15
Реферат на тему
Неогумбольдтіанство – течія мовознавста
ПЛАН
1. Вступ.
2. Європейське неогумбольдтіанство
3. Американське неогумбольдтіанство
4. Лінгвістичні погляди Б. Уорфа.
1. Вступ.
Одночасно зі структуралізмом виник інший мовознавчий напрям —
неогумбольдтіанство.
Неогумбольдтіанство — напрям у лінгвістиці, який характеризується
прагненням вивчати мову в тісному зв’язку з культурою її носіїв.
Таку назву цей напрям отримав у зв’язку з тим, що вперше проблема «мова
і народ» на широкій науковій основі була поставлена В. Гумбольдтом.
На думку Гумбольдта, у мові закладено певне світобачення, яке відображає
духовний світ народу — носія мови. Мова знаходиться між людиною й
зовнішнім світом, і людина бачить світ таким, яким він зафіксований у
рідній мові: «Людина оточує себе світом звуків, щоб сприйняти й засвоїти
світ предметів […]. Оскільки сприйняття й діяльність людини залежать
від її уявлень, то її відношення до предметів цілком зумовлене мовою».
Отже, за Гумбольдтом, як уже згадувалося, мова описує навколо людини
ніби зачароване коло, вийти з якого можна лише тоді, коли вступити в
інше коло, тобто вивчити іншу мову. Перехід на іншу мову спричиняє зміну
світобачення. На цих теоретичних засновках і на вченні про внутрішню
форму мови, яка, на думку Гумбольдта, фіксує особливості національного
світогляду, ґрунтується неогумбольдтіанство.
Виокремлюють два різновиди неогумбольдтіанства: європейське й
американське.
2. Європейське неогумбольдтіанство
Європейське неогумбольдтіанство виникло в 20-ті роки XX ст. в Німеччині
як реакція на обмеженість (однобічність) молодограматизму і прагнення
відродити гумбольдтівські традиції в мовознавстві.
Найяскравіший представник європейського неогум-больдтіанства — німецький
учений Лео Вайсгербер (1899 — 1985). До цього напряму належали також
німецькі мовознавці Йост Трір (1894—1970), Гарольд Гольц (нар. 1930),
Гюнтер Іпсен (нар. 1899), Петер Гарт-ман (нар. 1923), швейцарський
дослідник Ганс Глінц (нар. 1913) та ін.
Основні ідеї Вайсгербера викладено в чотиритомній праці «Про сили
німецької мови», яка вийшла в 1950 р. в Дюссельдорфі. Найважливіші
теоретичні положення містяться у другому томі «Про світогляд німецької
мови». Уже самі назви засвідчують тенденційність учення мовознавця,
необ’єктивне акцентування на національних рисах німецької мови та
культури, їхніх нібито перевагах над іншими мовами й культурами. За це
неодноразово праця Вайсгербера була піддана критиці.
Вайсгербер спирається на ідеї Гумбольдта (його метою було застосування
ідей Гумбольдта до розв’язання етнолінгвістичних проблем), приймає
теорію знакової природи мови Соссюра й теорію семантичного поля Трі-ра.
Від Гумбольдта, зокрема, вчений запозичив ідею, що мова — духовна сила
народу, рушійна сила історії.
Виходячи з положення про те, що мова — достеменний світ, який розкриває
дух народу, Вайсгербер називає мову «уявним проміжним світом», утвореним
внаслідок взаємодії світу речей і світу свідомості. Положення про
співвіднесеність світу мови із зовнішнім світом учений заперечує. Мова
сама створює навколишній світ. Вона є картиною світу і водночас
світоглядом народу, а оскільки кожна мова пов’язана з певним етносом, то
відмінність мов є відмінністю поглядів на світ. Представники різних
етносів бачать світ по-різному. Завдання мовознавців — проникнути у
світогляд мови. Для цього її потрібно вивчати як культу-ротворчий
феномен, оскільки вона творить культуру і фіксує результати цієї
творчості. Водночас мова виступає як сила, що творить історію, бо
«охоплює собою й духовно стимулює постійного носія історичного життя —
народ».
Культурний зміст мови, її світогляд Вайсгербер вивчає, використовуючи
методику семантичного поля, введеного в мовознавство Тріром. Суть цієї
методики полягає в тому, що семантичне поле однієї мови (слова, які
об’єднані на основі спільної семантичної ознаки, спільної теми)
накладається на відповідне поле іншої мови і в такий спосіб
установлюються їхні відмінності, зумовлені неоднаковим членуванням
мовами навколишнього світу. Семантичні поля двох мов ніколи не
збігаються, оскільки зафіксовані елементи реальності в одній мові не
повторюються в такій самій формі в іншій мові.
