1
Реферат на тему
Методи лінгвістичних досліджень.
Описовий метод. Порівняльно-історичний метод
ПЛАН
1. Поняття про методи наукового дослідження
2. Вихідні прийоми наукового аналізу мовного матеріалу
3. Описовий метод
4. Порівняльно-історичний метод
5. Використана література.
Однією з ключових проблем загального мовознавства є проблема
методології, тобто методів дослідження мови. Відомо, що будь-яка галузь
людського пізнання повинна мати поряд з об’єктом і предметом вивчення
певні дослідницькі методи. Лінгвістика протягом історії свого розвитку
створила власні (спеціальні) методи. Як правило, зміна наукової
парадигми супроводжується відкриттям нового методу дослідження. Кожен
метод виділяє той аспект мови як об’єкта дослідження, який визначається
найважливішим у цій теорії мови
1. Поняття про методи наукового дослідження
Метод (від грец. methodos «шлях дослідження, пізнання») — система правил
і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей природи,
суспільства і мислення; шлях, спосіб досягнення певних результатів у
пізнанні і практиці, тобто спосіб організації теоретичного і практичного
освоєння дійсності.
1Методологія (від метод і грец. logos «слово, вчення») — 1) вчення про
наукові методи пізнання; 2) сукупність методів дослідження, що
застосовуються в будь-якій науці відповідно до специфіки її об’єкта. У
радянській науці цей термін переважно вживався в іншому (вужчому)
значенні: філософська основа вчення, дослідження.
Термін метод не однозначний: його застосовують у загальнонауковому,
філософському значенні, у спеціально-науковому (що стосується окремої
галузі науки — фізики, хімії, математики, історії, літературознавства,
мовознавства тощо) і у значенні, яке збігається зі значенням терміна
методика.
У загальнонауковому, філософському значенні термін метод означає шлях
пізнання і витлумачення будь-якого явища дійсності. Загальнонаукові
методи пізнання базуються на знанні універсальних законів природи,
суспільства і мислення. Це методи пізнання предмета в розвитку, в
зв’язку і взаємозалежності явищ як єдності і боротьби протилежностей,
переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення, причини і
наслідку, необхідності й випадковості, сутності та явища, одиничного,
особливого й загального тощо.
У спеціально-науковому значенні слово метод означає шлях пізнання і
витлумачення явищ, який використовується в певній конкретній науці
(математичні методи, соціологічні методи, лінгвістичні методи та ін.).
Кожен такий метод має свою «ділянку» дослідження, своє коло вимог, свою
мету. Наприклад, порівняльно-історичний метод застосовують до вивчення
споріднених мов. Його метою є відкриття закономірностей розвитку цих
мов. Структурний метод використовується при синхронічному вивченні
будь-якої мови і має на меті дослідження структурної організації мови.
Спеціальні дослідницькі методи перебувають в тісному зв’язку із
загальнонауковими, залежать від них, видозмінюються під їх впливом.
Філософська методологія виростає з філософської теорії, світогляду; вона
є сукупністю настанов на те, з якою метою, що і як вивчати, і рекомендує
конкретні методи вивчення мови. Конкретна наука має також наукову теорію
і свою методологію — вчення про цілі, предмет дослідження і конкретні
методи дослідження. Від філософії через її методологію проходить лінія
зв’язку з теорією і з методологією конкретної науки, через що зв’язок
між філософською методологією і спеціальними методами певної науки не є
прямим, але очевидний. Лінгвістична теорія є тим місточком, який поєднує
філософську і конкретно-наукову методологію. Правда, трапляються
випадки, коли, прикриваючись правильними загальнометодологічними
положеннями, вчений може будувати антинаукові теорії шляхом використання
хибних методів. Як приклад можна навести палеонтологічний метод М. Я.
Марра. Заперечуючи порівняльно-історичний метод як ненауковий, Марр
запропонував замінити його пошуками в усіх індоєвропейських мовах
чотирьох елементів (сал, йон, бер, рош), від яких нібито утворені всі
слова. Внаслідок такого «наукового» підходу були витворені фантастичні
етимології слів і теоретичні міфи.
