.

Світове мовознавство на початку ХХ ст.

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 5574
Скачать документ

8

Реферат на тему

Світове мовознавство на початку ХХ ст

(Казанська лінгвістична школа. Соціологічна лінгвістика. Казанська
лінгвістична школа)

План

1. Казанська лінгвістична школа, і. О. Бодуен де Куртене.

2. Соціологічний напрям.

3.Лінгвістична концепція Фердинанда де Соссюра

Використана література

1. Казанська лінгвістична школа, і. О. Бодуен де Куртене.

Казанська лінгвістична школа сформувалася в 70— 80-ті роки XIX ст.
Засновник цієї школи — І. О. Бодуен де Куртене, а її представниками були
його учні М. В. Крушевський, В. О. Богородицький, В. В. Радлов, С. К.
Булич, К. Ю. Аппель, О. І. Александров, П. В. Владимиров та ін. Ідеї
Казанської лінгвістичної школи викладені в ґрунтовних програмах лекцій,
прочитаних Бодуеном де Куртене в Казанському університеті, у книжці
Крушевського «Нарис науки про мову» (1883), у працях Богородицького
«Нариси з мовознавства і російської мови» (1901) та «Лекції з загального
мовознавства» (1911).

Іван (Ян) Олександрович Бодуен де Куртене (1845—1929) — видатний
російський і польський мовознавець із старовинного французького роду,
член Польської АН з 1887 р., член-кореспондент Петербурзької АН з 1897
p., дійсний член НТШ у Львові з 1914 р. Закінчив Варшавський університет
(Головну школу), після чого стажувався у Празі, Відні, Берліні,
Лейпцигу, де слухав лекції відомих мовознавців, у тому числі ПІлейхе-ра
і Лескіна. Листувався з Ф. де Соссюром, Г. Паулем, Г. Шухардтом, О.
Есперсеном, А. Мейе. Писав праці російською, польською, німецькою,
французькою, чеською, італійською, литовською та іншими мовами. Викладав
у Казанському (1874—1883), Юрієвському (Дерпському, Тартуському,
1883—1893), Краківському (1894—1899), Петербурзькому (1900—1918) і
Варшавському (1918— 1929) університетах. Був людиною прогресивних
поглядів. Виступав на захист прав малих народів Росії та їхніх мов, за
що був ув’язнений у 1914 р. Захищав українську мову, доводив її
окремішність і самобутність у публікаціях «Кілька слів про об’єктивну та
суб’єктивну самобутність України з погляду мовного, племінного,
національного й державного» (1925), «Про з’їзд славістів і про
платонічний панславізм» (1903), «Українське питання з позанаціональної
точки зору» (1913). Підтримував прагнення українців створити у Львові
національний університет («Українські університети в Польській державі»;
1922), контактував з І. Франком та В. Гнатюком. «Не та чи інша мова мені
дорога, — заявив він, — а мені дороге право людини залишатися при своїй
мові, вибирати її собі, право не піддаватися відчуженню від усебічного
використання власної мови, право людей вільно самовизначатися і
групуватися, також на основі мови».

Основні лінгвістичні ідеї Бодуена де Куртене викладені у працях «Деякі
випадки дії аналогії в польській мові» (1868), «Про давньопольську мову
до XIV ст.» (1870), «Дослід фонетики резанських говірок» (1874;
докторська дисертація), «Дослід теорії фонетичних альтернацій» (1895),
«Деякі розділи порівняльної граматики слов’янських мов» (1881), «Про
класифікацію мов» (1910) і в численних (600) статтях.

Лінгвістична концепція вченого була різко полемічною щодо панівної
молодограматичної парадигми. Вихід із кризи мовознавства кінця XIX ст.
він вбачав у зв’язку лінгвістики з психологією і соціологією, у
послідовному синхронному підході до мови, у відмові від обов’язкового
історизму. Не сприймав логіцизм і молодограматичні концепції мовних
законів: «Немає жодних “звукових законів”».

