.

Історичні витоки сучасного розуміння закону в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
238 2545
Скачать документ

Історичні витоки сучасного розуміння закону в Україні

Однією з основ демократії є розвинутий парламентаризм. Останній же
передбачає прийняття якісних законів. Тобто без сумнівів можна
стверджувати, що демократія, парламентаризм та якісні закони тісно
пов’язані між собою.

Відомо, що такі явища як демократія та парламентаризм, не встановлюються
миттєво, вони “проростають” з культурних основ народу (частиною яких є і
правова культура суспільства). Це тривалий процес, який охоплює декілька
історичних епох країни. Щоб визначити стан сучасної демократії та
парламентаризму, потрібно проглянути динаміку їх розвитку протягом
певного часу.

Юридичний закон – це також “триваюча” правова категорія. Розуміння його
складається протягом довгого часу. Кожна наступна епоха вносить щось
нове у розуміння закону, але його основа (тобто сукупність головних
ознак закону) залишається незмінною. Також і проблеми, з якими
стикаються законотворці та правозастосовуючі органи, в основі своїй
залишаються одними й тими ж протягом довгого часу.

Отже, через історію розвитку розуміння закону пропонуємо спробувати
визначити:

– основні етапи розвитку сучасного закону;

– незмінні ознаки закону, які забезпечують наступність його розуміння;

– особливості закону у кожну епоху;

– історичні особливості закону, які впливають на сучасний законотворчий
процес.

В рамках цього дослідження ми зробимо два суттєвих обмеження:

По-перше, у дослідження теорії закону обмежимось часовими межами з
середини ХІХ століття і до наших днів. Таке обмеження обумовлене тим,
що, саме починаючи з ХІХ століття поняття закону в Росії та на території
сучасної України стало оформлятись в більш-менш чіткі правові рамки.
Зокрема, тут потрібно згадати реформи М.М.Сперанського, який уклав Звід
законів Російської імперії та намагався реалізувати План державного
перетворення1. Зроблені тоді висновки та пропозиції стосовно закону, по
суті, покладені в основу сучасного розуміння закону та можуть бути
використані для його удосконалення.

По-друге, обмежимось лише поглядами російських та українських
правознавців, адже саме вони сформували основи сучасного закону в
Україні, іноді переосмисливши західні теорії закону.

На нашу думку, звертаючись до історії вчень про закон, потрібно
обмежитись трьома великими періодами його розвитку:

1) дореволюційний або дорадянський період (середина ХІХ– початок ХХ
століття);

2) радянський період (1917 – 1991 рр.);

3) сучасний або пострадянський період (1991 рік – до наших днів).

В дорадянський період проблематикою закону займались такі видатні
правознавці: М. Капустін, Н.А. Гредескул, М.М. Коркунов, Е.М. Трубєцкой,
Ф. Регельсбергер Г.Ф. Шерше-невич та інші.

Вже тоді вони визначали основні ознаки закону:

1) Прийняття закону законодавчою владою. Під поняттям законодавчої влади
науковці розуміли сукупність органів держави, які були уповноважені
видавати закони. В Російській імперії того часу та на території сучасної
України під законодавчою владою розуміли монарха та Державну Думу. Ця
ознака по-різному відображається в різних джерелах. Зокрема, не
збігаються обсяги понять, які використовуються для означення суб’єкта,
що творить закон. Так, “правовий авторитет” Трубєцкого і “суспільна
влада” Капустіна набагато ширші поняття від “державної влади”4
Гредескула. Але поняття “державної влади” включає, але не дорівнює
“законодавчій владі” та “органам законодавства”.

Така “суміш” понять, на нашу думку, є наслідком тенденції до поступового
регламентування законодавчої процедури та намагання обмежити (а вірніше
упорядкувати) право монарха на видавання законодавчих актів. І сьогодні
особливо актуальна формула, запропонована Капустіним: “по мірі
визначеності влади стає більш визначеною формальна сторона закону”.

2) Наявність особливої процедури, “сходинок” прийняття закону. В
літературі її також іменують “законодавчий порядок”. Туди вплетені
суб’єкти законотворення, предмет закону та методи врегулювання того чи
іншого суспільного відношення.

Узагальнюючи різні підходи до виокремлення стадій “законодавчого
порядку”, можна виділити такі:

A) визначення приводу, мотиву видання закону – “спостереження за життям,
звичаями, фактичне вираження сил вказує на потребу визначеного
напрямку”.

