.

Розвиток інституту причетності до злочину в кримінальному праві України (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
175 2777
Скачать документ

Розвиток інституту причетності до злочину в кримінальному праві України

Процес формування інституту причетності до злочину (поняття, відмінність
від співучасті, види) відбувався досить тривалий період і зумовлений
різним підходом окремих авторів до поняття співучасті.

Вже в Руській Правді розширеної редакції містяться окремі положення, що
передбачають відповідальність за один з видів причетності до злочину і,
зокрема, за приховування злочину [1,с.135].

Намагання відмежувати причетність від співучасті робиться, хоча і на
дещо казуїстичному рівні вже в Соборному уложенні 1649р., яке
передбачало відповідальність за приховування злочинів, недонесення та
потурання злочинові. [2, с.18].

За уложенням 1845 року причетність протиставлялась співучасті, ніхто не
міг бути одночасно визнаний і співучасником злочину, і причетним до
злочину, причетність передбачала наявність іншого злочинного діяння,
окрім того причетні особи повинні були діяти завідомо, тобто умисно і
тому необережна причетність була неможливою[3, с.805].

До кінця 19 століття відокремленість інституту причетності була
сприйнята багатьма російськими та українськими вченими. Розробці
положень цього інституту були присвячені праці таких вчених, як
А.Жиряєв, Н.Таганцев, В.Спасович, Е.Немировський та інших.

Відповідно до теорії А.Жиряєва, при збігу декількох злочинців наявна
співучасть у злочині та причетність до нього. При цьому, причетність не
є їх участю в злочині, не особливо визначений чи самостійний, а
додатковий злочин [2, с.20]. Н.Таганцев та В.Спасович притримувались
думки, що причетність складає кілька самостійних злочинів, які, однак,
повинні бути вміщені в Особливій частині кримінального кодексу[3, с.803;
4, с 164]. В.Спасович, продовжуючи запропоновану А.Жиряєвим теорію про
збіг декількох злочинців у одному і тому ж злочині, ділить збіг на
декілька видів: попередній, сучасний та слідуючий злочину Н.Таганцев,
обґрунтовуючи відмінність причетності від співучасті, cеред ознак
причетності, називає такі важливі ознаки, як те, що причетність
передбачає наявність іншого злочинного діяння, наявність суб’єктивної
сторони злочину у формі умислу [5, с.953]. Це положення було висунуте ще
тоді, коли точилася дискусія про те, чи сама співучасть у злочині може
вчинятись лише умисно, чи також може вчинятись необережно. На
відмінність інститутів причетності та співучасті вказував Е.Немировський
[6, с.211].

З встановленням на Україні радянської влади більшість положень інституту
причетності до злочину зазнали деградації, окремі прогресивні положення
були взагалі відкинуті радянським кримінальним законодавством[7, с.147].
Про значний регрес може свідчити казуїстичність норм кримінального
законодавства та відсутність розмежування між співучастю у злочині та
причетністю.

Недоліки кримінального закону викликали спір стосовно поняття
причетності, її видів та відмежування від співучасті у злочині викликало
науковий спір про наявність чи відсутність причетності як окремого
інституту.

Обґрунтовуючи наявність причетності, А.ПІонтковський стверджував
”Діяння, яке виникло у зв’язку з вчиненим виконавцем злочином, яке проте
не є однією з причин вчиненого злочину, називається причетністю. [8,
с.318]. А. Трайнін відмежування інституту причетності від співучасті у
злочині обґрунтовував тим, що причетність – це такий зв’язок третіх осіб
зі злочинцями, який “не досягає інтенсивності співучасті, але який все
ще не може залишатись поза межами кримінальної відповідальності”, крім
того він підтримував думку, що “дії, що примикають до співучасті ніколи
не є причиною злочинного результату”[9, с.132-133].

b

d

d

часовий критерій: діяння вчинені до скоєння злочину він відносить до
співучасті, а після скоєння – до причетності. З огляду на це автор
виділяє два види співучасті: співучасть у вчиненні злочину (коли наявна
співучасть у злочинному діянні) та співучасть у приховуванні злочину –
причетність до злочину [10, с.161].

