.

Основні напрями в мовознавстві

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 8991
Скачать документ

3

Реферат на тему

Основні напрями в мовознавстві

другої половини XIX ст.

ПЛАН

1. Натуралістична концепція Шлейхера.

2. Інші предаставники лінгвістичного натуралізму.

3. Психологічний напрям

4. Олександр Потебня – відомий представник психологічного напрямку.

5. Використана література

Порівняльно-історичне мовознавство другої половини XIX ст.
супроводжувалося вдосконаленням прийомів лінгвістичного аналізу,
розширенням наукових горизонтів. Встановлюються зв’язки мовознавства з
іншими науками, формуються нові школи: натуралізм, психологізм,
молодограматизм.

1. Натуралістична концепція Шлейхера.

Першим напрямом, який виник у надрах порівняльно-історичного
мовознавства, був натуралізм.

Натуралізм — напрям, який поширював принципи і методи природничих наук
на вивчення мови і мовленнєвої діяльності.

Виникнення натуралістичної школи зумовлене бурхливим розвитком у
середині XIX ст. природничих наук. Основоположником натуралізму став
німецький мовознавець Август Шлейхер (1821—1868) — професор Єнського
університету. Основними працями Шлейхера є «Мови Європи в систематичному
огляді» (1850), «Морфологія церковнослов’янської мови» (1852), «Про
морфологію мови» (1859), «Підручник литовської мови» з хрестоматією і
словником (1856— 1857), «Порівняльно-історичні дослідження» (1848),
«Німецька мова» (1860), «Компендіум порівняльної граматики
індоєвропейських мов» (1861).

Натуралістична концепція мови найповніше і найчіткіше викладена у працях
«Теорія Дарвіна і мовознавство» (1863) і «Значення мови для природної
історії людини» (1865). У них у концентрованому вигляді

подано теоретичні погляди Шлейхера, в яких синтезовано ідеї Боппа,
Гумбольдта і Дарвіна.

Шлейхер вважає, що «встановлені Дарвіном для видів тварин і рослин
закони можуть бути застосовані в головних своїх рисах до організмів
мов». Цю тезу автор підкріплює окремими положеннями. Так, зокрема, він
переносить запозичену з біологічної систематики класифікацію рослин і
тварин (рід, вид, підвид, різновид, особина) на класифікацію мов: Роду
відповідає прамова, виду — мова певного етносу,’підвиду — діалект,
різновиду — говірка, особині — мовлення окремих людей.

Розвиток мови, за Шлейхером, відбувається за законами, які не мають
винятків (поняття законів розвитку мови вперше ввів у мовознавство саме
Шлейхер). Учений переносить на мову закон мінливості видів і ‘закон
боротьби за існування. На його думку, в мовознавстві навіть легше, ніж у
природознавстві, простежити зміну мов, установити походження нових форм
із колишніх, оскільки є давні пам’ятки писемності, які засвідчують факти
мов, що існували більше двох тисячоліть тому (санскрит, давньолатинська
та ін.). Як весь органічний світ розвивався з одноклітинних організмів,
так само й мови світу беруть свій початок від найпростіших мов.
Відмінності між мовами зумовлені відмінностями життєвих умов народів,
які користуються тією чи іншою мовою.

Положення Дарвіна про боротьбу за існування в рослинному і тваринному
світі, згідно з яким виживають найпристосованіші, найжиттєздатніші види,
знаходить своє підтвердження на матеріалі історії мов: «у теперішній
період життя людства переможцями у боротьбі за існування виявляються
переважно мови індоєвропейського племені; поширення їх безперервно
триває, тоді як багато інших мов уже витіснено».

Оскільки мова — це природний організм, то людина безсила суттєво щось
змінити в ній, так само як не може змінити будову людського організму.

