М. Шашкевича була найбільш відомою, оскільки існувала з кінця XIX ст., містилася при церкві св. Архистратига Михаїла. Її засновником був священик о. Теофіл Кобринський. Тут зберігалася, в основному, релігійна література. Бібліотека Реальної школи, її початки сягають 1900 року, одна з найбільших у Снятині, вона нараховувала більш ніж три тисячі книг. Бібліотека „Просвіти”. Виникла на початку XX ст. з появою у місті просвітянської філії. Нараховувала до тисячі томів. Бібліотека Марка Черемшини. Одна з найбільших приватних книгозбірень у Снятині. Мала переважно твори художньої літератури. По смерті письменника, внаслідок заповіту, перейшла у приватну власність сина В. Стефаника Семена [ 16, c.9]. Загальноміської бібліотеки у Снятині не було. У другій половині липня 1875 року М. Кропивницький у складі театру „Руська Бесіда” приїхав до Снятина. Протягом майже місячного перебування у місті глядачі побачили актора в п’єсах, „Назар Стодоля” Т. Шевченка, „Сватання на Гончарівці”, снятинчани захоплено сприйняли гру великого актора й драматурга. Хвиля революційних подій на початку XX ст. в Росії докотилася й до Снятина. 31 липня 1904 року в місті відбулася велика демонстрація. На околиці зібралося кілька тисяч міської бідноти й селян Снятинського повіту. Учасники мітингу вимагали поліпшення умов життя й пращ, права навчання українською мовою. Серед інших з промовою виступив письменник-демократ Василь Стефаник. Потім учасники мітингу з червоними стрічками, прикріпленими до гілочок, пройшли центральною вулицею міста. На місце демонстрації прибула велика група озброєних жандармів, які розігнали її учасників [18, c.9]. У 1908 р., представники революційно настроєної бідноти Снятина вчинили замах на поміщика С. Мойсу-Росохацького. Це був яскравий вияв протесту проти політики колонізаторів у Галичині. Міністерство внутрішніх справ у Відні дало вказівку галицькому наміснику та снятинському старості провести розслідування й покарати учасників виступу. З 08 листопада 1910 року в Снятинській читальні відбулося віче, в якому взяло участь понад 400 чоловік. Віче рішуче висловилося за виборчу реформу. Крім того, воно ухвалило підписати петицію про негайне будівництво українського університету у Львові. 10 листопада того ж року проходило віче на околиці міста, де про важливість реформи виборчої системи говорив письменник В. С. Стефаник [46, c.180]. Міщани не раз виступали проти полонізації, писали скарги. Це викликало занепокоєння у місцевих властей. З 1908 р., в Снятині постійно перебував військовий гарнізон для „наведення порядку” [48, c.121]. Під час першої світової війни Снятин кілька разів переходив з рук у руки. Мешканці міста тепло зустрічали російських солдатів, які всіляко допомагали бідноті медикаментами й продуктами харчування. Коли ж у місто вступали австро-угорські війська, вони жорстоко розправлялися з тими, хто виявляв симпатії до росіян. Без суду й слідства було страчено О. Притулу, І. Виноградника, 3. Лісковацького та інших. Але, незважаючи на це, у місті все ще залишалися активні й віддані борці за незалежність України. Ускладі бойових частин Січового стрілецтва було понад сто мешканців нашого району. Легендарним ватажком стрільців став снятинчанин – Сень Горук – український військовий діяч, отаман Легіону УСС і УГА. Він був одним з організаторів товариства „Сокіл” в Галичині. В роки Першої світової війни Горук став командиром сотні. Стрілецькі військові пілрозділи під його командуванням відзначилися в боях на Маківці і на Лисоні. Сень Горук брав активну участь в українсько -польській війні (1918-1919 рр.). 1 листопада 1918 року, відбувся збройний виступ українців, під його керівництвом, під час якого було проголошено незалежну Західно - Українську Народну Республіку (ЗУНР). Згодом наш видатний земляк став жертвою червоного терору. Його ім’ям названа одна із вулиць нашого міста. Також, варто зазначити, що в період війни в місті збільшилась кількість єврейського населення ( за рахунок біженців з Чорткова, які тікали від російського наступаючого війська). На той час уже було сформовано компактне розселення єврейських родин вздовж вулиці Головної та прилеглих до неї вулиць [ 32, c.153]. На початку 1918 р. снятинські міщани зібрались на віче, на якому головою міського комітету і бургомістром обрали Івана Семенюка (Марка Черемшину). Комітет мав ухвалювати постанови, а бургомістр (голова), забезпечувати їх виконання. Наступного дня вже було обрано повітовий комітет, до якого увійшли Семенюк і Стефаник. Комітет дбав про порядок у місті, про забезпечення населення, насамперед, бідноти, осиротілих дітей. Перебування революційно настроєних російських солдатів у Снятині сприяло поширенню більшовицьких ідей серед населення, що змушений був визнати навіть староста повіту. Великий переполох серед місцевих властей викликала поява у місті весною 1918 року прокламацій, які закликали покласти край імперіалістичній братовбивчій війні, захистити права й суверенітет молодої Радянської республіки. Весною 1919 р., Снятин загарбали війська боярської Румунії, а в липні 1919 року місто захопили війська білополяків. Польські пани принесли населенню нові страждання, жорстоку експлуатацію і національний гніт. Безземельні селяни почали захоплювати поміщицькі землі й розподіляти їх. У місті та на його околицях розповсюджувалися листівки польською мовою, в яких були заклики до об’єднання солдатів польської армії з червоноармійцями [34, c.845]. Вагомий вклад у розвиток боротьби жителів міста проти своїх гнобителів вносили письменники В. Стефаник, який жив у селі Русові Снятинського повіту, та Марко Черемшина, котрий в цей час мешкав у Снятині і працював адвокатом. Вони захищали