.

Українське дерев’яне будівництво, його постання та найстарші зразки (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
825 7096
Скачать документ

Українське дерев’яне будівництво, його постання та найстарші зразки

На цілому просторі Європи найбільша кількість, і то найцінніших зразків,
дерев’яного будівництва збереглася на Україні. Звідси той великий
інтерес до українського дерев’яного будівництва в літературі
слов’янських та інших народів, який постав ще на початку XIX ст. та який
в останні роки в Західній Європі набув особливої інтенсивності.

Завдяки відповідним кліматичним і господарським умовам Україна від
найдавніших часів розпоряджала великими засобами будівельних лісів — від
м’яких порід шпилькових дерев до таких прекрасних видів твердого дерева,
як клен, явір, осика, ясень і нарешті липа, груша, тис, бук і дуб. Тому
саме в дерев’яному будівництві українці відзначалися великим
майстерством і мають свою давню культуру та вироблені протягом багатьох
століть своєрідні зразки. Й коли в будовах, призначених для житла,
творчість була обмежена в рамках побуту й матеріальних засобів, то ціла
умілість майстрів, ціла вигадливість і творча думка найбільше виявилися
в будовах громадського, оборонного та релігійного призначення. На жаль,
більші житлові будинки збереглися в дуже обмеженій кількості, а будови
замкового чи загалом оборонного призначення зовсім щезли, даючи місце
мурованим та земляним будовам новішого типу. Порівняно краще заховалися
будови релігійного культу (принаймні ми маємо деякі зразки навіть із XVI
— XVII ст., правда, в дещо переробленому вигляді). Одначе збереглися
деякі літературні й графічно-документальні матеріали, які дають
можливість відтворити давніші конструктивні засоби, типи й форми будов,
що були вироблені в значно давнішу добу. Крім того, в деяких найглухіших
і недоступних місцях (напр., у Карпатах) збереглися дуже архаїчні типи
будов, які дають певне поняття про давніші форми українського
дерев’яного будівництва.

Археологічні розкопки селищ неолітичної доби й будинків старокнязівських
часів на Україні (Київ, Білгородка) стверджують, що ще тоді вживали
спосіб зложення стін при допомозі укладання балок в поземному положенні,
як це ми бачимо у всіх існуючих дерев’яних будовах на Україні. Таке
укладання дерева в «зрубах» — в поземному положенні — є типовим для
слов’ян, тоді як у германських народів уживався спосіб повисно уложених
балок, пов’язаних поміж собою т. зв. шпунтами. Наскільки слов’янський
спосіб давній і де саме мусимо шукати його джерела — про це свідчать
писання римського архітектора І ст. н. е. Вітрувія, що описує житло
осілого населення Чорномор’я та різьби на колоні Траяна в Римі II ст. н.
е., де виображені будови даків, що колись заселяли наші Карпати. Деякі
фрагментарні відомості про спосіб і форму перекриття будов, що в
дерев’яній архітектурі дуже впливають на загальний вигляд Спорудження,
дають описи грецьких, арабських та інших письменників. Історичні
розшуки, грунтовані на текстах Геродота, Ксенофонта й Діодора,
ознайомлюють нас із народом, що замешкував в околицях Понта «в домах,
зроблених як вежі, закінчених пірамідами». Арабський письменник
Ібн-Даст, описуючи житло слов’ян княжої доби (IX — X ст.), пише: «…В
землі слов’ян холод буває такий великий, що кожний із них викопує собі
рід льоху (ями), який покриває дерев’яним гостролучним перекриттям
(дахом), який бачимо й на їхніх християнських церквах». У збережених
найстарших зразках українського дерев’яного будівництва релігійного
призначення й на старих рисунках неіснуючих будов бачимо якраз
перекриття гостролучної форми чи у формі піраміди. Таке саме перекриття
мають і вежі-дзвіниці найстаршої дати; з дуже давніми формами, що ведуть
нас до колишнього замково-оборонного будівництва. Загалом дзвіниці мають
першорядне значення для питання про замково-оборонне будівництво на
Україні, тому спинимося над ними більш докладно.