Життя мови, за переконанням Шлейхера, складається з двох періодів:
доісторичного та історичного (цю тезу вчений запозичив у Гегеля). У
доісторичному періоді мова розвивається від простої до складної,
збагачується новими формами (тут Шлейхер іде за Гумбольдтом, який
стверджував, що всі вищі форми мови виникли з простіших: аглютинативні з
ізолюючих, а флективні з аглютинативних). В історичному періоді
відбувається регрес, розпад мови (звуки «зношуються», зникає багатство
форм, простежується тенденція до спрощення). Це період старіння і
поступового вмирання мови. Цим твердженням Шлейхер заперечує Гумбольдту,
який вважав, що мова постійно вдосконалюється. Він, як і романтики,
стверджував, що морфологічно складні давні класичні мови (санскрит,
давньогрецька, латинська) були найдосконалішими. Ця концепція
ґрунтувалася на матеріалі індоєвропейських мов, які змінювалися від
синтетизму до аналітизму.

Морфологічні типи мов, на думку Шлейхера, відповідають різним епохам у
розвитку землі: кристал — кореневі (ізолюючі) мови, рослинний світ —
аглютинативні мови, тваринний світ — флективні мови.

Під впливом природничих наук Шлейхер створив свою теорію родовідного
дерева. Його заслугою є те, що він чітко сформував поняття
індоєвропейської прамови, тобто мови, від якої походять усі
індоєвропейські мови. Такою мовою він цілком резонно вважав не санскрит,
як вважали до нього, а мову, яка існувала до появи писемності і зникла,
але яку на основі живих мов та пам’яток писемності мертвих мов можна
реконструювати. Санскрит, слушно доводить він, не індоєвропейська
прамова, а найстаріша представниця індоєвропейської родини мов. Згідно з
його теорією родовідного дерева колись єдина мова (прамова) внаслідок
розселення мовців по різних територіях розпалася на частини, а ті
частини в свою чергу розпадалися далі. На схемі родовідного дерева
показано етапи цього розпаду. схема уже застаріла, але принцип
генетичної класифікації використовують і нині. Теперитеорію родовідного
дерева синтезували з теорією хвиль Й. Шмідта, за якою індоєвропейська
мова існувала на великій території, не була єдиною, а складалася з низки
діалектів. Нові мовні явища, що виникали на певній території,
поширювались, як хвилі від кинутого у воду каменя.

Шлейхер вважав: що далі на схід живе народ, то більш давньою є його
мова, а що далі на захід, то менше давніх рис і більше новоутворень вона
має.

Для Шлейхера індоєвропейська мова була цілком реальною. Метою
компаративних досліджень він вважав реконструкцію індоєвропейської
прамови. Рекон-струюючи на основі фонетичних законів праформи, він
настільки був упевнений, що відтворює реальну прамову, що навіть написав
цією «мовою» байку «Вівця і коні». Компаративісти наступних поколінь,
знаючи про індоєвропейську мову значно більше, ніж Шлейхер, ніколи не
пробували повторити його експеримент. Сучасні вчені вважають, що поки що
немає процедури синхронізації реконструйованих праформ (реконструйовані
праформи можуть стосуватися різних епох існування прамови). Та й прамова
не була однорідною, а складалася з діалектів і говірок. Зрештою,
реконструювати можна те, що має залишки (сліди) в сучасних мовах, а те,
що зникло, реконструювати неможливо.

Шлейхер, на відміну від інших лінгвістів, розрізняв мовознавство і
філологію. Мовознавство відносив до природничих наук, а філологію — до
історичних. Мовознавця він порівнював із ботаніком (вивчає все, що є в
мові), а філолога (літератора) — із садівником (доглядає за мовою,
культивує все краще в ній).

2. Інші предаставники лінгвістичного натуралізму.

Натуралістичну концепцію мови, крім Шлейхера, розвивали німецькі вчені
Моріц-Карл Рапп (1803— 1883), який написав праці «Фізіологія мови»
(1840), «Порівняльна граматика як природнича наука» (1852); Макс Мюллер
(1823—1900), відомий своїми «Лекціями з науки про мову» (1861), в яких
дуже спрощено трактував мовну діяльність («Мозок виділяє думку, як
печінка виділяє жовч»), та американський лінгвіст Вільям-Дуайт Уїтні
(1827—1894), який у 1875 р. опублікував дослідження «Життя і ріст мови».

