Реферат з географії
«Південна Америка»
Бербетова Катерина
7-А клас
Зміст
Географічне положення
Береги
Рельєф
Геологічна будова і корисні копалини
Клімат
Внутрішні води
Ґрунти і рослинність
Тваринний світ
Природне районування
Географічне положення
Південна Америка – південний материк Західної півкулі між 12°28′ пн. ш.
(мис Галлінас на півострові Гуахіра) і 53°54′ пд. ш. (мис Фроуерд на
півострові Брансуік), 34°47′ зх.д. (мис Кабу-Бранку) і 81°20′ зх.д. (мис
Паріньяс). На півночі материк омивається водами Карибського моря, на
сході – Атлантичного океану, на півдні – Магелланової протоки і на
заході – Тихого океану. Вузьким Панамським перешийком Південна Америка
зв’язана з Центральною і Північною Америкою. Площа материка 17,65 млн.
км2, з островами 18,28 млн. км2. До складу Південної Америки відносять
острови Підвітряні і Тринідад, Фолклендські острови й архіпелаг Вогняна
Земля (на півдні якого знаходиться мис Горн, південний край усієї
Південної Америки – 55°59′ пд. ш.), острови південного Чилі, Галапагос
та інші.
Береги
Береги Південної Америки розчленовані дуже слабко, лише на південному
заході вони сильно порізані фіордами. Окремі великі затоки глибоко
вдаються в сушу: на заході – затока Гуаякіль, на півночі утворивши
Венесуельську затоку й озеро-лагуну Маракайбо і на південному сході –
Ла-Плата. На Тихоокеанському узбережжі переважають прямолінійні
вирівняні абразивні бухтові й акумулятивні береги, у Перу – переважно
скелясті. На Атлантичному узбережжі береги також вирівняні, але вже
низинні. На південь від затоки Гуанабара до 30° пд. ш. береги дрібно
розчленовані і мають зручні бухти; відкриті серповидні затоки типові для
берегів Патагонії.
Рельєф
У рельєфі Південної Америки чітко виділяються рівнинно-плоскогірний
платформний позаандійський Схід і гірський андійський Захід, що
відповідає рухливому орогенічному поясу. Підвищення
Південно-Американської платформи представлені Гвіанським, Бразильським і
Патагонським плоскогір’ями, прогини – низинами і рівнинами
Льянос-Оріноко, Амазонською, Бені-Маморе, Гран-Чако, Межиріччям (рік
Парана й Уругвай) і Пампою; зі сходу плоскогір’я обрамлені вузькими
переривчастими смугами берегових рівнин.
Гвіанське плоскогір’я підвищується до центру (г. Немлинця, 3014 м),
Бразильське – із північного заходу на південний схід (г. Бандейра, 2890
м), Патагонське – зі сходу на захід (до 2200 м). У рельєфі Гвіанського і
Бразильського плоскогір’їв переважають цокольні порожні, хвилясті
рівнини (вис. до 1500-1700 м), у межах яких виділяються останцеві
конусоподібні вершини і кряжі (наприклад, Серра-ду-Еспіньясу) або
переважно пісковикові, височини – так звані шапади (Ауян-Тепуї і Рорайма
та інші). Східний край Бразильського плоскогір’я розбитий на окремі
масиви (Серра-да-Мантікейра й інші), що мають характерні форми “цукрових
голів” (наприклад, Пан-ді-Асукар у Ріо-де-Жанейро). Прогини і западини
Бразильського плоскогір’я в рельєфі виражені моноклінарно-пластовими
рівнинами з піднятими краями – куестами, акумулятивними рівнинами
(западина р. Сан-Франсіску) або лавовим плато (у середній течії Парани).
У рельєфі Патагонії переважають шаруваті, вулканічні плато, прикриті
стародавніми мореними і водно-льодовиковими відкладеннями; плато
прорізані глибокими каньйонами річок, що зароджуються в Андах. Система
хребтів Анд простягається на 9000 км на північ і захід материка. На
сході і північному сході, у Венесуелі, – два ланцюги Карибських Анд,
глибоко розчленовані розламами і річковою ерозією. Основна,
меридіональна система Анд, або Андійських Кордильєр, що сягає 6960 м (г.
