7
Реферат на тему
Мовознавство в СРСР (20-40 роки ХХ ст.)
ПЛАН
1. Умови розвитку лінгвістичної науки.
2. Концепції Миколи Яковича Марра.
3. Олександр Матвійович Пєшковський .
4. Лев Володимирович Щерба
5. Євген Дмитрович Поливанов
6. Іван Іванович Мещанинов
Використана література
1. Умови розвитку лінгвістичної науки.
Мовознавство в СРСР пройшло складний шлях. Ідеологічний прес і штучно
створена ізоляція вчених від світового наукового співтовариства
негативно позначилися на стані лінгвістичної науки. Ідеї зарубіжного
мовознавства (структуралізм, неогумбольдтіанство тощо) не отримали
поширення. Переважна більшість учених дотримувалася старих, передусім
молодограматичних, поглядів. Марризм, який тривалий час посідав
монопольне становище, завдав великої шкоди розвитку мовознавчої науки.
Водночас чимало радянських учених висунули оригінальні ідеї, які
випереджали зарубіжну лінгвістику.
Після жовтневого перевороту радянське мовознавство продовжувало
розвивати традиції, які було закладено в Росії у дожовтневий період
Харківською, Московською і Петербурзькою лінгвістичними школами. В
основному розвиток мовознавства відбувався у руслі молодограматизму, хоч
деякі вчені (Л. В. Щерба і Є. Д. Поливанов) шукали оригінальні підходи
до вивчення мовних явищ і висунули ідеї, відмінні від ідей зарубіжного
мовознавства.
У перші роки радянської влади помітним було деяке пожвавлення в
мовознавстві, пов’язане з інтересом до вивчення раніше табуйованих мов
різних етносів, що населяли країну. Учені розробляли писемність на
латинській графічній основі для безписемних мов, а це вимагало
ґрунтовного дослідження їхньої внутрішньої структури, що давало
безцінний матеріал для теоретичних узагальнень. Однак період піднесення
був нетривалим. Посилювався тоталітарний режим, науці нав’язували як
єдино правильну марксистську методологію. Так зване «мовне будівництво»,
гучно розрекламоване в засобах масової інформації, згорталося. Складені
алфавіти на латинській основі для всіх тюркських, фінно-угорських,
деяких кавказьких, іранських, тунгусо-маньчжурських та палеоазіатських
мов народів СРСР у 30-ті роки було переведено на кирилицю, щоб не
відрізнялися від російського. Русифікаторська політика призвела до
поступового відмирання багатьох мов. Ті вчені, які не поділяли нової
ідеології й політики, змушені були покинути країну (Бодуен де Куртене,
Поржезинський, Трубецькой, Якобсон та ін.) і продовжувати свої
дослідження за кордоном. Інші, які мали сміливість залишитися в країні і
відстоювати свої погляди, загинули в тюрмах і концтаборах (Поливанов,
Дурново, Ільїнсь-кий) або перебували на засланні (Селіщев, Виноградов,
Сидоров та ін.). Були й такі, хто щиро, а хто з принуки стали служити
новому режимові й розробляли марксистсько-ленінське мовознавство. Одним
із них був М. Я. Марр — творець так званого «нового вчення про мову».
2. Концепції Миколи Яковича Марра.
(1864—1934) народився на Кавказі в м. Кутаїсі, закінчив у 1890 р.
Петербурзький університет (спеціальність «сходознавство»), згодом став
професором цього ж університету. У 1912 р. обраний дійсним членом
Петербурзької академії наук. Зробив вагомий внесок у вірмено-грузинську
філологію, зокрема дослідив і опублікував низку давніх пам’яток
вірменської та грузинської літератур. Досліджував також кавказькі мови
(картвельські, абхазьку та ін.), історію, археологію й етнографію
Кавказу.
