.

Знакова природа мови

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
10 19745
Скачать документ

1

Реферат на тему

Знакова природа мови

ПЛАН

1. Поняття про знак і знакову систему мови

2. Типологія знаків

3. Структура знака

4. Специфіка мовного знака. Своєрідність мови як знакової системи

5. Знаковість і одиниці мови

Використана література

Хоча теорія знакової природи мови бере початок в ученні стоїків (IV ст.
до н. є.) і пройшла довгий шлях у своєму розвитку (концепції Арістотеля,
граматики Пор-Рояля, В. Гумбольдта, Е. Кассірера, Ч. Пірса, Р. Кар-напа,
Ч. Морріса, Ч. Огдена, А. Річардса, А. Гардинера, К. Бюлера, Ф. де
Соссюра та ін.), ставши предметом особливої лінгвістичної дисципліни —
лінгвосеміоти-ки, однак і досі дискусійними є багато питань, серед яких
питання про структуру мовного знака та знакові одиниці мови.

1. Поняття про знак і знакову систему мови

Небезпідставним є твердження, що ми живемо в світі знаків. Дзвінок
будильника вранці — сигнал того, що пора вставати. Червоне світло
світлофора — знак заборони переходити вулицю, зелений — знак дозволу. По
дорозі в університет ви зустрічаєте товариша, кивком голови вітаєтеся з
ним чи тиснете йому руку — знак поваги, прихильного ставлення до нього.
У гардеробі вам видають жетон, який засвідчує, що у вас прийняли на
зберігання пальто. У їдальні ви розплачуєтеся грошовими знаками. А якщо
додати до цього різні вивіски на громадських чи торговельних закладах,
стрілки, що вказують на рух чи місцезнаходження чогось, різні схеми і
графіки, з якими кожного дня доводиться стикатися, то все це засвідчує
велику роль різних знакових систем у нашому повсякденному житті.

Однією із знакових систем є мова. Про її знаковий характер говорили ще
вчені давніх Індії та Греції. Так, Арістотель стверджував, що «мовні
вирази суть знаки душевних вражень, а письмо — знак перших». Поняття
знаковості знаходимо також у граматиці Пор-Рояля, а згодом у працях
лінгвістів-компаративістів — В. Гумбольдта, О. Потебні, П. Фортунатова,
І. Бодуена де Куртене, В. Поржезинського, В. Богородицького та ін. Однак
термін знак у дослідженнях цих учених не отримав спеціального
лінгвістичного визначення.

Зовсім по-іншому стали розглядати це питання з часу виходу в світ книжки
Ф. де Соссюра «Курс загальної лінгвістики» (1916). Ф. де Соссюр мову як
систему знаків ставить в один ряд з будь-якою іншою системою знаків, що
«відіграє певну роль у житті суспільства». Вивчення мови на рівних
правах і тотожними методами мислиться в складі семіології — єдиної науки
про знаки: «Мова є система знаків, що виражають ідеї, а тому її можна
порівняти з письмом, з азбукою для глухонімих, з символічними обрядами,
з формами ввічливості, з воєнними сигналами тощо. Можна, таким чином,
мислити собі науку, яка вивчає життя знаків у житті суспільства […]•
Ми назвали б її семіо-логія ».

Така наука виникла і отримала назву «семіотика».

Семіотика (від грец. semeion «знак»)— наука, що вивчає структуру та
функціонування різних знакових систем.

Зародження семіотики пов’язують із працями Чарльза Морріса «Основи
теорії знаків» (1938), «Знаки, мова і поведінка» (1964), хоча її початки
заклав американський математик і логік Чарльз Пірс. Ф. де Соссюра по
праву вважають основоположником лінгвосеміотики.

Основним поняттям семіотики є знак.

Знак — матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який виступає в процесі
пізнання і спілкування в ролі замінника (представника) іншого предмета і
використовується для одержання, зберігання, перетворення і передачі
інформації.