Бодуен де Куртене зосередив увагу на процесах, які мають місце в
індивідуальному мовленні. Він вважав, що реально існує лише
індивідуальне мовлення. Національна мова, на його думку, існує тільки в
ідеалі, а насправді це наукова фікція, «середнє випадкове поєднання мов
індивідів»: «Мова існує тільки в індивідуальних мозках, тільки в душах,
тільки у психіці індивідів або осіб, що становлять певне мовне
суспільство». Учений закликає вивчати людину як носія мови (щодо цього
Бодуен де Куртене солідарний з молодограматиками). Однак учений тут же
наголошує на нерозривності в мові індивідуального і загального: те, що є
в індивіда, є одночасно й загальним, що пояснюється однаковістю
психічних особливостей у всіх індивідів. Отже, мова є явищем
колективно-індивідуальним. На відміну від молодограматиків для концепції
Бодуена де Куртене характерний не індивідуальний, а колективний
(соціальний) психологізм. Є підстави стверджувати, що попри психологічну
забарвленість концепції їй притаманне розуміння соціальної суті мови:
«Сутність людської мови виключно психічна», — пише вчений, а далі
продовжує: «Оскільки мова можлива тільки в людському суспільстві, то
крім психічного аспекту ми повинні бачити в ній завжди аспект
соціальний. Основою мовознавства повинна служити не тільки індивідуальна
психологія, а й соціологія».

Новим для мовознавства XIX ст. є намагання Боду-ена де Куртене
обґрунтувати необхідність і важливість статичного (описового) аналізу
мови всупереч панівному на той час порівняльно-історичному. Не
заперечуючи порівняльно-історичного методу, вчений доводить, що для
розкриття механізму мови годиться тільки описовий метод, бо система мови
являє собою стійкий стан мовних компонентів. Так Бодуен де Куртене
підійшов до розрізнення двох станів мови: статики й динаміки, що пізніше
буде названо Ф. де Соссюром синхронією й діахронією. При цьому вчений
зауважує, що «в мові, як і загалом у природі, все живе, все рухається,
все змінюється. Спокій, зупинка, застій — явища позірні; це окремий
випадок динаміки за умови мінімальних змін». У мові одночасно діють
закони рівноваги і закони історичного розвитку мови. Статика стосується
перших, а динаміка — других.

Отже, мову Бодуен де Куртене розглядає як континуум, тобто діяльність,
що розгортається в часі і просторі. Ученого цікавлять причини мовних
змін. І він уперше в історії мовознавства виділяє таку причину, як
прагнення до зручності, до різного роду економії затрат, чим пояснюються
такі мовні зміни, як спрощення сполучень приголосних, явища асиміляції,
дисиміляції, регулярність морфологічної системи тощо. Поняття економії
мовних засобів отримало свій подальший розвиток у XX ст. (праці Є. Д.
Поливанова, Р. О. Якобсона, А. Мартіне).

Бодуен де Куртене розуміє мову як систему. Мова, вважав він, це така
сукупність, частини якої пов’язані між собою відношеннями значення і
форми. Кожне мовне явище можна вичерпно описати лише за умови врахування
його системних зв’язків. Так, зокрема, «фізіологічно тотожні звуки
різних мов мають різне значення, згідно з усією звуковою системою,
згідно з відношеннями до інших звуків». У мовній системі він виділяє три
підсистеми: фонетичну, морфологічну й синтаксичну. На відміну від Ф. де
Соссюра, який значно пізніше прийшов до думки про системність мови і
вбачав цю системність тільки в синхронії, Бодуен де Куртене вважав, що
системність характерна й для динамічного аспекту мови, а тому й вимагав
ураховувати системний характер і в діахронічному аналізі.

Поняття системності мови в Бодуена де Куртене тісно пов’язане з поняттям
мови як системи знаків, тобто сукупності «численних випадкових символів,
які групуються в системі за «протиставленнями і відмінностями».

У вченні Бодуена де Куртене простежується чітко проведена антиномія мови
і мовлення: з одного боку, він виділяє комплекс складових частин і
категорій, а з іншого — безперервно повторюваний процес. Він часто
говорить про національну (середню) мову й індивідуальну мову (мовлення).
Першим звернув увагу на соціальну диференціацію мови.