Аконкагуа), височіє на заході Південної Америки і підрозділяється на
Північні, Центральні і Південні Анди. Північні Анди (до 5° пд. ш.)
відрізняються чергуванням високих складчасто-брилових хребтів і глибоких
западин. В Еквадорі вони складаються зі Східних і Західних Кордильєр,
западина між якими заповнена продуктами діяльності вулканів Чімборасо,
Котопахі й інших. У Колумбії виділяються три основні частини Кордильєр
(Східна, Центральна і Західна), розділені западинами рр. Магдалена і
Каука. Вулкани (Уіла, Руїс, Пурасе тощо) зосереджені в основному в
Центральній і на Західній частині Кордильєр; для центральної частини
Східних Кордильєр типові стародавньоозерні плато, висота 2-3 тис. м. На
півночі і заході лежать найбільш великі на андійському заході низовини –
Прикарибська і Притихоокеанська.
Геологічна будова і корисні копалини
Континент Південна Америка складається з двох основних структурних
елементів – Південно-Американської платформи у центрі і на сході та
складчастого гірського поясу Анд.
Фундамент Південно-Американської платформи складається з різновікових
блоків, консолідованих від архею до раннього палеозою. Найбільш великі
виступи фундаменту – Гвіанський, Західно-Бразильський і
Східно-Бразильський щити; перші два щити майже цілком складаються з
глибокометаморфізованих та інтенсивно-деформованих порід архею і
нижнього протерозою (гнейси, кристалічні сланці і граніти), а також
середньо- або верхньопротерозойських гранітів типу рапаківи.
Східно-Бразильський щит включає окремі блоки раннього докембрію (масив
Сан-Франсіску), розділені й облямовані геосинклінальними складчастими
системами пізнього протерозою. Широтна Амазонська западина закладена
наприкінці докембрію – початку палеозою уздовж великої зони розламів, що
розділила Гвіанський і Західно-Бразильський щити. Південна частина
Південно-Американської платформи – Патагонська плита – відрізняється
найбільш молодим фундаментом, що включає низи палеозою, звичайно
розглядається як самостійна структурна одиниця, що складається з двох
підняттів – Північно-Патагонського і Південно-Патагонського (Десеадо і
Санта-Крус) і двох прогинів: Неукен – Сан-Матіас і Чубут – Сан-Хорхе.
Надра Південної Америки містять досить різноманітний комплекс корисних
копалин. Найбільші поклади залізних руд присвячені до стародавнього
докембрію Венесуели (басейн р. Оріноко) і Бразилії (штат Мінас-Жерайс),
найбагатші родовища мідно порфірових руд Центральних Анд. Родовища руд
рідких елементів пов’язані з ультра основними лужними інтрузіями Східної
Бразилії. До молодих вулканічного і субвулканічного тіл території
Болівії відносяться родовища руд олова, сурми, срібла тощо. Передові і
міжгірські прогини Анд вміщують поклади нафти і газу, особливо багаті в
межах Венесуели. Є родовища вугілля; поклади кам’яного вугілля відомі у
верхньому палеозої, бурого – у кайнозої. До молодої кори вивітрювання
відносяться родовища бокситів (особливо в Гайані і Сурінамі).
Клімат
Положення Південної Америки переважно в низьких широтах обумовлює
великий приплив сонячного тепла: радіаційний баланс майже усюди дорівнює
60-90 ккал/см2 на рік; у Патагонії він зменшується до 30-40 ккал/см2. На
північ від південних тропіків середні місячні температури коливаються в
основному від 20 до 28 °С (максимальна температура 49 °С у Гран-Чако),
знижуючись влітку, у січні, у Патагонії до 10 °С, а взимку, у липні, до
12-16 °С на Бразильському плоскогір’ї, до 6-10 °С в Пампі і до 1 °С – на
крайньому півдні (на високих плоскогір’ях і на півдні мінімум до -30
°С). Південна Америка лежить у 6 кліматичних поясах: екваторіальному,
північному і південному субекваторіальних, тропічному, субтропічному і
помірному.