Основними ознаками знака є: 1) матеріальність, тобто чуттєва
сприйманість; 2) позначення чогось, що перебуває поза ним (об’єкт,
позначений знаком, називається денотатом або референтом); 3)
непов’язаність із позначуваним природним (причиновим) зв’язком; 4)
інформативність (здатність нести якусь інформацію і використовуватися з
комунікативною метою); 5) системність. Що стосується системності, то її
слід розуміти так: знак отримує своє значення лише за умови входження в
певну знакову систему. Так, зокрема, знак ! в дорожній знаковій системі
означає «небезпечна дорога», в шаховій грі — «цікавий хід», у математиці
— «факторіал», у пунктуації — «знак оклику». Червоне світло саме по собі
нічого не означає, але в дорожній сигнальній триколірній системі —
червоний, жовтий, зелений кольори — воно має певне значення. Кивок
головою зверху вниз у системі жестів українців означає «так», а в
системі жестів болгар — «ні». Таким чином, знаки утворюють певні
системи, а значеннєвість (цінність) знака зумовлюється його місцем у
системі. Поза системою знак неможливий.

2. Типологія знаків

Існує декілька класифікацій знаків. Найвідоміші серед них — класифікація
за типом відношень між матеріальною формою знака і позначуваним об’єктом
та класифікація з погляду фізичної природи. За першою класифікацією всі
знаки поділяють на знаки-індекси, знаки-копії, знаки-сигнали і
знаки-сим-воли.

Знаки-індекси (знаки-прикмети і знаки-симптоми) — знаки, пов’язані з
позначуваними предметами, як дії зі своїми причинами. Наприклад, дим як
знак вогню (без вогню диму не буває), низькі чорні хмари як знак дощу,
висока температура у людини як знак хвороби, дзенькіт скла як знак
розбитого посуду тощо. Правда, кваліфікувати симптоми як знаки немає
достатніх підстав, бо вони не відповідають наведеному вище визначенню
знака. Причинові відношення не є заміною одного предмета іншим.

Знаки-копії — відтворення, репродукції, подібні на позначувані предмети.
їх ще називають іконічними знаками. До них належать сліди лап тварин,
фотографії, зліпки, відбитки тощо.

Знаки-сигнали — знаки, які потребують певних дій, реакцій. Наприклад,
звук сирени як знак повітряної тривоги, ракета як знак атаки, свисток як
знак дозволу ввести м’яч у гру, дзвінок як знак початку чи закінчення
заняття тощо. Знаки-сигнали завжди прив’язані до ситуації. Через
ситуативну обмеженість сигналів деякі вчені (Е. М. Ахунзянов та ін.) не
кваліфікують їх як знаки.

Знаки-символи — знаки, які використовують для передачі (визначення)
абстрактного змісту. Вони, як правило, характеризуються відсутністю
природного зв’язку з позначуваними об’єктами. Наприклад, тризуб і
синьо-жовтий прапор як символ України, п’ять кілець як символ
олімпійських ігор, голуб як символ миру, маска як символ театру. До
знаків-символів належить хімічна, географічна та математична символіка.
Тут названі символи, що є міжнародними. Ще багатшими й різноманітнішими
бувають специфічно-національні символи — символіка кольорів, квітів,
дерев, птахів, взагалі тварин тощо. Наприклад, такі українські символи,
як калина, явір, верба, червона рута, едельвейс, гарбуз, чайка тощо.

Знаки-індекси і знаки-копії вмотивовані і не є умовними. Це природні
знаки. Вони не мають комунікативної функції, а виконують
пізнавально-прагматичну функцію.

Знаки-сигнали і знаки-символи — штучні, умовні знаки. Це знаки
спілкування. Вони мають відправника та адресата (отримувача) і виконують
комунікативно-прагматичну функцію.

