.

Клініко-генетичні дослідження та роль цитокінової регуляторної мережі в патогенезі гострого вірусного гепатиту В (автореферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
105 3079
Скачать документ

АКАДЕМІЯ МЕДИЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЕПІДЕМІОЛОГІЇ ТА ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ

ім. Л. В. Громашевського

ЛЯДОВА ТЕТЯНА ІВАНІВНА

УДК: 616.36-002-036.1-022.6:578.76:575.22]-092:612.017

Клініко-генетичні дослідження та роль цитокінової регуляторної мережі в
патогенезі гострого вірусного гепатиту В

14.01.13 – інфекційні хвороби

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата медичних наук

Київ – 2004

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Харківській державній медичній академії післядипломної
освіти.

Науковий керівник:

доктор медичних наук, професор Малий Василь Пантелійович, Харківська
медична академія післядипломної освіти МОЗ України, завідувач кафедрою
інфекційних хвороб

Офіційні опоненти:

доктор медичних наук, професор Дубинська Галина Михайлівна, Українська
медична стоматологічна академія МОЗ України, завідувач кафедри
інфекційних хвороб з епідеміологією;

доктор медичних наук, професор Герасун Борис Абрамович, Львівський
державний медичний університет ім. Данила Галицького МОЗ України;

Провідна установа:

Одеський державний медичний університет МОЗ України, кафедра інфекційних
хвороб

Захист відбудеться “______”______________2005 р. о _______ годині на
засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.614.01 при Інституті
епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського АМН України
за адресою: 01015, м. Київ, вул. Січневого повстання, 23.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці інституту епідеміології та
інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського АМН України за адресою:
03038, м. Київ, вул. Миколи Амосова 5.

Автореферат розіслано “_____”__________________2004 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат медичних наук
В.В. Кононенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У структурі інфекційних захворювань проблема вірусних
гепатитів є однією з найбільш актуальних (Возіанова Ж.І., 2000;
Кожевнікова Г.М., 2000; Жданов К.В., 2000; Громашевська Л.Л., 2001).
Згідно з розрахунковими даними ВООЗ щорічно у світі на гепатит В (ГВ)
захворює близько 50 млн. чоловік, а помирають від нього до 2 млн.
Вважається, що на сьогоднішній день майже третина населення Землі
інфіковані вірусом ГВ, а за темпами зростання і масштабами поширення ГВ
значно перевищує захворюваність СНІДом і туберкульозом (Кузін
С.М., 1998; Герасун Б.А., 1999; Герасун О.Б., 2003).

Крім самостійного клінічного значення ГВ є однією з основних причин
формування хронічних захворювань печінки. Не можна не брати до уваги той
факт, що високий рівень захворюваності, тривалий перебіг хвороби із
затяжним періодом реконвалесценції і серйозними залишковими явищами
зумовлює істотні матеріальні збитки через витрати на лікування даного
захворювання (Вовк А.Д., 2001; Возіанова Ж.І., 2001; Івашкін
В.Г., 2003).

Суттєвою перевагою сучасної клінічної медицини є широке використання
можливостей високоінформативних діагностичних технологій. Нові
молекулярно-генетичні й імунологічні методи діагностики, такі як
індикація специфічних антитіл до вірусу ГВ за допомогою імуноферментного
аналізу (ІФА), виявлення нуклеотидних послідовностей ДНК HBV з наступним
визначенням генотипу вірусу ГВ не тільки в крові, але й у різних
біологічних тканинах значно розширили існуючі уявлення про етіологію і
патогенез ГВ (Мукомолов С.Л., 2003; Баяндін Р.Б., 2004; Сучков С.В.,
2004).

Відомо, що різні генотипи вірусу ГВ тією чи іншою мірою впливають на
перебіг інфекційного процесу, його клінічні прояви, особливості імунної
відповіді, ефективність противірусної терапії та наслідки захворювання
(Carman W. et al., 1993; Hunt С.М., 2000; Kao J.H., 2000). На превеликий
жаль, дослідження по вивченню генотипів HBV, циркулюючих на території
України, та вплив їх на перебіг захворювання й особливості імунної
відповіді до теперішнього часу не проводилися.