інтереси селян в буржуазних польських судах, часто виступали з палкими промовами на захист населення, написали ряд новел, в яких відтворили картину безправного життя місцевого населення. Письменники організували 1921 р., в Снятині для селян господарсько-ветеринарні курси, а пізніше учительське товариство „Взаїмна поміч”. Під прикриттям культурно-освітніх товариств та курсів вони вели серед населення революційну пропаганду. На зборах студентів у Снятині в 1922 р., Марко Черемшина говорив, звертаючись до молоді: „Віддайте народові свої молоді серця і розум, а тоді народ вас зрозуміє і піде вам назустріч...” [ 42, c.65]. Життя в Снятині в 30-х роках ХХст., стало ще нестерпнішим. У місті була єдина гімназія на весь повіт. У 1930/31 навчальному році в гімназії навчалося 287 учнів, з яких лише 66 українців. Викладання здійснювалося польською мовою. Плата за навчання була надзвичайно високою - 150 злотих на рік, не рахуючи вступного внеску та витрат на шкільні приладдя й підручники [47, c.74]. Та населення не мирилося з національним гнітом, воно відстоювало свої права, активно виступало проти тих верховодів „Просвіти”, які вірно служили панівним класам. До громадсько-політичного життя Снятина включалися й жінки. Вони разом з чоловіками боролися проти існуючого безправ’я, за возз’єднання з Радянською Україною. У березні 1936 року профашистська верхівка радикалів скликала в Снятині свою повітову конференцію. Представників від прогресивних жінок (близько 60 осіб) на цю конференцію не допустили. Тоді вони зібралися на подвір’ї біля будинку, де проходило засідання, висловили протест проти тих, які пролізли в партію і шкодять визвольній боротьбі. Жінки звернулися із закликом до рядових радикалів, щоб вони не піддавалися профашистським верховодам і відстоювали інтереси трудового народу [ 48, c.163]. На зміну спочатку польським окупантам, а потім і німецьким на нашу покутську землю прийшли - уже втретє - окупанти російські, на цей раз більшовицькі. Першими кроками Радянської влади в Снятині була передача землі селянам, націоналізація промислових і торговельних підприємств, надання матеріальної допомоги біднякам. У місті відкрили середню школу з українською мовою навчання, в колишньому поміщицькому будинку - дитячий будинок, організували дитячий садок та ясла. До роботи в школах міста було залучено 26 учителів, 17 з яких до визволення не мали роботи. Із східних областей приїхало ще 32 досвідчені вчителі. На 1940/41 навчальний рік держава асигнувала на ремонт закладів освіти 75 тис. крб. Почали також працювати бібліотеки, кінотеатр, будинок культури, гуртки художньої самодіяльності. Але поряд з цим на терені району була створена колоніально - маріонеткова структура управління, яка опираючись на силу і терор нищила релігійний світогляд, націонадьну свідомість. 1 липня 1941 року німецько-фашистські окупанти захопили Снятин. За містом, у лісі біля села Потічка, гітлерівці знищили близько 5 тис. жителів Снятинського району. 110 чоловік, у т. ч. 27 жінок, вони вивезли на каторжні роботи до Німеччини, заарештували й катували 98 чоловік. Фашисти зруйнували в місті пам’ятки культури, житлові будинки загальною площею 4990 кв. м, спалили бібліотеки. 29 березня 1944 року підрозділи 40-ї гвардійської танкової бригади, якою командував І. А. Кошельов, захопили місто Снятин [ 30, c.183]. Та снятинське Покуття, як і раніше не корилося чужоземцям: понад десятиліття вели свою відважну боротьбу боївки ОУН - УПА. У роки визвольних змагань УПА понесла важкі втрати. До болючих армійських жертв належить і смерть в боях нашого славного земляка Василя Андрусяка (псевдонім Грегіт, Різун), полковника, командира воєнної округи УПА „ Чорний ліс” („Захід”), нагородженого Золотим Хрестом Бойової Заслуги I ступеня, вбитого агентом НКВД. В перші дні після визволення від фашистів у місті розгорнулися відбудовчі роботи, відкрили 12 крамниць та 4 їдальні громадського харчування. Почали роботу лікарня, поліклініка, кінотеатр, будинок культури, бібліотеки, школи, дитячий будинок, дитячий садок, ясла. Стали до ладу міська електростанція, водопровід, пошта й радіовузол, районна друкарня [11, c.1]. На базі дрібних підприємств і майстерень у місті Снятині створено комбінат комунальних підприємств, комбінат побутового обслуговування, харчокомбінат, промкомбінат, сироварний завод. Побудовано меблевий комбінат. У 1959 р., стала до ладу новозбудована гідроелектростанція на Пруті. Вона живила струмом місто та колгоспи району, щорічно виробляла понад 3 млн. квт.-год. електроенергії. Набагато зросла житлова площа в місті за післявоєнні роки. Але, в надрах духовного життя Снятинщини постійно жила ненавість до проросійського комуністичного режиму, яка час від часу проявлялась поодинокими, але яскравими спалахами протесту ( 9 травня 1970 року учні Снятинської ЗОШ ім. В. Стефаника демонстративно спалили червоні прапори). В кінці 80 - х років боротьба снятинчан з московською владою піднімається на якісно новий рівень - стає організованою, масовою. У 1987 р., створена група сприяння самвидавському журналу „Український вісник” В. Чорновола. У 1989 році у Києві відбулася Установча конференція Товариства української мови імені Т. Шевченка, на якій був присутній і наш міщанин - Василь Коваль [ 48, c.203]. Наступав час розпаду великої тоталітарної Російської рядянської імперії, час повернення народу до своєї національної, духовної та історичної спадщини. Пригноблений сотні років, народ став прокидатися, вставати з колін. Як результат цих важливих змін у політичному житті України, в березні 1989 року в Снятині організувався осередок ТУМу ім. Шевченка. До кінця березня у ньому нараховувалось 19 членів. Це було напівпідпільне товариство, що таємно збиралося на свої зібрання щосуботи в приміщенні методкабінету районного відділу освіти. Це був акт уже активного протесту проти русифікації, політичного та духовного гніту. Незабаром осередок було розгромлено райкомом КПУ –-КПРС та КДБ. Секретарі райкому Іван Ілик та Раїса Бабій почали активну пропаганду проти ТУМу, проти створення його осередків на Снятинщині. Але їхня діяльність була уже безсильною. У квітні 1989 р. снятинський осередок ТУМу ім. Шевченка сформувався як легальна організація, і був зареєстрований у Києві Центральною Радою Товариства. Керівником снятинського осередку став учитель, поет Мирослав Попадюк [ 46, c.163]. 