.

Гострий дивертикуліт товстої кишки: клініка, діагностика, лікування (автореферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
126 2864
Скачать документ

Львівський національний медичний університет

імені Данила Галицького

Книш Ярослав Михайлович

УДК: 616.33-002.44.-005.1-089-06-089.193.4

Гострий дивертикуліт товстої кишки: клініка, діагностика, лікування

14.01.03 – хірургія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата медичних наук

Львів – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Львівському національному медичному університеті
ім. Данила Галицького МОЗ України

Науковий керівник:

доктор медичних наук, професор Фільц Орест Володимирович, професор
кафедри хірургії факультету післядипломної освіти Львівського
національного медичного університету ім. Данила Галицького МОЗ України

Офіційні опоненти:

доктор медичних наук, професор Даценко Борис Макарович – завідувач
кафедри хірургії і проктології Харківської медичної академії
післядипломної освіти МОЗ України

доктор медичних наук, професор Русин Василь Іванович – завідувач кафедри
госпітальної хірургії Ужгородського національного університету
Міністерства науки і освіти України

Провідна установа:

Київська медична академія післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика МОЗ
України, кафедра хірургії і проктології

Захист відбудеться 11 травня 2004 року о 13 годині, на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 35.600.01 у Львівському національному
медичному університеті ім. Данила Галицького МОЗ України (79010,
м. Львів, вул. Пекарська, 69)

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Львівського національного
медичного університету ім. Данила Галицького МОЗ України (79000,
м. Львів, вул. Січових Стрільців, 6).

Автореферат розісланий 9 квітня 2004 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради
Чуклін С.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИАктуальність теми. Гострий дивертикуліт
(ГД) товстої кишки (ТК) ? рідкісне захворювання у широкому спектрі
ургентної хірургічної абдомінальної патології, яке характеризується
різноманітною клінічною картиною, важкими ускладненнями і високою
післяопераційною летальністю.

Притаманні ГДТК численні ускладнення, зокрема перитоніт, абсцес черевної
порожнини та заочеревинного простору, кишкова непрохідність, кровотеча
та інші ? породжують велику різноманітність клінічних виявів
захворювання, що затрудняє як загальну характеристику клінічної картини,
так і діагностику ГДТК у кожного хворого зокрема.

Не можна погодитися з теоретичними основами діагностики ГД, яку
пропонують деякі автори, оскільки вони ґрунтуються не на суті цієї
патології, а на аналогіях із відомими у практиці захворюваннями. ГДТК
описують, наприклад, як “лівобічний апендицит“ (Шалимов А.А. и соавт.,
1985; Дідич О. і співавт., 1997; Шкиренко Ю.О., 1998); вказується, що
захворювання протікає під маскою гінекологічних і урологічних
захворювань (Ney C. et al., 1986; Rieger R. et al., 1987). Затрудняє
характеристику ГДТК і те, що низка авторів не розрізняє понять
“дивертикуліт” і “дивертикульоз”, особливо, якщо питання торкається
класифікації.

Для лікування ГДТК запропоновано значну кількість різних операційних
втручань ? резекцію ураженого сегмента кишки (Belmonte C. et al., 1996;
Rosso R., Parc R., 1998; Trilo C. et al., 1998), зашивання
перфораційного отвору (Kronborg O., 1993; Caldana G. et al., 1994),
накладання кишкової стоми (Sakai L. et al., 1981; Глушков Н.И., Земляной
Ю.А., 1987), дренування параколярних абсцесів (Hale H.W., 1981;
Тимербулатов В.М., Мехдиев Д.И., 1990). Труднощі в оцінці цих методів
полягають у тому, що різні хірурги при однотипних ситуаціях пропонують
різні за обсягом і характером операційні втручання. До сьогодні не
опрацьовано методу визначення операційного ризику (ОР), який можна б
покласти в основу вибору раціонального методу операції. Недостатньо
вивчені і представлені у літературі віддалені результати як хірургічного
так і консервативного лікування пацієнтів на ГДТК; в опублікованих
повідомленнях ідеться здебільшого тільки про виконання відновних
операцій.