Попри успіхи, досягнуті в удосконаленні діагностики ГВ, значна кількість
питань і дотепер залишаються невирішеними. Зокрема, незважаючи на
дослідження, які присвячені вивченню етіології, патогенезу, особливостей
імунітету при ГВ, фактори, що зумовлюють запуск каскаду імунологічних
реакцій, які призводять до повноцінної санації організму від
гепатотропних вірусів, залишаються недостатньо вивченими. Крім того, не
до кінця встановлені істинні механізми цитолізу гепатоцитів (Івашкін
В.Г., 2000; Павлова Л.Є., 2000; Жданов К.В., 2000).

Провідну роль в ініціації реакцій клітинної і гуморальної ланок
імунітету, як відомо, відіграє викид активованими макрофагами
регуляторних цитокінів – фактора некрозу пухлини-? (ФНП-?) та
інтерлейкіну-1? (ІЛ-1?). ІЛ-1? належить роль в активації Т-лімфоцитів,
які можуть запускати клітинну і гуморальну імунну відповідь. Від
збалансованості цих двох основних компонентів залежить перебіг і
результат інфекційного процесу (Івашкін В.Г., 1997; Кетлінський С.А.,
2002).

Відомо, що завершення імунної відповіді при вірусних інфекціях також
залежить від формування в остаточному результаті повноцінної антитільної
відповіді, яка визначається диференціюванням В-лімфоцитів, прямо
активованих ІЛ-6. Незважаючи на те, що більшість патогенетичних
механізмів дії ІЛ-1?, ІЛ-6, ФНП-?, ІЛ-2 та ІЛ-4 добре вивчені, роль цих
прозапальних та протизапальних цитокінів при гострому вірусному ГВ
(ГВГВ) вивчена недостатньо. Зокрема, не дослідженою залишається
продукція цитокінів залежно від генотипів вірусу ГВ. Крім того, у
патогенезі даного захворювання недостатньо вивченою є роль білків
гострої фази запалення, зокрема С-реактивного білка (СРБ), який
індукується ІЛ-6, та роль оксиду азоту (NO), що стимулюється у відповідь
на дію ФНП-? і ІЛ-1? (Полєвщиков О.В., 1999; Павлова Л.Є.,
2000; Ратнікова Л.І., 2003).

У зв’язку з вищезазначеним, є доцільним проведення генотипування вірусу
ГВ, який циркулює на території України, і вивчення ролі прозапальних і
протизапальних цитокінів: ІЛ-1?, ІЛ-6, ФНП-?, ІЛ-2, ІЛ-4 та індукованих
ними гострофазових показників запалення: СРБ і NO на тяжкість і наслідки
ГВГВ.

Зв?язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна
робота виконана згідно з планом науково-дослідної роботи Харківської
медичної академії післядипломної освіти “Роль цитокінової регуляторної
мережі у хворих на гострий вірусний гепатит В” № державної реєстрації
0103 U 004141.

Мета дослідження: прогнозування клінічного перебігу, тяжкості та
наслідків ГВГВ на підставі генодіагностичних досліджень і динаміки
цитокінової регуляторної мережі.

Основні завдання дослідження:

Провести генотипування вірусу ГВ, визначити циркулюючі генотипи і їхні
субтипи у досліджуваному регіоні.

Подати розбіжності у клінічних проявах ГВГВ залежно від встановленого
генотипу та геноваріантів вірусу ГВ.

Дати характеристику динаміки рівнів прозапальних і протизапальних
цитокінів і виявити їх зв’язок із клінічними проявами хвороби.

Виявити участь гострофазового показника запалення – С-реактивного білку
та метаболізм оксиду азоту у динаміці захворювання та залежно від
тяжкості перебігу ГВГВ.

Встановити кореляційні взаємозв’язки між цитокіновим профілем,
гострофазовими показниками і результатами клініко-біохімічних
досліджень.

Виявити типи імунного реагування у хворих на ГВГВ на підставі отриманих
рівнів цитокінів і дати рекомендації щодо їх практичного використання.

Об’єкт дослідження: хворі на ГВГВ.

Предмет дослідження: комплекс клініко-біохімічних, серологічних,
вірусологічних та імунологічних параметрів у динаміці захворювання у
хворих на ГВГВ.