Вивчаючи картвельські мови, він висунув ідею спорідненості цих мов із
семітськими, берберськими, баскською, готтентотською та ін., але науково
її не довів. Назвав цю сім’ю мов яфетичною. Яфетичні елементи, тобто
кавказький субстрат, став шукати в мовах усього світу, в тому числі в
українській (у 1930 р. він опублікував своє дослідження «Яфетичні зорі
на українському хуторі»). Коли ж ця гіпотеза стала суперечити даним
наукового мовознавства, то Марр «усунув» суперечність, оголосивши все
індоєвропейське мовознавство застарілим і несумісним із марксизмом,
запропонувавши натомість «нове вчення про мову», яке назвав «марксизмом
у мовознавстві» (попереднє мовознавство охарактеризував як буржуазне).
Відступивши від наукових традицій, користуючись підтримкою правлячої
компартії та уряду, Марр установив монополію свого «вчення». Усі інші
напрями, в тому числі порівняльно-історичне мовознавство, як буржуазні,
перестали ієнувахи. 1922 р. Марр створив у Петрограді Яфетичний
інститут АН для опрацювання «нового вчення про мову» (після смерті
вченого перейменований на Інститут мови і мислення імені М. Я. Марра, а
в 1950 р. реорганізований в Інститут мовознавства АН СРСР).
«Нове вчення про мову» — це еклектична суміш ідей Гумбольдта про
стадіальність у розвитку мов, Шухардта про схрещування мов, філософів
XVII—XVIII ст. про походження мови та майбутню світову мову і
марксистської філософії (положення про революційні стрибки в розвитку
мови і відображення в ній економічного базису).
Основні положення «нового вчення про мову» такі:
1)мова є надбудовою над базисом, тому має, як будь-яка інша надбудова
(релігія, мистецтво, література тощо), класовий характер;
2) перехід суспільства з однієї формації в іншу супроводжується
переходом мови з одного стану в інший. Цей перехід має стрибкоподібний
характер, що відображає революційні стрибки в суспільстві;
3)усі мови розвиваються за однаковими законами, але з різною швидкістю.
Вони проходять одні й ті самі стадії. Ізолюючі мови відповідають
первіснообщинній формації, аглютинативні — родовій організації
суспільства, флективні — класовому суспільству. Флективні мови
представляють найвищу стадію в єдиному глотогонічному процесі;
4) розвиток мов іде від їх множинності до єдності, тобто простежується
лише процес інтеграції мов, а не їх диференціація, тому не було жодної
прамови. Навпаки, спочатку було значно більше мов, ніж є нині. Шляхом
схрещування кількість мов поступово зменшується, і за комунізму буде
одна мова для всього людства;
5) методом дослідження мов є чотириелементний палеонтологічний аналіз,
який полягає у пошуку в кожному слові будь-якої мови одного з чотирьох
елементів (sal, ber, jon, ros), від яких нібито беруть початок усі мови
світу.
Попри зовнішню новизну «нове вчення про мову» насправді було поворотом
до мовознавства XVII-XVIII і початку XIX ст. Тут чітко простежуються
спрощений вульгарно-соціологічний підхід до мови і фантастичні ідеї. Як
зазначив В. І. Абаєв, «вірити в те, що первинні звукові комплекси дійшли
до нас через десятки тисячоліть і можуть бути нами розпізнані в кожному
слові й служити основою будь-якого етимологічного аналізу, — це таке
забуття фактора часу, така втрата історичної перспективи, яким важко
знайти виправдання». Марр ігнорує звукові закони й морфологічні
відмінності між мовами.
Теорія Марра вела мовознавство у глухий кут. Однак вона була співзвучною
суспільно-політичній ситуації в СРСР, тому її стали поширювати
адміністративним шляхом як єдино правильну. З часом з’ясувалося, що
теоретичні положення «нового вчення» неможливо застосувати в конкретній
дослідницькій практиці, що викликало критику з боку мислячих
мовознавців, яка закінчилася дискусією 1950 р. і реабілітацією
порівняльно-історичного мовознавства.
Незважаючи на «аракчеєвський режим» марристів, багато вчених різних
поколінь продовжували розвивати мовознавство у традиціях дожовтневих
парадигм, а деякі з них навіть одверто ігнорували «нове вчення». До них
належать О. М. Пєшковський, Л. В. Щер-ба, Є. Д. Поливанов та ін.