Разом з тим ряд вчених висловлювались проти наявності причетності як
самостійного інституту. Одним з перших, хто обґрунтовував відсутність
такого інституту в кримінальному праві, був А.Вишинський. Обгрунтування
заперечення самостійності інституту причетності, як вказаним актором,
так і іншими, базується, в основному на тому, що за критерій
відмежування співучасті та причетності береться одна або декілька ознак
причетності і на їх підставі мотивується відсутність інституту
причетності. При цьому ігноруються в сукупності ознаки, які властиві
всім суспільно-небезпечним діянням, що становлять причетність до
злочину.

Прийняття Кримінального Кодексу УРСР 1960 року закріпило наявність
інституту причетності в кримінальному праві України. Наступні праці
авторів, що стосувались причетності, були спрямовані, в основному, на
вдосконалення вказаного інституту, зокрема розробку визначення
причетності, її окремих видів, ознак, за якими більш чітко можна
провести відмежування причетності до злочину від співучасті. На підставі
праць своїх попередників, чинного кримінального законодавства та
практики застосування вказаних норм, такими авторами як Г.Баймурзін,
М.Хабібулін, І.Бушуєв[2, 11, 12 ] та іншими було встановлено ознаки
діянь, які становлять причетність, поняття досліджуваного інституту,
перелік видів причетності та інше. Не завжди, однак, автори
дотримувалися послідовності дослідження і як об’єкт дослідження вибирали
лише той чи інший вид причетності, не аналізуючи його в контексті
причетності, а лише як злочин, передбачений Особливою частиною
Кримінального Кодексу. Мали місце також і спроби виключити потурання з
видів причетності, мотивуючи тим, що зв’язок між потуранням та основним
злочином не має кримінально-правового зв’язку. При цьому не
враховувалось, що, якщо сам законодавець передбачає відповідальність за
неперешкодження вчиненню іншого злочину, вказаний зв’язок мусить мати
кримінально-правовий характер.

Кримінальний кодекс України, прийнятий 5 квітня 2001р. підтвердив
наявність інституту причетності до злочину в кримінальному праві
України. Новий кримінальний закон встановлює відповідальність за
спеціальні види приховування (Ст 209, Ст.256 КК України). Разом з тим,
на наш погляд, в новому кодексі дещо необгрунтовано скасовано
відповідальність за такий вид причетності, як недонесення про злочин
(скасовано відповідальність навіть за недонесення про особливо тяжкі
злочини).

Література

1. Памятники права Киевского государства X-XII век.-М., -1952.

2. Бушуев И.А. Ответственность за укрывательство преступлений и
недоносительство.-М., -1965.

3. Таганцев С.Н. Русское уголовное право. Часть общая., СП6.-1902.-Т.1.

4. Спасович В.Учебник Уголовного права.-СПб., 1863.

5. Таганцев Н.С. Леции по русскому уголовному праву.-СПб.-1888.

6. Немировский Э.Я. Учебник уголовного права. Общая
часть.-Одесса.,1919.

7. Познышев СВ. Учебник уголовного права. Общая часть.-М.1923.

8. Пионтковский А.А. Советское уголовное право.Т.1.-М., -1929.

9. Трайнин А.Н. Учение о соучастиии.-М., 1941.

10. Утевский B.C. Соучастие по проекту Уголовного кодексу СССР//Труды
первой научной сессии Всесоюзного института юридических наук.-М., 1940.

11. Баймурзин А.В. Ответственность за прикосновенность к
преступлению.—Алма-Ата, 1968.

12. Хабибулин М.Х. Ответственность за укрывательство преступлений и
недоносительство по советскому уголовному праву—Казань: Издательство
Казанского университета, 1984.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020