Методи дослідження: клінічні, біохімічні, серологічні,
молекулярно-біологічні, імунологічні й інструментальні.

Наукова новизна одержаних результатів. Вперше в Україні проведено
генотипування вірусу ГВ: виявлена циркуляція в популяції двох генотипів
– D і А. Встановлено, що домінантним є генотип D, який зареєстровано в
90,8% випадків.

Виявлено два геноваріанти генотипу D вірусу ГВ, які впливають на
клінічні прояви хвороби.

Комплексно схарактеризовано участь регуляторних цитокінів (ІЛ-1?, ІЛ-6,
ФНП-?, ІЛ-2 та ІЛ-4) у хворих на ГВГВ залежно від генотипу HBV та
геноваріантів.

При ГВГВ уже на початковому етапі інфекційного процесу у хворих із
легким і середньотяжким перебігом виявлено три типи імунного реагування,
обумовлені характером відповіді основних регуляторних цитокінів (ІЛ-1?,
ІЛ-6, ФНП-?, ІЛ-2 та ІЛ-4).

Встановлено кореляційні залежності між рівнем прозапальних цитокінів
(ІЛ-1?, ФНП-?) і показниками цитолізу гепатоцитів. Визначено прямі
залежності між досліджуваними показниками прозапальних і протизапальних
цитокінів (ІЛ-4, ІЛ-6 і ІЛ-2) і рівнем гострофазового показника
запалення (СРБ) і NO у різні періоди інфекційного процесу.

Практичне значення одержаних результатів. Продемонстровано значущість
комплексного обстеження хворих на ГВГВ із необхідністю визначення
маркерів активної вірусної реплікації (а саме ДНК НВV і генотипу вірусу)
та рівня основних регуляторних цитокінів.

Виявлений генотип НBV та типи імунного реагування у хворих із різною
тяжкістю ГВГВ дозволяють судити про перебіг і наслідки хвороби.
Визначення нормореактивного типу імунного реагування свідчить про
гладкий перебіг хвороби, дисоціативний і гіпореактивний типи дають
підстави прогнозувати затяжний перебіг та можливу хронізацію
захворювання. Це дозволяє контролювати позитивну динаміку інфекційного
процесу, вчасно діагностувати розвиток вторинної імунної недостатності і
своєчасно провести її корекцію.

Вивчення рівня гострофазових показників дозволяє використовувати їх як
додаткові критерії, що прогнозують перебіг захворювання.

Особистий внесок здобувача. Автором самостійно проведено аналіз наукової
літератури за темою дисертації та патентно-інформаційний пошук,
проведено клінічне та епідеміологічне обстеження хворих, організовано
лабораторні та інструментальні дослідження. Особисто проведено
комплексний аналіз, систематизацію отриманих результатів обстеження
хворих, їх статистичну обробку, написані всі розділи роботи, розроблені
таблиці та рисунки, сформульовані висновки та практичні рекомендації.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дисертації доповідались і
обговорювалися на науково-практичних конференціях “Інфекційні хвороби в
практиці терапевта. Сучасні методи діагностики та терапії” (13 листопада
2001 р., м. Харків); науково-практичній конференції з міжнародною
участю “Сучасна терапія хворих з інфекційною та паразитарною патологією
на догоспітальному та госпітальному етапах, методи профілактики” (12-13
березня 2002 р., м. Харків); VI з?їзді інфекціоністів України
“Клінічні проблеми боротьби з інфекційними хворобами” (25-27 вересня
2002 р., м. Одеса); підсумковій науковій конференції молодих учених
“Нові технології в медицині” (21 листопада 2002 р., м. Харків);
науково-практичній конференції “Гепатити в практиці терапевта, сімейного
лікаря та інфекціоніста. Сучасні методи діагностики і терапії” (11-12
березня 2003 р., м. Харків); семінарі-конференції молодих учених
“Проблема внутрішньолікарняних інфекцій в клінічній практиці” (8 квітня
2004 р. м. Харків); міжнародній конференції “Молода наука Харківщини –
2004”, присвяченій 350-річчю заснування Харкова та 200-річчю з дня
створення Харківського національного університету ім.
В.Н. Каразіна (29-30 квітня 2004 р. М. Харків); науково-практичній
конференції головних спеціалістів зі спеціальностей “інфекційні хвороби”
та “дитячі інфекційні хвороби” “Актуальні питання клінічної інфектології
та паразитології” (11-12 вересня 2004 р., м. Севастополь).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 15 наукових робіт, із
них 4 статті у наукових фахових виданнях, рекомендованих ВАК України, та
11 тез конференцій.