Роль спеціально-наукових методів у розвитку конкретних наук є
надзвичайно важливою. Дуже часто навіть виникнення науки пов’язують з
появою методу. Так, зокрема, існує два погляди щодо часу виникнення
науки про мову: 1) мовознавство виникло тоді, коли мова стала об’єктом
наукового розгляду, тобто за декілька століть до нашої ери (у Давньому
Римі, Давній Греції і Давній Індії); 2) наука про мову виникла тоді,
коли було відкрито порівняльно-історичний метод, тобто в першій чверті
XIX ст. Що ж стосується нового напряму в науці, то його також, як
правило, пов’язують із виникненням нового (власного) методу, бо саме
метод формує підходи до аналізу фактів. Так, порівняльно-історичне
мовознавство пов’язане з порівняльно-історичним методом, структурне — зі
структурним, психолінгвістика — зі спеціальними психолінгвістичними
методами, лінгвогеографія — з ареальним методом. Переважання
відповідного методу в певну епоху багато в чому визначає загальний
характер розвитку лінгвістичної науки, бо метод завжди перебуває в
тісному зв’язку з теорією (можна стверджувати про існування єдності
«метод — теорія»). Не буде перебільшенням, коли скажемо, що методом
створюється предмет дослідження. Водночас потрібно зазначити, що зміна
теорії (парадигми в науці) не заперечує наявних до цього наукових
методів.
Кожен спеціальний дослідницький метод втілюється в певну систему
логічних дій ученого, стандартизованих прийомів збору, обробки й
узагальнення фактів. Таку систему прийомів, яку слід називати методикою
наукового дослідження, нерідко називають методом. За висловом Б. М.
Головіна, якщо метод — це шлях, який прокладають до істини, то методика
— інструменти, потрібні для розчищення цього шляху.
2. Вихідні прийоми наукового аналізу мовного матеріалу
У дослідженні мовних фактів використовують за-гальнонаукові методики
дослідження — індукцію і дедукцію, аналіз і синтез.
Індукція (від лат. inductio «наведення, збудження») — прийом
дослідження, за якого на підставі вивчення окремих явищ робиться
загальний висновок про весь клас цих явищ; узагальнення результатів
окремих конкретних спостережень.
Наприклад, вивчаючи диференційні ознаки фонем у мовах світу, Р.О.
Якобсон дійшов висновку, що всі диференційні ознаки фонем можна звести
до дванадцяти пар (див. тему «Фонологічна система мови»). Більшість
мовознавчих досліджень якраз ґрунтується на індуктивному підході до
вивчення мовних фактів. Лінгвісти починають досліджувати мовні явища з
розгляду одиничних об’єктів, йдучи від конкретного до загального.
Дедукція (лат. deductio, від deduco «відводжу, виводжу»)— форма
достовірного умовиводу окремого положення із загальних. На основі
загального правила логічним шляхом з одних положень як істинних
виводиться нове істинне положення.
В основі дедукції — аксіома: все, що стверджується стосовно всього
класу, стверджується стосовно окремих предметів цього класу. Дедуктивний
підхід набув особливого поширення в математиці. Всі теореми виводяться
логічним шляхом за допомогою дедукції з невеликої кількості вихідних
положень — аксіом. У мовознавстві дедуктивний підхід необхідний, а
інколи — єдино можливий (якщо потрібно дослідити явища, які не можна
безпосередньо спостерігати, тобто у випадках так званого «чорного
ящика», коли про певні явища роблять дедуктивні висновки, правильність
яких перевіряють на основі того, що маємо на вході і на виході «чорного
ящика»). Саме таким чином вивчають, наприклад, механізм сприйняття і
породження мовлення.
Із дедукцією пов’язане поняття гіпотези (в науці існує навіть термін
гіпотпетико-дедуктпивний метод).