21 січня 1990 р. під час свята Злуки УНР та ЗУНР вперше на Снятинщині зал районного кінотеатру ім. Франка заполонили українські синьо-жовті прапори. 1 липня цього ж року на народному віче у Снятині сталася важлива подія: прийнято рішення про встановлення українського національного прапора на міській ратуші. А вже наступного року після проголошення незалежності України наше місто стало на шлях розбудови і процвітання в самостійній Українській державі. „Часи міняються і ми міняємось разом з ними”,- говорили древні римляни. Це відоме прислів’я цілком можна адаптувати і до нашого міста, адже сучасний Снятин – місто суцільної реконструкції та новобудов. І хоча місто мало чим відрізняється від інших українських міст, проте його ні з чим незрівнянний колорит і пам’ятки культури примножують те неоціненне багатство, що є визначальним для українців, як нації. Це той внутрішній світ його мешканців, що допомагав вистояти години негоди, щоб нев’янучою калиною національної гордості і патріотизму відродилася наша культура – покутський край [7 , c.2]. І ось нещодавно наше прекрасне місто святкувало свій ювілей - 850-річчя. Такого велелюдного святкового дійства, Снятин і його мешканці не бачили ще від 1958 р., коли святкувалося його 800-ліття. Святкування відбувалося протягом двох днів 27-28 вересня 2008 р.. За цей час у місті відбулося декілька пам’ятних подій: науково-практична конференція на тему ”Снятин, Снятинщина: історія і сьогодення” (у ній взяли участьвідомі історики і науковці не лише міста і України, а й гості з близького і далекого зарубіжжя). Також 27 вересня відкрито новий пам’ятник Т. Шевченкові. Сумний і веселий Кобзар - такий задум львівського скульптора П. Стаєра та народного архітектора України М. Ходана. Після цього відбулося відкриття ще одного пам’ятника присвяченого М. Бажанському (уродженець міста, автор 15 журналів „Снятин”, які видавав в далекому Детройті). Творчість Бажанського для Снятинщини - невмируща, а відкриття двох пам’ятників у місті в день ювілею – подія пересічної великої ваги [ 6, c.2]. Також цього дня відбулося відкриття першого обласного фестивалю народної творчості „Покутські джерела”, в якому взяли участь колективи п’яти районів області. Концертно-музичною програмою заправляв духовий оркестр Військово - Морських сил Збройних сил України. У ювілейні дні у Снятині було представлено чудову виставку майстрів Снятинщини та інших міст (художнє ткацтво, вишивка, бісероплетіння, вироби з дерева і шкіри, картини). Вечером 28 вересня відбулась грандіозна концертна програма за участю відомих гуртів та співаків: „Гайдамаки”, „Друга ріка”, Руслана, „Мед Хедс ХL” та гість зі Швеції король диско „Доктор Албан”. На стадіоні „Колос”, де відбувалося мегавидовищне музичне дійство, зібралося за підрахунками понад десять тисяч людей. Снятинщина ще довго зберігатиме у серцях спогади про радісні моменти свята і пам’ятатиме довго 850-річчя свого міста [ 18, c.9]. Отже, можна зробити висновок, що сьогоденню Снятина ми завдячуємо десяткам поколінь предків, які створили, розбудували, зберегли місто таким, яким воно увійшло у наше життя. Сьогодні, як і майже дев’ять століть тому, давній і оновлений Снятин будить творчу думку, прагнення вершити добрі справи і вірить у краще майбутнє. Розділ 4. Культурно-архітектурні пам’ятки, та видатні особистості Снятинщини. Покуття славне своєю історією, літературними традиціями, архітектурними та культурними пам’ятками і відомими особистостями. На тереторії міста є багато історичних пам’яток, якими славиться Снятинщина, а також вся Івано-Франківська область. Однією з найвідоміших споруд міста є її міська ратуша, яка вважається найвищою в Україні, її висота – понад 50 метрів. Ратуша споруджена у 1861 році. Вона складалась з частини тепер існуючої ратуші (південно-східний блок зі сторони міста) разом з першою сходовою кліткою. Місто розросталося, набирало економічної ваги. Тому постало питання побудови престижної споруди на зразок інших галицьких міст - вежі. Крім того, її спорудження мало і суто практичне призначення, але про це трохи згодом [ 20, c.3]. Було збудовано класичну триповерхову споруду, в яку включено і існуючу з 1861 року її частину. А завершенням ратуші стала вежа. 1958 року в бронзовій кулі під флюгером у час заміни дерев’яного каркасу завершення вежі та її плиточного покриття на бляшаний було знайдено документ, писаний польською мовою. В ньому читаємо: „Діялось це в шістдесят першому році панування і сімдесят дев’ятій річниці народин наймилостивішого нам пануючого Цісаря і Короля Франції Йосифа І, за намісника Галичини Ексцеленсії Др. Міхала Бобжинського, маршала крайової Ексцеленсії Станіслава графа Баденього, старости повіту Снятинського Петра Левицького, маршала цього ж повіту Стефана Мойси Росохатського, а старанням бургомістра міста Снятина Титуса Нємчевського при співучасті комісії будівельної: Священика Міхала Борового... (всього 28 осіб, з них поляків - 1З, євреїв - 11, українців - 4 особи)” [20, c.4]. Мури (стіни) цієї