Структура й обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу,
огляду літератури, загальної характеристики хворих і методів
дослідження, розділів власних досліджень, узагальнення результатів,
висновків, практичних рекомендацій та списку використаної літератури,
який містить 216 джерел, з яких 134 роботи – з кириличною графікою і 82
– з латинською графікою. Робота ілюстрована 25 таблицями та 19
рисунками. Повний обсяг дисертації складає 158 сторінок друкованого
тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Об?єкт і методи дослідження. Результати даної роботи базуються на
клінічному спостереженні і обстеженні 163 хворих на ГВГВ віком від 16 до
60 років, які перебували на стаціонарному лікуванні в інфекційній
клінічній лікарні м. Харкова в 2000-2003 рр. З них жінок
було 79, чоловіків – 84. В основному переважали особи молодого та
середнього віку – 154 (94,5%) і лише 9 осіб були старші 51 року (5,5%).
Відповідно до тяжкості перебігу хвороби пацієнти були розподілені
наступним чином: хворі з легким перебігом – 85 осіб (52,1%), із
середньотяжким – 78 (47,9%). На підставі детально зібраного анамнезу
життя та хвороби, клінічних, лабораторних та інструментальних досліджень
у обстежених хворих на ГВГВ була виключена супутня патологія, яка б
могла суттєво вплинути на результати досліджень. Контрольну групу склали
20 практично здорових осіб – донорів крові, віком від 18 до 34 років. З
них чоловіків – 16, жінок – 4, в анамнезі яких були відсутні супутні та
хронічні захворювання.

Діагноз ГВГВ встановлювали з урахуванням комплексу епідеміологічних,
клінічних і лабораторних даних. Вирішальним у підтвердженні діагнозу
ГВГВ було виявлення у сироватці специфічних серологічних маркерів ГВ
(HBsAg, анти-HBc IgM, HBeAg, анти-НВе) методом імуноферментного аналізу
(ІФА) за допомогою тест-систем НВО “Диагностические системы” (Росія).
Виключення мікст-гепатитів здійснювалося на підставі негативних
результатів індикації серологічних маркерів гепатитів А і С (анти-НАV Ig
M, анти-НСV (сум.)).

Молекулярно-біологічні дослідження включали визначення реплікативної
активності НВV на підставі виявлення в сироватці крові ДНК НВV методом
ПЛР із використанням тест-систем ЦНДІ епідеміології МОЗ РФ. Усім хворим
було проведено генотипування ДНК НBV з використанням рестрикційного
аналізу за методом М.Мizokami із співавт. (1999) у модифікації ЦНДІЕ м.
Москви.

Для дослідження сироваткового рівня ІЛ-1?, ФНП-?, ІЛ-6, ІЛ-2, ІЛ-4
використовували тест-системи ООО “Протеиновый контур” (Санкт-Петербург,
Росія), користуючись інструкцією виробника.

Для напівкількісного визначення СРБ використовувалися діагностичні
набори “Ольвекс Диагностикум” (Санкт-Петербург), зареєстровані в
Україні.

Для визначення рівня нітриту у сироватці крові використовували метод
Гріса-Ілосвая (Ванханен В.Д., Суханова Г.А., 1983) із сульфонамідом і
N(1-нафтилетилен-діаміндигідрохлоридом) за допомогою спектрофотометру.

У результаті проведених досліджень контрольної групи були встановлені
показники, прийняті для здорових осіб: ІЛ-1? – 35,49±3,1 пкг/мл; ФНП-? –
37,83±2,7 пкг/мл; ІЛ-6 – 4,85±1,1 пкг/мл; ІЛ-2 – 38,26±1,3 пкг/мл; ІЛ-4
– 18,73±1,5 пкг/мл; СРБ – 3,19±1,02 мг/л; NO – 2,83±0,25 мкмоль/л.