3. Олександр Матвійович Пєшковський .
1878— 1933) розвивав традиції Московської лінгвістичної школи
Фортунатова, поєднуючи їх з ідеями Потебні. У праці «Російський
синтаксис у науковому освітленні» (1914; третє видання — 1928, останнє,
шосте, — 1956) виклав свою загальнонаукову концепцію, спрямовану проти
логічного підходу до вивчення й інтерпретації мовних явищ. Синтезуючи
ідеї Фортунатова і Потебні, тобто формально-граматичний підхід із
психолого-семантичним, він створив оригінальну синтаксичну теорію. Новою
і продуктивною була його ідея використання в дослідженні мови методу
інтроспекції, тобто експерименту над собою. Він також обґрунтував
важливість прикладного мовознавства, основаного на нормативній точці
зору. На відміну від Соссюра припускав можливість свідомого втручання в
мову. Оригінальність його розуміння мови як системи в тому, що «мова не
складається з елементів, а дробиться на елементи. Первинними для
свідомості фактами є не найпростіші, а найскладніші, не звуки, а фрази
[…]. Тому не можна, власне, визначати слово як сукупність морфем,
словосполучення як сукупність слів, а фразу як сукупність
словосполучень. Усі визначення повинні бути побудовані у зворотному
порядку».
Повчальними й актуальними для українського сьогодення є думки
Пєшковського про значення єдності літературної мови для консолідації
нації й роль у цьому процесі шкільного вчителя: «Притягуючи дитину
шляхом нормування її мови до національного центру — Москви, шкільний
учитель оберігає внутрішню, духовну єдність нації, як солдат на фронті
оберігає територіальну єдність її. І наскільки ця охорона ще важливіша
від військової, ясно з того, що територіальний розпад не виключає
можливості подальшого злиття, а духовний розпад — навіки».
4. Лев Володимирович Щерба
(1880—1944) — видатний теоретик мови, фонетист, лексиколог, лексикограф,
граматист і методист. Закінчив у 1898 р. гімназію в Києві, а в 1903 р. —
Петербурзький університет. Учень Бо-дуена де Куртене, засновник
Санкт-Петербурзької фонологічної школи. Ще до жовтневого перевороту
створив у Петербурзькому університеті фонетичну лабораторію.
Свою фонологічну теорію він виклав у працях «Російські голосні в
кількісному і якісному відношенні» (1922) і «Фонетика французької мови»
(1937). На відміну від Бодуена де Куртене фонему визначав не
психологічно, а на основі фонетичних критеріїв як клас близьких за
фізичними властивостями (фізичною подібністю) звуків, як звуковий тип,
здатний диференціювати слова і їх форми. Так, у російському слові вода
[влда] звуки [л] і [а] розглядає як різновиди однієї фонеми . Реально
вимовлювані звуки кваліфікує як варіанти (відтінки) фонеми, тобто як те
конкретне, в якому реалізується загальне (фонема).
У праці «Про частини мови в російській мові» (1928) Щерба викладає
власне розуміння частин мови. Заперечує формальний підхід до визначення
частин мови, якого дотримувалася Московська лінгвістична школа: частини
мови виділяли за морфологічними ознаками. На його думку, частини мови —
не морфологічні і не синтаксичні класи, але їх не можна також виділяти
лише на основі семантичного критерію, тобто слід враховувати всі три
критерії: семантичний, морфологічний і синтаксичний. Уперше в
мовознавстві Щерба виокремлює як частину мови категорію стану (слова
типу треба, важко, жаль, рад тощо).
Велику теоретичну цінність має стаття Щерби «Про троякий аспект мовних
явищ і про експеримент у мовознавстві» (1931). Замість соссюрівської
дихотомії «мова — мовлення» він запропонував трихотомію «мовленнєва
діяльність — мовний матеріал — мовна система». Мовленнєва діяльність —
це говоріння і слухання; мовний матеріал — «сукупність усього, що
говорилося і розумілося», тобто тексти, які є результатом мовленнєвої
діяльності; мовна система — слова і граматика, ідеальний опис яких
«повинен вичерпувати знання певної мови». Мовна система «не наукова
абстракція», а «те, що об’єктивно виявляється в індивідуальних
мовленнєвих системах, які виникають під впливом цього мовного матеріалу.