Нез’ясовані питання діагностики та лікувальної тактики ставлять ГДТК у
низку актуальних проблем сучасної невідкладної абдомінальної хірургії.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Представлена
робота є підрозділом наукової програми кафедри хірургії факультету
післядипломної освіти Львівського національного медичного університету
ім. Данила Галицького з держбюджетної тематики “Вдосконалення
лікувально-діагностичної тактики при захворюваннях та травмах тонкої і
товстої кишки” (шифр теми ІН.21.00.0004.00, реєстраційний номер
0100U006845).

Мета і задачі дослідження. Покращити результати лікування хворих на
гострий дивертикуліт товстої кишки шляхом опрацювання показань до
консервативної терапії і диференційованого вибору обсягу операційного
втручання.

Завдання дослідження:

Визначити частоту дивертикульозу і дивертикуліту ТК у нозологічній
структурі хворих в ургентній хірургічній клініці загального профілю.

Вивчити особливості перебігу ускладнених форм ГДТК залежно від
локалізації дивертикула та прилеглих до нього анатомічних структур і
напрямку розповсюдження запального процесу.

Опрацювати клінічну симптоматику ГДТК, виділити клінічні форми, зручні
для застосування у лікувальному процесі.

Створити алгоритм тактики лікування хворих на ГДТК.

Скласти систему формалізованого визначення ОР, як одного з основних
компонентів вибору лікувальної тактики.

Встановити диференційовані показання до застосування різних типів
операційних втручань, опрацювати їх класифікацію.

Вивчити характер і частоту післяопераційних ускладнень, причин смерті
хворих на ГДТК залежно від типу операційних втручань.

Вивчити безпосередні та віддалені результати лікування хворих на ГДТК.

Об’єкт дослідження: хворі на гострий дивертикуліт товстої кишки,
госпіталізовані ургентно в клініку хірургії загального профілю.

Предмет дослідження: гострий дивертикуліт товстої кишки та його
ускладнення.

Методи дослідження: загальноклінічні, ендоскопічні (лапароскопія,
коло-носкопія, ректосигмоскопія, іригоскопія з іригографією), променеві
(ультрасонографія, комп’ютерна томографія), прогностичні (Мангаймський
індекс перитоніту, синдром системної запальної відповіді (ССЗВ),
лейкоцитний індекс інтоксикації), гістологічні, статистичні, вивчення
віддалених результатів лікування з допомогою класифікації Visick.

Наукова новизна одержаних результатів. Встановлено, що при
дивертикульозі ТК майже завжди (84,8 %) наявні ознаки хронічного
запального процесу, який може бути основою для виникнення ГДТК.
Відзначено особливість розповсюдження дивертикулів у ТК ? “множинну
групову” локалізацію дивертикулів, яку виявлено у 18,2 % усіх хворих з
дивертикульозом. Опрацьовано клінічну симптоматику та діагностику
окремих форм ГДТК, систематизовано й удосконалено їх класифікацію.
Вивчено особливості перебігу ускладнених форм ГДТК залежно від
локалізації дивертикула та прилеглих до нього анатомічних структур.
Вперше виділено та описано неускладнену, перитонеальну і заочеревинну
форми ГДТК. Вперше створено формалізовану систему визначення ОР, як
одного з детермінантів вибору методу операційного втручання. Вперше
запропоновано класифікацію операційних втручань при ГДТК. Представлено
характеристику віддалених результатів лікування хворих на ГДТК у
загальному та після окремих типів операційних втручань.

Практичне значення одержаних результатів. Виділення клінічних форм ГДТК
сприяє оптимізації діагностики цього захворювання. Результати досліджень
дозволяють покращити лікування хворих на ГДТК через вибір адекватного
обсягу операційного втручання, що відображається у зниженні
післяопераційної та загальної летальності при цьому захворюванні.