Натуралістична концепція, зокрема ідеї Шлейхера, справили вплив на
компаративістів наступного покоління — молодограматиків, які сприйняли
його положення про розвиток мови, в тому числі поняття мовного закону,
однак відмовилися від стадіальної теорії та від ідеї «розпаду» мов.

У мовознавстві залишилися сформульовані Шлейхе-ром принципи
порівняльно-історичного дослідження, концепція родовідного дерева,
робочі прийоми реконструкції праформ, зокрема позначення зірочкою (*)
незасвідчених реконструйованих форм (їх стали використовувати всі
компаративісти). Інші положення, зокрема пояснення причин розвитку мови
тільки біологічними чинниками, характеристика індоєвропейських мов як
найдосконаліших, відрив розвитку мов від історії суспільства, зазнали
критики. Адже мову не можна прирівнювати до організму, який
народжується, росте, розвивається, старіє і вмирає. Смерть мов має не
біологічний, а соціальний та історичний характер. Як зазначив О.
Потебня, «організм живе самостійно, а слово тільки в устах людини». Мова
може загинути тільки разом із народом — її носієм.

3. Психологічний напрям

Під впливом ідей Гумбольдта й у зв’язку з інтенсивним розвитком
психології в середині XIX ст. виник психологічний напрям у мовознавстві.

Психологічний напрям — сукупність течій, шкіл, концепцій, які
розглядають мову як феномен психологічного стану і діяльності людини чи
народу.

У цьому напрямі одразу виокремилися дві концепції — індивідуального
психологізму і колективного психологізму. Обидві концепції спираються на
ідеї Гумбольдта, який, з одного боку, пропагував
індивідуально-психологічний підхід до тлумачення мовних явищ, ратував за
врахування фактора людської особистості, індивідуальної психіки, а з
іншого, говорячи про загальнолюдський розум, мислення духа, стверджував,
що об’єднувальна функція свідомості виробляється колективно у процесі
спільної життєдіяльності, в якій мова відіграє вирішальну роль.
Представники індивідуального психологізму досліджували психологію
мовлення, тобто психічні процеси, пов’язані з мовленнєвими актами, а
представники колективного психологізму — психологію мови, тобто
психологічні закономірності, що виявляються в системі мови і в її
історичному розвитку. Непоодинокими були намагання синтезувати ці дві
концепції й розглядати мову і як специфічний вияв психології народу, і
як особливий механізм уявлень у душі окремої людини.

Психологізм характерний для порівняльно-історичного мовознавства всієї
другої половини XIX ст. Усі психологічні течії в мовознавстві об’єднані
розглядом мови як феномену психологічного стану й діяльності людини або
народу, різко негативним ставленням до логічної школи в мовознавстві й
акцентуванням на провідній ролі психології в поясненні мовних процесів.
У своїх працях психологісти наголошують на невідповідності логічних і
лінгвальних категорій, що є свідченням розриву з традиціями логічної
(раціональної) граматики, і на приматі ідеально-психічних категорій над
матеріально-мовними. Лінгвістичний аналіз нерідко підміняли
психологічним, якоюсь мірою позбавляю-чи лінгвістику власного предмета.
Психологізм, таким чином, став методологічною базою мовознавства.

Психологізм характерний для праць таких учених XIX ст., як Ф. Бенеке, Г.
Лотце, Г. Штейнталь, М. Ла-царус, О. Потебня, В. Вундт, К. Бюлер та ін.
Своєрідно розвивали психологізм і представники молодограматичного
напряму в мовознавстві.