Гіпотеза (від герц, hynothesis «основа, припущення») — спосіб
пізнавальної діяльності, побудови вірогідного, проблематичного знання,
коли формулюється одна з можливих відповідей на питання, що виникло а
процесі дослідження; одне з можливих розв’язань проблеми. Суть гіпотези
полягає у висуненні припущення щодо внутрішньої структури об’єкта, форми
зв’язків між його елементами і його експериментальній перевірці.
Гіпотеза доти залишається припущенням, здогадом, поки не пройшла
перевірку. Доведена гіпотеза, тобто перевірена на багатьох фактах, стає
науковою теорією.
За допомогою дедукції (гіпотези) можна передбачити факти задовго до їх
емпіричного відкриття. Скажімо, Ф. де Соссюр у 1878 р. висунув гіпотезу,
відому в мовознавстві як ларингальна теорія. Суть її полягає в тому, що
в індоєвропейській прамові були дві особливі фонеми, умовно позначені А
та О й умовно названі ла-рингалами, поєднання яких з наявними тоді лише
двома голосними [о] та [є] дало довгі голосні й зумовило розширення
системи голосних (є + А —> 5, а; є + О —> б; о + А, О —> б). Це
відкриття залишалося гіпотезою аж до 1927 p., коли Є. Курилович виявив у
пам’ятках хетської мови графічні позначення особливих звуків саме у
вказаних Ф. де Соссюром позиціях. Гіпотеза підтвердилася. Серед інших
можна назвати ще гіпотезу лінгвальної відносності, гіпотезу лінгвальної
допов-няльності, різні гіпотези походження мови, маррівську гіпотезу
походження всіх слів від чотирьох елементів (сал, бер, йон, рош) та ін.
Аналіз — мисленє або практичне розчленування цілого на частини. Синтез —
мисленє або практичне з’єднання частин у ціле.
Розуміння діалектичної природи цих протилежностей дає змогу визначити
справжнє місце і значення їх у поступі пізнання до істини. Пізнання
предмета в його цілісності передбачає спочатку розчленування його на
складові елементи і розгляд кожного з них (аналіз). Знання предмета як
єдності різноманітного, сукупності численних ознак дає синтез. Тільки
єдність аналізу і синтезу забезпечує об’єктивне, адекватне відображення
дійсності. Ілюстрацією до одночасного використання аналізу і синтезу в
мовознавстві є процедура компонентного аналізу значень слова. Спочатку
значення розкладають на елементарні семантичні компоненти (семи)
(хлопчик — «людська істота» + «молодий» + «чоловіча стать»; дівчинка —
«людська істота» + «молода» + «жіноча стать»). Після встановлення сем
відбувається процедура їх синтезу. Якщо синтез сем дає значення
аналізованого слова, то можна вважати, що компонентний аналіз проведено
правильно (див. тему «Компонентний аналіз»).
3. Описовий метод
Найдавнішим і найпоширенішим основним мовознавчим методом є описовий.
Описовий метод — планомірна інвентаризація одиниць мови і пояснення
особливостей їх будови та функціонування на певному (даному) етапі
розвитку мови, тобто в синхронії.
В описовому методі розрізняють такі послідовні етапи: 1) виділення
одиниць аналізу (фонем, морфем, лексем, конструкцій тощо); 2) членування
виділених одиниць (вторинна сегментація): поділ речення на
словосполучення, словосполучення на словоформи, словоформи на морфеми,
морфеми на фонеми, фонеми на диференційні ознаки; 3) класифікація й
інтерпретація виділених одиниць.
Описовий метод використовує прийоми зовнішньої та внутрішньої
інтерпретації. Прийоми зовнішньої інтерпретації бувають двох видів: а)
за зв’язком з позамовними явищами (соціологічні, логіко-психоло-гічні,
артикуляційно-акустичні); б) за зв’язком з іншими мовними одиницями
(прийоми міжрівневої інтерпретації).
Соціологічні прийоми застосовують при нормативно-стилістичному й
історичному вивченні мови, при дослідженні словникового складу тощо. До
соціологічних належить прийом «слів і речей», запропонований Г.