Дзвіниці на Україні ставляться звичайно окремо від церков, часом навіть
у значному віддаленні від них. Лише в тих місцевостях, які були в
сусідстві до Заходу (поляків, словаків, мадярів) або Сходу (Московщини),
будували дзвіниці разом із церквою (Лемківщина, почасти Бойківщина,
Закарпаття, Слобожанщина). [* Можливо, поєднання дзвіниці з церквою
задержалося в деяких місцевостях як архаїзм, пережиток з доби готики,
коли це явище було загальним.]

Хоч найстарші збережені зразки дерев’яних дзвіниць походять із початку
XVI ст. (Потилич), але ряд даних вказує на їх давню місцеву культуру, що
сягає доби готики. Коли в перші часи християнства не було підходящих
типів будов (храмів, палаців, хат), які могли б бути пристосовані й
перетворені для потреб нової релігії, то для церковних дзвіниць часто
надавалися оборонні та замкові вежі, й тому дзвіниці були цілком
природним продовженням цього роду будівництва. Знаємо також, що на
Україні церкви й особливо монастирі пристосовувалися до оборонних цілей
не тільки в середньовіччі, але й у століттях XVI — XVIII. Способи
оборони переймалися з Центральної Європи, де храми на провінції, якщо не
були під охороною міських та інших укріплень, являли собою оборонний
пункт. Не робили в цьому розумінні винятку й дерев’яні храми, часто з
комбінуванням мурованої оборонної огорожі зі стрільницями. Прикладом
такої будови може служити існуючий досі костьол у Гервартові біля
Бардієва в Закарпатті (за малюнком Мишковського 70-х років минулого
століття). В таких будовах, огороженйх сильними парканами та мурами зі
стрільницями, дзвіниці грали роль обсерваційних й оборонних веж. Знаємо
також, що на Україні збереглися з XIV — XVII ст. муровані церкви,
костьоли й сигнали твердинного характеру, спеціально пристосовані для
оборонних цілей, з амбразурами для стріляння, бійницями тощо (Кам’янець,
Рогатин, Сутківці, Острог, Луцьк та ін.). Маються відомості, що в
старовину в нижчих частинах дерев’яних дзвіниць робилися комори для
зброї й різного військового приладдя (подібно до замкових веж). Таку
зброю — навіть гармати — при церквах Галичини здавали австрійському
уряду ще на початку минулого століття.

Збережеш зразки дерев’яних дзвіниць, особливо в Західній Україні,
говорять про особливу давність архітектурних форм — більшу, як форми
самих церков, біля яких вони стоять. Побудовані в монументальних формах,
міцної конструкції, з довготривалого матеріалу (переважно дубового),
вони не потребували частого ремонту, а тим більше знесення. Крім того,
дерев’яна конструкція дзвіниць дозволяла частково вставляти новий
матеріал, не змінюючи зовнішнього вигляду. Таким чином, архітектурні
форми дзвіниць мінялися значно поволіше, як форми самих церков,
затримуючи свій архаїчний замковий і цивільний характер. Отже, коли
прийняти до уваги особливо давню традицію будівництва дзвіниць і ту
консервативність, з якою мінялися архітектурні форми в дерев’яному
будівництві взагалі та особливо у дзвіницях, дійдемо висновку, що
збережені типи дзвіниць постали значно раніше XVI ст.

Конструкція дзвіниць буває двох родів: старша — рублена з брусів або
віблеків (балки, оброблені лише з трьох боків), зложених у поземному
положенні, й новіша, яка зустрічається частіше, — слупово-хрещата. В
одному й другому випадкові ціла будова стоїть на грубих підвалинах, а ці
останні — на камінні чи на цілому підмурованні.

Найстарші збережені дзвіниці Галичини — квадратової форми з «опасанням»
чи «фартухом» (виступаючий дашок) в нижній частині, сильно похиленими до
середини стінками, виступаючою верхньою частиною (поверхом) та високим
пірамідальним перекриттям, часто — ламаною лінією даху (Потилич, Стара
Сіль, Дрогобич, Верінь, Бусовисько, Курники). Такої самої форми бачимо
вежі-дзвіниці, зарисовані на гравюрах Києва 1638 р., Кам’янця 1672 р.,
Клехова 1699 р., рисунках Бардієва XVIII ст. та ін. Така форма веж
зустрічається в замковому будівництві Центральної Європи, що сягає часів
готики, відома і в культурному дерев’яному будівництві Чехії, Шльонська,
Словаччини XV — XVI ст.