Основоположником психологізму в науці про мову вважають Геймана
Штейнталя (1823—1899) — професора Берлінського університету,
послідовника ідей В. Гумбольдта і психолога Й.-Ф. Гербарта. У Гербарта
Штейнталь запозичив так звану асоціативну психологію, згідно з якою вся
діяльність людської свідомості зводиться до саморуху уявлень, що
керується законами асиміляції (поєднання і закріплення тотожних або
близьких уявлень), апперцепції (залежність нового сприйняття від маси
попередніх уявлень у свідомості індивіда) й асоціації (встановлення
зв’язків між уявленнями за подібністю, контрастом, суміжністю тощо).
Виходячи із законів руху уявлень, Штейнталь намагався пояснити утворення
й розвиток мови і мислення в індивіда. Ті самі закони, на його думку,
спричинили походження й розвиток мови в суспільстві.

Свою психологічну концепцію мови Штейнталь виклав у працях: «Граматика,
логіка і психологія, їх принципи і взаємовідношення» (1855), «Вступ до
психології та мовознавства» (1871), «Походження мови» (1851),
«Класифікація мов як розвиток мовної ідеї» (1850), «Характеристика
найважливіших типів будови мов» (I860), «Філософія мови» (1858),
«Філософія, історія і психологія та їх взаємовідношення» (1863).

Психологічну концепцію Штейнталя можна звести до таких найголовніших
ідей:

1) мовознавство належить до психологічних наук, оскільки мовлення — це
духовна діяльність;

2) предметом мовознавства є мова як об’єкт психологічного спостереження.
Мова — це «вираження усвідомлених внутрішніх, психологічних і духовних
рухів, станів і відношень за допомогою артикульованих звуків»;

3) «народний дух» знаходить своє відображення в моралі, звичаях,
вчинках, традиціях, фольклорі, але найбільше у мові, тому мовознавство
«є найкращим вступом до психології народу»;

4) проблеми сутності й походження мови є ідентичними, позаяк мова
постійно й однаковим способом породжується душею людини;

5) слід розрізняти предметне (логічне) і мовне мислення. Предметне
мислення — це уявлення про предмети і явища об’єктивного світу. Мовне
мислення — уявлення, вичленені зі сфери предметного мислення. Отримане
уявлення — це внутрішня форма. Мовне мислення пов’язане з «мовною
свідомістю»;

6) мова як психічне явище не виключає її залежності від суспільства. В
індивіда виникають психічні утворення, комплекси уявлень, які без впливу
інших людей не виникли б або виникли б дуже пізно.

Філософія мови Штейнталя є реакцією на логічну граматику XIX ст. і
натуралізм Шлейхера. Логічна концепція мови була представлена працями
німецького вченого Карла Беккера (1775—1849), особливо його розвідкою
«Організм мови» (1841), де найповніше викладено авторську теорію
логічної граматики. Зробивши критичний аналіз цієї праці, Штейнталь
доводить, що слово і поняття, речення і судження, граматичні категорії і
логічні категорії не є тотожними: «категорії мови і логіки несумісні і
так само мало можуть співвідноситися між собою, як поняття кола і
червоного». Не-сприйняття логічної концепції мови спричинило заміну
деяких традиційних мовознавчих термінів новими, наприклад, психологічний
суб’єкт, психологічний предикат тощо.

У 1860 р. Штейнталь із Лацарусом заснували «Журнал психології народів і
мовознавства», в якому популяризували свої психологічні погляди на мову.
Зокрема доводили, що мова — предмет психологічного спостереження. Позаяк
існує два розділи психології — індивідуальна психологія і психологія
народів, то можна стверджувати про психіку суспільства — народну
психологію. Завдання народної психології, чи психології народів, —
дослідження специфічних «способів життя і форм діяльності духа» в різних
народів. Через мовні явища дослідники прагнули осягнути «закони
духовного життя в націях, у політичних, соціальних і релігійних
спільнотах і встановити зв’язки типів мови з типами мислення й духовної
культури народів, тобто закладали основи нової науки — етнопсихології.