Б) Ініціатива закону, яка належить всім представникам законодавчої влади
(складення та подача проекту закону). Вважалось, що найоптимальнішим є
належність права законодавчої ініціативи парламенту та уряду; виділялась
також можливість народної законодавчої ініціативи.

B) Обговорення проекту закону. Воно проходило в подвійній формі: з боку
всіх членів суспільства (в друкованих виданнях) і у законодавчому
зібранні. На цьому етапі могли вноситись правки до проекту законодавчого
акту. Обговоренню проекту законів в дореволюційний період відводили
місце зв’язуючої ланки між суспільством та державою. Доводилось,
наприклад, що не окремі особи в Думі обговорюють закон, а весь народ
бере участь у виданні закону. Завершується обговорення проекту закону
голосуванням “за” чи “проти” прийняття закону в цілому більшістю голосів
в парламенті. Але більшість парламенту – величина мінлива і відображає
лише частину інтересів суспільства, тому сформульований закон не може
вважатись безумовним вираженням права і рішенням цілого суспільства.
Необхідно, щоб закон пройшов ще одну стадію і виражав волю того, хто
уособлює в собі все суспільство без різниці його повноправних та
неповноправних членів9 .

Г) Санкція або схвалення закону. Цим правом володіє монарх – вираження
“особистої волі суспільства”10. Гредескул зауважує, що “влада монарха по
відношенню до санкціонування залишається практично необмеженою … коли
вплив народу на свої справи ще фактично не встановився”11. Тут яскраво
проявляється методологічна та філософська основа дуалізму законодавчої
влади. З цього, на нашу думку, бере початок одна з невирішених проблем
дорадянського періоду.

Д) Обнародування або публікація закону є завершальною стадією
законодавчої процедури.

Сьогодні ми маємо, по суті, подібну процедуру прийняття закону, але
такою послідовною вона була лише теоретично, чим дуже завдячувала
науковцям, які активно розробляли проблематику закону. На практиці ж
закони могли видаватись і поза будь-яким порядком, а спроби створити
визначений порядок видання законів, видавались зажди більш чи менш
невдалими. Особливо дестабілізувало дію закону прийняття указу
(“надзвичайного розпорядження”) Імператора, який мав силу закону та
видавався поза законодавчими процедурами. Таким чином проводилась
фактична дискредитація закону.

3) Ознака необхідності правового регулювання у формі закону. Правознавці
зазначали, що закон не виникає довільно, на “порожньому місті”. Він
обумовлений об’єктивною необхідністю урегулювати ті чи інші суспільні
відносини, а точніше “охоронити певне відношення між особами”. Предмет
закону визначає не законодавець, а суспільство. Такою ж мотивацією
виправдовувались одноособові укази Імператора, адже потреба у їх
існуванні була обумовлена самим народом, а монарх лише усвідомлював і,
як йому належить, виражав цю потребу.

4) Ознака всезагальності та загальнообов’язковості закону. Ця ознака
випливає із основи необхідності закону та проходження відповідної
законодавчої процедури прийняття. “Кожен член суспільства у своїй
діяльності зобов’язаний визнавати, що в законі виражена істина,
наскільки вона може прикладатись до даних відносин життя, що в ньому
віднайдена найкраща і найтвердіша форма охорони благ”. Але при згаданій
всезагальності закону та формальній рівності осіб перед законом,
доводиться також теза про те, що при особистій нерівності було
несправедливо підкоряти всі особи однаковим вимогам і накладати на них
однакову відповідальність. Звідси беруть свій початок “особливі” закони,
які встановлюють виключення із загального правила та привілеї окремим
категоріям осіб. Саме ці “подвійні” стандарти особливо критикувались у
радянську епоху.

Але попри всі неузгодженості та подвійності тлумачення думок
дореволюційних вчених, можна досить впевнено стверджувати використання
цих поглядів сучасною правовою доктриною. Наприклад, ідея загальної
формальної рівності перед законом при особистій нерівності покладена в
основу лібертарної теорії права, яка була запропонована В.С.
Нерсесян-цем і активно пропагується в наш час в Росії.

5) Юридична сила закону. У зв’язку із фактичною залежністю управління
держави від правлячого монарха, чітка і однозначна ієрархія нормативних
правових актів постійно змінювалась. Але “де-юре” найвищим серед
нормативно-правових актів держави були Основні державні Закони15, які
“мають би містити найсуттєвіше, що стосується основ державного життя”16,
далі слідували звичайні закони, які містять положення стосовно
регулювання суспільних відносин, спираючись на основні (конституційні)
закони. Укази Імператора, в залежності від їх змісту і волі монарха,
вважались або вище звичайних законів (тобто могли змінювати встановлений
в них механізм регулювання), або на рівні з ними (тобто врегульовували
нові суспільні відносини, які мали б бути врегульованими законами), або
вважались нижче за юридичною силою ніж закон (адже навіщо монарху
порушувати те, що він сам встановив у формі закону). Тобто юридична сила
закону була досить розпливчастою.