Знак-індекс і знак-копія можуть стати знаком-сигналом чи
знаком-символом, коли відправник і отримувач домовляться про їх
значення. Так, звичайно, дим є симптомом, наслідком вогню, але в часи
козаччини дим, що йшов від підпаленої на вишках соломи, сигналізував про
набіг ворога. Солома чи сіно самі по собі нічого не означають, однак
вони можуть стати комунікативними знаками, що засвідчує одна з
українських пісень Закарпаття, де дівчина говорить коханому: «Як буде
солома, не йди: старі дома, а як буде сіно, то приходи сміло». Отже,
справжні знаки характеризуються умовністю, конвенціональністю.

Наведену класифікацію, яка є дещо доповненою австрійським психологом К.
Бюлером класифікацією Ч. Пірса, розглядають і як функціональну. Симптоми

знаки, які виконують експресивну функцію і виражають «внутрішню суть»
відправника. Сигнали виконують апелятивну функцію, оскільки звернені до
сприймана, поведінка якого ними скеровується (операціональні знаки).
Символи мають репрезентативну функцію, оскільки орієнтуються на предмети
й матеріальний зміст.

Польський мовознавець А. Шафф запропонував класифікацію, за якою всі
знаки поділяють на природні й штучні. Штучні розпадаються на несловесні
і словесні, в несловесних виокремлюються сигнали і замінники, а в
замінниках — іконічні знаки та знаки-символи.

Справжні знаки, на думку вченого, жодної іншої цінності не мають і поза
знаковою функцією не існують.

Цікавою є бінарна класифікація знаків, що спирається на їх функцію і
структуру, польського мовознавця Т. Мілевського. На думку Мілевського,
ця класифікація передає й історію (послідовні етапи) виникнення знаків
[Milewski 1972: 20].

З погляду фізичної природи, або, іншими словами, за способом сприйняття
їх людиною знаки поділяють на 5 видів: 1) акустичні (слухові,
вокально-інструментальні); 2) оптичні (зорові); 3) дотикові
(брайлівський алфавіт для сліпих); 4) нюхові (запах етилмеркаптану як
застережливий знак для шахтарів); 5) смакові (існують вони більш
теоретично, ніж практично; як приклад можна навести те, що на
українському Поліссі подача гостям киселю є сигналом закінчення гостини,
через що цю страву тут називають кисіль-розганяй; подібний факт
зареєстрований на Курщині, де подача на стіл каші означає закінчення
весілля; цю кашу називають каша-разгонница, выгоняйло, выгонялка,
разгоняй1).

Найважливіші для людини слухові (акустичні) та зорові (оптичні) знаки
залежно від способу їх творення поділяють на 4 підвиди (субкоди): 1)
зоровий скороминучий (мімічна мова глухонімих); 2) зоровий тривалий
(письмо); 3) вокально-слуховий (усне мовлення); 4)
інструментально-слуховий (мова бубнів, що поширена серед деяких
африканських племен). Це різновиди одного й того ж коду — мови.

Чому, маючи в своєму розпорядженні 4 субкоди, людина зупинилася на
вокально-слуховому? На це запитання дуже влучно відповідає одна із
скандинавських саг, яка розповідає про «науковий» диспут між
мудрецем-богословом і однооким вікінгом. Цей диспут відбувся у формі
жестів і проходив так. Богослов показав один палець, на що одноокий
вікінг відповів, показавши два пальці. Богослов показав три пальці,
після чого вікінг показав кулак. Тоді богослов з’їв вишню і виплюнув
кісточку. Вікінг знайшов у своїй кишені аґрус і з’їв його. Тут богослов
визнав себе переможеним.

— Чому? — здивувалися члени журі.

— А тому, — відповів богослов, — що цей одноокий вікінг — справжня
криниця мудрості.

— Про що ви сперечалися? — запитали члени журі.

‘Див. про це: Ларина Л. И. Терминология свадебного обряда курского
региона в этнолингвистическом аспекте: Дис. … канд. фи-лол. наук. —
Курск, 1990. — С. 172.