Однією з головних заслуг Бодуена де Куртене є введення до мовознавства
понять фонеми і морфеми. Поняття фонеми в його вченні видозмінювалося,
але незмінною була його психологічна інтерпретація. Кінцево фонема
визначається як психічний представник (конструкт) звука, що має
смислорозрізнювальну функцію. Фонема — результат мовного узагальнення,
абстракція від реальних звукових реалізацій, інваріант стосовно
варіантів, тобто звуків. Таке визначення фонеми для того часу було
прогресивним, і його зрозуміли лише в другій чверті XX ст. Морфему
Бодуен де Куртене трактував також психологічно: «Морфема — будь-яка
частина слова, що має самостійне психічне життя і далі не членується з
цього погляду (тобто з погляду самостійного психічного життя). Отже, це
поняття охоплює корінь, […] усі можливі афікси, як суфікси, префікси,
закінчення […] і так далі». Родового поняття морфеми до Бодуена де
Куртене не було.

Бодуен де Куртене є творцем теорії чергувань, яку виклав у праці «Дослід
теорії фонетичних альтернацій» (1895). Ця теорія стала основою
морфонології — зв’язувальної ланки між фонологією і морфологією.

Оригінальні типологічні ідеї містяться в його праці «Про класифікацію
мов», де запропоновано нові підходи до типологічного дослідження мов:
зіставне вивчення фонетичних (довгота і короткість голосних, функції
наголосу) і морфологічних структур мов, як споріднених, так і
неспоріднених. Цінні зауваження вченого про типологію елементів слова
(морфем) у мовах різних типів.

Бодуен де Куртене започаткував концепцію мовних союзів (далі її розвинув
М. Трубецькой), порушив проблему лінгвістичного часу (стосується темпів
розвитку однієї мови порівняно з іншою), уперше звернув увагу на
важливість для лінгвістики вивчення мовленнєвих розладів (афазій), що
згодом стало предметом наукових зацікавлень Р. Якобсона.

Отже, Бодуен де Куртене збагатив мовознавство численними оригінальними
ідеями. Багато його положень виявилися близькими до лінгвістичної
концепції Ф. де Соссюра, що з’явилася значно пізніше. Л. В. Щерба і Є.
Д. Поливанов навіть вважали, що в концепції Соссюра не було нічого
нового порівняно з тим, що значно раніше написав Бодуен де Куртене. Свої
праці Бодуен де Куртене публікував у різних виданнях і різними мовами,
до того ж виклав їх фрагментарно, не створив цілісної системи, як то
зробив Соссюр. Однак його розуміння мови як системи, соціальна
зумовленість мовних явищ, елементи знакової теорії мови, теорія фонем і
морфонологічних змін, типологія мов — це ті проблеми, які вплинули на
подальший розвиток мовознавства, зокрема на формування структуралізму
(особливо Празького лінгвістичного осередку) і соціологічної школи.

Вагомий внесок у мовознавство зробили представники школи Бодуена де
Куртене, його учні Микола В’ячеславович Крушевський (1851—1887) і Василь
Олексійович Богородицький (1857—1941). Так, зокрема, Крушевський
сформулював важливу семантичну закономірність: «що ширше вживання одного
слова, то вужчий зміст воно має». Він також установив, що в
індоєвропейських мовах межа між кореневим суфіксом і закінченням у
процесі історичного розвитку стає нестійкою. В учення про системність
мови він увів поняття асоціативних зв’язків за подібністю і за
суміжністю, які пізніше Соссюр назвав парадигматичними і
синтагматичними. Богородицький дослідив види морфологічних змін слів
(аналогія, диференціація, перероз-клад, спрощення), опрацював
морфологічну типологію індоєвропейських та урало-алтайських мов.

2. Соціологічний напрям.

На початку XX ст. багатьох мовознавців не задовольняла не лише концепція
молодограматизму, а й уся порівняльно-історична парадигма. На їхню
думку, мовознавство було відірване від життя, занурене в старовину, тому
не могло вирішувати свої прикладні завдання. До цих мовознавців належить
Фердинанд де Соссюр (1857—1913) — основоположник соціологічного напряму.

Соціологічний напрям — сукупність течій, шкіл і окремих концепцій, які
трактують мову передусім як соціальне явище.

