.

Граматична система мови

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
11 17240
Скачать документ

1

Реферат на тему

Граматична система мови

ПЛАН

1. Граматика. Граматичне значення

2. Граматичні категорії

3. Морфологічний рівень

4. Частини мови

5. Використана література

Граматична система мови — це частина організації мови, представлена в її
граматичних одиницях, граматичних формах і граматичних категоріях.
Граматична будова мови як система — це єдність абстрактних граматичних
значень і їх формальних виражень, які становлять ту основу, без якої
мова не функціонує.

1. Граматика. Граматичне значення

Коло явищ, які входять до граматики, по-різному окреслюються вченими.
Одні вважають, що сюди належать лише граматика слова і граматика
речення, інші — словотвір, а треті, як, наприклад, деякі представники
Празької лінгвістичної школи, дуже широко трактують граматику, включаючи
до неї все в мові, за винятком фонологічної системи [Матезиус 1965:
128].

Граматика належить до знакового рівня, або, за термінологією А. Мартіне,
до сфери першого мовного членування, а фонологія — до незнакового рівня,
або до сфери другого мовного членування. Водночас треба мати на увазі,
що граматика має справу з абстракціями різних відношень (у поєднаннях
слів, у будові речення) та узагальненим вираженням ситуацій (між
суб’єктом і дією, дією та об’єктом тощо).

Найважливішим і вихідним для граматики є поняття граматичного значення
(за іншою термінологією — грамеми).

Граматичне значення — узагальнене, абстрактне значення, властиве цілому
ряду слів, словоформ, синтаксичним конструкціям, яке має в мові своє
регулярне и стандартне вираження.

Іншими словами, це формально виражене значення. У морфології — це
значення предметності, процесуальності, ознаки тощо як обов’язкові
атрибути певних частин мови (в цьому разі — іменників, дієслів,
прикметників), а також більш конкретні значення слів і словоформ
(значення часу, особи, числа, роду, відмінка тощо). У синтаксисі — це
значення предикативності, суб’єкта, об’єкта, кваліфікатора, обставинне,
семантика темо-рематичних відношень у простому реченні і відношень між
предикативними одиницями в складному реченні.

На відміну від лексичного граматичне значення характеризується такими
ознаками:

1) вищим ступенем абстракції. Граматику можна порівняти з геометрією,
яка вивчає не конкретні предмети, а тільки їх просторові параметри —
довжину, висоту, ширину. Так, цегла для геометрії — це лише
паралелепіпед. Для граматики стіл, будинок, місто — всього лише
предмети. Різні слова будинку, великого, цього, п’ятого об’єднані
спільним граматичним значенням родового відмінка, яке не пов’язане з
конкретним лексичним значенням цих слів. Лексичне значення індивідуальне
(кожне слово має тільки йому притаманне лексичне значення), тоді як
граматичне значення загальне, спільне для цілих груп і класів слів;