Результати роботи широко використовуються у діагностично-лікувальному
процесі медичних установ Львівської та Волинської областей, а також у
навчальному процесі на факультеті післядипломної освіти Львівського
національного медичного університету ім. Данила Галицького.

Особистий внесок здобувача. Автор дисертації після проведення
патентно-інформаційного пошуку сформулював разом з науковим керівником
мету та завдання дослідження. Проаналізував діагностику, клініку та
лікування 138 хворих на ГДТК за період 1984–1997 рр., і застосував
систему визначення ОР у пацієнтів, оперованих у 1998–2001 рр., за
архівними матеріалами та власними спостереженнями. Автор оперував
частину пацієнтів на ГДТК або брав участь в операції як асистент.
Виконав лапароскопічне обстеження у більшості пацієнтів. Виконав
дослідження макропрепаратів товстої кишки у 100 померлих контрольної
морфологічної групи. Вивчив і узагальнив безпосередні результати
лікування хворих на ГДТК. Особисто обстежив хворих після випису зі
стаціонару та узагальнив віддалені результати лікування. Самостійно
створив комп’ютерну базу даних і провів її статистичний аналіз,
сформулював основні положення та висновки роботи.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і результати
досліджень підтверджено і апробовано на спільному засіданні кафедри
загальної хірургії, кафедри факультетської хірургії, кафедри хірургії
ФПДО Львівського національного медичного університету ім. Данила
Галицького та обласного товариства хірургів Львівщини. За матеріалами
дисертації виголошено доповіді на науково-практичній конференції,
присвяченій 50-річчю Львівської залізниці (1990), науково-практичній
конференції, присвяченій 10-річчю відкриття Львівської міської
клінічної лікарні швидкої медичної допомоги (1992), обласній
науково-практичній конференції “Актуальні питання лікування перитоніту”
(1994), обласній науково-практичній конференції “Шляхи оптимізації
лікування хворих зі шлунково-кишковими кровотечами” (1995),
науково-практичній конференції, присвяченій 25-річчю організації міської
клінічної лікарні швидкої медичної допомоги (1997), Фальк-Симпозіумі
(Львів, 1997 р.), І-й науково-практичній конференції “Актуальні питання
гнійної хірургії” (Львів, 1998 р.).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 10 наукових праць: 3
статті – у фахових наукових журналах, 7 ? у збірниках матеріалів
конференцій і з’їзду хірургів України.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, 6
розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків. Роботу
викладено на 197 сторінках машинописного тексту, ілюстровано 44
таблицями, 10 рисунками, 1 діаграмою, 2 виписками з медичних карт
стаціонарних хворих. Бібліографічний показник містить 354 джерела.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Матеріал та методи дослідження. В основу роботи покладено результати
обстеження та лікування 190 хворих на ГДТК, госпіталізованих у
хірургічні відділення КМКЛШМД м. Львова від 1984 до грудня 2001 року. Ці
пацієнти станов.лять основну вибірку всіх пацієнтів з цим діагнозом за
вказаний період. Варто зазначити, що ГДТК є відносно рідкісною формою
гострої хірургічної абдомінальної патології, зокрема його виявлено лише
у 190 хворих серед усіх 67530 пацієнтів, госпіталізованих у КМКЛШМД за
1984–2001 рр. з невідкладними абдомінальними захворюваннями хірургічного
профілю, що становить 0,28 %.

Обстежених хворих розділено на дві групи. Першу групу склало 138
пацієнтів, які знаходилися на лікуванні від 1984 до 1997 року включно;
на основі цієї групи вивчено питання клініки, діагностики та лікування;
діагноз ГДТК у них верифіковано спеціальними методами дослідження. До
другої групи увійшло 52 хворих, лікованих у 1998–2001 роках. Їх
використано для апробації основних положень дисертаційної роботи.