Вагомий внесок в етнопсихологію початку XX ст. зробив Вільгельм Вундт
(1832—1920) — німецький філософ і психолог, який написав 10-томну працю
«Психологія народів. Дослідження законів розвитку мови, міфів і звичаїв»
(1900—1920). Це перший спеціаліст-психолог (не мовознавець!), який
вивчав мову, її сутність, механізм функціонування й розвитку. Психологію
він вважав основною філософською наукою. Емпірична база будь-якого
наукового пізнання, на його думку, — психічний процес, який є предметом
психології.

Вундт створив свою систему народної (соціальної) психології. її об’єктом
є мова, міфи, звичаї, що, за його переконанням, відповідає трьом видам
психічних процесів — уявленням, почуттям і волі. Мова — першооснова
поезії та науки, міфи — релігії, звичаї — моралі. Індивідуальну
психологію Гербарта замінив власною волюнтаристською: замість спільності
уявлень, про яку говорили Штейнталь і Лацарус, використовував поняття
спільності імпульсивних вольових дій.

Із психологічних позицій він пояснював походження мови, розвиток
структурних типів мов, а також такі суто мовні явища, як типи речень,
порядок слів у реченні тощо. Оригінальним є його твердження, що
психологічною основою утворення речення є не поєднання уявлень в одне
ціле, як вважали до нього, а, навпаки, їх розщеплення (розкладення).

3. Олександр Потебня – відомий представник психологічного

напрямку.

Видатним представником психологічного напряму в слов’янському
мовознавстві є Олександр Опанасо-вич Потебня (1835—1891) — український
мовознавець, засновник Харківської лінгвістичної школи, визначна фігура
у світовій лінгвістиці, теоретик у мовознавстві, рівних якому не було в
Російській імперії. Крім мовознавства він досліджував проблеми
філософії, літературознавства, фольклору.

Усе життя Потебні пов’язане з Харківським університетом, де він навчався
і працював. Як лінгвіст, він вивчав проблеми загального мовознавства,
фонетики, морфології, синтаксису, семасіології, діалектології
слов’янських мов та порівняльно-історичної граматики індоєвропейських
мов. Надзвичайно багато уваги приділив дослідженню мови художніх творів
і взаємозв’язків мови й мистецтва.

Істотний вплив на Потебню справили ідеї Гумбольдта, якого він вважав
геніальним провісником нової теорії мови, зокрема його теорії мистецтва
й науки як явищ людської свідомості, що розвиваються в мові. Багато в
чому він був послідовником Штейнталя, особливо в поглядах щодо зближення
порівняльно-історичного методу із психологізмом.

До найважливіших праць Потебні належать «Думка і мова» (1862), «Мова і
народність» (1895), «Про націоналізм» (1905), «Із записок з руської
граматики» в чотирьох томах (т. 1—2, 1874; т. З, 1899; т. 4, 1941), «До
історії звуків руської мови» (1873—1886), «Замітки про малоруське
наріччя» (1866), «З лекцій із теорії словесності» (1894), «Із записок з
теорії словесності», «Слово о полку Ігоревім. Текст і примітки» (1878),
«Пояснення малоросійських і споріднених народних пісень» у двох томах
(1883—1887), «Про деякі символи в слов’янській народній поезії» (1860).

У науковій діяльності Потебні виділяють два періоди: перший (1860—1865)
— дослідження мови у зв’язку з опрацюванням філософсько-психологічної
теорії мови, яка ґрунтується на ідеях Гумбольдта і Штейнталя; другий
(1865—1891) — дослідження фонетики, граматики, діалектології
слов’янських мов і психології словесно-художньої творчості (Потебню
вважають творцем лінгвістичної поетики).

У праці «Думка і мова» Потебня досліджує питання про взаємозв’язок мови
і мислення.