2) необов’язковою співвіднесеністю з позамовним референтом. Чимало
граматичних значень має тільки внутрішньомовну природу. Так, наприклад,
не доводиться шукати в позамовній дійсності пояснення, чому ставок,
водойма та озеро мають різне родове значення (відповідно чоловічого,
жіночого і середнього роду), хоча всі вони позначають природні або
штучні заглибини, заповнені водою. Про необов’язкову співвіднесеність
граматичного значення з позамовним референтом свідчить невідповідність
родових показників слів, що позначають одні й ті самі референти, в
різних мовах. Так, укр. дах чоловічого роду, нім. das Bach середнього,
укр. степ, Сибір, посуд чоловічого роду, рос. степь, Сибирь, посуда —
жіночого, укр. виделка — жіночого роду, білор. відзлец — чоловічого,
укр. проблема жіночого роду, польськ. problem — чоловічого. Одну й ту ж
ситуацію можна описати різними синтаксичними способами, тобто
користуючись різними синтаксичними значеннями. Так, зокрема, одна й та
сама подія в реченнях Учні виконують пісню і Пісня виконується учнями
передається граматичними значеннями активності (у першому випадку) і
пасивності (у другому випадку). Рос. крестьянин, що має значення однини,
в пушкінському тексті Зима, крестьянин, торжествуя, на дровнях обновляет
путь передає множинність предметів; пор. ще укр. привезли цеглу, у
ставку водиться риба; 3) регулярністю свого вираження. Кожне граматичне
значення має обмежений набір засобів свого вираження. Так, зокрема,
значення доконаного виду однократної дії виражається за допомогою
суфікса -ну-(стукнути, крикнути), значення давального відмінка іменників
за допомогою закінчень -у (ові), -і (бать-ку(-ові), матері, дорозі,
теляті). І хоч одне граматичне значення може виражатися різними
морфемами чи іншими формальними показниками і, навпаки, різні граматичні
значення можуть виражатися однією морфемою (наприклад, у словоформах
мама, сина, жита, де флексія -а виражає називний відмінок однини,
родовий відмінок однини і називний відмінок множини), однак список таких
морфем є строго фіксованим і кількісно незначним. Саме цим пояснюється
те, що на відміну від лексичних значень, які є відносно вільними (у
потребі сказати про сильний вітер зі снігом можна вибрати одне з таких
слів, як завірюха, віхола, хуртовина, хуга, хуговій, сніговій,
сніговиця, сніговійниця, сніжниця, завія, хурделиця, хуртеча, хурдига,
метелиця), граматичні значення не вибирають, оскільки вони є заданими:
коли ви вже вибрали слово сніговій, то в родовому відмінку змушені вжити
флексію -у (графічно -ю, де кінцевий основи і і закінчення -у
передаються однією буквою);

4) обов’язковістю. Ця ознака пов’язана з попередньою. Якщо лексичні
значення є необов’язковими і залежать від наміру і смаків мовця, то
граматичні від цього не залежать. Це ті значення, без яких не можна
вживати певний клас слів. Якщо ви вживаєте іменник, то не можете
уникнути значень числа, роду, відмінка, бо будь-який іменник завжди має
в собі ці значення. Обов’язковість вираження граматичних значень є
універсальним, незалежним від типу мови критерієм визначення граматичних
явищ.

Усі граматичні значення можна поділити на три типи: а) ті, що виражають
відношення явищ дійсності; б) ті, що виражають відношення людини до тих
явищ; в) ті, які не пов’язані зі світом речей і явищами людської
свідомості, а зумовлені внутрішньомовними відношеннями. До першого типу
належать значення числа (зошит — зошити, пишу — пишемо), роду, коли
йдеться про розрізнення статі (робітник — робітниця, викладач —
викладачка) тощо. До другого типу відносять граматичні значення
модальності (ствердження, заперечення, наказовість, умовність,
запитання, відповідь, окличність, волевиявлення). До третього типу
належать значення роду, числа та відмінка прикметників, що зумовлені
відповідним значенням іменника, з яким вони узгоджуються.

Проте не буде помилковим і твердження, що між лексичним і граматичним
значеннями немає якоїсь прірви. Одне й те ж значення в одній із мов може
бути граматичним, а в іншій — лексичним. Так, зокрема, в германських,
романських та деяких інших мовах є граматична категорія означеності і
неозначеності, що відповідно вказує на повністю визначений, відомий
предмет, і один із багатьох, не відомий слухачеві та й мовцеві предмет.
Виражається ця категорія означеними і неозначеними артиклями: нім. der,
die, das і ein, eine, ein, фр. le, la і un, une, англ. the і а. Те, що в
названих мовах виражається граматично, в українській мові, як і в усіх
інших слов’янських, крім болгарської та македонської, передається
лексично: цей чоловік, моя бабуся і якийсь чоловік, одна бабуся.
Непоодинокі випадки, коли в одній і тій же мові ті самі значення в одних
випадках виражаються граматично, в інших — лексично.