Навчався Соссюр у Женевському (1875) і Лейпцизькому (1876—1978)
університетах, слухав лекції К. Бруг-мана, Г. Остгофа, А. Лескіна, Г.
Курціуса. Першу працю «Мемуари про початкову систему голосних»
опублікував у 1879 р. (єдина серйозна праця, опублікована за його
життя). Ця наукова розвідка настільки випередила час, що її зрозуміли й
оцінили аж через 50 років. її вважають символом наукового передбачення в
лінгвістиці. У ній встановлено початкову систему голосних
індоєвропейської прамови у зв’язку з теорією індоєвропейського кореня.
Висунена в цій праці гіпотеза про існування у праіндоєвропейській мові
ларингалів-сонантів (у лінгвістиці вона отримала назву ларингальної
теорії) знайшла своє підтвердження в 1927 p., коли львівський (на той
час) мовознавець Є. Курилович виявив один із таких ларингалів у
відкритій під час розкопок 1906—1907 pp. у Туреччині хетській мові.
Однак у час виходу праці новаторську ларингальну теорію Соссюра не
сприйняли навіть його вчителі Бругман і Остгоф, через що Соссюр змушений
був повернутися з Німеччини до Парижа, а згодом (у 1891 р.) переїхав до
Женеви, де до кінця життя працював професором університету.

Протягом 1907—1911 pp. він прочитав три курси із загального
мовознавства, які не мав на меті публікувати. Після смерті Соссюра його
учні А. Сепіє й ПІ. Баллі в 1916 р. за своїми конспектами його лекцій
видали «Курс загальної лінгвістики», в якому викладено оригінальне
вчення їхнього вчителя, що знаменувало переворот у мовознавстві. Дехто
порівнює мовознавчу теорію Соссюра з відкриттям М. Коперника.

Філософською основою лінгвістичної теорії Соссюра є соціологічне вчення
Огюста Конта й Еміля Дюрк-гейма. У «Курсі загальної лінгвістики»
простежується вплив положень Конта (до речі, Конт уперше ввів термін
соціологія), викладених у його «Курсі позитивної філософії» (1830—1842):
положення про необхідність опису розглядуваних явищ без проникнення в
їхню суть, а лише встановлюючи суто зовнішні зв’язки між ними, і
положення про соціальну статику (стан суспільства) та соціальну
динаміку, що досліджує вплив моральних стимулів на перетворення світу.

Близькими для Соссюра були деякі ідеї праці Дюрк-гейма «Метод
соціології», зокрема визначення суспільства як «своєрідної психічної
сутності, асоціації багатьох свідомостей» і виведений ним «закон
примусу», згідно з яким кожен соціальний факт є примусовим (людині
нав’язують певну поведінку).

«Курс загальної лінгвістики» починається з визначення об’єкта
мовознавства. Оскільки мова у звичайному розумінні цього слова є
багатоликим явищем (фізичним, фізіологічним, психічним, соціальним,
індивідуальним тощо), то Соссюр уводить три важливі для його концепції
терміни langage «лінгвальна діяльність», langue «мова» і parole
«мовлення». Лінгвальна діяльність — це все, що стосується мовного
феномену. Мова — це соціальний аспект лінгвальної діяльності, зовнішній
щодо індивіда. Це система взаємопов’язаних елементів, обов’язкова для
всіх членів певного колективу. Вона соціальна, нелінійна, має психічний
характер. Мовлення — це лінгвальна діяльність мінус мова. Воно
індивідуальне, лінійне, має фізичний характер (пов’язане з акустичним
аспектом). Якщо мова є найважливішою (суттєвою) частиною лінгвальної
діяльності, то мовлення є випадковим і побічним явищем. «Єдиним й
істинним об’єктом лінгвістики є мова, розглянута в самій собі й для
себе», — підсумовує вчений.

3.Лінгвістична концепція Фердинанда де Соссюра

Новизна соссюрівського положення не в самих поняттях (поняття мови й
мовлення знаходимо у працях Гумбольдта, Бодуена де Куртене та інших
мовознавців), а в їх послідовному розмежуванні. Розмежування мови й
мовлення ніби звузило об’єкт лінгвістики, але в той же час зробило його
чіткішим і доступнішим для огляду й виявилося перспективним. Так, згодом
на цьому розмежуванні було проведено демаркацію між фонологією і
фонетикою.