Я показав один палець, вказавши тим, що Бог у світі один. Він же
заперечив двома пальцями, що крім Бога-отця є ще Бог-син. Я тоді показав
три пальці, маючи на увазі те, що якщо бути точним, то є ще й Дух
Святий, але він виявився і тут на висоті: показавши кулак, влучно
відповів, що все одно трійця єдина. Я відчув, що перемогти його в
богослов’ї не зможу і змінив тему диспуту. З’ївши вишню, я сказав, що
життя солодке. Але й тут він відповів мені дуже влучно: з’ївши аґрус,
він ствердив, що треба жити навіть тоді, коли життя й кисленьке.

— Чи про це ви сперечалися? — запитали члени журі в одноокого вікінга.

— Я й не думав з ним сперечатися на богословські теми. Цей зухвалець
показав, що в мене одне око. Я йому відповів, що моє одне око варте його
двох. Він далі вів своє: у мене й у нього разом три ока. Після того я
сказав, що таких нахаб, як він, треба вчити не науковими суперечками, а
кулаком. Тоді він став погрожувати, що з’їсть мене і кістки мої виплюне,
на що я йому відповів, що з’їм його з кісточками.

Отже, зоровий скороминучий субкод допускає неоднозначність інтерпретації
повідомлення. Тільки звукова людська мова дає можливість максимально
чітко висловити думку і точно, адекватно її сприйняти. На цю перевагу
звукової мови вказував М. В. Ломоносов, доповнивши, що спілкування
жестами можливе тільки на близькій відстані й тільки в світлий час доби:
«темнота великим была б помешательством такому разговору».

3. Структура знака

Існує дві протилежні думки щодо структури знака. Одні дослідники
вважають знак односторонньою одиницею, тобто стверджують, що знак має
тільки план вираження. Цю групу вчених репрезентують такі філософи і
мовознавці, як Р. Карнап, Л. Блумфільд, Л. О. Резников, А. О. Ветров, В.
3. Панфілов, А. А. Зінов’єв, О.Ф. Лосев, О. С. Мельничук, Т. П. Ломтєв,
В. М. Солнцев, Е. М. Ахунзянов, 3. Д. Попова та ін. На їхню думку, знак
завжди пов’язаний із значенням, але значення до нього не входить. Знак —
це тільки «частинка матерії» (В. М. Солнцев), тоді як значення — факт
свідомості, ідеальне відображення явища дійсності. Ця теорія знака
відома в науці як унілатеральна (від лат. unus «один» і latus
«сторона»).

Інші дослідники (Ф. де Соссюр, Л. А. Абрамян, І. С. Нарський, Ю. С.
Степанов, В. А. Звегінцев, В. І. Ко-духов та ін.) розглядають знак як
двосторонню одиницю, яка має план вираження і план змісту, тобто
значення. На думку цих учених, поняття знака без значення втрачає сенс:
знак без значення не знак. Знак — це органічна єдність двох сторін, це
«союз значення і його носія» (І. С. Нарський), тобто поняття й
акустичного образу. Це, як зазначав Ф. де Соссюр, все одно, що дві
сторони аркуша паперу: ніколи не можна розрізати тільки одну з них.
Розглянуту теорію знака називають білатеральною (від лат. bis «двічі» і
latus «сторона»).

Значення і значеннєвість знака можна встановити, коли він (знак) буде
розглянутий у знаковій ситуації, тобто в таких відношеннях, як знак —
референт (поняття і предмет), знак — знак і знак — людина. Відповідно до
знакової ситуації, за Ч. Моррісом, розрізняють три аспекти знаків:
семантику, синтактику і прагматику. Німецький філософ Г. Клаус з першого
аспекту в окремий виділив сигматику, і, таким чином, за його теорією, в
плані змісту знаків маємо чотири аспекти: сигматику (відношення знака до
відображуваного об’єкта), семантику (внутрішньомовні відношення,
значеннєвість знака), синтактику (текст) і прагматику (відношення, що
виявляються у вживанні; оцінка знака носієм мови, якщо йдеться про мовні
знаки).