вежі від фундаментів аж до будинку магістрату були зведені при нагоді побільшення будинку біля 1868 року, решту стін від мауерлату вежі висотою 25,85 м виконано цього року. Плани на вежу зробив архітектор Йосиф Шрейбер з Чернівець і керував цією будовою за допомогою міського будівничого Антона Берки. Фундамент вежі заклав перший бургомістр м. Снятина Марцелі Нємчевський (1856- 1870). Роботи мулярські і теслярські виконав майстер Станіслав Олександрович, дах вкрив міддю місцевий бляхар Файвель Юрман, всі столярні роботи виконував місцевий майстер Юлій Кеслер. Роботи мулярські і прикраси архітектурні, вилиті з цементу, зробив різьбар Оскар Черний з Чернівець. Годинник доставив Міхель Менсович з Кросна, дзвони - ливарник Карло Швабе з Бялої. Кулю, в яку цей документ вкладено, зробив бронзівник Франц Кубішек з Чернівець [ 7, c.3]. Слід сказати, що механізм курантів, створив інженер з міста Кросни (Польща) Міхал Менсович. Щоб накрутити і завести годинниковий механізм та мелодію дзвонів треба зробити 24 оберти коловоротом і аж тоді піднімуться 60-кілограмові ваги (гирі) на висоту 9метрів. Від основи до годинникового механізму нараховується 252 сходинки. Спорудження вежі мало і велике практичне значення. По її балкону ходив черговий пожежник, який спостерігав чи не горить де, бува, в околицях. А горіло досить часто. З 1939 року майстром ратуші працював німець Баугетнер, який передав своє уміння Казимиру Вербицькому. У 1990 р., майстром снятинських курантів став брат Вербицького Збігнєв, який народився у Снятині 1937 року. Як зауважує головний архітектор Снятинського району Олександр Лукавецький: „Роками, залиті водою підвали, сприяють нерівномірному осіданню масивного фундаменту. Вежа хилиться і може набути „славу” Пізанської вежі в Італії. Руйнуються скульптурні елементи опорядження” [10, c.2-3]. До Світового зльоту „лелек Снятинщини” (1993 рік) було виконане кольорове опорядження, яке не відповідало стилю вежі. Вона завжди була „під камінь”, що надавало їй ґрунтовності та природності... Розроблені архітектурні пропозиції щодо розширення споруди: до основного блоку добудується блок вздовж вулиці Лотоцького (зі знесенням архівів) і з’єднуючого блоку: від глухої частини ратуші до вулиці Лотоцького (зі знесенням господарських споруд пожеждепо (з початку віку) і самої пожежної частини, спорудженої в 1940 році, що суперечить класичній забудові. Дворик, що сформується, між трьома блоками, перекривається склянним ліхтарем, і в ньому передбачено зимовий сад. Під новозбудованою частиною розміститься підземний гараж [ 20, c.4]. Варто також і розповісти про музей Василя Стефаника, який відкрито 18 травня 1941 року в селі Русові, ( за рішенням Ради народних Комісарів УРСР). У музеї є три кімнати, зайшовши в які можна познайомитись з творчістю Стефаника, перенестись в епоху, коли жив і творив письменник. Відвідувачі музею можуть познайомитись з фотографіями, документами, які нагадують про письменника. У вітрині музею лежить книга М. Коцюбинського з дарчим написом: „Дорогому й рідному Стефаникові на згадку…” [ 14, c.2]. У кімнаті, де працював письменник збереглись його речі: письмовий стіл, чорнильниця, шафа, попільничка, деревяне ліжко. На вішалці висить капелюх, чорне пальто і різьблена палиця Стефаника. Також у вітринах лежать повідомлення про смерть новеліста, та зображення з епізодами похорону [ 33, c.14]. Для вшанування пам’яті відомого письменника - новеліста, Марка Черемшини в Снятині, відкрито музей, який розташований в старому, камяному будинку, в якому довгі роки жив і працював полумяний співець Гуцульщини. Літературно - меморіальний музей відкрито 13 липня 1949 року. На відкритті були присутні представники партійних та громадських організацій, письменники і журналісти з Києва, Львова, Чернівців, В музеї експонуються численні документи, рукописи, фото, особисті речі, твори письменника. В шістьох кімнатах будинку розміщенні матеріали, що розповідають про життя, творчий шлях і громадсько-політичну діяльність письменника, якого сучасники характеризували як невтомного борця за соціальне і національне визволення, митця слова і чудову людину [ 37, c.21]. Літературно - меморіальний музей Марка Черемшини став популярним культурно - освітнім закладом на Прикарпатті. За час його існування в музеї побували десятки тисяч екскурсантів не лише з різних куточків України, а й з близького і далекого зарубіжжя. Не менш відомим на Снятинщині є музей Василя Касіяна, одного з найвідоміших художників України. Музей урочисто був відкритий 15 грудня 1982 року. Спочатку він був філією Івано-Франківського художнього музею, а в січні 2005 року став окремим музеєм. В даному закладі є п’ять кімнат, де виставлені роботи митця. Основною тематикою робіт художника були відомі діячі української культури: Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка, М. Коцюбинський, В.