Свобода на пересування та вибір місця проживання як суб’єктивне цивільне
право громадян
Питання про свободу на пересування та вибір місця проживання
розглядається дуже стисло в науці цивільного права України взагалі.
Місце проживання виступає однією з індивідуалізуючих ознак особи, а
право на його вибір забезпечується більш широким правом – правом на
пересування. Необхідність більш детального розгляду цих особистих
немайнових прав людини обумовлена переходом до побудови правового
цивілізованого суспільства в нашій країні, в якій значно підвищується
роль саме цих прав. Особисте немайнове право, пов’язане з пересуванням
та вибором місця постійного проживання визначає соціально-правове
становище особистості в суспільстві та закріплено у Всезагальній
декларації прав людини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10
грудня 1948 року і Конституцією України.
Виступаючи одним із особистих немайнових прав особи, свобода у
пересуванні та виборі постійного місця проживання володіє специфічними,
характерними рисами. По-перше, дані цивільні правовідносини є
особистими, що вказує на їх приналежність до конкретного суб’єкта
правовідношення і існування нематеріальних благ не у зв’язку із їх
носієм неможливо. Тому вони не можуть бути відчужені. По-друге, вказані
правовідносини не мають майнового (матеріального) змісту, що відображає
їх особливості існування у нематеріальному середовищі суспільства.
Однак, треба зазначити, що з реалізацією особою цих прав можуть
виникнути і відносини, що мають майновий характер (наприклад, при зміні
місця проживання особа може вступити у відносини купівлі – продажу
будинку). І, по-третє, право на пересування та вибір місця проживання
належить до абсолютних прав, так як їх носію протистоїть невизначена
кількість зобов’язаних осіб, кожна з яких зобов’язана утримуватися від
порушення цього права.
Свобода на пересування і вибір місця проживання не є лише вольовим
феноменом особи. Вона об’єктивується, тобто знаходить свій реальний
вираз у практичній дії, вчинку, так як вона по своїй природі є активною.
Свобода, взагалі, визначається як усвідомлена необхідність і дії людини
згідно її знань, можливість і здатність вибору в своїх діях.1 Оцінка
людиною своїх спонукальних мотивів має значення тільки як передумова
практичного діяння. Свобода в кінцевому результаті виступає як акт
поведінки індивіда. В даному сенсі область свободи ототожнюється зі
сферою практичної життєдіяльності особи.
Згідно з чинним законодавством України під місцем проживання особи слід
розуміти місце, де вона постійно або переважно проживає, тобто більше,
ніж в інших місцях, наприклад, під час перебування у відрядженні (ст.17
ЦК).
Крім цього, слід зауважити, що за чинним цивільним кодексом України
кожен громадянин має тільки одне місце проживання, а в проекті нового
кодексу вказано, що він може мати їх декілька. Особа сама обирає його,
як правило, добровільно, а також може змінити його при здійсненні права
вільно пересуватися по території країни.
Чітке визначення місця проживання має велике значення для забезпечення
стійкості цивільних правовідносин. З місцем проживання пов’язано
припущення, що певна особа присутня завжди в певному місці, хоча в той
чи інший проміжок часу цього і не було.
Треба також вказати на значення визначеності місця проживання в області
майнового цивільного та цивільно-процесуального права. Наприклад, місцем
відкриття спадщини визнається постійне місце проживання спадкодавця (ст.
529 ЦК), а місцем виконання грошового зобов’язання виступає місце
проживання кредитора в момент виникнення зобов’язання (ст. 174 ЦК).
вний строк обмеженим в правоздатності (ст. 10 ЦК). Дане обмеження
застосовується тільки судом і вважається засобом покарання за вчинення
суспільно небезпечного діяння.
Обмеження права громадян на вільне пересування та вибір місця проживання
виражається в формі державного примусу. Система і види покарань чітко
визначені у Кримінальному кодексі України.
Одним із видів основних покарань є позбавлення волі особи (ст. 63 КК),
яке полягає в примусовій ізоляції засудженого та поміщенні його на
певний строк до кримінально-виконавчої установи. Це покарання може
застосовуватися лише тоді, коли воно вказане в санкції статті (частині
статті) Кримінального кодексу, а також при заміні довічного позбавлення
волі позбавленням волі на певний строк у порядку амністії чи помилування
(ст.ст. 86, 87 КК). При застосуванні даного виду покарання засуджений
обмежується в праві вільного пересування і вибору місця проживання та в
деяких інших правах (право на відпочинок, користування своїм часом,
вибір місця і часу праці тощо). Його життя і діяльність підпорядковані
установленому режиму відбування цього покарання. Стаття 64 КК встановлює
строки позбавлення волі – від одного до п’ятнадцяти років. Суд,
керуючись загальними засадами призначення покарання, визначає такий
строк позбавлення волі, який необхідний і достатній для досягнення мети
покарання. Важливою юридичною гарантією недопущення незаконного
позбавлення свободи у пересуванні є кримінально-правова відповідальність
особи, що провадила дізнання чи попереднє слідство.
Норми адміністративного права України також регламентують обмеження осіб
у пересуванні у вигляді адміністративного арешту до 15 діб.
Чинне законодавство передбачає можливість обмеження свободи особам, які
скоїли злочини в стані неосудності, з метою застосування до них
примусових заходів медичного характеру. Такі ж заходи можуть бути
застосовані щодо алкоголіків та наркоманів. Примусові заходи виховного
характеру можуть бути застосовані щодо неповнолітніх.
Примус, що забезпечується силою державної влади в межах закону, є
ефективним засобом забезпечення виконання кожною особою конституційного
обов’язку неухильно додержуватися Конституції України та законів
України. Не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Незважаючи на великі потенційні можливості, примус є не головним, а
крайнім засобом боротьби зі злочинністю та правопорушеннями.
Треба зазначити, що у випадку обмеження правоздатності громадянина
одночасно обмежується в відповідних елементах і його дієздатність.
Таким чином, можна зробити висновки, що розгляд, аналіз і вивчення норм,
які регулюють правовідносини в сфері пересування і вибору місця
проживання повинні переслідувати дві цілі: досягнення безумовного
дотримання вимог закону та виробітку й пропозицій щодо розвитку
останнього. Цього потребує Конституція України. Свобода на пересування
та вибір місця проживання віднесені до основних (конституційних) прав
людини. Зазначені умови, а також розширення, розвиток сфери духовного
спілкування потребують вдосконалення цивільно-правового регулювання
даних правовідносин.
Використана література
1. Агарков М.М., Братусь С.Н. и др. Гражданское право: Учебник. В 2-х
томах. Т.1. -М.: Юр издат. НКЮ СССР, 1944. – 419с.
2. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України: за станом
законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 1 січня
1997р. / За редакцією В.Ф. Бойка, Я.Ю. Кондратьева, С.С. Яценка. -К:
Юрінком, 1997. – 960 с
3. Научно-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу
України: за станом законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду
України на 15 серпня 1997р. -К: Юрінком Інтер, 1997. – 624с.
4. Пушкин А.А., Самойленко В.М., Шишка Р.Б. и др. Гражданское право
Украины: Учебник для вузов системы МВД Украины. В 2-х частях. Часть 1.
-Х. : Ун-т внутр.дел: Основа, 1996 – 440с.
5. Философская энциклопедия, Т.4 -М.: 1967. – 632с.
6 Цивільний кодекс УРСР: Науково-практичний коментар. -К, 1981. – 639с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