4. Специфіка мовного знака. Своєрідність мови як знакової системи

Розглядати мову як знакову систему є сенс у тому разі, коли враховується
специфіка мовного знака. Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки
характеризуються такими рисами, як довільність (умовність), тобто
відсутність між позначувальним і позначуваним якогось природного зв’язку
(ця риса зближує мовні знаки з немовними), лінійність (звуки в слові
вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом
характеризуються і просторовою лінійністю), змінність. Що стосується
першої ознаки, то вона не є беззаперечною. Якщо немовним знакам властива
абсолютна довільність (умовність, конвенціональність), то в мові є й
абсолютно довільні знаки, і вмотивовані. Про довільність мовних знаків
свідчить той факт, що одні й ті ж поняття в різних мовах передаються
різними словами (укр. стіл, нім. Tisch, англ. table; укр. цвях, рос.
гвоздь, чеськ. hfebik, нім. Nagel, англ. nail) і, навпаки, однаковими
експонентами позначають різні поняття (рос. луна «місяць», укр. луна
«відлуння», рос. конец «кінець», болг. конец «нитка», укр. магазин
«крамниця», англ. magazine «журнал»). До вмотивованих мовних знаків
передусім належать звуконаслідувальні слова типу бух, ляп, хлоп,
хіхікати. Це зовнішня мотивація. Не можна стверджувати, що Ф. де Соссюр
не помічав цих фактів. Він розглядав їх як другорядні й суперечливі щодо
їх символічного походження. На його думку, вони не заперечують основної
тези про умовність, довільність мовного знака.

Останнім часом думка про вмотивованість мовних знаків широко
пропагується представниками теорії звукосимволізму. Справді, якщо
провести психолінгвістичний експеримент на визначення розміру, віку,
внутрішніх якостей невідомих істот, позначених неіснуючими словами
харарапа і зілюля, то в першому слові реципієнти знайдуть такі ознаки,
як велике, старе, недобре, а в другому — мале, молоде, приємне, добре.
Різні звуки викликають неоднакові асоціації (так, зокрема, як «погані»
звуки опитувані назвали [х], [ш], [ж], [ц], [ф], як грубі — [д], [б],
[г], [ж], як гарний, ніжний — [л]) [Супрун 1978: 47]. Однак у цілому
звукова мотивація має неосновний, фоновий характер.

Крім зовнішньої мотивації, у мові має місце і внутрішня мотивація, до
якої належить морфемна вмотивованість похідних, особливо складних слів
(укр. сімдесят, перекотиполе, нім. Bestarbeiter, Regenbogen,
Fernsehapparat і та ін.). У цьому випадку йдеться не про знаки і
позначувані ними предмети, а про мотивування одних знаків іншими.
Говорячи про вмотивованість чи невмотивованість як ознаку мовного знака,
слід погодитися з висновком шведського лінгвіста Б. Мальберга, що «жоден
мовний знак не є абсолютно довільним, але й не є абсолютно
вмотивованим».

Специфічною ознакою мовного знака є непаралельність плану вираження і
плану змісту, яка полягає в тому, що:

а) план вираження (експонент, позначувальне) є лінійним і дискретним, а
план змісту має кумулятивну властивість, тобто характеризується
структурною глобальністю і часовою безперервністю;

б) один експонент (позначувальне) може мати декілька позначуваних, тобто
тут існують відношення одне — декілька і декілька — одне (явища
полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму);

в) позначувальне і позначуване характеризуються автономністю розвитку.
План вираження може змінюватися при незмінності плану змісту (бъчела —>
бджола) і навпаки (міщанин «житель міста» —> «назва соціального стану
людей» —* «людина з обмеженими інтересами і вузьким кругозором;
обиватель»).

Непаралельність плану вираження і плану змісту отримала в мовознавстві
назву асиметричного дуалізму мовного знака (термін С. Карцевського),
суть якого полягає в тому, що позначувальне (позначення) прагне мати
інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими
засобами. Будучи парними, вони перебувають у стані нестійкої рівноваги.
Саме завдяки цьому асиметричному дуалізмові структури знаків лінгвальна
система може еволюціонувати.

