Сутність і форми дипломатичних привілеїв та імунітетів в новітній період
історичного розвитку людства
В наш час спостерігається інтернаціоналізм економічного життя, розвиток
науки, техніки. і соціальних програм, що призводять до набуття зв’язками
і відносинами між державами багатостороннього, всезагального характеру,
який є водночас суперечливим, оскільки існування в світі
постсоціалістичних, капіталістичних країн, країн, що розвиваються
призводить до співробітництва і змагання між ними. Тому важливими є
засоби здійснення зовнішньої політики, серед яких важливе місце посідає
дипломатія.
Як показує історія рабовласницьких, феодальних і капіталістичних держав,
дипломатія має широкі сфери діяльності. Вона впливає на економічні,
культурні, політичні зв‘язки держави.
Важливу функцію виконують дипломатичні представництва. Здійснення цих
функцій вимагає перебування цих органів в певному правовому статусі, де
вони і держава не повинні відчувати тиску. Ці органи та їх персонал
необхідно наділити привілеями та імунітетами з метою створення
максимально благополучних умов для здійснення функцій дипломатичних
представництв. Історія становлення і розвитку дипломатичного права
свідчить про те, що для міжнародно-правового врегулювання статусу
дипломатичних представництв завжди була характерна наявність 2-х
протилежних тенденцій: 1-ої, направленої на обмеження привілеїв та
імунітетів і 2-ої, направленої на їх розширення. На основі їх
збалансування формується статус дипломатичних представництв.
В літературі сучасного міжнародного права існує багато думок з приводу
потрібності дипломатичних привілеїв та імунітетів, їх обсяг, суб’єктів,
яким необхідно такі надавати та ін. Та відповіді на всі ці питання було
б доцільно шукати в історії. Людство розвивається по спіралі. При
зовнішніх формах, що стають іншими, основа залишається незмінною.
Дивлячись у минуле, ми ніби-то споглядаємо збоку теперішнє. Вже без
емоцій та різних впливів ми можемо дослідити проблему.
Становлення і розвиток привілеїв та імунітетів дипломатичних
представництв бере початок з стародавнього світу. На протязі розвитку
людства, збільшувалось їх значення.
З кінця 18-го і на протязі 19-гостст. продовжується зворотній процес і
поступово зменшується незалежність дипломатичних агентів і їх вплив. Ще
в новому періоді невдоволень по різним питанням з приводу привілеїв та
імунітетів. Задовольнити їх не змогло ні національне законодавство
кожної країни ні міжнародне право в цілому, ні, навіть, безупинний потік
історичного часу. Це питання набувало всезагального міжнародного
значення. Особиста недоторканість, непідсудність по цивільним та
кримінальним справам ще застосовуються в практиці, але в теорії
виникають думки, що вимагають обмеження привілеїв та імунітетів.
Оджє в понятті дипломатичної недоторканості розмежував два питання : 1.
Особисту недоторканість і недоторканість приміщення. На наш погляд
розглядаючи привілеї та імунітет вже в новітній період було б доцільно
дотримуватись цієї класифікації. Особиста недоторканість поширювалася на
дипломатичних представників всіх рангів і захищала їх з моменту, коли
вони ступили ногою на територію країни, куди послані. Цей привілей
дипломатичні агенти користувалися на протязі всього періоду своєї місії,
аж поки не покине державу, де був акредитований. Посол повинен був бути
вільний від примушень, як по відношенню до своєї особистості так і до
майна, якого він потребував щоб бути в повній безпеці. Звідси архів і
пошта не могли обшукуватися, а сам дипломатичний представник не міг бути
арештований. До того ж особиста недоторканість не повинна була
обмежуватись і під час війни. Право недоторканості надавало, більш того,
дипломатичному представнику повну свободу у відносинах із своїм
особистим правлінням, своєю державою. Він міг надсилати листи і
отримувати їх через своїх приватних кур’єрів або ж через пошту.
Користування правом особистої недоторканості могло зробитись на практиці
джерелом зловживань, тому виникали питання про необхідність обмежень. Бо
як насправді бути, коли іноземний представник проводить діяльність по
підриву держави перебування. В цьому випадку деякі автори вважали за
неможливе втручання місцевої влади і що в цьому випадку глава держави, в
якій посол скоїв злочин може вимагати його відкликання. А потім
дипломатичний агент не користується правом особистої недоторканості.
Інші автори, такі як Лєвін, вважали, розмежовуючи кримінальний і
політичний злочин, що якщо посол скоїв кримінальний злочин він не міг
бути заарештованим, наказаним. Але політичний злочин проти держави, в
якій він був акредитований, робить виправдання саме для його арешту і
видачу владі його країни. Але тут постає риторичне запитання: а чи
справедливо покарала його країна, якщо на їх користь скоєно злочин?
