Імунітет як правовий інститут кримінального процесу
В українському суспільстві та юридичній науці активно обговорюються
проблеми імунітету. В даному випадку мова йтиме про такий аспект цієї
складної проблеми, як інститут імунітету в кримінальному судочинстві.
Невід’ємною особливістю правових норм про імунітет слід визнати їх
винятковий характер. Тобто, імунітети створюють цілий ряд винятків із
загальних правил. З іншого боку, справедливим буде твердження про те, що
у випадках, які не регламентовані тими чи іншими правовими нормами про
імунітет, застосовуються загальні правила.
Вважаємо, що для з’ясування самої природи імунітетів та обґрунтування
подальшого вдосконалення законодавства необхідним є розуміння їх як
правового інституту, тобто сукупності правових норм, що регулюють
відносно самостійну сукупність суспільних відносин або які-небудь їх
компоненти, властивості. Звісно, що такий правовий інститут має складну
внутрішню структуру і поряд з рядом спільних рис існують і значні
відмінності. Для з’ясування цієї структури важливим є поділ імунітетів
на групи і окремі їх види.
Свого часу професор Даєв В.Г. запропонував наступне визначення імунітету
у кримінальному процесі: по-перше, звільнення окремих осіб від виконання
певних процесуальних обов’язків і, по-друге, встановлення для деяких
категорій осіб особливих гарантій обґрунтованості застосування до них
заходів процесуального примусу або притягнення до відповідальності.
В процесуальній літературі впродовж тривалого часу обговорюється
проблема імунітету свідків, що передбачає звільнення окремих категорій
свідків від обов’язку давати показання в передбачених законом випадках.
Тому першою групою імунітетів в кримінальному судочинстві слід вважати
імунітет свідків, до якого належать: право на захист від
самозвинувачення, право не давати показань щодо близьких родичів та
членів сім’ї, збереження у таємниці окремих категорій довірених
відомостей.
Впродовж тривалого часу дії чинного КПК України науковцями було
висловлено чимало пропозицій щодо його доповнення відповідними нормами.
Лише з прийняттям у 1996 році Конституції України можна говорити про
нормативне закріплення імунітету свідків у національному законодавстві,
оскільки ч. 1 ст. 63 Конституції України передбачає, що особа не несе
відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе,
членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.
Наступним кроком на шляху нормативного закріплення імунітету свідків у
кримінальному судочинстві стало прийняття Закону України “Про внесення
змін до деяких законодавчих актів України” від 13 січня 2000 року, яким
КПК України доповнено ст.69-1, п. 6 ч. 1 якої передбачає право свідка
відмовитися давати показання щодо себе, членів сім’ї та близьких
родичів.
що ці норми створюють винятки з загальних правил, що у повній мірі
стосується і імунітету свідків. У якості вказаної загальної норми, як ми
можемо бачити в даному випадку, виступає обов’язок свідка давати
показання.
Як суб’єкт даного права на імунітет традиційно розглядається свідок, що
цілком зрозуміло. У той самий час існують підстави для наділення
вказаним правом також потерпілого. Слід зважати на те, що вищеназваний
імунітет може бути використаний зацікавленими особами в цілях приховати
здійснення незаконного впливу на потерпілого.
Для кримінального процесу актуальним є дослідження імунітетів посадових
осіб, які виконують особливі за своєю вагою та значенням функції в
державі, імунітетів представництв та представників іноземних держав і
міжнародних організацій в Україні. Слід підкреслити, що у чинному
кримінально-процесуальному законодавстві України не використовується
термін “імунітет”, але, на нашу думку, саме він найбільш точно підходить
для означення розглядуваної сукупності правових норм. Вважаємо, що
оптимальним був би поділ імунітетів на види керуючись критерієм їх
“генетичного” походження від окремих галузей права та законодавства
(конституційного, міжнародного публічного, судоустрою, власне
кримінального процесу). Це дає змогу вивчати їх, враховуючи тісний
взаємозв’язок з іншими правовими інститутами та нормами відповідних
галузей права, постійно мати на увазі їх функціональне призначення
Виходячи з наведеного вище, можна виділити ще дві наступні групи
імунітетів:
імунітети (недоторканність) окремих категорій посадових осіб в Україні;
імунітети представників та представництв іноземних держав та міжнародних
організацій.
Згідно з Конституцією України статус особливої (підвищеного рівня)
недоторканності поміж інших громадян України мають: Президент України,
народні депутати України, судді (статті 80, 105, 111, 126). Окрім
вищеназваних осіб, законодавством України імунітети передбачені також
для Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Голови Рахункової
палати, Першого заступника і заступника Голови, головних контролерів та
Секретаря Рахункової палати.
Серед імунітетів, передбачених міжнародно-правовими актами, доцільно в
межах даного дослідження виділяти:
дипломатичні, тобто дипломатичних представництв, дипломатичних агентів,
адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу, членів їх сімей,
дипломатичних кур’єрів;
консульські, тобто консульських установ та їх посадових осіб;
глав, членів і персонал іноземних держав у міжнародних організаціях,
посадових осіб цих організацій;
представників іноземних держав, членів парламентських та урядових
делегацій, співробітників делегацій іноземних держав.
Що стосується імунітетів представників та представництв іноземних
держав, міжнародних організацій, доцільним є поділ їх на імунітети
особисті (тобто фізичних осіб) та імунітети відповідних представництв,
приміщень, майна, архівів, кореспонденції.
Література
С. Громыко, аспирант Санкт-Петербургского государственного университета,
Российская Федерация
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