Для визначення частоти дивертикульозу, закономірностей його локалізації
і змін, до яких він призводить, виконано дослідження автопсійного
матеріалу (контрольна морфологічна група). Враховуючи повідомлення у
літературі про те, що дивертикульоз товстої кишки (ДТК) трапляється
переважно в осіб похилого і старечого віку, досліджено 100 померлих у
віці понад 45 років. При цьому отримано факти, які були необхідні для
правильної інтерпретації клінічних спостережень; зокрема, без
контрольної групи неможливе повноцінне математичне обчислення і
зіставлення з нормою отриманих клінічних показників

У роботі піддано аналізу тільки хворих, у яких верифіковано діагноз
ГДТК.

Пацієнтам на ГДТК проведено всебічне клінічне обстеження. Застосовано
загальноклінічні методи дослідження, вивчено біохімічні показники крові.

Спеціального рентгенологічного обстеження шлунково-кишкового тракту зі
застосуванням контрасту потребували пацієнти з клінікою кишкової
непрохідності. При наявній перитонеальній симптоматиці ургентно
виконували лапароскопію, під час якої оцінювали ділянку ТК, уражену
дивертикулітом, визначали характер та розповсюдження ексудату (останній
брали на хімічно-мікроскопічне дослідження). Колоноскопію,
ректосигмоскопію та іригоскопію ми виконували після проведення курсу
протизапальної терапії. Ультрасонографія та комп’ютерна томографія
проводилась при підозрінні на параколярну флегмону або абсцес.

Для оцінки важкості перитоніту використано Мангаймський індекс
перитоніту. З метою визначення ступеня інтоксикації вираховувався
лейкоцитний індекс інтоксикації за Кальф-Каліфом та аналізувалися вияви
синдрому системної запальної відповіді.

Результати гістологічного дослідження препаратів резектованої ТК та
секційні висновки про померлих від ГДТК брали до уваги. При цьому
проводили аналіз операційних протоколів.

При вивченні віддалених результатів застосовано класифікацію Visick, яка
ґрунтується на суб’єктивній оцінці ефективності лікування.

При статистичному опрацюванні результатів клінічних досліджень
використано монофакторний і мультифакторний аналіз для створення
діагностичних коефіцієнтів прогнозування величини летальності після
різних типів операційних втручань у хворих на ГДТК.

РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕНЬ

Висліди морфологічних досліджень. Під час вивчення макропрепаратів
товстої кишки 100 пацієнтів, наявність дивертикулів констатовано у 33
(33 %). Частота дивертикульозу наростає від 11,1 % у віці менше 60 років
до 42,9 % у осіб віком 75 – 90 років. ДТК найчастіше локалізується у
сигмоподібній кишці. Його виявлено майже в усіх обстежених в
ізольованому вигляді (15) або ж у комбінації з іншими відділами ТК (17)
саме в сигмоподібній кишці.

Ми вважали за доцільне виділити наступні групи дивертикулів за їх
кількістю у кожного пацієнта: один дивертикул, поодинокі дивертикули
(від двох до п’яти), множинні дивертикули (шість і більше). Згідно з
нашими спостереженнями, множинні, у подальшому, можна розділити на: а)
“дифузні” дивертикули, розміщені приблизно на однаковій відстані один
від одного (2–3 см) у декількох суміжних анатомічних відділах ТК
(наприклад, сигмоподібна і низхідна), б) “групові” – розташовані
групами; віддаль між двома найближчими дивертикулами зі суміжних груп
становила 6–8 см, натомість між окремими дивертикулами у групі віддаль
була 1,5–2 см. Ми не знайшли згадки у літературі про “множинну групову”
локалізацію дивертикулів, яку виявлено у 18,2 % усіх хворих з
дивертикулами й у 6 % загальної популяції. Як з’ясувалося, “множинна
групова” локалізація дивертикулів відіграє суттєву роль у виникненні ГД,
зокрема у його поширенні. Таке розміщення дивертикулів сприяє
розповсюдженню запалення на сусідні дивертикули, що викликає так званий
“вторинний дивертикуліт”.