Стефаник та інші. Серед картин є багато автопортретів, ілюстрацій до творів, поем, графічні роботи. У музеї виставлені статті, розвідницькі роботи Касіяна. Великий інтерес у відвідувічів викликають графічні роботи з циклу історії України. Іменем Касіяна названо вулицю в Києві, корабель Батумського пароплавства „Художник Касиян”, училище в Косові. Мистецькі доробки Касіяна зберігаються в багатьох художніх і літературних музеях України, та за кордоном [ 45, c.12]. На Снятинщині одвічно жили мужні, завзяті, волелюбні, добрі серцем і душею, талановиті люди, які шанували і примножували народні традиції, ставали на захист рідного краю, рідного слова і материнської пісні. У місті працювали і творили відомі поети, письменники, художники, науковці і політичні діячі. Зі Снятином пов’язані імена письменниці та громадської діячки Наталі Кобринської, композитора Романа Сімовича та письменника Петра Голоти. Черемшина Марко, справжнє ім’я і прізвище - Іван Семенюк (13 червня 1874 - 1927), український письменник і громадський діяч родом з с. Кобаки Косівського повіту (Галичина). Закінчив Віденський Університет (1906) і працював адвокатським помічником у Делятині, а з 1912 - адвокатом у Снятині. Перше оповідання „Керманич” надрукував 1896 р., у газеті „Буковина”. Низка оповідань першого періоду творчости Черемшини, що увійшла в збірки „Карби” (1901): „Святий Николай у гарті”, „Хіба даруймо воду”, „Раз мати родила”, „Зведениця”, „Більмо” та інші. (разом 15), - присвячена зображенню життя темного й зубожілого гуцульського селянства за Австрії. Після „Карбів” у творчості Черемшини залягла довготривала перерва, по якій з 1919 почали з’являтися його оповідання, присвячені руїні галицького села, спустошеного подіями першої світової війни: „Село вигибає”, „Село потерпає”, „Бодай їм путь пропала”, „Перші стріли” та ін. Третій тематичний цикл становлять оповідання Черемшини, писані про життя селянства під гнітом польської влади: „Верховина”, „Ласка”, „Коляда”, „На Купала на Івана” та ін. Сучасна йому критика відзначала високу майстерність письменника і багатство народної, часто ритмізованої мови. Зважаючи на спільне їм усім селянське походження і тематику творчости та дружні особисті зв’язки, в історії літератури Черемшину, В. Стефаника й Л. Мартовича часто об’єднують під назвою „покутської трійці” [ 37, c.24]. У Львові до другої світової війни окремими виданням після „Карбів” вийшла збірка оповідань Черемшини: „Вибрані твори” (1929), „Твори. Повне видання”, т. І - III (1937), „Вибрані твори” (1938). Перше видання в УСРР „Село вигибає” зі вступною статтею Миколи Зерова вийшло 1925. Після того вибрані твори Черемшини видавано багато разів [37, c.34]. Василь Стефаник (14.5.1871 - 7.12.1936), видатний український письменник, блискучий майстер експресіоністичної новели. Народився в с. Русові Снятинського повіту (Галичина) в родині заможного селянина. Учився спочатку в Коломийській гімназії (з 1883), з якої був виключений за участь у таємному гуртку, потім у Дрогобицькій, по закінченні якої вступив на медичний факультет Краківського Університету (1892). У Кракові Стефаник на довгі pоки заприязнився з польським лікарем і культурним діячем В. Морачевським. Приятелювання з ним, а також дружні стосунки з плеядою письменників „Молодої Польщі” (зокрема з С. Пшибишевським), В. Орканом та ін. відкрили Стефанику, за його власним висловом, „дорогу в світ”. Багато працюючи над своєю загальною освітою і знайомлячися з сучасною йому західно-європейською літературою, Стефаник поступово втрачав зацікавлення медициною і зрештою покинув університет (1900). Перші літературні спроби Василя Стефаника припадають на pоки навчання в гімназії; 1897 в чернівецькій газеті „Праця” надруковано кілька його новел з життя покутського села („Виводили з села”, „Лист”, „Побожна”, „У корчмі”, „Стратився”, „Синя книжечка”, „Сама – саміська”), у 1899, теж у Чернівцях, з’явилася перша збірка прози Стефаника „Синя книжечка” [ 38, c.35]. Літературна критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора. Подібну високу оцінку дістали й наступні збірки новел: „Камінний хрест” (1900), „Дорога” (1901), „Моє слово” (1905). На кінець минулого і перші pоки ХХст., твори Стефаника були вже відомі в перекладах польською, німецькою, російською та ін. мовами. Тож коли у 1903 р., Стефаник поїхав у Полтаву на відкриття пам’ятника І. Котляревському і зустрівся там з Лесею Українкою, О. Пчілкою, М. Коцюбинським, М. Старицьким, Г. Хоткевичем та ін., вони привітали його як одного з видатних діячів української літератури. Але з 1901 року у творчості Стефаника залягла довготривала перерва. Деякий час він перебував у своїх приятелів, а по одруженні в 1904р., оселився в с. Стецеві, на господарстві свого тестя К. Гаморака, перейшовши щойно в 1910 р., на батькове господарство до Русова, де й прожив до кінця життя. На цей час припадає активізація Стефаника у громадській діяльності: він засновує читальні „Просвіти”, як член Радикальної партії агітує на виборах, виголошує палкі промови на вічах, 1908-1918 роках працює послом австрійського парламенту, виступає у всіляких справах оборонцем селян. У 1916 р., Стефаник повертається до літературної творчості (новел „Дитяча пригода” і „Марія”), яка триває до 1933 року. Усього за другий період він написав 23 новели і кілька автобіографічних спогадів. Частина новел увійшла в останню збірку „Земля” (1926), а решта його дорібку, друкованого по журналах, з’явилася в ювілейному видавництві „Твори” (1933). Крім того, Стефаник залишив величезне листування, яке має не менше літературне значення, ніж новели („Моя література, - писав він, - в моїх листах”) [ 38, c.58]. Уже в перших збірках новел повнотою виявився великий літературний талант поета не зазнавши в дальшому істотних змін. Більшість цінувальників його творчости називали його, як висловився М. Черемшина, „поетом мужицької розпуки”. Справді, Василь Стефаник досконало знаючи, чим жило покутське село, з великою художньою силою відтворив і нужденне його життя, і прив’язання селянина до землі, якої у важких психічних муках часто доводилося йому позбуватися. Герої новел Стефаника - селяни, яких нужда жене за океан шукати кращої долі („Камінний хрест”); ті, що з розпуки пропивають останнє („Лесева фамілія”, „У корчмі”), щоб іти в найми („Синя книжечка”), проводжають, як на смерть, рекрутів („Виводили з села”), які часом у війську й накладали на себе руку („Стратився”); Гриць Летючий з новели „Новина”, який у розпачі не бачить іншого виходу, як