6) Ознака стабільності закону також виділялась в дореволюційний період.
Вважалось, що часта зміна законів підриває повагу до них18. Основним
засобом забезпечення стабільності є: а) проходження законом визначеної
процедури прийняття; б) встановлення особливих, ускладнених правил для
прийняття та зміни найважливіших законів (наприклад, Основних Законів);
в) розвиток теорії “вільного правознавства”, сутність якого полягала у
всебічному розвитку судового розсуду та прецедентного права.

Узагальнюючи вчення про закон дорадянського (дореволюційного) періоду,
можна виділити такі основні “больові” точки, що були характерні закону
ХІХ – початку ХХ століть:

1. Монархічна форма правління зводила нанівець всі практичні кроки по
встановленню самостійного правового статусу закону. Багатовікова
зосередженість абсолютної влади в Росії встановила єдинообразне
розуміння закону – як веління монарха. На такому розумінні була
вибудувана вся правова система, особливо укорінившись в правосвідомості
суспільства, визначаючи його відношення до закону в наступні епохи
правознавства.

2. Існуюча законодавча процедура з введенням до неї народного
представництва (Державна Дума) була більше даниною прогресивному
розвитку західного конституціоналізму та його здобутком (в особах
провідних державних мужів та науковців).

3. Поряд з визначеною ієрархією нормативно-правових актів існували акти
монарха, які були фактично поза цією ієрархією та могли змінити
“загальне” правило для конкретного потрібного випадку.

4. У теорії закону існувало “дуальне трактування закону”20: в
формальному (закон, який виданий у визначеному порядку та не залежить
від наявності в ньому норм права) та матеріальному (будь-який
нормативно-правовий акт, що встановлює норму права) сенсі. Таке
розуміння змушує зробити висновок, що матерію закону потрібно шукати не
тільки і навіть не стільки в ньому самому, а в інших нормативно-правових
актах (наприклад в актах монарху та уряду).

5. Закони не зв’язували саму владу, вони видавались виключно для
суспільства. Воля монарха стояла понад суспільством і державою, вона
була справді “самодержавною”, не обмежуючись нічим.

Розвиток закону в радянську добу можна поділити на періоди між
прийняттям конституцій СРСР, які втілювали в собі найновіші досягнення
юридичної думки відповідного періоду.

1917-1936 рр.; 2) 1937-1977 рр. – часи становлення радянської теорії
закону на практиці та у науці; 3) 1977-1991 рр. – період оформлення,
систематизації вчення про закон та зародження принципово нових підходів
до оцінки правової дійсності.

Основні характеристики законотворчості першого періоду радянської доби
(так звані “перші роки Радянської влади”) зводяться до наступного:

– множинність суб’єктів законотворення (ВЦВК, Совнарком, регіональні
наркомати). Нормативними актами вищої юридичної сили вважались навіть
усні звернення та відозви керівників більшовицького руху, що дуже
нагадує усні розпорядження монарху свого часу, які мали силу закону;

– фактичне зрівняння за юридичною силою нормативних актів суб’єктів
законотворення. Н. Чєляпов пояснює це так: “всякого роду різниця
найменування – декрет, закон, устав, положення, постанова – однаково
означають акти державної волі пролетаріату, який будує соціалістичне
господарство і суспільство, і тим самим веде суспільство до
безкласового, а відповідно, і бездержавного стану”;

– відсутність процедури видання законодавчих актів;

– обмежене використання законодавчої бази Російської імперії. Зокрема,
використовувались акти “допоміжно-технічного змісту”, про що свідчить
доповнення та зміни цих актів декретами радянської держави;

– визнання одним з джерел права революційної правосвідомості.

– використання понятійного апарату (правових категорій) дореволюційної
доби з вкладенням в нього іншого змісту. Це, на наш погляд, закономірно:
неможливо враз відмовитись від загальноприйнятих категорій і
запропонувати використовувати нові, суттєво відмінні. Тому відбувалась
свого роду підміна понять.

