Види вироків та підстави їх постановления за кримінально-процесуальним
кодексом України
Серед всіх процесуальних актів вироку належить особливе місце. Всі дії
органів роз-слідування, прокурора і суду які передують вироку
спрямовані, зрештою, на забезпечення умов, необхідних для постановляння
правильного вироку.
Вирок – це рішення суду першої або апеляційної інстанції в питанні про
винність або невинність підсудного і про застосування або незастосування
до нього покарання.
Тільки суд своїм вироком, постановленим у результаті судового розгляду,
при доведеності вини підсудного має право визнати особу винною у
вчиненні злочину і піддати кримінальному покаранню (ст. 62 Конституції
України). У судовому вироку вирішуються і всі інші питання у справі.
Саме тому вирок є найважливішим актом правосуддя. Звідси – особливі
вимоги, що до нього пред’являються.
Вирок має силу акта правосуддя тільки за умови, якщо йому притаманні всі
властивості, які вказані в законі.
Слід розрізняти внутрішні і зовнішні властивості вироку, які у своєму
взаємозв’язку і взаємозалежності відбивають якісну характеристику даного
процесуального акта в системі процесуальних рішень.
До внутрішніх властивостей вироку належать його законність і
обгрунтованість (ст. 323 Кримінально-процесуального кодексу України
(КПК), мотивованість і справедливість.
До зовнішніх властивостей вироку належить його виключність,
обов’язковість і преюдиціальність [4, с.10-16].
Тим не менше, не зважаючи на значення, яке належить вироку після
прийняття нового Кримінального кодексу України та внесення змін до
Кримінально-процесуального кодексу у законодавстві з’явилися прогалини,
які потребують глибокого вивчення та усунення. Потрібно зазначити, що
вказані питання ще не були предметом широкої наукової дискусії в
Україні. Свого часу їх розглядали Ю.М. Грошевий, О.М. Толочко, С.Г.
Мірецький, проте на основі аналізу нині вже не чинного законодавства.
Разом з тим, на практиці ці питання набирають виняткової гостроти. З
огляду на це, запропонована стаття є актуальною і своєчасною, вона
містить як науковий так і практичний інтерес.
Як відомо, вирок суду може бути виправдувальний або обвинувальний. Нас у
цій статті будуть цікавити підстави їх постановления.
Почнемо з виправдувального вироку, оскільки підстави його постановления
більш чітко визначені у законі. Відповідно до ч. 4 ст. 327 КПК
виправдувальний вирок постановляється у випадках: 1) коли не встановлено
події злочину, 2) коли в діянні підсудного немає складу злочину 3) а
також, коли не доведено участі підсудного у вчиненні злочину.
Враховуючи, що в судовій практиці в ряді випадків по-різному
вирішувалося питання про розмежування поняття “відсутність події
злочину” й “відсутність складу злочину”, Пленум Верховного Суду України
в постанові від 29 червня 1990 року № 5 роз’яснив, що виправдувальний
вирок за відсутністю події злочину постановляється, “коли судовим
розглядом справи встановлено, що діяння, у вчиненні якого
обвинувачується підсудний, взагалі не мало місця або відсутній причинний
зв’язок між діяннями підсудного і шкідливими наслідками, настанням яких
обумовлюється злочинність діяння, зокрема, коли шкідливі наслідки
настали внаслідок дій особи, якій заподіяно шкоду, або в результаті дій
сил природи тощо”.
Що стосується виправдувального вироку за відсутністю в діянні складу
злочину, то він постановляється, “коли встановлено, що діяння, яке
ставилось у вину підсудному, ним вчинено, але кримінальним законом воно
не визнається злочинним, зокрема, якщо воно лише формально містить
ознаки злочину, але через малозначність не являє суспільної небезпеки;
відсутні інші умови, за яких діяння визнається злочинним (повторність
діяння, попереднє притягнення до адміністративної відповідальності
тощо); діяння вчинено у стані необхідної оборони чи крайньої
необхідності; мала місце добровільна відмова від вчинення злочину, а
фактично вчинене не містить складу іншого злочину; підсудний не є
суб’єктом злочину через відсутність спеціальних ознак, встановлених для
суб’єкта даного складу злочину; підсудний не досяг віку, з якого він
може нести кримінальну відповідальність”.
Третя підстава для постановления виправдувального вироку — недоведеність
участі підсудного у вчиненні злочину — має місце у випадках, коли сам
злочин встановлено, але беззаперечно доведено, що його не вчинив
підсудний, а також у випадках, коли відсутні достовірні докази його
винності і вичерпані всі можливості їх додаткового отримання [3, 266].
Незалежно від того, на яких підставах постановлено виправдувальний
вирок, він повністю реабілітує підсудного, визнає його невинність у
пред’явленому обвинуваченні. Саме тому не допускається включення у
виправдувальний вирок формулювань, які ставлять під сумнів невинність
виправданого (ч. 7 ст. 334 КПК).