утопити в річці своїх дітей; нужденні й немічні баби, що самотньо вмирають у холодній хаті („Сама-саміська”) тощо. Але його творчість мала багато глибше значення: черпаючи тематичний матеріял з добре знаного йому села, поет не бачив суті своєї творчости в описах сільського побуту чи порушенні соціальних питань. Для нього головні в показі „мужицької розпуки” були не побутові й не політичні, а універсальні аспекти людського життя. Найкраще в тодішній критиці зрозумів це І. Франко, коли писав: „Та хіба ж Стефаник малює саму нужду селянську? .. Ні, ті трагедії й драми, які малює Стефаник, мають не багато спільного з економічною нуждою; се трагедії душі, конфлікти та драми, що можуть mutatis mutandis повторитися в душі кожного чоловіка, і власне в тім лежить їх велика суґестивна сила, їх потрясаючий вплив на душу читача”. Побут покутського села і його типи послужили Стефанику лише для художньої конкретизації показу людини в межовій ситуації, трагедію якої кожного разу переживав сам Стефаник як свою власну („І все, що я писав, мене боліло”). Сила цього співпереживання визначала експресіоністичний стиль творів Стефаника, ще заки десь на початку 1910-их pp. появився і цей термін і геть пізніше сам експресіонізм набув поширення в європейській літературі. Особливості стилю Василя походять також з його негативного наставлення до літературних штучностєй, композиційних штампів, клішованих мотивацій і взагалі штучної будови сюжету та його облітературення. Звідси цілком новий в українській літературі жанр малої новели, вільний від народницької ідеалізації села, характеристичний зведенням до мінімуму описовости, крайнім лаконізмом розповіді, драматизм якої посилений перевагою діялогу і монологу над розповіддю, специфічно експресіоністичною образністю, прикметною гіперболізмом, застосуванням розгорнених катахрез тощо. Тим самим, неґативним наставленням до „літератури” пояснюється й уживання покутського діялекту, який засобом „учуднення” віддавав живі, як саме життя, образи трагічної дійсности, які неможливо було б віддати літ. мовою [ 38, c.78]. З погляду мистецької форми у творчості Стефаника, після 14-літньої перерви ніщо не змінилося; нове за другого періоду творчости з’являється лише в тематиці: лихоліття першої світової війни („Дитяча пригода”, „Вона – земля”, „Пістунка” та ін.) й у висліді її пробудження нац. свідомости („Марія”) та катастрофічна поразка змагу українського народу до державної самостійності („Сини”); також помітне повернення до лірично-автобіографічних образків, з яких він починав свою творчість. Сила мистецького образу і неповторні своєрідності стилю забезпечили популярність Стефаника, яка непослабно триває й досі. Він мав великий вплив на творчість багатьох Українських письменників. Починаючи від його сучасників (М. Черемшини, О. Маковея) до найновіших часів. Особливо помітний він на творчості Ю. Яновського, О. Довженка, пізніше Я. Ступака, почасти Є. Гуцала, В. Шевчука, Ю. Мушкетика й ін. Розуміючи великі заслуги Стефаника перед українським мистецьким словом, його новаторські здобутки, совецкий уряд з пропаґандивною метою призначив йому в 1928 р., персональну пенсію, від якої, однак, Стефаник у 1933 р., відмовився, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтеліґенції. У висліді чого його в УССР аж до 1939 р., перестали згадувати. Відтоді його видають зфальшовано (найповніше „Повне зібрання творів” у 3 тт., 1949 - 54), представляючи як прихильника сов. Ладу 82 [ 38, c.102]. Влітку 1876 року на Снятинщині народився відомий художник – Василь Ілліч Касіян. Освіту здобув в Празькій Академії мистецтв. Майже 7 років провів Касіян в Чехословаччині, здобувши тут всоку освіту і ставши відомим художником. Також він був відомим графіком, який у своїх працях талановито поєднував традиції Європейської культури з національними традиціями українців. Справою всього життя митця стала робота над Шевченкіадою: це п’ять великих циклів оформлень та ілюстрацій до „Кобзаря”. Касіян – перший серед художників став лауреатом Державної премії України імені Т. Шевченка [ 38, c.84]. Але не лише в минулому місто славилось відомими постатями. На сьогоднішній день у Снятині працюють і творять не менш відомі і талановиті особи. Мирослав Попадюк – відомий поет, голова районного товариства „Просвіта” імені Т. Шевченка. Народився в селі Хлібичин, що на Снятинщині. Деякий час працював і директорував на Вінничині. Віддаючи серце дітворі, частину душі виділяв і поезії. Вірші Попадюка друкувались в багатьох обласних альманахах, республіканських часописах, колективних збірниках. У 1992 р., він уклав читанку для молодших школярів. Найвідоміша збірка „Великдень” вийшла у світ в 1993 році [ 42, c.49]. Ярема Гоян – народився в селі Долішнє Залуччя Снятинського району. Закінчив Львівський університет. На Сьогоднішній день очолює видавництво „Веселка”. Його перу належать книги: „Моршин”, „Рушники”, „Вогні яворові” та інші. За повість „Таємниця лесикової скрипки” нашому краянину присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка в 1993 році. Михайло Тимофійчук – краєзнавець та політичний діяч міста. Закінчив історичний факультет Чернівецького національного університету. Деякий час працював вчителем історії в Снятинській школі №1. Активно пропагував ( і нині пропагує) краєзнавство та туризм серед учнів та вчителів. У квітні 1998 року був обраний на посаду міського голови м. Снятина. Михайло Тимофійчук – активний учасник Асоціації міст України. На даний час він працює над книгою про пам’ятки та старожитності Снятина [ 43, c.58]. Василь Харитон – прикарпатський історик, краєзнавець, бібліограф і педагог. Закінчив історичний факультет Івано-Франківського педагогічного інституту. Він автор понад 200 розвідок, статей та інших праць з історії та культури Прикарпаття. Харитон –лауреат літературно-мистецької премії імені Марка Черемшини [ 42, c.73]. Висновки На території міста Снятина знайдено скарб та велику кількість окремих срібних римських монет II - IV ст. н. е. Перші письмові відомості про місто Снятин належать до 1158 року, згідно Іпатіївського літопису. Назва міста походить від імені його власника - воєводи Коснятина Сірославовича, знатного боярина при дворі галицького князя Ярослава Осмомисла. Місто цього часу згадується також в історичних джерелах сусідніх держав. Румунський історик А.