Сильно звисаюча верхня частина дзвіниці та опасання при самій землі є,
власне, характерною рисою оборонних веж. У цих виступах (у мурованих
вежах — т. зв. аркатурний фриз) робилися отвори (діри), через які сипали
на наступаючого ворога каміння, пісок, виливали гарячу воду, смолу тощо.
Камінь, що кидався з отвору, падав на похилий дашок опасання (в
мурованих вежах — похилий мур) і силою фізичного закону кута падіння
відбивався від похилої площі та далеко досягав наступаючого ворога.

В еволюції (зміні) мистецьких форм часто бачимо таке явище, коли
первісне практичне конструктивне значення втрачається, але залишається
певна традиція, складається певна естетична уява про красу, й змінена
форма живе ще довший час, втрачаючи, одначе, своє первісне практичне
значення. Те саме сталося зі способами будови й формами дзвіниць. Не
підлягає сумніву, що кожна доба світового мистецтва відбивалася на
формах дзвіниць, але тому, що тип веж-дзвіниць був у нас усталений у
добу готики, то наступні впливи ренесансу, барокко, рококо, ампіру
викликали незначні зміни, головно в прикрасах, формах покриття, банях і
деталях. Перетворюючи форму мурованого будівництва й різні стилістичні
впливи, народ все-таки зумів дати оригінальні, своєрідні зразки власної
мистецької творчості.

,

сець, Курники, Ялове, Гукливе). Дуже міняються висота й форма даху. Але
найбільше вигадливості й дотепу бачимо в «голосниках» (вікна під дахом
дзвіниці). Їхня кількість міняється від 1 до 6 з кожного боку квадрату;
вживаються також подвійні й потрійні вікна. Форма їх незвичайно
різноманітна: квадратова, з напівкруглим, еліпсним чи шестикутним
закінченням, трикутна, п’ятикутна, шестикутна, округла, еліпсна, у формі
сегменту, півеліпса й т. д.

Квадратові дзвіниці, побільшуючи свої розміри й кількість поверхів,
часами виростають у складні архітектурні композиції з широким опасанням,
прекрасно різьбленими колонками та критими талерейками, які у свій час
були поширені в міських будинках. Зразком таких розкішних будов можуть
служити дзвіниці XVIII ст. в Печеніжині (пов. Коломия), Ясениці Замковій
(пов. Самбір), а також на Волині, Київщині й Полтавщині.

Крім квадратових, відомий тип восьмигранних дзвіниць (Шумляни в
Галичині) або квадратових в основі і восьмибічних у горішній частині з
восьмигранним стіжковим накриттям (найбільше на Буковині й Гуцульшині).

В дальшому добовому розвитку з’являються вежі з банями безпосередньо на
пірамідальному перекритті та бані з підбанками («вісімкою») різної форми
в залежності від стилів (ренесанс, барокко, рококо, ампір) — так само,
як і в самих церквах.

Намітити історичний розвиток церковного дерев’яного будівництва тим
важче, що в різних місцевостях зустрічаються деякі відмінні типи будови,
— зміна форм не скрізь наступала одночасно в залежності від світових
стилів. Тому дуже давні типи будов часто мають рік заложення новіших
часів (наприклад, у недоступних, глухих місцевостях у горах), тоді як в
інших випадках дуже старі будови є зразком вже дальшої (новішої)
еволюції форм. Можемо також вказати на* цілий ряд прикладів, коли
дослідники, бажаючи відшукати первісні й найстарші типи, брали за
головну їх ознаку примітивність і простоту форм, що часто залежать від
соціальних і господарських відносин (коли певна громада чи фундатор, не
маючи коштів на більшу будову, задовольнялися примітивною церквою) ;
також непоказні (скажімо, однозрубні) церкви будовано в часи лихоліття,
руїни, коли загалом матеріальні засоби нищилися. Тому для нас мають
особливе значення ті недоступні закутки, де зберігся дуже давній,
первісний тип будов, який служив основою для дальшої зміни форм в
істеричному розвитку.

