Застосування кровної помсти та смертної кари в Древній Русі
Період кровної помсти пройшли всі народи, які стояли на початковому
етапі розвитку своєї культури та правового побуту. Помста була широко
розповсюджена в період первісного ладу і освячувалася древніми
релігіями: “хто проллє кров людську, того кров проллється рукою людини”
та “не беріть викупу за душу вбивці, який повинен смерті, але його
передадуть смерті”. (Біблія, перша книга Мойсеева. Битіє. Глава 9, ст.
6; четверта книга Мойсеева. Числа. Глава 35, ст. 32).
Не виключено, як вважають зоологи, що всесвітнє поширення кровної помсти
викликано, в тому числі, її генетичною запрограмованістю, тісно
пов’язаною з інститутом самозбереження. Але та кровна помста, яку
фіксують древні правові пам’ятки, вже є переважно соціальним інститутом:
злочинець стає жертвою кровної помсти, а саме зупинення помсти
відбувається за строгим ритуалом, “покорою”, як це називалося у
слов’ян.1
Найбільш ефективним способом витіснення кровної помсти став таліон,
найвідоміший завдяки його біблейській формулі “око за око, зуб за зуб”.
Таліон і по цей час визнається християнськими церквами всіх
віросповідань. Ось що говорив з цього приводу архієпископ
Кентерберійський, доктор Фішер, при обговоренні питання про відміну
смертної кари в палаті лордів (1948 p.): “… Церква підтримує принцип
“око за око, зуб за зуб” в тому єдиному розумінні, в якому і потрібно
підтримувати цей постулат; в розумінні обмеження покарання визначеними
рамками, визначеною пропорційністю”.2 Виступаючи за скорочення кількості
діянь, за вчинення яких можливе було покарання смертю і пояснюючи цей
процес “дією закону про любов до ближнього”, оратор, тим паче, виступив
за збереження смертної кари “з точки зору її попереджувального
характеру”.
З виникненням державності, права власності та класів кровна помста – не
без боротьби народу – або обмежувалася, або відмінялася взагалі хоча б
тому що став необхідним і навіть виключним захист осіб, які належали до
адміністрації, без чого функціонування утворюваного апарату управління
ставало неможливим. Кровна помста набуває публічно-правового характеру,
метаморфується в кримінальне покарання, стає знаряддям в руках правлячих
класів. Але якщо в умовах родового суспільства кровна помста могла
здійснюватися як окремими членами роду, так і всім родом, то з
виникненням судової системи кровна помста реалізується лише судом.
Кровна помста існувала і в Древній Русі, про що свідчать древньоруські
літописи. В системі покарань Руської Правди помста, поряд зі штрафом,
посідала перше місце. Але коло родичів, які мали право кровної помсти,
було значно обмежене. В цій пам’ятці руського права мало місце поєднання
публічно-правового начала з приватноправовим. Це стосувалося і кровної
помсти. Вона або слідувала за вироком, або передувала йому (останнє
існувало частіше). І лише суд вирішував, чи мав право на помсту і чи не
підлягав покаранню за неї месник.
Права помсти не цуралися навіть жінки. На цю думку наштовхують літописні
сказання про велику княгиню Ольгу, яка жорстоко помстилася вбивцям свого
чоловіка, а також про Рогнеду, яка хотіла помститися великому князю
Володимиру за смерть батька та братів.3
2
4
,ння яких можна було помститися смертю, а також коло тих осіб, які могли
помститися. Кровна помста несумісна з авторитетом держави,
перетворюється в самосуд та самоуправство. Обмеження кровної помсти
призвели до її відміни законодавчим шляхом на початку другої половини 11
ст.
Перехід від кровної помсти до смертної кари як покаранню за вчинений
злочин здійснювалося поступово. Довгий час після законодавчої заборони
кровної помсти пам’ятки права того періоду (2 та 3 редакція Руської
Правди) не санкціонували смертну кару до кінця 14 ст, існував так
званий інститут грошових пеней – “вир”.
Введення на Русі християнства глибоко відбилося на всіх сторонах
суспільного життя, в тому числі – і на правовій. В руках церкви
опинилася широка компетенція і широке коло юрисдикції в справах не лише
церковного, а й світського характеру. При цьому духівництво часто
користувалося Кормчою книгою (в Греції вона відома під назвою
Номоканона) – візантійський збірник церковно-цивільних законів, система
покарань яких включала в себе і смертну кару4 Але древньоруська церква,
володіючи важливими правами для боротьби з єресями та залишками
язичницьких обрядів, користувалася нею вельми помірно. В Західній Європі
в середньовіччя здійснювалися нескінченні страти “чаклунів” та “відьом”,
тоді як в Древній Русі випадки покарання єретиків були виключними і
одиничними фактами.
Каральна практика того часу знала випадки застосування смертної кари за
розбій, але цей вид покарання не сприйнявся дійсністю, яка віддала
перевагу системі грошових пеней.
Феодальне право на українських землях складалося на розвинутій
законодавчій основі Древньої Русі та розвивалося в надзвичайно складних
політичних умовах. Так, розповсюдженню смертної кари у великому ступені
сприяли татаро-монгольські завойовники, чиї звичаї та писані закони
передбачали цей вид покарання. В період татаро-монгольського іга хани
видавали православному духівництву ярлики, згідно з якими
священнослужителі користувалися правом покарання смертю. Ярлик, виданий
татарським ханом Менгу Темиром, давав право Київському митрополиту
Кирилові карати за хулу православної віри, як і за будь-яке порушення
наданих духівництву привілеїв.
Як бачимо, в Древній Русі смертна кара існувала і була досить
розповсюдженим явищем. Але серед представників верховної влади були і
противники смертної кари. Всім добре відома заповідь Володимира
Мономаха, яка стала прислів’ям: “ не вбивайте, не веліть вбивати, навіть
якщо хто і буде винен в чиїйсь смерті”.6 Можливо, до нього слід
прислухатися?..
Література
1. Біблія
2. Кедров Б.М. Історія науки і принципи її дослідження // Питання
філософіі.-1971.- №9.- С.78
3. Миронова И.А. Законодательные памятники пореформенного периода
(1861-1900 гг). – М., 1960.- С. 31
4. Михлин О.С. Эволюция законодательства о применении смертной казни
// Законность.- 1997.- № 4.
5. Смертная казнь: за и против.- М., 1989. -С.17.
6. Черниловский З.М. Смертная казнь: историко-философский аспект
//Советское государство и право.- 1991.- №1.
7. Шевченко О.Т. Нужна ли Украине смертная казнь? – X., 1997.- С.20.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