Услід за Гумбольдтом він доводить, що «поезія і проза, мистецтво й наука
є явищами мови», що мова — це не раз назавжди сформований факт, а
діяльність, яка має великі можливості розвитку: «мова є засобом не
виражати вже готову думку, а створювати її […], вона є не
відображенням сформованого світогляду, а основою його формування».
Говорячи про нерозривний зв’язок мови і мислення, Потебня водночас
протестував проти підпорядкування граматики логіці, яке «[…]
призводить до змішування й ототожнення таких явищ мови, які є різними,
якщо приступити до спостереження з однією упередженою думкою про те, що
апріорність у спостережних науках, як мовознавство, дуже небезпечна».
Мовознавча концепція Потебні підкреслено психологічна.

Потебня розвинув положення Гумбольдта про те, що «всяке розуміння є
нерозуміння». Почуту фразу кожен розуміє не зовсім так (у такому
обсязі), як той, хто її вимовив. Це розуміння залежить від життєвого
досвіду, інтелектуального розвитку, психічних особливостей індивіда
тощо. Як ілюстрацію до цієї думки Потебня наводить «Silentium» І. А.
Тютчева:

Молчи, скрывайся и таи И чувства, и мечты свои!.. Как сердцу высказать
себя? Другому как понять тебя? Поймет ли он, как ты живешь? Мысль
изреченная есть ложь. Взрывая, возмутишь ключи — Питайся ими — и молчи!

Деякі вчені в цьому твердженні Потебні вбачали «суб’єктивно-ідеалістичне
розуміння слова», перебільшення розуміння по-своєму. Однак насправді
мовознавець лише констатує, що різні люди, розуміючи висловлене (почуте)
в основному однаково, вкладають у нього свої семантичні нюанси. Це
підтверджують сучасні асоціативні експерименти.

Мова, зазначає Потебня, пов’язана з мисленням, однак сфера мови не
збігається зі сферою думки. На зорі людства думка відставала від мови,
на середньому етапі розвитку людства вони розвивалися паралельно, а на
третьому етапі (етапі абстрактності) думка покидає мову як таку, що не
задовольняє її вимог. Саме цим, вважає Потебня, можна пояснити, що думка
художника, скульптора, музиканта реалізується не у слові, а думка
математика втілюється в умовних знаках.

При утворенні слова наявне вже враження зазнає нових змін, ніби вдруге
(повторно) сприймається. Це друге сприйняття називається апперцепцією. У
кожному слові дія думки полягає у порівнянні двох мислених комплексів —
пізнаваного і раніше пізнаного. Спільне між пізнаваним і пізнаним є
tertium comparationis, тобто тим третім, що служитиме основою для нової
номінації. Отже, сам процес пізнання є процесом порівняння.

Потебня творчо переосмислив поняття внутрішньої форми Гумбольдта,
звузивши його до конкретного, але більш визначеного поняття внутрішньої
форми слова. У кожному слові, за Потебнею, можна виділити суб’єктивне й
об’єктивне. Наприклад, суб’єктивним для слова стіл будуть форми стола,
матеріал, із якого він зроблений тощо, а для слова вікно — різні форми,
рами, різновид скла тощо. Якщо вилучити суб’єктивне, то в слові
залишаться звук (зовнішня форма) і етимологічне значення (об’єктивне,
внутрішня форма). Так, внутрішньою формою для слова стіл є постелене, а
для слова вікно — те, через що дивляться. «Слово, — продовжує Потебня, —
власне, виражає не всю думку, яка приймається за його зміст, а тільки
одну її ознаку. Образ стола може мати багато ознак, але слово стіл
означає тільки постелене».

Усе сказане про слово стосується й будь-якого твору мистецтва. Так, у
скульптурі Феміди, яка символізує правосуддя, зовнішньою формою є
матеріал, з якого вона зроблена, а внутрішньою — пов’язка на очах,
терези і меч. Символізм мови — поезія, втрата внутрішньої форми — проза.
У мові відбувається постійна зміна поетичного і прозаїчного мислення.
Багато слів із утраченою внутрішньою формою набувають нового значення, і
для цього нового значення з попереднього буде взято уявлення, образ.
Учення про внутрішню форму слова глибоко вкорінилося у світовій
лінгвістичній традиції.