Так, в англійській мові значення претериту в дієсловах виражається за
допомогою закінчення -ed, а значення вищого і найвищого ступенів
порівняння прикметників і прислівників за допомогою слів ступеня more і
most або суфіксів, однак у дієслові to be і в прикметнику та прислівнику
bad вони виражаються лексично (І am — / was, bad — worse). Те саме маємо
в українській видовій парі брати — взяти (в інших випадках доконаний і
недоконаний вид виражаються граматично за допомогою спеціальних
префіксів і суфіксів: писати — написати, грюкати — грюкнути тощо). У
слов’янських мовах часові значення також мають двояке вираження (Я йшов
додому, Іду я вчора додому; Я піду додому, Завтра іду я додому).
Хисткість меж між лексичним і граматичним значеннями засвідчують також
явища граматикалізації лексичних явищ (укр. читатиму, що утворене з
читати йму) і лексикалізації граматичних (прислівники внизу з в + низу,
кругом із форми орудного відмінка іменника круг).

Кожен спосіб вираження значень має свої переваги і недоліки. При
лексичному вираженні маємо синтагматичну зручність, якої досягнуто
внаслідок нерозчленованого вираження лексичного і граматичного значень
(скорочення і спрощення тексту), але парадигматичну незручність
(збільшення числа лексичних одиниць, тобто ускладнення коду). При
граматичному вираженні — все навпаки. Закон мовної економії, однак,
рідко допускає перший варіант.

Граматичні значення не існують ізольовано. Кожне з них входить до
пов’язаних із ним і протиставлених йому значень. Іншими словами,
граматичні значення є членами певних парадигм, які, як правило, формують
граматичні категорії.

2. Граматичні категорії

У мовознавстві ще немає єдиного загальноприйнятого трактування
граматичної категорії. Одні вчені інтерпретують граматичну категорію
дуже широко, відносячи до неї всі групи граматичних одноманітностей,
однаковостей. Так, О. О. Потебня категоріями називав іменник, дієслово,
час, число, особу, орудний відмінок. Чеський мовознавець Мілош Докуліл
граматичними категоріями називає іменник, істоту, підмет, підрядне
речення тощо. Мабуть, тут словосполучення граматична категорія не
претендує на термін, як не претендують на терміни у деяких працях
поняття рівня, структури, системи і поля. Однак є випадки широкого
трактування граматичної категорії і в термінологічному значенні. Так,
зокрема, Б. М. Головін усі граматичні категорії класифікує на категорії
слів, куди відносить частини мови, категорії словесних форм (час, рід,
відмінок, число і т. ін.), категорії словесних позицій (члени речення) і
категорії словесних конструкцій (речення). Очевидно, таке широке
застосування терміна граматична категорія, де під ним розуміється
будь-яка «єдність граматичного значення і формальних засобів його
вираження» [Березин, Головин 1979: 180], не є коректним. Частина мови не
є родовим поняттям до часу, способу, відмінка тощо. Це явища різного
роду.

Інше трактування граматичної категорії запропонував Д. А. Штелінг.
Граматичну категорію він визначає як «відношення, виражене в граматичній
будові мови через протиставлення двох (і не більше) взаємовиключних за
значенням рядів (або груп) форм: це єдність взаємовиключних
протилежностей» [Штелинг 1959: 56]. Таке тлумачення граматичної
категорії набуває все більшого поширення і нині, по суті, домінує в
лінгвістиці.

Граматична категорія — система протиставлених одна одній граматичних
величин, тобто граматичних форм з однорідним значенням.