Отже, в мовному матеріалі й треба шукати джерело єдності мови всередині
суспільної групи».
Таким чином, за Щербою, мовна система виводиться лінгвістами з мовного
матеріалу. Таке розуміння системи різко відрізняється від
еоссюрівсько-го, згідно з яким мовна система існує в мозку людини.
Основне завдання лінгвіста, на думку Щерби, — узагальнення фактів
мовлення і виведення з них системи мови, тобто створення словника і
граматики, адекватних дійсності, причому слід уникати схематизму і
формалізації.
Причини мовних змін Щерба вбачає у зовнішніх чинниках, хоча не ігнорує й
внутрішніх: «Інтереси розуміння й говоріння прямо протилежні, й історію
мови можна представити як постійне виникнення цих суперечностей та їх
подолання».
У цій самій статті Щерба наголошує на важливості експерименту в
мовознавчих дослідженнях. Результати аналізу тексту необхідно перевірити
експериментально. Експеримент може бути двох видів: звернення до
інформанта й експеримент на собі (самоспостереження, інтроспекція).
«Індивідуальна мовленнєва система є виявом мовної системи, а тому
дослідження першої є пізнанням другої цілком законно і вимагає лише
поправки у вигляді порівняльного дослідження низки таких індивідуальних
мовних систем». В експерименті велику цінність, на думку Щерби, мають
негативні результати: «вони вказують або на неправильність
постульованого правила, або на необхідність якихось обмежень, або на те,
що правила більше немає, а є тільки факти словника та ін.».
Чимало важливих теоретичних проблем порушує Щерба у праці «Чергові
проблеми мовознавства», опублікованій уже посмертно (1945). Він
розглядає питання мовних розладів (афазій), мови жестів, двомовності,
взаємозв’язків між різними мовними рівнями, розрізнення активної і
пасивної граматики та ін. Зокрема, оригінальною є його класифікація
двомовності на чисту (друга мова засвоюється природним шляхом, тобто
через спілкування з її носіями) і змішану (мова вивчається в школі, де
«друга мова засвоюється через першу», тобто коли мовець відштовхується
від рідної мови). Змішана двомовність трапляється і в лінгвістичних
дослідженнях, де лінгвісти шукають категорії рідної мови в іноземній, що
з наукового погляду є недопустимим.
Що стосується розрізнення активної й пасивної граматики, то під ними
Щерба розуміє два різні підходи до її вивчення. Пасивною граматикою є
такий підхід, коли вчений чи вчитель школи у вивченні граматики йдуть
від форми до значення, а активною граматикою, коли йдуть від значення до
форми (ставиться запитання, як виражається певна думка). Обидва підходи
є важливими, але, на думку Щерби, потрібно ширше використовувати другий.
Починаючи з 60-х років XX ст. лінгвісти прислухалися до порад ученого.
Саме такий шлях досліджень (від значення до форми) практикують у
генеративній лінгвістиці, в моделі «смисл — текст», у функціональній
граматиці (праці О. В. Бондарка, І. Р. Вихованця та ін.).
5. Євген Дмитрович Поливанов
(1891—1938) — один із найвидатніших мовознавців 20 — 30-х років XX ст.^
Це, за висловом відомого письменника і літератора В. Б. Шкловського,
геніальна і трагічна постать у радянському мовознавстві. Закінчив
Петербурзький університет (був учнем Бодуена де Куртене). Володів
японською, китайською, узбецькою, казахською, бухарсько-єврейською,
дунганською, корейською, мордовською, чуваською і багатьма європейськими
мовами. Брав активну участь у створенні алфавітів для безписемних
народів Середньої Азії. Відкрито виступав проти вчення Марра, за що був
позбавлений в 1926 р. роботи і змушений виїхати до Середньої Азії. Тоді
було заборонено друкувати його праці в Москві та Ленінграді ^J3a його
життя надруковано «Лекції зі вступу до мовознавства і загальної
фонетики», «Вступ до мовознавства для сходознавчих вищих навчальних
закладів» (1928), «Російську граматику в зіставленні з узбецькою мовою»
(1933), «Досвід власної методики викладання російської мови» (1935).