Забір крові для дослідження проводили двічі у процесі хвороби: у періоді
розпалу та в періоді реконвалесценції.

Із загальноприйнятих біохімічних тестів у динаміці захворювання були
використані вміст білірубіну та його фракцій методoм L. Jendrassik, P.
Grof (1938), активність аланінамінотрансферази (АлАТ) визначали
уніфікованим методом S. Reitman, S. Frankel (1957),
тимолову пробу – методом J. Huerga, H. Popper та сулемову пробу –
методом F. Grinstedt (1987). У більшості хворих досліджувався рівень
загального білка мікробіуретовим методом G. Kingsley (1940), а також
білкові фракції турбодиметричним методом (1987). Як норму біохімічних
показників використовували загальноприйняті значення.

Усім хворим було проведено УЗ дослідження органів черевної порожнини і
загальноприйняті у клінічній практиці дослідження.

Статистична обробка отриманих результатів досліджень здійснювалася за
допомогою програми STATISTIKA for Windows (Stat Soft Inc, США) на
комп’ютері із процесором Pentium II Celeron 850 PPGA.

РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА ЇХ ОБГОВОРЕННЯ

У обстежених хворих методом ПЛР у 100% випадків виявлялася ДНК НВV.

При генотипуванні вірусу ГВ у 90,8% випадків (148 осіб) був виявлений
генотип D вірусу ГВ, у 5-ти пацієнтів – генотип А, що склало 3,1%.
Кількість хворих, у яких була виявлена ДНК НВV, але генотип вірусу
встановити не вдалося, склала 6,1% (10 осіб).

У хворих із легким перебігом ГВГВ генотип D був встановлений у 89,4% (76
хворих), генотип А – у 5,9% (5 осіб), у 4,7% (4 особи) генотип вірусу
встановити не вдалося. При середньотяжкому перебігу ГВГВ генотип D HBV
був виявлений у 92,3% (72 особи), генотип А не зустрічався зовсім, у
7,7% хворих (6 осіб) генотип встановити не вдалося.

При вивченні субтипів НBV методом рестрикційного аналізу було виявлено
два генетичних варіанти вірусу: І – генетично близький до ізоляту
XXHEPAV (GeneBank No X02469, Латвія, Bichko V. et al. FEBS Lett.
185:208-212, 1985) та ІІ – генетично близький до ізоляту НВVGEN1
(GeneBank No Z35716, Польща, Plucienniczak A., 1994). Частота виявлення
геноваріантів у залежності від перебігу захворювання представлена на
рис. 1.

Наявність I геноваріанту генотипу D HBV у групі хворих з легким
перебігом складала 42,1% (32 особи), тоді як ІІ геноваріант був
виявлений у 57,9% (44 осіб). У групі хворих із середньотяжким перебігом
ГВГВ частота виявлення І геноваріанту складала 47,2% (34 особи), II – у
52,8% (38 осіб).

Для можливого взаємозв?язку між клінічними проявами хвороби і
геноваріантом генотипу D НВV, проводилося порівняння частоти окремих
клінічних симптомів залежно від встановленого геноваріанту. Так, у
пацієнтів з ІІ геноваріантом частіше зустрічалися артралгії – у 18,3%,
тоді як у осіб з І геноваріантом – у 7,5% (р0,05), нудота – у 48,5 і 43,9%
(р>0,05).

При вивченні біохімічних показників (рівнів загального і прямого
білірубіну, активності АлАТ) і тривалості стаціонарного лікування у
хворих з різними геноваріантами генотипу D HBV, статистичної
вірогідності не встановлено.

Для виявлення імунної відповіді у хворих з І і ІІ геноваріантами
генотипу D вивчалася динаміка цитокінів і опосередкована ними активація
СРБ і NO у 82-ох хворих на ГВГВ (рис.2). Серед обстежених хворих І
геноваріант зустрічався у 47,6% (39 осіб), ІІ – у 52,4% (43 особи). При
цьому були виявлені деякі розбіжності в рівнях продукованих цитокінів:
рівні ІЛ-1?, ФНП-? та ІЛ-6 у хворих з ІІ геноваріантом у розпалі ГВГВ
були більш високі в порівнянні з такими у хворих з І геноваріантом.
Однак отримані показники не відрізнялися статистичною вірогідністю
(р>0,05).