Так, граматичними категоріями можна вважати категорії числа, виду, бо в
межах категорії числа виділяють протиставлені граматичні значення однини
і множини, а в межах категорії виду — значення доко-наності і
недоконаності дії і кожне з цих значень має формальне вираження
(закінчення однини і множини, суфікси, що виражають недоконаність, та
суфікси і префікси, які виражають доконаність): стіл — стола, берег —
береги, корова — корови, весна — весни; робити — зробити, стукати —
стукнути. Отже, за цією теорією, поза протиставленням граматичні
категорії не можуть існувати. Крім того, граматична категорія
обов’язково повинна мати формальне вира-

/К6НН Si •

Щодо першої ознаки граматичної категорії (протиставлення) закономірно
може виникнути запитання, як бути з категорією відмінка, яких у мовах
буває не тільки два, а й чотири, шість, сім і навіть двадцять один, або
як інтерпретувати число в тих мовах, де їх три (однина, двоїна,
множина), чи час, який має також три форми (теперішній, минулий і
майбутній) та інші подібні випадки. Саме це є головним аргументом
противників опозиційного трактування граматичної категорії. Однак
відомо, що будь-яку кількість протиставлених членів можна звести до двох
(до бінарної привативної опозиції), як, наприклад, прямий відмінок —
непрямі відмінки, дійсний спосіб — недійсний спосіб, чоловічий рід —
нечоловічий рід, перша особа — інші особи тощо.

Що ж стосується другої обов’язкової ознаки граматичної категорії —
формального вираження, то вона дуже важлива, бо саме наявність чи
відсутність формального вираження є основним критерієм розрізнення
граматичних і поняттєвих категорій. Так, наприклад, поняттєва категорія
статі притаманна всім мовцям незалежно від того, якою мовою вони
спілкуються: усі розрізняють чоловічу і жіночу стать. Таке розрізнення
спирається на позамовну дійсність, тому поняттєві категорії є
інтернаціональними, універсальними. На відміну від поняттєвої категорії
статі граматична категорія роду є тільки в тих мовах, де вона має
формальне вираження: слов’янських, балтійських, романських, німецькій.
Для її вираження перелічені мови використовують спеціальні закінчення
(укр. тато, мама, море) або артиклі (нім. der, die, das і єіп, еіпе,
еіп, фр. le, la, і ип, ипе, італ. il, la і ип, una). Оскільки в
англійській мові, фінно-угорських і тюркських мовах таких показників
немає, то немає і категорії роду. Для германських і романських мов
характерна граматична категорія означеності—неозначеності, яка формально
виражається означеними і неозначеними артиклями. У слов’янських мовах,
за винятком болгарської і македонської, значення
означеності—неозначеності не має формального граматичного вираження,
отже, й такої граматичної категорії тут немає. Поняттєва категорія
означеності — неозначеності в цих мовах може бути виражена лексично (цей
хлопець — якийсь хлопець). У слов’янських мовах, як уже зазначалося,
існує граматична категорія виду дієслів, тоді як германським і
романським мовам вона невластива, бо вони не мають формальних засобів її
вираження; у разі потреби значення завершеності чи незавершеності дії
тут передається описово, лексично.

Узагалі мови світу розрізняють за кількістю і складом граматичних
категорій (крім вищеназваних зіставлень, можна навести ще такі приклади,
як категорія граматичного класу «людини» або «речі» в іберо-кав-казьких
мовах, категорія ввічливості в японській і корейській мовах та ін.); за
кількістю протиставлених членів (в німецькій мові чотири відмінки, в
англійській — два, в російській — шість, в українській — сім, у деяких
дагестанських мовах — сорок; в українській, як і в інших слов’янських
мовах, три граматичних роди, у французькій — два); за тим, які частини
мови мають ту чи іншу категорію (в ненецькій мові, наприклад, іменник
має категорії особи і часу).

Граматичні категорії не є незмінними. У процесі свого історичного
розвитку мова може втрачати чи набувати граматичні категорії або
змінювати їхню структуру. Так, зокрема, великих змін зазнала видо-часова
система слов’янських мов. Змінився в українській мові і кількісний склад
категорії числа (було три числа: однина, двоїна, множина) та категорії
часу (було чотири форми минулого часу: аорист, імперфект, перфект,
плюсквамперфект, дві аналітичних і одна синтетична форма майбутнього
часу та проста форма теперішнього часу).