Цікавим є вчення Потебні про «згущення думки», тобто зведення
різноманітних явищ до порівняно невеликої кількості знаків чи образів,
що особливо яскраво ілюструють байки і прислів’я: образ байки завжди
стосується багатьох осіб і ситуацій; це саме можна сказати й про
прислів’я. У слові згущення думки є його природним станом (воно майже
завжди співвідноситься з багатьма денотатами).

Розглядаючи план змісту слова, Потебня дійшов висновку, що потрібно
розрізняти ближче і дальше значення слова. Ближче значення слова —
значення, спільне для всіх мовців, воно містить лише ту інформацію, яка
потрібна для звичайного спілкування. Дальше значення містить
енциклопедичні знання. «Очевидно, мовознавство, — зазначає автор, — не
відхиляючись від досягнень своїх цілей, розглядає значення слів тільки
до певної межі. Так як говориться про всілякі речі, то без згаданого
обмеження мовознавство містило б у собі, крім свого незаперечного
змісту, про який не міркує жодна інша наука, ще зміст усіх інших наук.
Наприклад, говорячи про значення слова дерево, ми повинні би перейти в
галузь ботаніки, а з приводу слова причина або причинового сполучника —
трактувати про причинність у світі. Але справа в тому, що під значенням
слова взагалі розуміються дві різні речі, з яких одну, що підлягає
віданню мовознавства, назвемо ближчим, іншу, що становить предмет інших
наук, — дальшим значенням слова. Тільки одне ближче значення становить
дійсний зміст думки під час вимови слова».

Виходячи з того, що слово живе тільки в мовленні, де воно відповідає
одному акту думки, тобто має лише одне значення, Потебня заперечує
існування полісемії. Найменша зміна у значенні слова робить його іншим
словом. Тому немає полісемії, а є тільки омонімія.

Вагомий внесок Потебні в граматичну теорію. Він опрацював теорію
граматичної форми і граматичної категорії, вчення про частини мови,
теоретичні питання синтаксису. Заклав основи акцентології слов’янських
мов. Учений не тільки закликав вивчати мовні факти в системних зв’язках
і в історичній перспективі, а й довів, що мова є системою, яка перебуває
у постійному розвитку.

Досліджував Потебня і питання взаємозв’язків етносу і мови, дво- і
багатомовності, долю націй і мов. Засуджуючи денаціоналізацію, трактуючи
її як спідлення, стверджував, що всі мови мають право на вільний
розвиток і функціонування.

Підсумовуючи все сказане про психологічний напрям у мовознавстві, слід
зазначити, що українська школа психологізму багато в чому розходилася з
німецькою. Так, Потебня наголошував на специфічних рисах граматики, її
формальних властивостях, а Штейн-таль і Вундт акцентували на
психологічному аспекті, намагаючись виявити скоріше мову в психології,
ніж психологію в мові.

Психологічний напрям у мовознавстві справив помітний вплив на розвиток
науки про мову, зокрема на появу молодограматизму, представники якого
сприйняли ідеї про психологічну природу мови, але відкинули
етнопсихологію, як наукову фікцію, вважаючи єдиною реальністю для
лінгвіста індивідуальне мовлення.

Ідеї психологізму живлять лінгвістику до нашого часу. Так, у 50-ті роки
XX ст. виникла психолінгвістика. Психолінгвістичні ідеї пронизують
теорії неогум-больдтіанців і є вагомим компонентом таких сучасних
дисциплін, як етнолінгвістика (особливо в її відгалуженні —
етнопсихолінгвістиці), соціолінгвістика (нині існує така стикова наука,
як соціопсихолінгвістика), генеративна (породжувальна) граматика і
когнітивна лінгвістика.

Використана література

Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 37—54.

Томсен В. История языкознания до конца XIX века. — М., 1938. — С. 51—79.

Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по истории
лингвистики. — М., 1975. — С. 264—287, 326—352.

Лоя Я. В. История лингвистических учений. — М., 1963. — С. 36—56.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020