На відміну від прозапальних цитокінів, рівні ІЛ-4 та ІЛ-2, навпаки, були
підвищені у групі хворих з I геноваріантом генотипу D HBV, але й у цих
випадках результати також не відрізнялися статистичною вірогідністю
(р>0,05), що потребує подальшого вивчення на більшій кількості
спостережень.

В подальшому, у періоді реконвалесценції рівень ІЛ-1? у сироватці крові
хоча і знижувався, але залишався більш високим у групі хворих з ІІ
геноваріантом –143,07±12,4 і 108,04±11,2 пкг/мл у хворих з І
геноваріантом (р0,05), на відміну від сироваткової
концентрації ІЛ-2, що була більш високою у хворих з II геноваріантом
(р>0,05).

Сироваткові концентрації СРБ і NO як у періоді розпалу, так і в періоді
реконвалесценції були практично однаковими в порівнюваних групах і не
характеризувалися статистичною вірогідністю.

Динаміка регуляторних цитокінів вивчалася у 122 хворих на ГВГВ з
генотипом D.

При дослідженні рівнів прозапального цитокіну ІЛ-1?, було встановлено
вірогідне підвищення концентрації в розпалі хвороби зі зниженням
показників у періоді реконвалесценції як у групі з легким (перша група),
так із середньотяжким перебігом ГВГВ (друга група) порівняно з
показниками контрольної групи. Причому в періоді розпалу середній рівень
ІЛ-1? перевищував показники контрольної групи більше ніж у 4 рази у
хворих першої групи – 138,29±13,2 пкг/мл, (р0,05) порівняно з такими в періоді розпалу. У хворих же із
середньотяжким перебігом отримані показники були достовірними відносно
попередніх і складали 65,56±6,9 пкг/мл (р0,05).

Аналогічною була динаміка і при дослідженні NO залежно від періоду і
тяжкості ГВГВ. Встановлено, що на висоті інфекційного процесу при
легкому перебігу середні показники NO у 1,7 разів перевищували такі у
осіб контрольної групи і складали 4,83±1,27 мкмоль/л (р|?i3/4 ae ( Z \ ^ ^ ` b d ~ ? ° TV|1/4 3/4 ae : 0,05), тоді як у хворих із нормореактивним типом ці показники
перевищували аналогічні із дисоціативним в 2,6 рази при легкому і у 4
рази при середньотяжкому перебігу (р0,05). Порівняно з
контрольними показниками рівень ІЛ-4 при легкому перебігу складав
37,4±3,6 і 41,8±4,1 пкг/мл (р0,05), а у хворих із середньотяжким – 45,7±4,4 пкг/мл (р>0,05). Слід
зазначити, що отримані показники не відрізнялися статистичною
вірогідністю ні від показників контрольної групи, ні при порівнянні між
собою (р>0,05). У хворих же із нормореактивним типом імунної відповіді
рівень ІЛ-2 перевищував аналогічні при дисоціативниму типі удвічі при
легкому і у 3,4 при середньотяжкому перебігу (р0,05). У хворих із нормореактивним типом імунного реагування
аналогічні показники складали 69,96±4,9 пкг/мл при легкому і 93,13±5,5
пкг/мл при середньотяжкому перебігу, що перевищувало у 2,5 і 2,9 рази
відповідно показники у хворих із дисоціативним типом.

Таким чином, при дослідженні рівнів прозапальних та протизапальних
цитокінів у пацієнтів із дисоціативним типом імунного реагування було
виявлено низькі концентрації регуляторного ІЛ-2 та протизапального ІЛ-4
на фоні підвищених рівнів прозапальних цитокінів (ІЛ-1?, ФНП-? та ІЛ-6).

Аналізуючи дані рівнів СРБ у хворих із різними типами імунного
реагування, було встановлено достовірне їх підвищення стосовно
контрольної групи (р0,05). При середньотяжкому перебігу та
різних типах імунного реагування диспепсичні порушення тривали довше
(р0,05).