Із названим положенням пов’язане розмежування Соссюром внутрішньої
лінгвістики, тобто лінгвістики власне мови, і зовнішньої лінгвістики,
яка вивчає все, що є чужим організму мови, її системі. До зовнішньої
лінгвістики належать «усі зв’язки, які можуть існувати між історією мови
й історією раси чи цивілізації», «відношення, які існують між мовою і
політичною історією», історія літературних мов і «все те, що має
стосунок до географічного поширення мов та їх членування на діалекти».
По суті, висловлюється думка, протилежна концепції Школи «слів і речей»
та лінгвістичній географії, які намагались перебороти кризу відходом до
зовнішньолінгвістичної проблематики. За переконанням Соссюра, все
назване вище перебуває за межами власне мови, тобто системи чистих
відношень: «немає такої необхідності знати умови, в яких розвивається та
чи інша мова», оскільки «мова є системою, що підпорядковується своєму
власному ладу».

Чи не головною заслугою Соссюра перед мовознавством є утвердження
системного підходу до вивчення мови, наголошення на необхідності
вивчення мови як системи, тобто вивчення того внутрішнього в мові, що
визначає її суть як засобу комунікації. Властивості будь-якого мовного
елемента визначаються шляхом зіставлення його з іншими елементами. Отже,
несуттєвою є природа мовної одиниці; важлива її протиставле-ність іншим
одиницям. Так Соссюр уводить нове для лінгвістики поняття значеннєвості
(цінності) як ре-ляційної властивості одиниць мови. Для пояснення цього
поняття він наводить приклад зі сфери шахів: «Візьмемо коня: чи є він
сам по собі елементом гри? Безумовно, ні, тому що у своїй чистій
матеріальності поза займаним ним полем на дошці та іншими умовами гри
він нічого для гравця не становить; він стає реальним і конкретним
елементом у грі лише настільки, наскільки наділений значеннєвістю і з
нею нерозривно пов’язаний […]. Будь-який предмет, що не має з ним
жодної подібності, може бути ототожнений із конем, якщо йому буде надано
ту саму значеннєвість».

У мові поняття значеннєвості Соссюр ілюструє таким прикладом: французьке
слово mouton за значенням збігається з англійським sheep «баран», однак
значеннєвість у них різна, бо м’ясо з барана у французькій мові
позначається тим самим словом, а в англійській мові (як і в українській)
іншим словом — mutton «баранина». Таким чином, за Соссюром, «мова є
система, всі елементи якої утворюють ціле, а значеннєвість одного
елемента виникає тільки з одночасної наявності інших». Через системний
підхід Соссюр дійшов висновку, що «мова — це форма, а не субстанція».
Цей висновок був оцінений неоднозначно.

Отже, мовна система ґрунтується на відношеннях. Серед відношень між
елементами мовної системи Соссюр виділяє два типи: відношення, основані
на лінійному характері мови, коли мовні елементи вишиковуються один за
одним у потоці мовлення (синтагматичні), і відношення асоціативні (мовні
одиниці асоціюються з іншими мовними одиницями в пам’яті). Згодом
останні стали називати парадигматичними. Відповідно до цих відношень
Соссюр у науці про мову виокремлює два розділи: теорію синтагм і теорію
асоціацій. Основним принципом його теорії є вимога розглядати мову в
напрямку «від відношень до одиниці».

Мова, за Соссюром, є не просто системою, а найважливішою знаковою
системою. Під знаком він розуміє двосторонню одиницю, що має вираження і
зміст, притому «мовний знак пов’язує не річ і її назву, а поняття й
акустичний образ. Цей останній є […] психічним відображеням звучання,
уявленням, яке ми отримуємо про нього за допомогою наших органів
чуттів». Дві сторони знака, які він називає відповідно позначува-льним і
позначуваним, невіддільні одна від одної так само, як два боки аркуша
паперу. Найважливішими властивостями знака є довільність (позначувальне
і по-значуване не мають природного зв’язку) і лінійність (протяжність).
Водночас Соссюр зазначає, що якщо стосовно вираженого поняття
позначувальне є вільно вибраним, то щодо мовного колективу воно є не
вільним, а нав’язаним. «Мові ніби кажуть: «Вибирай!», але тут же
додають: «[…] ось той знак, а не інший!». У цій думці відчутний
відгомін дюркгеймівського закону примусу.