Велике практичне значення має розташування дивертикулів у відповідних
відділах контуру стінки ТК. Із трьох стрічок ободової кишки доцільно з
практичної точки зору виділити дві категорії – брижеву стрічку і дві
протибрижеві (чепцеву і вільну). У наших дослідженнях дивертикули
розміщалися в основному по краю стрічок ободової кишки (24 випадки,
72,7 %), проте знаходилися і на вільній від стрічок стінці кишки – “між
стрічками” – (4 випадки, 12,1 %). Слід особливо відзначити, що
дивертикули, яких виявляли поза межами стрічок ободової кишки, майже
завжди знаходилися у місцях, де були чепцеві підвіски.

Патогістологічному дослідженню піддано три групи препаратів ТК: 1. У
ділянці дивертикулів; 2. У ділянці поблизу дивертикулів; 3. Препарати
ТК, які не мали дивертикулів. Гістологічне дослідження дозволило
встановити наявність хронічного запального процесу практично в усіх
дивертикулах (84,8 %), про що немає чітких повідомлень у спеціальній
літературі.

Ми провели морфологічне дослідження препаратів ТК, ураженої ГД, у 23
пацієнтів, яким виконано резекцію кишки та у 15 пацієнтів, які померли
(їм резекцію не проводили). У переважній кількості випадків було
виявлено морфологічні ознаки, що свідчили про загострення процесу.

Результати гістологічних досліджень препаратів ТК у контрольній
морфологічній групі та хворих на ГДТК дають змогу змінити погляди на
патогенез цього захворювання. Зокрема, у більшості випадків ГДТК можна
говорити не про виникнення гострого дивертикуліту, а про загострення
хронічного дивертикуліту, що дає підстави по-іншому розглядати причини
виникнення запалення, його ініціативні чинники і дальший розвиток.

Порівняння частоти ураження хворих ГД і ДТК дає можливість зробити інші
важливі висновки стосовно патогенезу ГДТК. Зокрема, серед хворих вікової
групи 45–59 років, ГД трапляється у 27,5 %, натомість дивертикульозом
уражено тільки 6,1 % обстежених. І навпаки, у віковій групі хворих
похилого віку (75– 90 років) частота дивертикуліту менша (23,9 %), ніж
частота дивертикульозу (54,5 %). Такі зіставлення дають підставу думати,
що дивертикульоз ускладнюється дивертикулітом найчастіше у середньому
віці, натомість у старших вікових групах ця небезпека зменшена. У
загальному, частота наявності дивертикуліту і дивертикульозу залежно від
анатомічної ділянки сходилася у контрольній морфологічній групі і серед
хворих на ГДТК. Виняток становить локалізація дивертикулів рівночасно у
сигмоподібній та низхідній кишці (36,4 %; 18,1 %).

Клінічна картина. У найбільше узагальненій формі можна стверджувати, що
клінічну симптоматику і прогноз ГД визначають його ускладнення.
Основними чинниками, які впливають на перебіг процесу, є локалізація
запально зміненого дивертикулу та напрямок розповсюдження процесу.
Можливі декілька варіантів поширення гнійного процесу, що обумовлює
відповідну клінічну картину:

1) дивертикул розміщений у будь-якому відділі контуру ТК і процес з його
стінки поширюється у її товщу; остання набрякає, у ній виникає
флегмонозне запалення;

2) дивертикул розміщений відповідно до протибрижевих стрічок ободової
кишки або між стрічками; подальший перебіг визначається, в основному,
характером анатомічної структури, яка знаходиться зі зовнішнього боку
кишки:

якщо кишка у місці запалення дивертикулу не має ніяких додаткових
структур, тоді наступає перфорація дивертикулу у вільну черевну
порожнину з розвитком перитоніту (у 51 хворого знайдено перфорацію,
зокрема у 38 – субопераційно, у 13 – під час гістологічного дослідження
резектованих сегментів ТК або при її обстеженні на автопсії);