Інші особливості мовних знаків зумовлені специфікою мовної системи. При
зовнішній подібності мови й інших систем знаків між ними існують
кардинальні відмінності. Своєрідність мови як знакової системи полягає в
тому, що:

1. Мова виникає природним шляхом, постійно розвивається,
удосконалюється, тобто має динамічний характер. Вона здатна до
саморегулювання, тоді як інші знакові системи є штучними,
конвенціональними (виникають за домовленістю) і статичними. Саме цією
специфічною ознакою зумовлена така особливість мовних знаків, як
продуктивність. Знаки нерідко змінюють свої значення не під впливом
екстралінгвальних чинників, а під впливом пов’язаних з ними інших мовних
знаків. Так, зокрема, синоніми й антоніми часто орієнтуються у своєму
семантичному розвиткові на своїх партнерів. Наприклад, слово південь
спочатку мало значення «полудень», а північ — антонімічне значення «час
на межі двох діб, який відповідає 12 годині ночі». Коли ж слово південь
набуло значення «південна сторона світу», бо саме о 12 годині дня сонце
знаходиться на півдні, то антонімічне північ набуло значення «протилежна
півдню сторона світу», і це зумовлено не якимись позамовними чинниками
(о 12 годині ночі на північній частині неба ні сонця, ні місяця немає),
а тільки впливом антоніма південь (див. тему «Лексико-семантична система
мови»).

2. Мова, на відміну від інших знакових систем, є універсальним засобом
спілкування, вона здатна маніфестувати будь-яку ділянку людського
досвіду. Усі інші знакові системи в генетичному плані вторинні стосовно
мови і мають обмежені виражальні можливості й обмежену сферу
застосування.

3. Мова є поліфункціональною знаковою системою. Крім комунікативної
функції, що є єдиною для інших знакових систем, їй притаманні
репрезентативна, гносеологічна, прагматична, фатична, метамовна й інші
функції. Мова передає не тільки інформацію про якісь факти, а й
ставлення мовця до повідомлення, його оцінку дійсності. Мова — знаряддя
мислення, засіб пізнання об’єктивного світу.

4. Мова багаторівнева і складна ієрархічна система, яка має два способи
організації — парадигматичний (відбір) і синтагматичний
(сполучуваність). На відміну від інших знаків мовним знакам притаманна
розмитість меж (пор. нормативне лінгвістика тексту і не-відмічене *
мовознавство тексту).

Характерними рисами мовних знаків є також абстрактність значення деяких
з них і конкретизація їх у висловленні, а також можливість їх
використання у відриві від безпосередніх подій і ситуацій.

5. Знаковість і одиниці мови

Дискусійним є питання, що саме в мові слід уважати знаком. Правда,
проблема співвідношення знаків і мовних одиниць існує лише в
білатеральній теорії. Для унілатералістів у мові все — знаки.

Найменшою мовною одиницею є фонема. Оскільки вона є односторонньою
одиницею (має тільки план вираження і не має значення), її не можна
вважати знаком. Це одиниця, яка служить для побудови і розрізнення
знаків, що, за термінологією Л. Єльмслева, є фігурою. Фонема не має і
перелічених вище функцій, які притаманні знакові.

Морфема є двосторонньою одиницею, тобто має і план вираження, і план
змісту. Наприклад, у слові рука є дві морфеми. Корінь рук- виражає ідею
руки, а флексія -а має аж три граматичні значення: називний відмінок,
однина, жіночий рід. Однак ці значення реалізуються не самостійно, а
тільки в складі цілого слова. Морфема не може виступати одиницею
комунікації самостійно. Враховуючи все зазначене про морфему, її слід
уважати напівзнаком (термін В. Ко-духова).

Слово — двостороння одиниця, йому притаманні всі знакові функції, через
що є підстави саме слово вважати мовним знаком.

Речення не є знаком, бо складається зі знаків і належить до рівня
структур.

