Гармонізації права на свободу пересування та вибору місця проживання
Права і свободи в міжнародному праві представляють собою звід принципів
і норм, закріплених у міжнародно-правових договорах, іменованих
міжнародними стандартами. Важливе місце серед них займає Загальна
декларація прав людини 1948 p., в який було вперше в новітній історії
закріплено право людини на свободу пересування і вибір місця проживання
[1].
Важливою нормативно-методологічною основою необхідності гармонізації
законодавства нашої держави з міжнародним правом є ст.9 Конституції
України, у якій передбачається, що всі діючі міжнародні договори, згода
на обов’язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною її
національного законодавства. Крім того, укладання міжнародних договорів,
що суперечать Конституції України, можливо тільки після внесення в неї
відповідних змін [2].
Аналізуючи зміст цієї конституційної норми, важливо зазначити, що перша
її частина надає можливість збагачувати зміст національного
законодавства України нормами та принципами, які уніфіковані і
закріплені в міжнародних договорах і відображають надбання світової
цивілізації в міжнародному праві. Наведений вище зміст ст.9 Конституції
України дає підстави вважати міжнародні домови не лише джерелом
міжнародного права, а й джерелом права України [3]. В той же час,
розглядаючи міжнародні договори як складовий елемент національної
системи законодавства, слід ще багато зробити, щоб вони були належним
чином узгоджені з останньою. Особливо це стосується нової редакції
Закону України від 22 грудня 1993 р. «Про міжнародні договори України»,
у якому усунуті протиріччя з конституційними нормами [4].
Виходячи з цього, набуває реального сенсу ст.33 Конституції України, у
якій закріплено, що “кожному, хто на законних підставах перебуває на
території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця
проживання, право вільно залишати територію України, за винятком
обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути
позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну”. Крім того, 14
листопада 2001 р. Конституційний Суд України, визнавши
нормативно-правові акти про прописку неконституційними, фактично зробив
важливий крок до усунення протиріч з конституційними нормами та
міжнародними стандартами [5].
Зараз досить широку підтримку серед юристів-міжнародників із країн СНД
одержала концепція трансформації. Відповідно до концепції трансформації
міжнародні договори, в результаті їхньої ратифікації, утвердження або
просто офіційного опублікування, «трансформуються», перетворюючись у
внутрішньодержавні закони.
У кінцевому рахунку, в центрі дискусії виявляється питання, чи можуть
міжнародно-правові норми застосовуватися в сфері внутрішньодержавних
відносин безпосередньо, тобто без проголошення міжнародних договорів
джерелами внутрішньодержавного права та без трансформації міжнародних
договорів у внутрішньодержавні закони.
Тут доречно акцентувати увагу на те, що в складі колишнього СРСР
Україною були ратифіковані більшість міжнародних договорів. Верховна
Рада України 17 липня 1997 р. прийняла Закон України «Про ратифікацію
Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року Першого
протоколу і протоколів №2, 4, 7 і 11 до Конвенції» [6]. У ньому Україна
цілком визнала на своїй території обов’язкову, без заключения
спеціальної угоди, юрисдикцію Європейського суду з прав людини у всіх
питаннях, що стосується тлумачення і безпосереднього застосування
конвенційних норм.
B
D
D
ми права, яка стала причиною виникнення в правовій теорії необхідного
плюралізму. Яскравим прикладом тут може служити Закон України від 11
липня 2001 р. «Про внесення змін у Закон України «Про виконавче
впровадження» і Закон України від 11 липня 2001 р. «Про виконання рішень
Європейського суду з прав людини», відповідно до яких всі суди України
безпосередньо повинні застосовувати рішення Європейського суду з прав
людини [7].
Теоретично обґрунтовуючи і підтверджуючи зміни, що відбуваються,
С.С.Алексєєв визнає не тільки «невідчудження» основних прав людини,
їхній природно-правовий характер і безпосередню юридичну дію, а їхню
головну функцію – обмеження державної влади: «…вперше за всю історію
людства право стало набувати такої нової якості, що дає йому можливість
піднятися над владою і зрештою вирішити одну з головних проблем нашого
життя, сьогоденній проклін людства, – проблему утихомирення і
«приборкування» політичної державної влади» [8].
Цим же твердженням окреслюється новий масштаб задач, що встають перед
юриспруденцією. Це вже не тільки заміна «вульгарного позитивізму» в
теорії права на позитивізм «розвинутий і удосконалений», але також
необхідність рецепції природного права. Оскільки практика правового
позитивізму не завжди виявляється здатною вирішувати завдання, що
виходять за межі простого удосконалення діючого права.
Приймаючи до уваги положення ст.ст.9, 18 та 151 Конституції України,
можна стверджувати, що в Україні здійснюється якісний перехід від
доктрини «діалектичного дуалізму», що панувала в
адміністративно-командній системі, до принципової відкритості стосовно
міжнародного права на основі моністичної доктрини, характерної для
більшості держав Ради Європи.
У зв’язку з цим виникає закономірне питання про пряме застосування
практики і прецедентного права Європейського суду з прав людини, а також
про використання принципів тлумачення конвенційних норм при винесенні
рішень українськими судами відносно прав людини. Здається, можна зробити
однозначний висновок про те, що конвенційні норми повинні
застосовуватися не тільки як власне норми, але і як комплексний правовий
механізм без спеціальної на те згоди Верховної Ради України.
Таким чином, система застосування міжнародного права у внутрішньому
правопорядку України може базуватися на наступних принципах: по-перше,
норми міжнародних договорів, що введені в законодавство України
ратифікаційним законом, одержують статус норм національного права і
підлягають відповідному застосуванню, однак, не виключається пряме їхнє
застосування, якщо не здійснена трансформація; по-друге, у випадку
колізії норм ратифікованого договору і норм національного права, перші
мають вищу юридичну силу; і, по-третє, забороняється вводити і
застосовувати в українському праві договори, що суперечать Конституції
України.
Література
1. Баймуратов М.О., Максименко С.В. Стратегія інтеграції України до
Європейського Союзу: політико-правовий аналіз // Право України.- 2001.-
№10.- С.101.
2. Відомості Верховної Ради України.- 1996.- №30.- Cm.141.
3. Див.: Опришко В. Питання гармонізації законодавства України з
міжнародним правом і національними правовими системами //Право України.-
1999.- №8.- С.13.
4. Відомості Верховної Ради України.- 1994.- №10.- Ст.45.
5. Див.: Урядовий кур’єр.- 2001.- 21 лист.
6. Відомості Верховної Ради України.- 1997.- №40.- Ст.263.
7. Урядовий кур’єр.- 2001.- 7 лип.
8. Алексеев С.С. Право. Опыт комплексного исследоваия.- М., 1999.-
С.49.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