якщо на місці ураженого дивертикулу знаходиться чепцева підвіска,
виникає гострий епіпльоїт, подальший розвиток якого визначається
інтенсивністю запального процесу, вірулентністю мікроорганізмів і
ступенем захисних механізмів організму (від місцевого перитоніту до
широкого ураження розлеглих відділів очеревини з розвитком розлитого
перитоніту включно);

якщо у місці запального дивертикулу наявні умови до відмежування
процесу, тоді формується запальна пухлина;

3) дивертикул розміщений відповідно до брижевої стрічки ободової кишки.
Після переходу запального процесу з дивертикулу на брижу ТК і, далі на
парієтальну очеревину формується флегмона або абсцес у заочеревинному
просторі;

4) незалежно від розміщення дивертикулу відносно стрічок поздовжньої
мускулатури ТК у частини хворих на ГДТК у зв’язку з механічною травмою
або під дією запального процесу пошкоджується стінка судини і виникає
кровотеча у просвіт кишки;

5) ГДТК при відносно сприятливому перебігу іноді викликає утворення
гнійників, які розкриваються у суміжні порожнисті органи або на шкіру з
утворенням нориць.

Під час аналізу власних спостережень і критичного розгляду існуючих
класифікацій ми виділили клінічні форми, які, з нашого погляду, повністю
віддзеркалюють усю різноманітність симптоматики ГДТК та його ускладнень
і які у найбільшій мірі відповідають потребам клінічної практики.
Проаналізовано всю суб’єктивну й об’єктивну симптоматику кожної форми і
в основу виявлених різниць покладено сигніфікантні статистичні
відмінності.

В основу виділення окремих клінічних форм ГД покладено критерій
наявності або відсутності тих чи інших ускладнень. На нашу думку
доцільно розрізняти неускладнений дивертикуліт (неускладнену форму) та
ускладнений дивертикуліт, який може виявлятися у вигляді перитонеальної,
заочеревинної, норицевої, обструкційної та геморагічної форми.

Неускладнений дивертикуліт або неускладнена форма (30 хворих). До неї ми
віднесли дивертикуліт, верифікований спеціальними методами дослідження.
Виявляється болем у животі, нерізко вираженими ознаками ССЗВ (підвищення
температури тіла, лейкоцитоз, відхилення лейкоцитної формули вліво) при
відсутності клінічних ознак перитоніту та інших ускладнень (запальний
інфільтрат, непрохідність, кровотеча, нориця і ін.).

Найчастіша форма ускладненого дивертикуліту – перитонеальна (78 хворих).
В її основі лежить запальний процес, який уражає дивертикули, що за
своїм анатомічним розташуванням мають відношення до очеревини. Ця форма
визначається трьома різновидами: невідмежованим перитонітом,
внутрішньоочеревинним абсцесом та периколярним інфільтратом, розміщеним,
зазвичай, у нижніх відділах живота.

Друга форма ускладненого дивертикуліту – обструкційна (8 хворих). Зміни
у стінці кишки в екстремних випадках кваліфікуються як флегмона.
Клінічна картина визначається, крім запально-септичних змін,
симптоматикою кишкової непрохідності, зумовленої масивним периколярним
запальним інфільтратом, а також зрощенням із ним петлі тонкої кишки.

Третя форма – заочеревинна (5 хворих). Вона виявляється клінічно в
основному, вираженим ССЗВ й ознаками ураження заочеревинно розміщених
органів (параколіт, паранефрит), а по-суті симптомами заочеревинної
флегмони. У зв’язку з розповсюдженням гнійного процесу на заочеревинний
простір маніфестною стає урологічна або гінекологічна симптоматика.