Екваторіальні повітряні маси (екватор, мусон) влітку зміщаються в
субекваторіальні пояси, обумовлюючи дощовий сезон. Узимку ж у
субекваторіальних поясах переважають сухі тропічні (пасатні) повітряні
маси; західний край Північноатлантичного максимуму захоплює і східний
піднесений край Бразильського плоскогір’я. Тому субекваторіальний клімат
характеризується вологим літом і сухою зимою. Подібний клімат виражений
на півночі материка, у Льянос-Оріноко, на півночі Гвіанського і на
півночі та в центрі Бразильського плоскогір’їв, на рівнинах
Акри-Бені-Маморе і на заході Еквадору. На навітряних схилах плоскогір’їв
і в Східній Амазонії, куди пасат приходить з океану, посушливий період
дуже короткий; на підвітряних схилах північного сходу Бразильського
плоскогір’я він дуже тривалий. У тропічному поясі зволоження істотно
змінюється у напрямку зі сходу на захід. Також слабко виражена посуха на
підданому океанічним пасатам сході Бразилії. У центрі материка
(Гран-Чако) літні дощі пов’язані головним чином із проникненням з
півночі в область барицького мінімуму екваторіального повітря; узимку,
прогріваючи і висушуючи, вторгаються повітряні маси з півдня. Вони
викликають, раптові похолодання аж до Амазонії. Майже ізольована від
східних вітрів Пуна Центральних Анд: на півночі вона має тропічний
високогірний посушливий клімат з літніми опадами, у центрі і на півдні –
континентальний пустельний. Крайній захід материка між 5-28° пд. ш.
постійно знаходиться під впливом східної периферії південноокеанського
максимуму, у якому повітряні маси осідають з утворенням пасатної
інверсії. У субтропічному поясі на сході (Південного Бразильського
плоскогір’я, Межиріччя і Східної Пампи) – теплий постійно вологий
клімат: влітку опади приносять вітри мусонного типу з Атлантики, в інший
час – циклони мігруючих полярних фронтів; характерні сильні південні
вітри памперо. У помірному поясі панує західне перенесення повітряних
мас. На підвітряні західні схили Анд вони приносять величезну кількість
опадів, температури мало змінюються по сезонах. Патагонія знаходиться в
“дощовій тіні” з напівпустельним кліматом, сильними південно-західними
вітрами і різкими коливаннями температур.
Внутрішні води
Особливості рельєфу і клімату Південної Америки визначили її виняткове
багатство на поверхневі і підземні води, значну величину стоку,
наявність найбільш повноводної річки земної кулі – Амазонки. Займаючи
12% площі суші Землі, Південна Америка одержує приблизно у 2 рази більше
(1643 мм) середньої кількості опадів на одиницю площі. Повний річковий
стік складає 27% усього стоку Землі, середній шар стоку (58 см) також
майже в 2 рази більше середньої величини для всієї суші. Але величина
стоку різко коливається по території материка – від декількох мм до
сотень см. Нерівномірно розподілені і ріки між басейнами океанів: басейн
Тихого океану у 12 разів менший від басейну Атлантичного (вододіл між
ними проходить в основному по хребтах Анд); крім того, близько 10%
території Південної Америки відноситься до області внутрішнього стоку,
що перетинає материк від затоки Гуаякіль через Центральноандське нагір’я
до південної Пампи. Переважають ріки дощового, а на крайньому півдні –
також снігово-льодовикового живлення
Найбільшої величини середній річний стік 150-400 см (до 90% опадів)
досягає на півдні Чилі, що обумовлюється літніми повенями, у тому числі
й у “транзитних” ріках Патагонії; частка підземного живлення рік
Південних Анд не більш 20-25. Подібні характеристики стоку й Амазонії,
що зменшується в її центральній і південній частинах до 40-60 см. Режим
великих річок, як і самої Амазонки, залежить від сезону дощів у верхній
і середній течії її приток. Аналогічний режим стоку і на рівнинних
територіях субекваторіальних і тропічних поясів з дощовим живленням рік
(Льянос-Оріноко, рівнини Бені-Маморе, Гран-Чако). Різко виражена
сезонність у випаданні опадів призводить до мінливості стоку (середній
стік зменшується від 50-80 до 15- 20 см) і режимів рік: узимку місцями
стік припиняється і навіть великі водотоки (Ріо-Бермехо, Ріо-Саладо й
інші) розбиваються на окремі плеса з засоленими водами, улітку ж паводки
затоплюють великі простори; регуляторами стоку рр. Парагваю і Парани
служать болотно-озерні низини Пантаналу і Лаплатська низовина. Найменший
стік (3-5 мм) належить пустельному тропічному заходу Південної Америки,
де навіть талі снігові води з високогір’їв накопичуються в передгірних
шлейфах і тектонічних депресіях, підвищуючи до 50% частку підземного
живлення епізодичних рік (лише р. Лоа має постійний стік в океан).