Для того щоб показати, що реальний світ і його відображення в мові не є
ідентичними, Вайсгербер звертається до картини зіркового світу. Зірки
об’єднані в сузір’я Ведмедиця, Скорпіон, Близнюки тощо не на основі їх
справжнього просторового розміщення, а на основі «земного бачення» (в
одне сузір’я потрапляють зірки, що перебувають на більшій відстані, ніж
зірки, які належать до різних сузір’їв). Водночас учений звертає увагу
на те, що це «земне бачення» не є стабільним і видозмінюється залежно
від часу в різних народів. Так, скажімо, картини зіркового світу давніх
греків, германців і китайців мають певні відмінності.
Роль мови, за Вайсгербером, не тільки в тому, що вона дає найменування
об’єктам «мисленнєвого проміжного світу». Мова є також тим засобом, за
допомогою якого створюється цей «мисленнєвий проміжний світ». Існує
стільки світів і стільки світобачень, скільки мов. З огляду на це
Вайсгербер застерігає, що сферу значення слів не можна сплутувати зі
сферою речей. Сфера значення належить до духовного, «мисленнєвого
проміжного світу», за допомогою якого здійснюється людське пізнання.
Так, слово Unkraut «бур’ян» є наслідком людського судження з практичного
погляду (непридатність для вживання, використання; шкідливість для
культурних рослин). Бур’ян не існує в природі, а тільки в свідомості
(міркуваннях, оцінці) людей. У природі існує осот, пирій, повійка тощо.
Завдання лінгвіста дослідити, як мова класифікує предмети і явища
зовнішнього світу, які відношення встановлює між ними, як їх оцінює,
іншими словами, розкрити своєрідність «картини світу» кожної мови та її
динаміку в часі. Сам Вайсгербер робить спробу дослідити картину світу
німецької мови в історичному ас-
пекті. Так, зокрема, він показує, що мовна картина тваринного світу в
середньоверхньонімецькій мові була зовсім іншою, ніж у сучасній
німецькій мові. Слово Wurm, яке в сучасній мові має значення «черв’як»,
позначало не тільки черв’яків, а й змій, драконів, павуків і гусениць,
тобто все, що повзає; слово Vogel «птах» — не тільки птахів, а й бджіл,
метеликів і мух, тобто все, що літає. Слова, яке б позначало тварин
взагалі, не було, зате були слова для йменування чотирьох груп тварин:
Tier «тварини, які бігають», Vogel «тварини, які літають», Visch
«тварини, які плавають» і Wurm «тварини, які повзають».
Суть праці німецького вченого полягає в тому, щоб показати активний
вплив мови на мислення і на еволюцію людської свідомості. У ній надмірно
акцентується на інтелектуальному аспекті мови. Мова, за Вайс-гербером,
керує розвитком людської свідомості, визначає шляхи її розвитку. Однак
усе це — перебільшення ролі мови в житті суспільства. Мова справді є
посередником між людиною й реальним світом, але лише в тому сенсі, що
без неї неможлива пізнавальна діяльність людини, не може ефективно
здійснюватися процес мислення.
3. Американське неогумбольдтіанство
Існує думка, що американське неогумбольдтіанство (цей напрям частіше
називають етнолінгвістикою) сформувалось незалежно від гумбольдтівських
традицій. Однак це твердження не є переконливим, оскільки в дослідженнях
американських етнолінгвістів відчутний відгомін ідей Гумбольдта.
Зародження американського неогумбольдтіанства пов’язують з іменем Франца
Боаса (1858—1942), який присвятив своє життя вивченню мов корінного
населення Північної Америки — ескімосів та індіанців. Його дослідницькі
праці (а в них загальнолінгвістичні погляди) представлені в колективному
«Довіднику мов американських індіанців» (1911). Він один із перших
звернув увагу на теоретичне значення вивчення мов американських
індіанців: «Психологічні основи і морфологічний розвиток американських
мов настільки незвичайні, що їх вивчення буде справжнім відкриттям для
лінгвістів, які працювали в галузі індоєвропейських або семітських мов.