TH a c¤i
i
тичних представників, нові покарання, якщо ці злочини нанесли шкоди
зовнішньо – політичним інтересам держави. За цими прикладами видно, що
образа іноземного посла звичайно тягне більш суворе покарання, ніж
образа приватних осіб.
Недоторканість дипломатичного представництва чи взагалі приміщення, де
проживає представник іноземної держави, полягає в тому, що місцева влада
(судова та ін.) цієї країни не могла проникати всередину попереднього
дозволу. Забезпечення цього привілею мало велике значення для зберігання
таємниць архівів і дипломатичного листування іноземних представників. В
разі смерті послів їх речі не могли бути опечатані місцевими органами
територіальної влади (цей обов’язок повинен був виконувати найближчий
заступник чи секретар місії). Приміщення, так як і в нову епоху та як
посли усіх епох, визнаються вільними від сплати місцевих податків
населення різних повинностей.
Як випливає з історії нового періоду, то привілеї були значно розширені.
В новітній період породжується зворотній процес. Отже особистий імунітет
і імунітет представництва залежать від історичних потреб.
У новітнього періоду є своя специфіка. Приймаються значні і
фундаментальні правові акти, що свідчить про остаточне закріплення
привілеїв та імунітетів як правової категорії. А значить дуже значимої,
оскільки право фіксує найбільш важливі суспільні відносини.
Одним з найважливіших правових актів новітнього періоду є Віденський
регламент 1815 p., який встановлює поділ дипломатичних агентів на 3
класи : посли, посланники і повірені, встановлює типові для абсолютизму
проблеми впливу династичних зв’язків на імунітет. Віденський регламент і
його доповнення Аахенський протокол 1818р. закладені в основу
регламентації всіх питань посольського права, принципу міжнародної
рівності.
Через причини, які зародились ще в новій епосі (шпигунство послів,
релігійні рухи, недостатня культура міжнародного спілкування,
централізація влади і палке відстоювання її обсягу, частину якої
переходила сепаратистськими течіями і дипломатичним представництвом)
з’явились в теорії думки Про обмеження привілеїв та імунітет, які потім
відобразились в практиці.
Діяльність дипломатів в деякій мірі підпадала під контроль влади і була
змушена рахуватись з боротьбою політичних партій, суспільною думкою,
пресою, збільшенням економічного інтересу. Посли отримували загальні
інструкції від свого правління, приймали важливі рішення, ставили
можливими зустрічі з прем’єр-міністром, міністрами закордонних справ.
Дипломатичні представники не дивлячись на розширення їх функцій
переставали бути органами, які вирішують ці проблеми безпосередньо, як
було в попередній період.
На цьому ґрунті всередині XIX ст. знову з’явились думки про скасування
постійних представництв. Потреба в гарантіях недоторканості і
незалежності дипломатичних представників втратила минулу гостроту.
Правління вже не вимагало таких широких і абсолютних привілеїв і вже не
перетворювало захист цих привілеїв у предмет соціального і політичного
значення. Можна сказати, що знизилося значення проблеми недоторканності
в міжнародних відносинах. Функції послів переходили до інших органів.
Випадки порушення недоторканності послів в XIX ст. ставало значно менше,
що свідчило про менше приділення уваги. Разом з тим виникла проблема
моральної недоторканості послів. Були значні нападки на них в пресі.
Такі страшні утиски представництв мали місце до 1-ої світової війни.
Після неї розмови про скасування представництв затихли… А трохи
згодом, неначе буря після затишшя, з новою силою блискавичного вибуху,
зросло значення проблеми дипломатичних привілеїв та імунітетів. Чому так
сталося? Насправді все дуже просто. Світова війна стала потужним
поштовхом до прагнення світового миру. Наявність дипломатичних
представництв свідчить про встановлення його на землі. Так, як і тисячі
років тому коли війна породжувала пошуки миру і знаходження зв’язків між
племенами. Людство, розвивається по спіралі, при зовнішніх формах, що
становляться іншими, основний стержень залишається незмінним,
відображаючим людське єство. Дивлячись в минуле, ми, нібито,
спостерігаємо з боку теперішнє, вже без емоцій і впливів можемо
дослідити проблему.
Література
1.Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року.
2.Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 року.
3. Александренко В.П. « О правах и преимуществах дипломатических
агентов по новыейшим исследованиям.» М. 1891 г.
4. Блищенко И.П., Дурденевский В.Н. «Дипломатическое и консульское
право» М.1962 г.
5. Блищенко ИЛ. «Дипломатическое право» М. 1990 г.
6. Грабарь В.Э. «Римское право в истории международных правовых учений»
Юрьев 1901 г.
7. Гуменюк В.І. «Основи дипломатичної та консульскьої служби» К. 1998
р.
8. Левин ДБ. «Дипломатия. Ее сущность, методы и формы» М. 1962 г
9. Левин ДБ. «Дипломатический иммунитет» М. 1949 г.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