Оскільки слова комунікативну функцію виконують у реченні, точніше у
висловленні, то дехто схильний думати, що повноцінним мовним знаком є
тільки речення. Погодитися з такою думкою важко, бо, по-перше,
речення-висловлення не є замінником якогось предмета дійсності, а
виражає цілу, інколи дуже складну, ситуацію; по-друге, якщо прийняти
висловлення за знак, тоді це не узгодиться з основними ознаками знака.
Так, зокрема, у висловленні не може бути асиметричності плану вираження
і плану змісту. За такого підходу до проблеми знаковості, як зауважує 3.
Д. Попова, можна тлумачити як знак не лише речення, а й текст, що
насправді пропонують деякі мовознавці, особливо представники лінгвістики
тексту. Що ж стосується речення як одиниці мови (не мовлення), то воно
становить собою лише схему і, таким чином, позначає відношення між
мисленнєвими образами [Попова 1987: 72].

Отже, у мові виділяють субзнаковий, знаковий і суперзнаковий рівні.
Фонеми належать до субзнакового рівня, слова — до знакового, речення —
до суперзнакового. Якщо ж врахувати проміжні одиниці, то схема буде мати
такий вигляд:

Речення (висловлення) — суперзнаковий рівень

Словосполучення

Слово — знаковий рівень

Морфема

Склад

Фонема — субзнаковий рівень

Мова і несловесні форми спілкування (паралінгвістика і паракінесика)

Людське мовлення супроводжують невербальні (несловесні) системи знаків.
Саме невербальні знаки зумовлюють найбільшою мірою відмінність між усним
і писемним мовленням. Якщо в писемному мовленні є лише один канал
інформації (текст), то усне мовлення має два канали інформації: текст
(висловлювані слова) та інтонація, міміка, жести тощо. Другий канал є
надзвичайно вагомим при спілкуванні.

Розповідають, що колись Ф. Достоєвський виголосив чудову промову про О.
Пушкіна. Пізніше цю промову було опубліковано. Прочитавши її, ті, хто
слухав Достоєвського, з подивом зауважували, що це зовсім інша промова.
Однак це була та сама промова, промова великого майстра слова, але в
надрукованому вигляді вона була позбавлена значної долі своєї сили
впливу.

Дехто вважає, що несловесний канал дає слухачеві інформації більше, ніж
словесний. На доказ цього наводиться зауваження Р.-М. дю Гара про своїх
героїв із його твору «Сім’я Тібо»: «Слова були для них порожнім звуком.
Проте погляди, усмішки, тембр голосу, найнезначніші порухи вели між
собою безугавну розмову».

Несловесну інформацію вивчають паралінгвістика і паракінесика. До
паралінгвістика належать усі ті способи передачі інформації, які
пов’язані зі звучанням мови: акустичні характеристики голосу (тембр,
висота, гучність), паузи, інтонація тощо. До паракінесика належать жести
і міміка.

Тембр голосу впливає на сприймання інформації. Деренчливий чи писклявий
голос втомлює слухача, а голос приємного тембру привертає увагу. Крім
того, уміння володіти тембром може вносити додаткові відтінки до
інформації: одна річ, коли щось буде сказано ніжним, оксамитовим
тембром, а інша, коли щось вимовляється з металом у голосі.

Надзвичайно важливу роль у спілкуванні відіграє інтонація. Недаремно
кажуть: важливо не те, що говорять, а як говорять. Англійський
письменник Бернард Шоу зауважив, що існує п’ятдесят способів сказати так
і п’ятсот — ні. Антон Макаренко зізнавався, що педагогом відчув себе
тільки тоді, коли зміг один і той самий наказ віддавати двадцятьма
різними інтонаціями. Розповідають, що один італійський актор,
перебуваючи на гастролях у Польщі, де мав незрівнянний успіх, поза
програмою, викликаний на біс, прочитав якийсь монолог. Слухачам здалося,
що це був монолог страшного злочинця, який зараз розкаюється у скоєному
і щиро просить прощення. Зал перейнявся таким співчуттям до «героя», що
в багатьох із слухачів на очах з’явилися сльози. Потім з’ясувалося, що,
не підготувавши запасного номера, артист вимовляв по-італійському цифри
від одиниці до сотні. За допомогою інтонації можна до протилежного
змінити зміст фрази. Саме від інтонації найбільшою мірою залежить те, що
одна й та сама дійова особа в певній п’єсі, яку раніше в театрах
інтерпретували як негативну, тепер по-новому «прочитана» як позитивна.