Для лінгвіста, який звертається до мов нашого континенту, добре відомі
проблеми, що обговорювалися багато років, постають у новому світлі, у
нього швидко виробляється широкий погляд на лінгвістичні проблеми». В
етнографії, твердив Боас, на зміну загальним теоріям повинен прийти
ґрунтовний і безпристрасний аналіз усіх сторін життя кожного народу.
Слід зазначити, що Боас сповідував рівність усіх мов світу, був
непримиренним антирасистом.
Працю Боаса (дослідження індіанських мов) продовжив його учень Едуард
Сепір (1884—1939). За освітою він був антропологом, що позначилося на
його науковому світогляді. Свої дослідження проводив на стику етнології,
психології, соціології, психіатрії, фольклористики та релігії. Такий
широкий підхід до предмета дослідження позитивно вплинув на результати
наукових пошуків.
У Сепіра є розвідки із загального мовознавства, індіанських мов,
порівняльно-історичного мовознавства, психолінгвістики, соціолінгвістики
й культурології. Найвідомішою працею вченого є «Мова», яка вийшла друком
у 1921 р. Як зізнається сам автор «Мови», метою книжки було показати, що
таке мова у його розумінні, «як вона змінюється у просторі й часі та які
її взаємозв’язки з іншими людськими інтересами, з проблемою мислення, з
явищами історичного процесу, раси, культури, мистецтва». У книжці
розглянуто багато проблем: природа мови, внутрішня і зовнішня,
синхронічна й діахронічна лінгвістики, мова й мислення, мова й культура,
мова й література, мовні контакти, типологія мов та ін., і з кожної
проблеми автор висловив свою оригінальну думку.
Що стосується мови і мислення, то, за переконанням Сепіра, вони
взаємопов’язані, однак «межі мови і мислення не збігаються. У кращому
разі мову можна вважати лише зовнішньою гранню мислення на найвищому,
найзагальнішому рівні символічного вираження». Мова не тільки і не
стільки ярлик для думок, скільки спосіб мислення, тому мислення залежить
від конкретної мови, яка це мислення виражає. «Ми бачимо, чуємо або
іншим чином сприймаємо дійсність так, а не інакше тому, що мовні норми
нашого суспільства налаштовують на певний відбір інтерпретацій». У цій
цитаті відчувається відгомін думок Гумбольдта, викладених у праці «Про
різноманітність будови людської мови і її вплив на духовний розвиток
людства».
Щодо співвідношення раси, мови і культури Сепір вважає, що вони не
існують паралельно, «що їхні зони поширення найхимернішим способом
перехрещуються і що їхня історія розвивається відрубними шляхами». Як і
Боас, він стверджує, що немає рас вищих і нижчих.
Широковідомою є типологічна класифікація мов Се-піра. Традиційна
типологія мов його не влаштовувала, оскільки у ній зігноровано перехідні
(проміжні) типи (як взаємовиключні розглядалися флексія й аглютинація
тощо, хоч вони нерідко співіснують у тій чи іншій мові).
Типологічна класифікація мов Сепіра є багатовимірною. Вона ґрунтується
на трьох ознаках:
1) ступінь складності слова (аналітичні, синтетичні та полісинтетичні
мови);
2) ступінь злютованості елементів усередині слова (ізолюючі,
аглютинативні, флективні та символічні, тобто із внутрішньою флексією,
мови);
3)типи значень у мові та спосіб їх передачі (основні, або конкретні,
значення, які виражаються словами чи коренями; менш конкретні
дериваційні, які виражаються словотвірними суфіксами; ще більш
абстрактні конкретно-реляційні; суто реляціині синтаксичні значення (два
останні типи виражаються афіксами, внутрішньою флексією, а суто
реляціині — ще й порядком слів). Оскільки в усіх мовах представлені
перший і четвертий типи значень, то всі типологічні відмінності мов
стосуються наявності чи відсутності другого та третього типів.
На основі всіх названих вище ознак Сепір установив 21 тип мов. Так, до
простого суто реляційного ізолюючого аналітичного типу належать
китайська і в’єтнамська мови; до складного суто реляційного
аглютинативного синтетичного типу — турецька мова; до простого
змішано-реляційного флективного синтетичного типу — французька; до
змішано-реляційного фузійного аналітичного типу — англійська; до
змішано-реляційного символічного синтетичного типу — семітські мови. Ця
класифікація є всеосяжною та найбільш витонченою з усіх наявних, тому
отримала схвальну оцінку типологів.
У статті «Статус лінгвістики як науки» (1928) Сепір розглядає
взаємозв’язки мовознавства з іншими науками, наголошує на необхідності
співпраці лінгвістів із культурологами, психологами, соціологами.