Щодо обвинувального вироку, то відповідно до ч. 3 ст. 327 КПК, якщо
підсудний визнається винним у вчиненні злочину, суд постановляє
обвинувальний вирок і призначає підсудному покарання, передбачене
кримінальним законом. Суд постановляє обвинувальний вирок і звільняє
засудженого від відбування покарання на підставах, передбачених статтею
80 Кримінального кодексу України.
З цієї норми випливає, що існує два види обвинувального вироку: 1) з
призначенням покарання; і 2) із звільненням від відбування покарання.
Однак В.М. Тертишник зазначає, що обвинувальний вирок може бути чотирьох
видів: 1) з призначенням покарання; 2) без призначення покарання; 3) зі
звільненням від покарання; 4) з умовним застосуванням покарання [10,
847]. Група харківських вчених виділяє лише два перших види
обвинувального вироку [7, 387]
У зв’язку з цим потрібно зауважити, що зовсім недавно (до внесення змін
до КПК у 2001р.) відповідно до чинного на той момент законодавства вчені
розрізняли наступні види обвинувального вироку: 1) з призначенням
підсудному покарання; 2) без призначення покарання; 3) із звільненням
засудженого від покарання; [5, 127] 4) з призначенням засудженому
покарання, але із звільненням його від відбування з випробуванням (з
відстрочкою) [9, 400].
У всіх цих випадках особа визнавалася винною у вчиненні злочину, хоча й
з різними для неї наслідками.
Обвинувальний вирок без призначення покарання міг бути постановлений у
випадках, коли на момент розгляду справи в суді діяння втратило
суспільну небезпечність або особа, яка його вчинила, перестала бути
суспільно небезпечною (ч. 3 ст. 327 КПК у старій редакції).
Якщо ж у процесі судового розгляду справи було встановлено, що на момент
його провадження закінчилися строки давності притягнення підсудного до
кримінальної відповідальності (п. 3 ч. 1 ст. 6 КПК у старій редакції,
ст. 49 КК у старій редакції) або прийнято акт про амністію, яким
усувається застосування покарання за вчинене діяння чи підсудного
помилувано (п. 4 ч. 1 ст. 6 КПК у старій редакції), суд зобов’язаний був
довести розгляд справи до кінця і винести обвинувальний вирок із
звільненням засудженого від покарання (ч. 3 ст. 6 КПК у старій
редакції).
Крім того, визнавши підсудного винним у вчинені злочину й обравши йому
міру покарання у вигляді позбавлення волі, суд міг прийняти рішення про
звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням
(відстрочкою) [9, 400].
І нарешті в усіх інших випадках, у разі визнання підсудного винним у
вчиненні злочину суд постановляв обвинувальний вирок із призначенням
покарання.
А як же бути сьогодні? Спробуємо проаналізувати чинне законодавство.
?
?
?
Eроку з призначенням покарання, то тут не виникає жодних суперечок. Суд
призначає особі покарання, коли повністю визнає її винною у вчиненні
злочину і відсутні підстави для звільнення від покарання чи його
відстрочки.
Що ж до звільнення від відбування покарання, то тут немає такої ясності.
Закон передбачає (ч. 3 ст. 327 КПК), що суд звільняє особу від
відбування покарання з постановлениям обвинувального вироку на
підставах, передбачених ст. 80 КК, яка визначає умови звільнення від
відбування покарання у зв’язку з закінченням строків давності виконання
обвинувального вироку. Відповідно до п. 1 цієї статті особа звільняється
від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним
вироком його не було виконано у визначені строки…. Проте видається не
зовсім логічним постановления обвинувального вироку зі звільненням від
відбування покарання у зв’язку з тим, що за попереднім обвинувальним
вироком щодо тієї ж особи і по тому ж злочину спливли строки давності
його виконання. Особа не може бути засуджена двічі за один і той же
злочин, інакше порушуються принципи кримінального права. В даному
випадку вона повинна звільнятися від відбування покарання без будь-якого
наступного вироку.
Важко зрозуміти таку позицію законодавця. Проте потрібно зауважити, що
крім спливу строків давності виконання обвинувального вироку є ще й інші
підстави для постановления обвинувального вироку із звільненням від
покарання, передбачені вже не у ст. 327 КПК, а в статтях загальної
частини КПК.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 6 КПК суд постановляє обвинувальний вирок із
звільненням засудженого від покарання внаслідок акту амністії, якщо він
усуває покарання за вчинене діяння, а також у зв’язку з помилуванням
засудженого. Але тут на відміну від попереднього випадку суд постановляє
обвинувальний вирок “зі звільненням від покарання”, а не “постановляє
обвинувальний вирок і звільняє особу від подальшого відбування
покарання”, хоча й суть видається однаковою.