Глибоке смислове навантаження в мовленні мають паузи. Це здається
парадоксом: людина мовчить, а інформація слухачам поступає. Невипадково
Цицерон зауважив: «Наисильніший крик — у мовчанні». Ця ж думка передана
і в таких поетичних рядках Василя Симоненка:

Не жартуй наді мною, будь ласка,

І говорячи, не мовчи.

Нащо правді словесна маска?

Ти мовчанням мені кричи.

Згадаймо ще знамениту німу сцену в «Ревізорі» Миколи Гоголя. Напружені,
повні внутрішньої динаміки діалоги п’єси раптом змінюються загальною
паузою, і вона краще від усяких слів виносить присуд дійовим особам.

Що стосується паракінесики, то варто назвати такий факт: антропологи
виявили, що людське тіло може приймати до тисячі найрізноманітніших
стійких поз, значна частина яких має чітко виражене комунікативне
призначення. Міміка і жести підсилюють інформацію, а іноді створюють
певний підтекст, навіть антонімічно переосмислюють сказані слова, таким
чином ілюструючи відому сентенцію, що мова дана для того, щоб
приховувати думки. Не треба упускати з уваги й те, що у спонтанному
мовленні, коли важко підшукати потрібне слово, його заміняють жестом.
Якщо, наприклад, запитати, що таке кручені сходи або брижі, будь-яка
людина, навіть дуже обдарована в мовному плані, мимовільно починає рукою
зображати спіраль або кистю руки в горизонтальному положенні похитувати
пальцями [Рус. разг. речь 1973: 465].

Мовознавці зрозуміли важливість міміки і жестів у спілкуванні, особливо
якщо врахувати, що вони мають і національну специфіку; це засвідчує
створення останнім часом словників жестів і міміки (див., наприклад:
Акишина А. А., Кано X., Акишина Т. Е. Жесты и мимика в русской речи.
Лингвострановедческий словарь. — М., 1991). Майбутній учитель (не тільки
словесник) повинен бути обізнаний з невербальними знаковими системами,
щоб ефективно й цілеспрямовано використовувати в своїй педагогічній
роботі другий канал інформації, активно впливати на вихованців.

Отже, мова як своєрідна семіотична система є полі-функціональною,
багаторівневою і глобальною за значенням. Це вторинна природна
багатовимірна динамічна система, яку супроводжують невербальні системи
знаків.

Використана література

1. Общее языкознание/ Под общ. ред. А. Е. Супруна. — Минск, 1983. — С.
122—140.

2. Общее языкознание: Формы существования, функции, история языка / Отв.
ред. Б. А. Серебренников. — М., 1970. — С. 96—196.

3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство. — К., 1996. — С. 162—165,
176—187,193—195.

4. Ветров А. А. Семиотика и ее основные проблемы. — М., 1968.

5. Волков А. Г. Язык как система знаков. — М., 1966.

6. Лосев А. Ф. Знак. Символ. Миф. — М., 1982.

7. Маслов Ю. С. Знаковая теория языка// Вопр. общ. языкознания. — Л.,
1967.

8. Кочерган М. П. Мова як знакова система// Укр. мова і літ. в школі. —
1973. — № 4.

9. Панов Е. Н. Знаки, символы, языки. — М., 1978.

10. Проблема знака и значения. — М., 1969.

11. Солнцев В. М. Языковой знак и его свойства// Вопр. языкознания. —
1977. — № 2.

12. Соломоник А. Семиотика и лингвистика. — М., 1995.

13. Степанов Ю. С. Семиотика.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020