Значна кількість опадів, принесених з Атлантики, великі плоскогір’я, що
збирають стік і з прилягаючих схилів Анд, сприяли формуванню на
позаандійському сході Південної Америки великих річкових систем:
Амазонки, Оріноко, Парани з Парагваєм. В Андах найбільшою є система р.
Магдалена, що тече у подовжній западині вологих Північних Анд. Для
судноплавства придатні в основному лише річки низовин. Гірські річки Анд
і плоскогір’їв, що буяють порогами і водоспадами (Анхель, 1054 м,
Кайєтур, 226 м, Ігуасу, 72 м, та інші), а також повноводні водостоки
постійно вологих рівнин володіють величезним гідроенергетичним
потенціалом (понад 300 млн. квт). Великі озера, головним чином
льодовикового походження (кінцеві басейни), зосереджені переважно в
Патагонських Андах (Лаго-Архентіно, Буенос-Айрес Лі) і на півдні
Середнього Чилі (Льянкіує й інші). У Центральних Андах лежить найбільш
високогірне з великих озер Землі – Тітпкака, там же багато залишкових
озер (Поопо й інші) і великих солончаків. Останні також типові для
западин між Пампанськими сьєрами (Салінас-Грандес). Великі лагунові
озера знаходяться на півночі (Маракайбо) і на південно-сході Південної
Америки (Патус, Лагоа-Мірін).
Ґрунти і рослинність
Велика частина Південної Америки флористично відноситься до неотропічної
області, південь – до антарктичної області. Відповідно до географічного
положення в низьких широтах на материку переважають вічнозелені або
літньозелені ліси, рідколісся, чагарники і латеритні типи
ґрунтоутворення. У Південній Америці найбільше на Землі поширення мають
рослинні формації вологих (дощових) вічнозелених, переважно
екваторіальних, лісів, так званих гілей (бразильський сельвас), що
займають майже всю Амазонську низовину з прилягаючими схилами
плоскогір’їв і Анд, західну Колумбію і східні схили Бразильського
плоскогір’я. Вони відрізняються дуже багатим флористичним складом,
густотою, найбільшим приростом біомаси (50-200 т/га) і наявністю
багатьох цінних рослин. Характерні сімейства бобових, миртових,
мелієвих, лаврових, пальм та інших, рясні ліани (сімейства бегонієвих,
пасіфлорових тощо) і епіфіти (головним чином орхідеї і бромельові). У
цих лісах зосереджені основні запаси твердої деревини, звідси походить
дерево какао, каучуконос гевея, диняче дерево папайя і кокосова пальма,
маніок і батат. Під гілеєю формуються червоно-жовті ферралітні кислі
ґрунти, у зниженнях опідзолені з ділянками болотних ґрунтів. У східній
Амазонії і з віддаленням від екватора мірою подовження посушливого
періоду в гілеї з’являється домішка листопадних видів, а на півночі
Гвіанського і на півночі та сході Бразильського плоскогір’їв вона
змінюється листопадно-вічнозеленими лісами. Для субекваторіальних і
тропічних поясів з чітко вираженим сухим сезоном найбільш характерні
саванні і рідколісні формації з галерейними лісами в долинах рік. На
півдні Льянос-Оріноко (де вони також називаються льянос), на рівнинах
Бені-Маморе, Арагуаі-Токантінса – це вологі високотравні, переважно
пальмові савани і саванні ліси на червоних ферралітних ґрунтах. У центрі
Бразильського плоскогір’я – савани з ксерофільними деревцями, так звані
кампос серрадос, на коричнево-червоних ґрунтах; подібні ксерофільні
формації виражені також на півночі материка. До найбільш посушливого
північно-східного району Бразильського плоскогір’я належить опустелена
рідколісна формація каатинга з колючих чагарників, кактусів і
пляшкоподібних дерев сімейства баобабових. Сухі тропічні ліси і
рідколісся з коричнево-червоними ґрунтами займають рівнини Гран-Чако; у
них дуже коштовні дерева кебрачо (основний постачальник таніну). У
субтропічному поясі на заході напівпустелі змінюються
“середземноморськими” літньосухими жорстколистими лісами і чагарниками
(еспіналь, маттораль) на коричневих ґрунтах. На південь від 37-38° пд.