Звертаючись до наступних періодів радянського законорозуміння,
зауважимо, що період з 1937 по 1977 роки був переважно періодом
формування теорії закону як в практичному, так і у науковому житті, а
період з 1977 по 1991 роки був періодом виходу узагальнюючих
фундаментальних праць про закон. Вкажемо лише основні роботи, присвячені
цій темі: Тихомиров Ю.А. “Теория закона”25; Міцкевич А.В. “Актu вuсших
органов Советского государства”26; Алексеєв С.С. “Азбука закона”;
Керімов Д.А. “Законодательная деятельность Советского государства”;
Лук’янова О.А. “Закон как источник советского государственного права”.

Також великий інтерес викликають статті у енциклопедіях радянського
періоду, які також означають еволюцію поняття закону.

Загалом, ознаки радянського закону виглядають таким чином:

1. Закони видаються вищими органам державної влади. Такими органами
були: Верховна Рада СРСР (в Україні – Верховна Рада УРСР) та Президія
Верховної Ради, яка брала на себе законодавчі функції в період між
сесіями. Варто відмітити схожість процедури прийняття та дії закону за
участю Президії Верховної Ради та процедури прийняття особливих
(провізорних або тимчасових) законів дореволюційного уряду в період
відсутності Державної Думи. З прийняттям Конституції 1978 року суб’єктом
законотворення може виступати також народ – шляхом всенародного
референдуму.

2. Нормативний характер закону. Тобто наявність в законі норм права, що
відрізняє його від інших актів, виданих Верховою Радою (наприклад,
постанови Верховної Ради). Особливою проблемою було прийняття законів з
великою кількістю ненормативних елементів.

3. Закон – вольовий акт. Джерелом всіх правових норм визнавалась воля
пануючого класу. А так як клас був один, його воля збігалася з волею
всього народу. Історичною підставою для такого висновку могли бути події
Жовтневої революції, коли дії “більшовиків” були схвалені
(легітимовані33) з боку більшості суспільства. В подіях 1917 року
яскраво проявилась вольова позиція більшості суспільства, яка потім була
покладена в основу всієї діяльності радянської влади. Але стосовно
всенародного вольового аспекту закону ми погоджуємось з думкою Л.Н.
Завадскої, яка вважає, що “з юридичної точки зору закон не може бути
відображенням волі в сього народу … . Не можна ставити знак рівності
між волею законодавця і волею всього народу” .

4. Закон видається в особливій законодавчій процедурі. Порядку видання
закону відводилось суттєве місце в теорії закону. Закон не міг бути
виданий поза встановленим порядком.

5. Закон володіє найвищою юридичною силою по відношенню до інших
нормативно-правових актів, що обумовлено, насамперед, місцем Верховної
Ради серед інших органів держави. Юридична сила розпадається, як
правило, на: 1) безперечність закону (закон змінюється та відміняється
виключно Верховною Радою); 2) підзаконність всіх інших
нормативно-правових актів (відома формула видання таких актів: “на
основі і на виконання закону”).

6. Радянський закон регулює найбільш важливі, типові та стійкі відносини
у суспільстві. Саме в радянський період прозвучали думки про
необхідність окремого законодавчого або навіть конституційного
визначення відносин, регулювання яких має відбуватись виключно законом
(так званого предмету закону). В рішеннях партійних з’їздів, а потім і в
юридичній літературі широко пропагувалась стабільність закону, але
всебічному науковому дослідженню ця категорія не піддавалась.

Основними особливостями закону у радянську добу, на нашу думку, стали:

1. Основну масу нормативно-правових актів складали підзаконні акти.
Закони займали незначну частку в цій системі. Окрім цього, була
розвинута практика так званої “партійної нормотворчості”, акти якої не
вкладались в прийняту систему нормативно-правових актів. Все це
негативно впливало на встановлення верховенства закону.

2. Великий вплив юридичної науки на розвиток системи нормативно-правових
актів та законів зокрема. Прикладом цього є хоча б укладення Зводу
законів СРСР та УРСР. Як і в дорадянську добу, наука відігравала велику
роль у розробці, систематизації і впровадженні наукових підходів в
практику законотворення.

3. Зведення у доктрині закону воєдино: волі пануючого класу = волі
всього народу = волі держави. Така ідеалізація пануючого класу є, по
суті, показником абсолютистського підходу до державотворення, на кшталт
волі монарха, яка прирівнювалась до волі (гласу) всього народу.
Централізація влади супроводжує історію нашого народу протягом багатьох
епох.

4. Прерогатива політичної складової у процесі законотворення над
правовою. Зазначена особливість є, по суті, узагальнюючою для
радянського періоду. Саме політичний інтерес, воля партійного
керівництва часто превалювали над правилами нормопроектування.

Потрібно підкреслити, що саме протягом радянської доби сформувалось
основи сучасного законорозуміння.