Д.Ксенопол, посилаючись на літописця Мирона Костіна, пише, що в XI - XII ст., на молдавських землях було багато слов’ян. Окремі з них приходили туди з міста Снятина. Снятин названо ім’ям власника міста - воєводи Коснятина Сірославича. Після переходу Галичини під владу польського короля Казимира III у 1349 р. Снятин став центром староства. Першим старостою був німець Отто де Хадеч. Місто перетворюється на важливий торговельний центр зі щорічними ярмарками; 1448 року отримує магдебурзьке право. У 1387 р., Снятин остаточно разом з усім Покуттям захопили польські магнати. Вони створили у Снятині, де раніше був центр волості, староство і навіть воєводство та біскупство (резиденція католицьких епіскопів). Воєводству і біскупству підлягали всі галицькі землі між Дністром і Прутом. Українців не допускали до міського самоврядування, обмежували право займатися ремеслами і торгівлею, переслідували українську мову й культуру. Снятин усе більше заселяли польські й німецькі колоністи. Мешканці Снятина не раз бачили в місті господарів Молдавського князівства. 1415 року Владислав II Ягайло приймав тут Олександра, який присягав йому на вірність як королівський васал. Під час перебування в Снятині король зустрівся з послами грецького імператора Палеолога та константинопольського патріарха, які просили допомогти місту Константинополю хлібом, де тоді лютував голод. Із Снятина в Константинополь через порт Качибей (Хаджибей) на Чорному морі було відправлено зерно. Господар Молдавії Стефан Великий у 1476 р., зазнавши поразки від турків, теж звернувся по допомогу до польського короля. У Снятині він зібрав своїх воїнів, дістав підмогу від короля і виступив знову проти турків. У 1531 р., господар Молдавії Петрило зі своїм військом напав і пограбував місто Снятин. У другій половині XV ст., Снятин став великим прикордонним містом і стратегічним центром, звідки польська шляхта вирушала в походи на Молдавію. В місті влаштовували великі ярмарки, де збували свою продукцію ремісники, селяни і шляхта. Найбільш розвинутими були такі ремесла, як бондарство, кравецтво, шевство, кушнірство. Рух народних мас Снятина проти феодального гніту й католицької церкви сприяв тому, що загони повстанців Мухи, підійшовши до міста в 1490 р., заволоділи ним протягом дня. Оборонні споруди та будинки, де жила шляхта в Снятині, було зруйновано. До загонів Мухи приєдналося багато селян-втікачів, а також частина міської бідноти. Снятин зазнавав частих нападів татарських і турецьких завойовників. У 1524 р., 500 турецьких яничарів перейшли Дністер і пограбували Снятин разом з іншими містами Покуття. В 1532 р., його спалили війська господаря Молдавії. Війни і напади чужоземців руйнували місто. Тому при перепису 1572 р., в старому місті в 1578 р., король Стефан звільнив мешканців Снятина від грошових платежів. Зважаючи на війну з Туреччиною, польський уряд у 1620 р., дав розпорядження укріпити Снятин як прикордонне місто. Щоб заручитись підтримкою міщан, уряд наказував поважати старі „міські права”. У часи Хмельниччини в околицях Снятина діяли повстанські загони Леся Березовського, Микити Горбачека, Григорія Угорницького. 1665 р., повстанці штурмом здобули місто і зруйнували новозбудований замок. У XVI-XVII століттях Снятин неодноразово потерпав від татарських набігів. Особливо спустошливими вони були в 1498, 1520-1524, 1589, 1594 та 1621 рр. Снятин був розташовний на кордоні з Молдовою, тому саме тут діяла головна митниця на Молдавському торговельному шляху. Наприкінці XVI ст., у Снятині проживали ремісники 15 професій. Розвиткові ремесел сприяли вірмени, які почали заселяти місто з 1628 року, а розвиткові сільського господарства сприяли німці, які прибули з Баварії, Бадена, Вюртемберга, Нассау в 1777-1787 рр. (після того, як 1772 р., за першим поділом Польщі Галичина потрапила під владу Габсбургів, під якою була до 1918 р.). До 1939 р., Снятин був повітовим центром. Хвиля революційних подій на початку XX ст. в Росії докотилася й до Снятина. 31 липня 1904 року в місті відбулася велика демонстрація. На околиці зібралося кілька тисяч міської бідноти й селян Снятинського повіту. Учасники мітингу вимагали поліпшення умов життя й пращ, права навчання українською мовою. Під час першої світової війни Снятин кілька разів переходив з рук у руки. Мешканці міста тепло зустрічали російських солдатів, які всіляко допомагали бідноті медикаментами й продуктами харчування. Коли ж у місто вступали австро-угорські війська, вони жорстоко розправлялися з тими, хто виявляв симпатії до росіян. Без суду й слідства було страчено О. Притулу, І. Виноградника, 3. Лісковацького та інших. 1 липня 1941 року німецько - фашистські окупанти захопили Снятин. За містом, у лісі біля села Потічка, гітлерівці знищили близько 5 тис. жителів Снятинського району. 110 чоловік, у т. ч. 27 жінок, вони вивезли на каторжні роботи до Німеччини, заарештували й катували 98 чоловік. 