ш. вони переходять у вологі вічнозелені змішані ліси – гемігілею – з
південних буків нотофагусів, магнолієвих, лаврових та інших листяних
порід з домішкою хвойних (чилійська араукарія, подокарпус, лібоцедрус,
фіцройя) з безліччю ліан, бамбуків, епіфітів, папоротей на бурих лісових
ґрунтах; до 42° пд. ш. вони вкривають і східні схили Анд; у високогір’ях
з’являються альпійські луги. На схід від Анд, на північному заході
Аргентини панують чагарникові напівпустелі із сіроземними ґрунтами і
ділянками пустель. Субтропічні вічнозелені вологі ліси пінерайя (в
основному з бразильської араукарії і парагвайського падуба – йєрба-мате)
на характерних червоноземних ґрунтах займають піднесений південний край
Бразильського плоскогір’я. Дуже контрастна рослинність і ґрунти на
заході і сході помірного пояса. Острови і вологі західні схили
Патагонських Анд покривають ліси південного типу (переважно з
вічнозелених і листопадних південних буків з домішкою хвойних) на бурих
лісових, частково опідзолених ґрунтах; східні схили Анд –
хвойно-листопадні ліси, а підвітряну Патагонію – напівпустельні бурі
ґрунти і рослинність з розріджених дерновинних злаків і щільних
зонтикових: лише в передгірному зниженні і на півночі Вогненної Землі
з’являються степи з каштановими ґрунтами, а на крайньому південному
сході кріофітні луги і сфагнові болота. Субтропічні і тропічні болота
займають величезні площі у западині верхнього Парагваю, уздовж його
середньої течії, у Межиріччі й у низинах при злитті багатьох річок.
Північно-західне і східне (до 27° пд. ш.) узбережжя материка часто
обрамлені мангровими заростями. Найменше природний рослинний покрив
зберігся на міжандійських плато і внутрішніх схилах Північних Анд, у
долині Середнього Чилі, на східних схилах Бразильського плоскогір’я й
особливо в Пампі, цілком розораної або використовуваної як пасовища; у
цих же районах найбільш розвинута ерозія ґрунтів. В останні роки
хижацька вирубка захоплює навіть амазонську гілею.
Тваринний світ
Внаслідок особливостей палеогеографічного розвитку материка не тільки
флора, але і фауна настільки своєрідна, що Південна Америка (разом з
островами Вест-Індії і Центральною Америкою) виділяється у самостійне
царство – Неогею з єдиною Неотропічною областю, яка у Південній Америці
представлена двома підобластями: Гвіано-Бразильською, що охоплює
північну частину континенту і Патагоно-Андійською (південні райони
рівнини й Анди до Екуадора). У неотропіках характерний ряд ендемічних
груп тварин: від ссавців загін неповнозубих (сімейства лінивців,
мурахоїдів і броненосців), група широконосих мавп, ряд сімейств
гризунів, вампіри (з рукокрилих), лами, целенолести (із сумчастих),
кілька загонів птахів, а також деякі плазуни, земноводні, риби і
безхребетні. Мало парнокопитних, майже немає комахоїдних, відсутні
вузьконосі мавпи. Наявність сумчастих, удавів боа і кораллус,
двоякодхаючих риб й інших вказують на зв’язок Південної Америки з
Мадагаскаром і Австралією. Найбільш багатий тваринний світ вологих
екваторіальних і тропічних лісів. На деревах живуть тварини з чіпкими
хвостами – цебуси, або чіпкохвості мавпи (ревуни, капуцини, уакарі,
павукоподібні й інші), карликовий і чотирипалий мурахоїди, опосуми,
чіпкохвості дикобрази, кінкажу, лінивці; безліч дрібних мавпочок
сімейства ігрункових. Добре повзають по деревах представники котячих –
ягуар, оцелот. Дуже багата орнітофауна (енндемічні тукани, гоацин,
гокко, гриф урубу, папуги ара, амазона й інші, численні колібрі – у
Південній Америці їх 319 видів). Фауна плазунів – змії (наприклад,
удави, отруйні бушмейстери, або суруруку, аспіди, карарака), ящірки
(ігуани, сцинки, ядозуби), деревні земноводні і особливо комахи – фауна
метеликів одна з найбагатших у світі; жуків – 100 тис. видів (у т.ч.