Таким чином, проведений аналіз динаміки основних клінічних симптомів та
біохімічних показників із різними типами імунного реагування показав, що
у пацієнтів із нормореактивним типом імунної відповіді значно менша
тривалість інтоксикаційного, астеновегетативного та диспепсичного
синдромів, жовтяничного періоду та, відповідно, термінів стаціонарного
перебування порівняно з аналогічними показниками при дисоціативному типі
імунної відповіді.

З метою вивчення впливу динаміки цитокінового статусу та гострофазових
показників запалення на наслідки ГВГВ проведено диспансерне
спостереження за пацієнтами протягом 12 місяців. В цей час здійснювався
динамічний контроль показників рівня АлАТ, загального білірубіну. При
цьому ДНК HBV в сироватці крові хворих із нормореактивним типом імунного
реагування не виявлялася, тоді як у хворих із дисоціативним типом у 14
осіб (66,6%) протягом перших 3-ьох місяців диспансерного нагляду
спостерігалося підвищення рівня АлАТ, у 4-ьох осіб (19%) до 6 місяців
диспансерного нагляду відзначалася підвищена активність АлАТ, що
свідчило про затяжну реконвалесценцію, а у 1-єї особи (4,7%)
відзначалася трансформація у хронічний перебіг ВГ.

У 5-ти хворих із встановленим генотипом А рівні регуляторних цитокінів і
гострофазових показників запалення коливались у межах значень, які
відповідали показникам контрольної групи (рівень ІЛ-1? коливався від
28,91 до 40,18 пкг/мл; ФНП-? – від 26,16 до 39,4 пкг/мл; ІЛ-6 – від 4,1
до 5,12 пкг/мл; ІЛ-2 від 33,34 до 42,32 пкг/мл; ІЛ-4 – від 14,54 до 20,8
пкг/мл; СРБ – від 2,88 до 3,13 мг/мл; NO – від 2,55 до 2,98 мкмоль/л),
що свідчить про гіпореактивний тип реагування імунної системи і дає
підставу прогнозувати можливу хронізацію процесу, оскільки у 3-ьох
пацієнтів даної групи спостерігалася трансформація у хронічний перебіг
ВГ.

Аналізуючи результати диспансерного спостереження за пацієнтами із
дисоціативним і гіпореактивним типами імунного реагування встановлено,
що хронізація процесу спостерігалася у 4 хворих, що склало 15,4%, від
загальної кількості хворих на ГВГВ із даними типами імунного реагування.

Таким чином, нормореактивний тип імунного реагування у хворих на ГВГВ
дозволяє прогнозувати гладкий перебіг захворювання з відсутністю
затримки одужання та хронізації, а визначення гіпореактивного та
дисоціативного типу імунної відповіді дають підстави прогнозувати
затяжний та хронічний перебіг.

Резюмуючи вищевикладене, важливо підкреслити, що визначення генотипів та
геноваріантів вірусу ГВ можливо запропонувати у якості скринінгового
методу діагностики контролю за ходом інфекційного процесу, оскільки нами
виявлена можливість впливу генотипів вірусу ГВ на перебіг і наслідки
захворювання. Визначення динаміки рівнів основних регуляторних
цитокінів, СРБ і NO дозволяє встановити тип імунного реагування і
контролювати направленість імунної відповіді в бік клітинної або
гуморальної ланки при ГВГВ. У зв?язку з цим обґрунтовано доцільність
динамічного імунологічного спостереження за рівнем регуляторних
цитокінів, що дозволяє контролювати позитивну динаміку інфекційного
процесу, вчасно діагностувати розвиток вторинної імунної недостатності і
своєчасно провести її корекцію.

ВИСНОВКИ

Проведення генотипування вірусу ГВ у хворих із різним перебігом ГВГВ
дозволило виявити два генотипи: D і А. Генотип D є домінантним, оскільки
частота його виявлення становить 90,8%, тоді як генотип А зустрічався у
2,5%, у 6,7% генотип вірусу встановити не вдалося. Методом
рестрикційного аналізу виявлено два геноваріанти генотипу D, що склало
відповідно 44,6 і 55,4% (р

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020