29 березня 1944 року підрозділи 40-ї гвардійської танкової бригади, якою командував І. А. Кошельов, звільнили місто Снятин. В кінці 80-х років боротьба снятинчан з московською владою піднімається на якісно новий рівень – стає організованою, масовою. У 1987 році створена група сприяння самвидавського журналу „Український вісник” В. Чорновола. У 1989 р., у Києві відбулася Установча конференція Товариства української мови імені Т. Шевченка, на якій був присутній і наш міщанин - Василь Коваль. І ось нещодавно наше прекрасне місто святкувало свій ювілей - 850-річчя. Такого велелюдного святкового дійства, Снятин і його мешканці не бачили ще від 1958 р., коли святкувалося його 800-ліття. Святкування відбувалося протягом двох днів 27-28 вересня 2008 р.. За цей час у місті відбулося декілька пам’ятних подій: науково-практична конференція на тему „Снятин, Снятинщина: історія і сьогодення” (у ній взяли участь відомі історики і науковці не лише міста і України, а й гості з близького і далекого зарубіжжя). Також 27 вересня відкрито новий пам’ятник Т. Шевченкові. Список використаних джерел та літератури І Джерела: Slownik Geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow slowiansksch. 16 t. T – 8. 1880. 456 - 458 s. ДАІФО. Акти Земські і Гродські ХІV ст. - С.64-66. Шематизм всего клиру греко-католицкої Епархіи Станиславовскої, – 1925. – Станиславів. – 198 c. Шематизм всего клиру греко-католицкої Епархіи Станиславовскої, – 1931. – Станиславів. – 184 c. Шематизм всего клиру греко-католицкої Епархіи Станиславовскої, – 1935. – Станиславів. – 191 c. ІІ Статті та монографії: Беца В. Готуємося до 850-річчя Снятина // Голос Покуття. – 2007. – 13 - 19 липня. Бурян Н. Місто на кордоні: територій і часів // Голос Покуття. – 2004. – 16 липня. – с. 2 Виноградник Г. Хай квітне місто над Прутом // Голос Покуття. – 2000. – 20 жовтня. – с. 2 Виноградник Г. 41-й лихолітній // Голос Покуття. – 2001. – 22 червня. – с. 2 Вовк Т. Снятине мій, веселковий // Голос Покуття. – 2008. – 3 - 9 жовтня. Вшануймо світлу пам’ять героя і нашого земляка, полковника ОУН – УПА Василя Андрусика // Голос Покуття. – 2007. – 16 - 23 лютого. – с. 1. Гладій В. Про символіку району // Голос Покуття. – 2001. –5 січня. –с.5 Гладій В. Ім’я нашого міста: до 850-річчя Снятина // Голос Покуття. – 2007. – 18 травня. – с. 4 Дудчак Г. Снятин піcля 1941 року // Голос Покуття. – 2002. – 21 червня. – с. 2. Карамзін М. Як жили і газдували на Снятинщині 1000 років тому // Голос Покуття. – 2001. – 9 березня. – 10 с. Кірєєва Р. Дослідники історії Снятинщини // Голос Покуття. – 2005. – 10-17 березня. – 10 с. Кірєєва Р. Древнє місто над Прутом // Голос Покуття. – 2008. – 14-20 березня. – 8 с. Кірєєва Р. Славна історія древнього міста: [До 850-річчя Снятина]// Голос Покуття. – 2007. – 28 вересня. – С. 9. Кройтор К. Рух січовий: 2000-й: 100 років славної „Січі” в Галичині // Захід. – 2000. – 4 серпня – С. 6 Лукавецький О. Символ Снятина – Ратуша з вежею: 27 серня 1999 р. виповнилось 90 років Снятнській ратуші // Голос Покуття. – 1999. – 28 серпня. – с. 4. Майковський Є. Легенда УПА – Василь Андрусяк // Голос Покуття. – 2006. – 23 лютого. – с. 1. Про символіку району [Положення про опис та зміст символіки Снятинського району]. // Голос Покуття. – 2001. – 5 січня. – с. 2. Романюк Я. У 1667 р. опришки захопили місто Снятин // Голос Покуття. – 2000. – 24 серпня . – с. 2. Харитон В. Опришки в Снятині // Голос Покуття. – 2001. – 18 квітня. – с. 8. Харитон В. Фортеця над Прутом // Голос Покуття. – 2000. – 10 листопада. – с. 7. Харитон В. Таємниця Снятинського замку: з глибини віків // Голос Покуття. – 2000. – 9 червня. – с. 2. Харитон В. Снятин у XII-XVI ст.: історія // Голос Покуття. – 2000. – 1 січня. – с. 8. Харитон В. Снятин в часи боротьби Польщі і Молдови за Покуття XVI ст. // Голос Покуття. №1, 4, 9 – 2000. – 26 лютого . – с. 3. Василь Харитон. Динаміка заселення краю у XVI-XVIII ст. // Голос Покуття. – 2000. – 26 січня. – с. 4. ІІ Посібники Андрусів І., Француз А. Станіславщина: двадцять буремних літ (1939-1959). – Рівне-Івано-Франківськ. - 2001. - 300 с. Бажанський М. Віки говорять (матеріли до історії Снятинщини від найдавніших часів). – Детройт,- 1981. – 95 с. Бажанський М. Творчий динамізм патріотизму моїх земляків. – Детройт,- 1983. – 253 с. Виноградник Т. Нащадки Василя Стефаника. – Івано-Франківськ, –2001. 145 с. Довідник з історії України. – Київ, – 2001. – 1135 с. Історія міст і сіл УРСР. Івано-Франківська обл. – Київ, – 1971. – 640 с. Коваль В., Попадюк М., Покуття. Кроки відродження. Снятин: Покуття, 1993. – 31 с. Музей Марка Черемшини в Снятині. – Ужгород, – 1986. – 60 с. Попадюк М. Дорога до Стефаника. – Снятин: ПрутПринт, – 2005, – 135 с. Покуття. Історико-краєзнавчий і літературно-мистецький альнамах. – Снятин: Прут Принт, 2003. – Ч. 1 (2), – 183с. Реабілітовані історією: Івано-Франківська область. – т. 5: Городенківський, Снятинський, Тлумацький райони. – Івано-Франківськ: місто НВ, 2003. – 560 с. Сливка Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920 - 1939) – К., Наукова думка, 1985. – 265 с. Снятин: Краєзнавчий і літературно-мистецький журнал. – Снятин: Прут Принт, Ч. 1 (15). – 2005. – 96 с. Снятин: Краєзнавчий і літературно-мистецький журнал. – Снятин: Прут Принт, Ч. 2 (16). – 2005. – 96 с. Снятин, Снятинщина, Україна – в серці Михайла Бажанського. – Снятин: Прут Принт, 2001. – 112 с. Снятинщина – земля Покуття: історія, культура, туризм. Буклет. Івано-Франківськ, 2003, – 16 с. Снятинщина: люди, події, факти. – Снятин: Прут Принт, – 2005. – 270 с. Харитон В. Снятин, погляд крізь час. – Снятин: Прут Принт, 2007. – 98с. Додаток 1. Міська ратуша Снятина Додаток 2. Прапор Снятинщини Додаток 3. Герб Снятинщини Додаток 4. Герб Снятинщини PAGE 68 PAGE 2 PAGE

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020