Особливе значення надає антропології та історії культури, вважаючи, що
саме через мову можна вивчити культуру, бо «система культурних
стереотипів кожної цивілізації впорядковується за допомогою мови, яка
відображає певну цивілізацію». У цій статті ще більш рельєфно, ніж у
книжці «Мова», сформульовано положення про вплив мови на мислення й
поведінку людей: «Мова служить керівництвом до сприйняття «соціальної
дійсності». Хоч мова звичайно мало цікавить учених, які займаються
соціальними науками, вона має могутній вплив на їхню інтерпретацію
соціальних проблем і процесів. Людське створіння живе не в одному тільки
об’єктивному світі і не в одному тільки світі суспільної діяльності, як
це звичайно думають. Значною мірою людина перебуває в полоні конкретної
мови, яка є засобом вираження в цьому суспільстві […]• Факти
засвідчують, що «реальний світ» значною мірою несвідомо будується на
мовних нормах цього суспільства […]. Світи, в яких живуть різні
суспільства, — це різні світи, а не один і той самий світ із різними
навішаними на нього ярликами. Ми бачимо, чуємо і взагалі сприймаємо
навколишній світ саме так, а не інакше головним чином завдяки тому, що
наш вибір у його інтерпретації визначається мовними звичками нашого
суспільства».
Щодо зв’язку мови з культурою, то Сепір категорично заперечує будь-яку
кореляцію між формальним аспектом мови (фонетичною і граматичною
структурою) та культурою. З культурою пов’язана лише лексика, тобто
зміст мови. Історія мови й історія культури, на думку дослідника,
розвиваються паралельно. Тому культуру народів можна вивчати на основі
дослідження культурної лексики. Так, скажімо, можна реконструювати
культуру індоєвропейців на основі реконструкції індоєвропейського
словника.
Значну увагу приділяє Сепір функціям мови. На його думку, головною є не
комунікативна функція, а символічна (мова як засіб передачі знань і
вираження культури народу). Комунікативна функція є похідною від
символічної: «Нерідко важко чітко розмежувати об’єктивну реальність і
наші мовні символи, які до неї відсилають; речі, якості й події загалом
сприймаються так, як вони називаються». Сепір виділяє також такі
функції, як експресивну, соціалізації (мова —символ солідарності,
виділення певної групи людей із ширшого соціуму, що відповідає опозиції
«наш — чужий, не наш»), контактовстановлювальну, зберігання й
накопичення культури. Учений звертає увагу на ситуації, коли мовлення,
слова перетворюються на діла (наприклад, ситуація клятви), тобто на те
явище, яке нині інтерпретується як перформатив.
Надзвичайно актуальним є положення Сепіра, що випливає з функції
соціальної солідарності, про важливу роль мови у становленні й розвитку
національної самосвідомості.
Отже, Сепір порушив і зробив спробу вирішити багато
лінгвокультурологічних проблем, які залишаються актуальними і в наш час.
4. Лінгвістичні погляди Б. Уорфа.
Ідеї Сепіра розвинув американський учений Беджа-мен Уорф (1897—1941). За
фахом він був не професійним мовознавцем, а інженером з техніки безпеки
і служив у страховій компанії.
Як інженера з техніки безпеки, Уорфа цікавили причини пожеж. Унаслідок
тривалих їх пошуків він дійшов висновку, що нерідко причиною пожеж є
мова, яка не завжди точно відображає навколишній світ. Так, зокрема, на
складі, де цистерни з бензином, робітники ніколи не дозволяють собі
палити цигарки, бо знають, що це небезпечно. Проте, коли цистерни
порожні, вони це роблять, вважаючи, що порожня цистерна нічим не
загрожує. Так слово порожній (англ. empty) дезорієнтує робітників,
впливаючи на їхню небезпечну поведінку. Насправді нічого порожнього в
природі не існує. Усе заповнене повітрям, невидимими мікроорганізмами
тощо. У «порожніх» бензинових цистернах є випари, не менш небезпечні,
ніж бензин. Так Уорф зацікавився мовними проблемами. У вільний час він
відвідував лекції Сепіра і вивчив мову американських індіанців хопі.
Погляд на мову не скованого мовознавчими догмами інженера (погляд збоку)
зумовив виникнення нових неординарних ідей. Уорф опублікував лише
декілька статей, але це не завадило йому стати знаменитим. Згодом, уже
після його смерті, в 1956 р. ті статті видано окремою книжкою «Мова,
думка і дійсність».