світний кукухо і вусань-титан, довжиною до 15 см). У водоймах живуть
ламантини, річковий дельфін інія, ендемічні анаконда, каймани, риба
лепідосирена, величезна аранайма, хижа піранья, електричний вугор
(близько 2000 видів риб – третина прісноводної фауни світу). У
субекваторіальній і тропічній саванах і рідколіссях переважають наземні
(тварини: броненосці, дрібні олені мазами, з хижих – пуми, саванові
лисиці, гривастий вовк – на півночі; гризуни, страус нанду. На півдні –
у степах і напівпустелях – найбільш характерні ендемічні гризуни
(морські свинки, болотний бобер, або нутрія, паку, туко-туко, мара,
віскаша, агуті) і бігаючі птахи (паламедеї, тінаму, північний нанду і
нанду Дарвіна), а також кондор; з хижаків – пампаська кішка і кульпео,
ванючка сорільо, дуже численні пуми, з парнокопитних – пампаський олень,
майже винищені гуанако (сімейство верблюдячих), багато броненосців. У
лісах Південних Анд особливо типові невеликі олені пудові й уемул,
лисиця кульпео, кішка колоколо, видра уельїн, а у високогір’ях
Центральних Анд – реліктовий очковий ведмідь і гризун чінчилья. Велике
господарське значення в Андах мають домашні породи лам – лама й альпака
(залишки черід диких видів – гуанако і викуньї охороняються).
Території, що охороняються, представлені в Південній Америці
національними парками (близько 100) і резерватами, в основному для
охорони коштовних лісів і видів тварин, що знаходяться під загрозою
знищення, а також мальовничих рекреаційних ландшафтів. Загальна площа –
близько 1% усієї території Південної Америки. Найбільше в Перу – близько
6 млн. га, в Аргентині – 2,6 млн., Венесуелі – близько 2 млн. Відомі
національні парки: Науель-Уапі та Лос-Гласьярес в Аргентині, Ітатіая й
Ігуасу в Бразилії, Лос-Парагуас у Чилі й інші.
Природне районування
Різкі розходження у макрорельєфі Південної Америки обумовили її розподіл
на плоскогірний та рівнинно-плоскогірний позаандійський Схід із
закономірностями горизонтальної природної зональності і гірський
андійський Захід з висотною зональністю, спектри якої специфічні для
кожного природного поясу. У межах позаандійського Сходу виділяються
природні райони: Льянос-Оріноко – рівнини; Амазонія – низинна рівнина в
екваторіальному поясі; Гвіанське плоскогір’я; Бразильське плоскогір’я –
з піднятими цокольними рівнинами та висотами; Внутрішні рівнини –
акумулятивні рівнини в тектонічному прогині між Бразильським
плоскогір’ям і Андами з віссю уздовж рр. Парагвай і Парана, від 10 до
39° пд. ш.; Пампинські сьєрри і Передкордильєри – країна гірських
складчато-брилових масивів; Патагонія – плоскогір’я з помірним
континентальним кліматом у “дощовій тіні” Анд, транзитними ріками,
напівпустельною рослинністю і ґрунтами. У межах андійського Заходу
виділяються природні райони: Карибські Анди – сильно розчленовані хребти
з субекваторіальним кліматом; Північно-Західні Анди – система розбіжних
хребтів, що чергуються з глибокими тектонічними западинами;
Екваторіальні Анди – складаються в основному з двох ланцюгів гір,
западина між якими заповнена продуктами діяльності численних вулканів;
Перуанські Анди (до 14°30′ пд. ш.) – ряд рівнобіжних хребтів і високих
внутрішніх плоскогір’їв, глибоко розчленованих каньйонами рік;
Центральні Анди (до 28° пд. ш.) – найширша і складна частина Анд;
Субтропічні Анди (до 41°30′ пд. ш.) – складаються з подвійних Головних і
Берегових Кордильєр; Патагонські Анди – найпівденніший відрізок Анд.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