Соссюр розмежовує два аспекти в мові і, відповідно, в мовознавстві:
синхронію і діахронію. Синхронія — це вісь одночасовості, де
розташовуються явища, які співіснують у мові, і де немає втручання часу.
Діахронія — це вісь послідовності, де кожне окреме явище розміщується в
історичному розвитку з усіма змінами. Відповідно він розрізняє дві
лінгвістики: синхронічну й діахронічну. Подібне розрізнення існувало й
до нього. Так, скажімо, граматика Пор-Рояля була синхронічною. На
важливість синхронічного вивчення мови вказував Бодуен де Куртене, тоді
як представники порівняльно-історичного мовознавства досліджували мову в
діахронії. Однак Соссюр проводить це розрізнення послідовно і надає йому
значення методологічного принципу.

Зрівняння синхронічної лінгвістики з діахронічною на той час було
сміливим кроком, бо описову (синхронічну) лінгвістику тоді вважали
ненауковою, розглядали її як практичну дисципліну, яка надавалася для
гімназій, а не для університетського професора. Соссюр, по суті,
реабілітував синхронічну лінгвістику. «Лінгвістика відводила надто
велике місце історії, тепер їй доведеться вернутися до статичної точки
зору традиційної граматики, але вже сприйнятої в новому дусі, збагаченої
новими прийомами й оновленої історичним методом, який, таким чином,
непрямо допомагає краще усвідомлювати стан мови». Ця цитата свідчить,
що, по-перше, всупереч твердженням деяких радянських лінгвістів Соссюр
не відриває синхронію від діахронії і не проповідує ахронію і, по-друге,
в нього, як зауважує російський історик мовознавства В. М. Алпатов,
«ідеться не просто про зрівняння двох лінгвістик, а про новий виток
спіралі, про перехід на новий рівень до переважно синхронної
лінгвістики» [Алпатов 1998: 137].

Уведення протиставлення синхронії й діахронії корінним чином змінило
спрямованість лінгвістики XX ст., відкрило шлях до зосередження на
синхронічній лінгвістиці, яка відставала від діахронічної. Це допомогло
лінгвістиці вийти з кризи, в якій вона на той час опинилася.

Не можна погодитися лише з тезою Соссюра про системність синхронії і
несистемність діахронії. Як показали дослідження нашого часу, зміни в
мові мають системний характер, тому нині практикується системний підхід
і до діахронічного аспекту мови.

Отже, внесок Ф. де Соссюра у мовознавство істотний. Він порушив нові
проблеми, деякі вперше чітко сформулював, деякі переконливо розв’язав, а
деякі з них «закрив» на певний час. Він також визначив коло
першочергових завдань мовознавства, спрямованих на розкриття специфіки
мови та її структури. Однак найбільша заслуга Соссюра в тому, що він
змінив наукову парадигму. Хоча подібні ідеї уже простежувалися у працях
Фортунатова, Бодуена де Куртене, Крушевського, але Соссюр нові ідеї
сформулював найчіткіше, привів їх у струнку систему, через що його вплив
на подальший розвиток мовознавства є найвагомішим.

Відштовхуючись від різних положень Соссюра, можна прийти до різних
поглядів на мову і, відповідно, до різних теорій. На основі вчення
Соссюра в мовознавстві виникло три течії.

Перша течія — Женевська школа. До неї належали мовознавці, які тією чи
іншою мірою розвивали концепцію Соссюра загалом. Головними
представниками цієї школи є А. Сеше і ПІ. Баллі.

Альберт Сеше (1870—1946) у праці «Три соссюрів-ські лінгвістики» (1940)
підтримує соссюрівське розрізнення мови і мовлення, значеннєвості і
значення, асо-ціативних і синтагматичних відношень тощо, але виділяє не
дві, як Соссюр, а три лінгвістики — синхронічну, діахронічну і
«лінгвістику організованого мовлення». Виокремлення лінгвістики мовлення
— найоригіналь-ніша частина його концепції. До лінгвістики мовлення він
відносить усі питання, пов’язані з функціонуванням мови. Якщо
синхронічна лінгвістика вивчає зна-ченнєвість, то лінгвістика мовлення —
субстанціональні характеристики мовних одиниць. Тільки лінгвістика
мовлення має безпосередній зв’язок із реальною дійсністю. Таким чином,
Сеше вийшов за межі «мови, розглядуваної в самій собі і для себе»,
вивчав проблеми не лише мовної структури, а й мовного функціонування.
Досліджував учений ще взаємодію індивідуального та соціального в мові,
результати чого викладені в праці «Програма і методи теоретичної
лінгвістики. Психологія мови» (1908).