Окремі його статті вийшли друком у виданнях Празького лінгвістичного
осередку. _і
Поливанов увійшов в історію мовознавства як оригінальний теоретик,
соціолінгвіст, творець теорії мовної еволюції, основоположник історичної
фонології^ Він заклав лінгвістичні й методичні основи навчання
росій-ської мови як іноземної. Для його вчення характерний системний
підхід до вивчення мовних явищ, що поєднувався з їх психологічною й
антропоцентричною інтерпретацією, прагненням розкрити
причиново-наслідкові відношення в мовних процесах, намаганням пов’язати
лінгвістику з потребами суспільства.
і Учений був переконаний, що мовознавство повинно стати соціологічною
наукоюГ7До проблем соціолінгвістики він відносив інтерпретацію мови як
соціального історичного феномену, опис мови та її діалектів із
соціолінгвістичного погляду, вивчення причинових зв’язків між
соціально-економічними і мовними явищами, обґрунтування мовної політики.
Причини змін у мові Поливанов убачав у «ліні людській або — що є те саме
— у прагненні до економії трудової енергії». Однак він не заперечував і
ролі соціальних чинників, які, на його думку, впливають не прямо, а
опосередковано. Так, зокрема., економічно-політичні зміни призводять до
змін контингенту носіїв мови, а це стає причиною появи так званого
соціального субстрату мови. Суспільні зрушення відображаються тільки в
лексиці і фразеології, але не у фонетиці й граматиці.
До чинників мовних змін Поливанов відносив і контактування мов. Він
визнавав можливість змішування і схрещування мов, розрізняючи в цьому
процесі гібридизацію, під якою розумів сходження неспорідне-них мов, і
метизацію, тобто вторинне сходження споріднених мовД,
У питанні мовного будівництва Поливанов був прибічником рівноправ’я мов.
Щодо свідомого впливу на мову займав помірковану позицію.^Вважав, що
декретами нічого ввести в мову неможливо,.’ Змінити в мові можна лише
те, що відповідає закономірностям і що не належить системі. Іншими
словами, зміни можуть стосуватися лише графіки й орфографії. Допускав
також і свідомі зміни у словнику. Літературна норма, на його думку, може
формуватися цілком свідомо.
Оригінальною є поливанівська класифікація лінгвістичних дисциплін. Він
поділив їх на три групи:
1) дисципліни, які вивчають минуле мови (історіо-логія);
2) дисципліни, які вивчають теперішній стан мови;
3) дисципліни, які вивчають майбутнє мови (прогностика).
Справжній лінгвіст повинен відповідати певним вимогам: бути творцем
мовних культур; мовним політиком, прогнозистом; «загальним лінгвістом і,
зокрема, історіологом; істориком культури». Слід зауважити, що Поливанов
указував на важливість прогностичної лінгвістики тоді, коли її, власне,
не було.
6. Іван Іванович Мещанинов
(1883—1967). Йому належить особливе місце у мовознавстві 20—40-х років.
Хоч він був марристом, однак неординарний талант дослідника допоміг йому
вийти за межі «нового вчення про мову» і створити оригінальну
лінгвістичну теорію. За освітою — юрист (закінчив юридичний факультет
Петербурзького університету в 1907 р.) й археолог (закінчив у 1910 р.