Крім того, згідно з ч. 5 ст. 7 КПК суд своїм вироком може звільнити
особу від покарання, яка вчинила злочин невеликої або середньої
тяжкості, коли визнає, що з урахуванням бездоганної поведінки і
сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не
можна вважати суспільно-небезпечною. Втрата суспільної небезпеки з боку
особи, яка вчинила злочин може пояснюватися суттєвою зміною обстановки в
житті конкретної людини. Найбільш типовими прикладами такої зміни можна
назвати перебування особи в іншому трудовому колективі, усунення її з
раніше займаної посади, розрив відносин з кримінальним середовищем, під
впливом якого був вчинений злочин, вагітність, вчинення корисного або
героїчного проступку [8, 27], вчинення дій, які свідчать про його
діяльне каяття (відшкодування заподіяної шкоди, примирення з потерпілим,
пожертвування значної суми або цінностей на благочинні цілі, прийняття
активної участі в суспільно-корисних роботах, зміна способу життя в
позитивну сторону) [6, 26].
Ч. 6 цієї ж статті передбачає, що особа також може бути за вироком суду
звільнена від відповідальності чи покарання на підставах, передбачених
ст. 49 та 74 ЮС. Оскільки ж ст. 49 встановлює підстави для звільнення
від кримінальної відповідальності у зв’язку з закінченням строків
давності притягнення до кримінальної відповідальності, то підстави для
постановления обвинувального вироку із звільненням особи від покарання
передбачені у ст. 74 ЮС. Однак не всі підстави, зазначені у ній,
створюють умови для постановления обвинувального вироку із звільненням
від покарання, а лише закріплені у пп. 4, 5. У п. 4 вміщено таке ж
положення як і в частині ст. 7 ЮЖ. Для чого таке повторення теж не
зрозуміло.
Пункт 5 же передбачає, що особа також може бути за вироком суду
звільнена від покарання на підставах, передбачених ст. 49 ЮС – тобто у
зв’язку із закінченням строків давності. Але важко зрозуміти як можна
звільнити від покарання особу, яка взагалі не може бути притягнута до
кримінальної відповідальності у зв’язку з закінченням строків давності.
Тим паче, що відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 71 та ч. 2 ст. 111 КПК суд у
судовому засіданні закриває справу, що надійшла до нього з обвинувальним
висновком в разі закінчення строків притягнення до відповідальності.
Видається, що беручи до уваги те, що вирок є найважливішим актом
кримінального судочинства, та значення, яке йому належить, недопустима
така нечіткість з підставами для винесення обвинувального вироку, яку
маємо у чинному КПК України.
Крім того, відповідно до ст. 75 ЮС суд може постановити обвинувальний
вирок із звільненням від відбування покарання з випробуванням. Зокрема,
п. 1 цієї статті говорить: якщо суд при призначенні покарання у виді
виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження
волі, а також позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи
тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку
про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він
може прийняти рішення про звільнення засудженого від відбування
покарання з випробуванням.
Отже, з аналізу чинного законодавства випливає, що у ньому передбачено
три види обвинувального вироку:
1) з призначенням покарання;
2) із звільненням від покарання;
3) із звільненням від відбування покарання з випробуванням.
І це чітко потрібно зазначити у законодавстві, передбачивши, що
підставами для їх постановления мають бути: 1) для обвинувального вироку
з призначенням покарання – визнання особи винною у вчиненні злочину, за
відсутності підстав для постановления інших видів обвинувального вироку;
2) із звільненням від покарання – зміна обстановки; 3) із звільненням
від відбування покарання з випробуванням – підстави, передбачені п. 1
ст. 75 ЮС.
Література
1. Кримінальний кодекс України: Офіційний текст. -К: Юрінком Інтер,
2001. – 240 с
2. Кримінально-процесуальний кодекс України. Станом на 1 вересня 2001р.
– К: Атіка, 2001. – 208 с
3. Про виконання судами України законодавства і постанов пленуму
Верховного суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і
постановления вироку : Постанова Пленуму Верховного Суду України від 29
червня 1990р. №5 //Збірник Постанов Пленуму Верховного Суду України в
кримінальних справах. – Львів, 1998. – С 261-268.
4. Грошевий Ю.М. Правові властивості вироку – акта правосуддя. -X, 1994.
5. Грошевой Ю.М. Сущность судебных решений в советском уголовном
процессе. – X: Вища школа, 1979. – 143 с.
6. Комментарий к уголовно-процессуальному кодексу РСФСР / Под ред. В.
Т. Томина – 5-е издание. –М.: Юрайт, 2001. – 815 с.
7. Кримінальний процес України: підруч. для студентів юрид. спец. вищ.
закладів освіти / Ю.М.Грошевой, Т.М.Мірошниченко, Ю.В.Хоматов та ін.; За
ред. Ю.М.Грошевого та В.М.Хотенця. -X: Право, 2000. – 496 с
8. Кримінально-процесуальний кодекс України. Науково-практичний
коментар. За загальною редакцією В. Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – К
:ФОРУМ, 2003. – 938 с
9. Михеєнко М.М., Нор В. Т., Шибіко В.? Кримінальний процес України:
Підручник. 2-ге вид., перероб. і доп. – К: Либідь, 1999. – 536 с.
10. Tepmuu I HUK В.?. Кримінально-процесуальне право України:
Підручник. 4-те вид., доп. і переробл. -К: Видавництво А. С К, 2003. –
1120 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