Уорф виявив цілу низку відмінностей між англійською мовою і мовою хопі.
Насамперед це різне членування дійсності та різні способи її позначення.
Такі розходження між мовами звичайно мають місце тоді, коли сама
дійсність недостатньо чітко членується на складові частини (пор.
розбіжність у членуванні кінцівок — руки й ноги чи кольорового спектра в
українській і англійській мовах). Мовне членування дійсності, вважає
вчений, певною мірою впливає на мислення й поведінку людей. Так,
зокрема, складники кольорового спектра в різних мовах не збігаються (в
багатьох мовах не виділяють голубого кольору, у турецькій мові одним
словом позначають зелений, синій і голубий кольори тощо). Коли
представникам різномовних етносів запропонували сортувати різноколірні
папірці, то вони робили це так, як підказувала їм рідна мова. Мова ніби
диктує мисленню одне членування фактів дійсності і перешкоджає іншому їх
членуванню.
Уорф виявив, що в мові хопі й англійській мові різними є категорії числа
і часу; що в хопі немає необ-числювальних іменників, а всі непредметні
іменники не мають множини і не поєднуються з кількісними числівниками
(множина й кількісні числівники вживаються лише для позначення тих
предметів, які можуть утворювати реальну групу, наприклад, книжка, стіл,
горіх та ін., і не можуть вживатися зі словами типу день, крок, удар
тощо; українському Вони були там десять днів у хопі відповідає Вони були
там до одинадцятого дня). Граматичної категорії часу в хопі взагалі
немає. Часові назви передаються не іменниками, а прислівниками (нашим
літо, ранок, вечір у хопі відповідають прислівники, які означають
приблизно «коли жарко», «коли світає», «коли вечоріє»). Немає у хопі
перенесення просторової лексики на часову (відсутні словосполучення на
зразок довгий день, найближчий час). Такі відмінності у мові, на думку
Уорфа, зумовлені відмінностями в культурі, світобаченні.
Зіставляючи категорії часу, простору, субстанції, матерії в європейських
мовах, які, за Уорфом, мало різняться між собою (він їх об’єднує в
Standard Average European (скорочено SAE) «середньоєвропейський
стандарт»), і в мові хопі, вчений робить парадоксальний висновок:
уявлення часу, простору й матерії зумовлені мовною структурою і між
мовними структурами і нормами культури та поведінки існують зв’язки.
Уорф намагається виділити деякі властивості середньоєвропейської
культури й культури хопі, які зумовлені, за його переконанням, мовними
особливостями. У SAE мікрокосм використовує «слова, що позначають
предмети (тіла) і ті види протяжного, але безформного існування, які
називаються субстанцією, або матерією. Дійсність сприймається крізь
просторову форму + просторову безформну безперервність, співвідносну з
формою, як вміст співвідноситься з формою містилища. Не-просторові явища
мисляться як просторові, що несуть у собі ті ж поняття форми і
безперервності […]. Наше об’єктивізоване уявлення про час відповідає
історичності й усьому, що пов’язане з реєстрацією фактів […]. Подібно
до того, як ми уявляємо собі наш об’єктивізо-ваний час ніби простертим у
майбутнє так само, як він простирається в минулому, наше уявлення про
майбутнє складається на основі записів минулого». Хопі властивий «погляд
на світ як на щось, що знаходиться у процесі якоїсь підготовки», а
«фізичні і нефізичні явища розглядаються як вираження невидимих чинників
сили». У хопі немає ідеї історичності, інтересу до реєстрації фактів.
Водночас Уорф зауважує, що не все в культурі залежить від особливостей
мови. Необхідно враховувати й умови життя.
Безумовно, сама уорфівська ідея про взаємозв’язок мови й культури є
важливою й заслуговує на увагу. Щоправда, важко зрозуміти, що дослідник
вважає первинним, бо в нього є твердження, що: 1) мова впливає на
куль-ТУРУ і> таким чином, є первинною; 2) мова і культура розвиваються
паралельно, впливаючи одне на одного; 3) відмінності в мові спричинені
відмінностями в культурі.