Шарль Баллі (1865—1947) — автор відомих книжок «Французька стилістика»
(1909) й «Загальна лінгвістика і питання французької мови» (1932). У
своїх працях він розвиває й уточнює ідеї Соссюра. Зокрема, наголошує на
необхідності системного синхронічного підходу до мови, зберігає
соссюрівське розмежування синхронії й діахронії, приймає його розуміння
мови як системи чистих відношень і дихотомію мови й мовлення, але не
обмежується рамками внутрішньої лінгвістики, опрацьовуючи функціональний
підхід до мови, тобто вивчаючи лінгвістику мовлення. Йому належить
багато оригінальних ідей, які ввійшли в лінгвістику. Це передусім
сформульовані ним теорія висловлення (виділення в реченні диктуму, тобто
«вираження судження про факт», і модусу — «різних відтінків почуття чи
волі») і теорія функціональної транспозиції (перехід одиниць мови на
основі їх функції з одного класу до іншого); уведення поняття
актуалізації (мовні одиниці існують віртуально, потенційно й
актуалізуються, тобто реалізуються, набуваючи конкретного значення, у
мовленні). Баллі один із перших визначив мету і завдання стилістики,
виділив фразеологію як окрему лінгвістичну дисципліну, здійснив
класифікацію фразеологізмів, яка стала загальноприйнятою.

Друга течія представлена мовознавцями А. Мейє, Ж. Вандрієсом та ін., які
сприйняли соціологічні елементи вчення Соссюра й розвивали соціологічний
напрям у лінгвістиці, намагаючись поєднати його з принципами
порівняльно-історичного мовознавства.

Антуан Мейє (1866—1936), якого вважають главою французької соціологічної
школи, — автор 24 книжок і 540 статей, найвідомішими серед яких є «Вступ
до порівняльного вивчення індоєвропейських мов» (1903), «Порівняльний
метод в історичному мовознавстві» (1925), «Спільнослов’янська мова»
(1934). Як і Соссюр, він акцентував на соціальному характері мови: «Мова
існує лише остільки, оскільки є суспільство, і людське суспільство не
може існувати без мови». У «Вступі до порівняльно-історичного
мовознавства» Мейє аналізує соціальні чинники, які впливають на
функціонування, розвиток і долю мови. Будучи прихильником учення
Соссюра, він, однак, не поділяв різкого розмежування синхронії й
діахронії і не прийняв тези про те, що мовознавці повинні зосереджувати
увагу головно на внутрішній лінгвістиці. Доречно зауважити, що Мейє у
своїх працях розглядав також питання розвитку української мови і був
іноземним членом Академії наук України з 1924 р.

Жозеф Вандрієс (1875—1960) у праці «Мова» (1921), що є нарисом
порівняльно-історичного мовознавства, значну увагу приділяв соціальному
функціонуванню мови і соціальним причинам мовних змін. Мову трактував як
суспільне явище, символ і захист групової єдності, засіб консолідації
етносу. Уперше порушив проблеми мовної норми і прогресу в мові, які
розв’язував із соціального погляду. Із соссюрівського вчення сприйняв
знакову теорію мови, однак не дотримувався суворого розмежування
синхронії й діахронії, внутрішньої й зовнішньої лінгвістики.

Третю течію сформували вчені, які скористалися положеннями Соссюра про
системність мови і створили нову наукову парадигму в мовознавстві —
структуралізм.

Використана література

Кондрашов Н. А. История лингвистических учений. — М., 1979. — С. 92—115.

Кобилянський Б. В. Короткий огляд історії мовознавства. — К., 1964. — С.
76—81, 95—105.

Лоя Я. В. История лингвистических учений. — М., 1968. — С. 113—140.

Кодухов В. И. Общее языкознание. — М., 1974. — С. 56—65,70—78.

Венцкович Р. М., Шайкевич А. Я. История языкознания. — М., 1974. — Вып.
3. — С. 93—167; Вып. 4.

Слюсарева Н. А. Теория Ф. де Соссюра в свете современной лингвистики. —
М., 1975.

Шарадзенидзе Т. С. Лингвистическая теория И. А. Бодуэна де Куртене и ее
место в языкознании XIX—XX веков. — М„ 1980.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020