Усі граматичні категорії поділяють на морфологічні і синтаксичні. До
морфологічних категорій належать категорії роду, числа, відмінка, виду,
часу, способу, особи. Межі застосування поняття граматичної категорії до
синтаксису ще не зовсім визначені. Очевидно, сюди можна віднести
категорію комунікативної спрямованості (розповідні, питальні,
спонукальні речення), категорію активності й пасивності, категорію
стверджувальності—заперечувальності та категорії синтаксичного часу і
синтаксичного способу, які формують парадигму речення.

Морфологічні категорії в свою чергу поділяються на класифікаційні і
словозмінні. Класифікаційні категорії — це такі, в яких члени виступають
як рубрики класифікації слів. Так, наприклад, категорія роду іменників і
категорія виду дієслова є класифікаційними, бо іменники не відмінюються,
а класифікуються за родами (кожен іменник належить до певного роду), а
дієслова належать до однієї з трьох рубрик — до дієслів доконаного чи
недоконаного виду або двовидових.

Словозмінні — це граматичні категорії, яких слово може набувати залежно
від партнера, з яким воно поєднується в мовленнєвому ланцюжку.
Наприклад, категорія роду прикметників. Прикметники не класифікуються, а
відмінюються за родами (кожен прикметник у слов’янських мовах має форми
всіх трьох родів; наприклад укр. великий, велика, велике). Класифікація
граматичних категорій графічно має такий вигляд:

Граматичні категорії по-різному виявляються в мові. Наприклад, такі
категорії, як рід і відмінок, в українській мові виявляються синтаксично
(реляційно), категорія виду і часу — несинтаксично (номінативно,
референційно), а категорія числа або особи поєднує ознаки обох названих
типів.

Крім граматичних категорій, які обов’язково мають формальне вираження, в
мові існують приховані категорії, вперше виявлені американським ученим
Б. Уорфом.

Приховані категорії — семантичні та синтаксичні ознаки слів, які не
мають морфологічного виявлення, але важливі для побудови висловлення,
оскільки впливають на їх (слів) сполучуваність.

В українській мові як приховані можна трактувати категорії
контрольованості/неконтрольованості, істоти/неістоти та ін. Так,
дієслова зі значенням неконт-рольованості не можуть мати після себе
обставин мети (не можна сказати *Bunae град побити сад, *Куля летить
убити солдата), не можуть вживатися з іменником у давальному відмінку з
пасивним значенням (*Каменеві чудово летілось, *Воді грайливо теклось).
Назви неістоти не вживаються в давальному відмінку зі значенням
належності (*Купити скатертину столу, *Дати обкладинку книжці).

Від граматичних категорій слід відрізняти лексико-граматичні розряди (їх
ще називають лексико-граматичними категоріями). Лексико-граматичні роз-

ряди — це граматично релевантні групи слів у межах певної частини мови,
яким властиві такі риси:

1) наявність спільної семантичної ознаки (збірність, речовинність,
статальність, зворотність та ін.);

2) необов’язковість формального показника (збірні іменники мають
формальне вираження — суфікси -ство, -am тощо, тоді як, скажімо,
статальні дієслова такого формального показника не мають — бути, сидіти,
лежати);

3) взаємодія з пов’язаними з ними граматичними категоріями. Так,
зокрема, від зворотності дієслів залежить категорія стану, від
перехідності/неперехідності — категорія активу/пасиву, від
істоти/неістоти — категорії відмінка і роду, від особи/неособи —
категорія роду, від назв власних і загальних — категорія числа;

4) необов’язковість протиставлення в межах лексико-граматичного розряду
рядів форм, тобто відсутність регулярних парадигм (наприклад, речовинні
іменники, збірні іменники тощо, які не мають ні внутрішніх, ні зовнішніх
опозиційних рядів форм).

Отже, граматичні категорії важливі не тільки в змістовому, а й у
структурному плані. Вони об’єднують слова не лише в межах певної частини
мови, а й поза цими межами, тобто слова різних частин мови (категорії
роду, числа, особи є спільними для іменників, займенників і дієслів,
категорії роду, числа і відмінка — для іменників, прикметників тощо). Це
забезпечує структурну організацію всієї системи частин мови.