Для окреслення основ теорії сучасного українського закону потрібно
визначити його ознаки. Отже, основними ознаками сучасного українського
закону є:

1. Закон приймається лише органом законодавчої влади представницького
характеру або населенням держави в порядку референдуму. Таким єдиним
органом законодавчої влади в Україні, згідно зі статтею 75 Конституції
України є Верховна Рада України.

2. “Узаконення” суспільних відносин, регулювання яких входить до
компетенції Верховної Ради України. Можливість правового регулювання
суспільних відносин у формі закону визначає сама Верховна Рада України
на основі закріпленої законодавчої процедури. І якщо межу правового
регулювання суспільних відносин між законом і Конституцією може
визначати Конституційний Суд України, то подібну межу між законом і
підзаконним актом визначає лише сам парламент.

3. Закон має найвищу юридичну силу в системі нормативно-правових актів
країни. Будь-який інший правовий акт приймається на основі, на виконання
і відповідно до закону. Акт, який суперечить закону, відміняється у
встановленому порядку.

4. Закон має загальний характер. Він не враховує особливостей життєвих
випадків у регульованій ним сфері суспільних відносин. Усі інші акти
приймаються з метою конкретизації та деталізації законоположень.

5. Як різновид нормативних актів закон встановлює загальнообов’язкові
правила поведінки, має належну форму, породжує юридичні наслідки та
гарантується державою.

6. Закон є стабільним нормативним актом. У разі необхідності він
доповнюється, змінюється чи відміняється чітко визначеним колом органів
та у певному порядку.

7. Закон має відповідну структуру, тобто організацію змісту, доцільне
розміщення нормативних приписів та правові атрибути.

8. Закон є нормативним актом, що приймається в особливому процесуальному
порядку, який називається законодавчим процесом. В Україні він
визначається Конституцією, регламентом Верховної Ради та окремими
законами і складається з ряду послідовних стадій.

9. Закон охороняється і гарантується державою, яка забезпечує необхідні
умови для виконання закону і застосовує заходи примусового характеру до
суб’єктів, які не виконують або порушують вимоги закону.

10. Закон приймається відповідно до вимог логіки, стилю і мови, що
сприяє однаковому і точному його розумінню та застосуванню, підвищенню
ефективності системи нормативних актів в цілому.

Порівнюючи ознаки закону дорадянського, радянського та сучасного
періодів, можна стверджувати наступність основних ознак закону, що
вирізняють його з-поміж інших нормативно-правових актів.

Разом з цим, на основі проведеного аналізу ми можемо виокремити основні
історичні особливості розуміння закону на Україні, що склалися протягом
попередніх епох правознавства, та активно впливають на сучасний закон:

– Існування потужного суб’єктивного, персоніфікованого фактору у процесі
створення закону. Історично це закладено через існування майже
необмеженої влади монарха в дорадянський період та вплив партійної влади
на керівництво державними справами в радянську добу. Сьогодні ця
особливість проявляється через широкі повноваження і діяльність
Президента України в нормотворчій сфері, який суттєво впливає на
законодавчий процес. Це необхідно враховувати при аналізі законодавчої
діяльності зокрема та діяльно сті по виданню нормативно-правових актів
взагалі.

– Існування владних приписів, які по своїй природі не входять в систему
нормативно-правових актів, але активно впливають на неї. Ці владні акти
часто конкурують з законом, звужують його предмет, або вказують на його
каузальне застосування, або не застосування. Інколи такі акти
підмінювали сам закон. Історично ця особливість була обумовлена
існуванням актів монарха та директив вищих партійних органів. В сучасний
період відгуком цієї особливості є, на нашу думку, прецедент делегування
законотворчої функції Кабінету Міністрів України.

– Змішування в правосвідомості громадян (в т.ч. правозастосовувачів)
законів та підзакон-них нормативно-правових актів під єдиною назвою
“закон”.

Окрім цього, сьогодні доволі актуальна проблема із винайденням власне
українського законорозуміння та законотворення, адже основою їх був і
досі залишається метод калькування іноземного (переважно російського)
досвіду та законотворчих конструкцій.

Отже, у сучасний період законотворцям потрібно враховувати перелічені
особливості українського законотворення, адже саме вони, можливо,
заважають на стадії створення законів та подальшого їх застосування. Без
цього закони України, набираючи у своїй кількості, не стануть більш
якіснішими, а відповідно годі чекати і розвинутого парламентаризму, і
повноцінної демократії.

Література

ВІСНИК. Хмельницького інституту регіонального управління та права

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020