Шухардтом і Р. Мерінгером, згідно з яким історію слова вивчають разом з
історією позначуваної словом речі; прийом тематичних груп, тобто груп
слів, пов’язаних спільною темою (назви певних груп рослин, назви птахів,
назви одягу, назви взуття, назви погодних явищ, часових понять, почуттів
тощо); прийом стильового аналізу (стилістична характеристика
словникового складу мови та засобів художнього твору).
Логіко-психологічні прийоми застосовують у дослідженні зв’язку змісту
мовних одиниць і категорій з одиницями мислення (співвіднесеність слова
і поняття, речення і судження; різні типи значень і мовних категорій;
актуальне членування речення, глибинна семантична структура речення та
ін.).
Артикуляційно-акустичні прийоми мають місце при вивченні звуків у
аспекті фізіологічному (артикуляція — місце і спосіб творення звуків) і
фізичному (участь голосу і шуму, тембр, тон тощо).
Прийоми міжрівневої інтерпретації полягають у тому, що одиниці одного
рівня використовують як засіб лінгвістичного аналізу одиниць іншого
рівня. У міжрівневому аналізі властивості досліджуваного явища
розглядають з погляду суміжного рівня. Це відкриває нові особливості
явищ, які розглядають, і допомагає встановити міжрівневі зв’язки.
Наприклад, синтаксис вивчають з погляду морфологічного вираження.
Прийоми внутрішньої інтерпретації — це різні способи вивчення мовних
явищ на основі їх системних парадигматичних і синтагматичних зв’язків,
тобто, як висловлювався Ф. де Соссюр, вивчення мови в самій собі і для
себе самої. Парадигматична методика охоплює опозиційний прийом (на
основі зіставлення і протиставлення мовних одиниць встановлюються їх
диференціині ознаки, а на основі спільності й відмінності одиниці
об’єднуються в різні парадигматичні групи). Парадигматична методика
доповнюється синтагматичною, тобто вивченням сполучуваності
досліджуваних одиниць, їх контексту. Синтагматика нерідко розкриває
приховані властивості мовної одиниці, які при парадигматичному
(опозиційному) підході можуть бути непоміченими.
Описовий метод має широке застосування. Його використовують не тільки
для опису мовних елементів (фонем, морфем, слів, конструкцій,
суперсегмент-них одиниць, граматичних категорій та ін.), а й для
вивчення функціонування мови. Опис фактів мови є їх якісним аналізом,
систематизацією, що створює теорію.
Досягнення описового методу надзвичайно вагомі. На його основі створені
описові граматики різних мов (шкільні та для вищих навчальних закладів)
і багато типів словників (тлумачні, орфографічні, орфоепічні,
синонімічні, антонімічні, фразеологічні, мови письменників та багато
інших). Цей метод і донині найповніше і найміцніше пов’язує мовознавство
з потребами суспільства.
4. Порівняльно-історичний метод
На думку американського мовознавця Леонарда Блумфільда, відкриття
порівняльно-історичного методу є одним із тріумфіальних досягнень науки
XIX ст.
Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетич-ний) —
сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних
сімей і груп, а також окремих мов для встановлення закономірностей їх
розвитку.
Цей метод ґрунтується на наукових прийомах відтворення (реконструкції)
не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом
планомірного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше
конкретних мов, відомих за писемними пам’ятками або безпосередньо за їх
уживанням у мовленні. Як свідчить сам термін, техніка
порівняльно-історичного методу складається з двох паралельних процедур:
порівняння мовних явищ (причому для цього залучають тільки споріднені
мови) і їх розгляд в історичному аспекті.
Як уже зазначалося, порівняльно-історичний метод виник на початку XIX
ст. Його основоположниками є німецькі вчені Ф. Бопп і Я. Грімм, датський
мовознавець Р. Раск і росіянин О.X. Востоков. Поштовхом до зародження
порівняльно-історичного мовознавства стало знайомство з давньоіндійською
мовою санскрит, яка буквально вразила дослідників надзвичайною
подібністю до форм європейських мов, особливо латинської.
Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний
зміст якої зводиться до таких чотирьох положень: 1) порівняння мов
виявляє їх спорідненість, тобто походження від одного джерела —
мо-ви-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови об’єднуються в
сім’ї, групи і підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути
пояснені тільки безперервним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених
мовах мають строго закономірний характер, через що корені та флексії є
стійкими впродовж тисячоліть, що дає можливість установити
(реконструювати) архетипи.
Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим
інструментом установлення спорідненості мов і пізнання їх історії. Для
встановлення спорідненості до порівняння залучаються морфеми, а не
слова, бо подібність словника не є доказом спорідне- ності: слово легко
запозичується з однієї мови в іншу (наприклад, в японській мові —
сімдесят відсотків ки-таїзмів). У споріднених мовах спільних частин слів
значно більше, ніж спільних слів. Представники порівняльно-історичного
мовознавства дотримуються такого правила: якщо кількість спільних частин
слів перевищує кількість спільних слів, то мови споріднені; якщо ж
кількість спільних слів перевищує кількість спільних частин слів, то
мови неспоріднені або віддалено споріднені. Дослідник, який користується
порівняльно-історичним методом, у залученні до аналізу слів повинен бути
дуже обережним, бо тут його підстерігає небезпека прийняти за спільні
слова випадкові співзвуччя, що нерідко має місце навіть у солідних
порівняльно-історичних студіях. Так, скажімо, В. К. Тре-діаковський
етимологічно зближував назву шотландців scot з рос. скот «худоба».
Головна мета порівняльно-історичного методу — це відкриття законів, за
якими розвивалися мови в минулому. Для реалізації цієї мети ставляться
такі конкретні завдання: відтворення моделі прамови, розкриття історії
подальшого її членування на окремі мови і наступного розвитку виділених
із прамови мов. Саме на таких принципах була побудована А. Шлейхером
його теорія родовідного дерева (1860).
Основні прийоми порівняльно-історичного методу зводяться до визначення
генетичної належності мовних явищ, установлення системи відповідностей і
відхилень від них на різних рівнях, моделювання вихідних праформ
(архетипів), хронологічної і просторової локалізації мовних явищ і
здійснення на цій основі генеалогічної класифікації мов.
Найважливішою процедурою порівняльно-історичного методу є реконструкція
звуків і морфологічних архетипів, яка здійснюється за допомогою
встановлення відповідників на всіх рівнях мови. Так, порівнюючи укр.
новий, грец. veog, лат. novus, англ. new, нім. пей, вірм. nor, тадж. нав
і враховуючи закономірності фонетичних змін, учені реконструювали
індоєвропейську праформу *nevos. Порівняння укр. город, рос. город,
польськ. grod, чеськ. hrad, болг. град, лит. gardas, англ. garden, нім.
Garten дало можливість відтворити праформу *gordb. Таке порівняльне
вивчення призвело до встановлення регулярних відповідників одних звуків
іншим у різних споріднених мовах: [о] — [а] — [є], [г] — [ж] —
[з], [ой] — [ей] — [є] — [і], [к] — [ц] тощо. Так з’явилося наукове
поняття фонетичного закону, під яким розуміють регулярні відповідності у
звуках спільних за походженням слів, коренів, афіксів. Закономірні зміни
рядів звуків поширюються не тільки на слова з однорідним значенням, а й
на інші споконвічні слова. Фонетичні закони підтверджують історичну
спадковість мов. Простежена безперервність еволюції мов є основним
доказом їх спорідненості.
Розрізняють прийоми зовнішньої і внутрішньої реконструкцій. Прийом
зовнішньої реконструкції пов’язаний з виходом за межі однієї мови і
залученням матеріалу споріднених мов. Так, скажімо, О. X. Восто-ков,
порівнюючи слова типу рос. мясо і польськ. miqso, рос. ручка і польськ.
rqczka зі старослов’янським графічним відтворенням цих слів м/ксо,
рж.чка реконструював праслов’янські форми *m%so, *rQczka, пояснив
фонетичне значення старослов’янських юсів (а, ж) як букв, що передавали
носові голосні.