Археологічний інститут). Досліджував археологію Давнього Сходу. Був
директором Інституту антропології, археології і етнографії АН СРСР
(1933—1937). Перші мовознавчі праці опублікував у 1929 р. З 1939 до 1950
р. очолював Інститут мови і мислення імені М. Я. Марра АН СРСР. Відомими
працями Мещанинова є «Вступ до яфетидології» (1929), «До питання про
мову» (1934), «Нове вчення про мову. Стадіальна типологія» (1936),
«Загальне мовознавство» (1940), «Члени речення і частини мови» (1945),
«Дієслово» (1949).
У сучасному мовознавчому світі Мещанинов знаний як творець знаменитої
синтаксичної типології мов, побудованої на глибокому вивченні
індоєвропейських, кавказьких, тюркських, монгольських і палеоазіатських
мов. В основу цієї класифікації покладено структуру синтаксичних
конструкцій, а саме способи вираження суб’єкта і предиката. На основі
цього критерію він виділив 3 основні типи мов: пасивний, ергативний і
номінативний.
У пасивному типі мов, до якого належать інкорпоруючі мови (алеутська,
чукотська, нівхська, індіанська мова немепу), дієслово не має категорії
перехідності/неперехідності дії, а словесний комплекс, представляючи
єдине ціле, включає до свого складу різні частини. Тут абсолютно
однаково виражаються предикативні й посесивні відношення між володарем і
тим, чим він володіє. Частини мови слабо диференційовані, дієслівні
форми утворюються від іменних основ.
В ергативних мовах, до яких належать іберійсько-кавказькі (грузинська,
абхазька, адигейська, лезгинська та ін.), баскська, мови деяких народів
Азії й
Америки, речення з перехідними і неперехідними дієсловами мають різну
структуру: суб’єкт при неперехідному дієслові оформляється як об’єкт при
перехідному, а суб’єкт при перехідному дієслові стоїть в особливому
(ергативному) відмінку.
У номінативних мовах, до яких належать індоєвропейські фінно-угорські,
тюркські та семіто-хамітські, єдино можливою формою підмета є називний
(номінативний) відмінок незалежно від перехідності/неперехідності
дієслова. Тут суб’єкт рівнозначний підмету, предикат — присудку, а
об’єкт — додатку.
Синтаксична класифікація мов Мещанинова прийнята світовою лінгвістикою.
Намагаючись творчо розвинути маррівську теорію єдиного глотогонічного
(стадіального) процесу, Мещанинов розподілив виділені ним типи за
стадіями. Найстарішим типом назвав пасивні мови, а найновішим —
номінативні. Це суто декларативне, нічим не підтверджене положення.
Зрозуміло, що таких стадій у розвитку мов не було.
У праці «Члени речення і частини мови» Мещанинов детально проаналізував
співвідношення членів речення і частин мови, а також простежив способи
вираження синтаксичних відношень у словосполученні та реченні
(узгодження, керування, прилягання, інкорпорація). Щодо частин мови, то
дослідник вважає, що принципи їх класифікації є універсальними, але
конкретні системи можуть бути різними в різних мовах.
Вагомим внеском ученого у світове мовознавство є його вчення про
поняттєві категорії. Ці категорії, на відміну від граматичних, можуть не
мати формального вираження. Вони притаманні не окремим словам і системам
їхніх форм, а широким класам слів. Це універсальні категорії, властиві
всім або більшості мов світу (наприклад, категорії статі,
темпоральності, пер-сональності тощо). Завдяки своїй універсальності
вони дають можливість з одних і тих самих позицій описувати
різносистемні мови і виявляти їхню (категорій) специфіку вираження в
кожній із мов. Заслуга Мещанинова в тому, що він на прикладі поняттєвих
категорій показав автономність семантики і синонімічність лексичних і
граматичних засобів: лексика та граматика нерідко виконують одні й ті
самі функції (певна поняттєва категорія в одній мові може виражатися
формально й набувати статусу граматичної категорії, а в іншій —
лексичними засобами).
Використана література
1. Алпатов В. М. История лингвистических учений. — М., 1998. — С
227—265.
2. Л. А. Булаховский и современное языкознание. — К., 1987.
3. Зиндер Л. Р., Маслов Ю. С. Л. В. Щерба — лингвист-теоретик и педагог.
— Л., 1982.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