Четверта форма – геморагічна (13 хворих). У клінічній картині домінує
симптоматика товстокишкової кровотечі; звичайно у ній можна знайти і
симптоми інтоксикації, притаманні запальному процесу. Геморагічна форма
характеризується симптомами товстокишкової кровотечі, зокрема
виділеннями незміненої крові, відповідними гемодинамічними показниками
(пульс, А/Т) і гематологічними показниками (кількість гемоглобіну,
еритроцитів, гематокрит).

Норицева форма (4 хворих) є по суті стадією відмежованого гнійного
процесу. Найчастіше трапляються коло-вагінальні і коло-кутанні нориці.

Описана клінічна симптоматика окремих форм ГДТК недостатня, однак, для
повноцінного встановлення діагнозу. Труднощі, на які натрапляють хірурги
при розпізнаванні захворювання, зводяться, переважно, до з’ясування двох
питань: а) до відрізнення гострого дивертикуліту від дивертикульозу без
запальних змін; б) до диференціації гострого дивертикуліту від інших
запальних процесів ТК.

Як свідчать висліди наших досліджень, діагноз ГД у переважної кількості
хворих (75,8 %) встановлено на підставі поєднання різних методів
діагностики, оскільки інформації, отриманої після застосування тих або
інших обстежень в ізольованому виді, було недостатньо для встановлення
діагнозу. Однак колоноскопія у 41,9 % хворих, іригоскопія у 33,3 % та
субопераційна ревізія у 34,4 %, не вимагали проведення додаткових
обстежень для верифікації діагнозу, оскільки симптоми ГДТК були
очевидними.

Лікування. У визначенні методу лікування доцільно виходити, передовсім,
із завдань, які ставить ситуація перед хірургом при лікуванні кожного
хворого на ГДТК. Основним завданням є ліквідація наявного гострого
запалення дивертикулу і його ускладнень. Другим завданням є вилікування
пацієнта від захворювання, яке привело його у стаціонар. Обидва названі
завдання мають відмінне клінічне значення. Перше з них – ліквідація
гострого запального процесу – має облігатний характер і мусить бути
реалізоване у кожного хворого, що відповідає вимогам практичної
діяльності невідкладної хірургії. Друге – має факультативний характер,
однак його реалізація не завжди можлива.

ГДТК, залежно від обставин, підлягає консервативному або операційному
лікуванню. Ці обставини є різні; до них відносяться вік хворого,
загальний стан, супутні захворювання і низка інших. Однак найважливішим
моментом, який визначає метод лікування, є клінічні форми ГД, кожна з
яких вимагає специфічного підходу у вирішенні питань лікувальної
тактики. У найбільш загальних рисах можна представити таку схему
лікування хворих на ГДТК (рис.).

?

A

th

:

11)

Резекція кишки 0 0 75

Зашивання перфораційного отвору 0 20 100

Виведення перфорованого сегмента кишки 11,1 44,4 100

Дренування черевної порожнини 0 50 100

Обидві створені системи оцінки ОР використано при лікуванні 13 хворих,
оперованих у 1998–2001 рр. Чутливість і специфічність застосованих
систем визначення ОР виявилися цілком задовільними. Доцільність
застосування резекції кишки підтверджується також аналізом інших
параметрів виконаних операцій: меншою кількістю загальних
післяопераційних ускладнень, меншою післяопераційною летальністю,
скороченням середнього ліжко-дня та більшою частотою відмінних і добрих
віддалених результатів операції (табл. 3.).

Таблиця 3

Порівняльні параметри ефективності різних операційних втручань

Статистичні показники Всього

хворих Резекція

кишки

n=23 Інші

операції

n=38 р Здано в набір 29.03.2004. Підписано до друку 8.04.2004. Формат 60х84/16. Папір офсетний. Гарнітура Таймс. Друк різограф. Умовн.друк.арк. 1,25. Наклад 100 прим. Замовлення №17. СП „Євросвіт” 79005 м.Львів, а/с 6700 Україна [email protected] PAGE 21

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020