Прийом внутрішньої реконструкції базується на використанні даних тільки
однієї мови, але ці етимологічно споріднені дані повинні співвідноситися
як мовні елементи різної давності. Так, порівняння укр. класти і кладу,
вести і веду дає змогу реконструювати давні інфінітивні форми *kladti,
*vedti, а порівняння слів горіти і жар — корінь *gbr. Деякі вчені,
наприклад, В.І. Кодухов, прийом внутрішньої реконструкції розглядають як
окремий метод — історико-порів-няльний.
Серед поширених прийомів порівняльно-історичного методу слід назвати і
прийом відносної хронології. Він полягає у встановленні не точного часу
появи мовних явищ, а лише послідовності цих явищ у часі (яке з них
виникло раніше, а яке пізніше). Так, в українській та інших слов’янських
мовах є рефлекси трьох палаталізацій задньоязикових [ґ], [к], [х], тобто
переходу цих звуків у певних умовах у звуки [ж], [ч], [ш] і [з’], [ц’],
[с’] (друг — дружити — друзі, рука — заручитися — на руці тощо). Яка з
цих палаталізацій виникла раніше, доводиться на основі того, що форма
кличного відмінка отьче не могла виникнути з початкової форми отьць,
оскільки переходу [ц] —> [ч] немає; у час створення кличної форми отьче
в називному відмінку повинен був стояти звук [к] (*отъкъ), а це означає,
що форма отьць (перехід [к] —> [ц]) з’явилася після форми отьче
(переходу [к] —> [ч]). В. О. Богородиць-кий пояснив відсутність переходу
[є] в [о] в словах дед, отец і наявність його в слові полет [плл’от]
тим, що перехід [є] в [о] відбувся до переходу [б] в [є] (д%дь) й
отвердіння [ц] (отьць). Тут явища одне щодо одного мають різну
хронологію.
Хоч порівняльно-історичний метод на відміну від описового спрямований у
минуле, до того ж дуже далеке і не засвідчене писемними документами, він
працює і на сучасне мови: що далі в глибінь історії простежу ється доля
певної мови, то ґрунтовніше і повніше висвітлюється її сучасний стан.
Змінилися погляди вчених і на мету порівняльно-історичного методу. Якщо
раніше реконструкція індоєвропейських праформ і прамови була кінцевою
метою компаративних досліджень, то нині реконструкція — точка відліку
для вивчення історії мови.
На основі порівняльно-історичного методу створені порівняльно-історичні,
порівняльні та історичні описи мов (традиційно вони називаються
порівняльними та історичними граматиками) й етимологічні словники.
Порівняльно-історичний метод розвивали і вдосконалювали такі всесвітньо
відомі мовознавці, як П.Ф. Фортунатов, А. Мейє, К. Бругман, Б. Дельбрюк,
Є. Курилович, Е. Бенвеніст, Л. А. Булаховський, О. С. Мельничук та
багато інших.
З порівняльно-історичним методом пов’язаний метод глотохронології М.
Сводеша, борейська (ност-ратична) теорія В.М. Ілліча-Світича, теорія
моногенезу мов, підтримувана українським лінгвістом О.С. Мельничуком, а
також метод лінгвогеографії (дехто його розглядає як прийом чи методику
лінгвогенетичного, тобто порівняльно-історичного методу).
Використана література
1. Кодухов В. И. Общее языкознание. — М., 1974. — С. 202—281.
2. Березин Ф. М., Головин Б. Н. Общее языкознание. — М., 1979. — С.
279—292, 296—307, 330—365.
3. Общее языкознание: Методы лингвистических исследований / Отв. ред. Б.
А. Серебренников. — М., 1973. — 318 с.
4. Засорина Л. Н. Введение в структурную лингвистику. — М., 1974. — С.
157-310.
5. Білецький А. О. Основні методи дослідження в сучасному мовознавстві
// Методологічні питання мовознавства. — К., 1966.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