3. Морфологічний рівень

Граматична система мови складається з двох рівнів — морфологічного і
синтаксичного. Морфологічний рівень — це система механізмів мови, яка
забезпечує побудову словоформ та їх розуміння. Морфологія як наука
вивчає структуру значеннєвих одиниць мови, які за протяжністю не
перевищують синтагматичного слова, тобто словоформи. Спрямованість
морфології на передачу значень саме некореневими морфемами відрізняє
морфологію від лексикології, яка вивчає значення коренів і цілих слів.

Традиційне членування граматики на морфологію, тобто граматику слова, і
синтаксис, або граматику речення, не є універсальним. Якщо в синтетичних
мовах

морфологія є дуже важливою, то в аналітичних мовах вона переходить на
задній план, а в так званих «аморфних» мовах її вартість нульова.

Морфема

Донині в науці немає єдиного погляду на основну одиницю морфологічного
рівня. Одні вчені нею вважають морфему, інші — слово, ще інші —
словоформу. Б. М. Головін заперечує правомірність виділення як основної
будь-якої з названих одиниць і вважає, що такою одиницею є граматична
категорія [Березин, Головин 1979: 175]. З такою думкою важко погодитися
хоч би тому, що всі мовні одиниці вичленовуються сегментно (фонема,
слово, речення), а граматичну категорію так виділити неможливо.
Проблематичним є віднесення до основної морфологічної одиниці і слова,
оскільки воно — основна одиниця лексико-семантичного рівня, а кожен
рівень повинен мати свою одиницю. З тієї причини найбільш прийнятною є
думка Г. Глісона, підтримана В. Скалічкою, О. О. Реформатським та
багатьма іншими вченими, що основною одиницею морфологічної системи мови
є морфема.

Морфема — мінімальна двостороння одиниця мови, в якій за певною
фонетичною формою закріплений певний зміст і яка не поділяється на
простіші одиниці того самого роду.

Деякі лінгвісти у визначенні морфеми вказують на характер значення, на
здатність траплятися в різних оточеннях, а також стверджують, що це
частина слова. Для введення до визначення таких уточнень немає підстав,
бо, по-перше, морфеми можуть мати як лексичне (корені), так і
лексико-граматичне (префікси і суфікси) і чисто граматичне (флексії)
значення; по-друге, є група морфем, що трапляються тільки в одному
оточенні, наприклад рос. корінь бужен-, який вживається лише в поєднанні
з суфіксом -ин- (буженина) чи укр. суфікс -ад’-, що фіксується лише в
слові попадя; по-третє, морфеми не завжди є частиною слова (незмінювані
іменники, артиклі, прийменники тощо).

Морфема — результат так званого першого лінгвістичного членування (вираз
А. Мартіне), тобто членування мовленнєвого ланцюжка на двосторонні
одиниці. Друге лінгвістичне членування — це сегментація тексту на
склади. У синтетичних мовах морфема і склад не

збігаються, а в кореневих — збігаються (для кореневих мов у мовознавстві
використовується й специфічний термін силабоморфема, або морфосилабема).

Морфема як мовна одиниця — це абстрактний інваріант, який реалізується в
мовленні у вигляді варіантів—морфів. Скажімо, в словах писати, пишу,
письмо і рука, ручка, руці одна морфема виступає в трьох морфах — пис,
пиш, пис’ і рук, руч, руц’. Графічно ці морфеми можуть бути позначені
так:

Про абстрактність морфеми свідчить також наявність нульових морфем.

5. Частини мови

Одним із найважливіших для морфології є поняття частин мови, які
становлять її чітку підсистему.

Частини мови — класи слів, які виділяють на основі спільності
логі-ко-семантичних (поняттєвих), морфологічних і синтаксичних
властивостей.