Такою околицею є передовсім Бойківщина в Карпатах, у джерел головніших
річок південного й північного спаду Карпат — Сяну, Дністра, Опору, Ужа,
Ляториці. Тут заховався дуже цікавий усталений тип будов, первісний
найперше щодо своєї конструкції. В закладі це є типова для українського
будівництва тридільна (тризрубна) будова із середньою прямокутною
частиною, двома бічними (теж прямокутними, близькими до квадрату)
зрубами — т. зв. «бабинцем» — і вівтарем. Проф. Г. Павлуцький звернув
увагу, що триванні (а значить, і тридільні) церкви зарисовані ще на
мініатюрах Ізборника Святослава 1072 р. і в Київському Псалтирі XI ст.;
про «церкви з трьома верхами» співають також найстарші українські пісні,
що походять із старокняжої доби. Муровані тридільні церкви «відомі в
Галичі (XII ст.), Рогатині (XIV — XV ст.), Риботицькій Посаді (XVI ст.),
Львові (XVI ст.) та ін. Рівно ж найстарші дерев’яні церкви, дату яких
можна встановити документально, були всі тризрубні (Потилич XVI ст.,
гравюри Києва, Крехова та інших міст із XVII ст.). На Бойківщині
організація просторового об’єму тризрубної церкви відбувалася з точним
додержанням центральності. Всі три зруби перекриті однаковим
ступінчасто-пірамідальним перекриттям. Над цілою будовою панує середня
грубша вежа; дві бічні вежі хоч і не зовсім симетричні, але своїм
об’ємом майже однакові й не порушують загальної рівноваги.

Особливої уваги заслуговує конструкція й самий спосіб будування
бойківських церков. Вони зложені в зруб зі смерекових, букових або інших
брусів, які укладаються в поземному положенні від основи аж до маківки.
Такий спосіб будування побутував на цілій Україні, про що свідчать
Найстарші збережені церкви Галичини й Правобережжя. Лише в новіших часах
почали вживати крокви для перекриття зрубів банями, і то так, що
всередині ціла або частина бані була закрита. Таким чином, зовнішній
вигляд бойківської будови конструктивно й формально відповідає
внутрішньому вигляду, за винятком лише поверхової вежі над бабинцем, яка
в горішній частині має т. зв. слупово-хрещату конструкцію. Дахи й стіни
крито гонтою, не покривається гонтою лише нижня частина стін під
опасанням, роль якого, так само як і ґонти на стінах — хоронити зруб від
замокання та вогкості.

Ступінчасто-пірамідальне перекриття бойківських церков свідчить про
незвичайну давнину; можна думати, що ця форма з’явилася вже в часи
готики (XIV — XV ст.), як це припускали Дідушицький і Мекловський.

Хоч бойківський тип церков був цілком усталений і конструктивно
з’ясований, але народна творчість все ж таки знайшла вихід для свого
безупинного поступового розвитку. А саме: зміна архітектурних форм йшла
в напрямку помножування ступінчастого перекриття від двоповерхового
(Топільниця, Лениця, Збої) до триповерхового (Бориня, Якимчиці, Ужок,
Кострики, Сухе та ін.), чотириповерхового (Перехресна, Таламат) і
п’ятиповерхового (Середня Турка, Вижне Студене). Далі на пірамідальному
накритті з’явилися вісімки, які у свою чергу помножувалися, так що
постав складний тип бойківських будов — від п’ятиповерхових (Бутля) до
шестиповерхових (Вижне Висоцько, Кривка), семиповерхових (Вижня Бутелка,
Вижне Висоцько, Комарники) й нарешті восьмиповерхова — в Ясеніві. Своє
завершення цей тип будов знайшов у сферичних банях, які насаджувалися на
всіх трьох вежах (Кривка, Бутелка, Вижня). Одначе вісімка й баня
з’являються вхе наслідком загальної еволюції перекриття дерев’яної
церкви.