Категорично про первинність мови Уорф стверджує у статті «Наука і
мовознавство», де заперечує вселюдські закони мислення. Мислення, за
Уорфом, залежить від мови, навіть від її граматики: «Факти мови є для
мовців частиною їхнього досвіду, і тому ці факти не піддаються
критичному осмисленню й перевірці. Таким чином, якщо хтось, дотримуючись
натуральної логіки, розмірковує про розум, логіку й закони правильного
мислення, він звичайно схильний просто йти за суто граматичними фактами,
які в його власній мові або родині мов становлять частину його
повсякденного досвіду, але в жодному разі не є обов’язковими для всіх
мов і в жодному сенсі не є спільною основою мислення». Дослідник
наводить факти, які засвідчують, що в мовах північноамериканських
індіанців немає багатьох категорій традиційної логіки.
Уорф доходить висновку: у мовному світі все відносне. Ми членуємо світ
так, як підказує рідна мова, і «стикаємося, таким чином, з новим
принципом відносності. Він полягає в тому, що подібні фізичні явища
дозволяють створити подібну картину всесвіту тільки за подібності або
принаймні за співвідносності мовних систем». Гіпотеза Уорфа отримала в
мовознавстві назву гіпотези мовної (лінгвальної) відносності. Оскільки
ідея цієї гіпотези була закладена ще Сепіром, то її називають ще
гіпотезою Сепіра—Уорфа.
У наш час гіпотезу Сепіра—Уорфа часто визначають як припущення про те,
що мислення й культура народу цілком зумовлені мовою. Однак ні Сепір, ні
Уорф такого визначення не давали. У статті «Відношення норм поведінки й
мислення до мови» Уорф навіть стверджував, що «між культурними нормами і
мовними моделями є зв’язок, але немає кореляцій або прямих
відповідників».
Зразу ж після оприлюднення гіпотеза викликала гострі суперечки в
наукових колах. У 1954 р. їй було присвячено дискусію лінгвістів,
антропологів, соціологів, психологів. Критикуючи гіпотезу, опоненти
вказували на те, що якби люди по-різному сприймали світ, то не розуміли
б один одного. Однак Уорф ніколи не стверджував, що абсолютно все в
мисленні й культурі зумовлене мовою.
Довести свою гіпотезу Уорфу не вдалося. Можна сперечатися про
достовірність тих чи інших прикладів, коректність їх інтерпретації, але
положення про те, що мови по-різному категоризують світ, є абсолютно
правильним. Як зазначив В. М. Алпатов, гіпотеза «була сформульована в
тому вигляді, в якому сам американський дослідник її не подавав, а потім
більшість лінгвістів просто заперечували те її крайнє формулювання, за
яке сам Б. Уорф не ніс відповідальності […]; деякі лінгвісти, навпаки,
надавали гіпотезі дуже великого значення, звичайно виходячи при цьому
більше з зага-льнофілософських, ніж конкретно-лінгвістичних принципів.
Що стосується самої гіпотези (якщо тільки не формулювати її в явно
абсурдному вигляді), то лінгвістика […] не могла й не може її ні
довести, ні заперечити» [Алпатов 1998: 226].
Нині гіпотеза стала ще популярнішою, ніж була за життя Уорфа. Багато
мовознавців шукають і накопичують факти для її підтвердження. Проблемам
зв’язку мови і культури й мовних картин світу присвячується багато
симпозіумів, конференцій, наукових збірників. Ведуться пошуки
об’єктивних методів, які б довели правильність чи хибність гіпотези. У
будь-якому разі заслуга Уорфа — в постановці цієї проблеми. Позитивним у
теорії Уорфа, як і в усьому неогумбольдтіанстві, є врахування «фактора
людини» й акцентування на змістовому аспекті мови.
Використана література
Кибрик А. Е. Сепир и современное языкознание // Сепир Э. Избранные труды
по языкознанию и культурологии. — М., 1993.
Звегинцев В. А. Теоретико-лингвистические предпосылки гипотезы
Сепира-Уорфа // Новое в лингвистике. — М., 1960. — Вып. 1.
Блэк М. Лингвистическая относительность (Теоретические воззрения
Беджамена Л. Уорфа) // Новое в лингвистике. — М., 1960. — Вып. 1.
Национальный язык и национальная культура. — М., 1978.
Гухман М. М. Лингвистическая теория Л. Вайсгербера // Вопросы теории
языка в современной зарубежной лингвистике. — М., 1961.
Чесноков П. В. Неогумбольдтианство // Философские основы зарубежных
направлений в языкознании. — М., 1977.
Подолян І. Е. Ідея лінгвальної відносності в сучасному науковому
контексті // Вісник Київського лінгвістичного університету. Серія
Філологія. — 2001. — Т. 4. — № 2.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