Оскільки в частинах мови своєрідно переплелися лексичні (поняттєві),
морфологічні і синтаксичні властивості, то наукове визначення частин
мови виявилося важкою справою. Невипадково німецький мовознавець Я.
Зюттерлін дійшов такого висновку: те, що йменується в граматиках
частинами мови, являє собою три різні самостійні класифікації, а саме:
класифікацію за морфологічними властивостями (відмінювані,
дієвідмінювані, незмінювані слова); класифікацію за значенням
(позначення явищ і відношень, при цьому перші поділяються на позначення
предметів і властивостей); класифікацію за синтаксичним вживанням (див.:
[Schmidt 1965: 59—60]).

Деякі вчені пропонували за основу класифікації частин мови взяти якусь
одну чи дві ознаки або в разі врахування всіх трьох ознак установити для
них певну ієрархію. П. Ф. Фортунатов та його учні вважали, що частини
мови мають морфологічний характер і тому виділяти їх потрібно на основі
морфологічних ознак. О. О. Шахматов розвивав поняттєву концепцію частин
мови (слова, які позначають субстанції, відносив до іменників, слова зі
значенням якості, властивості — до прикметників, а зі значенням дії чи
стану — до дієслів тощо). О. О. Потебня та І. І. Мещанинов підтримували
синтаксичну концепцію. Л. В. Щерба вважав за потрібне враховувати всі
три ознаки.

Саме на щербівській концепції й базуються сучасні теорії частин мови і,
відповідно, практика віднесення слів до певної частини мови. Із трьох
ознак традиційно на перше місце ставлять морфологічні. Однак для
багатьох мов такий підхід не спрацьовує. Це стосується передусім
кореневих (ізолюючих) й аналітичних мов. Тут надається перевага головним
чином синтаксичному підходу, тобто враховується здатність слова стояти в
певній синтаксичній позиції. Так, зокрема, в китайській мові при
віднесенні слів до частин мови враховується тільки синтаксична позиція
слова (принагідно зауважимо, що раніше в китайському мовознавстві у
зв’язку з відсутністю морфологічних ознак у словах вчення про частини
мови взагалі не існувало). У тюркських мовах прикметники не відмінюються
і, таким чином, морфологічно не відрізняються від прислівників, а
іменники, вживаючись у предикативній функції, дістають особові
закінчення. У мові зулу (сім’я банту) іменник у функції присудка набуває
показників особи, часу, виду, але, тим не менше, не стає дієсловом.
Можливо, мають рацію ті лінгвісти, які вважають, що у визначенні частин
мови для кожної мови потрібно використовувати різні критерії, оскільки
частини мови в кожній мові є специфічними.

Лексико-семантичні (поняттєві) ознаки враховуються завжди як додаткові,
бо до однієї частини мови нерідко потрапляють слова з неоднорідним
лексичним значенням (див. людина, вовк, ліс, олівець, кмітливість,
краса, читання, біг, п’ятірка, десятка, сотня). Наведені тут слова, що
належать до однієї частини мови — іменника, позначають предмети (особу,
тварину, неістоту), абстрактну і конкретну якість, дію, кількість.
Віднесення цих різних за характером лексичної семантики слів до однієї
частини мови стало можливим тому, що тут лексичні значення предмета,
якості, ознаки, дії, кількості перетворилися на граматичне значення
предметності. Так, слово біг, наприклад, означає рух, але цей рух
мислить-ся не як творений якимсь предметом, а як щось, що існує саме
собою, подібно до предмета і яке має ознаки предмета, тобто є носієм
ознак суб’єктів або об’єктів дії.