Оригінальний вигляд бойківських багатоповерхових церков із численними
ступінчастими переходами й дашками давав привід Деяким дослідникам й
аматорам шукати подібності з норвезькими Церквами й навіть індійськими
пагодами. Одначе деяка подібність зовнішнього вигляду норвезьких та
українських будов залежить не від спільних культурних течій, а лише від
однакового матеріалу, який у деяких комбінаціях витворює однакові форми.
В дійсності конструкція норвезьких будов зовсім відмінна, а різниці
конструктивні дали й відмінні архітектурні форми (зокрема, плани будов).
Плани і просторовий розподіл індійських пагод також не мають нічого
спільного з нашими будовами.

Переважна більшість бойківських церков побудована у XVIII ст. — лише
одна, можливо, в 1641 р. (Перехресна на Закарпатті) , — але в найстарших
церквах сусідніх із Бойківщиною місцевостей, ба навіть на цілій
Галицькій рівнині й Волині, зустрічаємо ознаки того самого
«бойківського», себто первісного, типу церков із
пірамідально-ступінчастим перекриттям (у Галичині — Потилич XVI ст.,
Підвисоке 1604 р., Знесіння коло Львова 1605 р., Крехів коло XVI ст.,
Терки 1661 р., Воля Висоцька кін. XVII ст., Водники 1729 р. та ін.).

Коли порівняти бойківський тип із будовами інших сусідніх до Бойківщини
місцевостей (як, наприклад, церкви на Лемківщині з барокковими банями,
від чого деякі дослідники називають їх «лемківсько-барокковим типом»),
то побачимо, що в цих ніби інших типах ціла основа і внутрішні
просторові форми залишилися типово «бойківськими», лише зовнішня
декорація прийняла інші додатки. Так, у деяких будовах на пірамідальному
даху додані лише невеликі бароккові маківки (Новоселиця, Збої,
Бодружаль, Кожухівці та ін. — всі на Закарпатті) або більші бані з дуже
розвиненою вежею-дзвіницею спереду західно-католицького характеру
(Плоске, Міроля, Петна, Мілик, Тим’я та ін.) *.

* Можна також думати, що план і відношення триділів лемківських церков
ближчі до готичного типу й тому архаїчніші, ніж тип бойківський, який є
вже переходовим до типу тридольної української церкви, що виробився в
добі ренесансу. В бойківських церквах східний і західний верхи, хоч ще
не зовсім однакові, в кожнім разі вже зрівноважені й симетрично оточують
центральну баню, як це характерно для всіх триверхих українських церков,
починаючи з XVI ст. Тим часом лемківські церкви ще цієї зрівноваженості
не мають, а, як у готичні часи, західний верх, що служить дзвіницею, е
найвищим, центральна частина — нижча, а східна (вівтар) зовсім низька й
мала.

Література

Антонович Д. Із історії церковного будівництва на Україні Прага, 1925.

Антонович Д. Скорочений курс історії українського мистецтва. Прага,
1923.

Голубець М. Начерк історії українського мистецтва. Львів, 1922.

Грабарь И. История русского искусства. М., б. г. Т. 2.

Ернст Ф. Київські архітектори 18 в. К., 1918.

Павлуцкий Г. Деревянные и каменные храми // Древности Украины, К., 1905.

Сіцінський Є. Оборонні замки Західного Поділля. К., 1928.

Січинський В. Конспект історії всесвітнього мистецтва. Прага, 1925.

Січинський В. Ukrajinska architektura — L’architecture ukrainienne.
Brno, 1924.

Таранущенко C. Мистецтво Слобожанщини XVII — XVIII вв. Харків, 1928.

Таранущенко С. Хата. Харків, 1921.

Щербаківський В. Архітектура у різних народів і на Україні. Львів, 1911.

Щербаківський В. Українське мистецтво. Відень, 1913. Т. 1; Прага, 1926,
Т. 2.

Obminski J. O cerkwiach drewnianych w Galicji // Sprawozdanie komis, do
badan hist. sztuki. Krakow. T. IX.

Zaloziecky W. Gotische und barocke Holzkirchen in Karpatenlaendern.
Wien,1926.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020