Не всі частини мови виділяють за одним принципом. Якщо, скажімо,
іменник, прикметник, дієслово, прислівник виокремлюють за морфологічними
і, відповідно, синтаксичними ознаками, то займенники і числівники — за
логіко-семантичною (поняттєвою) ознакою. До класу займенників і
числівників належать різнорідні за морфологічними і синтаксичними
ознаками лексичні одиниці (пор. я, ти, хто, що, хтось, ніхто і мій,
такий, наш, цей, той, якийсь тощо; п’ять, десять, багато, мало, двоє,
десятеро, дві третіх і перший, десятий тощо). Невипадково в
лінгвістичних працях виділяють займенники-іменники,
займенники-прикметники, за-йменники-числівники, займенники-прислівники,
числівники-іменники та числівники-прикметники. Категорія стану як
особлива частина мови виділяється власне на синтаксичній основі: слова
категорії стану відрізняються від омонімічних іменників, прикметників та
прислівників тим, що виступають у ролі присудків (через що їх називають
предикативами), поєднуються з іменником чи займенником у формі
давального відмінка і мають синтаксичну категорію часу (пор. Великий
жаль бере його за серце і Йому було (є, буде) жаль за сестрою; Рада та
весела жінка поверталась додому і Вона рада (була, є, буде) хлопцеві, як
рідній дитині; Співали весело і Весело йому було (є, буде) на душі).
Наведені приклади засвідчують «розмитий» характер меж між частинами
мови, чим і пояснюється наявна в різних авторів розбіжність у віднесенні
тих чи інших класів слів до певних частин мови (дієприкметник,
дієприслівник, порядкові числівники, присвійні займенники тощо).

У системі частин мови найчіткіше оформлені іменники і дієслова. Можна
стверджувати, що в частиномовній системі є ядро і периферія. Очевидно,
ядро і периферія є і в кожній частині мови. Зокрема, до периферії
належать слова з неповним набором словоформ. Загалом можна констатувати,
що частини мови організовані за польовою моделлю.

Склад частин мови в різних мовах неоднаковий. Особливо ця різниця
помітна, коли порівнювати частини мови в типологічно далеких мовах.
Звичайне для слов’янських мов протиставлення дієслова і прикметника не
існує в китайській, корейській і японській мовах. Те, що у слов’янських
мовах розподіляється між названими двома класами, в цих мовах
об’єднується в одній частині мови — предикативі. Звичайним для цих мов є
виділення трьох повнозначних частин мови — імені, предикатива і
прислівника. В індіанській мові йума наявні тільки дві частини мови —
ім’я і дієслово.

Проблема виділення і класифікації частин мови є дискусійною. Перші
класифікації частин мови було розроблено ще в давніх Індії, Греції та
Римі. Теперішні частиномовні концепції, по суті, перенесені на сучасні
мови стародавні класифікації, які не завжди накладаються на реальні
морфологічні системи живих мов. Найпоширенішими нині є дві класифікації
— шкільна і В.В. Виноградова. За шкільною класифікацією виділяють десять
частин мови, з них шість самостійних (іменник, прикметник, числівник,
займенник, дієслово, прислівник), три службових (прийменник, сполучник
та частка) і вигук. В. В. Виноградов до частин мови відносить не всі
слова, а тільки ті, які можуть бути членами речення. Тому, крім семи
частин мови (іменників, прикметників, числівників, займенників, дієслів,
прислівників і категорії стану), він виділяє ще частки мови (власне
частки, зв’язки, прийменники та сполучники), модальні слова й вигуки.
Його класифікація створена на матеріалі російської мови. Якоюсь мірою
вона може бути перенесена на інші слов’янські мови. Створити одну
універсальну для всіх мов класифікацію частин мови неможливо.

Використана література

1. Семчинський С В. Загальне мовознавство. — К., 1996. — С. 151—198.

2. Общее языкознание / Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С.
236—287.

3. Общее языкознание: Внутренняя структура языка / Отв. ред. Б. А.
Серебренников. — М., 1972. — С. 200—393.

4. Есперсен О. Философия грамматики. — М., 1958.

5. Матезиус В. О системном грамматическом анализе // Пражский
лингвистический кружок. — М., 1967.

6. Докулил М. К вопросу о морфологической категории // Вопр.
языкознания. — 1967. — № 6.

7. Бондарко А. В. Теория морфологических категорий. — Л., 1976.

8. Бондарко А. В. Функциональная грамматика. — Л., 1984.

9. Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. — К.,
1988.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020